Страница:
– Я, коли чесно, сам не все знаю. Домовилися поговорити більш серйозно в спокійній обстановці, він навіть телефон давав. Тільки я десь записав і відфукав, як завжди.
– Зараз, почекай. Я теж його напам'ять не знаю… – Комарницький вкотре зітхнув. – О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.
– Тільки мені зараз треба.
– Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.
Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.
Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:
– Алло.
– Це Микола Бобров?
– Так. А там хто?
– Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.
– Не пам'ятаю.
– Не пам'ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам'ятаєте конкретно мене?
– Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств – не обов'язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.
– Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.
– А якщо я – проти?
– Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?
– Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або – преса. Де я вгадав?
– Преса, – зізнався я.
– Ви стосовно випадку з Анжелою?
– Не зовсім, – я почав старанно добирати вирази. – Узагалі-то це пов'язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.
– Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.
– У мене нема брата! – вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.
– Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.
– Секунду! – тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. – Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок – Сонцева, а яка – Місячна!
– Місячна? – тепер здивувався співрозмовник.
– Я теж образно! – Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. – Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, – я на мить зам'явся, – і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви – чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?
– Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…
– Приїду, куди скажете, в мене машина.
– Добре, – здався Бобров. – Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?
– Усе одно. Кажіть адресу, їду.
– Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.
– Нормально. Куди їхати?
Не люблю, коли треба вбивати час.
Пертися в офіс у п'ятницю по обіді – справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.
Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».
Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх холостяків Сельма Хаєк. Діва в негліже з величезною зміюкою на шиї. Позує вона на фоні величезного багряного диска сонця. Не сказав би, що аж надто креативне рішення, та це, принаймні, краще, аніж укладати співачку в мереживній білизні в якесь ложе, вимощене пелюстками троянд. Або фотографувати її за кермом взятого напрокат – сто доларів за годину – лімузина.
Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих Наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.
Бог із цим усім. Нехай собі така музика грає. Тільки чому молода жінка, котра її співає, з величезними глибокими очима і головою, натоптаною різною тирсою, досі не відпускає мене від себе? Хоча й пізнавати не хоче…
У машині я ввімкнув диск. І ніби знову вона сидить поруч:
А в нас тут що? «Тексти пісень – Анжела Сонцева». Та-а-к…
Правда, з джазом сьогодні каші не звариш. Джазові диски ось так, на кожному кроці, не купиш. Тому і не продають. Зате на «дорослого Чебурашку» попит стабільний. Мені раптом здалося, що Анжела переводить себе на пси і відчуває це. Тому, очевидно, вона й зачепила мене. Поводить вона себе, мов дитина-переросток, примхлива лялька з порцеляновим мозком. Тільки не треба нас дурить, твої губи та сильні пальці. Це називається або недостатня реалізованість, або взагалі – нереалізованість.
У дівчини із зовнішністю безтурботної доньки багатих батьків та пестунки долі – серйозний дорослий голос. Два в одному.
Куди ж ти поспішала так рано, Сонечко? Хто гнався за тобою? І чи гнався хтось?
Усе ж таки мої нерви не змогли надто довго витримувати дорослих Чебурашок, крилатих танків та поцілунків із розою вітрів. Вимкнувши диск і кинувши його собі в бардачок – нехай Анжела колись підпише! – я запустив мотор. Час їхати на зустріч із найближчим другом потерпілої.
З дороги передзвонив, аби переконатися, що Бобров не передумав. Абонент не може прийняти мій дзвінок. Усе правильно. Він же попереджав – вимкне телефон, аби не діставали.
Час усе ж таки хоч повільно, але спливав. До потрібного мені багатоповерхового будинку на Харківському шосе я під'їхав, коли почало поволі сутеніти. Про всяк випадок набрав Боброва знову. Глухо.
При вході сиділа тітонька-консьєржка, для якої прізвище «Бобров» була наче паролем. Кивнула, навіть номер квартири нагадала. Ліфт підняв мене на сьомий поверх. Двері потрібної мені квартири вирізнялися навіть серед інших по дорослому оздоблених дверей. Не просто броньовані, не просто дорогі: вони своїм зовнішнім виглядом нагадували двері банківського сейфа. Такі зазвичай успішно штурмують грабіжники банків в американських фільмах. Картинка вражаюча. Може, успішний продюсер так і повинен жити? А може, масивні та ексклюзивні двері – єдине, що в Боброва лишилося і чим він пускає всім пил в очі? І за дверима мене чекає подертий засцяний матрац, традиційне ложе кожного серйозного системного наркомана, який не продав матрац лише тому, що такий товар нікому не потрібен…
Женучи від себе дурні думки, я натиснув на дзвінок.
За дверима дзенькнуло. Та відчиняти мені не квапилися.
Я натиснув ще раз, потім – ще. Нарешті знахабнів і не забирав пальця з кнопки секунд тридцять. Нуль реакції. Ні на що не сподіваючись, знову набрав його номер. Абонент не може…
Ще тримаючи трубку біля вуха, я машинально поклав руку на масивну дверну ручку і натиснув. Вона поїхала вниз, двері прочинилися.
Стискаючи телефон у руці, я обережно потягнув їх на себе. Усередині були ще одні, внутрішні, теж роблені на замовлення, дерев'яні та важкі. Я подзвонив, потім – постукав. Спочатку тихенько, кісточками пальців, потім сильніше – кулаком. Від зіткнення кулака з дверима вони подалися, відкриваючи мені доступ у передпокій.
– Миколо! Ви вдома? – про всяк випадок запитав я, не почув відповіді і переступив поріг, причинивши вхідні двері-сейф за собою.
Світло в квартирі не горіло. Але я не сказав би, що господар пустив увесь свій статок на «порошок щастя». Стандартна обстановка помешкання стандартного забезпеченого громадянина України. Або для Боброва давно настали кращі часи, або – незабаром настануть гірші.
