Страница:
Спершу вона співала про зародження кохання у серцях юнака і дівчини. І на найвищій гілці Трояндового Деревця розпускалася найчарівніша троянда, пелюстка по пелюстці, коли одна пісня змінювала другу. Спершу троянда була білою, як туман над річкою, білою, як новий ранок, і срібною, як крила світанку. Наче привид троянди у срібному дзеркалі, наче привид троянди в озері – такою була троянда, що розквітла на верхівці Трояндового Деревця.
І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.
– Тулися ближче, мала Соловушко, – гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.
І Соловушка щільніше нахромилася на шип, і гучніше й гучніше лилася її пісня, бо співала вона про зародження пристрасті у душах чоловіка й жінки.
І ніжний відтінок рожевого забарвив пелюстки троянди, мов рум’янець на щоках юнака, коли він цілує вуста своєї нареченої. Але шип іще не проколов серця пташки, і серце троянди залишалося білим, – а тільки кров солов’їного серця може запалити ясно-червленим серце троянди.
І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.
– Тулися ближче, мала Соловушко, – гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.
І Соловушка щільніше настромилася на шип, і він проколов її серце, і гострий, несамовитий біль пронизав пташку. Пекучим, пекучим був біль, проте відчайдушно лунала її пісня, бо співала вона про Кохання, облагороджене Смертю, про кохання, яке вмирає не у гробниці.
І тут прекрасна троянда стала густо-червоною, як троянда східного неба.
Червоним був вінець її пелюсток, червоним, як рубін, зробилося її серце.
А от голос Соловушки все слабшав, і вона забила крильцями, й очі її затягло плівкою. Дедалі тихішою ставала її пісня, й вона відчувала, як щось душить її за горло.
Тоді в неї з горла вихопився останній звук музики. Блідий Місяць почув її, забув про світанок і залишився на небі. Троянда почула її та вся затріпотіла від захвату, розтуляючи пелюстки назустріч холодному ранковому повітрю. Луна донесла пісню до печери на пагорбі та збудила вівчарів, що бачили сни. Пісня пурхнула понад очерет на річці, й очеретинки переказали її морю.
– Дивись, дивись! – гукало Трояндове Деревце. – Ми вже створили троянду!
Але Соловушка не відповіла – вона лежала мертва у високій траві, й серце її було наскрізь прохромлене шипом.
Опівдні Студент прочинив вікно й визирнув у сад.
– Ого, мені неймовірно пощастило! – закричав він. – Ось і червона троянда! Я не бачив такої троянди ніколи в житті. Вона така прекрасна, що безсумнівно має якусь довгу наукову назву латиною, – і він нахилився й зірвав квітку.
Потім він надяг капелюха і побіг до домівки Професора, стискаючи троянду в руці.
Донька Професора сиділа на ґанку і пряла синю шовкову нитку, а біля її ніг вмостився маленький собачка.
– Ви сказали, що танцюватимете зі мною, якщо я принесу вам червону троянду, – проголосив Студент, – ось найчервоніша троянда на світі. Ви пришпилите її сьогодні увечері біля серця, ми танцюватимемо, і я говоритиму вам, як палко вас кохаю.
Але дівчина нахмурилася.
– Боюся, вона не пасує до моєї сукні, – відрізала вона, – до того ж племінник Камергера надіслав мені справжні коштовності, а хто ж не знає, що коштовності набагато цінніші за квіти.
– Ох, яка ж ви невдячна! – сердито відповів Студент, жбурнув троянду на землю, й вона впала в калюжу, де її переїхав віз.
– Я – невдячна? – вигукнула дівчина. – А от ви – нечемний грубіян! Хто ви зрештою такий? Усього лише Студент. Гадаю, ви навіть не маєте срібних застібок на черевиках, як у племінника Камергера, – і вона підвелася зі стільця та зникла в домі.
– Яка безглузда річ – Кохання! – бурмотів Студент, вертаючись назад. – Воно і вполовину не таке корисне, як Логіка, бо нічого не доводить, а ще завжди говорить про те, що ніколи не трапляється, і примушує вірити у таке, чого не існує. Власне, від Кохання немає жодної користі, а у наш час користь – понад усе. Повернуся-но я до своєї Філософії та вивчатиму Метафізику.
Отак він прийшов до своєї кімнати, витяг товстелезну запорошену книжку і заходився читати.
Себелюбний велетень
Кожного пообіддя дорогою зі школи дітлахи забігали гратися у саду Велетня. Сад той був великий і гарний, зарослий м’якою зеленою травою. З трави піднімалися чудові, мов зірки, квіти, а ще там росли дванадцять персикових дерев, на яких навесні розпускалися ніжні рожево-перлисті пуп’янки, а восени гілки аж гнулися від багатого врожаю плодів. На деревах сиділи пташки і виспівували так солодко, що дітлахи навіть ігри свої припиняли, аби послухати їх. «Які ж ми тут щасливі!» – гукали вони одне до одного.
Настав день, коли Велетень повернувся додому. Він гостював у свого приятеля – корнуольського людожера, що мешкав далеко на заході країни, – і провів у нього цілих сім років. По закінченні тих семи років він сказав усе, що заведено говорити, бо був не надто красномовний, і намірився повернутися до свого замку. Приїхавши, він побачив, що в його саду граються діти.
– А ви тут що робите? – загарчав він таким страшним голосом, що діти стрімголов повтікали.
– Мій сад – це тільки мій сад, – сказав Велетень, – кожний мусить це розуміти, і я нікому не дозволю гратися тут, – окрім самого себе.
І він вибудував височенну загорожу довкола саду, та ще й вивісив попередження:
Бідолашним дітлахам тепер не було де гратися. Спробували вони гратися на дорозі, але там було повно пилу та твердого каміння, і це їм зовсім не сподобалося. Вони ходили попід високою загорожею після уроків і розмовляли про чудовий сад, який за нею ховався. «Які ж ми були там щасливі!» – зітхали вони.
Прийшла Весна, і в усьому краї розцвіли квіти і вилупилися пташенята. І тільки в саду Велетня-скнари стояла Зима. Пташки не хотіли там співати, бо в тім саду не було дітей, і дерева забули, як квітнути. Одного разу прекрасна Квітка підняла була голівку з трави, та побачила суворе попередження – і так шкода їй стало тих дітлахів, що вона знову пірнула під землю і заснула. Задоволені були лише Сніг та Мороз. «Весна оминула цей сад, – раділи вони, – і ми пануватимемо тут цілісінький рік». Сніг укрив траву своїм великим простирадлом, а Мороз розмалював усі дерева сріблом. Потім вони запросили у гості Північний Вітер, і той примчав, закутаний у хутро. Він цілісінький день носився над замком і переламав і здув усі димарі.
