Сушинский Богдан. Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

   Ми з Романом здивовано переглянулися. I я вiдчув, що й вiн теж вражений поясненням. От тiльки дiд Курун чи не помiчав цього чи просто не зважав на наш подив.
   - Внук розповiдав менi про своїх друзiв з України - Романа й Валерку, i про всiлякi дива, якi вони вирiзьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власнi очi. Дякую. Пiшли, Чингiсе. Час...
   - Я навiдаюся до тебе завтра, - радiсно пообiцяв Чингiс, пiдскоком iдучи за дiдом. - I про печеру не забув. Так що не сумуй!
   - Чекатиму! - вiдповiв я. Й одразу ж запитав Романа, чому вiн не поговорив з Вiчним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..
   - Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспiшає, такi важливi справи краще не обговорювати. Бо й вiдповiсть вона, поспiшаючи.
   - Та скiльки потрiбно часу, щоб домовитися про таке?! - бiдкався я. - Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.
   - ...Так любить казати мiй батько, який не вмiє поспiшати. Нi в чому. - Нiби й не чув моїх слiв Чорногора. - А щодо Вiчного Мисливця, то головне, що наше знайомство вiдбулося. Не журись. Навiдаємося до нього в Еймон i про все домовимось.
   9.
   Два наступнi днi ми знову мудрували над скульптурами. I кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме - Чорногора мовчав. Я навiть обурювався з приводу такої секретностi, одначе це не допомагало. На всi запитання щодо їхнього перешiптування Роман тiльки зосереджено чухав потилицю i казав одне i те ж: "Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твiй батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд".
   - То хiба про це треба говорити пошепки? - дивувався я.
   - Це в нього педагогiка така: щоб ти не зазнався, - усмiхався Роман. - Отож давай, твори...
   Сьогоднi батько затримався бiля нас трохи довше, нiж завжди, взяв у мене стамеску, трохи пiдправив пащу крокодила, якого ми з Романом тiльки-но почали витесувати, прискiпливо оглянув незавершеного гномика...
   Я уважно стежив за батьком i менi чомусь здавалося, що йому зовсiм не хочеться йти вiд нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут i працював з нами.
   - Ну що, подобається бути скульптором? - запитав вiн, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.
   - Хiба така робота може не подобатися? Я навiть не здогадувався, що це так цiкаво.
   - А ранiше, ну, до приїзду сюди i зустрiчi з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирiзати?
   - Ранiше? Здається, нi.
   - Отже, не хотiлося... - задумливо кивнув головою батько. - Та й справдi, нiяких рiзьбярських поривань я за тобою не помiчав. А знаєш, чому запитую? - мовив уже за воротами, де Роман не мiг почути нас. Та, зрештою, вiн i не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.
   - Просто нiколи не бачив, як це робиться. Хотiв запитати. Навiдуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось iз Романом.
   - Невже говоримо пошепки? - щиро здивувався батько. - Не ображайся, жодних таємниць. Цiкавився, як у тебе посуваються справи - тiльки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цiй справi в тебе вже проявляються певнi здiбностi.
   - Вiн сказав так?
   - Повторюю його слова. Тiльки домовимось: не задаватися.
   - Не бiйся, поки що нема чим. Але менi Роман чомусь нiчого не сказав. Ну, про здiбностi... Огляне мою роботу, почухає бороду i каже: "О, це вже щось, це вже щось... Але ось тут, чоловiче, ти все ж таки трiшечки накавардачив..."
   - Нiчого дивного, у кожного своя манера хвалити. Так от, я не доказав. Твоїми успiхами я цiкавлюся ще й тому, що колись у дитинствi, сам мрiяв стати скульптором. Нi-нi, це була серйозна мрiя, а не так собi... Навiть пробував виготовити кiлька скульптурок. З дерева, з глини. Але досить швидко виявив, що взявся не за свою справу i нiчого в нiй не досягну. Я вiдчував це. Та й скульптор, справжнiй скульптор, якому я показав свої спроби, тiльки розчаровано хмикнув i спiвчутливо поплескав мене по плечу. Одне слово, подумав я, зважив усi "за" i "проти" й подався до будiвельного iнституту.
   - Навiщо? - вражено запитав я. - Якщо ти мрiяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потiм вийшло б. - I тут я ледве стримався, щоб не додати: "Он, як у мене..." - Бути скульптором - все ж таки цiкавiше, нiж будувати звичайнiсiнькi будинки.