Пройшовши до великої кімнати, я нікого не побачив.
Пройшовши до спальні, я став на порозі і зрозумів: гірших часів Миколі Боброву вже не бачити, навіть якщо циганка йому їх колись наворожила.
Микола Бобров лежав на спині, розкинувши руки, поперек величезного, приблизно два на два, ліжка. На ньому – лише махровий банний халат, з-під якого стирчать худі голі волохаті ноги. Капці звалилися, валяються на підлозі. Голова завалена набік. Піна, що витекла з кутика рота, не встигла ще засохнути. З ніздрів до підборіддя прокладені дві криваві борозенки. Очі відкриті, закочені під лоба.
Не повірите, але за свою кар'єру так званого кримінального репортера я жодного разу не був у морзі, а вбивства, про які писав, бачив лише на фотографіях. До цього часу перше й останнє мертве тіло, яке я бачив, – тіло своєї бабусі, з якою прощався на цвинтарі сім років тому.
Ну і тепер ось я знайшов мертву людину. Тіло. Труп.
5. Нема криміналу
6. Історія Попелюшки
– Зараз, почекай. Я теж його напам'ять не знаю… – Комарницький вкотре зітхнув. – О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.
– Тільки мені зараз треба.
– Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.
Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.
Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:
– Алло.
– Це Микола Бобров?
– Так. А там хто?
– Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.
– Не пам'ятаю.
– Не пам'ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам'ятаєте конкретно мене?
– Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств – не обов'язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.
– Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.
– А якщо я – проти?
– Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?
– Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або – преса. Де я вгадав?
– Преса, – зізнався я.
– Ви стосовно випадку з Анжелою?
– Не зовсім, – я почав старанно добирати вирази. – Узагалі-то це пов'язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.
– Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.
– У мене нема брата! – вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.
– Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.
– Секунду! – тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. – Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок – Сонцева, а яка – Місячна!
– Місячна? – тепер здивувався співрозмовник.
– Я теж образно! – Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. – Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, – я на мить зам'явся, – і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви – чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?
– Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…
– Приїду, куди скажете, в мене машина.
– Добре, – здався Бобров. – Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?
– Усе одно. Кажіть адресу, їду.
– Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.
– Нормально. Куди їхати?
Не люблю, коли треба вбивати час.
Пертися в офіс у п'ятницю по обіді – справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.
Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».
Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх холостяків Сельма Хаєк. Діва в негліже з величезною зміюкою на шиї. Позує вона на фоні величезного багряного диска сонця. Не сказав би, що аж надто креативне рішення, та це, принаймні, краще, аніж укладати співачку в мереживній білизні в якесь ложе, вимощене пелюстками троянд. Або фотографувати її за кермом взятого напрокат – сто доларів за годину – лімузина.
Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих Наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.
Бог із цим усім. Нехай собі така музика грає. Тільки чому молода жінка, котра її співає, з величезними глибокими очима і головою, натоптаною різною тирсою, досі не відпускає мене від себе? Хоча й пізнавати не хоче…
У машині я ввімкнув диск. І ніби знову вона сидить поруч:
Анжела співала голосом, який ніби довго сидів десь глибоко-глибоко в грудях, а потім раптом повільно почав виходити на волю. У мене – звичайний слух, і коли починаю співати десь у підпилій компанії, знаю – не фальшивлю, голос не найгірший, та все одно кар'єра співака мені не світить. Я не музикознавець чи критик. Проте навіть я розумію: слух у співачки Сонцевої абсолютний попри те, що виконує вона, м'яко кажучи, не класику чи хоча б джаз або рок. Стоп! Від несподіваного відкриття я навіть клацнув пальцями. Джаз. Цей голос, грудний і, попри якусь ледь помітну хрипкуватість, на диво чистий, ідеально підходить для джазових виконавців.
Ти сьогодні мене цілуєш.
Мої губи в твоєму полоні.
Ти ніколи не пошкодуєш,
Що узяв моє серце в долоні.
А в нас тут що? «Тексти пісень – Анжела Сонцева». Та-а-к…
Правда, з джазом сьогодні каші не звариш. Джазові диски ось так, на кожному кроці, не купиш. Тому і не продають. Зате на «дорослого Чебурашку» попит стабільний. Мені раптом здалося, що Анжела переводить себе на пси і відчуває це. Тому, очевидно, вона й зачепила мене. Поводить вона себе, мов дитина-переросток, примхлива лялька з порцеляновим мозком. Тільки не треба нас дурить, твої губи та сильні пальці. Це називається або недостатня реалізованість, або взагалі – нереалізованість.
У дівчини із зовнішністю безтурботної доньки багатих батьків та пестунки долі – серйозний дорослий голос. Два в одному.
Куди ж ти поспішала так рано, Сонечко? Хто гнався за тобою? І чи гнався хтось?
Усе ж таки мої нерви не змогли надто довго витримувати дорослих Чебурашок, крилатих танків та поцілунків із розою вітрів. Вимкнувши диск і кинувши його собі в бардачок – нехай Анжела колись підпише! – я запустив мотор. Час їхати на зустріч із найближчим другом потерпілої.
З дороги передзвонив, аби переконатися, що Бобров не передумав. Абонент не може прийняти мій дзвінок. Усе правильно. Він же попереджав – вимкне телефон, аби не діставали.
Час усе ж таки хоч повільно, але спливав. До потрібного мені багатоповерхового будинку на Харківському шосе я під'їхав, коли почало поволі сутеніти. Про всяк випадок набрав Боброва знову. Глухо.
