Страница:
- Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i
врiж око, то сльози не добудеш.
- Життя... - зажурено каже тато своє улюблене слово.
- Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота
з'їдає?
Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка.
Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.
- Ти ж тiльки обережненько жни - серп не iграшка... Ох, ще ранувато
тобi орудувати ним.
- От i не рано. Самi побачите, - боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася,
вклонилася татовi:
- Бувайте здоровi.
- Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем..."
- Як розспiвався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь
хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли
колеса, i потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де
темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач.
Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги
сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить
вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.
- Чуєш, як запахло кулешем? - каже тато, путаючи Обмiнну. - Ти,
Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?
- Де скажете.
- Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.
- Краще кладiть на стiжок.
- Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито
жати?
- Тодi кладiть пiд стiжок.
- Тобi сiна всмикати?
- Я сам.
- Хазяйська дитина, - пiдсмiюється тато, пiдходить до воза й обома
руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. - У тебе й справдi ноги - мов
деревляччя.
- Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, - повторюю
батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i
натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як i дiдусь,
тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.
Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю
постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи... Чому я
тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав
вiчний снiг?..
-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, - нам нiчого не залишиться.
I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно,
розносять нiч по хатах.
- Лягайте i ви.
- Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.
- I я з вами.
- Не виспишся, причепо.
- Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.
- То ходiм, - тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так
принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами
зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над
усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до
знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
- Е, та це дiд Корнiй! - зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки,
обернувся до нас. - Добрий вечiр, дiду Корнiю!
- Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
- Я тiльки сина догадався взяти.
- Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. - У дiда Корнiя одразу
смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось
чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на
його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають
стягнутi на живу нитку шрами.
- Як вам, дiду, живеться?
- Часом з квасом, порою з водою. - Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму
й приязно дивиться на мене. - Вже маєш, Панасе, помiчника?
- Вважайте, дочекався женця.
- Он як?! - дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi
очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. - Невже ти, Пшеничне, вмiєш
жати?
- Трохи вмiю, - нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за
завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не
зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i
за це я не знати як вдячний йому.
Дiд Корнiй похитав головою:
- Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.
- Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?
- Та хоча б i я, - зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в
його очах. - Уже серп став менi заважким, випадає з руки, - i подивився на
свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.
- А що лiкарi кажуть?
- Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би
хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише
сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає
тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi дуже нервеними стають, та все життя
чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка
кращим не зробить.
- I ви ж, дiду, бомби возили, - щось згадавши, засмiявся тато.
- Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, - уже й серп випадає з руки.
- Дiду, ви насправдi були на вiйнi? - зрадiв я i вуха розвiсив,
сподiваючись почути щось цiкаве.
- Та нi, то мене впхнули у вiйну, - неохоче вiдповiв старий i почав
ложкою мiшати кулiш. - Пшоно вже розiмлiло.
- Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, - зжалiснiв мiй голос.
- Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив
отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. - Он краще бiжи до воза, найди
вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.
- Ми вже вечеряли, дiду.
- Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало,
ще й пiдхвалював.
- Ой! Справдi сам Котовський їв? - завмираю, мов заворожений. - То ви
його бачили?
- Навiть фотографiю з нас обох робили.
- Розкажiть, дiду!
- А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг
до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани,
ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з
самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього
порубцьована рука.
А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг
пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже
вдоволений.
- Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв кулiш?
- Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою, - змовницьки посмiхнувся
старий i потягнув мене за чуба. - Все, Пшеничний, хочеться знати?
- Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
- Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не
дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. - Тато бере казанок i намiряється з
ним пiти до рiчечки. - Вас же i в газетi друкували.
- Та друкували, i не самого, а з волами.
- З волами?! - аж пiдскакую я.
- З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки
надихали його?
Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то,
напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не
пiдсмiюється над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй
щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
- То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
- Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
- Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку
рябу?
- От розкажiть, як воювали.
Дiд Корнiй сумно похитав головою.
- То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в
партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його
ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими
дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн
до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї
грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн - привiз у лiси
заховану зброю.
