Страница:
Але, уважно подивившись у відкрите морякове обличчя, він уже не мав сумніву, що перед ним чесна людина.
– Хто ви такий? – уривчасто запитав він.
Пенкроф сказав, хто він такий.
– Гаразд, – промовив Сміт. – А яким чином ви пропонуєте мені тікати?
– Та ось на цій ледачій кулі, яку покинули хтозна-навіщо. У мене таке враження, що вона тільки нас і чекає!..
Моряк не мав потреби розтлумачувати свій план далі. Сміт зрозумів із півслова. Він ухопив Пенкрофа за руку й квапливо повів до свого помешкання.
Там моряк докладно виклав йому невигадливий простий план. Єдине, чим вони ризикували, це життям. Щоправда, ураган лютує, наче знавіснів, але такий вправний і відважний інженер, як Сайрес Сміт, і за такої погоди зумів би дати раду аеростатові. Якби він, Пенкроф, знав, як керувати кулею, то, не вагаючись, вилетів би звідси, звичайно, разом із Гербертом. А що ж до буревіїв, то він їх бачив-перебачив за свій вік!
Сайрес Сміт слухав моряка, не кажучи й слова, але очі його загорілись. Ось той омріяний щасливий збіг обставин! Він був не з тих, хто проминув би таку нагоду. План украй небезпечний, проте здійсненний, хоч на майдані виставлено варту. Вночі під прикриттям темряви можна пробратися до аеростата, прослизнути в гондолу, а потім обрізати канати, що тримають її біля землі. Звичайно, вони ризикують власним життям, але, з іншого боку, їм може й пощастити. От якби не ця буря… Хоча тоді аеростат давно вже вилетів би, і таку жадану для усіх нагоду було б втрачено назавжди!
– Я не сам!.. – наостанок коротко відповів Сайрес Сміт.
– Скількох людей ви хотіли б узяти з собою? – запитав моряк.
– Двох: свого друга Спілета і служника Наба.
– Значить, вас троє, – підсумував Пенкроф. – З Гербертом і зі мною – п’ятеро. А на кулі мали летіти шестеро…
– Домовились. Полетимо! – твердо сказав Сайрес Сміт.
Сказав це не лише від свого імені, а й від імені журналіста; проте той був не з боягузів і як тільки довідався про план утечі, підтримав його, не вагаючись. Щоправда, здивувався, як йому самому не спало це на думку. Що ж до Наба, то він ладен був піти за своїм хазяїном у вогонь і в воду.
– У такому разі… до вечора! – попрощався Пенкроф. – Вдаватимемо, що ми вп’ятьох знічев’я вирішили погуляти.
– До вечора! – відповів Сайрес Сміт. – До десятої вечора. І дай Боже, щоб до нашого відльоту не вщухла буря!
Пенкроф попрощався з інженером і повернувся додому, де на нього чекав юний Герберт Браун. Відважний хлопець знав про моряків план і стурбовано чекав наслідків його зустрічі з інженером. Як бачимо, всі п’ятеро були мужні й рішучі люди, котрі, не вагаючись, ладні були кинутись у вир стихії.
Ні! Буревій не вщух, і Джонатан Форстер та його супутники в таку негоду не могли б і думати про виліт у хисткій гондолі. Ураган не затихав цілий день. Інженер боявся одного: щоб куля прив’язаного аеростата, нахиляючись од вітру аж до землі, не вибухнула і не розірвалася на безліч клаптів. Він годинами блукав навколо майже безлюдного майдану, наглядаючи за полишеним літальним апаратом. Те саме робив і Пенкроф. Засунувши руки в кишені, він також блукав майданом, час від часу позіхаючи, як людина, що не знає, як згайнувати час, а насправді теж боявся, чи не лопне куля, чи не зірветься з канатів та не майне у небо аеростат.
Настав вечір. Спустилася непроглядна пітьма. Над землею котився густий туман. Сльота сікла обличчя. До кісток проймав холод. Над Річмондом нависла мла. Шалена буря немовби встановила щось подібне до перемир’я між обложеними й обложниками, навіть гармати змовкли, наче злякавшись оглушливих вибухів буревію. На вулицях міста не видно було жодної живої душі. За такої бурі здавалося навіть зайвим тримати варту серед майдану, де на всі боки шарпало кулю аеростата. Все, звичайно, сприяло втечі бранців, але як летіти, здавшися на волю ошаленілої стихії?
«Клятий буревій! – думав Пенкроф, натягуючи капелюха, що ледве втримувався на голові. – Чи ба! Ну та нічого, якось виборсаємось!»
О пів на десяту Сайрес Сміт зі своїми приятелями з різних боків прокралися на огорнений пітьмою майдан. Усі газові ліхтарі погасив вітер, і тому не видно було навіть велетенського аеростата, прибитого ураганним вітром аж до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжних кінців сітки аеростата, його тримав ще й міцний канат, пропущений у велике залізне кільце, вмуроване у бруківку; обидва кінці аеростата були прив’язані до бортів гондоли. Біля нього зустрілися п’ятеро полонених. Ніхто їх не помітив: стояла така темрява, що вони й один одного не бачили.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт, не зронивши й слова, сіли в гондолу, а Пенкроф тим часом за наказом інженера відв’язав мішки з баластом. За хвилину моряк піднявся до супутників.
Відтепер аеростата тримав лише канат, і Сайресу Сміту зоставалося тільки дати наказ про виліт.
Цієї миті в гондолу стрибнув пес. То був Топ, Сайресів собака; порвавши ланцюга, він наздогнав хазяїна. Боячись перевантажити гондолу, інженер хотів прогнати бідну тварину.
– Яка важниця! На одного більше, на одного менше!.. – сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.
Потім він одв’язав канат, і куля, злетівши навскоси, різко шугнула вгору, зачепила гондолою два димарі і збила їх.
На той час буря шаленіла, що й не розказати. Поночі інженер не міг і думати про спуск, а коли розвиднилось, то з’ясувалося, що через густий туман землі все одно не видно. Аж на п’ятий день під аеростатом, гнаним на шаленій швидкості нестримним буревієм, у просвітку між хмарами з’явилося безмежне море. Нам уже відомо, як із п’яти чоловіків, котрі 20 березня вилетіли на аеростаті з обложеного Річмонда, четверо були викинуті на пустельний берег за шість тисяч миль від міста[3], де вони скніли в полоні.
А той, кого бракувало чотирьом супутникам, що вирвалися із біди, той, на чиї пошуки вони кинулися, ледве ставши на земну твердь, був інженер Сайрес Сміт, людина, яка очолила їхню групу.
Розділ III
П’ята година вечора. Що сталося з інженером? Набів розпач. Пошуки в північному напрямку. Острівець. Сумнай тривожна ніч. Ранковий туман. Наб кидається плавому море. На обрії земля. Перехід протоки вбрід.