При вході сиділа тітонька-консьєржка, для якої прізвище «Бобров» була наче паролем. Кивнула, навіть номер квартири нагадала. Ліфт підняв мене на сьомий поверх. Двері потрібної мені квартири вирізнялися навіть серед інших по дорослому оздоблених дверей. Не просто броньовані, не просто дорогі: вони своїм зовнішнім виглядом нагадували двері банківського сейфа. Такі зазвичай успішно штурмують грабіжники банків в американських фільмах. Картинка вражаюча. Може, успішний продюсер так і повинен жити? А може, масивні та ексклюзивні двері – єдине, що в Боброва лишилося і чим він пускає всім пил в очі? І за дверима мене чекає подертий засцяний матрац, традиційне ложе кожного серйозного системного наркомана, який не продав матрац лише тому, що такий товар нікому не потрібен…
Женучи від себе дурні думки, я натиснув на дзвінок.
За дверима дзенькнуло. Та відчиняти мені не квапилися.
Я натиснув ще раз, потім – ще. Нарешті знахабнів і не забирав пальця з кнопки секунд тридцять. Нуль реакції. Ні на що не сподіваючись, знову набрав його номер. Абонент не може…
Ще тримаючи трубку біля вуха, я машинально поклав руку на масивну дверну ручку і натиснув. Вона поїхала вниз, двері прочинилися.
Стискаючи телефон у руці, я обережно потягнув їх на себе. Усередині були ще одні, внутрішні, теж роблені на замовлення, дерев'яні та важкі. Я подзвонив, потім – постукав. Спочатку тихенько, кісточками пальців, потім сильніше – кулаком. Від зіткнення кулака з дверима вони подалися, відкриваючи мені доступ у передпокій.
– Миколо! Ви вдома? – про всяк випадок запитав я, не почув відповіді і переступив поріг, причинивши вхідні двері-сейф за собою.
Світло в квартирі не горіло. Але я не сказав би, що господар пустив увесь свій статок на «порошок щастя». Стандартна обстановка помешкання стандартного забезпеченого громадянина України. Або для Боброва давно настали кращі часи, або – незабаром настануть гірші.
Пройшовши до великої кімнати, я нікого не побачив.
Пройшовши до спальні, я став на порозі і зрозумів: гірших часів Миколі Боброву вже не бачити, навіть якщо циганка йому їх колись наворожила.
Микола Бобров лежав на спині, розкинувши руки, поперек величезного, приблизно два на два, ліжка. На ньому – лише махровий банний халат, з-під якого стирчать худі голі волохаті ноги. Капці звалилися, валяються на підлозі. Голова завалена набік. Піна, що витекла з кутика рота, не встигла ще засохнути. З ніздрів до підборіддя прокладені дві криваві борозенки. Очі відкриті, закочені під лоба.
Не повірите, але за свою кар'єру так званого кримінального репортера я жодного разу не був у морзі, а вбивства, про які писав, бачив лише на фотографіях. До цього часу перше й останнє мертве тіло, яке я бачив, – тіло своєї бабусі, з якою прощався на цвинтарі сім років тому.
Ну і тепер ось я знайшов мертву людину. Тіло. Труп.
5. Нема криміналу
«Швидку» та міліцію я вирішив викликати зі свого мобільного, аби зайвий раз не хапатися за телефонну трубку в квартирі, де лежить мертвяк. Але вже набираючи «02», відмінив виклик.
Треба подумати.
Поспішати нема куди. Очевидно, що Боброву вже нічим не допоможеш. Обережно підступивши ближче, я зробив кілька знімків мертвого тіла на свій телефон. Перш за все я журналіст, і мені знадобляться ілюстрації для матеріалу. Навіть якщо труп, знайдений мною, не кримінальний. Смерть відомого музичного продюсера – все одно матеріал для першої сторінки.
Тепер, якщо я хочу опублікувати цей матеріал, тікати з місця пригоди і таким чином позбавляти себе зайвих проблем тим більше не було сенсу. Тільки якщо лікарі «швидкої допомоги» мені нічим не загрожують, з викликом міліції слід бути особливо обережним.
Припустімо, труп кримінальний. За законами ментівської логіки, той, хто виявив труп, автоматично стає першим і, бажано, єдиним підозрюваним. Довести, що ти не верблюд, буде набагато складніше, якщо на першому етапі справою будуть займатися орли-сищики з Дарницького райвідділу. Пригода сталася на їхній території, їм і карти в руки. Не просто карти – козирі.
Ваш покірний слуга теж не пальцем роблений. Плавали – знаємо. На хитру ледачу задницю місцевих лягавих у мене є хрін із гвинтом. Враховуючи все, що я вже знаю про покійного, смерть пов'язана з наркотиками. А в мене в консультантах – і начальник управління боротьби з незаконним обігом наркотиків міліцейського главку, і керівник цього ж відділу, тільки в міській управі, і старший опер з тієї ж таки міської управи. Варто лиш подзвонити комусь із них, і в мене проблем не буде.
Зате вони виникнуть у ментів. Теоретично міська міліцейська управа має повне право влазити на будь-яку територію міста. Тим більше, коли йдеться про резонансну смерть чи загибель. Узагалі може так статися, що вже на ранок, максимум – до обіду завтрашнього дня справа Боброва опиниться в главку. Незалежно від того, вбили Боброва чи він сам передознувся і відкинув копита, рапортувати високому начальству і давати коментарі диктофонам та телекамерам захоче особисто начальник головного управління.
Зате місцеві менти все одно матимуть додатковий головняк. Добре, якщо тут не вбивство. Слідів крові я не помітив, але ж я і не роздивлявся, близько до ліжка не підходив. Ну а раптом труп кримінальний? Копати все одно доведеться місцевим, тільки доповідатимуть орли-сищики не лише своєму керівництву, а й міській управі, і – що найменш приємно – главкові. Навіть якщо теоретично справу в Дарницьких заберуть, фактично основну чорну роботу покладуть на їхні плечі.