   - Ти так вважаєш? - сумовито всмiхнувся батько. - Побачимо, як обиратимеш свiй життєвий шлях ти сам. А з професiєю менi пощастило, я задоволений. Принаймнi бачиш свою працю. Он вiн, п'ятиповерховий будинок... Ось дитячий садок... Ти будував, твоя праця. Щось та лишається по тобi.
   - I все ж таки вирiзьблювати скульптурки цiкавiше, - м'яко зауважую я, не бажаючи ображати батька.
   - А знаєш, може, це в тобi оживає моє покликання. Так часто буває. Але ти справдi станеш скульптором. Менi забракло таланту, або сили волi, терпiння, наполегливостi чи ще чогось там. У цiй справi важко з'ясувати, чого саме тобi забракло в юностi. Щоправда, я не шкодую, що обрав саме такий шлях. I тобi теж радитиму вступити до будiвельного iнституту.
   Мовивши це, батько подався дерев'яним хiдником до контори, а я стояв i дивився йому вслiд, жалкуючи, що в нього так мало часу. I не тiльки зараз. Ось так, одверто, поговорити зi мною йому завжди нiколи.
   - А ти знаєш, що?.. - кидаюся до Романа, щойно батько заходить за рiг вулички.
   - Звичайно, знаю, - враз остуджує мене Роман. - Хочеш сказати, що твiй батько мрiяв бути скульптором.
   - Хiба вiн розповiдав тобi про це?
   - Давно. Тiльки-но я розпочинав працювати тут. Вiрнiше, я сам помiтив, що вiн якось особливо уважно придивляється до моєї роботи. З простої цiкавостi так не придивляються. Ну, а згодом якось розговорилися...
   - Чому ж ти не розповiв цю його мрiю менi? Адже я нiчого не знав. Зовсiм нiчого.
   - Але зрештою дiзнався, правда? Всьому свiй час. Не тепер, то колись, але вiн обов'язково повинен був розповiсти тобi про мрiю, яка не здiйснилася. Приховувати таке вiд сина важко. Хоча й зiзнаватися в невдачi теж нелегко.
   Якийсь час ми мовчимо, думаючи кожен про своє.
   - Гаразд, берися за роботу, - першим порушив мовчання Роман. У нас обмаль часу. З дня на день має надiйти виклик iз кiностудiї - i доведеться все кидати.
   - А шкода кидати таке, правда? Навiть заради кiно.
   - Нiчого не вдiєш: у кожного своя мрiя. I я не хочу, щоб довелося зiзнаватися колись перед сином, що моя мрiя теж не здiйснилася. Гордостi в такому зiзнаннi небагато.
   Не слiд було Чорногорi казати так. Пiсля його слiв менi стало прикро за батька. Не треба було йому розповiдати про свою невдачу чужiй людинi.
   Кiлька хвилин мовчимо. Чорногора старанно працює стамескою, а я вдаю, нiби уважно стежу за його рухами. Хоча насправдi думаю про батька. Чому ж вiн ранiше нiколи не говорив про свою мрiю? Невже соромився? I невже я теж не зможу стати скульптором чи рiзьбярем? А стану будiвельником, як батько? Але хiба я мрiяв про те, щоб стати скульптором або рiзьбярем? Хiба це було моєю мрiєю?
   - Як ти думаєш, сам я змiг би завершити цi скульптури?
   - Сам? Не знаю, хоча... Мiг би, напевне...
   - Отже, не вiриш, що змiг би, - безжалiсно пiдсумував я. - Скажи, а чому ти сам не вступив хоча б до художнього училища, а подався до будiвельного, як колись - мiй батько? Теж вiдступаєшся вiд своєї мрiї?
   - Тому що подобається будувати, - вiдповiв вiн, знову помовчавши. Але менi здалося, що мовив вiн це занадто невпевнено.
   - Але ж мрiяв стати скульптором?
   - Чому ти так вважаєш? - всмiхнувся вiн, розумiючи до чого я хилю.
   - Адже мрiяв, - наполягав я на своєму. - Навiщо ж тодi робив би цi скульптури?
   - Звiдки тобi знати, малий, про що я мрiяв? А те, що я маруджуся тут над деревиною, - ще нiчого не значить.