"Як же її через денiкiнцiв переправити? - питаюся посланця. - Може,
голубами?"
А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:
"Та нi - волами".
"Волами? А як?"
"У вас, дiду, в коморi лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".
"То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi,
посвистуючи",
Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гадаєш, лежала партизанська
зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то
йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю - бомби
i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з
села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в
журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за
село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз'їзд.
"Що везеш, дiду?!"
Стою на дорозi, мовчу, - якось язик не повертається брехати. Аж чую
позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими
правдивими сльозами, що навiть роз'їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз
нього. Тодi я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"
"А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, - вiдповiдає вiн i
смiється. - Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як
заголошу, то вся вулиця збiгається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"
А вiн вiдповiдає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля
визбирує сльози. От як, дiду!"
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе зйати?" - питаю.
"Себастiяном".
- Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! - аж скрикнув я"
- Та вiн же! - вiдповiв дiд Корнiй.
- Життя... - сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як
багато криється за цим словом...
- Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали
мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi
були - страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому
збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", - каже менi, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".
"Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав - i пожалiв кидати труну.
В'їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'їжджаю до села iншою дорогою, а
на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як
блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що
вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в
домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не
чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно,
тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали
спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше,
- думаю собi, - значить, у рай душа йде, - i розплющую очi.
А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку
сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:
Та забiлiли снiги,
Забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Та заболiло тiло,
Бурлацькеє бiле,
Ще й головонька...
"Безсовiснi, - кажу їм стиха. - Я ж думав, що менi янголи спiвають, а
це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли".
I, думаєте, усовiстив їх? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як
навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
- I ви тодi випили, дiду? - засмiявся тато.
- А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в
садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я
вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... I
все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали - випадає з неї серп,
хоч що роби.
- Дiду, а як ваш син тепер поживає?
- Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б'є, а в
село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
- Поїдете?
- Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує
вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб, коли так
рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє - бiльш за мене жне, ще й
хитрує.
- Як це вона хитрує у вас? - недовiрливо засмiявся тато.
- Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить.
Хiба ж це дiло? - i старий поворушив посивiле багаття.
З нього посипались iскри, їх стало багато-багато - i в очах, i коло
дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi.
Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а
поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а
в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились
роси, коли мене розбудив тато.
- Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
- Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
- Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав.
- Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно
усмiхнувся:
- Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалiє у
свiтi?
- Ой таточку...
- Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми
приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi,
з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
- Гарних маю собi женцiв, - наче докiрливо похитала головою, зняла
серпи з плеча, розгорнула пiлочку. - Бери, Михайлику, свого. I радiсть i
острах знову охоплюють мене.
- Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi
очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки
березки, шарх серпом - i кладу на рiв.
- Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, - каже позаду тато,
який уже встиг спустити Обмiнну.
Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.
- От i дочекалися женчика собi, - пiдхвалює мене мати й сама припадає
до росистої ниви.
Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом,
вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує чоло,
витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що
прищулились бiля самої землi, - i знову за роботу.
- Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, - озивається тато. - Не
поспiшай так - день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є менi у вiчi, а тато й мама дивляться на
мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.
- Ану складай, що нажав, - каже тато, - i гарненько рiвняй. - Нажате
мною вiн оперiзує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує снiп i
ставить його гузирем на стерню. - Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй
перший хлiб, - ще й рукою проводить по стеблах снопа. - Запам'ятаєш його?
- Як же його запам'ятати?
- А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп
на святвечiр на покутi поставимо.
- Е? - не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепкує тато. I
все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого
золота вилитий.
За цим снопом пiшли iншi, i, коли їх стало дев'ять, пiт зовсiм об'юшив
мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж
соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:
- Михайлику, чи не збiгаєш до кринички по воду?
- По воду? - спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому
було пiвглечика води. - Хiба випили всю?
- Та вона нагрiлась, i я вилив її. Принеси свiженької, i не з шляху, а
з долинки.
- Та це ж далеченько.
- Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а
далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно
вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька попискує пiд ногами
волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не
якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi,
- теперiшнiй день годує рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось
казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбирує на
широкi губи презирство до всього, що не тримається води... I чого б це
комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?
Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його
на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли
в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку?
Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.
А пiдi мною земля така свiжа, така м'яка, мов колиска, а надi мною небо
таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i шепче: "Засни
собi, засни собi..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму!
Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю
глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi
лялечки, тiльки жито покриває мене з головою, тiльки сонце крiзь житню
дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.
I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше
почуваєш себе, коли стаєш женцем!
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий,
золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю
кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашої школи, завзято
вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи
напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от над хатами
урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних
хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i в менi.
Вони тепло вихоплюють малого з подвiр'я на лебединi крила та й несуть
через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай
книжок i вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим
шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких
пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i
навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи,
вихваляються ними.
А вулицею iде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?" Я
йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допитується: "Чого
це ти такий?" А я вiдповiдаю: "Який є, такий i є". То пiсля цього
чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола
каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як
сонечко вiдкочується од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купує
лошат.
- Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не
масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу,
а дядько знає, чого менi смiшно, й собi посмiхається. А над нами гуде
дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а
пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi, - i все це зветься вересень,
перший день до школи.
Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я
мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо
саме дорогу перегородила мамина кочерга.
- Що? Десь горить? - питається вiд печi мати.
- Дзвiн! - вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє школярське
добро, що вже лежить на пiдвiконнi.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:
- От i дочекалися свята.
- А ви думаєте! - кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки,
зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до шиї
приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олiвець. У тi часи путящий, що не
викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.
- То я, мабуть, i пiшов.
- Квiти ж вiзьми вчительцi, - пiдходить мати до столу, на якому лежать
i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише
дiвчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. I водночас страх як хочеться
чимсь подякувати своїй учительцi. От вiзьму букет i зненацька подам їй
iз-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене так, неначе я з
мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
- Це ж для чого вам? - придивляюся до того батькового ока, що найбiльше
назбирує насмiшку.
- Пригодиться, - каже тато. - Хочу надивитися, який ти є.
- Давно бачили? - показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi
погойдується олiвець.
Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа
шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.
- Ось тобi подарунок, сину.
З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького
сукна шапочку й питаю:
- I що воно таке, i до чого воно?
- Це, вважай, австрiйський картуз - од вiйни залишився. Дуже гарне
сукно.
- Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.
-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль
продiрявився.
- Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, - кажу, не дуже й
журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у моїй
макiтрi спливає щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i
непомiтно вручу його вчительцi.
- Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею
сукна, збиває її набакир, трохи вiдходить i пiдхвалює мене:
- I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася
лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.
- Потемнiв? I назовсiм?
- Вважай, назовсiм.
- I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? - з жалем питаю батька,
бо дуже подобається чути це прiзвисько i вiд своїх, i вiд чужих.
- Напевне, не будуть.
I так шкода стає, що вже щось кудись вiдходить вiд мене, притьмарюючи
радiсть такого славного дня,
- То я й пiшов, - зiтхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
- Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - i тепер
уже вiн зiтхнув.
- Ви, тату, не журiться, - пiдбадьорюю його. - Ви ж читати он як
умiєте!
- Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми синє
небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись
спиною до ворiт, вiдгорнув краї австрiйської шапочки, зробив з неї
торбину, обережно вклав туди квiти й вистрибом подався до школи. Бiля
попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене,
i ласкава посмiшка обметала її уста i всi молодi зморшки навколо очей.
-Добрий ранок, Насте Василiвно!
- Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! - дивується й оглядає
мене вчителька. - Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
- А чого ж, - не знаю, що сказати, а в душi радiю, що таки пiдрiс.
Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! - Ось нате
вам, - соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.
- От нiяк не сподiвалась, що ти можеш менi принести подарунок, -
смiється Настя Василiвна. - Спасибi, Михайлику.
- Я ще можу вам принести.
- Як тато-мама?
- Живi.
- Що вони роблять?
- Тато збирається жито сiяти, а мама - вибирати коноплi.
