Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ДРАМА НА ЧОТИРИ ДI
Дi вi особи:
МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО
ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка
СОФIЯ
ХРИСТЯ
©хнi дiти
МАРКО
ТИХОН
АРСЕН
ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини
С МЯННIКОВ
ГРIНБЕРГ
Лiдери большевикiв
МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ
СIНIЦИН
ПОДКОПА В
большевики
СОРОКIН
Красногвардейцi, селяне, робiтники.
Дi ться в одному з великих провiнцiяльних мiст на Укра©нi в початку
1918 року.
_ДIЯ ПЕРША
__
Велика кiмната. Вона одночасно служить i за ©дальню, i за робiтню,
кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський
варстат. Тут же дошки, стру-менти теслярськi; над варстатом до стiни
поприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату сто©ть невеличка
шафа для книжок, яку допiру роблять.
Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями з
книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно.
Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва сто©ть стiл до писання,
фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд
сею стiною сто©ть широка турецька канапа. Над нею старовинний укра©нський
килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл,
покритий бiлою вишиваною скатiркою.
Скрiзь на стiнах портрети укра©нських письменникiв, так само прибраних
рушниками.
У п' сi в основному зберiга ться авторська орфографiя.
ПАНАС. (Рокiв 30, з голеною бородою, бiлявий, в очах переважно
юмористичний вираз. На йому сорочка з сiрого товстого полотна, на ши©
зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачанi. Пiдперезаний
темно-синiм поясом. Чорнi неширокi штани в чоботи. Вiн дивиться у
дзеркало, розглядаючи себе зо всiх бокiв. Коли в сусiднiй хатi чу ться
голос, вiн хутко одходить од дзеркала, бере рубанок i струга .)
ХРИСТЯ. (Рокiв 24-х, бiлява, з м'якими рисами лиця, одягнена в бiлу
блюзку й синю модну спiдницю, на спинi двi коси. Хутко входить i шука по
хатi, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, ©й-Богу! Ну, нема ж,
та й годi! Паню, ти не бачив татово© шапки?
ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не переста стругати.)
ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, пiдходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.)
А зна ш. Паню, тобi таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсiм
укра©нський тип. А тодi трошки скидався на кацапчука, це через те, що
борiдка була бiлява i трошки цапина. А тепер же зовсiм такий, як чотирi
роки назад.
ПАНАС. (Нiби шука щось круг себе й заглядаючи за Христю.)
ХРИСТЯ. Що ти шука ш?
ПАНАС. Та щось тут допiру говорено про мою борiдку. Хто то, Христю?
ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гiрш, так то я так... з
поганого настрою. Менi здавалось, що ти поголився ради при©зду Софi©, щоб
б\ти таким, яким вона тебе знала.
ПАНАС. Ага, а тепер уже не зда ться?
ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розумi ться, ти можеш хотiть подобатись Софi©.
Що ж тут такого? Хiба це зараз же повинно значити, що ти в не© закохании?
Господи Боже! Невже ти думав учора, що я iменно це думала? Паню!.. Але даю
тобi слово, я зовсiм так не думаю. Ти вiриш менi? Вiриш? (8u.su.par йому в
лице, ловить руку з струганком.)
ПАНАС. (Смi ться.) Ах, ти хитрюга!
ХРИСТЯ. Чим? Чим? Чим же я хитрюга?
ПАНАС. Ну, дитинча, iди шукай шапку, менi треба докiнчить оцю поличку.
А то як прийде Софiя, як закохаюсь у не©, то й не кiнчу вже зовсiм.
ХРИСТЯ. Ну, а хiба ж ти не радий, що вона при©жджа ? Ну, скажи по
правдi. Трошки все ж таки хвилю шся, га?
ПАНАС. Нi, менi дуже сумно. I страшно: а що зна ш, як повернеться стара
любов? Га? Що ж ми тодi робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка,
живуча. От морока буде!
ХРИСТЯ. (Несподiвано гiрко.) На що ©й повертаться, коли ти ©© й тепер
любиш i не переставав усi цi чотирi роки любить.
ПАНАС. (Смiючись.) От-так ма ш!
ХРИСТЯ. Ах Господи, i чого б я приставлявся. I зо мною ти женився
тiльки на злiсть ©й, i бороду поголив тiльки для не©, i.сто©ш тут з
рубанком для не©. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хлiб.
Бiдний талант, загинув через сiм'ю. А Софiя, як же, вiдома артистка
росiйсько© iмператорсько© сцени, вона зрозумi ...
ПАНАС. (З посмiшкою пильно дивлячись на не©.) Дитинча, навiщо ти собi
кiгтоньки в серце запуска ш? Га? Навiщо дряпа ш? Нiкому з того абсолютно
нiяко© користи нема . Повiр ти менi.
ХРИСТЯ. (Плаче.)
ПАНАС. Так... Додряпалась.
ХРИСТЯ. Ти нiк...коли м.-.мене не любив... Тiльки ©©... I тепер...
ПАНАС. Ну, скажiть на милость, що значить одна маленька, паршивенька,
цапина борiдка. В руки взять нема чого, а як зголив, так якi сльози через
не©. Нi, дитинча, годi, я заведу через мiсяць тобi таку, що всi кацапи
будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю ©©. (Обнiма й
злегенька милу .)
ХРИСТЯ. (Плаче й смi ться.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, але
менi так болiло ввесь час, так болiло. А тепер, зна ш, легче. Як сказала,
так i легче.
ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить
легче.
Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi,
з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою.
Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, за
якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака,
трохи театрально:
- Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.)
Зда ться, воно трохи не по-укра©нському буде "любощi розводить"? Га?
ПАНАС. По-укра©нському можна все говорить. Не сушiть собi голови.
СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упора мося з тою проклятущою кацапньою, засяду за
граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?
ХРИСТЯ. Та, ©й-Богу, тату, ©© тут нема . Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось
же вона, дивiться. Лежить собi...
ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона.
СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що
звиса майже на плечi, гладить ©© рукою.) А де ж наш Арсен?
ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю.
СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа. Ну й
по©зди, чи той, потяги ходять тепер, хай ©м грець. Ну, нiчого, хай
упора мось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви,
Панасе, сво теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiдний
край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одяга й
береться в боки.)
ПАНАС. (Спiва , нiби не чуючи.) "Гей, не шуми, луже".
СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав сво ©. Укра©нець назива ться.
Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком,
по-селянському, на головi темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагiдна,
дуже довiрчива, на©вна.
- А Софi чки нашо© все нема ? Чую гомiн та й думала вже, що то вона
при©хала.
СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не зна ш? Прийшла ж од не©
телеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Морга Христi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай
Господи, й упасти можна.
СЛIПЧЕНКО. Ого, прив'яже себе!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка! А вона таки така.
Змалку така була.
СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Та
щоб ми вийняли його. Оце сто©мо та й радимось.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш...
СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смi ться.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милу , лiтать на цих
еропланах. Нехай уже по©здом ©де... (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи не
вона ж ото? Ой, матiнки! (Кида ться до дверей у сiни й зника .)
СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софi©н голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йде
за Гликерi ю Хведоровною.)
ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона.
Софiвчка, Софi чка! (Вибiга .)
ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiм
береться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочу рукава.
Видно, хвилю ться, нiяково про себе посмiха ться, не зна , яку позу
прибрати. Гомiн у сiнях сто©ть хвилини три. Панас уже нетерпляче погляда
на двеоi.)
