розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред
хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в
джаз-клубi: "I'm all alone in this big city - Wilson, buddy, have some
pity40", колихаються дими у
притемку над баром, над бiльярдними столами, де постукують киї, всi ми тут
самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно - творити собi життя саморуч, це
страшно - творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас,
зiбранi докупи, кольори й вiдтiнки - вiд топленого шоколаду (якi безсоромно
лiловi пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки
нiздрiв!) до азiйської химеричної - жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо
- прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для
ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях,
хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах
- карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви
drunk driving41, вознесенi в
небо маленькi янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн,
що буде завтра з нами всiма? - побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над
Атлантикою: воно падає стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону
дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних
прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених
сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiється чiтко
окреслений острiвець жару, i вже напливає звiдусюди морська мла, i лiтак
входить у нiч, за яку годину протинаючи її з кiнця в кiнець, i от уже знову
сiрiє в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, - ти почуєш, як дихає планета -
мов немовляче тiм'ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з
мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у
мить народження або смертi, - i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! - вирвешся з
глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч своїй
лiкарнi-тюрмi-лоботомiї [якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи
розпач - не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все-таки
надiлених реальним шансом на повноту життя?..], ти напишеш свої найкращi
картини, i слава - справжня слава, та, якої жоден українець iще не мав, хiба
Архипенко, - виведе тебе - першого з-помiж нас - пiд слiпучий прожектор
iсторiї, ти-бо вартий бiльше, нiж їхнiй Шемякiн чи хочби й Нєiзвєстний, ти ж
направду such a damned good painter, це тобi належиться по праву власна
галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти слiпаєш ночами в
своїй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк сиплеться зi стелi на
свiжi скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична нацiональна безвихiдь -
сил нема терпiти! - звинемося туди-сюди, понипаємо в пошуках right
people42, якi б тебе
побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не є, а Юкрейн, i
арт-менеджери починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все
дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi
почули, i скiльки сил я вгепала в це дiло - як в унiтаз спустила, подумати
страх! тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала
людям пiд носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного
контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками - приголомшений директор
Кеннан Iнстiт'ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що "if the fate
of Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need
not fear for its future43" -
не пiдозрюючи, звiсно, що в моїх hands хiба поручень в автобусi, та й то
коли не одтиснуть, - нiчо', братiку, не журись, прорвьомся, я витягну,
виволiчу тебе на собi, моєї потуги стати на все: пiв-України з мiсця
зiрвати, пiв-Америки поманити за собою на Україну [i справдi ж була
проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою:
студенти ледь не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру - forаUkraine,
колеги з американських унiверситетiв починали студiювати українську мову,
запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв - спiльнi видання,
симпозiуми, перекладнi антолоґiї, йолки-палки, скiльком людям голову
заморочила!], - на всi її "говорила-балакала" [давала - плакала...] вiн
тiльки скупо всмiхався: ну-ну, "Подивимось", те його "Подивимось" з часом
почало їй звучати як пароль безнадiї, попервах вона списувала таке
маловiрство на рахунок провiнцiйної закомплексованостi: куди, мовляв, нам,
зi свинячим рилом, - "Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було -
пропасти, щоб нi звука, нi знаку?" - нагороїжувався, ставлячи очi рогом:
"Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди приїду!" - ну от i приїхав, i
що тобi з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобi - "на фiґа"?
