Уайльд Оскар. Зоряний хлопчик (збірник)

   «Це був дуже, дуже важкий день, – зітхнув Ганс, вкладаючись спати, – проте я радий, що не відмовив Мірошникові, бо він мій найкращий друг, та ще й збирається віддати мені свою грабарку».
   Вдосвіта наступного дня Мірошник з’явився по гроші за своє борошно, а малий Ганс так намучився напередодні і ще лежав у ліжку.
   – Нічого собі! – вигукнув Мірошник. – Ну ти й ледар! Враховуючи, що я збираюся віддати тобі свою грабарку, гадаю, ти міг би працювати й побільше. Неробство – великий гріх, і мені не подобається, коли хтось із моїх друзів байдикує або лінується. Ти не повинен ображатися на мої відверті слова. Мені б і на думку не спало їх вимовляти, якби я не був тобі другом. Яка користь від дружби, якщо ти не можеш сказати правду? Будь-хто може лестити, казати приємне і гарне, але щирий друг завжди говорить неприємне і не боїться завдати болю. Щирий, справжній друг розуміє, що так краще, бо знає, що приносить користь.
   – Вибач, будь ласка, – сказав малий Ганс, протираючи очі та знімаючи нічний ковпак, – просто я так утомився вчора, що вирішив трошки полежати, послухати, як співають пташки. Знаєш, мені завжди краще працюється, коли я послухаю пташині співи.
   – Все це дуже добре, – Мірошник поплескав малого Ганса по спині, – бо я хочу, щоб ти пішов зі мною до млина, як одягнешся, і полагодив мені покрівлю на клуні.
   Бідоласі Гансу кортіло попоратись у своєму садку, бо він уже два дні не поливав квітів, але він боявся образити Мірошника, який був для нього таким гарним другом.
   – Ти гадаєш, було б не по-дружньому з мого боку сказати, що я дуже заклопотаний?» – спитав він несміливо й сором’язливо.
   – Ну знаєш, – обурився Мірошник, – не думав я, що прошу у тебе забагато, а надто враховуючи, що я збираюся віддати тобі свою грабарку; але, звісно, якщо ти відмовишся, я піду і зроблю все сам.
   – Та в жодному разі! – і малий Ганс схопився з ліжка, одягнувся і пішов за Мірошником до клуні.
   Він пропрацював цілісінький день, до самого заходу сонця, і тоді Мірошник підійшов подивитися, як там у нього справи.
   – Ти вже полагодив дірку в покрівлі, Гансику? – гаркнув Мірошник весело і жваво.
   – Все відремонтовано, – малий Ганс зліз із драбини.
   – Бачиш, – зауважив Мірошник. – Найприємніша робота та, яку виконуєш для інших.
   – Це велика честь слухати, як ти говориш, – відізвався малий Ганс, коли сів і витер піт із чола. – Велика, величезна честь. Боюся, в мене ніколи не народяться такі чудові ідеї, як у тебе.
   – Народяться й у тебе, якщо докладеш зусиль. Поки що ти займаєшся практикою дружби, а колись дійдеш і до теорії.
   – Гадаєш, у мене вийде? – запитав малий Ганс.
   – Не маю жодних сумнівів, – відказав Мірошник. – А тепер, коли ти полагодив покрівлю, піди краще додому й відпочинь, бо я хочу, щоб узавтра ти загнав моїх овець на пасовисько в гори.
   Бідолашний Ганс не насмілився заперечувати, тож рано-вранці наступного дня Мірошник підігнав свою отару до його хатини, й Ганс погнав її в гори. Він витратив на це цілий день і повернувся додому такий знесилений, що заснув просто на стільці та прокинувся, коли день уже був у розпалі.
   «Як чудово проведу я час у своєму садку!» – порадувався він і тут-таки взявся до роботи.
   Але йому так і не судилося доглянути за квітами, бо його друг Мірошник безнастанно приходив і посилав кудись із різноманітними дорученнями або викликав на млин допомагати в роботі. Ганс час від часу дуже журився, бо боявся, що квіти гадатимуть, ніби він їх покинув, але втішався думками про те, що Мірошник – його найщиріший друг. «До того ж, – думав він, – Мірошник збирається віддати мені свою грабарку, а це велика щедрість».
   Отак малий Ганс трудився на Мірошника, а той проголошував красиві слова про дружбу, які Ганс занотовував у записнику й перечитував ночами, бо дуже любив учитися.
   Сталося так, що одного вечора, коли Ганс грівся у себе в хатині біля вогнища, хтось голосно затарабанив у двері. Ніч була буремною, сильний вітер завивав так, що спершу Ганс подумав, що то негода хилитає дверима. Проте застукали вдруге, а потім і втретє – найгучніше.