Входять всi й Софiя, ©й рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена
елегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiд
кольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Iде, обнявши Гликерiю
Хведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Тепер
схвильована, в радiсному пiдняттю:
- I все так само, так само, як було. Навiть Панас Антонович! Доброго
здоров'ячка? Як ся ма те? (Здоровка ться з Панасом.) Господи, такий самий,
анiтрошки не змiнився. Тiльки... Що це тут за дошки? Майстерня?
СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробля шафи тепер.
Заробiтнi тце, нiж вiршi.
СОФIЯ. Та-ак? Невже?
ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiльки
всього, Софi Микитiвно. Ви не лякайтесь.
СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiть
фотографi© в черепашкових рямцях. Нi, я мушу ©х поцiлувать, вони
надзвичайно милi. (Цiлу рямцi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. I
©стоньки ж хочеш? Господи, такий же свiт про©хала.
СОФIЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагонi
четвертого класу, дво суток не виходячи з вагона. Один салдат спав на
плечi, другий на колiнах, третiй впiрався ногами об мою голову, четвертий
дихав у шию.
ХРИСТЯ. (Роздяга капелюх i жакет.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ой, матiнки!
СОФIЯ. А почуваю себе як свiженький огiрочок.
АРСЕН. Та я ж ©© через вiкно з вагона вийняв!
СЛIПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Отто, Господи!
СОФIЯ. Ого, ми молодцi! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що
нарештi дома. Дома, дома, на рiднiй землi, на Укра©нi, татусю, на нашiй
любiй i сво©й тепер землi. I яке щастя говорить по-сво му, наче плава ш.
(Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував менi Арсен, не матимете нас,
дiтей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га?
СЛIПЧЕНКО. Бува , дочко, що й старi розуму навчаються. Вiк живи, вiк
учись. А дурнем помреш.
ХРИСТЯ. О, тато тепер таким укра©нцем став, що й нас за пояс заткне.
СОФIЯ. Браво!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж вiн з
тобою не при©хав?
СОФIЯ. (Весело.) А навiщо вiн тут здався, кацап?
СЛIПЧЕНКО. Iменно, так! Оце, видно, справжня укра©нка!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч i бiдний, i кацап собi, а таки ж твiй
чоловiк рiдний.
СОФIЯ. Еге, мамуню, уже годi. Уже я не "гаспажа Падпругiна", а просто
собi Софiя Слiпченко.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. О! Як же це так?
СОФIЯ. Розвелась. Подала заяву в "Сов т рабочих депутатов", приклала
марку за сiмдесят копiйок, i кiнець. Вiн менi не чоловiк, а я йому не
жiнка. От як тепер, мамцю. (Всi враженi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Оце Господи! Та чого ж так, дитино? Що ж, ви догано жили
мiж собою? Обижав тебе? Чи як?
СОФIЯ. Е, мамо, довго говорить, а мало слухать. Колись розкажу. А тепер
я б все ж таки вмилася.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та зараз, зараз. Ото справдi! Та ходiм, ходiм! Христю,
ти б помогла!
СОФIЯ. Тiльки от що. Тут до мене зараз ма прийти один чоловiк. Я йому
з вокзалу телефонувала. Дуже важна справа. Доручення з Петрограда. Так де
менi його прийняти?
СЛIПЧЕНКО. У нас, дочко, оця хата за все. Ти ж сама зна ш.
Пролетарi!...
СОФIЯ. I чудесно... (Дзвiнок.) О, це нiби якраз хтось дзвонить?
Арсене, ану, подивись. Як до мене, то веди сюди. А вас усiх я вже
попрохаю... (З посмiшкою показу рукою на дверi.)
АРСЕН. (Швидко виходить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та, може б, умилася все ж таки?
СОФIЯ. Нi, як вiн, то вже потiм. Це хвилин п'ять, не бiльше. Одчеплюсь
та й буду вже вiльна.
АРСЕН. (Входячи.) До тебе, Софi .
СОФIЯ. Ага... То проси, будь ласка.
Всi виходять налiво. Арсен направо.
Входять Грiнберг i С мяннiков. Грiнберг в салдацькiй одежi, голений,
кучерявий, лiт 28. Трима ться вiльно. Самовпевнено, трошки гаркавить.
Стара ться буть англiйцем. С мяннiков - в косоворотцi й пiджаку, з
борiдкою, незграбний, трохи згорблений, вигляд суто iнтелiгентський.
СОФIЯ. Доброго здоров'я. (До Грiнберга.) Вибачайте: ви хто? Товариш
Грiнберг?
ГРIНБЕРГ. Да, я Грiнберг.
СОФIЯ. Дуже при мно. А ви, товаришу?
С МЯННIКОВ. Моя фамiлiя - С мяннiков.
СОФIЯ. Чула й про вас. Сiдайте, будь ласка. Сподiваюсь, ви балака те
по-укра©нськи? Попереджаю: я нi слова по-руськи не скажу. Я тiльки що
при©хала i так скучила за сво ю мовою, що...
ГРIНБЕРГ. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински...
СОФIЯ. Але ж ви балака те? Товариш Сергi нко казав менi у Петроградi,
що ви чудесно говорите по-укра©нськи.
ГРIНБЕРГ. Да, я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этот
прекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете смiятися з мене за мою
вимову, то я з великою при мнiстю. Я ж сам укра©нець, родився й вирiс на
Укра©нi.
С МЯННIКОВ. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножко
понимаю, а говорить... (Розводить руками й посмiха ться.)
СОФIЯ. (Весело.) Ну аби розумiли. А хутко й говорить будете. Ну, так
от, товаришi, я... (Озира ться й говорить тихiще.) Я маю доручення з
Петрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посува ться справа.
С МЯННIКОВ. Извините. Я не совсем понял. Что значит "мляво"?
ГРIНБЕРГ. Медленно, вяло.
С МЯННIКОВ. Что же именно вяло? (До Софi©.) Вы меня простите.
СОФIЯ. (Смiючись.) О, будь ласка.
ГРIНБЕРГ. Почему вяло идетъ дело.
СЕМЯННIКОВ. Ах, вот что! Да. да...
ГРIНБЕРГ. Нiчого дивного, товаришко, нема . Ми не ма мо вказiвок, не
ма мо грошей. Ми готовi кожну хвилину призначить виступ i не рiша мось.
СОФIЯ. А сил досить?
ГРIНБЕРГ. Все робiтництво i ввесь гарнiзон у наших руках. За Центральну
Раду тiльки зброд рiжний, хулiгани та найманi групки вiльного козацтва.
Нiкчемнi банди.
СОФIЯ. (Вийма з торбинки пакети i листи.) Тут грошi. Поки що тiльки
п'ятдесят тисяч. Потiм буде бiльше. (Пода .) А це лист вам. (Да
Грiнберговi пакет i листи.)
ГРIНБЕРГ. Ага... Дякую... (Чита листа.)
СОФIЯ. (Тим часом до С мяннiкова.) А ви давно вже на Вкра©нi?
С МЯННIКОВ. Месяцев шесть, семь...
СОФIЯ. Що ж вам подоба ться тут?
СЕМЯННIКОВ. Как?
СОФIЯ. (Смiючись.) Нравится вам здесь?