Це лише стороннім здається, що нічого особливого не станеться, лише звичайна бюрократія та не зрозуміла цивільним міліцейська корпоративна етика. Насправді з'ясування стосунків і визначення, хто що повинен робити і хто куди рапортувати реально заважатиме проведенню оперативно-розшукової роботи та слідчих дій. Уникнути цього можна. Для цього треба просто викликати «швидку», міліцію і втекти з місця пригоди.
Людина, котра хоч трохи розбирається в міліцейській кухні та специфіці її роботи, так би і зробила. Професійний журналіст, який до того ж має в цій історії особистий інтерес, – ні. Тому лишається вирішити, як і рибку з'їсти, і на кілок сісти. Тобто як отримати постійний доступ до інформації і при цьому не опинитися головним підозрюваним.
Склавши два і два, я все ж таки подзвонив спочатку Володі Хмарі, старшому оперу з наркотиків із міської управи, а тоді з чистим серцем набрав «02» і «03».
Все сталося так, як я і передбачав.
Лікарі і менти примчали голова до голови. Поки лікарі возилися біля мертвого тіла, місцеві оперативники, не приховуючи гарячого бажання тут же закувати мене в кайданки, прискіпливо допитували мене на просторій кухні покійного. Я навмисне тягнув час, і мої зусилля не виявилися марними. Через двадцять хвилин після того, як мене почали колоти на причетність до всього, що сталося, в квартиру влетів Володя Хмара, невисокий брюнет, до якого причепилося поганяло Грузин.
Майор міліції Хмара не просто нагадував особу кавказької національності, а навіть був нею наполовину, по мамі. Якось ми з ним випили, і Вовчик почав довгу і, вочевидь, улюблену свою тему про те, що його мама Тамара Гоберідзе походить корінням із шляхетного грузинського князівського роду. Значить, сам корінний киянин Вова Хмара – прямий нащадок грузинських князів. Тому друге його поганяло було Князь. Правда, так майора називали не часто. Він не любив, бо прізвисько Князь, мовляв, дуже поширене в кримінальному світі. Серед професійних вуркаганів, авторитетів, старих «злодіїв у законі».
Під незадоволене буркотіння місцевих оперів Грузин буквально за руку вивів мене з кухні, дав команду одному із своїх колег сісти зі мною у великій кімнаті, записати з моїх слів свідчення, а тоді – відпустити.
– Я подзвоню? – запитав у Хмари, той кивнув і, здавалося, забув про моє існування.
Це мене цілком улаштувало. Наша газета вийде тепер у понеділок, на підготовку матеріалу для першої шпальти в мене є цілком реальна доба, а з Хмарою ми в стосунках, які дозволяють детективу та батькові двох дітей приїхати пізно ввечері до віднедавна холостого журналюги і засісти з ним за пляшкою до глибокої ночі, вимкнувши мобільний телефон.
Коли я переможно виходив, місцеві сищики провели мене такими пекучими поглядами, що, здавалося, пропалять дірку в спині.
…Озвався Хмара близько дев'ятої вечора. До того часу я набирав його кілька разів, та він просто скидав дзвінок. Це ж треба: друга половина дня п'ятниці – і раптом такий геморой, як труп відомого продюсера. Новини, ясна річ, відреагували першими, вже ввечері давши повідомлення. Проте більше, ніж знав я, ніхто сказати не спромігся. І новина виглядала таким чином.
Сьогодні о сьомій ранку відома молода співачка Анжела Сонцева потрапила в автокатастрофу. З пошкодженим обличчям вона опинилася в лікарні. Її життю та здоров'ю нічого серйозного не загрожує. По обіді цього ж дня в своїй квартирі знайдений мертвим її продюсер Микола Бобров. За попередньою версією, смерть настала в результаті нещасного випадку. Подробиці поки що не розголошують. Ось така нещасна доля в музичного проекту.
Саме за подробицями, яких ніхто не хоче розголошувати, я й почав надзвонювати Хмарі. Коли той нарешті озвався, довго не говорив: «Ти вдома? За півгодини буду». Приїхав, правда, за півтори, втомлений і з дешевим коньяком.
– Де ти взявся на нашу голову, – беззлобно буркнув майор, по-хазяйськи дістаючи і розставляючи на кухонному столі чарки, поки я різав лимон, ковбасу і розкладав на тарілці шматочки недоїженого з позавчора голландського сиру.
– А я при чому?
– Ні при чому, – вмостившись зручніше, Хмара наповнив чарки, свою перехилив, не чекаючи мене, зажував лимонною долькою, скривився. – Можна сказати, всім пощастило.
– Ти поясниш хоч щось? – Я надпив свою чарку лише до половини.
– Для чого я, по-твоєму, приперся? Випити я і вдома можу…
– Не можеш. У тебе атмосфера не та.
– Нормальна атмосфера, – Грузин знову налив собі, тільки цього разу пити не квапився: – Значить, так, Вараво. Я читав, що ти там наплів, тепер давай ще раз, своїми словами, і по порядку. Якого хера ти поперся до цього Боброва?
– Аварія Сонцевої. Хотів, аби її продюсер пояснив, що там могло статися і куди вона гнала. Алкоголю в крові не виявили, значить, щось могло статися. Депресія, наприклад…
– Про такі речі можна розпитати по телефону. Я не в курсі всіх нюансів вашої роботи, тільки займатися такими дрібницями повинен не ти і не сам. Статус не той, Вараво, усе ж похвалю тебе. Значить, у твого візиту мусили бути особисті мотиви.
– Нічого особистого. Я цього Боброва знати не знаю. Про шоу-бізнес, яким він і його підопічна займалися, так само знаю мало. В основному, що там багато підарів і що всі усіх трахають, особливо – продюсери. Примітивні уявлення, але – звиняйте, які вже є. Просто я з тією Анжелою ніби знайомий…
– Давно?
