Страница:
змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань,
любити свiт самотою - проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi
аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з
надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холлi, -
"Where are you from?" - "Ukraine", - "Where is
that?"14 - ти втомилась не
бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього
згустки краси й радiсно лементувати: "Адiть, дивiться!" - але вдома, в твоїй
бiднiй забембанiй країнi - країнi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних
лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й
з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз
навичками колишнiх комсомольських секретарiв, - все воно якось нi до чого не
крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило,
своєю туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю,
натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно - на куцих, жокейськи
вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй
публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може,
дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардськiй "Вайденер" i де там ще,
- ти втомилась нероздiленiстю своєї любовi до свiту, i в тому чоловiковi -
щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими
скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що
громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, - ти блискавично вгадала свiй
єдиний, кругло-довершений шанс на несамотнiсть отої любовi, - саме тому, що
вiн був such а damned good
painter15, - але вже це Лiсi
з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася
своїм неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска
ротом, i очi їй волого блищали: What а
story!16 О так, страшенно
романтична love story - з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвiсну
машину вiн одної ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз таємничим
зникненням протаґонiста й вiд'їздом героїнi за океан, з купою вiршiв i
картин, а головне - з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям,
якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без
правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський ґенiй, в його
силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був
вiн сам собi the land of
opportunities17, i що вже
там серед тих opportunities не чаїлося вготованим на майбутнє - смерть в
черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи
трiумфальний прохiд по свiтових музеях, - наплювати, дарма, аби тiльки
виламатися, вимачкуватися з колiї - з отої вiковiчної вкраїнської
приреченостi на небуття.
Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо
забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я
дiйсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися
евфемiзмами, так i просто зґвалтоване тiло третiй мiсяць невгаває в
дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому - до млостi! - внизу живота,
де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони
негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби
натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу
про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i
плечi, i нема на те ради, - горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно
доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i
заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не
так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужiй країнi й чужому мiстi,
в порожнiй квартирi, де телефон озивається хiба на те, щоб запропонувати
тобi - рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! - ко-ло-саль-ну знижку на
передплату мiсцевої газети, i звiдки вигрiбаєшся тричi на тиждень - до
унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки,
чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж
вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди-сюди по
аудиторiї, поглядами акварiумних рибок, щось там - один Бiг вiдає, що! -
тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба
ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не
було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати
по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи - не було! (i в тебе - також немає,
окрiм як писати по-українськи, хоч це i є, либонь, найяловiше насьогоднi
заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi
що-небудь лпосильнее "Фауста" Гете", як висловлювався один знаний в iсторiї
лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках
нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки
почало б вихолодати, - бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергiєю
зустрiчної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! - якщо тiльки
потiк читацької уваги вчасно не пiдхоплює й не виносить їх на поверхню,
каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпроданi
книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою
українською лiтературою, можна на пальцях вилiчити - не авторiв навiть, а
поодинчi твори, яким пощастило, - з отерпом у пучках i сльозами в очу ти
читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад "Лiсової пiснi",
авторизовану версiю, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як
наркоман, од її прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через
сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi - скажи ж ти, випливло! -
розумiється, що iншого - писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же
твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi,
екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там "Тhe
Review of Literary Journals", це ж треба, i Макмiллан збирається включити
його до антологiї свiтової жiночої поезiї ХХ-го столiття, "You are а superb
poet"18, - кажуть тобi
тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше
для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити
мову, - пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, - а тому, що заклято
тебе - на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати -
по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а
натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiґа
з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак
сьогоднi є ти, котра через усiх тих людей переступити - негодна, негодна i
все, iскорки їхньої присутностi нема-нема та й укидаються в повсякденному,
навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й є твоя родина, родове твоє древо,
аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий вiдступ, ледi
й джентльмени, тим бiльше, що до нашої теми вiн, властиво, не тичеться).
Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом - це
почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в'язням: вечорами у ваннi я розглядаю
перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями,
так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досi такi незмiнно
кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч ("Это ж надо, - казав
колись, нестак i давно, один недоукраїнiзований мною мужчина, - наверно,
четвертый размер, а как держится!"): цiєї осенi вони вперше охляли,
недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i
взялись якимись вiдворотними плямками, схожими на пiґментнi, а вершечки
щодалi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, - той
чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявляє, що робити з жiночими грудьми,
окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, - це
було гарне тiло, здорове, розумне й життєрадiсне, i, слiд вiддати йому
належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось
одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось,
скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими
висипками, "ослаблення iмунiтету", казали лiкарi, а я виборсувалася з
постелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал,
поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав
той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварiї менi
приснилося, начеб йому її вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, своїм
звичаєм, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном: "Тодi
ще мав упасти снiг. /
Ще осiнь пахла корвалолом, /
I авта, збившися з дорiг, /
По гаражах зiпали кволо", - я досить довго чинила насильство над своїм
тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер,
заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, - хiба вимучувати щоранку
безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим
солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до
басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан
негритянка-дженiторша, що видає на входi ключi од
lockers'iв19, слiпучо
спалахує навстрiч зубним блiцем: "You're pretty faithful to that swimming,
huh?20" - Боже, яка вона
мила, м'яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я
зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна їсти
з кожної руки, хоч би й цiєї простягненої, довiрливо розкритої - рожевою
наготою назверх - долонi з золотим ключиком на червоному капроновому
шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати,
що лиш так i рятуюся од депресiї - Великої Американської Депресiї, на яку
страждає, здається, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до
психiатрiв, ковтають "Prosac", кожна нацiя божеволiє по-своєму, i мою
депресiю, котра насправдi має iншу назву, я, хоч-не-хоч, уже наломилася
перекладати зрозумiлою їм мовою: broken relationship, до того ж straight
after the divorce, до того ж sexually
traumatic21, а далi вже все
за пiдручниками з психiатрiї: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal
moods22 - словом, класичний
випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна
негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло,
по-коров'ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, -
киває з мудрим, порозумiлим усмiхом: "I've been there, - каже вона, - with
the father of my kids"23, -
он як, вона розлучена, single
parent24 з двома малюками -
i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли є дiти, воно легше
- i тяжче, i легше ("А тепер, - казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над
нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, - ось тепер ти завагiтнiєш: я просто в
тебе кiнчив!"- "Нi, - смiялась вона - тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в
неї по вiнця нiжностi, - нi, серденько, сьогоднi - нi" - а проте це, либонь,
i була, з першої ночi, головна зачаєна думка, пiдводна течiя тої любовi:
синочок, Данилко, потайки визначила вона, - вкритий лоскотливим курчачим
пушком чолопок, жаб'ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп'янки пальчикiв, ай,
Боже ж мiй! - у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утримує
при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi,
"непрописанi": не слово, чи бодай лiтера, в текстi, а випадкова капка на
берегах, - а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись
рiзноголосям: "Зимно менi, коханий. /
- Накинь пальто кожушане. /
- Сумно менi, коханий. /
- До працi берись, моя панi. /
- Ах, щось воно все менi лiньки... /
- Бо треба б тобi дитинки. /
- Страшно, коханий, з нею /
Стати навiк твоєю", - не згадувати, лiпше не згадувати!), - "Everybody
seems to have been there"25,
- завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до
якогось ряду, спiльноти: join the
club!26 - о так, статечно
киває моя негритянка, every woman has been
there27, - i, з лукавим
жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут
впору розреготатися - бодай тому, що цiєї осенi, через силу волочачи своє
нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiста, ти вперше спiзнала
самопочуття невидимки - не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши,
почала чiпко придивлятися: атож, так i є - зустрiчнi мужчини ковзали по тобi
байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в
автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до
чиєї-небудь крижастої спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того
блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, - скинутись, озирнутись, - що
то вмикається в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки:
насправдi-бо вони - може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од
абстиненцiї бiдак, - вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не
пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань,
котрi в цiй хвилi облягають її (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!)
густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма кажуть, що засватана дiвка
всiм подобається: ось це i заводить їх по-справжньому, змушує пашiти од
ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки - дух
суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойової сурми,
що коливає повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма
iншими, дарма що нiколи не баченими: "Ти менi скажи - тобi з чоловiком добре
було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, - аж скулився:
ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи
обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то
вiн, хай йому абищо, кльовий ("Безстидниця, цицьки вивалила!" - ґзився, мов
ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши її напiвголою, злостячись
сам на себе - що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi
чорта не виходило, опрiч взаємного мордування, ляк обценьками стисло", - а
от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном,
колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не
просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло
боронилося поза моєю власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений,
розростався - страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим
чоловiком щось, чого не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на
каструючу меґеру з лещатами в лонi: а зась не знаєш! - i отут-то й починався
рев защемленого самця: "Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати
я хтiла на твоїх жiнок, скiльки б їх у тебе не було, менi - не залежить,
менi не перемагати треба, а - любити, любити, розумiєш ти?! - так що в
наготi її, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота
зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу -
можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну
несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись,
мастурбувати - тiльки ж не так, о, не так, як це буває, коли кожна,
щонайдрiбнiша об'ява тiлесної свободи iншого приймається як дарунок, як ще
один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурює в тобi гарячу хвилю вдячної
нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по
випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужої дачi,
де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не
скидаючи пальт, i я хухала на твої шорсткi, закоцюблi руки, i ховала їх собi
пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не
ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку
я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки
позичених ключiв нараз - здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий
коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба
поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у
двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимої, лиш плюскотом
вгадної для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на
голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в
мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твоїм звичаєм, шпетненько,
сторцом - щоб стiкало, а моє завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я
дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в
дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я
втомилася, єдине, чого менi тодi хотiлось, - щоб ти був поруч i намилював
мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у
нiч по харчi - ай, йолки-палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки
того життя, скiльки тої любовi, щоб акуратненько краяти її ножиком на
снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, - рахував, примкнувши
повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне життя, - аж три великi
кохання..." - "Чого зараз - великi? - смiявся очима, й вона вiдтавала
усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i мишачi - невеличкi такi?" - хто
видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо
минула, i переїхала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене, тодi
взимку - перелiт через Атлантику: до п'ятої ранку, до самого таксi в
аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження,
прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi стоїш ти, ледве
стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з
лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було
так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з
ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, - кiнчика нитки,
за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континента на
континент, невже? - верещало моє ошпарене розпачем нутро, невже?! - таксi
вивалило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який
порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений Бориспiль о п'ятiй ранку,
станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота країни, хха! - країни,
безнадiйно неприналежної до нервової мережi, що рясно оповиває планету, що
стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ґанґлiї портiв, i
вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв,
Шеремєтьєво, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все
марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате - рух, зате - вовчий гiн за
життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! - а в
Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук моїх пiдборiв
з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих бебехiв,
розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi
тварини: мов тут вони й мешкали, єврейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж
розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так
проводжала мене моя країна, країна, в яку я, пiсля всього, - вернуся, авжеж,
i дарма мої добросердi американцi радять менi податися на ще якусь
стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати,
як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаної мови, а ви згадайте
про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя позаторiшня
стаття про українську лiтературу в "PartisanаReview" була не зовсiм дурна,
її помiтили, на неї - овва! - вiдгукнулось "Times Literary Supplement", але
в головну думку ви, братцi, однак не в'їхали, вона здавалась вам кумедною, i
не бiльше: що український вибiр - це вибiр мiж небуттям i буттям, яке
вбиває, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк приваленого балкою в
обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та ба, рятувальнi команди
щось довго дляються, а самому - як його викопаєшся? Живою на мить вiдчула
себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування
коридором, на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих
гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi,
котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю її розглядаючи й весело
перегарикуючись мiж собою по-своєму, перевiрили їй паспорт, спитали на
зачiпку, дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, - до Бостона?
