Страница:
– Тут – вода! Там – дрова! – радо крикнув Пенкроф. – Чудово, Герберте, тепер нам бракує лише житла!
Вода в річці була чиста й прозора. Моряк переконався, що в такий час, тобто в години відпливу, коли до річки не доходять морські хвилі, вона прісна. Встановивши цю важливу обставину, Герберт кинувся на пошуки якої-небудь печери, що послужила б для них прихистком, та всі його зусилля знову виявилися марними: кам’яна круча скрізь була гладенька й рівна.
Проте поруч із гирлом річки, вище від того місця, куди доходив приплив, з величезних кам’яних брил утворилася не так печера, як нагромадження уламків гранітних скель, що їх у горах називають коминами. Пенкроф і Герберт зайшли досить глибоко в гранітну порожнину з шаром піску долі; світла не бракувало – воно лилося крізь щілини між кам’яними блоками – деякі з них лише чудом утримували рівновагу. Та заодно із світлом у щілини вривався вітер, що аж свистів у проходах, а з ним – крижаний холод. Тут морякові спало на думку, що, перегородивши деякі ділянки проходів і заклавши камінням з піском кілька щілин, комин можна було б зробити придатним для житла. Якби його схему накреслити на папері, то вона нагадувала б літеру &, тобто скорочене et caetera[4]. Отож, відгородивши верхню петлю значка, крізь яку в комин вривався південний і західний вітер, його нижню закрутку, безперечно, можна було б використати під житло.
– Оце те, що нам треба! – сказав Пенкроф. – А якщо побачимося із Смітом, він зуміє довести до ладу цей лабіринт.
– Побачимося, Пенкрофе! – запально вигукнув Герберт. – Але доки він повернеться, хотілося б хоч трохи обладнати тут наше житло. А цей комин нагадуватиме житло тільки тоді, коли ми зможемо зробити пічку в лівому коридорі, зберігши там отвір для диму.
– Зможемо, синку, не турбуйся, – відповів мoряк. – І цей Комин – Пенкроф так і залишив цю назву за їхнім тимчасовим прихистком – нам іще добре послужить. Та спочатку ходімо по паливо. Гадаю, дерево нам не завадить і для того, щоб позакладати тут щілини – в них так свище, наче чорт на трубі грає.
Герберт і Пенкроф вийшли з Комина і, обігнувши виступ скелі, подалися вгору лівим берегом річки. Її стрімка течія несла кілька підмитих дерев. А потужний приплив – він уже відчувався – очевидно, відкине їх знову далеко назад. І моряк подумав, що можна було б використати морські припливи й відпливи для перевезення річкою вантажів.
Пройшовши так іще чверть години, моряк і підліток добулися до крутого коліна річки, за яким вона різко повертала ліворуч і текла серед чудового лісу. Хоч уже хилилося на осінь, дерева й досі буйно зеленіли. Та й не дивно: вони належали до хвойних порід, поширених по всій земній кулі від північних широт до тропіків. Наш юний натураліст, зокрема, розпізнав деодари, численні різновиди яких поширені в Гімалаях. Від них віяло духмяними пахощами. Поміж деодарів купчилися сосни, розкинувши вгорі широкі парасолі густих крон. Землю устеляли густі високі трави, й, ступаючи по них, Пенкроф раз у раз чув, як під ногами лунко тріскотять, нагадуючи лускання ракет у небі, сухі гілки.
– Добре, хлопче, – сказав Пенкроф. – Я не знаю назв усіх дерев, зате мені відомо, які з них горять у вогнищі, а на сьогодні для нас найпотрібніша саме така порода!
– Тоді починаймо збирати хмиз! – відповів Герберт і відразу взявся до роботи.
Збирання хмизу не потребувало великих зусиль. Не треба було навіть обламувати дерев: під ногами лежало безліч сухих гілок. Тож палива не бракувало, та натомість виникли труднощі з його перевезенням до стоянки. Сухий, як порох, хмиз миттю згоратиме, і до Комина належало наносити дуже багато дров, а удвох перенести їх не так просто. Герберт поділився своїми сумнівами із Пенкрофом.
– Нічого, синку, – відповів моряк. – Має бути якийсь вихід і в цьому ділі. Вихід завжди є, треба тільки помізкувати. Нам би оце човна або возика, і не мали б ми ніякого клопоту!
– Зате в нас є річка! – вигукнув Герберт.
– Слушно! – погодився Пенкроф. – Річка сама понесе хмиз, недарма ж хтось придумав плоти.
– Щоправда, – зауважив Герберт, – вона нестиме дрова не туди, куди нам треба: зараз приплив.
– А ми з тобою зачекаємо відпливу, і вона їх перенесе аж до Комина. А поки що спробуймо змайструвати пліт.
І моряк, а слідом за ним Герберт пішли до узлісся, що підступало аж до коліна річки. Обидва несли на спині по такій в’язанці хмизу, на яку кожному стало сили. На порослому травою березі, де напевне ще не ступала людська нога, також валялося безліч сушняку. Пенкроф відразу взявся до роботи. В маленьку затоку, що утворилася за виступом берега, об який розбивалася течія, моряк зі своїм юним помічником принесли кілька колод і зв’язали їх сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту; зверху на нього наклали увесь зібраний хмиз – ношу, яку спромоглися б нести не менш як двадцять чоловік. Десь за годину, закінчивши роботу, вони причалили пліт до берега, і тепер лишалося тільки чекати відпливу.
Пенкроф і Герберт мали ще в запасі кілька годин і вирішили піднятися на плоскогір’я, аби оглянути з вишини цей невідомий край.
Як на те, за двісті кроків від коліна річки плоскогір’я кінчалося кам’янистим зсувом, що, поволі знижуючись, спускався до узлісся. Він нагадував природні сходи. Герберт і моряк побралися ними на гору. Маючи міцні ноги, вони за кілька хвилин досягли гребеня плоскогір’я і підійшли до виступу, що височів над гирлом річки. Ледь піднявшись на високе плоскогір’я, обидва задивилися на океан, над яким недавно пролітали під час страшної бурі. Герберт і Пенкроф схвильовано вдивлялися в північний берег невідомої землі, де відбулася остання дія повітряної катастрофи.
Та й не дивно – там десь зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом на хвилях хоча б шмат оболонки кулі, за який могла б ухопитися людина. Ніде ні душі, нічогісінько! Тільки неозора морська пустеля. Берег також пустельний. Не видно ні журналіста, ні Наба. Та, можливо, вони обидва зайшли надто далеко, щоб їх побачити.
– Щось мені підказує, – вигукнув Герберт, – що така діяльна людина, як Сайрес Сміт, не могла втопитися, як абихто. Не може бути, щоб він не виплив десь на берег. Правда ж, Пенкрофе?
Моряк сумно кивнув. Сам він утратив найменшу надію побачити Сайреса Сміта, однак, аби не розчарувати хлопця, сказав:
– Атож, атож, наш інженер із тих, хто виплутається з якої завгодно біди!..
