Сушинский Богдан. Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

   - Валеро, гаси лiхтар!
   - Навiщо? - не зрозумiв я.
   - Загаси, кажу!
   - Тут же страшно, - майже благаючи мовив я, але лiхтар все-таки загасив.
   - А тепер глянь лiворуч себе, - почув я з темряви голос Романа. Вiн наближався до мене в суцiльнiй пiтьмi.
   Менi знову стало страшнувато, але, зiбравши всю волю, я все ж таки послухався поради i глянув лiворуч. Нiчого. Суцiльний морок.
   - Ну i що там? - запитав я, вiдчуваючи, що голос мiй зрадливо тремтить.
   - Хiба не бачиш? Струмiнь свiтла, - почулася вiдповiдь. Але голос здався менi якимсь незнайомим. Це вiдповiдав хто завгодно, тiльки не Роман, не Орест i не Чингiс.
   - Пiднiми голову, маленький мисливець, i побачиш над собою цiвку сонячного свiтла, - додав той же голос.
   "Вiчний Мисливець!.. - зрадiв я, упiзнавши нарештi його голос. - Як вiн тут опинився?" А ще через мить я закричав:
   - Бачу. Он, мiж двома каменями! Там же вихiд!
   - Так, має бути вихiд, - увiмкнув лiхтарик Роман. - Ви знаєте, куди вiн веде? - запитав Вiчного Мисливця.
   - Нi, - вiдповiв Курун. - Але не раз чув вiд старих мисливцiв, що iз головної шаманської печери є потайний хiд до Долини Драконiв. До неї можна потрапити лише звiдси, з пiдземелля. Принаймнi, ще нiкому не вдавалося пiдступитися до неї з поверхнi, а гвинтiвку цю дай менi. Коли вийдемо з печери, придивлюся до неї при сонцi. Напевне, вона належала котромусь iз партизанiв. Або мисливцевi, що загинув бiля Ворiт Сонця.
   - Ворiт Сонця? - здивовано перепитав я.
   - Так називають отвiр, бiля якого чатує зараз Чингiс. I я мушу бути бiли нього. А ви спробуйте розкидати це камiння. Навiть якщо запiзнимося на машину, - не бiда. Переночуємо у нашому селищi. До темряви встигнемо дiйти туди.
   Розчищали вхiд Роман i Орест. Я стояв з двома лiхтариками i пiдсвiчував їм. Та знадобилися вони не надовго. Вже хвилин через десять наше пiдземелля почало освiтлюватися денним свiтлом. Я навiть побачив краєчок полудневого сонця, схожого на окраєць пшеничного хлiба...
   Минуло ще кiлька хвилин й ось уже Роман та Орест протискуються через прохiд у Долину Драконiв. Я поспiшаю за ними. Спочатку менi здалося, що це ми спинили в тiй ущелинi, з якої починався вхiд до пiдземелля. Але, роззирнувшись, зрозумiв, що помилився. Це була велика i дуже глибока ущелина, дно якої завалене дрiбним камiнням. На вершинi скали, що обрисами своїми нагадувала вежу середньовiчного замку, росла здвоєна модрина. Та ще на деяких кам'яних плитах зеленiв мох. Нiякої iншої рослинностi тут не було. Похмурi сiрi скелi. Тиша. Сонце, що зависло над ущелиною, зовсiм не грiло. Здавалося, що променi його просто не досягають цього урвища.
   - А може, це i є Загублений Свiт Конан-Дойля? - запитав я Романа, що зупинився за крок вiд мене i, задерши голову, теж оглядав гребiнь скелi.
   - Якби вiн побував тут, у книжцi все виглядало б ще страшнiше.
   - Шкода тiльки, що тут не живе нiяке плем'я.
   - Ну, ще невiдомо, як би воно приймало таких гостей, - мовив Роман. - Кiнокамеру б сюди, га? Треба буде пiдказати режисеровi. Де ще можна знайти такi природнi декорацiї для пригодницького фiльму?