– Навіть не знайомий… Фільм цей, який за моєю книжкою зняли, де головний герой з тебе списаний… Коротше, в цьому кіно є пісня цієї співачки. Ну, я і вирішив зайнятися історією сам, особисто. А той Бобров каже: по телефону розмови не буде, приїздіть до мене, час назвав. Коли я приїхав…
Жестом зупинивши мене, Грузин знову влив у себе вміст чарки, зажував сирком, витер губи тильним боком долоні, закурив, підсунувши до себе попільничку у формі черепа.
– Зажди. Із самим Бобровим не все так просто. Розумієш, труп не кримінальний, і це – добре. Уже за тиждень максимум справу закриють, хоча навіть справи як такої не буде. Передозування, передозняк класичний. На ніздрях – мікроскопічні залишки кокаїну, в шухляді спальні знайдено двадцять грамів білого порошку, ідентифікованого як кокс. Причому – дуже якісний, значить – дорогий. До того ж у нього на згині ліктя – свіжий слід від уколу. Одноразовий шприц і срібна ложка із залишками героїну валялися під ліжком. По повній програмі гробив себе мужик: кокаїн, героїн, ще «колеса» в кімнаті ховав. Чотири пляшки віскі в барі, одна – майже порожня.
– Нічого собі! Слона звалити можна.
– Можна. Наливай, – до забобонів, що не можна міняти руку, Грузин ставився скептично.
Я допив свою чарку, налив по новій. Хмара взяв свою в руку, для чогось глянув через неї на світло лампочки, помусолив пальцями.
– Цей Бобров нам давно відомий. Якось прихопили ми дрібного дилера, і він розколовся, хто є серед його клієнтів. За споживання в нас не саджають, при бажанні можна оформити зберігання. Боброва викликали, провели з ним певну роботу. Що поробиш: не торгує мужик, зберігає з метою споживати… Коротше, був він у полі нашого зору, тільки, – Грузин націлив у стелю вказівного пальця на вільній лівій руці, – два роки тому. Останнім часом у нас про нього навіть забули.
– Що так?
– Зав'язав чоловік. Він і до того два рази лікувався, тільки на цей раз серйозно. За кордоном у клініці лежав, престижній та дорогій. Повернувся, як огірочок. Чистісінький. Схуднув, правда, сивина з'явилася, а йому лише тридцять шість тоді було… Але зізнавався: будь-який зрив тепер може його вбити. Якщо вчасно не рятувати, за тиждень-два ласти склеїти можна.
Я пригадав, як Бобров учора – добу тому, між іншим! – відлучився до сортиру під супровід цікавих очей. Скільки днів, як він зірвався? Два, три, тиждень? Та головне – чому зірвався? Криміналу в його вчинках дійсно не знайдеш, але…
– Які висновки?
– Дивлячись, із ким я зараз випиваю. З другом чи кримінальним репортером.
– Я вже не кримінальний репортер, і ти це знаєш.
– Нехай. Ти ж журналіст?
– А ти – мент. Цілий майор. Нащадок грузинських князів, – для чогось ляпнув я.
– Ось я і хочу зрозуміти, чи можна тобі щось говорити. Як майор міліції я не маю на це права.
– На що не маєш права?
– Помовч. Як нащадок грузинських князів, а значить – людина честі, я не можу приховати відому мені інформацію від друга. Але я не знаю, чи можу я покластися на друга, який працює в газеті і якому платять за виробництво сенсацій.
– Мені вже цікаво, Хмаро.
– Інформація для преси: Микола Бобров помер від передозування наркотиків. Раніше він серйозно лікувався, тримався більше двох років. Тепер у нього стався рецидив. Причиною могли стати невдачі на професійній ниві.
– Які невдачі?
– Поняття не маю. Тут уже компетенція міліції закінчується. Ну як, приймається версія?
– Що значить – версія? – обережно запитав я, відчуваючи нутром – зараз почую щось важливе. – Хіба це не факт?
– Хочеш фактів? Будь ласка, – Хмара випив і тепер навіть нічим не загриз. – Факт номер один. На скроні Боброва – свіжий синець. Він міг упасти і об щось хряпнутися, бо в такому стані, сам розумієш, ноги не завжди тримають. Усе б нічого, але є факт номер два: в його квартирі немає жодних відбитків пальців, крім твоїх. Навіть на шприці та срібній ложці. І факт номер три: кокаїн, знайдений у нього в хаті, – з нової великої партії, що виринула в Києві акурат тиждень тому. Як ми про це дізналися – думаю, пояснювати не треба. Виявляти такі речі – наша робота. Але наркозалежний, який більше двох років не спілкувався з постійними дилерами, не міг отримати товар із цієї партії випадково.
Він замовк і закурив.
А я випив свій коньяк одним махом. Почуте треба було переварити.
Треба подумати.
Поспішати нема куди. Очевидно, що Боброву вже нічим не допоможеш. Обережно підступивши ближче, я зробив кілька знімків мертвого тіла на свій телефон. Перш за все я журналіст, і мені знадобляться ілюстрації для матеріалу. Навіть якщо труп, знайдений мною, не кримінальний. Смерть відомого музичного продюсера – все одно матеріал для першої сторінки.
Тепер, якщо я хочу опублікувати цей матеріал, тікати з місця пригоди і таким чином позбавляти себе зайвих проблем тим більше не було сенсу. Тільки якщо лікарі «швидкої допомоги» мені нічим не загрожують, з викликом міліції слід бути особливо обережним.