– Яка чудова місцина, – виголосив він. – Треба покликати у гості Град.
Прибув і Град. Щодня він три години торохтів по покрівлі замку, доки не порозбивав майже всю черепицю, а потім щодуху носився і кружляв садом. Він мав сірі одежі, а дихання у нього було крижане.
– Не збагну, чому це так забарилася Весна, – бідкався Велетень, сидячи біля вікна, що виходило на його промерзлий білий сад. – Сподіваюся, погода переміниться.
Але Весна так і не прийшла, вже поминаючи літо. Осінь принесла золоті плоди у кожний сад, – тільки для саду Велетня у неї не знайшлося дарів. «Він надто жадібний», – пояснила вона. І була там вічна Зима, а Північний Вітер, Град, Мороз і Сніг водили нескінченний хоровод поміж дерев.
Якось уранці Велетень лежав без сну у своєму ліжку, і раптом почув чарівну мелодію. Вона так солодко звучала в його вухах, і він вирішив, що то королівські музи´ки йдуть повз його замок. А насправді за його вікном співала маленька пташка-коноплянка, проте Велетень так довго не чув у своєму саду пташиних співів, що вони видалися йому найчарівнішою музикою на землі. Раптом Град припинив стукотіти над його головою, Північний Вітер ущух, і тонкі пахощі долинули через розчинені віконниці.
– Мабуть, нарешті прийшла Весна, – сказав Велетень, скочив із ліжка й визирнув у вікно.
Що ж він побачив?
А побачив він дивовижну картину: через невеличку розщелину в стіні до саду пролізли діти і розсілися на гілках дерев. На кожному дереві сиділо мале дитинча. Дерева так зраділи, що до них повернулися діти, що одразу вкрилися квітами, а зараз легенько погойдували своїми руками-гілками над голівками дітей. Повсюди літали пташки і щебетали від великої втіхи, а з трави визирали квіти і весело сміялися. То була прегарна сцена, і тільки в одному куточку саду і досі лишалася Зима. Був це найвіддаленіший куток, і стояв там маленький хлопчик. Такий він був низенький і тендітний, що не міг дотягнутися до гілок дерева і тільки ходив навкруги та гірко плакав. Нещасне дерево було вкрите памороззю і снігом, а над ним задував і гарчав Північний Вітер.
– Залізай сюди! Ну ж бо, хлопчику! – говорило Дерево, опускало свої гілки якомога нижче, але хлопчик був надто маленьким.
І серце Велетня розчулилося, коли він це все побачив.
– Яким же я був себелюбним скнарою! – мовив він. – Тепер я знаю, чому Весна не схотіла сюди прийти. Я посаджу мале хлоп’я на верхівку дерева, а потім зламаю огорожу, і хай у моєму саду граються і гуляють діти на віки вічні.
І йому справді стало шкода, що він такого накоїв.
Отже він тихесенько зійшов донизу, дуже обережно причинив двері і вийшов у сад.
Та коли діти побачили його, вони страшенно злякалися і повтікали, і в саду знову настала Зима. І тільки маленьке хлоп’ятко не втекло, бо очі його аж засліпли від сліз, і воно не побачило, як підходить Велетень. А Велетень підкрався ззаду, обережно підняв малого і посадив на дерево. І дерево одразу ж розквітло, і птахи злетілися й заспівали, а хлопчик простягнув рученята, обняв Велетня за шию і поцілував. Усі інші діти побачили, що Велетень уже більше не злий і не грізний, і побігли до саду знову, а за ними прийшла і Весна.
– Тепер це ваш сад, дітлахи, – сказав Велетень, узяв сокиру і зруйнував огорожу.
І коли люди йшли на базар опівдні, вони бачили, що Велетень і діти граються у найпрекраснішому саду, який тільки можна уявити.
Діти гралися там цілісінький день, а ввечері пішли до Велетня попрощатися.
– А де ваш найменший приятель? – запитав Велетень. – Де той хлопчик, якого я підсадив на дерево?
Велетень любив його найбільше, бо той поцілував його.
– Не знаємо, – відповіли діти, – мабуть, уже пішов.
– Перекажіть йому, щоб він неодмінно приходив завтра, – попросив Велетень. Але діти сказали, що не знають, де він живе, і що ніколи його раніше не бачили. І Велетень дуже засмутився.
Кожного пообіддя після уроків діти приходили до Велетня і гралися. Проте маленький хлопчина, якого так любив Велетень, десь зник. Велетень був дуже добрий до всіх дітей, але страшенно скучав за своїм маленьким другом.
– Як я хотів би його побачити! – повторював він.
Минали роки, і Велетень дуже постарів і заслаб. Він уже не міг гратися, а просто сидів у своєму величезному кріслі, дивився на ігри дітей і милувався своїм садом.
– Я маю багато прекрасних квітів, – говорив він, – але найпрекрасніші з усіх квітів – це діти.
Одного зимового ранку Велетень визирнув у вікно. Зараз він уже не відчував ненависті до Зими, бо знав, що Весна просто спить, а квіти відпочивають.
Раптом він зачудовано протер очі і задивився. Видовище справді вражало. У найвіддаленішому куточку саду стояло дерево, рясно уквітчане білим цвітом. Із його золотавих гілок звисали срібні плоди, а попід ними стояв малесенький хлопчик, якого Велетень так полюбив.
Безмежно зрадів Велетень, кинувся сходами донизу, вибіг у сад. Він мчав по траві і зупинився біля дитини. І тут раптом його обличчя почервоніло від гніву, і він скрикнув: «Хто посмів тебе поранити?» Бо на долоньках хлопчика були рани від двох цвяхів, і були такі ж рани від двох цвяхів на його маленьких ніжках.
– Хто посмів поранити тебе? – вигукнув Велетень. – Скажи мені, я візьму гострий меч і вб’ю його!
– Не треба, – відповіло дитя, – це рани любові.
– Хто ти такий? – спитав Велетень, і його охопив благоговійний страх, і він схилив коліна перед дитиною.
Але дитя усміхнулося до Велетня і промовило:
– Одного разу ти пустив мене гратися у своєму саду, а сьогодні я забираю тебе до свого саду, який називається Раєм.
І коли дітлахи прибігли до саду того пообіддя, вони знайшли Велетня під деревом мертвим, і тіло його покривали білі пелюстки квітів.
Щирий друг
Якось уранці старий Водяний Щур вистромив голову з води. Він мав блискучі як бісер очі, його сиві жорсткі вуса стирчали, а довгий хвіст скидався на гумовий шланг. Малі каченята плавали ставком, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня матуся, чисто-біла з червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді на голові.