   Вiн говорив ще щось, але я вже не чув, що саме. Справа в тому, що стрiмкими були лише вершини скель. Але десь до середини на них можна було пiднiматися по терасах, за якими виднiлися гладкi кам'янi брили. Так от, глянувши на одну з брил, я раптом завмер вiд несподiванки. Менi здалося, що трiщини поєднуються мiж собою так, що нагадують малюнок. Принаймнi, я досить виразно бачив велику, майже в натуральну величину, людську постать. У руцi "людини" був спис. А поруч - щось схоже чи то на ведмедя, чи на дикого кабана...
   Вражений цим вiдкриттям, я оглянувся на Ореста, який стояв позад мене, i побачив, що вiн теж уважно придивляється до плити, лiворуч моєї, на якiй теж вимальовувався звiр, здається, тигр.
   - I там - теж?.. - встиг запитати я, та, не дослухавши мого запитання, Орест закричав:
   - Романе, дивись, наскельнi малюнки!
   - Де? - схаменувся Роман, вiдриваючи погляд вiд вежоподiбної вершини скелi. А потiм, уважно придивившись до обох малюнкiв, мовчки подався помiж камiнням далi. Ми за ним. I незабаром переконалися, що майже на кожнiй плитi, якими "облицьовано" Долину Драконiв, створено якийсь малюнок: людськi постатi, оленi, змiї, якi дуже нагадували драконiв... Задивившись на один з малюнкiв, я мало не наступив на справжню живу змiю, що шмигнула мiж камiння з-пiд моїх нiг. Але навiть не злякався - так був захоплений видовищем, яке вiдкривалося тут.
   - Хлопцi, та тут картинна галерея! - вигукнув Роман, коли ми нарештi оглянули все, що тiльки могли. Деякi малюнки були на плитах, розташованих над верхнiми терасами. I, щоб розгледiти їх, треба було пiднiматися туди. Але ми не мали часу. Та й навiщо? Досить того, що ми вже побачили.
   - Хто ж їх малював? - задумливо мовив Орест.
   - I навiщо? - докинув я.
   - Ну, навiщо - зрозумiло, - вiдповiв Роман. - Тут жив художник, який не мiг не малювати.
   - А де ж вiн жив? У Долинi Драконiв?
   - Можливо. Або в печерi.
   - I все життя малював?
   - Мабуть... - стенув плечима Роман. - За день-два все це не змалюєш.
   - А хто ж його годував, одягав?
   - Молодець, - похвалив мене Чорногора. - Ставити запитання ти вже навчився. Тепер навчися сам вiдповiдати на них. Ти ж чув легенду, яку розповiв нам Вiчний Мисливець. Тепер бачиш, що в нiй є дещо вiд правди.
   Я одразу зрозумiв свою помилку i замовк. А що мовчати тут було дуже важко, то я не стримався i похвалився:
   - А я здогадуюсь, хто це малював.
   Роман i Орест зацiкавлено глянули на мене.
   - Нiякого мисливця Уйчана тут не було. Цi малюнки залишив сам шаман. Усi вважали, що вiн якийсь там святий, умiє замовляти хвороби i задобрювати духiв. А насправдi вiн просто дурив їх. I любив тiльки малювання. А нiкого не пускав сюди, щоб не викрили, не дiзналися, чим вiн займається. Для того й вигадав баєчку про Велику Кiшку, яка нiбито вбиває кожного, хто без дозволу проникає в його володiння.
   - А скелети бiля отвору? - менi здалося, що Чорногора запитав це цiлком серйозно, i був вдячний йому, що не висмiяв моє фантазування. Але й пояснити тих скелетiв я не мiг.
   - Просто померло кiлька людей... - невпевнено вiдповiв я.
   - Можливо... Та й що це я? Пробач. Я не мав права ставити тобi запитання, на яке навряд чи здатна вiдповiсти вся Академiя наук.