Інженера змило морською хвилею, коли не витримали мотузки сітки у вічках, серед яких він тримався. Зник і його собака. Вірний чотириногий друг кинувся в море рятувати свого хазяїна.
– Вперед! – крикнув журналіст.
І всі четверо – Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, – забувши про втому й голод, кинулись на пошуки інженера.
Бідолаха Наб аж плакав з люті й розпачу на саму думку про те, що втратив найдорожчу в світі людину.
Не минуло й двох хвилин відтоді, як зник Сайрес Сміт, а його супутники вже приземлилися на берег. І їхні сподівання врятувати його не були безпідставні.
– Шукаймо! Шукаймо! – розпачливо кричав Наб.
– Не турбуйся, Набе, – відгукнувся Гедеон Спілет. – Ми знайдемо його!
– Живого?
– Живого!
– Він уміє плавати? – запитав Пенкроф.
– Авжеж! – відповів Наб. – До того ж із ним Топ!..
Моряк, чуючи, як реве океан, тільки похитав головою.
Інженер зник із північного боку від узбережжя приблизно за півмилі від місця, де приземлилися його супутники. Якщо йому пощастило добратися до найближчої коси, то вони мали пройти щонайбільше півмилі.
Була десь шоста вечора. Спустився туман, а разом з ним і непроглядна ніч. Потерпілі від повітряної катастрофи йшли в північному напрямку східним берегом землі, на яку їх викинуло волею випадку, зовсім невідомої їм землі, – вони не могли визначити навіть її географічного розташування. Нещодавні невдахи-аеронавти йшли всипаним галькою піщаним берегом, де не росло ні кущика, ні травинки. На кожному кроці траплялися купини й виїмки; іти було дуже важко. З виїмок щомиті зривалися дужі великі птахи і, важко махаючи крильми, розліталися навсібіч у темряву. Інші пташки, менші й спритніші, спурхували цілими зграями і хмарами пролітали над головами людей. Морякові здавалося, що то баклани і чайки – він пізнав їхнє пронизливе квиління, яке проривалося крізь гуркіт морського прибою.
Час від часу потерпілі зупинялися й гучно кричали, прислухаючись, чи не відгукнеться з моря голос загубленого супутника. Очевидно, вони гадали, що коли будуть поблизу того місця, де Сайрес Сміт виплив на берег, він або сам відгукнеться, або принаймні почується гавкіт його собаки. Та ніхто не відгукувався, лише лунав прибій та шурхотіла галька, перекочуючись під хвилями. І маленький загін простував далі, не минаючи жодної звивини берега.
Пройшовши хвилин двадцять у цьому напрямку, четверо супутників несподівано наштовхнулися на водяну гряду з пінявими гребенями. Суша обривалася. Група спинилася на вузькому краю острова, об який люто розбивалися морські хвилі.
– Ми опинилися на мисі. Треба вернутися, тримаючись правої руки, і таким чином іти далі островом.
– Але ж він там! – крикнув Наб, показуючи в бік океану, де в темряві біліли гребені велетенських водяних валів.
– Гаразд, погукаймо його!
І всі четверо щосили стали кликати свого товариша, але на їхній крик знову ніхто не відгукнувся. Почекавши мить затишшя, вони гукнули разом удруге, втретє – все марно…
Тоді супутники обійшли мис і знову пішли піщаним, усіяним камінцями берегом. Та все ж Пенкроф помітив, що узбережжя стає крутішим, вищає, і висловив здогад: воно з’єднується досить витягнутим пасмом із пагорбом, який бовванів у темряві. Птахів тут було менше, море – спокійніше, тихіше, а хвилі нижчі. Майже не чулося шурхотіння гальки. З цього боку мису, що гострим виступом урізався в море й гасив океанські хвилі, безумовно, утворилася бухточка.
Однак ідучи далі в тому самому напрямку, тобто на південь, вони не наближалися б, а віддалялися б від тієї частини узбережжя, до якої міг дістатися Сайрес Сміт. Так вони пройшли півтори милі й не знайшли жодного вигину в береговій лінії, що дав би змогу повернути в північний бік. Проте мис, виступ якого їм довелося вже обігнути, мав поєднуватися з материком. І супутники, хоч і вкрай виснажені, з останніх сил уперто простували вперед, сподіваючись от-от натрапити на крутий поворот берегової лінії, що знову повів би їх у попередньому напрямку. І яке ж було їхнє розчарування, коли, пройшовши близько двох миль, вони знову вперлися в море, змушені зупинитись на краю високого залому, що закінчувався громаддям слизьких скель.
– Ми на якомусь острівці! – сказав Пенкроф. – І обійшли його уже з кінця в кінець!
Моряк не помилився: їх викинуло не на континент і навіть не на острів, а на вузький маленький острівець, завдовжки щонайбільше зо дві милі.
Чи був цей кам’янистий острівець, сумний притулок деяких морських птахів, частиною якогось більшого архіпелагу? Важко сказати… Коли супутники побачили з гондоли смужку землі, повитої туманом, вони не мали змоги розгледіти її розміри. Проте тепер Пенкроф, маючи гострий зір моряка, який звик удивлятися в темряву, не сумнівався в тому, що розрізняє на заході невиразне пасмо гористого узбережжя.
Та через темну ніч годі було визначити, чи їхній острівець був поблизу іншого, більшого острова, чи належав до якогось архіпелагу. Не було змоги й вибратися з цього малесенького острівця, омитого морем. Отож пошуки інженера, котрий, на жаль, так і не озвався, довелось відкласти на наступний день.
– Сайресова мовчанка іще нічого не значить, – мовив журналіст. – Можливо, він знепритомнів або лежить десь поранений і поки що не в змозі крикнути нам у відповідь. Не впадаймо в розпач.
По цьому Гедеон Спілет запропонував розпалити на скелі вогнище, яке було б для інженера сигналом і дороговказом. Та ніде не знайшлося жодного деревця, жодного кущика. Навколо лежало саме каміння й пісок.
Неважко уявити Набову тугу й тривогу його супутників, які встигли щиро полюбити свого мужнього товариша. Надто виразно бачили вони, що поки що безсилі допомогти йому. Доводилося чекати ранку. Інженер або загинув у морі, або ж йому пощастило врятуватися і знайти прихисток десь на узбережжі. Попереду години і години прикрого, сумного чекання. Уночі дуже похолодало. В утікачів зуб на зуб не попадав, але вони майже не помічали своїх страждань. Їм і на думку не спадало відпочити. Не даючи згаснути останній надії, вони думали не про себе, а про свого керівника і весь час блукали безплідним островом, щоразу повертаючись до тієї точки північного берега, що була найближче до місця катастрофи. Недавні бранці кричали знову й знову і прислухалися, чи не відгукнеться у відповідь інженер, чи не долине до них його поклик про допомогу; і, напевне, їхній крик лунав дуже далеко, бо вітер уже на той час затих, а з ним затихли й гуркіт прибою та хвилювання моря.
