Страница:
хмари ворогiв обкрадали наше сонце i землю:
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай
перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого
копита, нi козацького стремена...
Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами
пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках
заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до
тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi,
наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися
вони на тихi води, на яснi зорi.
А на шляху в цей час обiзвався передзвiн зброї i стремен, загупали
кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто
вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до
грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим
Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.
То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i
дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд
червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони
взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного
пилу.
Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення.
А надi мною вечiр жменями засiває зорi, а бiля мене арфами бринять
пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що
iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi
перегукнулися курiпки, - i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля
якогось стiжка чи клунi.
Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр'я дядька Себастiяна. I тут
ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?
Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно
робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi
лелека й лелечиха, тепер стоїть самотнiй лелека i дивиться на схiд.
"Протри, чоловiче, свої очi, - кажу сам собi, - бо ж над тобою
глумиться якась вечiрня мана".
Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову стоїть
цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в
холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої
призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi стоїть дерев'яний лелека.
Хiба ж i в цьому не пiзнаєш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь
здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в
гнiздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч
краплину весняного сонця.
I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де
на латачi, м'ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене
тихенько окликає знайомий голос:
- Михайле, дитино, це ти?
- Авжеж, я, дядьку Себастiяне, - затремтiв мiй голос вiд радостi i
вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над моєю дорогою
зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.
- От i добреї - виходить дядько Себастiян iз сiней. - А я, чуєш, вдруге
виходжу тебе виглядати.
- Е? - вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно стає: за що оце
шибенику перепадає стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?
- Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi,
мороз чи сiрий вовк.
Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся
посеред того двору, де вiтрець пiдмiтає срiбло, а дерев'яний лелека
виглядає весну.
- Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем та
й передаю чоловiковi ув'язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим
узваром i кутею.
- Спасибi, спасибi, дитино, - бере дядько Себастiян вузлик, а мене
охоплює тiєю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею
на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i
мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мої пальцi.
- Це правда, що ти на льоду завалився?
- I ви знаєте?
- Я вже й на ковзанку їздив, i хотiв було до вас приїхати.
- Ото б настрахали маму, - знову лячно стало менi.
- Дивися ж, хлопче, дивись! - ще тiснiше однiєю рукою притуляє мене до
себе дядько Себастiян.
- Буду дивитисяi - вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка:
- А де ви такого лелеку дiстали?
- Славний?
- Славний.
Дядько Себастiян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й
починає смiятися. Вiн дуже гарно смiється, назбируючи на вiї, очi й зуби
мiсячне сяйно.
- Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.
- Ви вкрали? - жахнувся я.
- А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку - i в
мiшок. Постоїть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.
Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, їх. не було ще
кiлька днiв тому.
- Що воно таке, дядьку Себастiяне? - нахиляюсь до плит.
- Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, - проводить
рукою по напiвстертих людях i конях. - їх один нерозумець, шукаючи скарби,
викопав iз старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. I
досi не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав я цi
плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.
Ми заходимо до хати - в теплi пахощi сiна, хлiба i свiжих липових
ложок.
- От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, - знайомить мене голова
комнезаму iз дядьком Стратоном, колишнiм мiнiстром селянсько-бiдняцької
республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою Федоренком (його сiм'я
складає аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком i навiть зi своїм
батьком, що саме стоїть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих штанях, мов
розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер,
а вуса опустилися вниз, на дощ.
Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i навiть у
свят-вечiр знайшов час гарикатись. А потiм, дивись, i сусiдам пiде
жалiтися, що його сякий не такий розумець не має в головi олiї. Старий ще
й досi не може забути, що в революцiю син узяв з економiї не корову чи
коня, а пiанiно, i завжди, коли пiдходить до цiєї панської забави,
презирливо каже: "У-у-у..."-i пальцем шпиняє її в зуби.
Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до
себе:
- Злиднi всiх країн, єднайтесь!
А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.
- Що, я, може, щось смiшне сказав? - дивується старий, i дивуються пiд
сивобрiв'ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi очi. - Нi, таки
пiду додому, - не кумпанiя ви менi! - береться за шапку i зачерствiлий
кожух, що лежить на скринi.
- Та чого ви i куди ви, тату? - дядько Себастiян рукою притримує смiх.
- 3 вами так усiм весело, їй-бо, давно так не реготав.