   Не знаю, як кому, але менi й самому страшенно не хотiлося, щоб усе пояснювалося так просто. Нi, тут повинна бути ще якась таємниця. Щось таке, схоже на "Бермудський трикутник" чи "лiтаючу тарiлку". Справдi-бо: Шаманська печера, Долина Драконiв, малюнки, черепи... У мене голова йшла обертом... Бредучи назад, до входу в печеру, я вже уявляв собi, як жорстокий шаман-художник розмальовував цi скелi, щоб задобрювати духiв, а потiм страчував кожного, хто намагався проникнути у пiдземелля i в долину. Чи, може, художником був таки не шаман? А, як мовиться у легендi, мисливець-нанаєць, що усе життя мрiяв присвятити малюванню? Дiзнавшись про це, рiд шамана заманив його до цiєї долини i тримав тут, як в'язня. А всiх, хто хотiв врятувати його, карав. Та що там казати?! Фантазiї менi нiколи не бракувало. Отож, зараз я мiг висунути ще з десяток найнеймовiрнiших теорiй щодо походження цих велетенських малюнкiв. Але як дiзнатися, котра з них близька до iстини?
   20.
   Коли ми повернулися до головної печери, яку я назвав про себе Печерою Скелетiв, Чингiс i Вiчний Мисливець усе ще стояли пiд кам'яним дашком з рушницями напоготовi. I як тiльки у них вистачало терпiння чатувати тут стiльки часу? Я, напевне, не витримав би й десяти хвилин.
   - Ну, що ви тут уполювали, мисливцi? - весело запитав їх Чорногора, виходячи на освiтлений сонцем виямок та оглядаючи стiни кам'яного колодязя.
   - Тихiше говори, - пошепки мовив йому Вiчний Мисливець. - Там - Велика Кiшка.
   - Кiшку ми як-небудь переживемо, - розсмiявся Роман. - А от долину, яку ми вiдкрили...
   Доказати вiн не встиг. Звiдкись iз вершини колодязя долинув до нас дивний, схожий на приглушений рев дикого звiра, звук i посипався пiсок. Тiєї ж митi Вiчний Мисливець з дивовижною спритнiстю кинувся до Романа, вiдштовхнув його плечем убiк, вистрiлив i вiдскочив пiд дашок. Слiдом за ним вистрiлив Чингiс. А ще через мить посипалося дрiбне камiння i на освiтлене коло печери упала важка туша звiра, чимось схожого на велетенську кiшку.
   Кiлька хвилин ми занiмiло дивилися на неї.
   - Я ж казав! - першим опам'ятався Чингiс. - Я ж казав, що там - Велика Кiшка! А ви не вiрили.
   - Так, це рись, - кивнув Орест, нахиляючись над забитим хижаком. - Мiй батько - лiсник, i я не раз ходив з ним на полювання. Правда, таких велетенських бачити не доводилось.
   Ми оточили Велику Кiшку i мовчки розглядали її. Менi хотiлося, щоб Вiчний Мисливець розповiв щось про цього хижака. Одначе вiн мовчав. А розпитувати його зараз, коли всi такi збудженi, було якось незручно.
   - Дякую, ви вчасно вистрiлили, - похитав головою Роман, пiднiмаючи носком черевика широчезну лапу рисi з товстими гострими кiгтями. Мисливець є мисливець, тут менi треба повчитися. Страшно подумати, що було б, якби ця "кицька" кинулася на мене з такої висоти.
   - У тайзi нема звiра пiдступнiшого, - спокiйно погодився старий, закинувши рушницю за плече i видобуваючи з кишенi куртки свою задимлену люльку. - Тигр, ведмiдь, кабан - нападають вiдкрито. Тут уже - хто спритнiший. А рись вистежує, причаївшись на гiлцi. Або на скелi. I нападає завжди ззаду, зi спини.
   - То, може, це i є Велика Кiшка, про яку говориться у легендi? - подаю свiй голос.
   - Що ж, по-твоєму, вона живе тут триста рокiв? - усмiхнувся Чингiс.