Тим часом Пенкроф пильно вдивлявся у берег. Перед його очима тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла річки пасмом підводних скель. Досі, здіймаючись над морем, вони скидалися на отари морських звірів, що лежали серед білих бурунів. За пасмом рифів виблискувало на сонці море. З півдня, затуляючи обрій, височів мис, через який годі було сказати, куди далі тягнеться суша: прямо, на південний схід, чи на південний захід, утворюючи видовжений півострів. Із північного боку затоки берег, м’яко її огинаючи, виднівся до самого небокраю. Він був низький, положистий, без скель, із широкими піщаними мілинами, що виступали на поверхню під час відпливу.
Пенкроф і Герберт обернулися на захід. Там перед їхніми очима на відстані шести чи семи миль постала увінчана засніженою вершиною гора. Від її найвищих прискалків і аж за дві милі до берега росли густі ліси, на тлі яких широкими оазами виділялися ділянки вічнозелених дерев. Далі, від узлісся до берега, зеленіло розлоге плоскогір’я, всіяне примхливо розкиданими гайками. Ліворуч у просвітках між деревами часом зблискувала звивиста річечка: вона, здавалося, поверталась до відрогів гори, серед яких, напевне, брала витоки. Там, де моряк залишив пліт, річка текла між двома гранітними кручами; лівий берег лишався урвистим на протязі всієї течії, а правий, навпаки, потроху знижувався. Ближче до моря його гранітна круча переходила в окремі скелі, скелі – в розсипи каміння, а ті – у дрібну гальку, що встеляла берег аж до кінця коси.
– Де ми? На острові? – запитливо пробурмотів моряк.
– Якщо це й острів, то, мабуть, чималий, – відповів хлопець.
– Малий чи великий, острів є острів, – мовив Пенкроф. Та розв’язати вкрай важливе питання поки що не було змоги. Хоч-не-хоч, а вони мусили відкласти це на потім. Що ж до самого краю, де вони опинилися – байдуже, острів це був чи материк, – то він здавався родючим, мальовничим, гостинним і багатим на природні дари.
– Нам іще пощастило, – зауважив Пенкроф. – Попри нашу скруту ми повинні дякувати провидінню.
– Так, хвала Всевишньому! – відповів Герберт, набожне серце якого переповнювалося вдячністю до Творця всього сущого. Пенкроф і Герберт іще довго стояли й дивилися на невідому землю, куди їх закинула доля, проте ще не могли уявити, що їх на ній чекає.
Потім, спустившись південним гребенем плоскогір’я, обрамленого кетягом скель дивовижних обрисів, вони повернулися до річки. Дорогою їм раз у раз траплялися западини, у яких гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з каменя на камінь, Герберт розполохав їх цілу зграю.
– О, та це ніякі не баклани й не чайки! – вигукнув він.
– А що ж воно за пташки? – запитав Пенкроф. – Як на мене, вони вельми скидаються на голубів!
– Так воно й є. Це дикі голуби, точніше, гірські голуби, – відповів Герберт. – Я їх розпізнав: у них подвійне чорне пасмо на крилах, біла гузка й попелясто-голубе оперення. Ці дикі голуби, звичайно ж, їстівні, а їхні яйця – то справжнісінький делікатес! Аби лише їх хоч трохи знайшлося у гніздах!..
– Тепер якщо з них вилупляться пташенята, то тільки у вигляді омлету! – весело пожартував Пенкроф.
– А на чому ж ти їх смажитимеш? На капелюсі?
– Та ні, – сказав моряк, – я не чаклун. Ми їх спечемо, синку, і найкрутіші я беруся впорати сам!
Пенкроф і Герберт уважно оглянули гранітні впадини і, таки знайшовши в деяких ямках голубині яйця й набравши не один десяток їх у носовик моряка, вирішили, що приплив закінчився, й почали спускатися до річки. Коли вони підійшли до коліна річки, де залишився пліт, була перша година дня. Течія річки помітно, відновлювалася, тож вони мали скористатися відпливом, аби доставити саморобний пліт до її гирла. Пенкрофу не хотілося ні лишати пліт на волю течії, без керування, ні вилазити на нього, щоб стернувати. Та коли йдеться про мотузки й канати, кмітливості моряка немає меж: минуло кілька хвилин, а Пенкроф уже зсукав із сухих ліан канат завдовжки в кілька морських сажнів. Прив’язавши його до плоту, моряк міцно тримав другий кінець каната, а Герберт довгою жердиною виштовхував плота на течію. Спосіб сплаву вдався напрочуд. Ідучи берегом, Пенкроф стримував плота, і величезний вантаж хмизу плив за течією. Завдяки крутому берегу річища плоту не загрожувала небезпека сісти на мілину, і менше ніж за дві години допливши до гирла річки, він пристав за кілька кроків від Комина.
Розділ V
Пристосування Комина під житло. Як добути вогонь? Коробка сірників. Пошуки на березі. Повернення кореспондента й Наба. Єдиний сірник! Вогоньпалахкотить. Перша вечеря. Перший нічліг на суші.
Як тільки з плоту було перенесено хмиз, Пенкроф узявся обладнувати Комин, аби зробити його більш-менш придатним для проживання, і затулив коридори, якими гуляв протяг. Піском, камінням, переплетеними гілками й мокрою глиною моряк і Герберт щільно заклали проходи й отвори, відкриті південним вітрам, і відсікли верхній виток знаку &. Залишили для тяги тільки одну вузьку щілину в боковій галереї, яка мала водночас служити і димарем. Отож у них зосталося кілька «кімнат», якщо так можна назвати темні барлоги, що, можливо, не задовольнили б і диких звірів. Зате там було сухо, й принаймні у центральному приміщенні вони могли ходити на повен зріст. У всіх «кімнатах» на кам’яній долівці лежав шар дрібного піску, і хай там що, а поки не знайшлося нічого кращого, можна було миритися і з таким прихистком.
Влаштовуючи майбутнє житло, Герберт і Пенкроф уголос роз мірковували:
– Може, – сумнівався Герберт, – наші супутники знайдуть кращу печеру?
– Може, й так, – відповів моряк. – Але якщо не впевнений, – не сиди склавши руки. Запас біди не чинить та й їсти не просить.
– Ех, аби вони знайшли містера Сміта, – уже вкотре повторив Герберт. – Тоді нам лишалося б тільки дякувати Всевишньому.
– Атож, – стиха проказав Пенкроф. – Гарний був чоловік, таких мало!
– Чому був?.. – перепитав Герберт. – Ти вже не віриш, що він повернеться?
– Та ні, Господь з тобою! – заперечив моряк.
Незабаром усе, що можна, вони зробили, і Пенкроф сказав, що він особисто цілком задоволений.
– Тепер і нашим друзям можна повертатися, – мовив він. – Ми для них приготували лепський притулок.