Привiз iз собою грубий альбом зi шкiцами, з нього й писав: все тi самi
голомозi й гострорисi чоловiчки несли по горбах крiзь жовтогарячу пустелю на
рогатинах то мiсячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказiвний палець
лiвої руки [чому - лiвої?], то розмаяну вiтром вишивану корогву, зависали
мiж пiдпаленим небом i посутенiлою землею, перебирали дитинно-вузькими
босими ступнями по зубчастих колiщатах точильного станка: отак, лукаво
мружив до неї око, Бог вчить поетiв ходити - гмукала, не годячись, чи радше,
напiвгодячись: хтозна, мо', й справдi - так?). Чим, iз чого продовжує
писати, якщо свiт довкола йому нецiкавий? Нещасний ти чоловiк, Миколо: любив
машину - розбив, любив жiнку - зламав, - в нiч остаточного розриву їй
приснилося (i той сон вона - запам'ятала-таки, винесла з тьми нагору), як
вiн повiльно вiдходить вiд неї, обернений спиною - така ще рiдна стрижена
потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена бiла сорочка з
настопiрченими короткими рукавами: пацан пацаном! - по вузенькiй кладочцi,
похиленiй кудись вдiл, куди - не розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час
iз ним - спокiйно!), розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт,
не спасеться.

А хрєново ти, подруга, виглядаєш - ох, хрєново: на повний сороковник,
дарма що сходила постриглася (на героїчну надсаду спромоглася, бо стан
такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, i лиш
дивно притомний, крiзь липку млу обважнiлого мозку, укольчик страху: та що ж
це я, до ручки вже докотилася?! - змусив-таки спустити ноги долi, намацати
халат, перебратися й поплуганитися до ванни: i косметику змий, так, ваткою,
лосьйончиком змоченою, протри пiд очима, i зубки почисть, спершу
"Лiстеринчиком" прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер пiд душ! - а
тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нiчний "Oil of Olay", оно вiн
чорнiє на поличцi, спершу на шию, тодi на лиця, цяп-цяп, кiнчиками пальцiв,
помасажуй трошки, ну от, готово, i слоїчка закрити не забудь - а тепер уже й
кладися до лiжка, як Бог приказав), - i все то як мертвому припарка:
несподiвано видибаючи собi назустрiч iз випадкових, на повний зрiст,
дзеркал, вуличних i крамничних, вона першої митi не впiзнає цiєї бабери в
знайомих елеґантних строях, i справа навiть не в страхiтливiй шкiрi, вiдразу
на кiлька рокiв змарнiлiй (треба б менше курити...) i поплямленiй слiдами од
прищiв, i не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов спущений м'яч,
зачерку долiшньої половини обличчя (так i жди: iно розтулить пельку, зараз
скиглити почне!), а от - щось невловно змiнилося в цiлiй постатi, в рухах, в
ходi: щезла та неповстримна розгонистiсть лiтака перед злетом, що завжди в
нiй була, i - знявши димчасто напиленi окуляри, придивлялася: атож, погас
зiр - не вдаряли бiльше очi з обличчя прожекторами, а ховались у нього з
такою заплаканою мукою, що самiй хочеться чимскорше перевести погляд
кудись-iнде. Кажуть, за статистикою пересiчна людина дивиться в дзеркало
сорок три рази денно, - сорок три рази денно ти, зi стиском утробного
страху, все ще не ймучи вiри, витрiщаєшся на цю мегеру: отже, це я? Вiдтепер
i назавше? (I зараз же збирається на плач, уже од безнадiї: вiдчуття, забуте
з пiдлiткового вiку). М-да, нi фiґа собi. Нi, якби правильне освiтлення,
згори i трошки пiд кутом, то ще б туди-сюди, ще щось iз тої давньої дається
впiзнати... Ой, я тебе прошу! - кого ти дуриш? Ще взимку, пiд час того
перелету, у Франкфуртi, де сидiла скулившись пiд стiною й шпарко строчила в
блокнот, невидимим болем спливаючи, - перехожi парубоцькi ватаги цiкаво