о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! - "I
know"28, вiдказала, завчено
черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною,
чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi
цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний
зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш
ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а щонайбезпосереднiша, нездоланна
фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря
муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому
перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до запитання", бо бiльше не було
куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти обертаєш на смерть те, що
могло б бути таким безумно яскравим - життям, горiнням, парним польотом
навзаєм зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер
перечитати ту писанину - од самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на
медицинi! на медицинi треба б вивчати курс українського романтизму, на
психiатричних вiддiленнях! "Листи повернеш", - розпоряднулася наостанцi,
шорстко й дiловито, - не те щоб їй справдi так уже баглося мати тi листи, що
було - вiдгуло, фiґ з ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в
яких iще знати кволе посiпування живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця
замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там
псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це -
моє", - твоє, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що
сам не провалюєшся - на безбач, з головою, - нiколи твоїм не стане. Спиши
слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання
твої - мишачi виходять: невеличкi такi.
"Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як
ото з гнiтючої нiчної мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч,
зачаєний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi
було б простiше: легше. Але вiн повертав до неї надтрiснуте гiрким усмiхом
обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей
профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом,
запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився
очима хворої тварини: "Вже знов починаєш нагружати?" . Прости. Любив, я
знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як
мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом
проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим,
грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще
спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi,
заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного:
сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з
мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже
наступної митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись
таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтрової шиби ще цiлого
автомобiля мої прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в
ритмi зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо заслiджувала ними його
простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за
вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! - i
тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiннє листя записок,
декотрi, головнiшi, вклеював у мої книжки (перший автограф був - при перших
вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох
зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i майже зразу потому прийшли й першi
"вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг
собi занотувати, - завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi
духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм. /
(Руки голоднi, i губи голоднi). /
Жоден з нас двох не помер молодим /
Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Знаєш, - патякала, ох як же
легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк,
як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках:
золотко моє, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побратаємось", -
веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну
розумiється, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як
стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись,
крiзь роки надсадно зжужманої молодостi непорозумiло-темнi рядки - нiколи не
давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним
нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого зроду ж не мала: мала -
друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях
i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! - мала мужа,
який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без дурникiв! - любов
правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, - а за всiм
тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись: "Брате мiй,
чорнокнижник, /
Де ти тепер єси? /
Судитимуть нас без знижок /
На те, що "такi часи": /
Не цi-от, в чорних сутанах, /
любити свiт самотою - проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi
аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з
надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холлi, -
"Where are you from?" - "Ukraine", - "Where is
that?"14 - ти втомилась не
бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього
згустки краси й радiсно лементувати: "Адiть, дивiться!" - але вдома, в твоїй
бiднiй забембанiй країнi - країнi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних
лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й
з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз
навичками колишнiх комсомольських секретарiв, - все воно якось нi до чого не
крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило,
своєю туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю,
натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно - на куцих, жокейськи
вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй
публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може,
дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардськiй "Вайденер" i де там ще,
- ти втомилась нероздiленiстю своєї любовi до свiту, i в тому чоловiковi -
щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими
скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що
громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, - ти блискавично вгадала свiй
єдиний, кругло-довершений шанс на несамотнiсть отої любовi, - саме тому, що
вiн був such а damned good
painter15, - але вже це Лiсi
з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася
своїм неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска
ротом, i очi їй волого блищали: What а
story!16 О так, страшенно
романтична love story - з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвiсну
машину вiн одної ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз таємничим
зникненням протаґонiста й вiд'їздом героїнi за океан, з купою вiршiв i
картин, а головне - з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям,
якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без
правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський ґенiй, в його
силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був
вiн сам собi the land of
opportunities17, i що вже
там серед тих opportunities не чаїлося вготованим на майбутнє - смерть в
черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи
трiумфальний прохiд по свiтових музеях, - наплювати, дарма, аби тiльки
виламатися, вимачкуватися з колiї - з отої вiковiчної вкраїнської
приреченостi на небуття.
Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо
забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я
дiйсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися
евфемiзмами, так i просто зґвалтоване тiло третiй мiсяць невгаває в
дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому - до млостi! - внизу живота,
де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони
негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби
натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу
про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i
плечi, i нема на те ради, - горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно
доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i
заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не
так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужiй країнi й чужому мiстi,
в порожнiй квартирi, де телефон озивається хiба на те, щоб запропонувати
тобi - рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! - ко-ло-саль-ну знижку на
передплату мiсцевої газети, i звiдки вигрiбаєшся тричi на тиждень - до
унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки,
чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж
вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди-сюди по
аудиторiї, поглядами акварiумних рибок, щось там - один Бiг вiдає, що! -
тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба
ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не
було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати
по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи - не було! (i в тебе - також немає,
окрiм як писати по-українськи, хоч це i є, либонь, найяловiше насьогоднi
заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi
що-небудь лпосильнее "Фауста" Гете", як висловлювався один знаний в iсторiї
лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках
нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки
почало б вихолодати, - бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергiєю
зустрiчної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! - якщо тiльки
потiк читацької уваги вчасно не пiдхоплює й не виносить їх на поверхню,
каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпроданi
книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою
українською лiтературою, можна на пальцях вилiчити - не авторiв навiть, а
поодинчi твори, яким пощастило, - з отерпом у пучках i сльозами в очу ти
читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад "Лiсової пiснi",
авторизовану версiю, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як
наркоман, од її прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через
сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi - скажи ж ти, випливло! -
розумiється, що iншого - писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же
твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi,
екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там "Тhe
Review of Literary Journals", це ж треба, i Макмiллан збирається включити
його до антологiї свiтової жiночої поезiї ХХ-го столiття, "You are а superb
poet"18, - кажуть тобi
тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше
для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити
мову, - пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, - а тому, що заклято
тебе - на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати -
по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а
натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiґа
з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак
сьогоднi є ти, котра через усiх тих людей переступити - негодна, негодна i
все, iскорки їхньої присутностi нема-нема та й укидаються в повсякденному,
навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й є твоя родина, родове твоє древо,
аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий вiдступ, ледi
й джентльмени, тим бiльше, що до нашої теми вiн, властиво, не тичеться).
Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом - це
почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в'язням: вечорами у ваннi я розглядаю
перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями,
так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досi такi незмiнно
кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч ("Это ж надо, - казав
колись, нестак i давно, один недоукраїнiзований мною мужчина, - наверно,
четвертый размер, а как держится!"): цiєї осенi вони вперше охляли,
недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i
взялись якимись вiдворотними плямками, схожими на пiґментнi, а вершечки
щодалi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, - той
чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявляє, що робити з жiночими грудьми,
окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, - це
було гарне тiло, здорове, розумне й життєрадiсне, i, слiд вiддати йому
належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось
одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось,
скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими
висипками, "ослаблення iмунiтету", казали лiкарi, а я виборсувалася з
постелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал,
поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав
той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварiї менi
приснилося, начеб йому її вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, своїм
звичаєм, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном: "Тодi
ще мав упасти снiг. /
Ще осiнь пахла корвалолом, /
I авта, збившися з дорiг, /
По гаражах зiпали кволо", - я досить довго чинила насильство над своїм
тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер,
заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, - хiба вимучувати щоранку
безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим
солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до
басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан
негритянка-дженiторша, що видає на входi ключi од
lockers'iв19, слiпучо
спалахує навстрiч зубним блiцем: "You're pretty faithful to that swimming,
huh?20" - Боже, яка вона
мила, м'яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я
зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна їсти
з кожної руки, хоч би й цiєї простягненої, довiрливо розкритої - рожевою
наготою назверх - долонi з золотим ключиком на червоному капроновому
шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати,
що лиш так i рятуюся од депресiї - Великої Американської Депресiї, на яку
страждає, здається, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до
психiатрiв, ковтають "Prosac", кожна нацiя божеволiє по-своєму, i мою
депресiю, котра насправдi має iншу назву, я, хоч-не-хоч, уже наломилася
перекладати зрозумiлою їм мовою: broken relationship, до того ж straight
after the divorce, до того ж sexually
traumatic21, а далi вже все
за пiдручниками з психiатрiї: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal
moods22 - словом, класичний
випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна
негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло,
по-коров'ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, -