Якоїсь миті їм навіть почулося відлуння гучного Набового крику; Герберт звернув на це увагу Пенкрофа й додав:
– Це свідчить, що неподалік на заході є інший берег.
Моряк ствердно кивнув. Він не сумнівався в цьому: його ще не зраджували власні очі. Якщо він хоч на мить уздрів далеку землю, там справді була земля.
Але луна була єдиним відгуком на Набів крик – весь східний берег острівця, що загубився у безмежному океанському просторі, завмер у цілковитому безгомінні.
Тим часом небо мало-помалу очищалося від хмар. Десь опівночі у вишині заблищало кілька зірок, і якби інженер був поруч із своїми супутниками, він зауважив би, що зорі тут дуже відмінні від своїх посестер, які сяють у Північній півкулі. На новому для утікачів обрії не світилася Полярна зірка; сузір’я в зеніті разюче різнилося від зірок, які Сайрес Сміт звик бачити в північній частині Нового Світу, а з боку Південного полюсу сяяв Південний Хрест.
Минула ніч. 25 березня близько п’ятої години ранку середина неба ледь-ледь порожевіла, хоч обрій залишався ще темним; а вдосвіта на море наліг такий туман, що кроків за двадцять нічого не було видно. Він розгортався сувоями сивих хвиль, які повільно котилися над землею.
Погода аж ніяк не сприяла пошукам. Потерпілі не розрізняли нічого довкола. Тим часом як Наб і журналіст вдивлялися в океан, моряк і Герберт шукали поглядом протилежний берег на заході. Проте ніде не виднілося ані п’яді землі.
– Байдуже, – сказав Пенкроф. – Я й не бачачи чую берег… Він он там… Он там… Це так само незаперечно, як і те, що ми уже не в Річмонді!
Та незабаром туман розвіявся. Тепер над морем висів тільки легкий серпанок, що провіщав погожий сонячний день. Тепле проміння вже зігрівало не лише верхні шари повітря, а й діставало поверхні острова.
Через три чверті години після сходу сонця, тобто десь о пів на сьому, туман почав рідшати. Низом він потроху розвіявся і, згущуючись у хмарки, піднімався вище і вище. Незабаром, немов із хмари, виринув весь острівець, а за ним і обрій над морем, безмежний зі сходу і обірваний високим крутим берегом на заході.
Так, там була земля. Там хай і тимчасовий, та все ж порятунок. Між острівцем і протилежним берегом, відокремленим протокою завширшки з півмилі, вирувала й шуміла стрімка течія.
І тут один із тих, що зазнали повітряної аварії, не радячись ні з ким, крім власного сумління, не питаючи думки супутників, навіть не обізвавшись до них, прожогом кинувся у бурхливий вир. То був Наб. Він квапився на той бік, щоб піти берегом далі на північ. Ніхто не зміг би його зупинити. І марно кликав негра Пенкроф. Журналіст також готувався пливти слідом за Набом.
Тоді до нього підійшов Пенкроф.
– Ви хочете пливти через протоку?
– Так, – відповів Гедеон Спілет.
– Гаразд. Але, повірте мені, краще почекати, – сказав моряк. – Наб і сам допоможе своєму хазяїнові. Якщо ми зараз попливемо через протоку, нас може віднести у відкрите море. Тут страшна течія. Та коли я не помиляюся, це течія відпливу. Ви бачите, як відступає море від краю берега? Наберімося терпіння, а під кінець відпливу ми, можливо, знайдемо десь перехід убрід…
– Ви маєте слушність, – погодився журналіст. – Тримаймося гурту, не дуже віддаляймося один від одного.
А тим часом Наб мужньо боровся з течією, перепливаючи навскоси протоку. З кожним помахом рук із води виринали його чорні плечі. Негра дуже швидко зносило течією, та все ж він потроху наближався до протилежного берега. Півмилі, що відокремлювали острівець від другого берега, він подолав аж через півгодини і дістався землі за кілька тисяч футів від місця, навпроти якого кинувся у воду.
Нарешті Наб вийшов на сушу під високою прямовисною гранітною скелею, рішуче струсив із себе воду, побіг берегом і за кілька хвилин зник за скелястим мисом, що виступав у море майже проти північного кінця їхнього невеличкого острова.
Набові супутники стривожено спостерігали за його відчайдушним вчинком, і, коли він зник із поля зору, всі троє, тамуючи голод устрицями, що рясно лежали на піску понад морем, задивились на землю, де сподівалися шукати прихистку. Бідним видався їхній сніданок, та яка не яка, а їжа. По той бік виднілася широка затока, обрізана з півдня дикою голою скелею, що виступала далеко в море. Скеля та поєднувалася з узбережжям примхливо окресленим пасмом високих гранітних бескидів. Зате з півночі затока розширювалась, берег заокруглювався з південного заходу на північний схід і завершувався гострим мисом. Між двома отими виступами, якими закінчувалася вигнута луком дуга затоки, відстань була, певно, миль вісім. Розташований за півмилі від невідомої землі вузький острівець, на якому вони стояли, скидався на велетенського кита завширшки зо чверть милі у найширшому місці.
Тривав відплив, і на тому боці дедалі ширшала піщана коса, всіяна темними скелями, які все вище виступали з води. За нею здіймалася, нагадуючи фортечний редут, прямовисна, не менше трьохсот футів завширшки, гранітна круча, увінчана примхливим карнизом. Простягнувшись милі на три, праворуч вона обривалася, мов обрубана людською рукою, а ліворуч – навпаки, ніби розкололась на скелі призматичної форми, кам’яні прискалки і, поступово знижуючись, витяглася довгим спуском, що потроху переходив у підводні рифи південного мису.
Зверху на плоскогір’ї не росло жодного дерева. То була гола нагірна рівнина, що нагадувала гору поблизу Кейптауна біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні вона здавалася такою з острівця. Та все ж праворуч, за кручею, буяла зелень. Там виднілися крони великих дерев, що зливалися в суцільну зелену смугу і тяглися допоки сягав зір. Та зелень радувала око вчорашніх невдалих повітроплавців, вельми засмучених непривітними обрисами похмурої гранітної кручі.
А на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід під сонячним промінням сяяла біла вершина. То біліла снігова шапка, що вкривала далеку гору.
Ніхто з мандрівників не міг би сказати, була та земля островом чи частиною материка. Зате, глянувши на судомно вигнуте пасмо скель, що громадилися ліворуч від острівця, кожен геолог, не вагаючись, упізнав би його вулканічне походження – то, безумовно, були плоди праці бога підземного царства Плутона.
Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт уважно вдивлялися в землю, на якій, можливо, мали жити довгі роки, а то й померти, якщо повз її береги не пролягає шлях кораблів.
– Що скажеш, Пенкрофе? – запитав Герберт.
– Бачиш, – відповів моряк, – як і скрізь, є там, певно, і добре, й погане. Побачимо, чого більше… А відплив дедалі помітніший! Години через три спробуємо перебратися на той бік, а там постараємось виплутатися з біди і знайти містера Сміта!
Пенкрофові розрахунки справдилися. Через три години відплив досяг найнижчого рівня, і більша частина піщаного дна у протоці виступила на поверхню. Між острівцем і протилежним берегом лишалася тільки смужка води, яку, звичайно, не важко було подолати.
Близько десятої ранку Гедеон Спілет з обома своїми супутниками роздяглися, позв’язували одяг і, примостивши його на головах, побрели через протоку, глибина в якій сягала щонайбільше п’ять футів. А Герберт, для котрого і така глибина була завелика, плавав, як риба, тож і він чудово вийшов зі скрути. Всі троє без труднощів дісталися на другий берег. Там, швидко висохнувши на сонці, вони наділи збережений від води одяг і стали радитися.
Розділ IV
Літодоми. Гирло річки. Нетрі. Подальші пошуки. Зеленолистий ліс. Запас палива. Очікування припливу. З вершини прибережної кручі. Пліт. Повернення на берег.
Насамперед журналіст велів морякові чекати його на тому самому місці, куди й він мав повернутися, а сам, не марнуючи ні хвилини, пішов берегом туди, куди кілька годин тому побіг негр Наб. Кваплячись дізнатися, що сталося з інженером, він швидко зник за виступом скелі.
Гербертові хотілося піти разом з ним.
– Сиди, синку, – зупинив його опікун-моряк. – Ми повинні отаборитися і подивитись, чи не можна знайти поблизу що-небудь тривніше, ніж устриці. Коли наші приятелі повернуться, їм треба підкріпитися. У них своє діло, у нас – своє.
– Гаразд, Пенкрофе, – відповів Герберт.
– От і чудово, – похвалив хлопця моряк. – Почнемо по черзі. Ми змерзли, стомилися, зголодніли. Отож нам потрібен прихисток, вогнище і харчі. В лісі знайдеться дерево, в гніздах – яйця, залишається знайти житло.
– Домовилися, – відповів Герберт. – Я пошукаю серед скель печеру і таки знайду хоч якусь нору, що стане для нас притулком.
– Слушно, – підтримав його Пенкроф. – У дорогу, синку!
І обидва попростували попід величезною урвистою кручею широким піщаним берегом, що оголився після відпливу. Та вони пішли не на північ, а в протилежному напрямку. За кількасот футів від того місця, де вони переправилися, Пенкроф помітив вузьку розколину, що, на його думку, мала служити гирлом невеличкої річки або струмка. А їм, по-перше, важливо було розташуватися поблизу джерела питної води, а по-друге – могло бути, що Сайреса Сміта віднесло саме в цей бік.
Як ми вже сказали, круча прямовисно здіймалася щонайменше на триста футів, але навіть біля підніжжя, до якого часом діставали хвилі, у ній не було жодної щілини, що могла б послужити для них тимчасовим прихистком. Уся вона здавалася суцільним гранітним муром, перед яким безсилі морські стихії. Вгорі під кручею літали цілі хмари морських птахів, переважно різні породи перетинчастолапих із довгими тонкими і загостреними дзьобами; усіх отих крикливих пернатих мало лякала присутність людей, котрі напевне вперше порушили їхню самотність. Серед морських птахів Пенкроф розпізнав багато поморників, один із видів бакланів, яких часом називають морськими розбійниками, а також ненажерливих дрібних чайок, що гніздилися у впадинах гранітної кручі. Рушничний постріл у ту пташину хмару кинув би під ноги мисливцеві цілу купу здобичі, та для такого пострілу потрібна рушниця, а її, на жаль, не мали ні Пенкроф, ні Герберт. А втім, і чайки, і поморники майже не їстівні птахи, навіть їхні яйця дуже неприємні на смак.
Тим часом Герберт, трохи відійшовши ліворуч, незабаром помітив кілька порослих водоростями скель, що, очевидно, невдовзі знов зануряться в море. На них серед зелених і слизьких стебел фукусів була сила-силенна двостулкових скойок, якими на голодний шлунок не будеш нехтувати. Герберт гукнув Пенкрофа, і той відразу прибіг до нього.
– Еге-е-е, тут устриці! – гукнув моряк. – Ось що нам замінить пташині яйця, яких нам іще бракує!
– Ніякі це не устриці, – відповів підліток, уважно розглядаючи молюсків, що поприсмоктувалися до скель. – Це літодоми.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф.
– Ще й як!
– Тоді їстимемо літодомів.
Моряк міг цілком покластися на Герберта. Підліток був добре підкований у природознавстві, його завжди дуже вабила ця наука. На ту стезю хлопчину підштовхнув небіжчик-батько, пославши сина навчатися до найкращих викладачів Бостона, що не могли не перейнятися любов’ю до розумної дитини. Гербертові навички й знання натураліста згодом не раз ставали всім у пригоді, та й на самому початку їхнього життя на острові він також не помилявся.
Тут цілі грона літодомів з видовженими скойками міцно поприсмоктувалися до скель. Вони належали до виду молюсків-свердлильників, які виточують ямки у найтвердішому камінні, а їхні скойки заокруглені з обох боків, чого не буває в звичайних устриць.
Отож Пенкроф і Герберт уволю наїлися літодомів, що мирно розтулили скойки, гріючись на сонці. Наші мандрівники їли їх так само, як устриць, і обидва відзначили, що ці молюски досить гострі на смак, а тому не потребують ні перцю, ні будь-яких інших приправ. Вони швидко втамували голод, але після солонуватих літодомів спрага стала мучити їх ще дужче. Хоч-не-хоч, а треба було десь шукати прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на цій примхливо порізаній гористій місцевості не знайшлося хоча б джерельця.
Завбачливо запасшись літодомами, напхавши їх у всі кишені й набравши в носовики, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гірського узвишшя.
Пройшовши ще кроків двісті, вони наблизилися до ущелини; на її дні, як і передчував Пенкроф, текла невелика, проте повновода річка. У цьому місці кам’яна круча, здавалося, розкололась навпіл від якогось могутнього поштовху. Унизу вигиналася півколом бухточка, дно якої круто заглиблювалось. Ширина річища сягала тут ста футів, а береги – не більше двадцяти. Річка стрімко текла між двома гранітними кручами, які далі, вгору за течією, поступово знижувалися; потім вона різко повертала вбік і зникала в чагарниках за півмилі від гирла.