перечiпалися об неї, пригальмовуючи на ходу: "Hi, girl!", ще пiвроку тому, в
Кембрiджi, за нею упадав суперхлопчище, красень i атлет, шiсть футiв два
дюйми, i в плечах стiльки ж, ласкавий як заїнько, з шкiрою наче смуглявий
шовк i чистим запахом здорового молодого мужчини, ах який з нього мав бути
коханець - гризи тепер собi кiсточки, гризи! - i на її "I'm ten years older
than you are" вiдказував, по паузi, трошки заскочено: "You're
lying"44 - вона й для нього
була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, - а її, замiсть
вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров'я, весела й
самовпевнена небитiсть, вона-бо була "поетеса гостро трагiчного
свiтовiдчуття", як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая,
вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй країнi, з її кодексом
примусового щастя, котрий, розумiється, покотом тиражує невротикiв i
психопатiв, носила своє iсторичне страждання з викликом, наче породистий пес
медаль iз виставки, - ледь-ледь зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо
розкритi роти (слова падали в пiдставлений келих з вином i коливали блиском
поверхню): у вашiй культурi горе - виключно особистого характеру,
самотнiсть, любовнi драми, отi клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки
буцiмто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах iз дитячої
пам'ятi i в котрi я, по правдi, не вельми вiрю - повчащавши рочок-другий до
психiатра, ще й не таке згадаєш, - але вам невiдома пiдвладнiсть необорному,
метафiзичному злу, де вiд вас нi чорта не залежить, - коли зростаєш у
квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся
говорити - одразу на невидиму публiку: де вголос, де на миґах, а де й
змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до
тебе стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутої служби - переважно
кав'ярняних балачок i валасання по кiнах - бере та й закохується в тебе
направду, без дурникiв, i освiдчується - освiдчуючи свою каґебiвську мiсiю
(роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося їм, оце
real life!), i ще, ще - одначе про це вона вже волiє мовчати, - коли в
тридцять рокiв уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична
пристрасть (iз напрочуд приємним пахом дорогого дезику!), до якої вiн, утiм,
поставився поважно й став забалакувати про одруження, - i фартило ж тобi,
дiвко, в життi на сурйозних чувакiв, кого не вiзьми - усiм зараз кортiло
женитись, хвороба така, чи що? мар'яжна пошесть, або, може, мода на поетес?
- i той запашний (i нiжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобi
гардероб, бо твiй власний складався зi старих джинсiв i кiлькох, навiть не
богемних - жебрацьких уже, кохтин, - вiн купив тобi двi справжнi сукнi з
тонкої вовни, i срiблясту шовкову блузку з пiдкладними плечима, i розкiшний,
барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цiлком уже
заморською вродою (басейни, шезлонґи, яхти, бiлi гоночнi автомобiлi...), i
кiлька пар черевичок (привiт од гоголiвського Вакули - iталiйськi,
м'якесенької шкiри стодоларовi "лодочки" ти доношуєш i досi), i ще купу
всяких придабашок, сумочку, i метеликовий рiй строкатих шаликiв, i
косметику, й дзвiнкi циганськi брязкальця, годинникова браслетка наново
вирiзьбила артистичну вузькiсть зап'ястка, а ряснi дармовиси-сережки -
високу беззахисну шию, все було дороге, дiбране любовно й зi смаком - i,
вперше на вiку затоварена по саме нiкуди, вперше по-журнальному вистроєна,
аж самiй од себе заперло дух перед дзеркалом (i так сорок три рази!), - ти
впала в нестерпний, ядучий стид, ти вiдчула себе типовою совковою