- Трясця твоїй матерi! - обурюється батько. - Дурносмiх завжди знайде з
чого пореготати, навiть коли має пiст на копiйку. От подумайте собi, люди
добрi, як менi дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цiлий
полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi очi, кидають
їх на стiл, - стiл щебече! Ще й могорич i закуски городськi ставлять. А
вiн, як бейбас, повертає грошi, повертає напитки-наїдки, а пiанiну лишає
собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму розсiлася
дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на кабана,
i на вариво, й на приварок.
- Так то ж, тату, грошi вiд непмана.
- Ну i що?! Аби не вiд дiдька! - старий випив чарку, поморщився i
зажурився: - Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута нiяк
не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо
жар-птицi - вiддав би у фонд.
- Революцiя, дiду, зробила вашого сина таким, - обережно обiзвався
розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:
- Говори та балакай менi! Революцiя - велике дiло. Так чого ж тодi вiн
далi в революцiю не йде?!
- Це ж як вас, дiду, зрозумiти? - на округлому виду Федоренка
здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.
- А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали й жалування, i
квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А вiн чи здивачив
навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в однiй кавалерiйськiй
шинелi та й досi по всiх лiсах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся,
iще порцiї чекає! З ким я тодi вiку доживати буду?
- Та не треба, тату, - дядько Себастiян лагiдно, з доброю усмiшкою
подивився на батька. - Я ж вам казав: менi та служба не до душi.
- От бачите, йому та служба не до душi! - ще бiльше розгнiвався старий.
- А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiшає, щоб показати
своє соображенiє розуму. Та що ж це вийде:
Юхрим ближче до революцiї сяде, ще й тебе лiктем чи колiном вiдштовхне
од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж
вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?
- Та цур йому, тiй балаболцi, - обiзвався кобзар. Його вдумливi, зi
смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука торкнулася до
басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже стала
не хатою - прижуреним степом з отiєю дорогою, що й тебе чи твою душу
поведе до самого неба, з отiєю чайкою, що пiд крилами тримає ранковий
туман, а в серцi - материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся
зажурений голос дядька Себастiяна:
Ой горе тiй чайцi,
Чаєчцi-небозi,
Що вивела дiточок
При битiй дорозi...
До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка i пiшов, пiшов
понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тiєї битої дороги, де
людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами
її кигикання i вiтри.
В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав
горою, вплiтався i стихав третiй - кобзарський, битий морозами i
метелицями, сiчений дощами i громовицями.
I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав
сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона
теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.
- Що з вами, дiду Левку? - прихилився до нього стривожений дядько
Себастiян.
- У кожного своє, сину, - пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав
витирати очi.
- Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? - пiдiйшов до кобзаря
Себастiянiв батько.
Обоє сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в
них, як у снах, свої давнi лiта, свої рiзнi дороги й зiтхнули.
- То чого ж ти, Левку? - знову спiвчутливо запитав дiд дiда.
- Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вiкторе, який мав я колись голос?
- Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках i дорогах, на весiллях i
похоронах.
- То не жаль менi себе, не жаль рокiв своїх, а голосу жаль... Оце зараз
не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв
батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:
- Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж
- революцiя. - I тихо попрохав сина: - Заспiвай менi про тi василечки, що
сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.
I знову дядько Себастiян повiв мелодiю своїм могутнiм баритоном, а
горою пiшов тенор Федоренка, до них приєднався пiдголосок колишнього
мiнiстра селянсько-бiдняцької держави, в яку входило аж три села. Тiльки
Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у
далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекi лiта, свої
далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки
у снах.
- За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! - пiсля василечкiв пiдняв чару
колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих
селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
- Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та
вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь
бiля кендюха.
- А щоб тебе, вилупку! - махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся
Себастiянiв батько.
- Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi -
душевнiсть, а решта-все тлiн, - по старостi лiт кобзар вмочив у чарку
сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав
випити.
- Артист! - показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це
в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: - А ти артистом не
думаєш бути?
- I чого тебе весь час до артистiв тягне? - здивувався дядько Стратон.
- Ой, люблю сцену, як своє життя! - зiтхнув Федоренко. - Iнколи як
сядеш на нiй зi своїми синами i братами, то чуєш - у рай попав, i нiяк не
менше!
- А платять за це добре? -спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд
реготу. - Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! - Старий знову
пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.
- Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!
- От навiжений. I що менi робити з тобою?- пробурчав старий, але
залишився.