   - А я знаю, чому ти не пiшов учитися на скульптора, - мстив йому за батька. - Тому що злякався.
   - Що-що? - вражено перепитав Роман. - Хто це тобi сказав, що я злякався?
   - Сам знаю. Злякався, що виявишся нездарою. Що з тебе нiколи не вийде хорошого скульптора. Так само як свого часу злякався i мiй батько. Багато людей, мабуть, так нiколи й не зможуть стати тим, ким мрiють, тому що бояться своєї мрiї. Ранiше я не замислювався про це, але тепер...
   - Фi-ло-соф! - безтурботно i поблажливо якось розсмiявся Роман. - А за батька не ображайся. Зiзнаюся: я казав твоєму батьковi, що не варто розкривати своєї таємницi перед тобою. Вiн не послухав мене - i от, наслiдки... Не знаю, вийшов би з мене врештi-решт скульптор чи нi, але я своє покликання знайшов: хочу стати каскадером. Каскадером-професiоналом. Ти знаєш: я вже знiмався в кiно.
   - Дивно, я чомусь навiть забув про це.
   - А я - нi. Якщо зйомки фiльму, на який мене запрошують, виявляться вдалими, я, мабуть, взагалi кину iнститут. Знаєш, що таке каскадер у пригодницькому фiльмi? Скiльки спритностi вимагає iнодi один-єдиний трюк, який на екранi триватиме тiльки мить. I скiльки ризику...
   Я не сперечався. Так, про те, щоб знiматися в кiно, мрiяти завжди варто. Але зараз мене хвилювала не слава кiноактора чи каскадера. I тому, дещо, повагавшись, я все-таки запитую:
   - Скажи, а може бути таке, щоб мрiя батька передалася синовi? От батько мiй хотiв бути скульптором, але не став. То, може, обов'язково повинен стати ним я? Звичайно, якщо виявиться, що в мене є здiбностi?
   - У життi все може бути. Я ж казав тобi, що у нас в роду всi чоловiки були рiзьбярами i ремесло своє передавали з поколiння в поколiння. Ось i я теж рiзьбярюю. Але це всього лиш захоплення. Обирати рiзьбярство своєю професiєю я б не наважився. Думай, придивляйся, пробуй. Часу в тебе ще чимало, вибирати професiю є коли.
   10.
   Вода здавалася менi крижаною. Але ми з батьком ще й ще раз мужньо входили в рiчку i кидалися у бистрину, вдаючи один перед одним, що блаженствуємо. Тут, метрiв за триста нижче водоспаду, рiчка була спокiйнiшою i вже не клекотала на порогах, а тiльки ледь-ледь вирувала на вигинi, тамуючи свiй плин пiд стрiмкими кам'яними урвищами. Трохи вище за течiєю хлопцi й дiвчата зi студентського загону влаштували собi справжнiсiнький пляж. Були там i Роман Чорногора та Орест Виняр - земляк i найкращий товариш Романа. Чесно кажучи, менi теж хотiлося побути з ними, але батько чомусь не бажав приєднуватися до цього товариства i сказав: "Давай вiдпочиватимемо сьогоднi удвох, у них своя компанiя, у нас своя. Тут неподалiк є бухта, до якої можна потрапити, тiльки перебрiвши метрiв двадцять рiчкою. Там почуваєшся, як на безлюдному островi".
   Ми роздяглися, пройшли попiд кам'яним виступом й опинилися у невеличкiй затоцi, оточенiй з трьох бокiв крутими скелями. Скiльки я не шукав поглядом проходу мiж ними, але так i не знайшов. До того ж навеснi рiчка, мабуть, затоплювала увесь простiр пiд ними, тому що на кам'янистому березi й досi лишалися два мiнiатюрних озерця, що аж кишiли дрiбною рибою.
   - Ну ось ми й знайшли свiй райський куточок, - задоволене каже батько, придивляючись до моїх нiг, чи не занадто вони посинiли. Побоюється, що можу застудитись. Але мене це анiтрiшки не турбує.
   - Якби ми знайшли таку бухту на морi, то назвали б її пiратською, - пiдтакую я. - У таких мiсцях можна спокiйнiсiнько ховати награбованi скарби.
   - Тодi уяви, що ти на морi.
   - I це бухта Флiнта. Стеж за горизонтом - там можуть з'явитися вiйськовi кораблi її Величностi королеви Великобританiї. Доведеться приймати бiй.