– Ви ніколи не потрапите у вищий світ, якщо не навчитеся стояти на голові, – торочила вона і час від часу показувала, як це робиться. Але каченята не звертали на неї анінайменшої уваги. Вони були зовсім молоді й не розуміли, якою перевагою є увійти у вище товариство.
– Які неслухняні діти! – вигукнув старий Щур. – Їх варто втопити.
– Іще чого! – обурилася качка. – Усі мають із чогось починати, і батьки мусять набратися терпіння.
– Ну, я нічого не знаю про батьківські почуття, – мовив Щур. – У мене сім’ї немає. Я і жонатий ніколи не був і надалі не збираюся. Любов – річ по-своєму непогана, але дружбу я ціную вище. Насправді я нічого у світі не знаю шляхетнішого й рідкіснішого за щиру дружбу.
– А як ви уявляєте, скажіть, будь ласка, обов’язки щирого друга? – запитала зелененька пташка Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й почула їхню розмову.
– Так, саме це і я хочу знати, – сказала Качка, а потім попливла на другий бік ставка і стала на голову, щоб показати дітям гарний приклад.
– Що за дурнувате питання! – вибухнув Щур. – Я очікую, що мій щирий друг буде мені вірним і відданим, аякже.
– А що б зробили для нього ви? – запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці і тріпочучи крильцями.
– Не збагну, про що ти? – здивувався Щур.
– Можна, я розповім вам одну історію на цю тему? – запропонувала Коноплянка.
– Історію про мене? – спитав Щур. – Якщо так, я слухатиму, я надзвичайно люблю літературу.
– Вона стосується і вас, – сказала Коноплянка, злетіла з верби, сіла на березі та розповіла історію про Щирого Друга.
– Жив собі один чесний хлопчик на ім’я Ганс…
– А він був дуже знаменитим? – втрутився Щур.
– Ні, – відповіла Коноплянка, – гадаю, він узагалі не був знаменитим, от тільки мав добре серце і симпатичне кругле личко. Він мешкав сам-самісінький у маленькій хатинці та щодня працював у своєму садку.
В усій околиці не було саду, гарнішого за сад Ганса. Там зростали грицики і левкої, турецька гвоздика і садові жовтці, іриси та васильки. Там цвіли червоні дамаські троянди і жовті троянди, лілові крокуси і сердечник луговий, фіалки золотаво-пурпурові й білі. Майоран і базилік, красолі й орлики, рута і материнка, нарцис і первоцвіт розквітали кожне у свій час згідно з плином місяців – одна квітка змінювала іншу, тому в саду завжди було чим помилуватися і стояв приємний аромат.
Малий Ганс мав багато друзів, але найвідданішим був гладкий Г’ю-Мірошник. І справді, таким відданим був Гансу багатий Мірошник, що жодного разу не проходив він повз його сад, не нарвавши собі, перехилившись через огорожу, величезний оберемок квітів або в’язочку духмяних трав, не натоптавши собі кишені сливами й вишнями, коли приходила пора фруктів.
– Щирі друзі мають ділитись усім, – любив повторювати Мірошник, а малий Ганс притакував і всміхався, бо дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.
Щоправда, бувало, сусіди дивувалися, чому багатий Мірошник нічого й ніколи не дарує Гансові, адже він мав сотні лантухів із борошном, які зберігалися на його млині, і шість дійних корів, і величеньку отару овець, які давали вовну, але Ганс ніколи не забивав собі голову такими питаннями, і ніщо не радувало його більше, ніж слухати оці всі чудові слова, які говорив Мірошник про відданість щирої дружби.
Так малий Ганс трудився у своєму садку. Навесні, влітку й восени він був дуже щасливий, та коли приходила зима і він не мав ані квітів, ані фруктів, щоб продати на базарі, він потерпав від холоду й голоду та нерідко мусив лягати спати зовсім не повечерявши, хіба що гриз якусь сушену грушу чи тверді горіхи. А ще взимку він почувався страшенно самотнім, бо Мірошник ніколи не заходив його провідати.
– Немає мені сенсу ходити в гості до малого Ганса, коли лежить сніг, – говорив Мірошник своїй Дружині, – бо коли в людей лихо, їм треба дати спокій, а не набридати відвідинами. Принаймні я саме так і розумію дружбу й упевнений, що маю рацію. Тож дочекаюся, поки прийде весна, а тоді й зайду до нього в гості, а він зможе подарувати мені великий кошик первоцвітів і буде щасливий.
– Ти, безумовно, дуже піклуєшся про інших, – відповідала його Дружина, яка сиділа у затишному кріслі біля великого каміну, де палали соснові дрова, – аж надто піклуєшся. Просто задоволення слухати, як ти говориш про дружбу. Упевнена, що й сам священик не міг би говорити красномовніше за тебе, хоча він і мешкає у триповерховому будинку і носить золотий перстень на мізинці.
– Чи не могли б ми запросити малого Ганса до нас? – запитав наймолодший син Мірошника. – Якщо у бідного Ганса лихо, я віддам йому половину своєї каші й покажу своїх білих кроликів.
– Ну який же ти дурний! – заволав Мірошник. – Навіть не знаю, чи варто тебе посилати до школи. Здається, ти нічого не здатен навчитися. Та якщо малий Ганс прийде до нас, побачить наш напалений камін, і нашу смачну вечерю, і нашу велику карафу червоного вина, він може позаздрити, а заздрість – жахлива річ, яка руйнує людську натуру. Я, певна річ, не дозволю зруйнувати Гансову натуру. Я його найкращий друг, і завжди за ним наглядатиму й припильную, щоб він не наражався на спокуси. До того ж якщо Ганс сюди завітає, то, боронь Боже, попросить борошна в борг, а я йому дати не можу. Борошно – це одне, а дружба – зовсім інше, і не слід плутати одне з другим. Навіть слова ці пишуться по-різному й означають абсолютно різні речі. Будь-хто це розуміє.
– Як ти гарно говориш! – вигукнула Дружина Мірошника і налила собі повну склянку підігрітого пива. – Ти мене мало не заколисав. Чистісінько як у церкві.
– Багато хто гарно вчиняє, – відказав Мірошник, – але мало хто гарно розмовляє, а це значить, що говорити значно важче, ніж діяти, і воно також краще, – тут він суворо поглянув через стіл на найменшого сина, який так засоромився, що похнюпив голову, почервонів, заплакав, і сльози закрапали з його очей. Втім, він був такий юний, що йому треба вибачити…
– І це вся історія? – запитав Щур.
– Звісно, ні, – відповіла Коноплянка. – Це лише початок.
