Ні, зараз у мене нема цього ножа. Ти ще взнаєш чому. А шкода — це був чудовий ніж, хоча й зовсім маленький.
   — А ким ти був до того, як стріла війни вразила твою країну? — спитав Хельгі. — Крамарем?
   — Ні, — відповів Джеральд. Я був… інженером… тобто мав ним бути. Інженер будує містки, будинки, робить усякий інструмент, прокладає шляхи… Це більше, ніж звичайний майстровий. Тому я й вважаю, що мої знання тут можуть надто прислужитись. — У його очах я знову побачив гарячковий блиск. — Дайте мені час, і я стану королем!
 
   — У нас в Ісландії нема королів, — буркнув я. — Наші діди прийшли сюди, щоб позбутися королів. У нас є Тінг, [9]де ми розв’язуємо суперечки й ухвалюємо закони, але кожна людина має право домагатися справедливості власними силами.
   — А якщо напасник не захоче підкоритися? — запитав Джеральд.
   Тоді ми вдаємося до кривавої помсти, — відповів Хельгі й почав розповідати про вбивства, що сталися останнім часом. Очі його палали, Джеральд збентежено крутив у руках пістолета. Так він назвав свого кийка, що вивергав вогонь.
   …Посутеніло, й ми вирушили на місце, де провадились жертвування. Керли розклали перед капищем вогнище, і, коли я відчинив двері, дерев’яний Один, [10]здавалось, скочив нам назустріч.
   Я дозволив гостеві допомогти мені підвести коня до кам’яного вівтаря. Узявши в руки посудину, куди збирають кров, я сказав, що тепер він, якщо хоче, може забити тварину. Джеральд витяг свого пістолета, вклав його у вухо коня й щось натиснув. Тишу струсив гуркіт, кінь здригнувся й упав, а в голові в нього виявилась дірка. Мозок було зіпсовано — он яка груба зброя! Потім я почув гострий, гіркуватий запах — так як пахне побіля вулкана. Ми всі підскочили, одна жінка скрикнула, а Джеральд гордо оглянувся довкола. Опам’ятавшись, я поспішив довершити жертвування. Джеральд не захотів, щоб його окропили кров’ю, але ж кінець кінцем він був християнином. Супу з кониною й конини він теж поїв якусь дещицю.
   Потім Хельгі довго розпитував його про пістолета, а він пояснював, що з нього можна вбити людину на такій відстані, яку пролітає стріла, і що буцімто в цьому нема ніякого чаклунства, просто треба дечому навчитись, чого ми ще не знаємо. А що мені вже доводилося чути про грецький вогонь, то я йому повірив. Пістолет міг бути дуже корисний у бою — в цьому я мав нагоду пересвідчитись. Але нам не було ніякого рехту робити такий само: залізо дороге, та й багато місяців мине, перш ніж пощастить змайструвати хоч би одного.
   Найбільше мене турбував сам Джеральд.
   Наступного ранку я почув, як він оповідав Торгунні всякі дурниці про свою країну: про будинки, високі, як гори, про вози, що котяться без коней і літають у повітрі. У місті, де він живе, казав, тисячу разів по вісім чи дев’ять тисяч мешканців, і зветься це місто Нью-Йорвік чи щось на зразок цього. Я, і мої сусіди теж, не від того, щоб послухати гарну побрехеньку, але таке було понад усяку міру, а тому, розсердившись, я повелів йому йти зі мною шукати худобу, що відбилася від череди.
   Опісля того, як ми цілий день проблукали між горбами, я переконався, що Джеральд не годен навіть пізнати, де в корови роги, а де хвіст. Одного разу ми майже натрапили на нашу пропажу, але чужинець, нічого не тямлячи, перетнув стежку прямо під носом у худоби; вона пройшла, а нам довелося починати все спочатку. Ледве стримуючись, але все-таки чемно, я поспитав, чи вміє він доїти корів, стригти овець, косити й молотити. Ні, відповів Джеральд, він ніколи не жив на фермі.
   — Шкода, — зауважив я, — бо в Ісландії цим займаються всі, окрім опришків.
   Від моїх слів він спалахнув.
   — Я вмію робити багато іншого, — заперечив він. — Дайте мені інструменти, і я покажу, що я вмію непогано працювати з металом.