ГРIНБЕРГ. (Раптом.) Великолепно! Вотъ этого мы только и ждали.
(Семяннiкову.) Прекрасно! Сегодня можно выступать.
СЕМЯННIКОВ. (Радiсно.) Неужели?! (Простяга руку до листа.) Ану
покажите.
ГРIНБЕРГ. (Немов не помiтивши його руху, хова лист в кишеню.) Сегодня
ночью выступаем. О, теперь мы покажем этим наемным бандам разбойников.
(Софi©.) Спасибо вам, товарищ. Дякую дуже-дуже. Ви зробили нам величезну
послугу.
СОФIЯ. Дуже рада.
ГРIНБЕРГ. Ну, тепер можна йти? Я гадаю, що ми ще побачимось. Ви мою
адресу зна те. Дозвольте вам ще раз подякувать i побажать всього
найкращого. (Стиску руку.) Вибачайте, ще одно маленьке запитання. Але
чисто особистого характеру... Ви, зда ться, артистка Петроградського
державного театру?
СОФIЯ. Так.
ГРIНБЕРГ. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Коли
це нескромнiсть з мого боку - вибачте, будь ласка.
СОФIЯ. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соцiяльна революцiя -
це така грандiозна, величезна рiч, що бути байдужим або ворожим до не©
може бути людина зовсiм тупа або дуже заiнтересована в сво му сучасному
добробутовi, або, як кажуть тепер, в сво©х клясових iнтересах. Тупою я
себе не можу вважати, а щодо клясових iнтересiв, то мiй батько -
залiзнодорожнiй робiтник, мати - селянка, брати-робiтники на заводi.
Тiльки я та сестра ма мо освiту. Але це сталось зовсiм випадково. Коли ми
були дiтьми, то жили в домi вiдомо© артистки Мусалово©, може, чули?
ГРIНБЕРГ. Аякже.
СОФIЯ. Вона зацiкавилась мною й сестрою i присяглась, що зробить з нас
артисток. I, як бачите, я на сценi. Сестра теж була, але вийшла замiж i
покинула.
ГРIНБЕРГ. Це страшно iнтересно. Мусалова могла б радiти, коли б не
вмерла. Я б за одно це поставив би ©й пам'ятника.
СОФIЯ. Ну, за добре серце пам'ятникiв, на жаль, не ставлять.
ГРIНБЕРГ. О, не в доброму серцi рiч. А в тому, що, дякуючи Мусаловiй,
ми ма мо таку велику артистку, такий талант. (Вклоня ться Софi©.)
СОФIЯ. (Смiючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це
буржуазнiсть - говорить комплiменти дамам. Так, значить, сьогоднi вночi? Я
думаю, це пройде безкровно?
ГРIНБЕРГ. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте.
СОФIЯ. Бажаю успiху. (Проща ться i проводжа ©х до дверей.)
ГРIНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.)
СОФIЯ. (Пiдходить до дзеркала й поправля волосся.)
ГРIНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Пiдходить
ближче.)
СОФIЯ. Будь ласка.
ГРIНБЕРГ. Ви не можете се© ночi перейти в нижнiй етаж або переночувать
у когось в другому районi? Рiч, бачите, в тому, що ми почнем наступать
якраз з цього району. Може бути обстрiл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до
вас.
СОФIЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навiть обстрiл? З
артилерi©?
ГРIНБЕРГ. Все може буть. Я сподiваюсь, що обiйдеться й без цього,
але... Менi невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь
непри мнiсть. Я страшно радий, шо ми ма мо таку чудову, таку... прекрасну
товаришку. О, це не комплiмент, а щира правда.
СОФIЯ. (Смiючись.) Дякую, дякую. Але сподiваюсь, що нiяко© непри мности
менi не буде.
ГРIНБЕРГ. А все-таки перейдiть у друге мiсце. Якраз ви в такому районi
живете. Дуже вас прошу. Га?
СОФIЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрiлу в iстерику
впаду? Я в Петроградi мартовську й октябрьську революцi© пережила, i то не
ховалась, а то тут...
ГРIНБЕРГ. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стиску руку й пильно,
виразно дивиться ©й в очi.)
Входить Панас, але, побачивши Грiнберга, хутко виходить назад.
СОФIЯ. До побачення. Всього доброго.
ГРIНБЕРГ. Сподiваюсь, до скорого побачення?
СОФIЯ. Я думаю.
ГРIНБЕРГ. (Низько галантно вклоня ться й виходить.)
СОФIЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, i ввесь час подивля ться на
дверi, з яких виходив Панас.)
ПАНАС. (Входячи.) Можна? Зда ться, вже зовсiм пiшли?
СОФIЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас iз вашо© власно© хати.
ПАНАС. О, нiчого, це тепер трапля ться на кожному кроцi. А ви вже з
нашими большевиками познайомились?
СОФIЯ. З якими?
ПАНАС. Адже це були Грiнберг i С мяннiков, тутешнi лiдери большевикiв.
Хiба ви не знали того?
СОФIЯ. Та невже? Звiдки ж менi знати. Я буржуйка, нiяких партiй не
розумiю. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам'ята те, як ви мене
колись лаяли за це? Чи ви вже все забули9
ПАНАС. А цiкаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важнi тут персони.
СОФIЯ. А ви такий самий упертий лишились, як i були.
ПАНАС. Зда ться, ви й про себе могли б це саме сказать?
СОФIЯ. (Смiючись.) Нiчого собi зустрiч старих приятелiв: з першого ж
слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днiв на два-три тiльки
розлучались.
ХРИСТЯ. (Входячи, на порозi.) Софi , умиватись iди.
СОФIЯ. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекида ться?
(Обнiма Христю.)
ХРИСТЯ. Той. Тiльки Панас його вже полагодив.
СОФIЯ. Е, шкода. (Виходить.)
ПАНАС. (Сам. Сто©ть якийсь час непорушне, в задумi, потiм стрiпу
головою, немов одганяючи думки, рiшуче закачу рукава й почина стругати,
наспiвуючи "Гей, не шуми, луже".)
Входить з сiнешних дверей Марко, рокiв 25-26, рослий, чорнявий,
одягнений в салдацьку шинелю, е шапцi з червоним висячим верхом. В руцi
рушниця. Коли роздяга ться, пiд шинелею штатськi штани в чоботи й пiджак.
МАРКО. (Швидко, в пiдняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?
ПАНАС. А що сталось?
МАРКО. (Ущiпливо.) Е, вам все одно не цiкаво.
ПАНАС. (Хитаючи головою налiво, байдуже.) Там десь. (Спiва знов.)
МАРКО. (Пiдходить до дверей лiворуч, одчиня й гука .) Тату! Iдiть
сюди. Швидче. (Верта ться в кiмнату.)
СЛIПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке?
МАРКО. (Та мно, тихiше, але в веселому пiдняттю.) Зараз треба йти.
СЛIПЧЕНКО. Куди?
МАРКО. Та мний наказ по всьому гарнiзону: сьогодня вночi обеззбро©ть
большевикiв. Всiм вiльним козакам з шосто© години вечора бути на мiсцях.
ПАНАС. (Уважно прислуха ться.)
СЛIПЧЕНКО. Оце, нарештi, дiло. Оце так! А то панькаються з ними,
сукиними синами.
МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Вiн дома?
СЛIПЧЕНКО. А правда. Нi, зда ться, його нема.