- Ти ж пособляв їм улiтку?
- Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.
- Ти жито жав? - аж побiльшали з подиву темно-сiрi виразистi очi
вчительки.
- А чого ж! Наше селянське дiло таке... - i осiкся, бо, мабуть, таки
перехвалив себе.
- I в'язати навчився?
- Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, - кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
- Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?
- Трохи, - i вiд однiєї згадки посмутнiв мiй погляд.
- Щось страшне було? - одразу догадалась учителька.
- Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино
з його черепа.
- А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! - i собi
зажурилась учителька, - Бiжи, Михайлику.
Бiля школи вже гамiрно й весело. Пропеченi за лiто школярi
гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного долонями по
руках i плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному
колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то з одного, то з
другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де обривається гра у довгої
лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко вiд
них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови
тiтки Софiї.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди лякає
їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн
грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.
А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно
слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i телячу шкуру, i
школярськi вуха. В однiй руцi вiн тримає мiдний, натертий до блиску
годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкiльне подвiр'я, а ззаду на мої плечi вискакує
Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний,
кричить у саме вухо:
- Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?
- Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, - вiдповiдаю школярською
примовкою, пригинаюсь - Iван сторчака летить на землю i хапає мене за
ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм стає дуже
весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем
в'їдливий Улян:
- А що це в тебе?
- Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, - кажу, не моргнувши
оком.
Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї i пiд смiх школярнi
каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.
- А я й годую з неї Обмiнну, - кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.
- Брешеш! - вiдрiзав Улян.
- Ось подивись, - i сьогоднi годував! - показую дно шапки, в якiй
лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.
- Справдi! - не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом бiля шкiльної огорожi верхи на конi з'являється дядько
Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова
пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи.
Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:
- I ви до нас?
-I я до вас, Михайлику.
- Може, вчитися?
- А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з
першим днем навчання.
- Спасибi. А що ви несете?
- Дивись! - дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi
половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство: одна половина забита
пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга - школярськими ручками. Я нiколи
не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. - Що, Михайлику? -
врiж око, то сльози не добудеш.
- Життя... - зажурено каже тато своє улюблене слово.
- Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота
з'їдає?
Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка.
Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.
- Ти ж тiльки обережненько жни - серп не iграшка... Ох, ще ранувато
тобi орудувати ним.
- От i не рано. Самi побачите, - боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася,
вклонилася татовi:
- Бувайте здоровi.
- Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем..."
- Як розспiвався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь
хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли
колеса, i потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де
темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач.
Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги
сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить
вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.
- Чуєш, як запахло кулешем? - каже тато, путаючи Обмiнну. - Ти,
Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?
- Де скажете.
- Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.
- Краще кладiть на стiжок.
- Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито
жати?
- Тодi кладiть пiд стiжок.
- Тобi сiна всмикати?
- Я сам.
- Хазяйська дитина, - пiдсмiюється тато, пiдходить до воза й обома
руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. - У тебе й справдi ноги - мов
деревляччя.
- Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, - повторюю
батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i
натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як i дiдусь,
тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.
Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю
постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи... Чому я
тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав
вiчний снiг?..
-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, - нам нiчого не залишиться.
I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно,
розносять нiч по хатах.
- Лягайте i ви.
- Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.
- I я з вами.
- Не виспишся, причепо.
- Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.
- То ходiм, - тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так
принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами
зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над
усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до
знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
- Е, та це дiд Корнiй! - зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки,
обернувся до нас. - Добрий вечiр, дiду Корнiю!
- Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
- Я тiльки сина догадався взяти.
- Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. - У дiда Корнiя одразу
смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось
чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на
його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають
стягнутi на живу нитку шрами.
- Як вам, дiду, живеться?
- Часом з квасом, порою з водою. - Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму
й приязно дивиться на мене. - Вже маєш, Панасе, помiчника?
- Вважайте, дочекався женця.
- Он як?! - дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi
очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. - Невже ти, Пшеничне, вмiєш
жати?