Лишалося скласти з каміння пічку та приготувати щось на вечерю – діло просте й неважке. Ліворуч від центральної кімнати біля вузького отвору у глибині першого незакладеного коридору вони склали з широких пласких брил непогану пічку. Розташували її таким чином, щоб дим витягувало надвір, а значна частина тепла лишалася і підтримувала всередині належну температуру. Для хмизу знайшли місце в одній із кімнат, і Пенкроф поклав на каміння пічки кілька полін упереміш із дрібним хмизом. Не встиг він закінчити роботу, як підліток запитав, чи має він сірники.
– Звичайно, – відповів Пенкроф. – Я сказав би, на щастя, маю, бо без вогню і без труту ми як без рук!
– Але ж ми могли б добути вогонь так, як його добувають дикі племена: тручи одна об одну дві цурки.
– Що ж, спробуйте, хлопче, побачимо, що з того вийде. Тільки руки натрудите!
– А проте це дуже простий і дуже поширений на островах Тихого океану спосіб добувати вогонь.
– Не заперечую, – відповів Пенкроф, – та, напевне, дикуни краще знають, з якого боку взятися за це діло, або використовують якесь особливе дерево, бо я вже не раз пробував добути вогонь таким робом і щоразу марно! Я краще скористаюся сірниками. Де ж мої сірники?
Пенкроф заклопотано став шукати у куртці коробку сірників, з якими, як запеклий курець, ніколи не розлучався.
У куртці їх не знайшлося. Тоді він почав порпатися в кишенях штанів і, приголомшений, переконався, що й там їх немає.
– От халепа, справжня біда, – пробурмотів Пенкроф, дивлячись на Герберта. – Очевидно, коробка сірників випала у мене з кишені, і я навіть не відчув цього. А у вас, Герберте, часом немає запальнички або чогось іншого, щоб розпалити вогнище?
– На жаль, ні, Пенкрофе.
Моряк, а за ним і хлопець, вийшли з Комина. Пенкроф стурбовано тер собі лоба.
Обидва взялися пильно шукати сірники на піску, між скелями, на березі річки, але всі їхні пошуки були марні.
Коробочка була з міді, і вони не могли б її не помітити.
– Пенкроф, а ти не викинув її з аеростата? – запитав Герберт.
– Та ні, цього я нізащо не зробив би, – відповів моряк. – Але нас так шарпонуло, що не було б нічого дивного, якби зникла така дрібничка. Я й люльки позбувся! Бісова коробка! Де вона ділася?
– Тоді ось що: знову настав відплив, – сказав Герберт. – Біжімо туди, де ми приземлилися.
Мало було надії розшукати сірникову коробочку, яку хвилі під час припливу, напевне, присипали галькою, однак не зашкодило б ще раз спробувати щастя. Отож Герберт і Пенкроф поквапились до того місця, де напередодні приземлилися за дві сотні метрів від Комина. Там вони уважно обстежили і всіяний галькою берег, і кожну западину між валунами. Марна праця! Якщо коробочка десь тут і впала, то її злизали хвилі. В міру того як відплив оголював дно, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. За таких обставин то була дуже велика й поки що непоправна втрата.
Пенкроф не приховував свого гіркого розчарування. Він насупився, як хмара, і мовчав. Аби його хоч трохи утішити, Герберт зауважив, що сірники напевне намокли від морської води, і ними все одно не можна було б скористатися.
– Ні, хлопче, – відповів моряк. – Вони лежали в мідній коробочці із щільно припасованою кришкою. Що ж нам робити?
– Та нічого, я певен: вогонь ми добудемо, – сказав Герберт. – Містер Сміт або містер Спілет знайдуть якусь раду!
– Атож, – відповів Пенкроф. – Але тим часом ми зосталися без вогню, і наші приятелі, повернувшись, залишаться без вечері!
– Та не може бути, щоб у них не знайшлося ні сірників, ні кресала! – жваво заперечив Герберт.
– Сумніваюся, – відповів моряк, скрушно похитуючи головою. – По-перше, Наб і Сміт не курять, а Спілет, гадаю, швидше рятуватиме записника, ніж коробочку сірників!
Герберт промовчав. Втрата сірників була, безумовно, прикрим фактом. Та все ж підліток сподівався не так, то інак, а добути вогонь.
Досвідчений Пенкроф хоч і не належав до тих, хто панікує через дрібниці – та й не тільки через дрібниці, – був іншої думки. У всякому разі лишалося одне: чекати повернення Наба і журналіста. Але тоді вони мусили б відмовитись од жаданих печених яєць на вечерю, а одноманітне харчування сирими молюсками нікого не тішило.
Перш ніж повернутися до Комина, моряк і Герберт, не впевнені, що їм пощастить розпалити вогонь, поповнили запас літодомів і мовчки попростували до своєї нової домівки.
Ідучи, Пенкроф нишпорив очима по землі, й далі шукаючи свою незамінну коробочку сірників. Він навіть пройшов лівим берегом річки від її гирла аж до коліна, де вони майстрували пліт. Потім піднявся на плоскогір’я, там усе обійшов, шукав у високій траві на узліссі – все дарма!
Була п’ята вечора, коли Герберт і моряк повернулися до Комина. Нічого й казати – вони й там обнишпорили всі коридори аж до найтемнішого закутка і з сумом дійшли висновку: усі їхні пошуки марні.
Близько шостої вечора, коли сонце ховалося за західним пагорбом, Герберт, що ходив піщаним берегом, повідомив про повернення Наба і Гедеона Спілета.
Вони поверталися самі!.. У підлітка з невимовної туги стислося серце. Морякові передчуття справдилися. Інженера Сайреса Сміта вже не знайти! Журналіст, підійшовши, мовчки сів на уламку скелі. Ледь живий від утоми й голоду, він не мав сили і слово промовити!
Що ж до Наба, то самі його набряклі почервонілі очі красномовно свідчили, скільки він виплакав за Сайресом Смітом, та й зараз нестримні сльози ясно доводили, що він утратив останню крихту надії!
Зрештою журналіст розповів про пошуки Сайреса Сміта. Разом з Набом вони обійшли вісім миль узбережжя, тобто зайшли значно далі від того місця, де впав на воду аеростат і хвилі змили інженера та його собаку Топа. На всьому узбережжі не виднілося жодної живої душі. Жодного сліду людини або тварини. Жодного недавно перевернутого каменя, жодної риски на піску, жодного сліду ступні на всьому пройденому узбережжі. Там, без сумніву, давно вже не ступала людська нога. Море було так само пустельне, як і узбережжя; десь там, за кількасот метрів від берега, інженер знайшов у морській безодні свою могилу.