   — Що ж, це гідне діло, — зраділо відгукнувся я, — і ти можеш надати нам великої послуги. У мене зламаний меч, а в кількох списів погнуті вістря; не вадило б і підкувати наново всіх коней.
   Тоді я не надто звернув увагу на те, що він, за його словами, не підкував жодного коня.
   Розмовляючи, ми повернулись додому. На порозі нас стріла розгнівана Торгунна.
   — Так не вітають гостя, батьку! — обурилась вона. — Змушуєш його працювати, наче він простий керл.
   Джеральд усміхнувся.
   — Я радий роботі, — відповів він. — Мені треба… що-небудь таке, щоб мене підбадьорило, й, окрім того, я хочу бодай трохи віддячити вам за вашу доброту.
   Я знову відчув симпатію до нього, й сказав: ми, мовляв, не винні, що в них, у Сполучених Штатах, зовсім інші звичаї. Завтра він може починати роботу в кузні, я буду платити йому, але вважати його ми будемо рівнею, оскільки мистецтво майстра в нас у пошані. По цих словах наші слуги почали скоса позирати на нього.
   Того вечора Джеральд дуже розважав нас, оповідаючи про свій дім; правда то була чи ні, але слухали ми його з цікавістю. Проте справжнього лоску він не мав, бо не годен
   був заримувати бодай двох віршованих рядків! Неосвічені й відсталі, певно, люди живуть в отих Сполучених Штатах! Він заявив, що в його обов’язки входило підтримувати порядок у військові.
   Хельгі був украй здивований і сказав, що Джеральд, напевно, дуже хоробра людина, якщо не боїться кривдити інших, але той відповів, що солдати корилися йому з остраху перед королем. Коли Джеральд додав, що молоді люди зобов’язані перебувати на військовій службі протягом трьох років і що їх можуть забрати на службу навіть у час збирання врожаю, я зауважив, що йому поталанило, коли він вибрався з країни, якою править такий жорстокий володар.
   — Ні, — задумливо промовив він, — ми люди вільні і говоримо, що нам забажається.
   — Але робити, чого забажаєте, очевидно, не можете, — зауважив Хельгі.
   — Що ж, — обізвався Джеральд, — ясна річ, ми не можемо, наприклад, убити людину тільки за те, що вона нас образила.
   — Навіть якщо та людина вбила твого родича? — спитав Хельгі.
   — Навіть тоді. Король… Король помщається за всіх нас.
   — Твої оповідки гарні, — посміхнувся я, — тільки отут ти спіткнувся. Як може один король вистежити всіх убивць, вже не кажучи про те, щоб їм помститись? Тоді в нього не стане часу розжитися на спадкоємця.
   Вибухнув такий регіт, що гість неспроможний був мені відповісти.
   Наступного дня Джеральд у супроводі раба, що мав роздувати міхи, пішов до кузні. Я ж цілу добу пробув у Рейк’явіку в Яльмара Широконосого, їздив домовлятися про купівлю овець. Я запросив Яльмара до нас погостювати деньок, і ми прискакали в садибу з ним і його сином Кетілем, рудим двадцятилітнім парубійком похмурої вдачі. Йому свого часу теж відмовила наша Торгунна.
   Джеральда я застав у залі, де він понуро сидів на лаві. На ньому була одежа, яку я йому подарував — його власна була вся пропалена іскрами і забруднена попелом. Чого ж іншого можна було чекати від цього телепня? Він про щось стиха розмовляв з моєю дочкою.
   — Ну, — запитав я ще на порозі, — як працювалось?
   Мій керл Грім захихикав:
   — Поламав два списових наконечники, а пожежу нам пощастило загасити: а то згоріла б уся кузня.
   — Як? — вигукнув я. — Ти ж казав, що вмієш кувати!
   Джеральд устав і з викликом подивився на мене.
   — Дома в мене були інші інструменти, до того ж кращі, — відповів він. — Тут у вас усе не так.
   Виявилось, він роздув надто великий вогонь, а молот його бив куди завгодно, тільки не туди, куди треба.
   Він зіпсував крицю, не вміючи загартувати її. Ковальському ремеслу, ясна річ, учаться роками, але йому треба було признатися, що він навіть і підмайстром ніколи не був.
   — Тоді, — різко промовив я до нього, — як же ти зароблятимеш собі на хліб?