МАРКО. Менi треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночi добре
працювала. (Скида шинель, шапку, вийма з кишенi ганчiрочку, струменти,
сiда за стiл i почина розбiрати рушницю.)
СЛIПЧЕНКО. Ну, нарештi, додумались! Нi, нехай же... (Зупиня ться.)
Входить Тихон, рокiв 27, одягнений в подертий темний костюм в
косоворотцi пiд пiджаком, низенького росту, бiлявий, сухорлявий, подiбний
до матерi.
СЛIПЧЕНКО. А, от i наш панич прийшли. Як там тво© друзi кацапи ся
мають?
ТИХОН. (Не вiдповiдаючи, бере з етажерки книжку, ляга на канапi й
почина читать.)
МАРКО. Вони по-укра©нськи не розумiють. Вони тiльки по
кацапсько-большевицькому молитвенику умiють молиться.
ПАНАС. (Голоснiше.) "Гей, не шуми, луже".
СЛIПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото,
вже п'ята. Чу ш, Марку?
МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хатi. (Вста й пуска
електричне свiтло.) От тепер i читать, i винтовку чистить, i стругать
виднiше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.
СЛIПЧЕНКО. Та вiн там коло Софi©. Софiя ж при©хала.
МАРКО. (Схоплюючись радiсно.) Та не може буть?! Та де ж вона?
ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сiда .)
СЛIПЧЕНКО. Умива ться. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю
обдивиться... (Виходить лiворуч.)
МАРКО. (Сiда .) Ну, це здорово, що вона при©хала, От, Тихоне, у нас у
родинi ще прибавилось буржуазi© та шовiнiзму. Софiя писала, що ©й уже в
печiнках добре засiла кацапня. Прийдеться тобi, брат, в кацапiю до
яхрьоньок ©хати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловкенька винтовочка,
Тихоне! Подивись. Га? Большевичкiв, як травичку, коситиме.
Входять Софiя, Гликерiя Хведоровна, Христя.
СОФIЯ. (Швидко йде до Марка, обнiма його, цiлу .) Здоров, гайдамаче!
Здоров, мiй хлопчику милий! У-у, та й вирiс же! Нiчого собi хлопчик!
О-го-го!
МАРКО. Але ж i ти нiвроку, якою красуньою стала! I петроградська
голодня тебе не взяла.
СОФIЯ. О, мене й довбнею не доб' ш!
ТИХОН. (Пiдiйшовши тихо.) Здорова, Софi !
СОФIЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розумi ться, не
чути й не видно. (Цiлуються.) Ну, цей, мабуть, срiбних карбованцiв
пальцями не лама ? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.
МАРКО. О, зате вiн лама Укра©нську державу, як бублика!
СОФIЯ. О? Як так?
МАРКО. А спитай його. "Вся власть сов там, долой буржуазную Укра©ну. Да
здравствует диная, неделимая матушка Русь православная"!
СОФIЯ. Та невже? Чого ради?
ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку.
МАРКО. Я й не брешу.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, дiтоньки, не треба... хоч сьогодня не сварiться.
Христе, накривай же стiл.
ТИХОН. (Потиску плечима й одходить.)
СОФIЯ. Мамуню! Iй-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: при©хавши та
не закусить. Оце добре було б.
СОФIЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?
МАРКО. А це я чепурю рушницю в гостi до Тихонових приятелiв, до
большевикiв.
СОФIЯ. А-га. Хiба вони... що?
МАРКО. Та нiчого особливого. Правда, Тихоне?
ТИХОН. (Рiзко.) Дай менi спокiй, Марку! Можеш собi з батьком, з Арсеном
i з сво©ми вiльними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.
МАРКО. Це ж хто вiльнi розбишаки?
ТИХОН. (Мовчить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Дiти, дiти! Знов! Марку, не чiпляйся ж ти, ради Бога.
МАРКО. Нi, я тебе питаю: хто то вiльнi розбишаки? Батько? Я? Арсен? А
ти хто?
ХРИСТЯ. Вiн представник iнтересiв салдат, робочих i б'ьдн'ьйшаго
крестьянства!
МАРКО. О, зна мо ми ©х!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мiшалась.
Входить Бiлянкевич, одягнений в потерту, кольору хакi тужурку,
коротенькi штани. Йому рокiв 45, лице не голене, але видно, колись пещене,
панське. Балака мiшаниною укра©нською з руською.
БIЛЯНКЕВИЧ. Iзвiнiт ... Я... Менi треба побачити Микиту Iвановича.
Iзвiнiт , пожалуйста.
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нiчого, нiчого, Михаиле Петровичу. Заходьте. Микита
Iванович зараз ввiйде. От познакомтеся. Моя старша дочка...
БIЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввiчливо.) Очень рад, очень польщен, очень
приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?
СОФIЯ. Так, оце допiру.
БIЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петроградi?
СОФIЯ. Нiчого, потрошку живуть.
БIЛЯНКЕВИЧ. (Хiхiкаючи.) Соцiалiстiческая Республiка?
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею i швиденько виходить.)
МАРКО. Пiдождiть, от i в нас буде така сама. Кацапня там подиха з
голоду i суне вся сюди, под флагом социальной революцi©. А нашi дурнi ©м i
ворота розчиняють. Та ще тих, хто свiй край i народ боронить, розбишаками
називають. Самi ж падлюки, чистi розбишаки, грабiжники, хулiгани!
Входять Слiпченко i Арсен з рушницями в руках.
МАРКО. Батьку, ми з тобою, з Арсеном i з усiм вiльним козацтвом попали
в розбишаки.
БIЛЯНКЕВИЧ. (Примощу ться в куточку й живо, уважно погляди на братiв.)
СЛIПЧЕНКО. Це Тихон так? Спасибi, синку. Спасибi. Плюй на рiдну матiр,
на батька, на неньку Укра©ну, що вигодувала тебе такого розумного.
ТИХОН. (Чита .)
МАРКО. Яке йому дiло до Укра©ни?
ТИХОН. А ти дума ш, ти ©© ряту ш сво©м шовiнiзмом i що одда ш на поталу
панам i буржуям?
СЛIПЧЕНКО. Яким панам? Яким буржуям? Де ти взяв ©х? Хто в нас пани в
Укра©нi? Укра©нцi? Буржу© - то якраз тво© приятелi-кацапи, жиди, ляхи. От
хто буржу©! I от з ким ти йдеш проти свого народу, з ворогами нашого
вiдродження. Ренегат ти, зрадник!
ТИХОН. Я йду з робочими i селянами проти ©хнiх ворогiв.
СЛIПЧЕНКО. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортiв сину ти? Га? Пан?
Буржуй? А хто з мене сорок п'ять лiт по заводах кров смокче? А тебе я
вигодував на якi грошi? Якими руками вони заробленi? Так що ж ти менi
варняка ш про робочих та воронiв ©хнiх? Я вже ©х добре знаю, не вчи! "З
робочими та селянами". Так ти ж i йди з ними! А не з с мяннiковими та
грiнбергами.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Гука з дверей.) Микито! Старий! А йди-но на
хвилиночку.
СЛIПЧЕНКО. Всипать би тобi гарячих штук двадцять, порозумнiщав би!
(Виходить.)
ПАНАС. (Що ввесь час стругав i подивлявся на Бiлянкевича, раптом
голосно смi ться.)