проституткою, що трахається в готелi за пару трусiв, i хоч не прийняти все
те добро тобi таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався - ти
просто перестала вiдповiдати на його амстердамськi дзвiнки (а вiн тимчасом
спiшно оформляв розлучення i таки, здається, трохи чи не оформив), бо,
зрештою, що б мала робити в Амстердамi? - i вернулась до чоловiка, возити
йому джинси й запальнички з закордонних вiдряджень, i була не те щоб
задоволена, але - чиста: якi там не є, а людськi взаємини, не зараженi
наперед принизливою нерiвнiстю країн i обставин, проти якої - не попреш-таки
(i тому тебе зовсiм не дiставало, що в Америцi твоє велике кохання жило на
твоєму утриманнi: подумаєш, бiґ дiл, заробиш - оддаси, - дiстало, i то не
жартом - оттодi-то заламалась, забiгала по хатi, ухнувши на кiлька годин в
яму чорної, огненно-пропекущої зненавистi, ладна, як його колишня дружина, i
собi, аби трапився попiдруч, вгородити в нього всi наявнi ножi й iншi
колющо-рiжущi предмети, щоб рухнув, виблядок, стiкаючи кров'ю, щоб ходив
кров'ю, щоб кiнчав кров'ю! - у-уу, жах, дякую красно за такi пережиття,
волiла б нiколи себе такої не знати! - щойно тодi, коли з хамською
незворушнiстю - мужчина ж бо! кремiнь! - заявив, уже по телефону, що нiчого
їй не винен - що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, - не
iнакше як неустойку собi вилiчив - за цеглу, Бiгме, за цеглу! - хоча звучало
як погроза, засмiялася хрипко, таки не ймучи вiри: "Слухай, менi що - рекет
на тебе наводити?" - але вiн уже поклав трубку - молодець боєць,
душка-пупсик! - оскаженiлу од злоби, мов придержало за плече промельком
думки: а як же воно мусить бути хх..рєново так жити - повсюдно викликаючи в
людей, i не в самих лише жiнок, отакi на себе реакцiї! - яке ж воно, дурне,
нещасливе - i не кається...). Знаете ли вы украинскую ночь, ледi й
джентльмени? Нi чорта ви не знаєте, та й нi до чого воно вам, у вас свої, не
менш муторнi ночi, ви вкорочуєте собi вiку в ошатних сабербiальних
будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти iндика на
Thanksgiving45, тiльки я вже
замахалась од власної всесвiтньої спочутливости, замахалась бачити, куди не
пiткнусь, - iно горе, горе i горе, - чи то я так влаштована, чи то моє
"гостро трагiчне свiтовiдчуття", як антена комашиного вусика, всюди виловлює
запах горя, i я крекчучи повзу на нього, замiсть весело трахатися з молодим
здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати - уже
здолав "Хатину дядька Тома", щось iз Джейн Остiн i спинився на "Пригодах
Тома Сойєра", а тодi якось, одного вечора, п'ючи чай у мене в кухнi, -
приїздив пiсля тренувань, розпашiлий, стягував куртку через голову, метав на
лiжко, смiшно, по-цуценячому, нюхав собi передплiччя: щойно з басейну, ще
пахну хлоркою, - життям вiн пахнув, блiн, життям! - захоплено розповiдаючи,
що вже навчився уявляти описаний у книжцi краєвид або кiмнату, зненацька
перебив себе й спитав простосердо: тiльки де ж я тепер знайду таку дiвчину,
щоб про все це з нею розмовляти? - ах розумничка, просiк, на перших-таки
кроках: шлях, який вона йому вiдкривала, обiцяє - самотнiсть, - молоснуло,
як ляпасом: стоп, iдiотко, гальмуй, - перестань, нарештi, забивати
нормальним хлопам памороки й пхати їх на блуднi вогники якогось потайного
смислу, в якому й сама ж нi бельмеса не тямиш, а вiдтак кидати їх на
пiвдорозi на кiлькарiчне зализування ран, - i вже знала, що спати з ним не
буде, що тiльки такого чумного, як сама, ба нi, ще чумнiшого - в лiкарняному
гiпсi, в драконiвських боргах i хвостах мiлiцейських повiсток, брате мiй
чорнокнижник, ми однiєї кровi, ти i я, - потрапить не виламати з власної, од