- О, ще хтось до нас! - повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на
ярмарку завше товпились люди. Однiєю рукою вiн притримував мiшок, а в
другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було
сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика.
Видко, не зблизька прийшов чоловiк, - на його товстих вусах аж дзеленчали
крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав їх з вусiв, стер наморозь з
дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi
скарби.
- Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! - запросив господар.
- Для сугрiву душi i рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою
глиняну з червоним цвiтом чарку. - Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її,
мокруху, на скаженiвку переганяєте?
- Це запитайте Федоренка! - засмiявся дядько Стратон. - Вiн з якогось
весiлля доп'яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:
- Музика за свою роботу має веселуху, а гончар - жовч.
- Чого це ви такої сумної завели? - здивувався дядько Себастiян. - Хто
вас зобидив?
- А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?
- Та що робити? Послухаю.
- То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким
положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з якої це хвороби iнодi
свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть, свiй свому i дорогу, i
життя вкорочує.
- Хто ж вам життя вкорочує? - насторожилося мiжбрiв'я дядька
Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
- Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурнiють очi майстра, в яких i
зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
- Говорiть! - наполягає дядько Себастiян.
- А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба,
вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а
когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
- Хто ж вас ужалив?
- Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й
притарабанився до тебе, голово! - Демко Петрович заглянув до свого мiшка,
понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. - Поглянь,
коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй
полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до
ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на
нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
- Боже, як гарно! - аж застогнав кобзар.
А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
- От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини
зробити!
- Бог Адама теж вилiпив з глини, - вкинув слiвце Себастiянiв батько, i
знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
- Спасибi вам за радiсть, - подякував гончаревi дядько Стратон.
- I справдi ви маєте хоч краплину радостi? - подобрiшали вогнем
накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна
подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й
розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця,
анiж ремiсника.
- Про що й казати, - аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до
кахлi. - I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
- Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i
синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля
мене, то руки самi потягнулись до працi.
- Не знаєте ви цiни своїм рукам.
- Найшовся такий, що склав їм цiну, - зажурився гончар.
- Що ж воно трапилось?
- Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом, що треба
покидати свою забавку.
- Що?! Юхрим вас обклав?! - одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
- А хто iнший? Своячок!
- Не своячок, а книшохап! - нахмурився дядько Себастiян.
- Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
- Ви йому про це казали?
- I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i
потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув
на мої роки i працю.
- I нiхто не рятував вас?
- Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь
вищий чин.
- Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. - Дядько Себастiян
чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
Гостi й батько насипались на нього:
- Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
- Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
- Я комусь зроблю його грiшним!
- Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покидаєш? - знову
розгнiвався батько.
- На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.
- Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи
таким на свiт пожалував?
- Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! - Дядько Себастiян, як вiтер,
вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей.
Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось
вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у
бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою
заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся,
щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за
ним-
З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над
селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з
кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
- I що ви скажете про нього? - питається сам у себе кобзар.
- Що я скажу? - обiзвався дядько Стратон. - Один чоловiк має душу, як
птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий - мов квочку, що тiльки на своїх
яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.
- А що мiй Себастiян має за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i
купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцiї, то поживи й для себе.
- А вiн живе для лiнiї! - засмiявся Федоренко.
- Лiнiї! - перекривив Себастiянiв батько. - Яка ж це лiнiя, коли хтось
за революцiю одержує порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушує цю революцiю,
як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?
Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з'явився i дядько
Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко.
Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги
раз од разу розпорювали снiг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько Себастiян
скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче
куль, упав на снiг, застогнав, пiдвiвся, п'янкуватими очима посклянiло
глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому
треба чекати чогось страшнiшого.
- I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? - звернувся до людей i
почав правицею розтирати поперек, а лiвою - живiт.
Це несподiване запитання розвеселило усiх, а на мiнливе Юхримове
обличчя лягає вираз догiдливостi:
- От гарного коня має Себастiян! Прямо не кiнь, а золотогривець! От
везе чоловiку в селi!
- А тобi в мiстi? -запитав дядько Стратон.
- Теж нiяк не зобиджаюсь на своє офiцiйне державне становище, -
говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму i
непомiтно робить крок i другий назад.
- Ти наче втiкати збираєшся? - питає дядько Себастiян, змiрявши
поглядом ноги Юхрима.