   Мене злило те, що я пошився в дурні перед Яльмаром і Кетілем, яким стільки нарозказував про чужинця.
   — Це відає тільки Один, — обізвався Грім. — Я поїхав з ним верхи пасти кіз і переконався, що ніколи в житті не бачив незграбнішого верхівця. Я запитував у нього, чи вміє він прясти або ткати; ні, відповів він.
   — Мужчину не питають про це, — спалахнула Торгунна. — Убити б йому тебе за таке!
   — Хай убиває, — засміявся Грім. — Тільки дозволь мені доказати. Я гадав, що ми полагодимо містка через канаву. І що ж? Пилкою він ледь-ледь орудував, зате мало не відчикрижив собі ноги стругом.
   — Ми не користуємося такими інструментами, кажу я тобі!
   Джеральд стиснув кулаки й, здавалося, ладен був заплакати.
   Я запросив гостей сісти.
   — Розпотрошити свинячу тушу й закоптити її ти теж, напевне, не зможеш? — спитав я.
   — Ні, — стиха відповів він.
   — Тоді… що ж ти вмієш?
   — Я… — слова застряли у нього в горлі.
   — Ти був воїном, — нагадала йому Торгунна.
   — Так, я був воїном! — підтвердив він, і лице його проясніло.
   — В Ісландії з цього мало пуття, коли більше нічого не вмієш, — пробурчав я, — хоч, може, якщо тобі пощастить пробратися на схід, там який-небудь ярл [11]охоче візьме тебе в свою дружину.
   Глибоко в душі, щиро кажучи, я не певен був у цьому, бо воїн при дворі повинен тримати себе так, щоб виявити честь своєму панові. Але мені було шкода засмучувати його.
   Кетілю Яльмарсону явно не подобалось, що Торгунна не кидає Джерельда, та ще й заступається за нього.
   — Та ти й битися, напевне, не вмієш, — презирливо посміхнувшись, втрутився він.
   — Цьому-то мене добре вчили, — похмуро відповів Джеральд.
   — Хочеш поборотися зі мною? — спитав Кетіль.
   — Давай! — буркнув Джеральд.
   Жрече, що таке людина, якщо добре вдуматися? Що довше я живу, то життя все менше й менше уявляється мені подільним тільки на добре й погане, на чорне й біле, як змальовуєш його ти; ми всі — лише істоти сірого кольору. Цей ні до чого не здатний юнак, який навіть не замахнувся сокирою, щоб гідно відповісти на запитання, чи здатний він на жіночу роботу, цей неотесаний вахлак вийшов з Кетілем Яльмарсоном на подвір’я й там тричі підряд поклав його на обидві лопатки. Він якось особливо захоплював Кетіля, коли той ліз на нього… Запримітивши, що Кетіль з люті ладен убити нашого гостя, я наказав їм зупинитися, похвалив обох і подав по келиху пива. Але весь вечір до кінця Кетіль просидів на лаві в понурій задумі.
   Джеральд розповів, що можна зробити зброю, схожу на його пістолет. Тільки вона матиме більші розміри й зветься гарматою, і може потопити корабля й розвіяти військо. Тільки йому потрібна допомога ковалів і всякі матеріали. Дерев’яне вугілля було в нас, сірку, мабуть, можна знайти побіля вулкана, але що таке селітра?
   Тепер уже, не вірячи йому на слово, я детально розпитав його, як він усе це зробить. Чи знає, як готувати порох? Ні, признався він. Яка завбільшки повинна бути ота гармата? А коли він відповів мені — щонайменше з людину, — я зареготав і спитав, як же можна відлити таку велику річ, навіть якщо нам пощастить зібрати стільки заліза? І цього він не знав.
   — Ви не маєте знарядь, щоб майструвати знаряддя, які потрібні для виготовлення гармати, — пояснив він. Що він хотів цим сказати, я не збагнув. — Бог свідок, мені несила одному подолати тисячу років історії.
   Він витяг останню курильну паличку й запалив її. Хельгі якось спробував затягнутись, то його потім нудило, але він, як і раніше, горнувся до Джеральда. А тепер мій син запропонував узяти шлюп і вранці сходити на ньому в Айс Фйорд, де мені треба було зібрати плату з орендарів. Яльмар і Кетіль охоче зголосилися на таку мандрівку. Торгунна так гаряче благала, що я згодився і її взяти.