– Тоді ти сильно відстала від моди, – виголосив Щур. – Кожний хороший оповідач нині починає з кінця, потім переходить до початку, а закінчує серединою. Це нова методика. Я почув про неї днями від одного критика, який прогулювався навколо ставка з якимсь юнаком. Він багато просторікував про це питання, і я упевнений, що він цілком правий, бо мав на очах сині окуляри, а на голові – лисину, а коли юнак робив якесь зауваження, він повсякчас пирхав і пхекав. Проте продовжуй свою історію, прошу. Мені надзвичайно подобається Мірошник. У мене самого буває безліч прекрасних почуттів, тож у нас багато спільного.
– Що ж, – цвірінькнула Коноплянка, підстрибуючи то на одній, то на другій ніжці, – щойно закінчилася зима і первоцвіти почали розпускати свої блідо-жовті зірочки, Мірошник сказав Дружині, що спуститься у долину провідати малого Ганса.
– Ну яке ж ти маєш добре серце, – вигукнула Дружина, – ти весь час думаєш про інших. Та гляди не забудь узяти великий кошик для квітів.
І от Мірошник зв’язав міцним дротом крила свого вітряка і спустився з пагорба з кошиком у руках.
– Доброго ранку, малий Гансе, – привітався Мірошник.
– Доброго ранку, – відповів Ганс, спираючись на лопату й усміхаючись від вуха до вуха.
– Як тобі велося взимку? – спитав Мірошник.
– Ой, – вигукнув Ганс, – який ти добрий, що питаєш, просто дуже добрий. Чесно кажучи, мені було доволі скрутно, але зараз уже прийшла весна, і я щасливий, і всі мої квіти почуваються добре.
– Ми частенько говорили про тебе взимку, Гансе, – сказав Мірошник, – цікавилися, як ти там почуваєшся.
– Дуже люб’язно з твого боку, – відповів Ганс. – Я мало не почав побоюватися, що ти мене забув.
– Гансе, ти мене дивуєш, – сказав Мірошник, – дружба не забувається. Це найпрекрасніше в дружбі, проте боюся, ти не розумієшся на поезії життя. А який гарний вигляд, до речі, мають твої первоцвіти!
– Вони справді дуже гарні, – погодився Ганс, – просто щастя, що їх у мене так багато. Я збираюся віднести їх на базар і продати доньці Бургомістра, а на виручені кошти викупити свою грабарку.
– Викупити грабарку? Невже ти її продав? Це вельми нерозумний крок!
– Так, але справа в тому, що я не мав іншого виходу. Розумієш, узимку мені було дуже важко, навіть на хліб грошей не було. Тож спершу я продав срібні ґудзики від своєї парадної куртки, потім срібний ланцюжок, потім велику люльку, і нарешті я продав свою грабарку, якою возив землю. Але тепер я збираюся все викупити назад.
– Гансе, – мовив Мірошник, – я віддам тобі свою грабарку. Вона, щоправда, потребує ремонту: один бортик зовсім зламався, щось там зіпсувалося у маточинах коліс, та попри все це я тобі її віддам. Знаю, це дуже щедрий подарунок, і багато хто вважатиме мене напрочуд нерозсудливим, через те що я з нею розлучаюся, але я не такий, як усі. Я гадаю, що щедрість становить сутність дружби, та, крім того, в мене є нова грабарка. Так, можеш не сушити собі голови, я віддаю тобі свою грабарку.
– О, це справді дуже щедро, – сказав малий Ганс, і його миле кругле обличчя аж засвітилося від задоволення. – Я легко зможу її полагодити, бо маю гарну дерев’яну дошку в хаті.
– Дерев’яну дошку! – вигукнув Мірошник. – Та це ж саме те, що мені потрібно для покрівлі клуні. Там велика діра, і зерно намокне, якщо я не затулю її. Добре, що ти згадав про дошку. Дивовижно, як одна добра справа породжує іншу. Я віддав тобі грабарку, а ти тепер віддаси мені дошку. Звісна річ, грабарка набагато дорожча за дошку, але щира дружба вища за такі дрібниці. Прошу, давай її сюди, і я просто сьогодні ж візьмуся лагодити свою клуню.
– Гаразд, – гукнув малий Ганс, побіг до стодоли і витяг звідти дошку.
– Не така вже вона й велика, ця дошка, – зауважив Мірошник, побачивши її. – Боюся, коли я відремонтую покрівлю, нічого не залишиться на ремонт моєї грабарки… Впевнений, ти хочеш віддячити мені своїми квітами – ось тобі кошик, наповни його по самі вінця.
– По самі вінця? – у голосі малого Ганса забринів сум, бо кошик був величезний, і хлопець розумів, що коли наповнить його, не матиме з чим іти на базар, а йому так кортіло викупити свої срібні ґудзики.
– Ну знаєш, – образився Мірошник, – оскільки я віддав тобі свою грабарку, гадаю, я маю право попросити декілька квіточок. Можливо, я помиляюся, але я вважав, що в дружбі, щирій дружбі, немає місця для себелюбства й жадібності.
– Любий мій друже, мій найкращий друже, – закричав малий Ганс. – Забирай усі квіти з мого саду. Твоє гарне ставлення до мене дорожче за срібні ґудзики! – і він побіг рвати усі свої чудові первоцвіти і наповнив ними кошик Мірошника.
– Прощавай, малий Гансе, – сказав Мірошник і пішов угору пагорбом із дошкою на плечі та великим кошиком у руці.
– Прощавай, – відізвався малий Ганс і знову почав весело копати землю, бо дуже зрадів через обіцяну грабарку.
Наступного дня він підв’язував жимолость біля ґанку, коли почув голос Мірошника, який гукав до нього з дороги. Ганс зістрибнув із драбини, побіг через сад і визирнув понад парканом.
Там стояв Мірошник із великим лантухом борошна на плечі.
– Любий мій Гансику, – сказав Мірошник. – Чи не віднесеш ти цей мішок борошна на базар для мене?
– Вибач, будь ласка, – відповів Ганс, – але сьогодні я страшенно заклопотаний. Мені треба підв’язати усі оці лози, полити всі квіти і підрівняти всю траву.
– Ну знаєш, – образився Мірошник, – по-моєму, якщо врахувати, що я збираюся віддати тобі свою грабарку, дуже нечемно з твого боку мені відмовляти.
– Ой, не кажи так! – змолився малий Ганс. – Я б не хотів бути з тобою нечемним нізащо у світі. – І він побіг по свого капелюха й, аж згинаючись під важким лантухом, потягся на базар.
День був дуже спекотний, на дорозі стовпом стояла курява, і коли Ганс пройшов шість довгих миль, він так знесилився, що був змушений сісти перепочити. Проте за хвильку він мужньо поплентався далі і врешті-решт дістався базару. Вичекавши певний час, він продав мішок борошна за дуже гарну ціну і негайно повернувся додому, бо боявся, що коли затримається допізна, на нього дорогою нападуть розбійники.