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ДРАМА НА ЧОТИРИ ДI
Дi вi особи:
МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО
ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка
СОФIЯ
ХРИСТЯ
©хнi дiти
МАРКО
ТИХОН
АРСЕН
ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини
С МЯННIКОВ
ГРIНБЕРГ
Лiдери большевикiв
МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ
СIНIЦИН
ПОДКОПА В
большевики
СОРОКIН
Красногвардейцi, селяне, робiтники.
Дi ться в одному з великих провiнцiяльних мiст на Укра©нi в початку
1918 року.
_ДIЯ ПЕРША
__
Велика кiмната. Вона одночасно служить i за ©дальню, i за робiтню,
кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський
варстат. Тут же дошки, стру-менти теслярськi; над варстатом до стiни
поприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату сто©ть невеличка
шафа для книжок, яку допiру роблять.
Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями з
книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно.
Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва сто©ть стiл до писання,
фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд
сею стiною сто©ть широка турецька канапа. Над нею старовинний укра©нський
килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл,
покритий бiлою вишиваною скатiркою.
Скрiзь на стiнах портрети укра©нських письменникiв, так само прибраних
рушниками.
У п' сi в основному зберiга ться авторська орфографiя.
ПАНАС. (Рокiв 30, з голеною бородою, бiлявий, в очах переважно
юмористичний вираз. На йому сорочка з сiрого товстого полотна, на ши©
зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачанi. Пiдперезаний
темно-синiм поясом. Чорнi неширокi штани в чоботи. Вiн дивиться у
дзеркало, розглядаючи себе зо всiх бокiв. Коли в сусiднiй хатi чу ться
голос, вiн хутко одходить од дзеркала, бере рубанок i струга .)
ХРИСТЯ. (Рокiв 24-х, бiлява, з м'якими рисами лиця, одягнена в бiлу
блюзку й синю модну спiдницю, на спинi двi коси. Хутко входить i шука по
хатi, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, ©й-Богу! Ну, нема ж,
та й годi! Паню, ти не бачив татово© шапки?
ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не переста стругати.)
ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, пiдходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.)
А зна ш. Паню, тобi таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсiм
укра©нський тип. А тодi трошки скидався на кацапчука, це через те, що
борiдка була бiлява i трошки цапина. А тепер же зовсiм такий, як чотирi
роки назад.
ПАНАС. (Нiби шука щось круг себе й заглядаючи за Христю.)
ХРИСТЯ. Що ти шука ш?
ПАНАС. Та щось тут допiру говорено про мою борiдку. Хто то, Христю?
ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гiрш, так то я так... з
поганого настрою. Менi здавалось, що ти поголився ради при©зду Софi©, щоб
б\ти таким, яким вона тебе знала.
ПАНАС. Ага, а тепер уже не зда ться?
ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розумi ться, ти можеш хотiть подобатись Софi©.
Що ж тут такого? Хiба це зараз же повинно значити, що ти в не© закохании?
Господи Боже! Невже ти думав учора, що я iменно це думала? Паню!.. Але даю
тобi слово, я зовсiм так не думаю. Ти вiриш менi? Вiриш? (8u.su.par йому в
лице, ловить руку з струганком.)
ПАНАС. (Смi ться.) Ах, ти хитрюга!
ХРИСТЯ. Чим? Чим? Чим же я хитрюга?
ПАНАС. Ну, дитинча, iди шукай шапку, менi треба докiнчить оцю поличку.
А то як прийде Софiя, як закохаюсь у не©, то й не кiнчу вже зовсiм.
ХРИСТЯ. Ну, а хiба ж ти не радий, що вона при©жджа ? Ну, скажи по
правдi. Трошки все ж таки хвилю шся, га?
ПАНАС. Нi, менi дуже сумно. I страшно: а що зна ш, як повернеться стара
любов? Га? Що ж ми тодi робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка,
живуча. От морока буде!
ХРИСТЯ. (Несподiвано гiрко.) На що ©й повертаться, коли ти ©© й тепер
любиш i не переставав усi цi чотирi роки любить.
ПАНАС. (Смiючись.) От-так ма ш!
ХРИСТЯ. Ах Господи, i чого б я приставлявся. I зо мною ти женився
тiльки на злiсть ©й, i бороду поголив тiльки для не©, i.сто©ш тут з
рубанком для не©. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хлiб.
Бiдний талант, загинув через сiм'ю. А Софiя, як же, вiдома артистка
росiйсько© iмператорсько© сцени, вона зрозумi ...
ПАНАС. (З посмiшкою пильно дивлячись на не©.) Дитинча, навiщо ти собi
кiгтоньки в серце запуска ш? Га? Навiщо дряпа ш? Нiкому з того абсолютно
нiяко© користи нема . Повiр ти менi.
ХРИСТЯ. (Плаче.)
ПАНАС. Так... Додряпалась.
ХРИСТЯ. Ти нiк...коли м.-.мене не любив... Тiльки ©©... I тепер...
ПАНАС. Ну, скажiть на милость, що значить одна маленька, паршивенька,
цапина борiдка. В руки взять нема чого, а як зголив, так якi сльози через
не©. Нi, дитинча, годi, я заведу через мiсяць тобi таку, що всi кацапи
будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю ©©. (Обнiма й
злегенька милу .)
ХРИСТЯ. (Плаче й смi ться.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, але
менi так болiло ввесь час, так болiло. А тепер, зна ш, легче. Як сказала,
так i легче.
ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить
легче.
Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi,
з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою.
Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, за
якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака,
трохи театрально:
- Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.)
Зда ться, воно трохи не по-укра©нському буде "любощi розводить"? Га?
ПАНАС. По-укра©нському можна все говорить. Не сушiть собi голови.
СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упора мося з тою проклятущою кацапньою, засяду за
граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?
ХРИСТЯ. Та, ©й-Богу, тату, ©© тут нема . Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось
же вона, дивiться. Лежить собi...
ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона.
СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що
звиса майже на плечi, гладить ©© рукою.) А де ж наш Арсен?
ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю.
СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа. Ну й
по©зди, чи той, потяги ходять тепер, хай ©м грець. Ну, нiчого, хай
упора мось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви,
Панасе, сво теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiдний
край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одяга й
береться в боки.)
ПАНАС. (Спiва , нiби не чуючи.) "Гей, не шуми, луже".
СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав сво ©. Укра©нець назива ться.
Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком,
по-селянському, на головi темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагiдна,
дуже довiрчива, на©вна.
- А Софi чки нашо© все нема ? Чую гомiн та й думала вже, що то вона
при©хала.
СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не зна ш? Прийшла ж од не©
телеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Морга Христi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай
Господи, й упасти можна.
СЛIПЧЕНКО. Ого, прив'яже себе!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка! А вона таки така.
Змалку така була.
СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Та
щоб ми вийняли його. Оце сто©мо та й радимось.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш...
СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смi ться.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милу , лiтать на цих
еропланах. Нехай уже по©здом ©де... (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи не
вона ж ото? Ой, матiнки! (Кида ться до дверей у сiни й зника .)
СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софi©н голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йде
за Гликерi ю Хведоровною.)
ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона.
Софiвчка, Софi чка! (Вибiга .)
ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiм
береться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочу рукава.
Видно, хвилю ться, нiяково про себе посмiха ться, не зна , яку позу
прибрати. Гомiн у сiнях сто©ть хвилини три. Панас уже нетерпляче погляда
на двеоi.)