киває з мудрим, порозумiлим усмiхом: "I've been there, - каже вона, - with
the father of my kids"23, -
он як, вона розлучена, single
parent24 з двома малюками -
i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли є дiти, воно легше
- i тяжче, i легше ("А тепер, - казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над
нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, - ось тепер ти завагiтнiєш: я просто в
тебе кiнчив!"- "Нi, - смiялась вона - тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в
неї по вiнця нiжностi, - нi, серденько, сьогоднi - нi" - а проте це, либонь,
i була, з першої ночi, головна зачаєна думка, пiдводна течiя тої любовi:
синочок, Данилко, потайки визначила вона, - вкритий лоскотливим курчачим
пушком чолопок, жаб'ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп'янки пальчикiв, ай,
Боже ж мiй! - у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утримує
при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi,
"непрописанi": не слово, чи бодай лiтера, в текстi, а випадкова капка на
берегах, - а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись
рiзноголосям: "Зимно менi, коханий. /
- Накинь пальто кожушане. /
- Сумно менi, коханий. /
- До працi берись, моя панi. /
- Ах, щось воно все менi лiньки... /
- Бо треба б тобi дитинки. /
- Страшно, коханий, з нею /
Стати навiк твоєю", - не згадувати, лiпше не згадувати!), - "Everybody
seems to have been there"25,
- завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до
якогось ряду, спiльноти: join the
club!26 - о так, статечно
киває моя негритянка, every woman has been
there27, - i, з лукавим
жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут
впору розреготатися - бодай тому, що цiєї осенi, через силу волочачи своє
нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiста, ти вперше спiзнала
самопочуття невидимки - не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши,
почала чiпко придивлятися: атож, так i є - зустрiчнi мужчини ковзали по тобi
байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в
автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до
чиєї-небудь крижастої спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того
блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, - скинутись, озирнутись, - що
то вмикається в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки:
насправдi-бо вони - може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од
абстиненцiї бiдак, - вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не
пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань,
котрi в цiй хвилi облягають її (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!)
густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма кажуть, що засватана дiвка
всiм подобається: ось це i заводить їх по-справжньому, змушує пашiти од
ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки - дух
суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойової сурми,
що коливає повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма
iншими, дарма що нiколи не баченими: "Ти менi скажи - тобi з чоловiком добре
було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, - аж скулився:
ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи
обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то
вiн, хай йому абищо, кльовий ("Безстидниця, цицьки вивалила!" - ґзився, мов
ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши її напiвголою, злостячись
сам на себе - що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi
чорта не виходило, опрiч взаємного мордування, ляк обценьками стисло", - а
от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном,
колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не
просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло
боронилося поза моєю власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений,
розростався - страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим
чоловiком щось, чого не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на
каструючу меґеру з лещатами в лонi: а зась не знаєш! - i отут-то й починався
рев защемленого самця: "Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати
я хтiла на твоїх жiнок, скiльки б їх у тебе не було, менi - не залежить,
менi не перемагати треба, а - любити, любити, розумiєш ти?! - так що в
наготi її, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота
зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу -
можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну
несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись,
мастурбувати - тiльки ж не так, о, не так, як це буває, коли кожна,
щонайдрiбнiша об'ява тiлесної свободи iншого приймається як дарунок, як ще
один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурює в тобi гарячу хвилю вдячної
нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по
випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужої дачi,
де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не
скидаючи пальт, i я хухала на твої шорсткi, закоцюблi руки, i ховала їх собi
пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не
ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку
я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки
позичених ключiв нараз - здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий
коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба
поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у
двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимої, лиш плюскотом
вгадної для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на
голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в
мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твоїм звичаєм, шпетненько,
сторцом - щоб стiкало, а моє завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я
дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в
дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я
втомилася, єдине, чого менi тодi хотiлось, - щоб ти був поруч i намилював
мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у
нiч по харчi - ай, йолки-палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки
того життя, скiльки тої любовi, щоб акуратненько краяти її ножиком на
снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, - рахував, примкнувши
повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне життя, - аж три великi
кохання..." - "Чого зараз - великi? - смiявся очима, й вона вiдтавала
усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i мишачi - невеличкi такi?" - хто
видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо
минула, i переїхала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене, тодi
взимку - перелiт через Атлантику: до п'ятої ранку, до самого таксi в
аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження,
прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi стоїш ти, ледве
стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з
лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було
так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з
ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, - кiнчика нитки,
за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континента на