І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.
– Тулися ближче, мала Соловушко, – гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.
І Соловушка щільніше нахромилася на шип, і гучніше й гучніше лилася її пісня, бо співала вона про зародження пристрасті у душах чоловіка й жінки.
І ніжний відтінок рожевого забарвив пелюстки троянди, мов рум’янець на щоках юнака, коли він цілує вуста своєї нареченої. Але шип іще не проколов серця пташки, і серце троянди залишалося білим, – а тільки кров солов’їного серця може запалити ясно-червленим серце троянди.
І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.
– Тулися ближче, мала Соловушко, – гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.
І Соловушка щільніше настромилася на шип, і він проколов її серце, і гострий, несамовитий біль пронизав пташку. Пекучим, пекучим був біль, проте відчайдушно лунала її пісня, бо співала вона про Кохання, облагороджене Смертю, про кохання, яке вмирає не у гробниці.
І тут прекрасна троянда стала густо-червоною, як троянда східного неба.
Червоним був вінець її пелюсток, червоним, як рубін, зробилося її серце.
А от голос Соловушки все слабшав, і вона забила крильцями, й очі її затягло плівкою. Дедалі тихішою ставала її пісня, й вона відчувала, як щось душить її за горло.
Тоді в неї з горла вихопився останній звук музики. Блідий Місяць почув її, забув про світанок і залишився на небі. Троянда почула її та вся затріпотіла від захвату, розтуляючи пелюстки назустріч холодному ранковому повітрю. Луна донесла пісню до печери на пагорбі та збудила вівчарів, що бачили сни. Пісня пурхнула понад очерет на річці, й очеретинки переказали її морю.
– Дивись, дивись! – гукало Трояндове Деревце. – Ми вже створили троянду!
Але Соловушка не відповіла – вона лежала мертва у високій траві, й серце її було наскрізь прохромлене шипом.
Опівдні Студент прочинив вікно й визирнув у сад.
– Ого, мені неймовірно пощастило! – закричав він. – Ось і червона троянда! Я не бачив такої троянди ніколи в житті. Вона така прекрасна, що безсумнівно має якусь довгу наукову назву латиною, – і він нахилився й зірвав квітку.
Потім він надяг капелюха і побіг до домівки Професора, стискаючи троянду в руці.
Донька Професора сиділа на ґанку і пряла синю шовкову нитку, а біля її ніг вмостився маленький собачка.
– Ви сказали, що танцюватимете зі мною, якщо я принесу вам червону троянду, – проголосив Студент, – ось найчервоніша троянда на світі. Ви пришпилите її сьогодні увечері біля серця, ми танцюватимемо, і я говоритиму вам, як палко вас кохаю.
Але дівчина нахмурилася.
– Боюся, вона не пасує до моєї сукні, – відрізала вона, – до того ж племінник Камергера надіслав мені справжні коштовності, а хто ж не знає, що коштовності набагато цінніші за квіти.
– Ох, яка ж ви невдячна! – сердито відповів Студент, жбурнув троянду на землю, й вона впала в калюжу, де її переїхав віз.
– Я – невдячна? – вигукнула дівчина. – А от ви – нечемний грубіян! Хто ви зрештою такий? Усього лише Студент. Гадаю, ви навіть не маєте срібних застібок на черевиках, як у племінника Камергера, – і вона підвелася зі стільця та зникла в домі.
– Яка безглузда річ – Кохання! – бурмотів Студент, вертаючись назад. – Воно і вполовину не таке корисне, як Логіка, бо нічого не доводить, а ще завжди говорить про те, що ніколи не трапляється, і примушує вірити у таке, чого не існує. Власне, від Кохання немає жодної користі, а у наш час користь – понад усе. Повернуся-но я до своєї Філософії та вивчатиму Метафізику.
Отак він прийшов до своєї кімнати, витяг товстелезну запорошену книжку і заходився читати.
Себелюбний велетень
Кожного пообіддя дорогою зі школи дітлахи забігали гратися у саду Велетня. Сад той був великий і гарний, зарослий м’якою зеленою травою. З трави піднімалися чудові, мов зірки, квіти, а ще там росли дванадцять персикових дерев, на яких навесні розпускалися ніжні рожево-перлисті пуп’янки, а восени гілки аж гнулися від багатого врожаю плодів. На деревах сиділи пташки і виспівували так солодко, що дітлахи навіть ігри свої припиняли, аби послухати їх. «Які ж ми тут щасливі!» – гукали вони одне до одного.
Настав день, коли Велетень повернувся додому. Він гостював у свого приятеля – корнуольського людожера, що мешкав далеко на заході країни, – і провів у нього цілих сім років. По закінченні тих семи років він сказав усе, що заведено говорити, бо був не надто красномовний, і намірився повернутися до свого замку. Приїхавши, він побачив, що в його саду граються діти.
– А ви тут що робите? – загарчав він таким страшним голосом, що діти стрімголов повтікали.
– Мій сад – це тільки мій сад, – сказав Велетень, – кожний мусить це розуміти, і я нікому не дозволю гратися тут, – окрім самого себе.
І він вибудував височенну загорожу довкола саду, та ще й вивісив попередження:
СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО – ПОРУШНИКИ БУДУТЬ ПОКАРАНІ.Цей Велетень був самозакоханим скнарою.
Бідолашним дітлахам тепер не було де гратися. Спробували вони гратися на дорозі, але там було повно пилу та твердого каміння, і це їм зовсім не сподобалося. Вони ходили попід високою загорожею після уроків і розмовляли про чудовий сад, який за нею ховався. «Які ж ми були там щасливі!» – зітхали вони.
Прийшла Весна, і в усьому краї розцвіли квіти і вилупилися пташенята. І тільки в саду Велетня-скнари стояла Зима. Пташки не хотіли там співати, бо в тім саду не було дітей, і дерева забули, як квітнути. Одного разу прекрасна Квітка підняла була голівку з трави, та побачила суворе попередження – і так шкода їй стало тих дітлахів, що вона знову пірнула під землю і заснула. Задоволені були лише Сніг та Мороз. «Весна оминула цей сад, – раділи вони, – і ми пануватимемо тут цілісінький рік». Сніг укрив траву своїм великим простирадлом, а Мороз розмалював усі дерева сріблом. Потім вони запросили у гості Північний Вітер, і той примчав, закутаний у хутро. Він цілісінький день носився над замком і переламав і здув усі димарі.
– Яка чудова місцина, – виголосив він. – Треба покликати у гості Град.