   Ми вiдiгрiлися на сонечку, потiм ще трiшки покупалися i знову повкладалися на пласкi каменi, що височiли помiж озерцями. Пiсля крижаної води, каменi здавалися нам розпеченими. Та й день сьогоднi видався напрочуд теплим, градусiв двадцять п'ять. За тутешнiми уявленнями - це майже тропiчна спека.
   - Подивися, скiльки тут каменю, - раптом каже батько, замрiяно оглядаючи крутi схили. - I якого каменю!.. Фортецi можна мурувати. Це в нас, у степу, порядного камiнця не знайдеш.
   - А який пiсок! - iронiзую я, бо де б ми не були, що б не робили, батько все одно зведе розмову до будiвництва. - I вода поруч. I глина на тому боцi. Що там ще потрiбно для розчину? Цемент?
   - Ти чого це? - пiдозрiло дивиться на мене батько. - Ми з тобою будiвельники, старенький. Наймирнiша професiя людства. Все гине, лишається тiльки те, що збудоване, що витворене з каменю: пiрамiди, мости, фортецi... Так що звикай: розмова професiоналiв.
   - А я не проти. Якщо хочеш, давай висадимо цi скелi в повiтря. А з каменю, що утвориться, вимуруємо точнiсiнько такi ж скелi. Ото дива будуть! Туристiв звозитимуть з усього Далекого Сходу. I ми з тобою неминуче увiйдемо в iсторiю.
   - Разом iз пам'ятником будiвничого безглуздя, - бурчить батько, сприймаючи мої слова занадто серйозно. I вкладається щокою на виступ, що слугує йому подушкою.
   Ми довго грiємося на камiннi, час вiд часу перекидаючись словами. Батько шкодує, що мати не погодилася йти з нами. Я шкодую, що поруч нема Романа Чорногори - вiн обов'язково щось вигадав би i взагалi з ним було б цiкавiше. Або Чингiса. А ще я дослухаюся до пiснi, що лине по пляжу. Звуки її переносить до нас течiя.
   Вiдiгрiвши груди й живiт, я лiнькувато повертаюся горiлиць i вже збираюся заплющити очi, коли раптом бачу просто над собою велетенську птицю. Нi, це була справдi велетенська птиця. I спустилася вона так низько, що я мiг виразно бачити широчезнi сiрi крила, хижо вигнуту голову з червонуватим дзьобом, скрюченi кiгтi... Орел! Загiпнотизований його поглядом, я зацiпенiв. Орел, здається, теж. Ми дивилися один одному у вiчi! Потiм батько стверджував, що це тривало якусь мить. Але менi здається, що я лежав пiд його кiгтями нестерпно довго, не маючи сили анi ворухнутися.
   Страшно подумати, що сталося б, якби цей птах кинувся на мене. Але вiн несподiвано розвернувся надi мною, шугонув понад скелями, що оточували бухту, плавно пронiсся до височезного гiрського хребта, що пiдступав до рiчки з того боку, i тiльки пiсля цих вiражiв повернувся до бухти. Вiн то ширяв, то пiднiмався високо в небо, i пiкiрував звiдти, зупиняючи свою атаку за якихось десять метрiв над нами. I поки вiн отак "розважався", ми з батьком стояли за кам'яною брилою, що, в разi потреби, повинна була прикрити нас i, стискаючи в руках камiння, чекали нападу.
   - Не вiдходь вiд брили! - гукав менi батько щоразу, коли орел повторював свiй маневр. - Ховайся пiд дашком.
   Проте я так жодного разу й не заховався пiд ним. Цiкавiсть моя виявилась сильнiшою за страх. Я повинен був бачити цю птицю. Я не мiг не стежити за нею, так вражало мене це "полювання на Островi Циклопiв".
   I коли птиця нарештi зникла за кам'яним гребнем по той бiк рiчки, я випустив з рук камiнцi i знесилено присiв пiд брилою, вiдчуваючи, що весь тремчу вiд напруження.
   - Ну, вiтаю, - усмiхнувся батько, опускаючись поруч мене. - Бойове хрещення ми все-таки витримали.
   - Дивися он на ту скелю. З-за неї зараз з'явиться циклоп.
   Батько справдi подивився на скелю. Потiм на гребiнь хребта, над яким знову з'явився той величезний птах.