Входять всi й Софiя, ©й рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена
елегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiд
кольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Iде, обнявши Гликерiю
Хведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Тепер
схвильована, в радiсному пiдняттю:
- I все так само, так само, як було. Навiть Панас Антонович! Доброго
здоров'ячка? Як ся ма те? (Здоровка ться з Панасом.) Господи, такий самий,
анiтрошки не змiнився. Тiльки... Що це тут за дошки? Майстерня?
СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробля шафи тепер.
Заробiтнi тце, нiж вiршi.
СОФIЯ. Та-ак? Невже?
ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiльки
всього, Софi Микитiвно. Ви не лякайтесь.
СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiть
фотографi© в черепашкових рямцях. Нi, я мушу ©х поцiлувать, вони
надзвичайно милi. (Цiлу рямцi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. I
©стоньки ж хочеш? Господи, такий же свiт про©хала.
СОФIЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагонi
четвертого класу, дво суток не виходячи з вагона. Один салдат спав на
плечi, другий на колiнах, третiй впiрався ногами об мою голову, четвертий
дихав у шию.
ХРИСТЯ. (Роздяга капелюх i жакет.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ой, матiнки!
СОФIЯ. А почуваю себе як свiженький огiрочок.
АРСЕН. Та я ж ©© через вiкно з вагона вийняв!
СЛIПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Отто, Господи!
СОФIЯ. Ого, ми молодцi! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що
нарештi дома. Дома, дома, на рiднiй землi, на Укра©нi, татусю, на нашiй
любiй i сво©й тепер землi. I яке щастя говорить по-сво му, наче плава ш.
(Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував менi Арсен, не матимете нас,
дiтей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га?
СЛIПЧЕНКО. Бува , дочко, що й старi розуму навчаються. Вiк живи, вiк
учись. А дурнем помреш.
ХРИСТЯ. О, тато тепер таким укра©нцем став, що й нас за пояс заткне.
СОФIЯ. Браво!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж вiн з
тобою не при©хав?
СОФIЯ. (Весело.) А навiщо вiн тут здався, кацап?
СЛIПЧЕНКО. Iменно, так! Оце, видно, справжня укра©нка!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч i бiдний, i кацап собi, а таки ж твiй
чоловiк рiдний.
СОФIЯ. Еге, мамуню, уже годi. Уже я не "гаспажа Падпругiна", а просто
собi Софiя Слiпченко.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. О! Як же це так?
СОФIЯ. Розвелась. Подала заяву в "Сов т рабочих депутатов", приклала
марку за сiмдесят копiйок, i кiнець. Вiн менi не чоловiк, а я йому не
жiнка. От як тепер, мамцю. (Всi враженi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Оце Господи! Та чого ж так, дитино? Що ж, ви догано жили
мiж собою? Обижав тебе? Чи як?
СОФIЯ. Е, мамо, довго говорить, а мало слухать. Колись розкажу. А тепер
я б все ж таки вмилася.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та зараз, зараз. Ото справдi! Та ходiм, ходiм! Христю,
ти б помогла!
СОФIЯ. Тiльки от що. Тут до мене зараз ма прийти один чоловiк. Я йому
з вокзалу телефонувала. Дуже важна справа. Доручення з Петрограда. Так де
менi його прийняти?
СЛIПЧЕНКО. У нас, дочко, оця хата за все. Ти ж сама зна ш.
Пролетарi!...
СОФIЯ. I чудесно... (Дзвiнок.) О, це нiби якраз хтось дзвонить?
Арсене, ану, подивись. Як до мене, то веди сюди. А вас усiх я вже
попрохаю... (З посмiшкою показу рукою на дверi.)
АРСЕН. (Швидко виходить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та, може б, умилася все ж таки?
СОФIЯ. Нi, як вiн, то вже потiм. Це хвилин п'ять, не бiльше. Одчеплюсь
та й буду вже вiльна.
АРСЕН. (Входячи.) До тебе, Софi .
СОФIЯ. Ага... То проси, будь ласка.
Всi виходять налiво. Арсен направо.
Входять Грiнберг i С мяннiков. Грiнберг в салдацькiй одежi, голений,
кучерявий, лiт 28. Трима ться вiльно. Самовпевнено, трошки гаркавить.
Стара ться буть англiйцем. С мяннiков - в косоворотцi й пiджаку, з
борiдкою, незграбний, трохи згорблений, вигляд суто iнтелiгентський.
СОФIЯ. Доброго здоров'я. (До Грiнберга.) Вибачайте: ви хто? Товариш
Грiнберг?
ГРIНБЕРГ. Да, я Грiнберг.
СОФIЯ. Дуже при мно. А ви, товаришу?
С МЯННIКОВ. Моя фамiлiя - С мяннiков.
СОФIЯ. Чула й про вас. Сiдайте, будь ласка. Сподiваюсь, ви балака те
по-укра©нськи? Попереджаю: я нi слова по-руськи не скажу. Я тiльки що
при©хала i так скучила за сво ю мовою, що...
ГРIНБЕРГ. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински...
СОФIЯ. Але ж ви балака те? Товариш Сергi нко казав менi у Петроградi,
що ви чудесно говорите по-укра©нськи.
ГРIНБЕРГ. Да, я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этот
прекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете смiятися з мене за мою
вимову, то я з великою при мнiстю. Я ж сам укра©нець, родився й вирiс на
Укра©нi.
С МЯННIКОВ. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножко
понимаю, а говорить... (Розводить руками й посмiха ться.)
СОФIЯ. (Весело.) Ну аби розумiли. А хутко й говорить будете. Ну, так
от, товаришi, я... (Озира ться й говорить тихiще.) Я маю доручення з
Петрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посува ться справа.
С МЯННIКОВ. Извините. Я не совсем понял. Что значит "мляво"?
ГРIНБЕРГ. Медленно, вяло.
С МЯННIКОВ. Что же именно вяло? (До Софi©.) Вы меня простите.
СОФIЯ. (Смiючись.) О, будь ласка.
ГРIНБЕРГ. Почему вяло идетъ дело.
СЕМЯННIКОВ. Ах, вот что! Да. да...
ГРIНБЕРГ. Нiчого дивного, товаришко, нема . Ми не ма мо вказiвок, не
ма мо грошей. Ми готовi кожну хвилину призначить виступ i не рiша мось.
СОФIЯ. А сил досить?
ГРIНБЕРГ. Все робiтництво i ввесь гарнiзон у наших руках. За Центральну
Раду тiльки зброд рiжний, хулiгани та найманi групки вiльного козацтва.
Нiкчемнi банди.
СОФIЯ. (Вийма з торбинки пакети i листи.) Тут грошi. Поки що тiльки
п'ятдесят тисяч. Потiм буде бiльше. (Пода .) А це лист вам. (Да
Грiнберговi пакет i листи.)
ГРIНБЕРГ. Ага... Дякую... (Чита листа.)
СОФIЯ. (Тим часом до С мяннiкова.) А ви давно вже на Вкра©нi?
С МЯННIКОВ. Месяцев шесть, семь...
СОФIЯ. Що ж вам подоба ться тут?
СЕМЯННIКОВ. Как?
СОФIЯ. (Смiючись.) Нравится вам здесь?