Припустімо, труп кримінальний. За законами ментівської логіки, той, хто виявив труп, автоматично стає першим і, бажано, єдиним підозрюваним. Довести, що ти не верблюд, буде набагато складніше, якщо на першому етапі справою будуть займатися орли-сищики з Дарницького райвідділу. Пригода сталася на їхній території, їм і карти в руки. Не просто карти – козирі.
Ваш покірний слуга теж не пальцем роблений. Плавали – знаємо. На хитру ледачу задницю місцевих лягавих у мене є хрін із гвинтом. Враховуючи все, що я вже знаю про покійного, смерть пов'язана з наркотиками. А в мене в консультантах – і начальник управління боротьби з незаконним обігом наркотиків міліцейського главку, і керівник цього ж відділу, тільки в міській управі, і старший опер з тієї ж таки міської управи. Варто лиш подзвонити комусь із них, і в мене проблем не буде.
Зате вони виникнуть у ментів. Теоретично міська міліцейська управа має повне право влазити на будь-яку територію міста. Тим більше, коли йдеться про резонансну смерть чи загибель. Узагалі може так статися, що вже на ранок, максимум – до обіду завтрашнього дня справа Боброва опиниться в главку. Незалежно від того, вбили Боброва чи він сам передознувся і відкинув копита, рапортувати високому начальству і давати коментарі диктофонам та телекамерам захоче особисто начальник головного управління.
Зате місцеві менти все одно матимуть додатковий головняк. Добре, якщо тут не вбивство. Слідів крові я не помітив, але ж я і не роздивлявся, близько до ліжка не підходив. Ну а раптом труп кримінальний? Копати все одно доведеться місцевим, тільки доповідатимуть орли-сищики не лише своєму керівництву, а й міській управі, і – що найменш приємно – главкові. Навіть якщо теоретично справу в Дарницьких заберуть, фактично основну чорну роботу покладуть на їхні плечі.
Це лише стороннім здається, що нічого особливого не станеться, лише звичайна бюрократія та не зрозуміла цивільним міліцейська корпоративна етика. Насправді з'ясування стосунків і визначення, хто що повинен робити і хто куди рапортувати реально заважатиме проведенню оперативно-розшукової роботи та слідчих дій. Уникнути цього можна. Для цього треба просто викликати «швидку», міліцію і втекти з місця пригоди.
Людина, котра хоч трохи розбирається в міліцейській кухні та специфіці її роботи, так би і зробила. Професійний журналіст, який до того ж має в цій історії особистий інтерес, – ні. Тому лишається вирішити, як і рибку з'їсти, і на кілок сісти. Тобто як отримати постійний доступ до інформації і при цьому не опинитися головним підозрюваним.
Склавши два і два, я все ж таки подзвонив спочатку Володі Хмарі, старшому оперу з наркотиків із міської управи, а тоді з чистим серцем набрав «02» і «03».
Все сталося так, як я і передбачав.
Лікарі і менти примчали голова до голови. Поки лікарі возилися біля мертвого тіла, місцеві оперативники, не приховуючи гарячого бажання тут же закувати мене в кайданки, прискіпливо допитували мене на просторій кухні покійного. Я навмисне тягнув час, і мої зусилля не виявилися марними. Через двадцять хвилин після того, як мене почали колоти на причетність до всього, що сталося, в квартиру влетів Володя Хмара, невисокий брюнет, до якого причепилося поганяло Грузин.
Майор міліції Хмара не просто нагадував особу кавказької національності, а навіть був нею наполовину, по мамі. Якось ми з ним випили, і Вовчик почав довгу і, вочевидь, улюблену свою тему про те, що його мама Тамара Гоберідзе походить корінням із шляхетного грузинського князівського роду. Значить, сам корінний киянин Вова Хмара – прямий нащадок грузинських князів. Тому друге його поганяло було Князь. Правда, так майора називали не часто. Він не любив, бо прізвисько Князь, мовляв, дуже поширене в кримінальному світі. Серед професійних вуркаганів, авторитетів, старих «злодіїв у законі».
Під незадоволене буркотіння місцевих оперів Грузин буквально за руку вивів мене з кухні, дав команду одному із своїх колег сісти зі мною у великій кімнаті, записати з моїх слів свідчення, а тоді – відпустити.
– Я подзвоню? – запитав у Хмари, той кивнув і, здавалося, забув про моє існування.
Це мене цілком улаштувало. Наша газета вийде тепер у понеділок, на підготовку матеріалу для першої шпальти в мене є цілком реальна доба, а з Хмарою ми в стосунках, які дозволяють детективу та батькові двох дітей приїхати пізно ввечері до віднедавна холостого журналюги і засісти з ним за пляшкою до глибокої ночі, вимкнувши мобільний телефон.
Коли я переможно виходив, місцеві сищики провели мене такими пекучими поглядами, що, здавалося, пропалять дірку в спині.
…Озвався Хмара близько дев'ятої вечора. До того часу я набирав його кілька разів, та він просто скидав дзвінок. Це ж треба: друга половина дня п'ятниці – і раптом такий геморой, як труп відомого продюсера. Новини, ясна річ, відреагували першими, вже ввечері давши повідомлення. Проте більше, ніж знав я, ніхто сказати не спромігся. І новина виглядала таким чином.
Сьогодні о сьомій ранку відома молода співачка Анжела Сонцева потрапила в автокатастрофу. З пошкодженим обличчям вона опинилася в лікарні. Її життю та здоров'ю нічого серйозного не загрожує. По обіді цього ж дня в своїй квартирі знайдений мертвим її продюсер Микола Бобров. За попередньою версією, смерть настала в результаті нещасного випадку. Подробиці поки що не розголошують. Ось така нещасна доля в музичного проекту.
Саме за подробицями, яких ніхто не хоче розголошувати, я й почав надзвонювати Хмарі. Коли той нарешті озвався, довго не говорив: «Ти вдома? За півгодини буду». Приїхав, правда, за півтори, втомлений і з дешевим коньяком.