- Трохи вмiю, - нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за
завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не
зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i
за це я не знати як вдячний йому.
Дiд Корнiй похитав головою:
- Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.
- Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?
- Та хоча б i я, - зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в
його очах. - Уже серп став менi заважким, випадає з руки, - i подивився на
свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.
- А що лiкарi кажуть?
- Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би
хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише
сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає
тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi дуже нервеними стають, та все життя
чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка
кращим не зробить.
- I ви ж, дiду, бомби возили, - щось згадавши, засмiявся тато.
- Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, - уже й серп випадає з руки.
- Дiду, ви насправдi були на вiйнi? - зрадiв я i вуха розвiсив,
сподiваючись почути щось цiкаве.
- Та нi, то мене впхнули у вiйну, - неохоче вiдповiв старий i почав
ложкою мiшати кулiш. - Пшоно вже розiмлiло.
- Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, - зжалiснiв мiй голос.
- Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив
отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. - Он краще бiжи до воза, найди
вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.
- Ми вже вечеряли, дiду.
- Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало,
ще й пiдхвалював.
- Ой! Справдi сам Котовський їв? - завмираю, мов заворожений. - То ви
його бачили?
- Навiть фотографiю з нас обох робили.
- Розкажiть, дiду!
- А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг
до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани,
ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з
самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього
порубцьована рука.
А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг
пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже
вдоволений.
- Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв кулiш?
- Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою, - змовницьки посмiхнувся
старий i потягнув мене за чуба. - Все, Пшеничний, хочеться знати?
- Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
- Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не
дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. - Тато бере казанок i намiряється з
ним пiти до рiчечки. - Вас же i в газетi друкували.
- Та друкували, i не самого, а з волами.
- З волами?! - аж пiдскакую я.
- З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки
надихали його?
Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то,
напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не
пiдсмiюється над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй
щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
- То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
- Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
- Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку
рябу?
- От розкажiть, як воювали.
Дiд Корнiй сумно похитав головою.
- То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в
партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його
ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими
дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн
до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї
грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн - привiз у лiси
заховану зброю.
"Як же її через денiкiнцiв переправити? - питаюся посланця. - Може,
голубами?"
А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:
"Та нi - волами".
"Волами? А як?"
"У вас, дiду, в коморi лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".
"То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi,
посвистуючи",
Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гадаєш, лежала партизанська
зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то
йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю - бомби
i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з
села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в
журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за
село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз'їзд.
"Що везеш, дiду?!"
Стою на дорозi, мовчу, - якось язик не повертається брехати. Аж чую
позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими
правдивими сльозами, що навiть роз'їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз
нього. Тодi я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"
"А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, - вiдповiдає вiн i
смiється. - Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як
заголошу, то вся вулиця збiгається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"
А вiн вiдповiдає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля
визбирує сльози. От як, дiду!"
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе зйати?" - питаю.
"Себастiяном".
- Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! - аж скрикнув я"
- Та вiн же! - вiдповiв дiд Корнiй.
- Життя... - сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як
багато криється за цим словом...
- Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали
мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi
були - страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому
збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", - каже менi, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".
"Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав - i пожалiв кидати труну.
В'їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'їжджаю до села iншою дорогою, а
на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як
блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що
вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в
домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не
чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно,
тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали
спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше,
- думаю собi, - значить, у рай душа йде, - i розплющую очi.
А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку
сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:
Та забiлiли снiги,
Забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Та заболiло тiло,
Бурлацькеє бiле,
Ще й головонька...
"Безсовiснi, - кажу їм стиха. - Я ж думав, що менi янголи спiвають, а
це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли".
I, думаєте, усовiстив їх? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як
навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
- I ви тодi випили, дiду? - засмiявся тато.
- А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в
садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я
вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... I
все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали - випадає з неї серп,
хоч що роби.
- Дiду, а як ваш син тепер поживає?
- Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б'є, а в
село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
- Поїдете?
- Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує
вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб, коли так
рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє - бiльш за мене жне, ще й
хитрує.
- Як це вона хитрує у вас? - недовiрливо засмiявся тато.
- Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить.
Хiба ж це дiло? - i старий поворушив посивiле багаття.
З нього посипались iскри, їх стало багато-багато - i в очах, i коло
дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi.
Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а
поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а
в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились
роси, коли мене розбудив тато.
- Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
- Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
- Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав.
- Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно
усмiхнувся:
- Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалiє у
свiтi?
- Ой таточку...
- Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми
приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi,
з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
- Гарних маю собi женцiв, - наче докiрливо похитала головою, зняла
серпи з плеча, розгорнула пiлочку. - Бери, Михайлику, свого. I радiсть i
острах знову охоплюють мене.
- Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi
очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки
березки, шарх серпом - i кладу на рiв.
- Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, - каже позаду тато,
який уже встиг спустити Обмiнну.
Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.
- От i дочекалися женчика собi, - пiдхвалює мене мати й сама припадає
до росистої ниви.
Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом,
вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує чоло,
витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що
прищулились бiля самої землi, - i знову за роботу.
- Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, - озивається тато. - Не
поспiшай так - день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є менi у вiчi, а тато й мама дивляться на
мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.
- Ану складай, що нажав, - каже тато, - i гарненько рiвняй. - Нажате
мною вiн оперiзує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує снiп i
ставить його гузирем на стерню. - Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй
перший хлiб, - ще й рукою проводить по стеблах снопа. - Запам'ятаєш його?
- Як же його запам'ятати?
- А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп
на святвечiр на покутi поставимо.
- Е? - не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепкує тато. I
все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого
золота вилитий.
За цим снопом пiшли iншi, i, коли їх стало дев'ять, пiт зовсiм об'юшив
мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж
соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:
- Михайлику, чи не збiгаєш до кринички по воду?
- По воду? - спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому
було пiвглечика води. - Хiба випили всю?
- Та вона нагрiлась, i я вилив її. Принеси свiженької, i не з шляху, а
з долинки.
- Та це ж далеченько.
- Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а
далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно
вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька попискує пiд ногами
волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не
якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi,
- теперiшнiй день годує рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось
казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбирує на
широкi губи презирство до всього, що не тримається води... I чого б це
комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?
Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його
на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли
в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку?
Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.
А пiдi мною земля така свiжа, така м'яка, мов колиска, а надi мною небо
таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i шепче: "Засни
собi, засни собi..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму!
Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю
глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi
лялечки, тiльки жито покриває мене з головою, тiльки сонце крiзь житню
дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.
I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше
почуваєш себе, коли стаєш женцем!
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий,
золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю
кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашої школи, завзято
вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи
напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от над хатами
урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних
хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i в менi.
Вони тепло вихоплюють малого з подвiр'я на лебединi крила та й несуть
через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай
книжок i вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим
шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких
пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i
навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи,
вихваляються ними.
А вулицею iде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?" Я
йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допитується: "Чого
це ти такий?" А я вiдповiдаю: "Який є, такий i є". То пiсля цього
чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола
каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як
сонечко вiдкочується од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купує
лошат.
- Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не
масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу,
а дядько знає, чого менi смiшно, й собi посмiхається. А над нами гуде
дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а
пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi, - i все це зветься вересень,
перший день до школи.
Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я
мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо
саме дорогу перегородила мамина кочерга.
- Що? Десь горить? - питається вiд печi мати.
- Дзвiн! - вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє школярське
добро, що вже лежить на пiдвiконнi.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:
- От i дочекалися свята.
- А ви думаєте! - кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки,
зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до шиї
приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олiвець. У тi часи путящий, що не
викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.
- То я, мабуть, i пiшов.
- Квiти ж вiзьми вчительцi, - пiдходить мати до столу, на якому лежать
i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише
дiвчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. I водночас страх як хочеться
чимсь подякувати своїй учительцi. От вiзьму букет i зненацька подам їй
iз-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене так, неначе я з
мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
- Це ж для чого вам? - придивляюся до того батькового ока, що найбiльше
назбирує насмiшку.
- Пригодиться, - каже тато. - Хочу надивитися, який ти є.