– Хто ви такий? – уривчасто запитав він.
Пенкроф сказав, хто він такий.
– Гаразд, – промовив Сміт. – А яким чином ви пропонуєте мені тікати?
– Та ось на цій ледачій кулі, яку покинули хтозна-навіщо. У мене таке враження, що вона тільки нас і чекає!..
Моряк не мав потреби розтлумачувати свій план далі. Сміт зрозумів із півслова. Він ухопив Пенкрофа за руку й квапливо повів до свого помешкання.
Там моряк докладно виклав йому невигадливий простий план. Єдине, чим вони ризикували, це життям. Щоправда, ураган лютує, наче знавіснів, але такий вправний і відважний інженер, як Сайрес Сміт, і за такої погоди зумів би дати раду аеростатові. Якби він, Пенкроф, знав, як керувати кулею, то, не вагаючись, вилетів би звідси, звичайно, разом із Гербертом. А що ж до буревіїв, то він їх бачив-перебачив за свій вік!
Сайрес Сміт слухав моряка, не кажучи й слова, але очі його загорілись. Ось той омріяний щасливий збіг обставин! Він був не з тих, хто проминув би таку нагоду. План украй небезпечний, проте здійсненний, хоч на майдані виставлено варту. Вночі під прикриттям темряви можна пробратися до аеростата, прослизнути в гондолу, а потім обрізати канати, що тримають її біля землі. Звичайно, вони ризикують власним життям, але, з іншого боку, їм може й пощастити. От якби не ця буря… Хоча тоді аеростат давно вже вилетів би, і таку жадану для усіх нагоду було б втрачено назавжди!
– Я не сам!.. – наостанок коротко відповів Сайрес Сміт.
– Скількох людей ви хотіли б узяти з собою? – запитав моряк.
– Двох: свого друга Спілета і служника Наба.
– Значить, вас троє, – підсумував Пенкроф. – З Гербертом і зі мною – п’ятеро. А на кулі мали летіти шестеро…
– Домовились. Полетимо! – твердо сказав Сайрес Сміт.
Сказав це не лише від свого імені, а й від імені журналіста; проте той був не з боягузів і як тільки довідався про план утечі, підтримав його, не вагаючись. Щоправда, здивувався, як йому самому не спало це на думку. Що ж до Наба, то він ладен був піти за своїм хазяїном у вогонь і в воду.
– У такому разі… до вечора! – попрощався Пенкроф. – Вдаватимемо, що ми вп’ятьох знічев’я вирішили погуляти.
– До вечора! – відповів Сайрес Сміт. – До десятої вечора. І дай Боже, щоб до нашого відльоту не вщухла буря!
Пенкроф попрощався з інженером і повернувся додому, де на нього чекав юний Герберт Браун. Відважний хлопець знав про моряків план і стурбовано чекав наслідків його зустрічі з інженером. Як бачимо, всі п’ятеро були мужні й рішучі люди, котрі, не вагаючись, ладні були кинутись у вир стихії.
Ні! Буревій не вщух, і Джонатан Форстер та його супутники в таку негоду не могли б і думати про виліт у хисткій гондолі. Ураган не затихав цілий день. Інженер боявся одного: щоб куля прив’язаного аеростата, нахиляючись од вітру аж до землі, не вибухнула і не розірвалася на безліч клаптів. Він годинами блукав навколо майже безлюдного майдану, наглядаючи за полишеним літальним апаратом. Те саме робив і Пенкроф. Засунувши руки в кишені, він також блукав майданом, час від часу позіхаючи, як людина, що не знає, як згайнувати час, а насправді теж боявся, чи не лопне куля, чи не зірветься з канатів та не майне у небо аеростат.
Настав вечір. Спустилася непроглядна пітьма. Над землею котився густий туман. Сльота сікла обличчя. До кісток проймав холод. Над Річмондом нависла мла. Шалена буря немовби встановила щось подібне до перемир’я між обложеними й обложниками, навіть гармати змовкли, наче злякавшись оглушливих вибухів буревію. На вулицях міста не видно було жодної живої душі. За такої бурі здавалося навіть зайвим тримати варту серед майдану, де на всі боки шарпало кулю аеростата. Все, звичайно, сприяло втечі бранців, але як летіти, здавшися на волю ошаленілої стихії?
«Клятий буревій! – думав Пенкроф, натягуючи капелюха, що ледве втримувався на голові. – Чи ба! Ну та нічого, якось виборсаємось!»
О пів на десяту Сайрес Сміт зі своїми приятелями з різних боків прокралися на огорнений пітьмою майдан. Усі газові ліхтарі погасив вітер, і тому не видно було навіть велетенського аеростата, прибитого ураганним вітром аж до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжних кінців сітки аеростата, його тримав ще й міцний канат, пропущений у велике залізне кільце, вмуроване у бруківку; обидва кінці аеростата були прив’язані до бортів гондоли. Біля нього зустрілися п’ятеро полонених. Ніхто їх не помітив: стояла така темрява, що вони й один одного не бачили.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт, не зронивши й слова, сіли в гондолу, а Пенкроф тим часом за наказом інженера відв’язав мішки з баластом. За хвилину моряк піднявся до супутників.
Відтепер аеростата тримав лише канат, і Сайресу Сміту зоставалося тільки дати наказ про виліт.
Цієї миті в гондолу стрибнув пес. То був Топ, Сайресів собака; порвавши ланцюга, він наздогнав хазяїна. Боячись перевантажити гондолу, інженер хотів прогнати бідну тварину.
– Яка важниця! На одного більше, на одного менше!.. – сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.
Потім він одв’язав канат, і куля, злетівши навскоси, різко шугнула вгору, зачепила гондолою два димарі і збила їх.
На той час буря шаленіла, що й не розказати. Поночі інженер не міг і думати про спуск, а коли розвиднилось, то з’ясувалося, що через густий туман землі все одно не видно. Аж на п’ятий день під аеростатом, гнаним на шаленій швидкості нестримним буревієм, у просвітку між хмарами з’явилося безмежне море. Нам уже відомо, як із п’яти чоловіків, котрі 20 березня вилетіли на аеростаті з обложеного Річмонда, четверо були викинуті на пустельний берег за шість тисяч миль від міста[3], де вони скніли в полоні.
А той, кого бракувало чотирьом супутникам, що вирвалися із біди, той, на чиї пошуки вони кинулися, ледве ставши на земну твердь, був інженер Сайрес Сміт, людина, яка очолила їхню групу.
Розділ III
П’ята година вечора. Що сталося з інженером? Набів розпач. Пошуки в північному напрямку. Острівець. Сумнай тривожна ніч. Ранковий туман. Наб кидається плавому море. На обрії земля. Перехід протоки вбрід.