   - Чого це вiн?.. - недоладно запитав я, не знаючи як розтлумачити своє запитання.
   - Орлан. Менi вже показували цю птицю. Вона, звичайно, могутня, але не думаю, щоб хотiла поживитися нами, - похмуро жартує вiн. Звiрини в тайзi поки що вистачає. Одначе мисливцi розповiдають, що бували випадки, коли взимку орлани пробували нападати й на дiтей. Голод примушував.
   - I заносили їх кудись?
   - Нi, випадки, про якi розповiдали мисливцi, закiнчувалися щасливо. Птиць вiдганяли дорослi. Але загалом могли б...
   - Як у казцi! - вражено проказав я, бачачи, що орлан зник.
   - Казки пишуться з життя, - вiдповiв батько, пiдводячись. I раптом вигукнув: - Дивись: он вiн! Знову летить сюди!
   Я пiдхопився. Так, орлан летiв до нас, одначе десь над серединою рiчки вернувся i знову почав кружляти над вершиною гори, не звертаючи на нас уваги.
   - Мабуть, нам треба пiти звiдси, - сказав я. - Бо врештi-решт вiн таки нападе.
   - Може бути й таке, - погодився батько. - Напевне, там, на однiй з вершин, його гнiздо. А орлани не люблять, коли неподалiк гнiзда з'являються люди. Думаю, що цього разу вiн не збирався нападати на нас, а тiльки по-дружньому попередив, щоб забиралися геть. Тепер чекає, поки наберемося розуму i вiдступимо. Це його володiння, i нiхто не смiє втручатися в них.
   - А може, приймемо бiй? - враз посмiлiшав я.
   - Не варто, старенький.
   Мабуть, ми так ганебно й вiдступили б. Але за хвилину орлан зник i бiльше не з'являвся.
   - Вирiшив, що добряче налякав нас. I що дертися на гребiнь хребта, до його гнiзда, вже не наважимося, - мовив батько, поглядаючи на гiрськi вершини. - Але ми теж можемо пiти звiдси, вважаючи себе непереможними.
   Для годиться, а скорiше - на зло орлану, ми ще кiлька хвилин погрiлися на каменях, обговорюючи двобiй з небесним хижаком, помилувалися стрiмкою скелею, яка звiдси, знизу, здавалася напiвзруйнованою фортечною стiною, а вже потiм увiйшли в рiчку, щоб вибратися з цього "забутого свiту", поклавши собi обов'язково навiдатися сюди ще раз.
   - Ну, якщо забути нарештi про орланiв... - заговорив батько, коли ми нарештi одяглися i рушили до селища. - У Норданi тобi подобається?
   - Подобається, - вiдповiв я. - Навiть, якщо й не забувати про них.
   - Бачиш, для мене це дуже важливо, - спохмурнiв вiн. - Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?
   - Ми завжди так говоримо.
   - Ага, так, звичайно... Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому мiстi назавжди. Все-таки це перше мiсто, яке починаю з нуля. Приємно жити у мiстi, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!
   - Як же це буде? Ти житимеш тут... а ми?
   - Ти не так зрозумiв мене, - батько поклав руку менi на плече й розсмiявся. - Я хочу, щоб ми жили в Норданi всi разом. Квартиру нам дадуть. Обiцяли - в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна мiська квартира. Не гiрша, нiж у нас у Днiстровську. Мiсця тут красивi, таємничi. Ну що?.. Погодишся?
   - Не знаю, - невпевнено вiдповiв я. - Хоча... Тут, звичайно, цiкаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя...
   - Ну-ну, не iронiзуй... Мисливцем... На соболя... Станеш тим, ким захочеш. I зможеш. Але це добре, що ти "за". Тодi нас двоє проти однiєї. Отже, бiльшiсть голосiв... Як думаєш, скориться?
   Я зрозумiв, що йдеться про матiр. Напевне, вона вiдмовилася переселятися сюди, i тепер батько хоче переконати її голосуванням на родиннiй радi.
   - А мати що, категорично? - про всяк випадок запитав я.
   - Не знаю, - стенув плечима батько. - Я ще навiть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, - нiяково всмiхнувся вiн. - Вирiшив спочатку укласти союз iз тобою.
   I тут я, сам не знаю чого, розреготався. Менi стало шкода батька. Нехай iнодi я не наважувався заговорити про щось iз матiр'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.