– Де ти взявся на нашу голову, – беззлобно буркнув майор, по-хазяйськи дістаючи і розставляючи на кухонному столі чарки, поки я різав лимон, ковбасу і розкладав на тарілці шматочки недоїженого з позавчора голландського сиру.
– А я при чому?
– Ні при чому, – вмостившись зручніше, Хмара наповнив чарки, свою перехилив, не чекаючи мене, зажував лимонною долькою, скривився. – Можна сказати, всім пощастило.
– Ти поясниш хоч щось? – Я надпив свою чарку лише до половини.
– Для чого я, по-твоєму, приперся? Випити я і вдома можу…
– Не можеш. У тебе атмосфера не та.
– Нормальна атмосфера, – Грузин знову налив собі, тільки цього разу пити не квапився: – Значить, так, Вараво. Я читав, що ти там наплів, тепер давай ще раз, своїми словами, і по порядку. Якого хера ти поперся до цього Боброва?
– Аварія Сонцевої. Хотів, аби її продюсер пояснив, що там могло статися і куди вона гнала. Алкоголю в крові не виявили, значить, щось могло статися. Депресія, наприклад…
– Про такі речі можна розпитати по телефону. Я не в курсі всіх нюансів вашої роботи, тільки займатися такими дрібницями повинен не ти і не сам. Статус не той, Вараво, усе ж похвалю тебе. Значить, у твого візиту мусили бути особисті мотиви.
– Нічого особистого. Я цього Боброва знати не знаю. Про шоу-бізнес, яким він і його підопічна займалися, так само знаю мало. В основному, що там багато підарів і що всі усіх трахають, особливо – продюсери. Примітивні уявлення, але – звиняйте, які вже є. Просто я з тією Анжелою ніби знайомий…
– Давно?
– Навіть не знайомий… Фільм цей, який за моєю книжкою зняли, де головний герой з тебе списаний… Коротше, в цьому кіно є пісня цієї співачки. Ну, я і вирішив зайнятися історією сам, особисто. А той Бобров каже: по телефону розмови не буде, приїздіть до мене, час назвав. Коли я приїхав…
Жестом зупинивши мене, Грузин знову влив у себе вміст чарки, зажував сирком, витер губи тильним боком долоні, закурив, підсунувши до себе попільничку у формі черепа.
– Зажди. Із самим Бобровим не все так просто. Розумієш, труп не кримінальний, і це – добре. Уже за тиждень максимум справу закриють, хоча навіть справи як такої не буде. Передозування, передозняк класичний. На ніздрях – мікроскопічні залишки кокаїну, в шухляді спальні знайдено двадцять грамів білого порошку, ідентифікованого як кокс. Причому – дуже якісний, значить – дорогий. До того ж у нього на згині ліктя – свіжий слід від уколу. Одноразовий шприц і срібна ложка із залишками героїну валялися під ліжком. По повній програмі гробив себе мужик: кокаїн, героїн, ще «колеса» в кімнаті ховав. Чотири пляшки віскі в барі, одна – майже порожня.
– Нічого собі! Слона звалити можна.
– Можна. Наливай, – до забобонів, що не можна міняти руку, Грузин ставився скептично.
Я допив свою чарку, налив по новій. Хмара взяв свою в руку, для чогось глянув через неї на світло лампочки, помусолив пальцями.
– Цей Бобров нам давно відомий. Якось прихопили ми дрібного дилера, і він розколовся, хто є серед його клієнтів. За споживання в нас не саджають, при бажанні можна оформити зберігання. Боброва викликали, провели з ним певну роботу. Що поробиш: не торгує мужик, зберігає з метою споживати… Коротше, був він у полі нашого зору, тільки, – Грузин націлив у стелю вказівного пальця на вільній лівій руці, – два роки тому. Останнім часом у нас про нього навіть забули.
– Що так?
– Зав'язав чоловік. Він і до того два рази лікувався, тільки на цей раз серйозно. За кордоном у клініці лежав, престижній та дорогій. Повернувся, як огірочок. Чистісінький. Схуднув, правда, сивина з'явилася, а йому лише тридцять шість тоді було… Але зізнавався: будь-який зрив тепер може його вбити. Якщо вчасно не рятувати, за тиждень-два ласти склеїти можна.
Я пригадав, як Бобров учора – добу тому, між іншим! – відлучився до сортиру під супровід цікавих очей. Скільки днів, як він зірвався? Два, три, тиждень? Та головне – чому зірвався? Криміналу в його вчинках дійсно не знайдеш, але…
– Які висновки?
– Дивлячись, із ким я зараз випиваю. З другом чи кримінальним репортером.
– Я вже не кримінальний репортер, і ти це знаєш.
– Нехай. Ти ж журналіст?
– А ти – мент. Цілий майор. Нащадок грузинських князів, – для чогось ляпнув я.
– Ось я і хочу зрозуміти, чи можна тобі щось говорити. Як майор міліції я не маю на це права.
– На що не маєш права?
– Помовч. Як нащадок грузинських князів, а значить – людина честі, я не можу приховати відому мені інформацію від друга. Але я не знаю, чи можу я покластися на друга, який працює в газеті і якому платять за виробництво сенсацій.
– Мені вже цікаво, Хмаро.
– Інформація для преси: Микола Бобров помер від передозування наркотиків. Раніше він серйозно лікувався, тримався більше двох років. Тепер у нього стався рецидив. Причиною могли стати невдачі на професійній ниві.
– Які невдачі?
– Поняття не маю. Тут уже компетенція міліції закінчується. Ну як, приймається версія?
– Що значить – версія? – обережно запитав я, відчуваючи нутром – зараз почую щось важливе. – Хіба це не факт?