   — Ну, тепер чекай лиха, — пробурчав Сігурд. — Хто не знає, що жінка на кораблі — на лихо. Не люблять цього тролі. [12]
   — А як же твій батько колись привіз жінок сюди, на наш острів? — усміхнувся я.
   Ох, послухатися б мені його! Мудрим не можна назвати його, але він знав, що казав.
   …Окрім мене, Торгунни й Хельгі, з нами попливли Яльмар з Кетілем, Грім і Джеральд. Я бачив, як він скривився, ступивши в холодну воду, коли ми спускали човна, а потім, скинувши черевики й панчохи, розтирав ноги. Свого часу він дуже дивувався, коли дізнався, що в нас є лазня — напевне, він вважав нас за дикунів — але все-таки лишився, як жінка, гидливий і не загаявся пересісти подалі від наших ніг.
   Вітер був погожий, ми поставили вітрило. Джеральд намагався допомагати нам, але, ясна річ, не вмів розпізнати, де фал, а де шкот, і все переплутав. Грім бурчав на нього, а Кетіль зловтішно реготав. Коли ми нарешті набрали ходу, Джеральд пересів до мене на корму.
   Довго він сидів задумливо, а потім несміливо зауважив:
   — А в нас наряддя й кермо кращі… будуть кращими. З ними можна ходити навстріч вітрові.
 
   — Еге, наш морський вовк, видно, знову вирішив ощасливити нас порадою, — в’їдливо посміхнувся Кетіль.
   — Помовч, — різко обірвала його Торгунна. — Хай Джеральд говорить.
   Джеральд вдячно глянув на неї, та й мені теж хотілось послухати.
   — Це неважко зробити, — сказав він. — Я сам ходив на таких човнах і непогано їх знаю. По-перше, вітрило має бути не прямокутне, звисле, як у вас, з нок-реї впоперек човна, а трикутне. Короткий бік вітрила треба принайтувати до реї, з’єднаної рухомо з щоглою на висоті в половину людського зросту над бортом. Окрім того, кормове весло у вас не там, де йому належить бути, його треба поставити нижче транцевої дошки, щоб воно було під водою, а повертати його треба довгим румпелем.
   Він розповідав захоплено, малюючи вказівним пальцем на плащі Торгунни, де й що треба розмістити.
   — З таким вітрилом, кермом і кілем, що занурюється глибоко у воду, скажімо, на зріст людини як на таке судно, човен сміливо піде навперейми вітрові. А між щоглою й носом можна напнути ще одне скісне вітрило, невеличке.
   Що ж, жрече, признаюся, думка ця гідна уваги, і якби я не боявся лиха — адже все, пов’язане з цією людиною, приносило лихо, — може й я скористався б нею. Але були там і очевидні промахи, й на них я розсудливо зауважив.
   — Передусім і найгірше те, — відповів я, — що через отого керма й гострого кіля не можна буде витягувати судно на берег і ходити по мілкому. Можливо, там, звідки ти прийшов, є багато місць, придатних для причалу, але тут судно причалює скрізь, де випадає, а в разі нападу його спускають на воду. По-друге, твою щоглу важко буде покласти, коли ущухне вітер і треба братися за весла. Нарешті, твоє трикутне вітрило не перетвориш на шатро, щоб спати у відкритому морі.
   — Судно стоятиме на рейді, а ви підходитимете до берега на шлюпках, — сказав він. — Окрім того, можна побудувати каюти.
   — Каюти заважають веслярам, — заперечив я, — якщо тільки, ясна річ, судно не надто широке або веслярі не сидять нижче палуби, як раби на галерах Міклагарда. Бо вільні люди не стерплять таких мук.
   — А хіба весла обов’язково потрібні? — спитав він, наче мале дитя.
   І тут вибухнув гучний регіт. Навіть чайки, що ширяли там, де невиразно темнів берег, і ті сповнили морський обшир пронизливим квилінням.
   — Невже там, звідки ти прийшов, і вітри підкоряються людині? — пирснув Яльмар. — А що діяти, коли на морі кілька днів стоїть цілковитий штиль і запас харчів вичерпується?
   — Можна збудувати таке судно, що на ньому вистачить місця для харчів одразу на багато тижнів, — відповів Джеральд.