Бога приналежної колiї, - ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну
помилуйся, помилуйся собою - кругом файна виходиш, нi?). В психiатрiї це,
здається, називається вiктимною поведiнкою, але я нiчого не можу вдiяти,
мене так учили; взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, - то як,
i скiльки, i на який спосiб їх били: iнформацiя, що й казати, малоцiкава для
стороннiх, одначе, коли бiльше нiчого нi в родиннiй, нi в нацiональнiй
iсторiї не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим - адiть, як
нас били, а ми ще не вмерли, - кембрiджськi приятелi лягали зо смiху, коли
ти переклала їм початок нацiонального гiмну, Ukraine has not died yet, -
"What kind of anthemа is
that?"46 - а й справдi, нi
фiґа собi заспiв - якраз iз таким "турка воювати", коб не часом! - i тому,
тому, дорогенька, скоро так, то - радiй i веселися, що не вмерла, бiдолашна
сексуальна жертва нацiональної iдеї, хоча, як гаразд зважити, то що тут
такого вже веселого, i на кий воно здалося, життя без любовi, i чи не лучче
було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще краще та й не народжуватися, чим
тепер, чим тепер так катуватися (колись мала одну, також неабияк патрiотично
схарапуджену, товаришку, котра все нарiкала - мовляв, ми закохуємося не в
мужчину, а в нацiональну iдею, - й скiнчила тим, що пройшлася кiлькарiчним
демаршем по койках заморських дiдусiв, доки в котрiйсь не осiла-таки,
пiдчепивши бебi, - яке, не виключено, вирiсши, може, навiть вивчить
українську мову, якщо, звiсно, захоче, а тимчасом його мама пiдробляє
дешевими репортажами на українськiй "Свободi", яку Клiнтон усе не збереться
закрити, - витьохкує колись рiдною мовою з тими, наче пружини з матраца,
випираючими чужинськими iнтонацiями, якi мають засвiдчити, що вона вже -
бери вище! - не з нашого села: вирвалась!): я до того веду, ледi й
джентльмени, що не бозна-який воно кайф - належати до битого народу, як
примовляла фольклорна лисичка, битий небитого везе, - i так йому, битому, й
треба, бiда в тiм, що при тому вiн примудряється спiвати, ну скажiмо, думу
про безталанних невольникiв, i тим - усправедливлює власну принижену позу,
бо мистецтво, гай-гай, завжди всправедливлює в стороннiх очах життя, котре
його породило, i в тому його, мистецтва, ве-еликий обман. Латинське ars, що
просочилося в бiльшiсть європейських мов, нордичне Kunst, що вiдрикошетило у
захiдних слов'ян "штукою", - от де направду здоровий пiдхiд, аж чути
бюргерську пообiдню кислокапустяну вiдрижку: штука, забавка, безневинне
трюкацтво, акробатичний переверт на линвi, мелодiйний подзвiн бароккових
дзигарiв i штудерно рiзьбована табакерка, наше "мистецтво"-мастацтво тої ж
природи, тiльки так - байдужно-поблажливим позiхом: ну-ну, чим там мастаки
нас сьогоднi потiшать? - i знешкоджується, розчакловується приховану пастку,
i, здається, єдина церковнослов'янщина марно вицiляє застережного сухого
перста: "изкусство" - вiд "изкус", спокуса, ота сама, в яку молитва просить
не ввести.
Тiльки от одне, каже вона собi, вчотириста-сорок-третє (це що ж, уже
довiку?) розглядаючи в дзеркалi - мутному, в плiсняво-зеленкових процяпинах
(що ти хочеш, дешева квартира в убогому кварталi!) - своє грубо
вiдретушоване близькою старiстю (тридцять чотири роки, йо-майо!) обличчя.
Тiльки одне. Нас не вчили, цiла наша лiтература з її культом трагiчної
любовi - Iванко й Марiчка, Лукаш i Мавка, мої студенти були в захватi й
заявили, що "Лiсова пiсня" лiпша за Шекспiрову "Midsummer NightаDream", еге
ж, - якось забула нас попередити, що в дiйсностi трагедiї виглядають
некрасиво. Що смерть, у будь-якiй формi, є насамперед дiло брудне. А там, де
нема краси, - яка ж там iстина?