   - Валера має рацiю, - заступився за мене Вiчний Мисливець. Напевне, Велика Кiшка оселилася у печерi, що є в цiй кам'янiй стiнi, давно. Старi кiшки здихають. Але лишаються молодi. I так упродовж вiкiв. Отож, можна вважати, що це є ота Велика Кiшка з легенди. А кiстки - вiд тих, що загинули вiд її пазурiв. Втiм, навряд чи ми дiзнаємося, хто i як тут загинув. I чи сталося це з вини жорстокої родини шаманiв, чи iз звичайної необережностi.
   * * *
   Перехiд назад до печери, в якiй розклав вогнище Вiчний Мисливець, здався менi тепер коротшим. Йти було зовсiм не страшно. Але не полишало вiдчуття, що ми повертаємося у нашi часи iз якихось давнiх вiкiв. Iз самої легенди.
   Ось нарештi й остання печера. Ми з Чингiсом майже вибiгаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилi ущелини, побачити яскраве i тепле надобiднє сонце, послухати спiв пташок i просто помилуватися небом.
   Пiднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокi зубчатi скелi неподалiк, i здогадалися, що Долина Драконiв i кам'яний колодязь iз лiгвом Великої Кiшки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них нiхто з нас не мав уже нiякого бажання.
   - А чому ти не подивився на Долину Драконiв? - запитав я Чингiса. - Там було дуже цiкаво.
   - Не хотiв затримувати вас. Але нiчого, я ще встигну побувати там. Головне - що я вистежив Велику Кiшку. I полював на неї. Розумiєш, сам, уперше в життi!..
   Так, тепер я його розумiв. I був вдячний Чингiсовi, що розповiв менi про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингiсовi i, скiльки дозволяла стежка, ми йшли собi обiйнявшись. Як давнi друзi. У мене й справдi з'явилося тут чимало щирих друзiв. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усiх. I сумуватиму.
   Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цiкаву розмову, що вiдбувалася мiж Вiчним Мисливцем i Романом Чорногорою.
   - От скажiть: ви знали про iснування цiєї печери. I про Долину Драконiв - теж. Чому ж нiколи не побували в нiй? Та й зараз не навiдалися туди.
   - I, можливо, нiколи й не навiдаюся, - стримано вiдповiв Аян Курун.
   - Чому?
   - Тому що майже всi легенди, якi розповiдав менi батько i якi розповiдаю тепер своєму внуковi Чингiсу я - про цю печеру. I менi не хочеться, щоб легенди вмирали разом зi мною. Коли побачиш щось на власнi очi, - воно стає звичайним i буденним. I легенди розвiються, як дим вiд вогнища. А вони повиннi жити...
   21.
   Десь через годину, попрощавшись в Еймонi з Вiчним Мисливцем, ми дiсталися Нордана. Чингiс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тiтки. Я дуже зрадiв такому рiшенню, тому що хотiв побути з ним якомога довше.
   - Ну, чим похвалитеся, мандрiвники? - поцiкавився батько, зустрiвши нас ще на околицi селища.
   Ми всi четверо вийшли з тягача i навперебiй почали розповiдати йому про свої пригоди. Найбiльше старався я. Але те, про що я розповiдав, здавалося батьковi настiльки неймовiрним, що вiн увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. I тi змушенi були пiдтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закiнчив, вiн ще раз глянув спочатку на Ореста, потiм на Чорногору, i здивовано перепитав:
   - Невже все так i було?
   - Нi слова вигадки, - приклав руку до грудей Роман Чорногора. - Ви ж знаєте: я не належу до фантазерiв. Але розповiв би те ж саме. До того ж маємо докази: цi фiгурки. - I вiн показав свiй "трофей", а ми з Орестом - свої.
   - Це добре, - буркнув батько, оглядаючи їх. - Не люблю фантазувань. - I хитрувато зиркнув на мене. - Але фiгурки - ось вони. I якщо все, що ви розповiли, правда - треба негайно повiдомити вчених.