- Давно бачили? - показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi
погойдується олiвець.
Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа
шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.
- Ось тобi подарунок, сину.
З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького
сукна шапочку й питаю:
- I що воно таке, i до чого воно?
- Це, вважай, австрiйський картуз - од вiйни залишився. Дуже гарне
сукно.
- Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.
-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль
продiрявився.
- Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, - кажу, не дуже й
журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у моїй
макiтрi спливає щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i
непомiтно вручу його вчительцi.
- Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею
сукна, збиває її набакир, трохи вiдходить i пiдхвалює мене:
- I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася
лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.
- Потемнiв? I назовсiм?
- Вважай, назовсiм.
- I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? - з жалем питаю батька,
бо дуже подобається чути це прiзвисько i вiд своїх, i вiд чужих.
- Напевне, не будуть.
I так шкода стає, що вже щось кудись вiдходить вiд мене, притьмарюючи
радiсть такого славного дня,
- То я й пiшов, - зiтхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
- Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - i тепер
уже вiн зiтхнув.
- Ви, тату, не журiться, - пiдбадьорюю його. - Ви ж читати он як
умiєте!
- Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми синє
небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись
спиною до ворiт, вiдгорнув краї австрiйської шапочки, зробив з неї
торбину, обережно вклав туди квiти й вистрибом подався до школи. Бiля
попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене,
i ласкава посмiшка обметала її уста i всi молодi зморшки навколо очей.
-Добрий ранок, Насте Василiвно!
- Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! - дивується й оглядає
мене вчителька. - Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
- А чого ж, - не знаю, що сказати, а в душi радiю, що таки пiдрiс.
Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! - Ось нате
вам, - соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.
- От нiяк не сподiвалась, що ти можеш менi принести подарунок, -
смiється Настя Василiвна. - Спасибi, Михайлику.
- Я ще можу вам принести.
- Як тато-мама?
- Живi.
- Що вони роблять?
- Тато збирається жито сiяти, а мама - вибирати коноплi.
- Ти ж пособляв їм улiтку?
- Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.
- Ти жито жав? - аж побiльшали з подиву темно-сiрi виразистi очi
вчительки.
- А чого ж! Наше селянське дiло таке... - i осiкся, бо, мабуть, таки
перехвалив себе.
- I в'язати навчився?
- Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, - кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
- Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?
- Трохи, - i вiд однiєї згадки посмутнiв мiй погляд.
- Щось страшне було? - одразу догадалась учителька.
- Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино
з його черепа.
- А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! - i собi
зажурилась учителька, - Бiжи, Михайлику.
Бiля школи вже гамiрно й весело. Пропеченi за лiто школярi
гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного долонями по
руках i плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному
колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то з одного, то з
другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де обривається гра у довгої
лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко вiд
них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови
тiтки Софiї.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди лякає
їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн
грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.
А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно
слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i телячу шкуру, i
школярськi вуха. В однiй руцi вiн тримає мiдний, натертий до блиску
годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкiльне подвiр'я, а ззаду на мої плечi вискакує
Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний,
кричить у саме вухо:
- Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?
- Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, - вiдповiдаю школярською
примовкою, пригинаюсь - Iван сторчака летить на землю i хапає мене за
ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм стає дуже
весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем
в'їдливий Улян:
- А що це в тебе?
- Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, - кажу, не моргнувши
оком.
Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї i пiд смiх школярнi
каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.
- А я й годую з неї Обмiнну, - кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.
- Брешеш! - вiдрiзав Улян.
- Ось подивись, - i сьогоднi годував! - показую дно шапки, в якiй
лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.
- Справдi! - не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом бiля шкiльної огорожi верхи на конi з'являється дядько
Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова
пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи.
Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:
- I ви до нас?
-I я до вас, Михайлику.
- Може, вчитися?
- А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з
першим днем навчання.
- Спасибi. А що ви несете?
- Дивись! - дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi
половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство: одна половина забита
пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга - школярськими ручками. Я нiколи
не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. - Що, Михайлику? -