Прибув і Град. Щодня він три години торохтів по покрівлі замку, доки не порозбивав майже всю черепицю, а потім щодуху носився і кружляв садом. Він мав сірі одежі, а дихання у нього було крижане.
– Не збагну, чому це так забарилася Весна, – бідкався Велетень, сидячи біля вікна, що виходило на його промерзлий білий сад. – Сподіваюся, погода переміниться.
Але Весна так і не прийшла, вже поминаючи літо. Осінь принесла золоті плоди у кожний сад, – тільки для саду Велетня у неї не знайшлося дарів. «Він надто жадібний», – пояснила вона. І була там вічна Зима, а Північний Вітер, Град, Мороз і Сніг водили нескінченний хоровод поміж дерев.
Якось уранці Велетень лежав без сну у своєму ліжку, і раптом почув чарівну мелодію. Вона так солодко звучала в його вухах, і він вирішив, що то королівські музи´ки йдуть повз його замок. А насправді за його вікном співала маленька пташка-коноплянка, проте Велетень так довго не чув у своєму саду пташиних співів, що вони видалися йому найчарівнішою музикою на землі. Раптом Град припинив стукотіти над його головою, Північний Вітер ущух, і тонкі пахощі долинули через розчинені віконниці.
– Мабуть, нарешті прийшла Весна, – сказав Велетень, скочив із ліжка й визирнув у вікно.
Що ж він побачив?
А побачив він дивовижну картину: через невеличку розщелину в стіні до саду пролізли діти і розсілися на гілках дерев. На кожному дереві сиділо мале дитинча. Дерева так зраділи, що до них повернулися діти, що одразу вкрилися квітами, а зараз легенько погойдували своїми руками-гілками над голівками дітей. Повсюди літали пташки і щебетали від великої втіхи, а з трави визирали квіти і весело сміялися. То була прегарна сцена, і тільки в одному куточку саду і досі лишалася Зима. Був це найвіддаленіший куток, і стояв там маленький хлопчик. Такий він був низенький і тендітний, що не міг дотягнутися до гілок дерева і тільки ходив навкруги та гірко плакав. Нещасне дерево було вкрите памороззю і снігом, а над ним задував і гарчав Північний Вітер.
– Залізай сюди! Ну ж бо, хлопчику! – говорило Дерево, опускало свої гілки якомога нижче, але хлопчик був надто маленьким.
І серце Велетня розчулилося, коли він це все побачив.
– Яким же я був себелюбним скнарою! – мовив він. – Тепер я знаю, чому Весна не схотіла сюди прийти. Я посаджу мале хлоп’я на верхівку дерева, а потім зламаю огорожу, і хай у моєму саду граються і гуляють діти на віки вічні.
І йому справді стало шкода, що він такого накоїв.
Отже він тихесенько зійшов донизу, дуже обережно причинив двері і вийшов у сад.
Та коли діти побачили його, вони страшенно злякалися і повтікали, і в саду знову настала Зима. І тільки маленьке хлоп’ятко не втекло, бо очі його аж засліпли від сліз, і воно не побачило, як підходить Велетень. А Велетень підкрався ззаду, обережно підняв малого і посадив на дерево. І дерево одразу ж розквітло, і птахи злетілися й заспівали, а хлопчик простягнув рученята, обняв Велетня за шию і поцілував. Усі інші діти побачили, що Велетень уже більше не злий і не грізний, і побігли до саду знову, а за ними прийшла і Весна.
– Тепер це ваш сад, дітлахи, – сказав Велетень, узяв сокиру і зруйнував огорожу.
І коли люди йшли на базар опівдні, вони бачили, що Велетень і діти граються у найпрекраснішому саду, який тільки можна уявити.
Діти гралися там цілісінький день, а ввечері пішли до Велетня попрощатися.
– А де ваш найменший приятель? – запитав Велетень. – Де той хлопчик, якого я підсадив на дерево?
Велетень любив його найбільше, бо той поцілував його.
– Не знаємо, – відповіли діти, – мабуть, уже пішов.
– Перекажіть йому, щоб він неодмінно приходив завтра, – попросив Велетень. Але діти сказали, що не знають, де він живе, і що ніколи його раніше не бачили. І Велетень дуже засмутився.
Кожного пообіддя після уроків діти приходили до Велетня і гралися. Проте маленький хлопчина, якого так любив Велетень, десь зник. Велетень був дуже добрий до всіх дітей, але страшенно скучав за своїм маленьким другом.
– Як я хотів би його побачити! – повторював він.
Минали роки, і Велетень дуже постарів і заслаб. Він уже не міг гратися, а просто сидів у своєму величезному кріслі, дивився на ігри дітей і милувався своїм садом.
– Я маю багато прекрасних квітів, – говорив він, – але найпрекрасніші з усіх квітів – це діти.
Одного зимового ранку Велетень визирнув у вікно. Зараз він уже не відчував ненависті до Зими, бо знав, що Весна просто спить, а квіти відпочивають.
Раптом він зачудовано протер очі і задивився. Видовище справді вражало. У найвіддаленішому куточку саду стояло дерево, рясно уквітчане білим цвітом. Із його золотавих гілок звисали срібні плоди, а попід ними стояв малесенький хлопчик, якого Велетень так полюбив.
Безмежно зрадів Велетень, кинувся сходами донизу, вибіг у сад. Він мчав по траві і зупинився біля дитини. І тут раптом його обличчя почервоніло від гніву, і він скрикнув: «Хто посмів тебе поранити?» Бо на долоньках хлопчика були рани від двох цвяхів, і були такі ж рани від двох цвяхів на його маленьких ніжках.
– Хто посмів поранити тебе? – вигукнув Велетень. – Скажи мені, я візьму гострий меч і вб’ю його!
– Не треба, – відповіло дитя, – це рани любові.
– Хто ти такий? – спитав Велетень, і його охопив благоговійний страх, і він схилив коліна перед дитиною.
Але дитя усміхнулося до Велетня і промовило:
– Одного разу ти пустив мене гратися у своєму саду, а сьогодні я забираю тебе до свого саду, який називається Раєм.
І коли дітлахи прибігли до саду того пообіддя, вони знайшли Велетня під деревом мертвим, і тіло його покривали білі пелюстки квітів.
Щирий друг
Якось уранці старий Водяний Щур вистромив голову з води. Він мав блискучі як бісер очі, його сиві жорсткі вуса стирчали, а довгий хвіст скидався на гумовий шланг. Малі каченята плавали ставком, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня матуся, чисто-біла з червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді на голові.
– Ви ніколи не потрапите у вищий світ, якщо не навчитеся стояти на голові, – торочила вона і час від часу показувала, як це робиться. Але каченята не звертали на неї анінайменшої уваги. Вони були зовсім молоді й не розуміли, якою перевагою є увійти у вище товариство.