- Тiкати? - дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. - Це я
ноги розминаю. Та з такою кумпанiєю усi святки, як у раю, гулятиму. Може,
скочити за чимсь таким? - красномовно поторгав рукою кишеню.
- Повертай до хати! Поговорим про святешне, - похмуро каже голова
комнезаму.
- Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?
- Лиха година возила б тебе!
- Е, це вже випад! - пiдiймає голос Юхрим, а на його очi наповзають
сiрi плiвки. - Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя, бо
я теж можу розсердитись: менi їхати поперек коня було не дуже зручно. I чи
не думаєш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло в повiтi пiд
девiзом: "Геть партизанщину i махновську анархiю!"?
- Яку анархiю?! - скипiв дядько Себастiян.
- Ну, оту, не зовсiм культурну.
В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i єхидно запитав:
- Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:
- Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i газетної хронiки. Ти не
читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:
"Оратор подробно остановился..."? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали:
замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй. Воно корiнь один, та звучання
зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?
- Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.
- Чекай, коли маєш час, - знизав плечима i позлiшав Юхрим. - Але не
завжди отак висловлюй своє мнєнiе при народi, бо я про тебе можу
висловитись у кабiнетi.
- Про твої пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи
фiнiнспектором, думав, що лишаєш позад себе?
- Позад себе?.. Хай над цим питанням поколiння думають! - безжурно
вiдповiв Юхрим. - А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.
- З м'ясом?
- Карбованець завжди виривався iз болем, iз шкурою чи з м'ясом. Це
знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас має стати пупом землi? Тiльки
дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.
- Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! - придушив гнiв
дядько Себастiян.
Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:
- Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ - Побачимо!
Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:
- Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як
вищестояща iнстанцiя.
- I таки може, - погодився Себастiянiв батько. - Хоч ти, Юхри-ме,
дурень, а мiсце маєш розумне.
- Ти впiзнаєш цього чоловiка? - насилу стримуючи лють, дядько Себастiян
поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:
- Натурально, впiзнаю, персонально приглядався до його звичайних i
пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав їх, щоб менше назбирували навколо
себе несознательнi очi i несознательний смiх. З моїх рук по лiнiї фiнансiв
навiть рiдна мама не вислизне.
- I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! - В дядька Себастiяна аж уста
затремтiли.
- Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фiнансами краса? -
обурився Юхрим, обурились його квасолистi нiздрi, та враз вiн
утихомирився, а очi помаснiли: - За красу завжди i всюди бiльше платять,
то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?
- Тобi дай волю - усе красиве вичавиш! - обiзвався сивий кобзар.
- I вичавлю! Я людина без рiзних селянських сентиментiвi -
по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. - Якась качечка або квiточка з моїх очей
не виб'є сльозу. I треба дивитися на житїя крiзь призму в iсторичному
розрiзi! Бо що тепер вартнiше: якiсь красивi, але нiкому не потрiбнi
качки, коники чи звичайнi горшки, що йдуть на потреби трудящих
робiтничо-селянської держави? I хай, натурально, оцей рукотворець без
вiдповiдного дозволу на те не кидається у мечтанiя, у фантазiї i лiпить,
що положено лiпити з глини, - горшки i макiтри; хай i вiн втямить: краса
служить одиницям, а навар - масам!
- Дайте менi батога! - метнувся дядько Себастiян до лави, правицею
вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. - Я з цiєї макiтри нароблю
шматкiв! Я ним вiдчиню свої дверi!
З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до
порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною
закружляв навколо неї, а всi її широкi розгойданi спiдницi вiдразу
вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
Юхрим з подиву сказав: "О, прибiг Євген накоренок" - i притулився
спиною до печi.
- Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла,
не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! - мiнливими
рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови
комбiду. - Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на
свiтi.
- Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
- Ти справдi не будеш його вбивати? - не повiрила зразу молодиця i
глянула на Юхрима. - А ти що варнякав? - i знову до дядька Себастiяна: -
То не будеш?
- Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як
болячка.
Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на її
драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i
птицi, i квiти, i колоски.
- Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене! Аякже! Бо хiба це
чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi,
брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний
свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на
злiсть йому, хочу по-людськи жити.
Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
- Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
- А вiн мене жалiє? - тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а
другим насварилась на чоловiка. - Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi
мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта - бiсом станеш! Аякже!
- Тодi, хрещенику, тримайсь! - дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом,
а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях
за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
- I тут утiк! - здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. -
То не з моря тумани,
То iз коней пара...
Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай
перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого
копита, нi козацького стремена...
Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами
пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках
заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до
тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi,
наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися
вони на тихi води, на яснi зорi.
А на шляху в цей час обiзвався передзвiн зброї i стремен, загупали
кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто
вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до
грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим
Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.
То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i
дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд
червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони
взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного
пилу.
Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення.
А надi мною вечiр жменями засiває зорi, а бiля мене арфами бринять
пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що
iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi
перегукнулися курiпки, - i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля
якогось стiжка чи клунi.
Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр'я дядька Себастiяна. I тут
ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?
Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно
робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi
лелека й лелечиха, тепер стоїть самотнiй лелека i дивиться на схiд.
"Протри, чоловiче, свої очi, - кажу сам собi, - бо ж над тобою
глумиться якась вечiрня мана".
Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову стоїть
цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в
холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої
призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi стоїть дерев'яний лелека.
Хiба ж i в цьому не пiзнаєш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь
здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в
гнiздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч
краплину весняного сонця.
I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де
на латачi, м'ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене
тихенько окликає знайомий голос:
- Михайле, дитино, це ти?
- Авжеж, я, дядьку Себастiяне, - затремтiв мiй голос вiд радостi i
вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над моєю дорогою
зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.
- От i добреї - виходить дядько Себастiян iз сiней. - А я, чуєш, вдруге
виходжу тебе виглядати.
- Е? - вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно стає: за що оце
шибенику перепадає стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?
- Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi,
мороз чи сiрий вовк.
Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся
посеред того двору, де вiтрець пiдмiтає срiбло, а дерев'яний лелека
виглядає весну.
- Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем та
й передаю чоловiковi ув'язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим
узваром i кутею.
- Спасибi, спасибi, дитино, - бере дядько Себастiян вузлик, а мене
охоплює тiєю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею
на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i
мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мої пальцi.
- Це правда, що ти на льоду завалився?
- I ви знаєте?
- Я вже й на ковзанку їздив, i хотiв було до вас приїхати.
- Ото б настрахали маму, - знову лячно стало менi.
- Дивися ж, хлопче, дивись! - ще тiснiше однiєю рукою притуляє мене до
себе дядько Себастiян.
- Буду дивитисяi - вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка:
- А де ви такого лелеку дiстали?
- Славний?
- Славний.
Дядько Себастiян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й
починає смiятися. Вiн дуже гарно смiється, назбируючи на вiї, очi й зуби
мiсячне сяйно.
- Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.
- Ви вкрали? - жахнувся я.
- А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку - i в
мiшок. Постоїть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.
Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, їх. не було ще
кiлька днiв тому.
- Що воно таке, дядьку Себастiяне? - нахиляюсь до плит.
- Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, - проводить
рукою по напiвстертих людях i конях. - їх один нерозумець, шукаючи скарби,
викопав iз старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. I
досi не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав я цi
плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.
Ми заходимо до хати - в теплi пахощi сiна, хлiба i свiжих липових
ложок.
- От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, - знайомить мене голова
комнезаму iз дядьком Стратоном, колишнiм мiнiстром селянсько-бiдняцької
республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою Федоренком (його сiм'я
складає аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком i навiть зi своїм
батьком, що саме стоїть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих штанях, мов
розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер,
а вуса опустилися вниз, на дощ.
Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i навiть у
свят-вечiр знайшов час гарикатись. А потiм, дивись, i сусiдам пiде
жалiтися, що його сякий не такий розумець не має в головi олiї. Старий ще
й досi не може забути, що в революцiю син узяв з економiї не корову чи
коня, а пiанiно, i завжди, коли пiдходить до цiєї панської забави,
презирливо каже: "У-у-у..."-i пальцем шпиняє її в зуби.
Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до
себе:
- Злиднi всiх країн, єднайтесь!
А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.
- Що, я, може, щось смiшне сказав? - дивується старий, i дивуються пiд
сивобрiв'ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi очi. - Нi, таки
пiду додому, - не кумпанiя ви менi! - береться за шапку i зачерствiлий
кожух, що лежить на скринi.
- Та чого ви i куди ви, тату? - дядько Себастiян рукою притримує смiх.
- 3 вами так усiм весело, їй-бо, давно так не реготав.