   - Найкраще - написати листа спiвробiтникам краєзнавчого музею, - порадив Орест. - Там фахiвцi. Вони знають, як слiд дiяти в таких випадках.
   - Логiчно. Так i зробимо.
   Ще через кiлька хвилин ми вже були на нашiй йорданськiй поштi i посилали термiнову телеграму дирекцiї музею.
   - Молодцi, - задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. - Знав би, що там такi дива, сам подався б з вами. - Але, подумавши якусь хвильку, розвiв руками: - От тiльки робота...
   Тут, бiля пошти, Роман i Орест попрощалися з нами.
   - Запрошуй Чингiса в гостi, - мовив батько. - Мати обiцяла нагодувати вас смачним обiдом.
   - Правда, Чингiс, пiдемо. Адже ми були у вас в гостях.
   Чингiс поважно кивнув. Ми вже хотiли йти, коли в дверях пошти з'явилася дiвчина, що працювала там.
   - Федоре Васильовичу! - покликала батька. - Добре, що ви не пiшли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
   - Посилка? - здивувався батько. - Не може бути. Звiдки?
   - З Днiстровська. I то досить велика. Зайдiть, одержите.
   - Та це ж, напевне, надiйшли нашi книжки! - здогадався я.
   - Якi книжки?
   - Якi ми зiбрали для йорданської школи. Вiкоша, Натка, увесь клас збирав.
   - Ого! Тодi ходiмо.
   Це справдi була посилка з книжками. А в посилцi ми знайшли листа, пiд яким стояли пiдписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас днiстровської середньої школи No 1 доручає учневi Валерiю Любичу передати школярам мiста Нордана зiбрану для них невеличку бiблiотеку. А ще - пропонує школярам iз Нордана листуватися i взагалi дружити.
   Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:
   - Як це вони додумалися? Хороша справа, молодцi. Але все ж таки дивно.
   - Ти, звичайно, не повiриш, якщо скажу, що це iдея нашого Валерки, - всмiхнулася мати.
   Якийсь час батько дивився то на матiр, то на мене з таким подивом, наче не вiрив очам своїм.
   - Ще кiлька таких новин i я змушений буду все життя пишатися своїм сином, - цiлком серйозно сказав вiн. - А це вже небезпечно... Нi, краще сказати: "Непедагогiчно".
   - Знайшов ким пишатися, - зiтхнув я. - Он Чингiс - iнша справа. Сьогоднi вiн вистежив велику рись. I вбив її. Ось ким можна пишатися.
   А сам подумав: "Ну чому це не я застрiлив Велику Кiшку? Було б про що розповiдати в класi".
   - Неправда, - втрутився Чингiс. - Першим стрiлив дiд.
   - Яке це має значення? - обурився я. - А раптом Вiчний Мисливець не поцiлив би? Або Велика Кiшка ще встигла б кинутися на Романа?
   - Що ти? Цього не могло бути. З такої вiдстанi Вiчний Мисливець не мiг промахнутися.
   - Все одно це твоє перше полювання. I разом з дiдом ти врятував життя Роману Чорногорi. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зiбрати кiлька книжок!
   - Так, але своїм полюванням тiшуся тiльки я. Ну ще кiлька людей. А вашим книжкам радiтимуть усi учнi школи.
   - Навiть якби ти й убив цю Велику Кiшку, все одно нi в твоїй школi, нi в усьому нашому Днiстровську нiхто не повiрив би тобi. Жартома "заспокоїв" мене батько. - Хто там, у степовому мiстечку, повiрить, що iснує така печера, i така легендарна Велика Кiшка?
   - Яка спецiально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерiй Любич i вбив її, - погоджуюся з ним.
   Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингiсом ще залишилися за столом допивати чай.
   Чингiс мовчав, а я час вiд часу поглядав на нього i загадково всмiхався. Помiтивши це, Чингiс запитливо глянув на мене. Але я вiдвiв погляд i всмiхнувся ще загадковiше.