Цієї миті Наб схопився на ноги і схвильовано, не мирячись із безнадією, закричав:
– Ні! Ні! Він не помер! Ні! Цього не може бути! Не може бути! Він?! Ніколи! Зі мною, із будь-ким іншим таке могло б статися! Тільки не з ним! Ніколи в світі! Немає таких труднощів, з яких він не знайшов би виходу…
І, похитнувшись, прошепотів:
– О, я вже не маю сили!
Герберт підбіг до нього.
– Набе, – промовив хлопець, – ми знайдемо його! Господь поверне нам Сміта! А зараз ви голодні! Поїжте хоч трохи, прошу вас!
І він насипав перед бідним негром кілька жмень черепашок – їжу пісну й убогу.
Наб відмовився їсти, хоч не їв відтоді, як вони приземлилися. Втративши хазяїна, він утратив і бажання жити!
Що ж до Гедеона Спілета, то він поїв, скільки зміг, молюсків і ліг на піску під скелею. Журналіст був украй виснажений, але спокійний.
До Спілета підійшов Герберт і торкнувся його руки.
– Пане, – промовив він, – ми знайшли притулок, де вам буде далеко краще, ніж тут. Спадає ніч. Вам треба спочити. А завтра побачимо, що робити…
Журналіст підвівся і слідом за хлопцем почвалав до Комина.
Цієї миті до Гедеона Спілета підійшов Пенкроф і, ніби нічого не сталося, поцікавився, чи він часом не має хоча б одного сірника.
Журналіст зупинився, пошпортався в кишенях і, нічого не знайшовши, промовив:
– У мене була коробка, але я, мабуть, її викинув…
– Тоді моряк звернувся до Наба з тим самим питанням і одержав таку саму невтішну відповідь.
– От прокляття! – не втримавшись, вилаявся моряк.
Почувши це, журналіст підійшов до Пенкрофа.
– Що, немає жодного сірника?
– Жодного! І нічим розпалити вогонь.
– О, – вигукнув Наб, – якби тут був мій хазяїн, він знайшов би раду.
Усі четверо завмерли і стривожено мовчки подивились один на одного. Першим порушив тишу Герберт:
– Пане Спілет, ви курець і завжди маєте при собі сірники. Може, ви погано шукали? Пошукайте ще раз. Нам вистачить одного сірника!
Журналіст знов понишпорив у всіх кишенях штанів, жилета, пальта і нарешті, на превелику радість Пенкрофа і на ще більше власне задоволення, відчув щось за підкладкою жилета. Він намацав крізь тканину маленьку дерев’яну скалочку, але не міг її витягти. То напевне був сірник, до того ж єдиний, і конче треба було витягти його, не пошкодивши сірчаної головки.
– Дозвольте, я спробую, – запропонував юнак і дуже спритно, не зламавши, дістав маленьку дерев’яну паличку, здавалося б, нікчемну, але тепер неймовірно коштовну дрібничку, що так багато значила для цих бідних людей. Сірник був цілий.
– Сірник! – закричав Пенкроф. – Це для мене таке щастя, наче в нас їх цілий ящик!
Він обережно взяв сірника і в супроводі товаришів по нещастю пішов у Комин.
Ця дерев’яна скалочка, до яких так мало шани в містах і селах, які розкидають і ні за що не мають, тут була на вагу золота, і з нею належало поводитися вкрай обережно. Спочатку моряк пересвідчився, що сірник сухий. Потім задумано мовив:
– Треба б трохи паперу…
– Прошу, – повагавшись, озвався Гедеон Спілет і вирвав аркушик паперу із свого записника.
Пенкроф узяв у журналіста клаптик паперу і присів навпочіпки перед пічкою з хмизом. Там під накладеним сушняком уже лежала купка сухої трави, листя й моху, завдяки яким дерево мало швидко спалахнути й добре горіти.
Пенкроф згорнув ріжком аркушик паперу, як роблять курці люльок, запалюючи їх на сильному вітрі, і встромив його в мох. Потім узяв шорсткуватий, обточений хвилями камінець, старанно протер його і, затамувавши дух, чуючи, як стукає у грудях серце, легенько чиркнув сірником. Боячись обдерти фосфорну головку, Пенкроф ледь-ледь тернув її.
– Ні, я не можу, – пробурмотів він. – У мене тремтять руки… Я переведу сірника… Я не можу… Я не хочу!..
І, підвівшись, попросив Герберта спробувати розпалити замість нього вогнище.
Підліток іще ніколи так не хвилювався. Серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Прометей, що відважився викрасти вогонь з неба, і той не переживав так, як він! Проте, недовго думаючи, хлопець швидко чиркнув сірником об камінець. Почувся легенький тріск, і спалахнув блакитний вогник, повитий їдкуватим димом. Герберт тихо повернув сірника, щоб той розгорівся, і просунув його в паперовий ріжечок. Не минуло й кількох секунд, як загорівся папір і тієї ж миті – мох.
За хвилину затріскотіли сухі дрова, і в темряві весело затанцювало полум’я, яке щосили роздмухував моряк.
– Нарешті! – вигукнув Пенкроф, підводячись від вогнища. – Я зроду так не хвилювався!
Вогонь, що палахкотів у пічці, складеній із пласких кам’яних брил, звичайно, тішив око й зігрівав душу. Дим легко виходив у вузький прохід, у пічці була добра тяга, і незабаром по Комину пішло приємне сухе тепло.
Аби не згасло вогнище, за ним, звісно, треба стежити і завжди зберігати під золою кілька жевріючих вуглин. Завдання нескладне – воно потребувало лише трохи турботи та уваги, до того ж хмизу не бракувало і запаси палива легко було поповнити, коли у цьому виникне необхідність. Пенкроф вирішив скористатися пічкою перш за все для того, щоб приготувати більш тривну вечерю, ніж черепашки літодомів. Герберт приніс дві дюжини яєць. Журналіст, прихилившись до стіни в кутку, мовчки спостерігав за їхніми приготуваннями. В нього розколювалася голова від трьох питань: чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він? Якщо інженер вижив, упавши в море, чому досі не знайшов можливості дати про себе звістку?
Тим часом Наб, наче безмовна тінь, блукав піщаним берегом.
Пенкроф знав п’ятдесят два способи приготування яєць, та за теперішніх обставин не мав вибору. Він мусив задовольнитись тим, що загорнув їх у гарячу золу і спік на тихому вогні.
За кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запропонував журналістові пристати до вечері. Такою була перша трапеза невдах, що опинилися на невідомому їм острові.
Яйця були чудові на смак, і оскільки вони мали всі речовини, необхідні для людського організму, то бідолахи швидко вгамували голод і відчули приплив сили.
О, коли б то за вечерею не бракувало одного з них! Коли б то всі п’ятеро колишніх в’язнів, що втекли з Річмонда, були разом у цьому захистку серед громаддя скель, біля цього теплого палахкотливого вогню, на сухому чистому піску – і їм нічого не лишалося б, як тільки віддати хвалу Небу! Але Сайреса Сміта, найкмітливішого, найобізнанішого серед них, визнаного їхнього керівника тут не було! Вони навіть не могли віддати його прах землі!