- Трясця твоїй матерi! - обурюється батько. - Дурносмiх завжди знайде з
чого пореготати, навiть коли має пiст на копiйку. От подумайте собi, люди
добрi, як менi дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цiлий
полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi очi, кидають
їх на стiл, - стiл щебече! Ще й могорич i закуски городськi ставлять. А
вiн, як бейбас, повертає грошi, повертає напитки-наїдки, а пiанiну лишає
собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму розсiлася
дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на кабана,
i на вариво, й на приварок.
- Так то ж, тату, грошi вiд непмана.
- Ну i що?! Аби не вiд дiдька! - старий випив чарку, поморщився i
зажурився: - Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута нiяк
не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо
жар-птицi - вiддав би у фонд.
- Революцiя, дiду, зробила вашого сина таким, - обережно обiзвався
розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:
- Говори та балакай менi! Революцiя - велике дiло. Так чого ж тодi вiн
далi в революцiю не йде?!
- Це ж як вас, дiду, зрозумiти? - на округлому виду Федоренка
здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.
- А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали й жалування, i
квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А вiн чи здивачив
навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в однiй кавалерiйськiй
шинелi та й досi по всiх лiсах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся,
iще порцiї чекає! З ким я тодi вiку доживати буду?
- Та не треба, тату, - дядько Себастiян лагiдно, з доброю усмiшкою
подивився на батька. - Я ж вам казав: менi та служба не до душi.
- От бачите, йому та служба не до душi! - ще бiльше розгнiвався старий.
- А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiшає, щоб показати
своє соображенiє розуму. Та що ж це вийде:
Юхрим ближче до революцiї сяде, ще й тебе лiктем чи колiном вiдштовхне
од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж
вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?
- Та цур йому, тiй балаболцi, - обiзвався кобзар. Його вдумливi, зi
смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука торкнулася до
басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже стала
не хатою - прижуреним степом з отiєю дорогою, що й тебе чи твою душу
поведе до самого неба, з отiєю чайкою, що пiд крилами тримає ранковий
туман, а в серцi - материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся
зажурений голос дядька Себастiяна:
Ой горе тiй чайцi,
Чаєчцi-небозi,
Що вивела дiточок
При битiй дорозi...
До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка i пiшов, пiшов
понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тiєї битої дороги, де
людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами
її кигикання i вiтри.
В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав
горою, вплiтався i стихав третiй - кобзарський, битий морозами i
метелицями, сiчений дощами i громовицями.
I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав
сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона
теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.
- Що з вами, дiду Левку? - прихилився до нього стривожений дядько
Себастiян.
- У кожного своє, сину, - пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав
витирати очi.
- Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? - пiдiйшов до кобзаря
Себастiянiв батько.
Обоє сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в
них, як у снах, свої давнi лiта, свої рiзнi дороги й зiтхнули.
- То чого ж ти, Левку? - знову спiвчутливо запитав дiд дiда.
- Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вiкторе, який мав я колись голос?
- Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках i дорогах, на весiллях i
похоронах.
- То не жаль менi себе, не жаль рокiв своїх, а голосу жаль... Оце зараз
не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв
батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:
- Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж
- революцiя. - I тихо попрохав сина: - Заспiвай менi про тi василечки, що
сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.
I знову дядько Себастiян повiв мелодiю своїм могутнiм баритоном, а
горою пiшов тенор Федоренка, до них приєднався пiдголосок колишнього
мiнiстра селянсько-бiдняцької держави, в яку входило аж три села. Тiльки
Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у
далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекi лiта, свої
далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки
у снах.
- За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! - пiсля василечкiв пiдняв чару
колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих
селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
- Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та
вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь
бiля кендюха.
- А щоб тебе, вилупку! - махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся
Себастiянiв батько.
- Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi -
душевнiсть, а решта-все тлiн, - по старостi лiт кобзар вмочив у чарку
сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав
випити.
- Артист! - показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це
в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: - А ти артистом не
думаєш бути?
- I чого тебе весь час до артистiв тягне? - здивувався дядько Стратон.
- Ой, люблю сцену, як своє життя! - зiтхнув Федоренко. - Iнколи як
сядеш на нiй зi своїми синами i братами, то чуєш - у рай попав, i нiяк не
менше!
- А платять за це добре? -спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд
реготу. - Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! - Старий знову
пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.
- Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!
- От навiжений. I що менi робити з тобою?- пробурчав старий, але
залишився.