   Не мiг же я зiзнатися, що вже весь був у полонi нової задумки: наступного лiта ми пiдемо працювати в наш примiський радгосп i на заробленi кошти купимо Чингiсовi рушницю. Адже всi мисливцi мають по двi рушницi. Я ще не знав, скiльки вона коштує, як її купувати i чи продадуть її школярам. Але зараз це не мало нiякого значення. Ми обов'язково подаруємо Чингiсовi рушницю. Найкращу з усiх, якi тiльки iснують. I Чингiс стане найвправнiшим мисливцем Далекого Сходу.
   22.
   Прокидаюся з думкою, що, можливо, це останнiй ранок, якого я побачуся з Iнгою. Мине рiк, два, а може, й двадцять рокiв, перш нiж ми зустрiнемося знову. I ще невiдомо де, у якому мiстi це станеться. I чи станеться взагалi.
   За той мiсяць, який я провiв у Норданi, у мене з'явилося чимало друзiв i просто знайомих. Але першою, про кого я подумав того ранку, була саме Iнга. I я усвiдомлював, що мiй сум за Норданом буде сумом за цим чорнооким дiвчам, яке дуже захоплювалося подвигами Романа Чорногори, i яке я страшенно ревнував до нього, Не розумiю, чому це я привернувся до цього дiвчиська. Зрештою, воно нiчим не вiдрiзняється вiд дiвчат з нашого класу, нашої вулицi.
   Я довго сиджу на лiжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує менi одягатися.
   - Що сталося? - врештi-решт уривається їй терпець. - Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.
   "Що сталося?" Якби ж я мiг вiдповiсти на це запитання. Або сам здатний був зрозумiти, що зi мною сталося.
   Заплющую очi i пригадую обличчя Iнги. її усмiшку, розпущене волосся. Менi навiть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зi мною якось несмiливо, аж нiбито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рiдко бачилися? А через кiлька днiв нам з матiр'ю вже треба вiд'їжджати.
   Я зриваюся з лiжка i починаю гарячкове одягатися.
   - Куди ти? - вражено запитує мати.
   - Я недалеко. Треба навiдатися до школи.
   Це напiвправда. Я справдi навiдаюся до школи, але поспiшаю зовсiм не тому, що не можу обiйтися без цих вiдвiдин. Менi хочеться пошвидше побачити Iнгу.
   - Тут, звичайно, чудово, - зiтхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжнi намiри. - I мiсця чудовi. I люди. Але треба повертатися до Днiстровська. Сам знаєш: дома стiльки роботи! Хоч сьогоднi пакуй валiзки.
   - А батько мрiє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Вiн говорив з тобою про це?
   - Говорив, - ще проникливiше зiтхнула мати. - Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його пiдтримуєш.
   - Я вагаюся, - дипломатичне зауважую я, добре розумiючи, що вiд мене в цiй складнiй справi мало що залежатиме. Все одно рiшення буде за батьком. Остаточне рiшення, ясна рiч.
   - Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася i де од вiку вiчного живе її рiд. її народ. Ми з тобою - українцi. I батькiвщина наша над Днiстром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити i про такi речi.
   - Наша батькiвщина над Днiстром. Але й над Амгунню теж, - ще "дипломатичнiше" зауважую я, вiдчуваючи, що менi не хочеться втрачати дорогоцiннi хвилини на цю полемiку. Хоча водночас вiдчуваю, що мати має рацiю: людина повинна жити там, де споконвiку жив її рiд. Чингiс, напевне, теж погодився б iз цим. Навряд чи вiн змiг би прожити решту свого життя над Днiстром, де вже нiколи не зможе побачити оленя, навiть "на вiдстанi трьох пострiлiв рушницi".
   - Але ти добре розумiєш, що саме я маю на увазi, - майже благаюче дивиться на мене мати. Так їй хочеться, щоб я погодився з нею, не встряваючи в полемiку.