Інженера змило морською хвилею, коли не витримали мотузки сітки у вічках, серед яких він тримався. Зник і його собака. Вірний чотириногий друг кинувся в море рятувати свого хазяїна.
– Вперед! – крикнув журналіст.
І всі четверо – Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, – забувши про втому й голод, кинулись на пошуки інженера.
Бідолаха Наб аж плакав з люті й розпачу на саму думку про те, що втратив найдорожчу в світі людину.
Не минуло й двох хвилин відтоді, як зник Сайрес Сміт, а його супутники вже приземлилися на берег. І їхні сподівання врятувати його не були безпідставні.
– Шукаймо! Шукаймо! – розпачливо кричав Наб.
– Не турбуйся, Набе, – відгукнувся Гедеон Спілет. – Ми знайдемо його!
– Живого?
– Живого!
– Він уміє плавати? – запитав Пенкроф.
– Авжеж! – відповів Наб. – До того ж із ним Топ!..
Моряк, чуючи, як реве океан, тільки похитав головою.
Інженер зник із північного боку від узбережжя приблизно за півмилі від місця, де приземлилися його супутники. Якщо йому пощастило добратися до найближчої коси, то вони мали пройти щонайбільше півмилі.
Була десь шоста вечора. Спустився туман, а разом з ним і непроглядна ніч. Потерпілі від повітряної катастрофи йшли в північному напрямку східним берегом землі, на яку їх викинуло волею випадку, зовсім невідомої їм землі, – вони не могли визначити навіть її географічного розташування. Нещодавні невдахи-аеронавти йшли всипаним галькою піщаним берегом, де не росло ні кущика, ні травинки. На кожному кроці траплялися купини й виїмки; іти було дуже важко. З виїмок щомиті зривалися дужі великі птахи і, важко махаючи крильми, розліталися навсібіч у темряву. Інші пташки, менші й спритніші, спурхували цілими зграями і хмарами пролітали над головами людей. Морякові здавалося, що то баклани і чайки – він пізнав їхнє пронизливе квиління, яке проривалося крізь гуркіт морського прибою.
Час від часу потерпілі зупинялися й гучно кричали, прислухаючись, чи не відгукнеться з моря голос загубленого супутника. Очевидно, вони гадали, що коли будуть поблизу того місця, де Сайрес Сміт виплив на берег, він або сам відгукнеться, або принаймні почується гавкіт його собаки. Та ніхто не відгукувався, лише лунав прибій та шурхотіла галька, перекочуючись під хвилями. І маленький загін простував далі, не минаючи жодної звивини берега.
Пройшовши хвилин двадцять у цьому напрямку, четверо супутників несподівано наштовхнулися на водяну гряду з пінявими гребенями. Суша обривалася. Група спинилася на вузькому краю острова, об який люто розбивалися морські хвилі.
– Ми опинилися на мисі. Треба вернутися, тримаючись правої руки, і таким чином іти далі островом.
– Але ж він там! – крикнув Наб, показуючи в бік океану, де в темряві біліли гребені велетенських водяних валів.
– Гаразд, погукаймо його!
І всі четверо щосили стали кликати свого товариша, але на їхній крик знову ніхто не відгукнувся. Почекавши мить затишшя, вони гукнули разом удруге, втретє – все марно…
Тоді супутники обійшли мис і знову пішли піщаним, усіяним камінцями берегом. Та все ж Пенкроф помітив, що узбережжя стає крутішим, вищає, і висловив здогад: воно з’єднується досить витягнутим пасмом із пагорбом, який бовванів у темряві. Птахів тут було менше, море – спокійніше, тихіше, а хвилі нижчі. Майже не чулося шурхотіння гальки. З цього боку мису, що гострим виступом урізався в море й гасив океанські хвилі, безумовно, утворилася бухточка.
Однак ідучи далі в тому самому напрямку, тобто на південь, вони не наближалися б, а віддалялися б від тієї частини узбережжя, до якої міг дістатися Сайрес Сміт. Так вони пройшли півтори милі й не знайшли жодного вигину в береговій лінії, що дав би змогу повернути в північний бік. Проте мис, виступ якого їм довелося вже обігнути, мав поєднуватися з материком. І супутники, хоч і вкрай виснажені, з останніх сил уперто простували вперед, сподіваючись от-от натрапити на крутий поворот берегової лінії, що знову повів би їх у попередньому напрямку. І яке ж було їхнє розчарування, коли, пройшовши близько двох миль, вони знову вперлися в море, змушені зупинитись на краю високого залому, що закінчувався громаддям слизьких скель.
– Ми на якомусь острівці! – сказав Пенкроф. – І обійшли його уже з кінця в кінець!
Моряк не помилився: їх викинуло не на континент і навіть не на острів, а на вузький маленький острівець, завдовжки щонайбільше зо дві милі.
Чи був цей кам’янистий острівець, сумний притулок деяких морських птахів, частиною якогось більшого архіпелагу? Важко сказати… Коли супутники побачили з гондоли смужку землі, повитої туманом, вони не мали змоги розгледіти її розміри. Проте тепер Пенкроф, маючи гострий зір моряка, який звик удивлятися в темряву, не сумнівався в тому, що розрізняє на заході невиразне пасмо гористого узбережжя.
Та через темну ніч годі було визначити, чи їхній острівець був поблизу іншого, більшого острова, чи належав до якогось архіпелагу. Не було змоги й вибратися з цього малесенького острівця, омитого морем. Отож пошуки інженера, котрий, на жаль, так і не озвався, довелось відкласти на наступний день.
– Сайресова мовчанка іще нічого не значить, – мовив журналіст. – Можливо, він знепритомнів або лежить десь поранений і поки що не в змозі крикнути нам у відповідь. Не впадаймо в розпач.
По цьому Гедеон Спілет запропонував розпалити на скелі вогнище, яке було б для інженера сигналом і дороговказом. Та ніде не знайшлося жодного деревця, жодного кущика. Навколо лежало саме каміння й пісок.
Неважко уявити Набову тугу й тривогу його супутників, які встигли щиро полюбити свого мужнього товариша. Надто виразно бачили вони, що поки що безсилі допомогти йому. Доводилося чекати ранку. Інженер або загинув у морі, або ж йому пощастило врятуватися і знайти прихисток десь на узбережжі. Попереду години і години прикрого, сумного чекання. Уночі дуже похолодало. В утікачів зуб на зуб не попадав, але вони майже не помічали своїх страждань. Їм і на думку не спадало відпочити. Не даючи згаснути останній надії, вони думали не про себе, а про свого керівника і весь час блукали безплідним островом, щоразу повертаючись до тієї точки північного берега, що була найближче до місця катастрофи. Недавні бранці кричали знову й знову і прислухалися, чи не відгукнеться у відповідь інженер, чи не долине до них його поклик про допомогу; і, напевне, їхній крик лунав дуже далеко, бо вітер уже на той час затих, а з ним затихли й гуркіт прибою та хвилювання моря.