   — Якщо ти багатий, як король, тоді можна, — відгукнувся Хельгі. — Одначе таке королівське судно, хай тільки воно потрапить у штиль, зразу стане безпорадне й не забариться стати здобиччю першого ж із тих вікінгів, що шастають вздовж узбережжя від наших країв до Йомсборга. А якщо полишити судно на якорі й стати табором на березі, то де ти знайдеш пристанище, і як захищатимешся, коли тебе запримітить ворог?
   Джеральд не спромігся заперечити. Тоді Торгунна стиха мовила:
   — Декому не до душі нове. А мені здається — це чудесна думка.
   Він стомлено усміхнувся їй і, набравшись духу, взявся пояснювати, як можна навіть за хмарної погоди визначити північ. Є камінці, пояснив він, котрі, якщо їх підвісити на вервечці, завжди вказують на північ. Я обережно відповів йому, що це дуже цікаво, але треба мати такі камінці, а якщо він знає, де такий камінець можна дістати, я буду просити торгівця роздобути його для мене. Але цього він не знав і надовго замовк. Кетіль роззявив було рота, але Торгунна зміряла його таким гострим поглядом, що він і пари з вуст не пустив; одначе всім своїм виглядом виказував, що вважає Джеральда неймовірним брехуном.
   Якийсь час по тому вітер повернув нам у лице. Ми спустили вітрило й узялися за весла. Джеральд допомагав охоче й енергійно, та надто вже невміло, а руки його виявились такі ніжні, що невдовзі всі були в крові. Я запропонував йому трохи перепочити, але він уперто сидів на веслах.
   Дивлячись, як він рівномірно розхитується взад і вперед під тужне поскрипування кочетів — весло там, де він його тримав, було червоне й вологе від крові, — я думав про нього. Він щосили намагався бути корисним. Цікаво, що чинив би я, коли б опинився один у його демонській країні, а між мною і моїм домом лежала б ціла вічність? Могло бути, що така жалість торкнулася й серця Торгунни…
   Лобовий вітер подужчав, від низьких свинцевих хмар море стало сіре, як криця, й захвилювалось. Ми ледь-ледь ішли вперед. На заході сонця, знесилівши, ми були змушені зайти в маленьку безлюдну затоку й улаштувати щось на зразок табору на березі.
   Ми взяли з собою дрова і трут. І тут Джеральд, хоча він ледь не падав з утоми, показав себе, бо його палички розпалили вогнище скоріше, ніж криця й кремінь. Торгунна заходилась готувати вечерю. Човен погано захищав нас від дошкульного холоду. Плащ Торгунни крилами маяв на вітрі, а волосся її розвівалось над язиками полум’я. Стояла пора ясних ночей, коли небо огорнуте темно-блакитним маревом, море схоже на погнутий металевий лист, а берег ледь височіє над царством туманів. Ми, чоловіки, загорнувшись у плащі, гріли біля вогнища закляклі руки й мовчали.
   Треба якось розвеселити людей, вирішив я, і наказав відкоркувати барильце мого кращого, найміцнішого пива, Не інакше як зла Норна підказала мені зробити так, але куди ти дінешся від долі? Коли, розбризкуючи в усі боки сало, зашкварчала на вогні бараняча нога, ми ще дужче відчули порожнечу в наших шлунках, і пиво швидко запаморочило нам голови. Я, пам’ятаю, взявся декламувати передсмертну пісню Рейнара Волохатого й робив це лише тому, що мені хотілось її читати.
   Торгунна підійшла до того місця, де Джеральд не сів, а скоріше звалився на землю…
   — Хіба в твоїй країні не декламують віршів? — поспитала вона.
   — Не так, як тут, — відповів він, звівши на неї очі, і якусь мить вони пильно дивились одне на одного. — Ми частіше співаємо, ніж декламуємо вірші. От якби була тут моя гітара… Це інструмент такий, на зразок арфи.
   — О, то ти ірландський бард! — здогадався Яльмар Широконосий.
   Не пригадую навіть, чому я так добре затямив слова, які Джеральд усміхаючись сказав своєю мовою. Але вони мені запам’яталися, хоч я й не збагнув, що вони означають: Only on me mither’s beqorra… [13]Мабуть, це було якесь заклинання.
   — Заспівай нам щось, — попросила Торгунна.
   — Зараз, тільки подумаю, — відповів він. — Адже мені треба перекласти пісню на норвезьку мову, щоб ви її зрозуміли.