   - Якщо хочеш, давай спакуємо нашi валiзки вже сьогоднi ввечерi. - Батько подався у вiдрядження до Хабаровська. Там у нього якiсь невiдкладнi справи, i ми не впевненi, що вiн встигне повернутися сьогоднi чи завтра. Може статися так, що зустрiнемося з ним уже в аеропорту. Тому мати, напевне, хвилюється. - Приготуємо їх заздалегiдь i сидiтимемо на них, наче на вокзалi.
   Мати уважно дивиться на мене й усмiхається.
   - А якщо серйозно? - питає вона.
   - Якщо серйозно, - зiзнаюся, - я вже теж думав про наш переїзд сюди. Спочатку загорiвся: звичайно, треба переїжджати! Новi мiсця, стiльки цiкавого! А тепер вiдчуваю, що вже почав сумувати за нашим Днiстровськом, за лиманом, за сонцем, хлопцями... Тiльки батьковi не хотiлося казати про це. Щоб не розстроювати. Йому теж, мабуть, нелегко вирiшити зараз, що робити: повертатися на Днiстер, чи залишатися на Амгунi.
   - Менi здається, що за цей мiсяць ти пiдрiс, став серйознiшим, i... - вона хотiла сказати ще щось, але не сказала. Мабуть, вчасно схаменулася.
   - Це тiльки так здається, - кидаю уже з-за порога.
   - Не барися! - навздогiн менi кричить мати. - Снiданок уже майже готовий.
   Але я не вiдповiдаю. Я бiжу на другий кiнець селища, де в однiй iз кiмнат довжелезного будинку живе Iнга. Там я стою навпроти вiкна i довго й терпляче чекаю. Менi не видно, що коїться у квартирi i чи є там Iнга. Але твердо вiрю, що рано чи пiзно дiвчина помiтить мене. I вийде.
   Одначе помiтила мене мати Iнги.
   - Ти кого чекаєш? - поцiкавилася вона, вiдчиняючи вiкно.
   - Нiкого, - розгублено кажу i повертаюся, вдаючи, що маю намiр iти геть.
   - Ну, чого ти образився? - голос у неї схожий на Iнгин. Та й сама вона теж дуже схожа на Iнгу. Чи так не можна казати: що мати схожа на доньку? Але вони справдi схожi. - Почекай хвилинку, зараз Iнга вийде.
   Через кiлька хвилин Iнга справдi вийшла. На щастя, вона не запитувала, чого стою тут i чого менi треба. Вона нiколи не запитувала таке, i я був щиро вдячний їй. Цього разу ми пiшли не до рiчки, а, поминувши недобудовану лiкарню, опустилися з пагорба й опинилися у розлогiй долинi, якою просувалася до Нордана залiзнична колiя.
   Сонце вже зiйшло, але ранок ще був досить прохолодним, i воно, велике i блiдо-червоне, зависло десь пiд високим попелясто-блакитним куполом неба. Таким же попелясто-блакитним i холодним, як вода в Амгунi. Ще тiльки минав серпень, але я вже помiтив, що ранки стають щораз холоднiшими. Дивно. У нас на Українi ночi в серпнi найтеплiшi, i вода в Днiстрi теж найтеплiша. Та все одно я дивлюся на сонце, не високе i прозоре, як лiд-ясенець, небо, на великого птаха, що поволi кружляє над долиною, i намагаюся запам'ятати все це. Цей день, це небо, цього птаха; себе й Iнгу на схилi Норданського узвишшя... I менi стає страшно вiд усвiдомлення, що все це скороминуще. Що незабаром лiтак перенесе мене за тисячi кiлометрiв звiдси. А потiм й Iнгу. А цю красиву долину з малесенькими iржаво-буряковими озерцями засипле снiгом i закує мороззям.
   - Ви вiд'їжджаєте в суботу? - стиха запитує Iнга, намагаючись встежити за моїм поглядом.
   - В суботу. А вiд кого ти дiзналася? Я оце тiльки збирався сказати тобi про це.