   - Не бачу нiчого смiшного, - насуплено буркнув батько. - I дивись, не зрадь у найвiдповiдальнiший момент. Я тебе знаю...
   - У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тiльки теж, як мужчина з мужчиною?
   - I в тебе? - скинув брови батько. - Цiкаво-цiкаво. Давай, викладай.
   - Скажи, ти вiриш, що хлопець i дiвчина можуть дружити?
   - Он воно що?! - розсмiявся тепер уже батько. - В що ж тут вiрити чи не вiрити? Можуть, доведено практикою безлiчi поколiнь. А що сталося?
   - Ти не зрозумiв, я не просто про дружбу. А про таку, справжню...
   - Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазi Iнгу? Адже її?
   - Iнгу, - менi аж подих перехопило. - Як ти здогадався?
   Та замiсть вiдповiдi батько тiльки поблажливо поплескав мене по потилицi. Мовляв, знайшов чим здивувати.
   - I так, по-справжньому, можна дружити навiть у сьомому класi?
   - У сьомому? - задумався батько. - Напевне, можна. Хоча, коли зовсiм по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. I взагалi, не замислюйся поки що над цим. Я розумiю, тепер усе списують на акселерацiю. Але повiр: ще рокiв п'ять цей клопiт тобi зовсiм не потрiбен.
   - А ви з матiр'ю були однокласниками?
   - Були. А що?
   - I в якому класi ти вирiшив, що дружитимеш iз нею? Тiльки чесно.
   - Ну, я - це iнша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась менi ще в п'ятому - ти ж не повiриш.
   - Чому? Повiрю. Менi i в п'ятому подобалася. Так, одна дiвчина...
   I тут ми не витримали i тепер уже розсмiялися обидва.
   - Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батькiв не можна, - додав вiн уже цiлком серйозно. - I головне: не надумай проговоритися матерi.
   - Про що?
   - Ну, про те, що я вирiшив ще в п'ятому...
   - А що, хiба вона й досi не знає?
   - Ти що?! Навiть не здогадується. Я ж був гордим i незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тiльки на другий день пiсля випускного вечора. Це вона по собi так визначає. А батьки нашi - тi взагалi впевненi, що почалося з другого курсу iнститутiв. Бо тiльки тодi вони дiзналися, що ми зустрiчаємося.
   - Оце конспiрацiя! Чому ж ти не зiзнаєшся їй?
   - Та як тобi пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хiба ти не розумiєш: вона ж учителька!
   I ми знову розсмiялися. На душi менi якось одразу стало сонячно i лагiдно. Виходить, що нiчого неймовiрного я собi не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всi, хто тiльки мав iз ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.
   11.
   Хатину Вiчного Мисливця ми з Романом Чорногорою розшукали досить швидко. Але Аяна Куруна там не було. I на невеличкому городиковi його теж не видно було, хоча дверi хатини виявилися незамкненими. Втiм, хтозна, може, тут i не заведено замикати їх. Ми вже розгубилися, не знаючи, де шукати старого, коли хлопчина, що пробiгав стежкою, раптом гукнув: "Дiд Курун на рiчцi! Шукайте його там!"
   Вiчний Мисливець справдi сидiв на пеньку бiля рiчки, курив свою довжелезну люльку i замислено дивився на тайгу по той бiк Амгунi. Неподалiк, мiж кам'яними брилами, лежав невеличкий перевернутий догори дном двомiсний човник.
   - Це ти? - упiзнав мене старий, хоча, здається, й не глянув у мiй бiк. - А хто з тобою?
   - Роман Чорногора. Ви знайомилися з ним у Норданi. Коли приходили з Чингiсом.
   Вiчний Мисливець вийняв з рота люльку i пiдвiв очi на Романа.
   - Старiти став. Таку людину не впiзнаю! Що привело вас до мене, мандрiвники?
   Ми з Романом перезирнулися. I вiн заговорив першим.
   - Чингiс якось розповiдав нам про Шаманську печеру. I казав, що мало хто з Еймона знає її так добре, як ви.
   - Добре її не знає нiхто, - похитав головою Курун. - Я теж. За моєї молодостi навiть пiднiматися на узвишшя, на якому вона знаходиться, вважалося порушенням давнiх звичаїв. Печеру вважали заклятою, i навiдуватися до неї могли тiльки шамани. А ще давнiше шамани постiйно жили в нiй з весни до пiзньої осенi, тому й зветься Шаманською.