– Які неслухняні діти! – вигукнув старий Щур. – Їх варто втопити.
– Іще чого! – обурилася качка. – Усі мають із чогось починати, і батьки мусять набратися терпіння.
– Ну, я нічого не знаю про батьківські почуття, – мовив Щур. – У мене сім’ї немає. Я і жонатий ніколи не був і надалі не збираюся. Любов – річ по-своєму непогана, але дружбу я ціную вище. Насправді я нічого у світі не знаю шляхетнішого й рідкіснішого за щиру дружбу.
– А як ви уявляєте, скажіть, будь ласка, обов’язки щирого друга? – запитала зелененька пташка Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й почула їхню розмову.
– Так, саме це і я хочу знати, – сказала Качка, а потім попливла на другий бік ставка і стала на голову, щоб показати дітям гарний приклад.
– Що за дурнувате питання! – вибухнув Щур. – Я очікую, що мій щирий друг буде мені вірним і відданим, аякже.
– А що б зробили для нього ви? – запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці і тріпочучи крильцями.
– Не збагну, про що ти? – здивувався Щур.
– Можна, я розповім вам одну історію на цю тему? – запропонувала Коноплянка.
– Історію про мене? – спитав Щур. – Якщо так, я слухатиму, я надзвичайно люблю літературу.
– Вона стосується і вас, – сказала Коноплянка, злетіла з верби, сіла на березі та розповіла історію про Щирого Друга.
– Жив собі один чесний хлопчик на ім’я Ганс…
– А він був дуже знаменитим? – втрутився Щур.
– Ні, – відповіла Коноплянка, – гадаю, він узагалі не був знаменитим, от тільки мав добре серце і симпатичне кругле личко. Він мешкав сам-самісінький у маленькій хатинці та щодня працював у своєму садку.
В усій околиці не було саду, гарнішого за сад Ганса. Там зростали грицики і левкої, турецька гвоздика і садові жовтці, іриси та васильки. Там цвіли червоні дамаські троянди і жовті троянди, лілові крокуси і сердечник луговий, фіалки золотаво-пурпурові й білі. Майоран і базилік, красолі й орлики, рута і материнка, нарцис і первоцвіт розквітали кожне у свій час згідно з плином місяців – одна квітка змінювала іншу, тому в саду завжди було чим помилуватися і стояв приємний аромат.
Малий Ганс мав багато друзів, але найвідданішим був гладкий Г’ю-Мірошник. І справді, таким відданим був Гансу багатий Мірошник, що жодного разу не проходив він повз його сад, не нарвавши собі, перехилившись через огорожу, величезний оберемок квітів або в’язочку духмяних трав, не натоптавши собі кишені сливами й вишнями, коли приходила пора фруктів.
– Щирі друзі мають ділитись усім, – любив повторювати Мірошник, а малий Ганс притакував і всміхався, бо дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.
Щоправда, бувало, сусіди дивувалися, чому багатий Мірошник нічого й ніколи не дарує Гансові, адже він мав сотні лантухів із борошном, які зберігалися на його млині, і шість дійних корів, і величеньку отару овець, які давали вовну, але Ганс ніколи не забивав собі голову такими питаннями, і ніщо не радувало його більше, ніж слухати оці всі чудові слова, які говорив Мірошник про відданість щирої дружби.
Так малий Ганс трудився у своєму садку. Навесні, влітку й восени він був дуже щасливий, та коли приходила зима і він не мав ані квітів, ані фруктів, щоб продати на базарі, він потерпав від холоду й голоду та нерідко мусив лягати спати зовсім не повечерявши, хіба що гриз якусь сушену грушу чи тверді горіхи. А ще взимку він почувався страшенно самотнім, бо Мірошник ніколи не заходив його провідати.
– Немає мені сенсу ходити в гості до малого Ганса, коли лежить сніг, – говорив Мірошник своїй Дружині, – бо коли в людей лихо, їм треба дати спокій, а не набридати відвідинами. Принаймні я саме так і розумію дружбу й упевнений, що маю рацію. Тож дочекаюся, поки прийде весна, а тоді й зайду до нього в гості, а він зможе подарувати мені великий кошик первоцвітів і буде щасливий.
– Ти, безумовно, дуже піклуєшся про інших, – відповідала його Дружина, яка сиділа у затишному кріслі біля великого каміну, де палали соснові дрова, – аж надто піклуєшся. Просто задоволення слухати, як ти говориш про дружбу. Упевнена, що й сам священик не міг би говорити красномовніше за тебе, хоча він і мешкає у триповерховому будинку і носить золотий перстень на мізинці.
– Чи не могли б ми запросити малого Ганса до нас? – запитав наймолодший син Мірошника. – Якщо у бідного Ганса лихо, я віддам йому половину своєї каші й покажу своїх білих кроликів.
– Ну який же ти дурний! – заволав Мірошник. – Навіть не знаю, чи варто тебе посилати до школи. Здається, ти нічого не здатен навчитися. Та якщо малий Ганс прийде до нас, побачить наш напалений камін, і нашу смачну вечерю, і нашу велику карафу червоного вина, він може позаздрити, а заздрість – жахлива річ, яка руйнує людську натуру. Я, певна річ, не дозволю зруйнувати Гансову натуру. Я його найкращий друг, і завжди за ним наглядатиму й припильную, щоб він не наражався на спокуси. До того ж якщо Ганс сюди завітає, то, боронь Боже, попросить борошна в борг, а я йому дати не можу. Борошно – це одне, а дружба – зовсім інше, і не слід плутати одне з другим. Навіть слова ці пишуться по-різному й означають абсолютно різні речі. Будь-хто це розуміє.
– Як ти гарно говориш! – вигукнула Дружина Мірошника і налила собі повну склянку підігрітого пива. – Ти мене мало не заколисав. Чистісінько як у церкві.
– Багато хто гарно вчиняє, – відказав Мірошник, – але мало хто гарно розмовляє, а це значить, що говорити значно важче, ніж діяти, і воно також краще, – тут він суворо поглянув через стіл на найменшого сина, який так засоромився, що похнюпив голову, почервонів, заплакав, і сльози закрапали з його очей. Втім, він був такий юний, що йому треба вибачити…
– І це вся історія? – запитав Щур.
– Звісно, ні, – відповіла Коноплянка. – Це лише початок.