Вода в річці була чиста й прозора. Моряк переконався, що в такий час, тобто в години відпливу, коли до річки не доходять морські хвилі, вона прісна. Встановивши цю важливу обставину, Герберт кинувся на пошуки якої-небудь печери, що послужила б для них прихистком, та всі його зусилля знову виявилися марними: кам’яна круча скрізь була гладенька й рівна.
Проте поруч із гирлом річки, вище від того місця, куди доходив приплив, з величезних кам’яних брил утворилася не так печера, як нагромадження уламків гранітних скель, що їх у горах називають коминами. Пенкроф і Герберт зайшли досить глибоко в гранітну порожнину з шаром піску долі; світла не бракувало – воно лилося крізь щілини між кам’яними блоками – деякі з них лише чудом утримували рівновагу. Та заодно із світлом у щілини вривався вітер, що аж свистів у проходах, а з ним – крижаний холод. Тут морякові спало на думку, що, перегородивши деякі ділянки проходів і заклавши камінням з піском кілька щілин, комин можна було б зробити придатним для житла. Якби його схему накреслити на папері, то вона нагадувала б літеру &, тобто скорочене et caetera[4]. Отож, відгородивши верхню петлю значка, крізь яку в комин вривався південний і західний вітер, його нижню закрутку, безперечно, можна було б використати під житло.
– Оце те, що нам треба! – сказав Пенкроф. – А якщо побачимося із Смітом, він зуміє довести до ладу цей лабіринт.
– Побачимося, Пенкрофе! – запально вигукнув Герберт. – Але доки він повернеться, хотілося б хоч трохи обладнати тут наше житло. А цей комин нагадуватиме житло тільки тоді, коли ми зможемо зробити пічку в лівому коридорі, зберігши там отвір для диму.
– Зможемо, синку, не турбуйся, – відповів мoряк. – І цей Комин – Пенкроф так і залишив цю назву за їхнім тимчасовим прихистком – нам іще добре послужить. Та спочатку ходімо по паливо. Гадаю, дерево нам не завадить і для того, щоб позакладати тут щілини – в них так свище, наче чорт на трубі грає.
Герберт і Пенкроф вийшли з Комина і, обігнувши виступ скелі, подалися вгору лівим берегом річки. Її стрімка течія несла кілька підмитих дерев. А потужний приплив – він уже відчувався – очевидно, відкине їх знову далеко назад. І моряк подумав, що можна було б використати морські припливи й відпливи для перевезення річкою вантажів.
Пройшовши так іще чверть години, моряк і підліток добулися до крутого коліна річки, за яким вона різко повертала ліворуч і текла серед чудового лісу. Хоч уже хилилося на осінь, дерева й досі буйно зеленіли. Та й не дивно: вони належали до хвойних порід, поширених по всій земній кулі від північних широт до тропіків. Наш юний натураліст, зокрема, розпізнав деодари, численні різновиди яких поширені в Гімалаях. Від них віяло духмяними пахощами. Поміж деодарів купчилися сосни, розкинувши вгорі широкі парасолі густих крон. Землю устеляли густі високі трави, й, ступаючи по них, Пенкроф раз у раз чув, як під ногами лунко тріскотять, нагадуючи лускання ракет у небі, сухі гілки.
– Добре, хлопче, – сказав Пенкроф. – Я не знаю назв усіх дерев, зате мені відомо, які з них горять у вогнищі, а на сьогодні для нас найпотрібніша саме така порода!
– Тоді починаймо збирати хмиз! – відповів Герберт і відразу взявся до роботи.
Збирання хмизу не потребувало великих зусиль. Не треба було навіть обламувати дерев: під ногами лежало безліч сухих гілок. Тож палива не бракувало, та натомість виникли труднощі з його перевезенням до стоянки. Сухий, як порох, хмиз миттю згоратиме, і до Комина належало наносити дуже багато дров, а удвох перенести їх не так просто. Герберт поділився своїми сумнівами із Пенкрофом.
– Нічого, синку, – відповів моряк. – Має бути якийсь вихід і в цьому ділі. Вихід завжди є, треба тільки помізкувати. Нам би оце човна або возика, і не мали б ми ніякого клопоту!
– Зате в нас є річка! – вигукнув Герберт.
– Слушно! – погодився Пенкроф. – Річка сама понесе хмиз, недарма ж хтось придумав плоти.
– Щоправда, – зауважив Герберт, – вона нестиме дрова не туди, куди нам треба: зараз приплив.
– А ми з тобою зачекаємо відпливу, і вона їх перенесе аж до Комина. А поки що спробуймо змайструвати пліт.
І моряк, а слідом за ним Герберт пішли до узлісся, що підступало аж до коліна річки. Обидва несли на спині по такій в’язанці хмизу, на яку кожному стало сили. На порослому травою березі, де напевне ще не ступала людська нога, також валялося безліч сушняку. Пенкроф відразу взявся до роботи. В маленьку затоку, що утворилася за виступом берега, об який розбивалася течія, моряк зі своїм юним помічником принесли кілька колод і зв’язали їх сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту; зверху на нього наклали увесь зібраний хмиз – ношу, яку спромоглися б нести не менш як двадцять чоловік. Десь за годину, закінчивши роботу, вони причалили пліт до берега, і тепер лишалося тільки чекати відпливу.
Пенкроф і Герберт мали ще в запасі кілька годин і вирішили піднятися на плоскогір’я, аби оглянути з вишини цей невідомий край.
Як на те, за двісті кроків від коліна річки плоскогір’я кінчалося кам’янистим зсувом, що, поволі знижуючись, спускався до узлісся. Він нагадував природні сходи. Герберт і моряк побралися ними на гору. Маючи міцні ноги, вони за кілька хвилин досягли гребеня плоскогір’я і підійшли до виступу, що височів над гирлом річки. Ледь піднявшись на високе плоскогір’я, обидва задивилися на океан, над яким недавно пролітали під час страшної бурі. Герберт і Пенкроф схвильовано вдивлялися в північний берег невідомої землі, де відбулася остання дія повітряної катастрофи.
Та й не дивно – там десь зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом на хвилях хоча б шмат оболонки кулі, за який могла б ухопитися людина. Ніде ні душі, нічогісінько! Тільки неозора морська пустеля. Берег також пустельний. Не видно ні журналіста, ні Наба. Та, можливо, вони обидва зайшли надто далеко, щоб їх побачити.
– Щось мені підказує, – вигукнув Герберт, – що така діяльна людина, як Сайрес Сміт, не могла втопитися, як абихто. Не може бути, щоб він не виплив десь на берег. Правда ж, Пенкрофе?
Моряк сумно кивнув. Сам він утратив найменшу надію побачити Сайреса Сміта, однак, аби не розчарувати хлопця, сказав:
– Атож, атож, наш інженер із тих, хто виплутається з якої завгодно біди!..