   Якийсь час помовчавши, дивлячись у пітьму холодної ночі, він заспівав. Пісня його сподобалася мені. Слова її приблизно були такі:
 
Покидаєш ти нашу долину
І з собою навіки береш
Свої очі, що сонцем зігріли
Мою душу і серце моє.
 
   Тільки це я запам’ятав та те, що пісня була далі не надто скромна. Коли він скінчив співати, Яльмар і Грім встали подивитись, чи засмажилося м’ясо. В очах моєї дочки я побачив сльози.
   — Дуже мила пісня! — сказала вона.
   Кетіль сидів випроставшись. Відлиски полум’я безладно витанцьовували на його обличчі.
   — Нарешті-то ми знаємо, що вміє робити цей молодик, — промовив він, і голос його зазвучав грубо: — сидіти та наспівувати пісеньки дівицям. Отак хай він і служить тобі, Оспаче.
   Торгунна зблідла, а Хельгі схопився за меча. Джеральд, побачив я, змінився на лиці і хрипко сказав:
   — Ти не маєш права так говорити. Візьми свої слова назад.
   Кетіль устав.
   — Ні, — відповів він. — Я не стану просити вибачення в нероби, що живе дармоїдом у чесного господаря.
   Він розлютився, одначе в нього стало глузду не зачіпати моєї родини й образити тільки Джеральда. А то йому і його батькові довелося б мати діло з нами чотирма. Тим часом Джеральд теж підвівся й, стиснувши кулаки, запитав:
   — Ти готовий піти зі мною, щоб вирішити нашу суперечку?
   — З радістю!
   Кетіль повернувся й, пройшовши кілька кроків берегом, узяв із човна свій щит. Джеральд рушив за ним. Торгунна, що стояла непорушно з невимовним жахом на лиці, раптом схопила його сокиру й кинулась навздогін за ним.
   — Ти йдеш голіруч? — крикнула вона. Джеральд зупинився й, не зрозумівши, подивися на неї.
   — Мені це непотрібне, — промимрив він. — Кулаки…
   Сповнений самовпевненості Кетіль випростався, оголив меча й сказав:
   — Ти, звичайно, вмієш битися тільки так, як б’ються раби на твоїй землі. Тому, якщо ти вибачишся, буду вважати, що ми владнали суперечку.
   Джеральд стояв зіщулившись. Він пильно, як сліпий, дивився на Торгунну, неначе запитував у неї, що йому робити. Вона подала сокиру.
   — Отже, ти хочеш, щоб я його вбив? — прошепотів він.
   — Так! — була її відповідь.
   І я зрозумів, що Торгунна його любить, бо чому тоді вона так не бажала його ганьби?
   Хельгі подав йому шолом. Він надів його, узяв сокиру й пішов назустріч Кетілю.
   — Негарне діло! — зауважив Яльмар. — Ти на боці чужинця, Оспаче?
   — Ні, — відповів я. — Він мені не кревний і навіть не названий брат. Ця сварка мене не обходить.
   — От і добре, — зрадів Яльмар. — А то я зовсім не маю бажання сваритися з тобою, приятелю. Ти завжди був добрий сусіда.
   Ми разом пройшли вперед й окреслили майданчик для поєдинку. Торгунна попросила мене позичити Джеральдові меча, щоб він теж міг користуватися щитом, але той якось дивно подивився на мене, сказав, що більше воліє тримати в руках сокиру.
   Він і Кетіль стали один навпроти одного, і герць розпочався.
   Це не був звичайний хольмганг [14]за певними правилами, коли поява першої крові означає перемогу. Ні, ці двоє билися на смерть. Кетіль кинувся вперед, і його меч зі свистом розтяв повітря, а Джеральд відскочив назад, незграбно розмахуючи сокирою. Сокира, дзенькнувши, відскочила від щита Кетіля. Юнак посміхнувся й рубонув мечем Джеральда по ногах. Я бачив, як на штанях чужинця проступили криваві плями.
   Це було вбивство з самого початку. Джеральд, мабуть, ніколи не тримав у руках сокири. Один раз він навіть ударив не лезом сокири, а плазом. Кетіль давно зарубав би його, якби меч не затупився від удару по шоломові, а Джеральд не поспішив устати. І все-таки його вже хитало від десятка ран.
   — Припиніть! — крикнула Торгунна й кинулася до них.