   - Здогадалася. Просто якесь передчуття... Сьогоднi я чомусь прокинулася з думкою, що ти їдеш. I ми нiколи бiльше не побачимося.
   Я хотiв сказати, що прокинувся з такою ж думкою. Але не наважився. А раптом не повiрить. Адже не може бути, щоб двоє людей, прокинулися з однаковими думками. Не може!
   Ми стоїмо на пагорбку. Iнга опустила очi i старанно розриває носком черевика порослу мохом купину, посеред якої вип'явся кошлатий пагiнець модрини. А я тим часом милуюся її смаглявим обличчям, чiткими обрисами губ, чорним волоссям, зiбраним у пишний "хвiст". Дивно: ранiше я чомусь не помiчав усього цього. У нас у класi теж є вродливi. Ну хоча б Натка Подолян, чи Катерина Вознюк. Але Натку я недолюблюю за її нестримну примхливiсть, а Катерину - за таку ж нестримну язикатiсть. На всiх iнших я просто не звертав уваги. А Iнга... Iнга якась особлива. Навiть не можу пояснити, яка вона...
   - Дивися, он, пiд скелею, робiтники. - Я кажу це тiльки для того, щоб розвiяти мовчання, яке вже стає настерпними. - Цiкаво, що вони там роблять?
   - Правда, - пiдводить очi Iнга. - Подивимось?
   Скеля стоїть посеред зеленої рiвнини. I скидається вона на скоцюрбленого динозавра, який поволi виповзає на узвишшя. Ми бiжимо до неї пологим схилом, поцяткованим дрiбним жовтавим камiнням, нашпигованим якимись мiнералами, схожими на коричневi скельця. Цi скельця вiдбивають рiзнокольоровi промiнцi i тому здається, що камiння раз по раз зблискує мiрiадами маленьких зiрочок.
   Бiля пiднiжжя скелi один з робiтникiв трощить вiдбiйним молотком кам'яну жилу, що вiдходила далеко в долину. Високий русявий чоловiк цей поводився з молотком, наче з iграшкою - що мене дуже вразило. Колись, ще в Днiстровську, батько давав менi потримати в руках вiдбiйний молоток, i тодi я дуже здивувався, що комусь вистачає сили працювати ним цiлий день.
   - Ви що, хочете зрубати її? - поцiкавився я, дочекавшись, коли стихне гуркiт молотка.
   - Зрубати? Тодi роботи вистачило б до весни, - усмiхнувся парубiйко. - Нi, моя справа - зробити шурф. Потiм сюди приїдуть вибухiвники, закладуть вибухiвку i вiд скелi не залишиться й слiду.
   - А вона красива, - несподiвано каже Iнга. - Такої тут бiльше нема.
   Робiтник здивовано глянув на неї i, не випускаючи з рук молоток, вiдiйшов на кiлька крокiв назад.
   - Справдi, красива, - знову усмiхнувся вiн. - Бачиш, а я навiть не придивився до пуття.
   - I нiяк не можна залишити її?
   - Нi, обiйти її майже неможливо. Це залiзниця, а не шосейка, де можна робити якi завгодно вигини. А ти, рицарю, звiдки? - запитав мене.
   Я назвав мiсто i пояснив, що приїхав сюди до батька, на канiкули.
   - Майже земляки, - хитнув кучерявою головою робiтник. - Я з Миколаєва. - Пiсля школи обов'язково приїжджай сюди.
   - Не знаю... Мабуть, треба буде вступати до iнституту.
   - А я порадив би приїхати. Попрацюєш, а тодi вже - за науку. Бачиш он, залiзниче полотно? Що б там у життi не сталося, а завжди пам'ятатиму: ота залiзниця, яка пiдходить до Норданського комбiнату, - моя. Сам будував. Так що подумай над цим, рицарю. Вiн знову взявся за свiй вiдбiйний молоток, а ми з Iнгою постояли ще трохи i подалися до залiзницi, яка обривалася за пiвкiлометра вiд скелi.