Тим часом Пенкроф пильно вдивлявся у берег. Перед його очима тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла річки пасмом підводних скель. Досі, здіймаючись над морем, вони скидалися на отари морських звірів, що лежали серед білих бурунів. За пасмом рифів виблискувало на сонці море. З півдня, затуляючи обрій, височів мис, через який годі було сказати, куди далі тягнеться суша: прямо, на південний схід, чи на південний захід, утворюючи видовжений півострів. Із північного боку затоки берег, м’яко її огинаючи, виднівся до самого небокраю. Він був низький, положистий, без скель, із широкими піщаними мілинами, що виступали на поверхню під час відпливу.
Пенкроф і Герберт обернулися на захід. Там перед їхніми очима на відстані шести чи семи миль постала увінчана засніженою вершиною гора. Від її найвищих прискалків і аж за дві милі до берега росли густі ліси, на тлі яких широкими оазами виділялися ділянки вічнозелених дерев. Далі, від узлісся до берега, зеленіло розлоге плоскогір’я, всіяне примхливо розкиданими гайками. Ліворуч у просвітках між деревами часом зблискувала звивиста річечка: вона, здавалося, поверталась до відрогів гори, серед яких, напевне, брала витоки. Там, де моряк залишив пліт, річка текла між двома гранітними кручами; лівий берег лишався урвистим на протязі всієї течії, а правий, навпаки, потроху знижувався. Ближче до моря його гранітна круча переходила в окремі скелі, скелі – в розсипи каміння, а ті – у дрібну гальку, що встеляла берег аж до кінця коси.
– Де ми? На острові? – запитливо пробурмотів моряк.
– Якщо це й острів, то, мабуть, чималий, – відповів хлопець.
– Малий чи великий, острів є острів, – мовив Пенкроф. Та розв’язати вкрай важливе питання поки що не було змоги. Хоч-не-хоч, а вони мусили відкласти це на потім. Що ж до самого краю, де вони опинилися – байдуже, острів це був чи материк, – то він здавався родючим, мальовничим, гостинним і багатим на природні дари.
– Нам іще пощастило, – зауважив Пенкроф. – Попри нашу скруту ми повинні дякувати провидінню.
– Так, хвала Всевишньому! – відповів Герберт, набожне серце якого переповнювалося вдячністю до Творця всього сущого. Пенкроф і Герберт іще довго стояли й дивилися на невідому землю, куди їх закинула доля, проте ще не могли уявити, що їх на ній чекає.
Потім, спустившись південним гребенем плоскогір’я, обрамленого кетягом скель дивовижних обрисів, вони повернулися до річки. Дорогою їм раз у раз траплялися западини, у яких гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з каменя на камінь, Герберт розполохав їх цілу зграю.
– О, та це ніякі не баклани й не чайки! – вигукнув він.
– А що ж воно за пташки? – запитав Пенкроф. – Як на мене, вони вельми скидаються на голубів!
– Так воно й є. Це дикі голуби, точніше, гірські голуби, – відповів Герберт. – Я їх розпізнав: у них подвійне чорне пасмо на крилах, біла гузка й попелясто-голубе оперення. Ці дикі голуби, звичайно ж, їстівні, а їхні яйця – то справжнісінький делікатес! Аби лише їх хоч трохи знайшлося у гніздах!..
– Тепер якщо з них вилупляться пташенята, то тільки у вигляді омлету! – весело пожартував Пенкроф.
– А на чому ж ти їх смажитимеш? На капелюсі?
– Та ні, – сказав моряк, – я не чаклун. Ми їх спечемо, синку, і найкрутіші я беруся впорати сам!
Пенкроф і Герберт уважно оглянули гранітні впадини і, таки знайшовши в деяких ямках голубині яйця й набравши не один десяток їх у носовик моряка, вирішили, що приплив закінчився, й почали спускатися до річки. Коли вони підійшли до коліна річки, де залишився пліт, була перша година дня. Течія річки помітно, відновлювалася, тож вони мали скористатися відпливом, аби доставити саморобний пліт до її гирла. Пенкрофу не хотілося ні лишати пліт на волю течії, без керування, ні вилазити на нього, щоб стернувати. Та коли йдеться про мотузки й канати, кмітливості моряка немає меж: минуло кілька хвилин, а Пенкроф уже зсукав із сухих ліан канат завдовжки в кілька морських сажнів. Прив’язавши його до плоту, моряк міцно тримав другий кінець каната, а Герберт довгою жердиною виштовхував плота на течію. Спосіб сплаву вдався напрочуд. Ідучи берегом, Пенкроф стримував плота, і величезний вантаж хмизу плив за течією. Завдяки крутому берегу річища плоту не загрожувала небезпека сісти на мілину, і менше ніж за дві години допливши до гирла річки, він пристав за кілька кроків від Комина.
Розділ V
Пристосування Комина під житло. Як добути вогонь? Коробка сірників. Пошуки на березі. Повернення кореспондента й Наба. Єдиний сірник! Вогоньпалахкотить. Перша вечеря. Перший нічліг на суші.
Як тільки з плоту було перенесено хмиз, Пенкроф узявся обладнувати Комин, аби зробити його більш-менш придатним для проживання, і затулив коридори, якими гуляв протяг. Піском, камінням, переплетеними гілками й мокрою глиною моряк і Герберт щільно заклали проходи й отвори, відкриті південним вітрам, і відсікли верхній виток знаку &. Залишили для тяги тільки одну вузьку щілину в боковій галереї, яка мала водночас служити і димарем. Отож у них зосталося кілька «кімнат», якщо так можна назвати темні барлоги, що, можливо, не задовольнили б і диких звірів. Зате там було сухо, й принаймні у центральному приміщенні вони могли ходити на повен зріст. У всіх «кімнатах» на кам’яній долівці лежав шар дрібного піску, і хай там що, а поки не знайшлося нічого кращого, можна було миритися і з таким прихистком.
Влаштовуючи майбутнє житло, Герберт і Пенкроф уголос роз мірковували:
– Може, – сумнівався Герберт, – наші супутники знайдуть кращу печеру?
– Може, й так, – відповів моряк. – Але якщо не впевнений, – не сиди склавши руки. Запас біди не чинить та й їсти не просить.
– Ех, аби вони знайшли містера Сміта, – уже вкотре повторив Герберт. – Тоді нам лишалося б тільки дякувати Всевишньому.
– Атож, – стиха проказав Пенкроф. – Гарний був чоловік, таких мало!
– Чому був?.. – перепитав Герберт. – Ти вже не віриш, що він повернеться?
– Та ні, Господь з тобою! – заперечив моряк.
Незабаром усе, що можна, вони зробили, і Пенкроф сказав, що він особисто цілком задоволений.
– Тепер і нашим друзям можна повертатися, – мовив він. – Ми для них приготували лепський притулок.