Обидно, блiн. Обидно. Пiти на ґанок перекурити все це дiло?..

Вiдкриття: ось так сприймають свiт фригiднi жiнки! Був час - в останнiх
днях спiвжиття i зараз по розривi, - коли, забачивши по телевiзору еротичну
сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокiйно, як зоолог на злягання
ящiрок (а iнтересно, як злягаються ящiрки?): двоє напiвголих людей на лiжку,
мужчина кладе жiнцi руку на стегно, посуває вище, вона повертається до
нього, розхиляючи зiгнутi в колiнах ноги, обхоплює його за шию, обоє,
стогнучи й вовтузячись, зливаються в поцiлунку... Слава Богу, перемiна
кадру.

Ляпнула була з маху, так би мовити, довiрчо подiлилась цiкавим
спостереженням: "Знаєш, що менi здається? Тiльки зрозумiй мене правильно, не
ображайся: що ти вiдкритий до зла". То був третiй чи четвертий день по його
приїздi - в пенсiльванську глушину, де добряга Марк, ладний запросити,
коштом керованого ним факультету, всiх поетiв i художникiв свiту нараз, аби
лиш пособили йому на часинку вистромити носа з тучi хатнього пекла (щоразу,
телефонуючи їй до Кембрiджа, сповiщав - голоском, до якого пасувала б
по-пташиному схилена набiк голiвка, ку-ку: "А я сьогоднi познайомився з
гарненькою росiяночкою", "А тут одна муриночка мною цiкавиться", - хто б
ним, бiдашечкою, цiкавився, вайлуватим сорокалiтнiм школярем-вiдмiнником,
по-качиному розкарякуватим в ходi, з черевцем плюшового ведмедика,
вистромленими з нiздрiв волосками й рiденьким пушком на лисiючому тiм'ячку,
- i знову збивався на домашнє, iз дитячих зобиджених iнтонацiй: сьогоднi
перемив увесь посуд, на працю через те спiзнився, а вона тiльки й сказала,
мовляв, ти зле вичистив пательню, - спорскаючи на верескливо-iстеричнi:
коли, вичерпавши всi можливi розради, буцнувшись лобом у глухий мур чужої
безвиходi, питала в нього навпростець - Марк, ну якщо все так безнадiйно, то
чого ж ви не розходитеся? - "Because the fucking bitch couldn't
survive!"47 - ага,
утримувати дiм, платити mortgage,
insurance48 i всi iншi
рахунки, гаразд, що ми в Українi позбавленi цих проблем, нам простiше -
спакував валiзку, грюкнув дверима, i ґуд бай, май лав: злиднi це свобода це
свобода), - Марк виклопотав йому майстерню на час лiтнiх канiкул: куток у
здоровеннiй, схожiй на сюрреалiстично заставлений мольбертами спортзал
кошарi з матовим, як у клозетi, вiкном на всю стiну, - скажи, чувак, спасибi
й на тому, beggars can't be
choosers49, - вона ж
приїхала в те обезлюднiле унiверситетське мiстечко єдино задля нього, задля
нього залишила Кембрiдж - i, щойно залишила, - мов рухнула протаранена
стiна, все посипалося з устiйнених мiсць: вже в Бостонському аеропорту
Logan, щойно вилiзла з таксi, - розiрвався босонiжок - волочачи ногу,
пiдiйшла до стойки з квитком, i з'ясувалося: всi рейси "United" затримано, у
Вашiнґтонi, де мала пересiдати на калiкуватого пенсiльванського
"кукурузника", лютувала гроза, - заметалася вiд одного службовця до другого,
всi знай вистрiлювали хлопавками пустих усмiшок, що ж робити, вона конче
мусила встигнути сьогоднi на вечiр до Марка, завтра вранцi вони планували
вирушати автом до Нью-Йорка, до Кеннедi, зустрiчати ґенiального українського