- О, ще хтось до нас! - повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на
ярмарку завше товпились люди. Однiєю рукою вiн притримував мiшок, а в
другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було
сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика.
Видко, не зблизька прийшов чоловiк, - на його товстих вусах аж дзеленчали
крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав їх з вусiв, стер наморозь з
дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi
скарби.
- Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! - запросив господар.
- Для сугрiву душi i рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою
глиняну з червоним цвiтом чарку. - Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її,
мокруху, на скаженiвку переганяєте?
- Це запитайте Федоренка! - засмiявся дядько Стратон. - Вiн з якогось
весiлля доп'яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:
- Музика за свою роботу має веселуху, а гончар - жовч.
- Чого це ви такої сумної завели? - здивувався дядько Себастiян. - Хто
вас зобидив?
- А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?
- Та що робити? Послухаю.
- То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким
положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з якої це хвороби iнодi
свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть, свiй свому i дорогу, i
життя вкорочує.
- Хто ж вам життя вкорочує? - насторожилося мiжбрiв'я дядька
Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
- Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурнiють очi майстра, в яких i
зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
- Говорiть! - наполягає дядько Себастiян.
- А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба,
вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а
когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
- Хто ж вас ужалив?
- Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й
притарабанився до тебе, голово! - Демко Петрович заглянув до свого мiшка,
понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. - Поглянь,
коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй
полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до
ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на
нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
- Боже, як гарно! - аж застогнав кобзар.
А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
- От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини
зробити!
- Бог Адама теж вилiпив з глини, - вкинув слiвце Себастiянiв батько, i
знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
- Спасибi вам за радiсть, - подякував гончаревi дядько Стратон.
- I справдi ви маєте хоч краплину радостi? - подобрiшали вогнем
накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна
подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й
розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця,
анiж ремiсника.
- Про що й казати, - аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до
кахлi. - I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
- Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i
синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля
мене, то руки самi потягнулись до працi.
- Не знаєте ви цiни своїм рукам.
- Найшовся такий, що склав їм цiну, - зажурився гончар.
- Що ж воно трапилось?
- Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом, що треба
покидати свою забавку.
- Що?! Юхрим вас обклав?! - одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
- А хто iнший? Своячок!
- Не своячок, а книшохап! - нахмурився дядько Себастiян.
- Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
- Ви йому про це казали?
- I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i
потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув
на мої роки i працю.
- I нiхто не рятував вас?
- Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь
вищий чин.
- Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. - Дядько Себастiян
чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
Гостi й батько насипались на нього:
- Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
- Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
- Я комусь зроблю його грiшним!
- Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покидаєш? - знову
розгнiвався батько.
- На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.
- Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи
таким на свiт пожалував?
- Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! - Дядько Себастiян, як вiтер,
вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей.
Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось
вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у
бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою
заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся,
щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за
ним-
З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над
селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з
кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
- I що ви скажете про нього? - питається сам у себе кобзар.
- Що я скажу? - обiзвався дядько Стратон. - Один чоловiк має душу, як
птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий - мов квочку, що тiльки на своїх
яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.
- А що мiй Себастiян має за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i
купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцiї, то поживи й для себе.
- А вiн живе для лiнiї! - засмiявся Федоренко.
- Лiнiї! - перекривив Себастiянiв батько. - Яка ж це лiнiя, коли хтось
за революцiю одержує порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушує цю революцiю,
як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?
Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з'явився i дядько
Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко.
Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги
раз од разу розпорювали снiг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько Себастiян
скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче
куль, упав на снiг, застогнав, пiдвiвся, п'янкуватими очима посклянiло
глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому
треба чекати чогось страшнiшого.
- I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? - звернувся до людей i
почав правицею розтирати поперек, а лiвою - живiт.
Це несподiване запитання розвеселило усiх, а на мiнливе Юхримове
обличчя лягає вираз догiдливостi:
- От гарного коня має Себастiян! Прямо не кiнь, а золотогривець! От
везе чоловiку в селi!
- А тобi в мiстi? -запитав дядько Стратон.
- Теж нiяк не зобиджаюсь на своє офiцiйне державне становище, -
говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму i
непомiтно робить крок i другий назад.
- Ти наче втiкати збираєшся? - питає дядько Себастiян, змiрявши
поглядом ноги Юхрима.