Лишалося скласти з каміння пічку та приготувати щось на вечерю – діло просте й неважке. Ліворуч від центральної кімнати біля вузького отвору у глибині першого незакладеного коридору вони склали з широких пласких брил непогану пічку. Розташували її таким чином, щоб дим витягувало надвір, а значна частина тепла лишалася і підтримувала всередині належну температуру. Для хмизу знайшли місце в одній із кімнат, і Пенкроф поклав на каміння пічки кілька полін упереміш із дрібним хмизом. Не встиг він закінчити роботу, як підліток запитав, чи має він сірники.
– Звичайно, – відповів Пенкроф. – Я сказав би, на щастя, маю, бо без вогню і без труту ми як без рук!
– Але ж ми могли б добути вогонь так, як його добувають дикі племена: тручи одна об одну дві цурки.
– Що ж, спробуйте, хлопче, побачимо, що з того вийде. Тільки руки натрудите!
– А проте це дуже простий і дуже поширений на островах Тихого океану спосіб добувати вогонь.
– Не заперечую, – відповів Пенкроф, – та, напевне, дикуни краще знають, з якого боку взятися за це діло, або використовують якесь особливе дерево, бо я вже не раз пробував добути вогонь таким робом і щоразу марно! Я краще скористаюся сірниками. Де ж мої сірники?
Пенкроф заклопотано став шукати у куртці коробку сірників, з якими, як запеклий курець, ніколи не розлучався.
У куртці їх не знайшлося. Тоді він почав порпатися в кишенях штанів і, приголомшений, переконався, що й там їх немає.
– От халепа, справжня біда, – пробурмотів Пенкроф, дивлячись на Герберта. – Очевидно, коробка сірників випала у мене з кишені, і я навіть не відчув цього. А у вас, Герберте, часом немає запальнички або чогось іншого, щоб розпалити вогнище?
– На жаль, ні, Пенкрофе.
Моряк, а за ним і хлопець, вийшли з Комина. Пенкроф стурбовано тер собі лоба.
Обидва взялися пильно шукати сірники на піску, між скелями, на березі річки, але всі їхні пошуки були марні.
Коробочка була з міді, і вони не могли б її не помітити.
– Пенкроф, а ти не викинув її з аеростата? – запитав Герберт.
– Та ні, цього я нізащо не зробив би, – відповів моряк. – Але нас так шарпонуло, що не було б нічого дивного, якби зникла така дрібничка. Я й люльки позбувся! Бісова коробка! Де вона ділася?
– Тоді ось що: знову настав відплив, – сказав Герберт. – Біжімо туди, де ми приземлилися.
Мало було надії розшукати сірникову коробочку, яку хвилі під час припливу, напевне, присипали галькою, однак не зашкодило б ще раз спробувати щастя. Отож Герберт і Пенкроф поквапились до того місця, де напередодні приземлилися за дві сотні метрів від Комина. Там вони уважно обстежили і всіяний галькою берег, і кожну западину між валунами. Марна праця! Якщо коробочка десь тут і впала, то її злизали хвилі. В міру того як відплив оголював дно, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. За таких обставин то була дуже велика й поки що непоправна втрата.
Пенкроф не приховував свого гіркого розчарування. Він насупився, як хмара, і мовчав. Аби його хоч трохи утішити, Герберт зауважив, що сірники напевне намокли від морської води, і ними все одно не можна було б скористатися.
– Ні, хлопче, – відповів моряк. – Вони лежали в мідній коробочці із щільно припасованою кришкою. Що ж нам робити?
– Та нічого, я певен: вогонь ми добудемо, – сказав Герберт. – Містер Сміт або містер Спілет знайдуть якусь раду!
– Атож, – відповів Пенкроф. – Але тим часом ми зосталися без вогню, і наші приятелі, повернувшись, залишаться без вечері!
– Та не може бути, щоб у них не знайшлося ні сірників, ні кресала! – жваво заперечив Герберт.
– Сумніваюся, – відповів моряк, скрушно похитуючи головою. – По-перше, Наб і Сміт не курять, а Спілет, гадаю, швидше рятуватиме записника, ніж коробочку сірників!
Герберт промовчав. Втрата сірників була, безумовно, прикрим фактом. Та все ж підліток сподівався не так, то інак, а добути вогонь.
Досвідчений Пенкроф хоч і не належав до тих, хто панікує через дрібниці – та й не тільки через дрібниці, – був іншої думки. У всякому разі лишалося одне: чекати повернення Наба і журналіста. Але тоді вони мусили б відмовитись од жаданих печених яєць на вечерю, а одноманітне харчування сирими молюсками нікого не тішило.
Перш ніж повернутися до Комина, моряк і Герберт, не впевнені, що їм пощастить розпалити вогонь, поповнили запас літодомів і мовчки попростували до своєї нової домівки.
Ідучи, Пенкроф нишпорив очима по землі, й далі шукаючи свою незамінну коробочку сірників. Він навіть пройшов лівим берегом річки від її гирла аж до коліна, де вони майстрували пліт. Потім піднявся на плоскогір’я, там усе обійшов, шукав у високій траві на узліссі – все дарма!
Була п’ята вечора, коли Герберт і моряк повернулися до Комина. Нічого й казати – вони й там обнишпорили всі коридори аж до найтемнішого закутка і з сумом дійшли висновку: усі їхні пошуки марні.
Близько шостої вечора, коли сонце ховалося за західним пагорбом, Герберт, що ходив піщаним берегом, повідомив про повернення Наба і Гедеона Спілета.
Вони поверталися самі!.. У підлітка з невимовної туги стислося серце. Морякові передчуття справдилися. Інженера Сайреса Сміта вже не знайти! Журналіст, підійшовши, мовчки сів на уламку скелі. Ледь живий від утоми й голоду, він не мав сили і слово промовити!
Що ж до Наба, то самі його набряклі почервонілі очі красномовно свідчили, скільки він виплакав за Сайресом Смітом, та й зараз нестримні сльози ясно доводили, що він утратив останню крихту надії!
Зрештою журналіст розповів про пошуки Сайреса Сміта. Разом з Набом вони обійшли вісім миль узбережжя, тобто зайшли значно далі від того місця, де впав на воду аеростат і хвилі змили інженера та його собаку Топа. На всьому узбережжі не виднілося жодної живої душі. Жодного сліду людини або тварини. Жодного недавно перевернутого каменя, жодної риски на піску, жодного сліду ступні на всьому пройденому узбережжі. Там, без сумніву, давно вже не ступала людська нога. Море було так само пустельне, як і узбережжя; десь там, за кількасот метрів від берега, інженер знайшов у морській безодні свою могилу.
Цієї миті Наб схопився на ноги і схвильовано, не мирячись із безнадією, закричав:
– Ні! Ні! Він не помер! Ні! Цього не може бути! Не може бути! Він?! Ніколи! Зі мною, із будь-ким іншим таке могло б статися! Тільки не з ним! Ніколи в світі! Немає таких труднощів, з яких він не знайшов би виходу…
І, похитнувшись, прошепотів:
– О, я вже не маю сили!