континент, невже? - верещало моє ошпарене розпачем нутро, невже?! - таксi
вивалило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який
порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений Бориспiль о п'ятiй ранку,
станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота країни, хха! - країни,
безнадiйно неприналежної до нервової мережi, що рясно оповиває планету, що
стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ґанґлiї портiв, i
вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв,
Шеремєтьєво, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все
марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате - рух, зате - вовчий гiн за
життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! - а в
Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук моїх пiдборiв
з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих бебехiв,
розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi
тварини: мов тут вони й мешкали, єврейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж
розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так
проводжала мене моя країна, країна, в яку я, пiсля всього, - вернуся, авжеж,
i дарма мої добросердi американцi радять менi податися на ще якусь
стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати,
як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаної мови, а ви згадайте
про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя позаторiшня
стаття про українську лiтературу в "PartisanаReview" була не зовсiм дурна,
її помiтили, на неї - овва! - вiдгукнулось "Times Literary Supplement", але
в головну думку ви, братцi, однак не в'їхали, вона здавалась вам кумедною, i
не бiльше: що український вибiр - це вибiр мiж небуттям i буттям, яке
вбиває, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк приваленого балкою в
обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та ба, рятувальнi команди
щось довго дляються, а самому - як його викопаєшся? Живою на мить вiдчула
себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування
коридором, на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих
гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi,
котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю її розглядаючи й весело
перегарикуючись мiж собою по-своєму, перевiрили їй паспорт, спитали на
зачiпку, дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, - до Бостона?
о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! - "I
know"28, вiдказала, завчено
черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною,
чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi
цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний
зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш
ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а щонайбезпосереднiша, нездоланна
фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря
муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому
перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до запитання", бо бiльше не було
куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти обертаєш на смерть те, що
могло б бути таким безумно яскравим - життям, горiнням, парним польотом
навзаєм зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер
перечитати ту писанину - од самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на
медицинi! на медицинi треба б вивчати курс українського романтизму, на
психiатричних вiддiленнях! "Листи повернеш", - розпоряднулася наостанцi,
шорстко й дiловито, - не те щоб їй справдi так уже баглося мати тi листи, що
було - вiдгуло, фiґ з ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в
яких iще знати кволе посiпування живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця
замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там
псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це -
моє", - твоє, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що
сам не провалюєшся - на безбач, з головою, - нiколи твоїм не стане. Спиши
слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання
твої - мишачi виходять: невеличкi такi.
"Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як
ото з гнiтючої нiчної мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч,
зачаєний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi
було б простiше: легше. Але вiн повертав до неї надтрiснуте гiрким усмiхом
обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей
профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом,
запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився
очима хворої тварини: "Вже знов починаєш нагружати?" . Прости. Любив, я
знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як
мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом
проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим,
грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще
спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi,
заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного:
сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з
мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже
наступної митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись
таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтрової шиби ще цiлого
автомобiля мої прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в
ритмi зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо заслiджувала ними його
простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за
вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! - i
тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiннє листя записок,
декотрi, головнiшi, вклеював у мої книжки (перший автограф був - при перших
вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох
зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i майже зразу потому прийшли й першi
"вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг
собi занотувати, - завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi
духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм. /
(Руки голоднi, i губи голоднi). /
Жоден з нас двох не помер молодим /
Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Знаєш, - патякала, ох як же
легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк,
як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках:
золотко моє, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побратаємось", -
веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну
розумiється, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як
стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись,
крiзь роки надсадно зжужманої молодостi непорозумiло-темнi рядки - нiколи не
давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним
нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого зроду ж не мала: мала -
друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях
i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! - мала мужа,
який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без дурникiв! - любов
правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, - а за всiм
тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись: "Брате мiй,
чорнокнижник, /
Де ти тепер єси? /
Судитимуть нас без знижок /
На те, що "такi часи": /
Не цi-от, в чорних сутанах, /