- Тiкати? - дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. - Це я
ноги розминаю. Та з такою кумпанiєю усi святки, як у раю, гулятиму. Може,
скочити за чимсь таким? - красномовно поторгав рукою кишеню.
- Повертай до хати! Поговорим про святешне, - похмуро каже голова
комнезаму.
- Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?
- Лиха година возила б тебе!
- Е, це вже випад! - пiдiймає голос Юхрим, а на його очi наповзають
сiрi плiвки. - Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя, бо
я теж можу розсердитись: менi їхати поперек коня було не дуже зручно. I чи
не думаєш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло в повiтi пiд
девiзом: "Геть партизанщину i махновську анархiю!"?
- Яку анархiю?! - скипiв дядько Себастiян.
- Ну, оту, не зовсiм культурну.
В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i єхидно запитав:
- Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:
- Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i газетної хронiки. Ти не
читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:
"Оратор подробно остановился..."? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали:
замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй. Воно корiнь один, та звучання
зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?
- Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.
- Чекай, коли маєш час, - знизав плечима i позлiшав Юхрим. - Але не
завжди отак висловлюй своє мнєнiе при народi, бо я про тебе можу
висловитись у кабiнетi.
- Про твої пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи
фiнiнспектором, думав, що лишаєш позад себе?
- Позад себе?.. Хай над цим питанням поколiння думають! - безжурно
вiдповiв Юхрим. - А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.
- З м'ясом?
- Карбованець завжди виривався iз болем, iз шкурою чи з м'ясом. Це
знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас має стати пупом землi? Тiльки
дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.
- Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! - придушив гнiв
дядько Себастiян.
Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:
- Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ - Побачимо!
Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:
- Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як
вищестояща iнстанцiя.
- I таки може, - погодився Себастiянiв батько. - Хоч ти, Юхри-ме,
дурень, а мiсце маєш розумне.
- Ти впiзнаєш цього чоловiка? - насилу стримуючи лють, дядько Себастiян
поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:
- Натурально, впiзнаю, персонально приглядався до його звичайних i
пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав їх, щоб менше назбирували навколо
себе несознательнi очi i несознательний смiх. З моїх рук по лiнiї фiнансiв
навiть рiдна мама не вислизне.
- I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! - В дядька Себастiяна аж уста
затремтiли.
- Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фiнансами краса? -
обурився Юхрим, обурились його квасолистi нiздрi, та враз вiн
утихомирився, а очi помаснiли: - За красу завжди i всюди бiльше платять,
то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?
- Тобi дай волю - усе красиве вичавиш! - обiзвався сивий кобзар.
- I вичавлю! Я людина без рiзних селянських сентиментiвi -
по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. - Якась качечка або квiточка з моїх очей
не виб'є сльозу. I треба дивитися на житїя крiзь призму в iсторичному
розрiзi! Бо що тепер вартнiше: якiсь красивi, але нiкому не потрiбнi
качки, коники чи звичайнi горшки, що йдуть на потреби трудящих
робiтничо-селянської держави? I хай, натурально, оцей рукотворець без
вiдповiдного дозволу на те не кидається у мечтанiя, у фантазiї i лiпить,
що положено лiпити з глини, - горшки i макiтри; хай i вiн втямить: краса
служить одиницям, а навар - масам!
- Дайте менi батога! - метнувся дядько Себастiян до лави, правицею
вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. - Я з цiєї макiтри нароблю
шматкiв! Я ним вiдчиню свої дверi!
З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до
порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною
закружляв навколо неї, а всi її широкi розгойданi спiдницi вiдразу
вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
Юхрим з подиву сказав: "О, прибiг Євген накоренок" - i притулився
спиною до печi.
- Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла,
не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! - мiнливими
рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови
комбiду. - Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на
свiтi.
- Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
- Ти справдi не будеш його вбивати? - не повiрила зразу молодиця i
глянула на Юхрима. - А ти що варнякав? - i знову до дядька Себастiяна: -
То не будеш?
- Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як
болячка.
Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на її
драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i
птицi, i квiти, i колоски.
- Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене! Аякже! Бо хiба це
чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi,
брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний
свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на
злiсть йому, хочу по-людськи жити.
Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
- Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
- А вiн мене жалiє? - тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а
другим насварилась на чоловiка. - Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi
мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта - бiсом станеш! Аякже!
- Тодi, хрещенику, тримайсь! - дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом,
а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях
за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
- I тут утiк! - здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. -