Герберт підбіг до нього.
– Набе, – промовив хлопець, – ми знайдемо його! Господь поверне нам Сміта! А зараз ви голодні! Поїжте хоч трохи, прошу вас!
І він насипав перед бідним негром кілька жмень черепашок – їжу пісну й убогу.
Наб відмовився їсти, хоч не їв відтоді, як вони приземлилися. Втративши хазяїна, він утратив і бажання жити!
Що ж до Гедеона Спілета, то він поїв, скільки зміг, молюсків і ліг на піску під скелею. Журналіст був украй виснажений, але спокійний.
До Спілета підійшов Герберт і торкнувся його руки.
– Пане, – промовив він, – ми знайшли притулок, де вам буде далеко краще, ніж тут. Спадає ніч. Вам треба спочити. А завтра побачимо, що робити…
Журналіст підвівся і слідом за хлопцем почвалав до Комина.
Цієї миті до Гедеона Спілета підійшов Пенкроф і, ніби нічого не сталося, поцікавився, чи він часом не має хоча б одного сірника.
Журналіст зупинився, пошпортався в кишенях і, нічого не знайшовши, промовив:
– У мене була коробка, але я, мабуть, її викинув…
– Тоді моряк звернувся до Наба з тим самим питанням і одержав таку саму невтішну відповідь.
– От прокляття! – не втримавшись, вилаявся моряк.
Почувши це, журналіст підійшов до Пенкрофа.
– Що, немає жодного сірника?
– Жодного! І нічим розпалити вогонь.
– О, – вигукнув Наб, – якби тут був мій хазяїн, він знайшов би раду.
Усі четверо завмерли і стривожено мовчки подивились один на одного. Першим порушив тишу Герберт:
– Пане Спілет, ви курець і завжди маєте при собі сірники. Може, ви погано шукали? Пошукайте ще раз. Нам вистачить одного сірника!
Журналіст знов понишпорив у всіх кишенях штанів, жилета, пальта і нарешті, на превелику радість Пенкрофа і на ще більше власне задоволення, відчув щось за підкладкою жилета. Він намацав крізь тканину маленьку дерев’яну скалочку, але не міг її витягти. То напевне був сірник, до того ж єдиний, і конче треба було витягти його, не пошкодивши сірчаної головки.
– Дозвольте, я спробую, – запропонував юнак і дуже спритно, не зламавши, дістав маленьку дерев’яну паличку, здавалося б, нікчемну, але тепер неймовірно коштовну дрібничку, що так багато значила для цих бідних людей. Сірник був цілий.
– Сірник! – закричав Пенкроф. – Це для мене таке щастя, наче в нас їх цілий ящик!
Він обережно взяв сірника і в супроводі товаришів по нещастю пішов у Комин.
Ця дерев’яна скалочка, до яких так мало шани в містах і селах, які розкидають і ні за що не мають, тут була на вагу золота, і з нею належало поводитися вкрай обережно. Спочатку моряк пересвідчився, що сірник сухий. Потім задумано мовив:
– Треба б трохи паперу…
– Прошу, – повагавшись, озвався Гедеон Спілет і вирвав аркушик паперу із свого записника.
Пенкроф узяв у журналіста клаптик паперу і присів навпочіпки перед пічкою з хмизом. Там під накладеним сушняком уже лежала купка сухої трави, листя й моху, завдяки яким дерево мало швидко спалахнути й добре горіти.
Пенкроф згорнув ріжком аркушик паперу, як роблять курці люльок, запалюючи їх на сильному вітрі, і встромив його в мох. Потім узяв шорсткуватий, обточений хвилями камінець, старанно протер його і, затамувавши дух, чуючи, як стукає у грудях серце, легенько чиркнув сірником. Боячись обдерти фосфорну головку, Пенкроф ледь-ледь тернув її.
– Ні, я не можу, – пробурмотів він. – У мене тремтять руки… Я переведу сірника… Я не можу… Я не хочу!..
І, підвівшись, попросив Герберта спробувати розпалити замість нього вогнище.
Підліток іще ніколи так не хвилювався. Серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Прометей, що відважився викрасти вогонь з неба, і той не переживав так, як він! Проте, недовго думаючи, хлопець швидко чиркнув сірником об камінець. Почувся легенький тріск, і спалахнув блакитний вогник, повитий їдкуватим димом. Герберт тихо повернув сірника, щоб той розгорівся, і просунув його в паперовий ріжечок. Не минуло й кількох секунд, як загорівся папір і тієї ж миті – мох.
За хвилину затріскотіли сухі дрова, і в темряві весело затанцювало полум’я, яке щосили роздмухував моряк.
– Нарешті! – вигукнув Пенкроф, підводячись від вогнища. – Я зроду так не хвилювався!
Вогонь, що палахкотів у пічці, складеній із пласких кам’яних брил, звичайно, тішив око й зігрівав душу. Дим легко виходив у вузький прохід, у пічці була добра тяга, і незабаром по Комину пішло приємне сухе тепло.
Аби не згасло вогнище, за ним, звісно, треба стежити і завжди зберігати під золою кілька жевріючих вуглин. Завдання нескладне – воно потребувало лише трохи турботи та уваги, до того ж хмизу не бракувало і запаси палива легко було поповнити, коли у цьому виникне необхідність. Пенкроф вирішив скористатися пічкою перш за все для того, щоб приготувати більш тривну вечерю, ніж черепашки літодомів. Герберт приніс дві дюжини яєць. Журналіст, прихилившись до стіни в кутку, мовчки спостерігав за їхніми приготуваннями. В нього розколювалася голова від трьох питань: чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він? Якщо інженер вижив, упавши в море, чому досі не знайшов можливості дати про себе звістку?
Тим часом Наб, наче безмовна тінь, блукав піщаним берегом.
Пенкроф знав п’ятдесят два способи приготування яєць, та за теперішніх обставин не мав вибору. Він мусив задовольнитись тим, що загорнув їх у гарячу золу і спік на тихому вогні.
За кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запропонував журналістові пристати до вечері. Такою була перша трапеза невдах, що опинилися на невідомому їм острові.
Яйця були чудові на смак, і оскільки вони мали всі речовини, необхідні для людського організму, то бідолахи швидко вгамували голод і відчули приплив сили.
О, коли б то за вечерею не бракувало одного з них! Коли б то всі п’ятеро колишніх в’язнів, що втекли з Річмонда, були разом у цьому захистку серед громаддя скель, біля цього теплого палахкотливого вогню, на сухому чистому піску – і їм нічого не лишалося б, як тільки віддати хвалу Небу! Але Сайреса Сміта, найкмітливішого, найобізнанішого серед них, визнаного їхнього керівника тут не було! Вони навіть не могли віддати його прах землі!