ГРIНБЕРГ. (Раптом.) Великолепно! Вотъ этого мы только и ждали.
(Семяннiкову.) Прекрасно! Сегодня можно выступать.
СЕМЯННIКОВ. (Радiсно.) Неужели?! (Простяга руку до листа.) Ану
покажите.
ГРIНБЕРГ. (Немов не помiтивши його руху, хова лист в кишеню.) Сегодня
ночью выступаем. О, теперь мы покажем этим наемным бандам разбойников.
(Софi©.) Спасибо вам, товарищ. Дякую дуже-дуже. Ви зробили нам величезну
послугу.
СОФIЯ. Дуже рада.
ГРIНБЕРГ. Ну, тепер можна йти? Я гадаю, що ми ще побачимось. Ви мою
адресу зна те. Дозвольте вам ще раз подякувать i побажать всього
найкращого. (Стиску руку.) Вибачайте, ще одно маленьке запитання. Але
чисто особистого характеру... Ви, зда ться, артистка Петроградського
державного театру?
СОФIЯ. Так.
ГРIНБЕРГ. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Коли
це нескромнiсть з мого боку - вибачте, будь ласка.
СОФIЯ. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соцiяльна революцiя -
це така грандiозна, величезна рiч, що бути байдужим або ворожим до не©
може бути людина зовсiм тупа або дуже заiнтересована в сво му сучасному
добробутовi, або, як кажуть тепер, в сво©х клясових iнтересах. Тупою я
себе не можу вважати, а щодо клясових iнтересiв, то мiй батько -
залiзнодорожнiй робiтник, мати - селянка, брати-робiтники на заводi.
Тiльки я та сестра ма мо освiту. Але це сталось зовсiм випадково. Коли ми
були дiтьми, то жили в домi вiдомо© артистки Мусалово©, може, чули?
ГРIНБЕРГ. Аякже.
СОФIЯ. Вона зацiкавилась мною й сестрою i присяглась, що зробить з нас
артисток. I, як бачите, я на сценi. Сестра теж була, але вийшла замiж i
покинула.
ГРIНБЕРГ. Це страшно iнтересно. Мусалова могла б радiти, коли б не
вмерла. Я б за одно це поставив би ©й пам'ятника.
СОФIЯ. Ну, за добре серце пам'ятникiв, на жаль, не ставлять.
ГРIНБЕРГ. О, не в доброму серцi рiч. А в тому, що, дякуючи Мусаловiй,
ми ма мо таку велику артистку, такий талант. (Вклоня ться Софi©.)
СОФIЯ. (Смiючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це
буржуазнiсть - говорить комплiменти дамам. Так, значить, сьогоднi вночi? Я
думаю, це пройде безкровно?
ГРIНБЕРГ. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте.
СОФIЯ. Бажаю успiху. (Проща ться i проводжа ©х до дверей.)
ГРIНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.)
СОФIЯ. (Пiдходить до дзеркала й поправля волосся.)
ГРIНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Пiдходить
ближче.)
СОФIЯ. Будь ласка.
ГРIНБЕРГ. Ви не можете се© ночi перейти в нижнiй етаж або переночувать
у когось в другому районi? Рiч, бачите, в тому, що ми почнем наступать
якраз з цього району. Може бути обстрiл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до
вас.
СОФIЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навiть обстрiл? З
артилерi©?
ГРIНБЕРГ. Все може буть. Я сподiваюсь, що обiйдеться й без цього,
але... Менi невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь
непри мнiсть. Я страшно радий, шо ми ма мо таку чудову, таку... прекрасну
товаришку. О, це не комплiмент, а щира правда.
СОФIЯ. (Смiючись.) Дякую, дякую. Але сподiваюсь, що нiяко© непри мности
менi не буде.
ГРIНБЕРГ. А все-таки перейдiть у друге мiсце. Якраз ви в такому районi
живете. Дуже вас прошу. Га?
СОФIЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрiлу в iстерику
впаду? Я в Петроградi мартовську й октябрьську революцi© пережила, i то не
ховалась, а то тут...
ГРIНБЕРГ. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стиску руку й пильно,
виразно дивиться ©й в очi.)
Входить Панас, але, побачивши Грiнберга, хутко виходить назад.
СОФIЯ. До побачення. Всього доброго.
ГРIНБЕРГ. Сподiваюсь, до скорого побачення?
СОФIЯ. Я думаю.
ГРIНБЕРГ. (Низько галантно вклоня ться й виходить.)
СОФIЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, i ввесь час подивля ться на
дверi, з яких виходив Панас.)
ПАНАС. (Входячи.) Можна? Зда ться, вже зовсiм пiшли?
СОФIЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас iз вашо© власно© хати.
ПАНАС. О, нiчого, це тепер трапля ться на кожному кроцi. А ви вже з
нашими большевиками познайомились?
СОФIЯ. З якими?
ПАНАС. Адже це були Грiнберг i С мяннiков, тутешнi лiдери большевикiв.
Хiба ви не знали того?
СОФIЯ. Та невже? Звiдки ж менi знати. Я буржуйка, нiяких партiй не
розумiю. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам'ята те, як ви мене
колись лаяли за це? Чи ви вже все забули9
ПАНАС. А цiкаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важнi тут персони.
СОФIЯ. А ви такий самий упертий лишились, як i були.
ПАНАС. Зда ться, ви й про себе могли б це саме сказать?
СОФIЯ. (Смiючись.) Нiчого собi зустрiч старих приятелiв: з першого ж
слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днiв на два-три тiльки
розлучались.
ХРИСТЯ. (Входячи, на порозi.) Софi , умиватись iди.
СОФIЯ. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекида ться?
(Обнiма Христю.)
ХРИСТЯ. Той. Тiльки Панас його вже полагодив.
СОФIЯ. Е, шкода. (Виходить.)
ПАНАС. (Сам. Сто©ть якийсь час непорушне, в задумi, потiм стрiпу
головою, немов одганяючи думки, рiшуче закачу рукава й почина стругати,
наспiвуючи "Гей, не шуми, луже".)
Входить з сiнешних дверей Марко, рокiв 25-26, рослий, чорнявий,
одягнений в салдацьку шинелю, е шапцi з червоним висячим верхом. В руцi
рушниця. Коли роздяга ться, пiд шинелею штатськi штани в чоботи й пiджак.
МАРКО. (Швидко, в пiдняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?
ПАНАС. А що сталось?
МАРКО. (Ущiпливо.) Е, вам все одно не цiкаво.
ПАНАС. (Хитаючи головою налiво, байдуже.) Там десь. (Спiва знов.)
МАРКО. (Пiдходить до дверей лiворуч, одчиня й гука .) Тату! Iдiть
сюди. Швидче. (Верта ться в кiмнату.)
СЛIПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке?
МАРКО. (Та мно, тихiше, але в веселому пiдняттю.) Зараз треба йти.
СЛIПЧЕНКО. Куди?
МАРКО. Та мний наказ по всьому гарнiзону: сьогодня вночi обеззбро©ть
большевикiв. Всiм вiльним козакам з шосто© години вечора бути на мiсцях.
ПАНАС. (Уважно прислуха ться.)
СЛIПЧЕНКО. Оце, нарештi, дiло. Оце так! А то панькаються з ними,
сукиними синами.
МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Вiн дома?
СЛIПЧЕНКО. А правда. Нi, зда ться, його нема.