   Хельгі схопив її за руки й силоміць змусив повернутися назад, але вона так пручалася й билась, що Грімові довелося допомагати моєму синові. Я побачив, що Хельгі засмучений, а на лиці керла яскриться злоблива посмішка.
   Джеральд оглянувся, щоб подивитись на Торгунну. Меч Кетіля ковзнув і різонув Джеральда по лівій руці, той випустив сокиру. Кетіль заревів, готуючись добити його. Тоді Джеральд вихопив пістолета. Спалах, звук, схожий на коротке гавкання. Кетіль упав, конвульсивно випростався й застиг. Йому розірвало нижню щелепу й потилицю.
   Залягла тривала мовчанка: було чути лиш завивання вітру та гуркіт хвиль. Потім уперед виступив Яльмар; лице його спотворило горе, але тримався він гідно. Схиливши коліна, він склепив синові очі й цим неначе сказав, що за ним лишається право помсти.
   — Це чаклунство. Тебе треба оголосити поза законом.
   — Ніякого чаклунства тут нема, — глухо обізвався Джеральд. — Це… це як стріла з лука. Я не мав вибору. Він відмовився битися на кулаках.
   Я став між ними й сказав, що це діло повинен вирішити Тінг, але сподіваюсь, що Яльмар погодиться взяти викуп за вбитого сина.
   — Але ж я вбив його, рятуючи своє життя, — заперечив Джеральд.
   — Все одно, викуп треба платити, якщо тільки родичі Кетіля згодяться його взяти, — пояснив я. — А за таку зброю, гадаю, доведеться платити вдвічі більше. Але це вже вирішить Тінг.
   У Яльмара було багато синів, Джеральд же не належав до ворожої йому сім’ї, і тому я був певен, що Яльмар не відмовиться від викупу. Стримано посміхнувшись, він, одначе, спитав, де людина, що нічого не має, візьме стільки срібла.
   Ховаючи в собі крижаний спокій, Торгунна виступила вперед і заявила, що ми заплатимо викуп. Я роззявив було рот, але побачив її очі й тільки кивнув головою на ознаку згоди.
   — Так, — підтвердив я, — в ім’я збереження миру.
   — Отже, ти хочеш взяти участь у цій сварці?
   — Ні, — відповів я. — Цей чоловік мені не рідня. Але хіба я не вільний, якщо забажаю зробити йому грошовий подарунок, а він розпорядитися ним, як на те буде його воля?
   Яльмар посміхнувся. Горе причаїлося в куточках його очей, але на мене він дивився поглядом давнього друга.
   — Ця людина, напевно, не забариться стати твоїм зятем, Оспаче, — висловив він свій здогад. — 3 усього видно, що так воно й буде. Тоді він стане членом твоєї родини. А твоє бажання допомогти йому зараз ставить тебе на його бік.
   — І що ж? — стиха спитав Хельгі.
   — А те, що хоч я й ціную твою дружбу, але в мене є сини, які не байдуже сприймуть звістку про смерть брата. Вони захочуть помститися Джеральдові Семсону, хай навіть задля честі свого імені, і тоді наші родини перестануть дружити, а за одним убивством станеться друге. Так воно було раніше. — Яльмар зітхнув. — Я сам не хочу сваритися з тобою, Оспаче, але якщо ти станеш на бік убивці, все буде по-іншому.
   Я на хвилю замислився, уявив Хельгі на землі з розтрощеним черепом й інших моїх синів, змушених полишити свої домівки й стати до бою через людину, якої вони ніколи в житті не бачили, подумав про те, що надалі, йдучи на берег за плавником, ми повинні будемо завжди надівати кольчуги, а лягаючи спати, боятися, щоб уранці не побачити, як наш будинок оточили озброєні люди.
   — Так, — зауважив я, — ти маєш рацію, Яльмаре. Я беру свою пропозицію назад. Це повинні вирішувати з ним ви самі.
   І ми потисли один одному руки. Торгунна неголосно скрикнула й кинулась до Джеральда. Він обняв її.
   — Що це означає? — стиха запитав він.
   — Я більше не можу тримати тебе в нас, — відповів я. — Але ти знайдеш притулок у когось із селян. Яльмар — людина, що поважає закони і не скривдить тебе, аж поки Тінг не вирішить твоєї долі. А це буде не раніше середини літа. Може статись, що до того часу тобі пощастить вибратися з Ісландії.