– Тоді ти сильно відстала від моди, – виголосив Щур. – Кожний хороший оповідач нині починає з кінця, потім переходить до початку, а закінчує серединою. Це нова методика. Я почув про неї днями від одного критика, який прогулювався навколо ставка з якимсь юнаком. Він багато просторікував про це питання, і я упевнений, що він цілком правий, бо мав на очах сині окуляри, а на голові – лисину, а коли юнак робив якесь зауваження, він повсякчас пирхав і пхекав. Проте продовжуй свою історію, прошу. Мені надзвичайно подобається Мірошник. У мене самого буває безліч прекрасних почуттів, тож у нас багато спільного.
– Що ж, – цвірінькнула Коноплянка, підстрибуючи то на одній, то на другій ніжці, – щойно закінчилася зима і первоцвіти почали розпускати свої блідо-жовті зірочки, Мірошник сказав Дружині, що спуститься у долину провідати малого Ганса.
– Ну яке ж ти маєш добре серце, – вигукнула Дружина, – ти весь час думаєш про інших. Та гляди не забудь узяти великий кошик для квітів.
І от Мірошник зв’язав міцним дротом крила свого вітряка і спустився з пагорба з кошиком у руках.
– Доброго ранку, малий Гансе, – привітався Мірошник.
– Доброго ранку, – відповів Ганс, спираючись на лопату й усміхаючись від вуха до вуха.
– Як тобі велося взимку? – спитав Мірошник.
– Ой, – вигукнув Ганс, – який ти добрий, що питаєш, просто дуже добрий. Чесно кажучи, мені було доволі скрутно, але зараз уже прийшла весна, і я щасливий, і всі мої квіти почуваються добре.
– Ми частенько говорили про тебе взимку, Гансе, – сказав Мірошник, – цікавилися, як ти там почуваєшся.
– Дуже люб’язно з твого боку, – відповів Ганс. – Я мало не почав побоюватися, що ти мене забув.
– Гансе, ти мене дивуєш, – сказав Мірошник, – дружба не забувається. Це найпрекрасніше в дружбі, проте боюся, ти не розумієшся на поезії життя. А який гарний вигляд, до речі, мають твої первоцвіти!
– Вони справді дуже гарні, – погодився Ганс, – просто щастя, що їх у мене так багато. Я збираюся віднести їх на базар і продати доньці Бургомістра, а на виручені кошти викупити свою грабарку.
– Викупити грабарку? Невже ти її продав? Це вельми нерозумний крок!
– Так, але справа в тому, що я не мав іншого виходу. Розумієш, узимку мені було дуже важко, навіть на хліб грошей не було. Тож спершу я продав срібні ґудзики від своєї парадної куртки, потім срібний ланцюжок, потім велику люльку, і нарешті я продав свою грабарку, якою возив землю. Але тепер я збираюся все викупити назад.
– Гансе, – мовив Мірошник, – я віддам тобі свою грабарку. Вона, щоправда, потребує ремонту: один бортик зовсім зламався, щось там зіпсувалося у маточинах коліс, та попри все це я тобі її віддам. Знаю, це дуже щедрий подарунок, і багато хто вважатиме мене напрочуд нерозсудливим, через те що я з нею розлучаюся, але я не такий, як усі. Я гадаю, що щедрість становить сутність дружби, та, крім того, в мене є нова грабарка. Так, можеш не сушити собі голови, я віддаю тобі свою грабарку.
– О, це справді дуже щедро, – сказав малий Ганс, і його миле кругле обличчя аж засвітилося від задоволення. – Я легко зможу її полагодити, бо маю гарну дерев’яну дошку в хаті.
– Дерев’яну дошку! – вигукнув Мірошник. – Та це ж саме те, що мені потрібно для покрівлі клуні. Там велика діра, і зерно намокне, якщо я не затулю її. Добре, що ти згадав про дошку. Дивовижно, як одна добра справа породжує іншу. Я віддав тобі грабарку, а ти тепер віддаси мені дошку. Звісна річ, грабарка набагато дорожча за дошку, але щира дружба вища за такі дрібниці. Прошу, давай її сюди, і я просто сьогодні ж візьмуся лагодити свою клуню.
– Гаразд, – гукнув малий Ганс, побіг до стодоли і витяг звідти дошку.
– Не така вже вона й велика, ця дошка, – зауважив Мірошник, побачивши її. – Боюся, коли я відремонтую покрівлю, нічого не залишиться на ремонт моєї грабарки… Впевнений, ти хочеш віддячити мені своїми квітами – ось тобі кошик, наповни його по самі вінця.
– По самі вінця? – у голосі малого Ганса забринів сум, бо кошик був величезний, і хлопець розумів, що коли наповнить його, не матиме з чим іти на базар, а йому так кортіло викупити свої срібні ґудзики.
– Ну знаєш, – образився Мірошник, – оскільки я віддав тобі свою грабарку, гадаю, я маю право попросити декілька квіточок. Можливо, я помиляюся, але я вважав, що в дружбі, щирій дружбі, немає місця для себелюбства й жадібності.
– Любий мій друже, мій найкращий друже, – закричав малий Ганс. – Забирай усі квіти з мого саду. Твоє гарне ставлення до мене дорожче за срібні ґудзики! – і він побіг рвати усі свої чудові первоцвіти і наповнив ними кошик Мірошника.
– Прощавай, малий Гансе, – сказав Мірошник і пішов угору пагорбом із дошкою на плечі та великим кошиком у руці.
– Прощавай, – відізвався малий Ганс і знову почав весело копати землю, бо дуже зрадів через обіцяну грабарку.
Наступного дня він підв’язував жимолость біля ґанку, коли почув голос Мірошника, який гукав до нього з дороги. Ганс зістрибнув із драбини, побіг через сад і визирнув понад парканом.
Там стояв Мірошник із великим лантухом борошна на плечі.
– Любий мій Гансику, – сказав Мірошник. – Чи не віднесеш ти цей мішок борошна на базар для мене?
– Вибач, будь ласка, – відповів Ганс, – але сьогодні я страшенно заклопотаний. Мені треба підв’язати усі оці лози, полити всі квіти і підрівняти всю траву.
– Ну знаєш, – образився Мірошник, – по-моєму, якщо врахувати, що я збираюся віддати тобі свою грабарку, дуже нечемно з твого боку мені відмовляти.
– Ой, не кажи так! – змолився малий Ганс. – Я б не хотів бути з тобою нечемним нізащо у світі. – І він побіг по свого капелюха й, аж згинаючись під важким лантухом, потягся на базар.
День був дуже спекотний, на дорозі стовпом стояла курява, і коли Ганс пройшов шість довгих миль, він так знесилився, що був змушений сісти перепочити. Проте за хвильку він мужньо поплентався далі і врешті-решт дістався базару. Вичекавши певний час, він продав мішок борошна за дуже гарну ціну і негайно повернувся додому, бо боявся, що коли затримається допізна, на нього дорогою нападуть розбійники.