МАРКО. Менi треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночi добре
працювала. (Скида шинель, шапку, вийма з кишенi ганчiрочку, струменти,
сiда за стiл i почина розбiрати рушницю.)
СЛIПЧЕНКО. Ну, нарештi, додумались! Нi, нехай же... (Зупиня ться.)
Входить Тихон, рокiв 27, одягнений в подертий темний костюм в
косоворотцi пiд пiджаком, низенького росту, бiлявий, сухорлявий, подiбний
до матерi.
СЛIПЧЕНКО. А, от i наш панич прийшли. Як там тво© друзi кацапи ся
мають?
ТИХОН. (Не вiдповiдаючи, бере з етажерки книжку, ляга на канапi й
почина читать.)
МАРКО. Вони по-укра©нськи не розумiють. Вони тiльки по
кацапсько-большевицькому молитвенику умiють молиться.
ПАНАС. (Голоснiше.) "Гей, не шуми, луже".
СЛIПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото,
вже п'ята. Чу ш, Марку?
МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хатi. (Вста й пуска
електричне свiтло.) От тепер i читать, i винтовку чистить, i стругать
виднiше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.
СЛIПЧЕНКО. Та вiн там коло Софi©. Софiя ж при©хала.
МАРКО. (Схоплюючись радiсно.) Та не може буть?! Та де ж вона?
ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сiда .)
СЛIПЧЕНКО. Умива ться. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю
обдивиться... (Виходить лiворуч.)
МАРКО. (Сiда .) Ну, це здорово, що вона при©хала, От, Тихоне, у нас у
родинi ще прибавилось буржуазi© та шовiнiзму. Софiя писала, що ©й уже в
печiнках добре засiла кацапня. Прийдеться тобi, брат, в кацапiю до
яхрьоньок ©хати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловкенька винтовочка,
Тихоне! Подивись. Га? Большевичкiв, як травичку, коситиме.
Входять Софiя, Гликерiя Хведоровна, Христя.
СОФIЯ. (Швидко йде до Марка, обнiма його, цiлу .) Здоров, гайдамаче!
Здоров, мiй хлопчику милий! У-у, та й вирiс же! Нiчого собi хлопчик!
О-го-го!
МАРКО. Але ж i ти нiвроку, якою красуньою стала! I петроградська
голодня тебе не взяла.
СОФIЯ. О, мене й довбнею не доб' ш!
ТИХОН. (Пiдiйшовши тихо.) Здорова, Софi !
СОФIЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розумi ться, не
чути й не видно. (Цiлуються.) Ну, цей, мабуть, срiбних карбованцiв
пальцями не лама ? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.
МАРКО. О, зате вiн лама Укра©нську державу, як бублика!
СОФIЯ. О? Як так?
МАРКО. А спитай його. "Вся власть сов там, долой буржуазную Укра©ну. Да
здравствует диная, неделимая матушка Русь православная"!
СОФIЯ. Та невже? Чого ради?
ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку.
МАРКО. Я й не брешу.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, дiтоньки, не треба... хоч сьогодня не сварiться.
Христе, накривай же стiл.
ТИХОН. (Потиску плечима й одходить.)
СОФIЯ. Мамуню! Iй-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: при©хавши та
не закусить. Оце добре було б.
СОФIЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?
МАРКО. А це я чепурю рушницю в гостi до Тихонових приятелiв, до
большевикiв.
СОФIЯ. А-га. Хiба вони... що?
МАРКО. Та нiчого особливого. Правда, Тихоне?
ТИХОН. (Рiзко.) Дай менi спокiй, Марку! Можеш собi з батьком, з Арсеном
i з сво©ми вiльними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.
МАРКО. Це ж хто вiльнi розбишаки?
ТИХОН. (Мовчить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Дiти, дiти! Знов! Марку, не чiпляйся ж ти, ради Бога.
МАРКО. Нi, я тебе питаю: хто то вiльнi розбишаки? Батько? Я? Арсен? А
ти хто?
ХРИСТЯ. Вiн представник iнтересiв салдат, робочих i б'ьдн'ьйшаго
крестьянства!
МАРКО. О, зна мо ми ©х!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мiшалась.
Входить Бiлянкевич, одягнений в потерту, кольору хакi тужурку,
коротенькi штани. Йому рокiв 45, лице не голене, але видно, колись пещене,
панське. Балака мiшаниною укра©нською з руською.
БIЛЯНКЕВИЧ. Iзвiнiт ... Я... Менi треба побачити Микиту Iвановича.
Iзвiнiт , пожалуйста.
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нiчого, нiчого, Михаиле Петровичу. Заходьте. Микита
Iванович зараз ввiйде. От познакомтеся. Моя старша дочка...
БIЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввiчливо.) Очень рад, очень польщен, очень
приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?
СОФIЯ. Так, оце допiру.
БIЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петроградi?
СОФIЯ. Нiчого, потрошку живуть.
БIЛЯНКЕВИЧ. (Хiхiкаючи.) Соцiалiстiческая Республiка?
ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею i швиденько виходить.)
МАРКО. Пiдождiть, от i в нас буде така сама. Кацапня там подиха з
голоду i суне вся сюди, под флагом социальной революцi©. А нашi дурнi ©м i
ворота розчиняють. Та ще тих, хто свiй край i народ боронить, розбишаками
називають. Самi ж падлюки, чистi розбишаки, грабiжники, хулiгани!
Входять Слiпченко i Арсен з рушницями в руках.
МАРКО. Батьку, ми з тобою, з Арсеном i з усiм вiльним козацтвом попали
в розбишаки.
БIЛЯНКЕВИЧ. (Примощу ться в куточку й живо, уважно погляди на братiв.)
СЛIПЧЕНКО. Це Тихон так? Спасибi, синку. Спасибi. Плюй на рiдну матiр,
на батька, на неньку Укра©ну, що вигодувала тебе такого розумного.
ТИХОН. (Чита .)
МАРКО. Яке йому дiло до Укра©ни?
ТИХОН. А ти дума ш, ти ©© ряту ш сво©м шовiнiзмом i що одда ш на поталу
панам i буржуям?
СЛIПЧЕНКО. Яким панам? Яким буржуям? Де ти взяв ©х? Хто в нас пани в
Укра©нi? Укра©нцi? Буржу© - то якраз тво© приятелi-кацапи, жиди, ляхи. От
хто буржу©! I от з ким ти йдеш проти свого народу, з ворогами нашого
вiдродження. Ренегат ти, зрадник!
ТИХОН. Я йду з робочими i селянами проти ©хнiх ворогiв.
СЛIПЧЕНКО. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортiв сину ти? Га? Пан?
Буржуй? А хто з мене сорок п'ять лiт по заводах кров смокче? А тебе я
вигодував на якi грошi? Якими руками вони заробленi? Так що ж ти менi
варняка ш про робочих та воронiв ©хнiх? Я вже ©х добре знаю, не вчи! "З
робочими та селянами". Так ти ж i йди з ними! А не з с мяннiковими та
грiнбергами.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Гука з дверей.) Микито! Старий! А йди-но на
хвилиночку.
СЛIПЧЕНКО. Всипать би тобi гарячих штук двадцять, порозумнiщав би!
(Виходить.)
ПАНАС. (Що ввесь час стругав i подивлявся на Бiлянкевича, раптом
голосно смi ться.)