   — Такому неробі, як я? — гірко посміхнувся він у відповідь.
   Торгунна вирвалася з його рук і, палаючи гнівом, закричала, що я боягуз, клятвопорушник і все таке інше. Я дав їй вилити душу, а потім поклав руки на плечі й сказав:
   — Тільки заради нашого дому. Дім і сім’я священні. Чоловіки вмирають, жінки плачуть, але поки існує рід, наші імена пам’ятатимуть. Хіба ти маєш право заради своєї примхи вимагати смерті десятка людей?
   Довго стояла вона мовчки, і яка була її відповідь, я й до сьогодні не знаю. Але гут заговорив Джеральд.
   — Так, — промовив він. — Мабуть, ти правий, Оспаче… правий згідно з законами вашої доби. Це не моя доба.
   Він потиснув мені руку, потім Хельгі, торкнувся губами щоки Торгунни, повернувся и рушив у морок.
   Потім, як я чув, він обробляв землю в Торвальда Хольсона, орендаря Хемпбек Хелла, але не розповів йому про те, що сталося. Напевне, Джеральд сподівався, що про нього забудуть, а тим часом йому пощастить пробратися на схід. Але тут пішли чутки. Я пам’ятаю, як він хвастав, що в Сполучених Штатах люди можуть розмовляти один з одним з різних кінців землі. А дивлячись, як ми живемо в своїх відлюдних садибах, він, певно, й уявити не міг, як швидко в нас поширюються чутки. Син Торвальда Хрольф прийшов про щось побалакати з Брендом — Тюленячим Чоботом і, звичайно, згадав про чужинця. Незабаром уся західна частина острова знала про цю історію.
   Якби Джеральд знав, що йому треба в першій же садибі, де він зупинився, розповісти про подію, то був би в безпеці, на крайній випадок до зібрання Тінга, бо Яльмар і його син — люди розсудливі й ніколи не вб’ють людини, котра перебуває під охороною закону. А він приховав усе, й це утвердило його як убивцю, поставило поза законом. Яльмар зі своєю ріднею приїхав до Хемпбека Хелла й, гукнувши Джеральда, наказав йому вийти з будинку. З пістолетом Джеральд пробився до горбів. Вороги кинулися за ним. Кілька чоловік було поранено, один убитий, і за цю смерть теж належала відплата. Джеральд, напевно, гадав, що незвичайність його зброї налякає їх. Він, мабуть, не знав, що кожен умирає тільки тоді, коли йому на роду записано, не раніше й не пізніше, тому немає чого боятися смерті.
   Кінець кінцем, коли його оточили, пістолет раптом чомусь замовк. Він схопив меча вбитого й так мужньо боронився, що Ульф Яльмарсон кульгає дотепер. Він тримався хоробро, це визнавали навіть його вороги. Вони, напевне, всі чаклуни там, у Сполучених Штатах, але хоробрості їм не позичати.
   Коли з ним покінчили, тіло його притягли назад. І щоб дух його не блукав по господах — адже він, напевно, теж був чаклун, — тіло спалили і всі його речі поклали на вогнище разом з ним. Тоді я й позбувся ножа, котрого він мені подарував. Могила, де поховано його останки, он там, побіля болота, на північ звідси, й люди обминають те місце, хоч дух його жодного разу не з’являвся. А тепер, опісля того всього, що сталося, про нього все більше забувають…
   Ось і вся історія, жрече, все, що я бачив і чув. Більшість людей вважає, що Джеральд Семсон був божевільний, але сам я вірю: він справді прийшов до нас з іншої доби, й прокляття його було в тому, що він прийшов надто рано. Не можна жати, коли жниво не визріло. А я дивлюсь у майбутнє, в те саме майбутнє, що настане через тисячу літ, коли люди літатимуть у повітрі, їздитимуть у візках без коней і нищитимуть одним ударом цілі міста, й думаю про тодішню Ісландію й про молодих людей із Сполучених Штатів, які прийдуть у нашу країну того року, коли нам загрожуватиме кінець світу. Можливо, хтось із них, блукаючи вересовими полями, побачить могилу й подумає: який стародавній воїн похований тут? І, може, йому навіть забажається перекинутися в ті далекі часи, коли жив той воїн і коли люди були вільні…