   - Але ви все-таки бували там? - обережно поцiкавився Роман, сiдаючи на великий плаский камiнь, що виростав просто з води, наче велетенський гриб.
   - Бував, - ледь помiтно усмiхнувся Вiчний Мисливець. - Потай. Тодi я ще був такий же цiкавий до всього таємничого, як зараз ви. I нiякi страхи та заборони не могли втримати мене вiд цiєї подорожi.
   - А ходили ви туди один? - не стримався я. Менi дуже хотiлося, щоб старий якомога докладнiше розповiв усе, що вiн знає про це таємниче пiдземелля.
   - Нi, удвох. Зi своїм псом Джигаром. Поки вiн був живий, ми всюди ходили удвох. З ним я почувався впевненiше.
   Ми мовчки чекали, що Вiчний Мисливець розповiсть, що ж вiн там бачив, але Курун теж замовк, нiби нi про що цiкаве i не йшлося.
   - Ну i що ж там, у печерi? - знову заговорив Роман, якому теж, мабуть, не терпiлося почути розповiдь.
   Старий ще якийсь час мовчав, потiм похитав головою i сказав:
   - Напевне, я бачив не все, що можна було побачити. Та й розповiдати про неї варто лише легенди. А ходити за ними в Шаманську печеру не треба, їх безлiч. Кожне поколiння складало свої легенди. Не думаю, що знайдеться людина, котра знає їх усi. Я бачив лише три печери цього пiдземелля. Але кажуть, що їх тринадцять. I що iснує кiлька потаємних виходiв. От тiльки де вони?.. А ще кажуть, що в самих печерах є велетенськi прiрви. Схилом однiєї з них можна спуститися до нижнього поверху печер i потрапити у мереживо ходiв. Але кожен, хто наважиться мандрувати ними, обов'язково заблукає i загине. Чув i про те, що в однiй з печер, яка має вихiд назовнi, живе Велика Кiшка. Про цю "кiшку" мовиться в усiх легендах. Вона нiбито живе там тисячу рокiв i всi тисячу рокiв вважається хранителькою таємниць. Не один мисливець, який насмiлювався проникнути в її володiння, загинув вiд кiгтiв. От тiльки живе там ця Велика Кiшка насправдi чи нi, цього я не знаю.
   - Але ж це можна перевiрити, - кажу я. - Давайте спустимося в печеру.
   - Звичайно, - пiдтримав Роман.
   - Ви справдi хочете побувати там? - недовiрливо запитав Вiчний Мисливець, трохи помовчавши.
   - Так, - вiдповiли ми майже одночасно.
   - Отже, просите мене стати провiдником?
   - Просимо, - вiдповiв Роман, дещо повагавшись. Ми не сподiвалися, що Вiчний Мисливець запитає це ось так, прямо, i не знали, як поведеться, почувши наше прохання. - Хiба вам не хочеться побувати там ще раз? Це ж цiкаво. А може, насправдi нiякої таємницi не iснує? Я родом з Карпат. У нас в горах iснує безлiч ущелин, печер, проваль, про якi складено легенди. Але правди в цих легендах не так вже й багато.
   - Ну що ж, - спроквола вiдповiв Курун. - Можливо, в Карпатах воно справдi так. А в Шаманськiй печерi... Нi, не вiрю, що все в тих легендах - вигадка. Кажуть, що через одну з малих печер можна потрапити у Долину Драконiв. I що на крутих схилах цiєї ущелини є малюнки, намальованi мисливцем Уйчаном, в якого вселився Злий Дух. В iнших мiсцях менi доводилося бачити малюнки на скелях. Чому їх не може бути в Долинi Драконiв?
   - Якщо тiльки iснує сама долина? - докинув Роман. - Перекажiть, будь ласка, хоч одну з тих легенд.
   I потiм ми ще довго сидiли на березi рiчки, i Вiчний Мисливець розповiдав про мужнього велета Очина, який, не бажаючи скоритися завойовникам, що прийшли з Пiвдня, з-за Амуру, повiв рештки свого племенi в печери. Довго вiн вiдбивався там зi жменькою своїх воїнiв вiд чужинцiв. А з настанням холодiв вороже вiйсько знялося i, боячись загинути, вiдступило.