   «Це якийсь нещасний подорожній», – сказав собі Ганс і побіг до дверей.
   На порозі стояв Мірошник із ліхтарем в одній руці та великим ціпком у другій.
   – Любий Гансику, – заволав Мірошник, – у мене велика біда. Мій синочок упав із драбини й сильно забився, отож я іду по Лікаря. Але він мешкає так далеко, а ніч така буремна, що я подумав – ліпше, коли ти підеш замість мене. Ти ж знаєш, я збираюся віддати тобі свою грабарку, тож буде справедливо, якщо і щось зробиш для мене навзаєм.
   – Певна річ! – вигукнув Ганс. – Те, що ти звернувся до мене, я сприймаю як шану й зараз-таки вибираюся в дорогу. Тільки дай мені свій ліхтар, бо ніч така темна, боюся, я можу впасти в канаву.
   – Вибач, але це мій новий ліхтар, – сказав Мірошник, – буде великою втратою, якщо з ним щось станеться.
   – Ну нічого, я якось упораюся, – заспокоїв його малий Ганс, надягнув свою кожушину, теплу червону шапку, зав’язав на шиї шарф і подався з дому.
   Як ревіла буря! Ніч була така темна, що Ганс нічого не бачив, а вітер мало не збивав його з ніг. Проте він мужньо йшов уперед і аж за три години дістався будинку Лікаря й постукав у двері.
   – Хто там? – гукнув Лікар, вистромившись з віконця спальні.
   – Малий Ганс, Лікарю.
   – І чого тобі треба, Гансику?
   – Мірошників син зірвався з драбини й забився, тож Мірошник хоче, щоб ви приїхали негайно.
   – Гаразд! – відповів Лікар. Він наказав сідлати коня, і взув міцні чоботи, і взяв ліхтар, і спустився вниз, і поскакав до будинку Мірошника, а малий Ганс плентався слідом.
   А буря все ятрилася й ятрилася, а хлюща лила й лила потоками, і Ганс не бачив, куди йде, то й відстав від коня. Врешті-решт він заблукав, збився на манівці й загруз у трясовині, а це було дуже небезпечне місце, бо там крилося повно провалин, – і малий Ганс потонув. Його тіло знайшли наступного дня козопаси: воно спливло на поверхню, і козопаси віднесли його до хатинки.
   Усі пішли на похорон малого Ганса, бо його любили, а Мірошник виступив головним плакальником.
   – Оскільки я був його найщирішим другом, – виголосив Мірошник, – буде справедливо, якщо я матиму найкраще місце. – І він, у довгій чорній пелерині, очолив поховальну процесію й раз у раз витирав очі великим носовичком.
   – Смерть малого Ганса – важка втрата для нас усіх, – сказав Коваль, коли похорон завершився й усі розсілись у таверні випити вина з корицею і попоїсти солодких пиріжків.
   – Важка втрата, принаймні для мене, – відізвався Мірошник. – Господи, та я мало не віддав йому свою грабарку, а зараз не знаю, що мені з нею робити. Вона мені страшенно заважає на подвір’ї, а така ж потрощена, що за неї нічого не виручиш, якщо спробувати продати. В подальшому я більше нічого й нікому не віддаватиму. Бо твоя щедрість на тобі ж і окошиться…
   – Ну, і що далі? – запитав Щур по тривалій паузі.
   – Це кінець, – відповіла Коноплянка.
   – А що сталося з Мірошником? – поцікавився Щур?
   – Знати не знаю, – мовила Коноплянка, – й більше того – знати не хочу.
   – От і видно відразу, що в твоєму характері немає співчуття, – промовив Щур.
   – Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, – зауважила Коноплянка.
   – Чого не зрозумів? – заверещав Щур.
   – Моралі.
   – Ти хочеш сказати, що ця історія має мораль?
   – Звісно, має, – сказала Коноплянка.
   – Ну знаєш, – розлютився Щур. – Ти мусила мене попередити, перш ніж почала свою історію. Тоді я б і слухати тебе не став, я би просто пирхнув і пхекнув, як отой критик. Власне, ще й зараз не пізно.
   І він щосили запирхав і запхикав, хляснув хвостом по воді й пірнув у свою підводну нору.
   – Ну, і як вам цей Щур? – запитала Качка, яка підпливла за декілька хвилин. – Він має багато гарних рис, але я, зі свого боку, маю материнські почуття, і коли бачу затятого старого парубка, то мені сльози навертаються на очі.