художника, що не знає ж (iдiот!) нi слова по-англiйському, так класно було
пiдiгнано сценарiй, i от на тобi! - мiняла квиток на iнший рейс, сорок
хвилин упрiвала в салонi пiд булькiт музики в навушниках (щоп'ять хвилин
перебиваний бадьорими обiцянками злетiти, тiльки-но дiстануть дозвiл), у
Вашiнґтонському Dulles було так, мов перед хвилею оголосили воєнний стан:
люди гупотiли коридором, метляючи перекинутими через плече сумками, вищали
вiзочки, скреготали колiщата, заходилось ревом, на всьому протязi
коридорного склепiння, невидиме немовля, i вона й собi гналася за iншими, з
поверха на поверх, петляючи, як увi снi чи в хоррор-фiльмi, вiд ґейту до
ґейту, i, добiгши, сапаючи, як собака-гончак, до закапелка з своїм
кукурузником, розбилася з льоту об мов-скеля-непорушного, професiйно
погiдного клерка за стойкою: "Your plane has just left,
ma'am"50 - а наступний же
коли? - а наступний завтра опiвднi - бликнув зубами: "Have a good
night!"51 - матюкнулась,
пiрвалась дзвонити Марковi, всi телефоннi "бути" були переповненi, автомат
з'їв монету, коло стойок "United" бiснувався, качаючи права (от де рiзниця
мiж нами й американцями!), розвереджений тлум, чолов'яга з чомусь мокрою
чуприною, явно на межi епiлептичного нападу, трусив за барки також
мокро-блискучого лицем негра в "United"ськiй формi: "You're a jerk, you hear
me, man? You go and bring me your boss right now, you hear? Right
now!"52 - той, з бiло
вибалушеними очима, видирався, цвiкав слиною: "You just don't call me
names!"53 - i, фокусницьким,
чи то офiцiантським, елеґантним жестом вихопивши з кишенi рацiю, кликав,
замiсть запотребованого боса, полiцiю, ну, таке й у Совдепiї б сталося, -
Розi заскиглила в трубку, що Марк уже виїхав - в аеропорт, їй назустрiч, -
за шкляними дверима, в жовтяво пiдсвiченiй тьмi, знову закосив дощ,
пошкандибала до багажних конвейєрiв - забрати валiзки, ясно вже, що ночувати
доведеться в Вашiнґтонi, маленький носильник з ямкуватим, мов з iншого
обличчя перенесеним носом, iно глипнувши на її квитанцiї, радiсно сповiстив,
що вони встигли перекинути багаж iз бостонського рейсу на дiдьчого
кукурузника - дуже хапалися, мем, усього десять хвилин мали, але - встигли,
Богу дякувати, don't worry,
ma'am54, - стояв,
розпромiнений своїм звершенням, i чекав на похвалу, аж шкода було його
розчаровувати: значить, багаж вiдправили, а мене нi? I стою я в аеропорту
Dulles, у городi Вашiнґтонi, на пiвнiчноамериканському континентi, на
планетi Земля, через праве плече дамська сумочка, в лiвiй руцi течка з
комп'ютером, анi зубної щiтки, нi пари бiлизни, летить зараз десь над
Атлантикою чоловiк, задля якого я все це затiяла, i ось це й є - єдина моя
адреса: трохи прийшовши до тями, викуривши двi цигарки, перештампувала
квиток - на Кеннедi: хай уже, раз таке дiло, Марк завтра зустрiчає там нас
обох - нарiзно, якось уже здибаємось; потелефонувала вашiнґтонським
знайомим, що вiддавна кликали її в гостi, хоч, мабуть-таки, не опiвночi, -
драстуйте вам, оце ж я тут, у Dulles, дайте води напитися, бо так їсти хочу,
що переночувати нiде, - от уже справдi, дослiвно; iз записаною на клаптику
паперу адресою - it's fifteen minutes drive, we're waiting for