Якоїсь миті їм навіть почулося відлуння гучного Набового крику; Герберт звернув на це увагу Пенкрофа й додав:
– Це свідчить, що неподалік на заході є інший берег.
Моряк ствердно кивнув. Він не сумнівався в цьому: його ще не зраджували власні очі. Якщо він хоч на мить уздрів далеку землю, там справді була земля.
Але луна була єдиним відгуком на Набів крик – весь східний берег острівця, що загубився у безмежному океанському просторі, завмер у цілковитому безгомінні.
Тим часом небо мало-помалу очищалося від хмар. Десь опівночі у вишині заблищало кілька зірок, і якби інженер був поруч із своїми супутниками, він зауважив би, що зорі тут дуже відмінні від своїх посестер, які сяють у Північній півкулі. На новому для утікачів обрії не світилася Полярна зірка; сузір’я в зеніті разюче різнилося від зірок, які Сайрес Сміт звик бачити в північній частині Нового Світу, а з боку Південного полюсу сяяв Південний Хрест.
Минула ніч. 25 березня близько п’ятої години ранку середина неба ледь-ледь порожевіла, хоч обрій залишався ще темним; а вдосвіта на море наліг такий туман, що кроків за двадцять нічого не було видно. Він розгортався сувоями сивих хвиль, які повільно котилися над землею.
Погода аж ніяк не сприяла пошукам. Потерпілі не розрізняли нічого довкола. Тим часом як Наб і журналіст вдивлялися в океан, моряк і Герберт шукали поглядом протилежний берег на заході. Проте ніде не виднілося ані п’яді землі.
– Байдуже, – сказав Пенкроф. – Я й не бачачи чую берег… Він он там… Он там… Це так само незаперечно, як і те, що ми уже не в Річмонді!
Та незабаром туман розвіявся. Тепер над морем висів тільки легкий серпанок, що провіщав погожий сонячний день. Тепле проміння вже зігрівало не лише верхні шари повітря, а й діставало поверхні острова.
Через три чверті години після сходу сонця, тобто десь о пів на сьому, туман почав рідшати. Низом він потроху розвіявся і, згущуючись у хмарки, піднімався вище і вище. Незабаром, немов із хмари, виринув весь острівець, а за ним і обрій над морем, безмежний зі сходу і обірваний високим крутим берегом на заході.
Так, там була земля. Там хай і тимчасовий, та все ж порятунок. Між острівцем і протилежним берегом, відокремленим протокою завширшки з півмилі, вирувала й шуміла стрімка течія.
І тут один із тих, що зазнали повітряної аварії, не радячись ні з ким, крім власного сумління, не питаючи думки супутників, навіть не обізвавшись до них, прожогом кинувся у бурхливий вир. То був Наб. Він квапився на той бік, щоб піти берегом далі на північ. Ніхто не зміг би його зупинити. І марно кликав негра Пенкроф. Журналіст також готувався пливти слідом за Набом.
Тоді до нього підійшов Пенкроф.
– Ви хочете пливти через протоку?
– Так, – відповів Гедеон Спілет.
– Гаразд. Але, повірте мені, краще почекати, – сказав моряк. – Наб і сам допоможе своєму хазяїнові. Якщо ми зараз попливемо через протоку, нас може віднести у відкрите море. Тут страшна течія. Та коли я не помиляюся, це течія відпливу. Ви бачите, як відступає море від краю берега? Наберімося терпіння, а під кінець відпливу ми, можливо, знайдемо десь перехід убрід…
– Ви маєте слушність, – погодився журналіст. – Тримаймося гурту, не дуже віддаляймося один від одного.
А тим часом Наб мужньо боровся з течією, перепливаючи навскоси протоку. З кожним помахом рук із води виринали його чорні плечі. Негра дуже швидко зносило течією, та все ж він потроху наближався до протилежного берега. Півмилі, що відокремлювали острівець від другого берега, він подолав аж через півгодини і дістався землі за кілька тисяч футів від місця, навпроти якого кинувся у воду.
Нарешті Наб вийшов на сушу під високою прямовисною гранітною скелею, рішуче струсив із себе воду, побіг берегом і за кілька хвилин зник за скелястим мисом, що виступав у море майже проти північного кінця їхнього невеличкого острова.
Набові супутники стривожено спостерігали за його відчайдушним вчинком, і, коли він зник із поля зору, всі троє, тамуючи голод устрицями, що рясно лежали на піску понад морем, задивились на землю, де сподівалися шукати прихистку. Бідним видався їхній сніданок, та яка не яка, а їжа. По той бік виднілася широка затока, обрізана з півдня дикою голою скелею, що виступала далеко в море. Скеля та поєднувалася з узбережжям примхливо окресленим пасмом високих гранітних бескидів. Зате з півночі затока розширювалась, берег заокруглювався з південного заходу на північний схід і завершувався гострим мисом. Між двома отими виступами, якими закінчувалася вигнута луком дуга затоки, відстань була, певно, миль вісім. Розташований за півмилі від невідомої землі вузький острівець, на якому вони стояли, скидався на велетенського кита завширшки зо чверть милі у найширшому місці.
Тривав відплив, і на тому боці дедалі ширшала піщана коса, всіяна темними скелями, які все вище виступали з води. За нею здіймалася, нагадуючи фортечний редут, прямовисна, не менше трьохсот футів завширшки, гранітна круча, увінчана примхливим карнизом. Простягнувшись милі на три, праворуч вона обривалася, мов обрубана людською рукою, а ліворуч – навпаки, ніби розкололась на скелі призматичної форми, кам’яні прискалки і, поступово знижуючись, витяглася довгим спуском, що потроху переходив у підводні рифи південного мису.
Зверху на плоскогір’ї не росло жодного дерева. То була гола нагірна рівнина, що нагадувала гору поблизу Кейптауна біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні вона здавалася такою з острівця. Та все ж праворуч, за кручею, буяла зелень. Там виднілися крони великих дерев, що зливалися в суцільну зелену смугу і тяглися допоки сягав зір. Та зелень радувала око вчорашніх невдалих повітроплавців, вельми засмучених непривітними обрисами похмурої гранітної кручі.
А на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід під сонячним промінням сяяла біла вершина. То біліла снігова шапка, що вкривала далеку гору.
Ніхто з мандрівників не міг би сказати, була та земля островом чи частиною материка. Зате, глянувши на судомно вигнуте пасмо скель, що громадилися ліворуч від острівця, кожен геолог, не вагаючись, упізнав би його вулканічне походження – то, безумовно, були плоди праці бога підземного царства Плутона.
Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт уважно вдивлялися в землю, на якій, можливо, мали жити довгі роки, а то й померти, якщо повз її береги не пролягає шлях кораблів.
– Що скажеш, Пенкрофе? – запитав Герберт.
– Бачиш, – відповів моряк, – як і скрізь, є там, певно, і добре, й погане. Побачимо, чого більше… А відплив дедалі помітніший! Години через три спробуємо перебратися на той бік, а там постараємось виплутатися з біди і знайти містера Сміта!
Пенкрофові розрахунки справдилися. Через три години відплив досяг найнижчого рівня, і більша частина піщаного дна у протоці виступила на поверхню. Між острівцем і протилежним берегом лишалася тільки смужка води, яку, звичайно, не важко було подолати.
Близько десятої ранку Гедеон Спілет з обома своїми супутниками роздяглися, позв’язували одяг і, примостивши його на головах, побрели через протоку, глибина в якій сягала щонайбільше п’ять футів. А Герберт, для котрого і така глибина була завелика, плавав, як риба, тож і він чудово вийшов зі скрути. Всі троє без труднощів дісталися на другий берег. Там, швидко висохнувши на сонці, вони наділи збережений від води одяг і стали радитися.
Розділ IV
Літодоми. Гирло річки. Нетрі. Подальші пошуки. Зеленолистий ліс. Запас палива. Очікування припливу. З вершини прибережної кручі. Пліт. Повернення на берег.
Насамперед журналіст велів морякові чекати його на тому самому місці, куди й він мав повернутися, а сам, не марнуючи ні хвилини, пішов берегом туди, куди кілька годин тому побіг негр Наб. Кваплячись дізнатися, що сталося з інженером, він швидко зник за виступом скелі.
Гербертові хотілося піти разом з ним.
– Сиди, синку, – зупинив його опікун-моряк. – Ми повинні отаборитися і подивитись, чи не можна знайти поблизу що-небудь тривніше, ніж устриці. Коли наші приятелі повернуться, їм треба підкріпитися. У них своє діло, у нас – своє.
– Гаразд, Пенкрофе, – відповів Герберт.
– От і чудово, – похвалив хлопця моряк. – Почнемо по черзі. Ми змерзли, стомилися, зголодніли. Отож нам потрібен прихисток, вогнище і харчі. В лісі знайдеться дерево, в гніздах – яйця, залишається знайти житло.
– Домовилися, – відповів Герберт. – Я пошукаю серед скель печеру і таки знайду хоч якусь нору, що стане для нас притулком.
– Слушно, – підтримав його Пенкроф. – У дорогу, синку!
І обидва попростували попід величезною урвистою кручею широким піщаним берегом, що оголився після відпливу. Та вони пішли не на північ, а в протилежному напрямку. За кількасот футів від того місця, де вони переправилися, Пенкроф помітив вузьку розколину, що, на його думку, мала служити гирлом невеличкої річки або струмка. А їм, по-перше, важливо було розташуватися поблизу джерела питної води, а по-друге – могло бути, що Сайреса Сміта віднесло саме в цей бік.
Як ми вже сказали, круча прямовисно здіймалася щонайменше на триста футів, але навіть біля підніжжя, до якого часом діставали хвилі, у ній не було жодної щілини, що могла б послужити для них тимчасовим прихистком. Уся вона здавалася суцільним гранітним муром, перед яким безсилі морські стихії. Вгорі під кручею літали цілі хмари морських птахів, переважно різні породи перетинчастолапих із довгими тонкими і загостреними дзьобами; усіх отих крикливих пернатих мало лякала присутність людей, котрі напевне вперше порушили їхню самотність. Серед морських птахів Пенкроф розпізнав багато поморників, один із видів бакланів, яких часом називають морськими розбійниками, а також ненажерливих дрібних чайок, що гніздилися у впадинах гранітної кручі. Рушничний постріл у ту пташину хмару кинув би під ноги мисливцеві цілу купу здобичі, та для такого пострілу потрібна рушниця, а її, на жаль, не мали ні Пенкроф, ні Герберт. А втім, і чайки, і поморники майже не їстівні птахи, навіть їхні яйця дуже неприємні на смак.
Тим часом Герберт, трохи відійшовши ліворуч, незабаром помітив кілька порослих водоростями скель, що, очевидно, невдовзі знов зануряться в море. На них серед зелених і слизьких стебел фукусів була сила-силенна двостулкових скойок, якими на голодний шлунок не будеш нехтувати. Герберт гукнув Пенкрофа, і той відразу прибіг до нього.
– Еге-е-е, тут устриці! – гукнув моряк. – Ось що нам замінить пташині яйця, яких нам іще бракує!
– Ніякі це не устриці, – відповів підліток, уважно розглядаючи молюсків, що поприсмоктувалися до скель. – Це літодоми.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф.
– Ще й як!
– Тоді їстимемо літодомів.
Моряк міг цілком покластися на Герберта. Підліток був добре підкований у природознавстві, його завжди дуже вабила ця наука. На ту стезю хлопчину підштовхнув небіжчик-батько, пославши сина навчатися до найкращих викладачів Бостона, що не могли не перейнятися любов’ю до розумної дитини. Гербертові навички й знання натураліста згодом не раз ставали всім у пригоді, та й на самому початку їхнього життя на острові він також не помилявся.
Тут цілі грона літодомів з видовженими скойками міцно поприсмоктувалися до скель. Вони належали до виду молюсків-свердлильників, які виточують ямки у найтвердішому камінні, а їхні скойки заокруглені з обох боків, чого не буває в звичайних устриць.
Отож Пенкроф і Герберт уволю наїлися літодомів, що мирно розтулили скойки, гріючись на сонці. Наші мандрівники їли їх так само, як устриць, і обидва відзначили, що ці молюски досить гострі на смак, а тому не потребують ні перцю, ні будь-яких інших приправ. Вони швидко втамували голод, але після солонуватих літодомів спрага стала мучити їх ще дужче. Хоч-не-хоч, а треба було десь шукати прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на цій примхливо порізаній гористій місцевості не знайшлося хоча б джерельця.
Завбачливо запасшись літодомами, напхавши їх у всі кишені й набравши в носовики, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гірського узвишшя.
Пройшовши ще кроків двісті, вони наблизилися до ущелини; на її дні, як і передчував Пенкроф, текла невелика, проте повновода річка. У цьому місці кам’яна круча, здавалося, розкололась навпіл від якогось могутнього поштовху. Унизу вигиналася півколом бухточка, дно якої круто заглиблювалось. Ширина річища сягала тут ста футів, а береги – не більше двадцяти. Річка стрімко текла між двома гранітними кручами, які далі, вгору за течією, поступово знижувалися; потім вона різко повертала вбік і зникала в чагарниках за півмилі від гирла.