– Хочеш фактів? Будь ласка, – Хмара випив і тепер навіть нічим не загриз. – Факт номер один. На скроні Боброва – свіжий синець. Він міг упасти і об щось хряпнутися, бо в такому стані, сам розумієш, ноги не завжди тримають. Усе б нічого, але є факт номер два: в його квартирі немає жодних відбитків пальців, крім твоїх. Навіть на шприці та срібній ложці. І факт номер три: кокаїн, знайдений у нього в хаті, – з нової великої партії, що виринула в Києві акурат тиждень тому. Як ми про це дізналися – думаю, пояснювати не треба. Виявляти такі речі – наша робота. Але наркозалежний, який більше двох років не спілкувався з постійними дилерами, не міг отримати товар із цієї партії випадково.
Він замовк і закурив.
А я випив свій коньяк одним махом. Почуте треба було переварити.
6. Історія Попелюшки
Гість пішов, отримавши від мене всі потрібні обіцянки і цілком повіривши моєму чоловічому слову.
А я, не дивлячись на випите, не міг заснути. Лежав на дивані, вимкнувши в квартирі світло, дивився в темну стелю і подумки складав паззл.
Що я знаю про Миколу Боброва? Нічого. Продюсер, залежний від наркотиків, лікувався, з якогось дива зірвався, помер своєю смертю. Це з одного боку. З іншого – всаджувати в себе стільки наркоти означає свідомо і напевне накладати на себе руки. Він знав, чим усе закінчиться, і не опирався смерті. З людьми, особливо – творчих професій, подібне трапляється. Але для чого самогубцеві в такому разі старанно протирати навіть шприц, яким він коловся? Бздура хворої психіки? Може бути.
Та всі ці «може бути» жирно перекреслює отой кокс із «свіжої» великої партії.
Раз у житті Боброва щось сталося, раз він свідомо вирішив звести рахунки з життям, перед смертю отримавши забутий наркотичний кайф, йому повинно бути все одно, якою гидотою себе труїти. Поновити зв'язки з дилерами для наркомана з досвідом – пара дрібниць. Ось тільки потрібного, з потрібним товаром випадково не знайдеш. До того ж Бобров не складав враження людини, яка хоче померти саме від чистісінького, не розбодяженого дорогого наркотику.
Як не крути, доведеться визнати: хтось підсунув Боброву наркотики. Причому зробив це свідомо, бажаючи йому швидкої смерті. Причини якої не викличуть підозри, а сама смерть не буде розслідуватися.
Більше того: фатальний укол Боброву могли вколоти насильно. Він міг опиратися, звідси – синець на скроні. Потім той чи ті, хто це зробив, повитирали всі сліди. І сталося це протягом тих чотирьох годин, що минули від мого дзвінка продюсеру до моєї появи в його квартирі. Двері лишили відчиненими, бо хотіли, аби тіло швидше знайшли. Очевидно, в цьому був якийсь розрахунок.
Саме про це сказав майор Хмара, допиваючи коньяк. Непрямі факти, що свідчать про злочин, мають місце. Тільки прийняти їх за прямі докази і розслідувати цю історію ніхто нікому не дозволить. Якщо є можливість не просто швидко закрити резонансну кримінальну справу, а навіть не відривати її через відсутність складу злочину та відсутність винних – так і зроблять. Хоч у Дарницькому районному управлінні, хоч у головному управлінні міста, тим більше – у главку МВС.
А я, не дивлячись на випите, не міг заснути. Лежав на дивані, вимкнувши в квартирі світло, дивився в темну стелю і подумки складав паззл.
Що я знаю про Миколу Боброва? Нічого. Продюсер, залежний від наркотиків, лікувався, з якогось дива зірвався, помер своєю смертю. Це з одного боку. З іншого – всаджувати в себе стільки наркоти означає свідомо і напевне накладати на себе руки. Він знав, чим усе закінчиться, і не опирався смерті. З людьми, особливо – творчих професій, подібне трапляється. Але для чого самогубцеві в такому разі старанно протирати навіть шприц, яким він коловся? Бздура хворої психіки? Може бути.
Та всі ці «може бути» жирно перекреслює отой кокс із «свіжої» великої партії.
Раз у житті Боброва щось сталося, раз він свідомо вирішив звести рахунки з життям, перед смертю отримавши забутий наркотичний кайф, йому повинно бути все одно, якою гидотою себе труїти. Поновити зв'язки з дилерами для наркомана з досвідом – пара дрібниць. Ось тільки потрібного, з потрібним товаром випадково не знайдеш. До того ж Бобров не складав враження людини, яка хоче померти саме від чистісінького, не розбодяженого дорогого наркотику.
Як не крути, доведеться визнати: хтось підсунув Боброву наркотики. Причому зробив це свідомо, бажаючи йому швидкої смерті. Причини якої не викличуть підозри, а сама смерть не буде розслідуватися.
Більше того: фатальний укол Боброву могли вколоти насильно. Він міг опиратися, звідси – синець на скроні. Потім той чи ті, хто це зробив, повитирали всі сліди. І сталося це протягом тих чотирьох годин, що минули від мого дзвінка продюсеру до моєї появи в його квартирі. Двері лишили відчиненими, бо хотіли, аби тіло швидше знайшли. Очевидно, в цьому був якийсь розрахунок.
Саме про це сказав майор Хмара, допиваючи коньяк. Непрямі факти, що свідчать про злочин, мають місце. Тільки прийняти їх за прямі докази і розслідувати цю історію ніхто нікому не дозволить. Якщо є можливість не просто швидко закрити резонансну кримінальну справу, а навіть не відривати її через відсутність складу злочину та відсутність винних – так і зроблять. Хоч у Дарницькому районному управлінні, хоч у головному управлінні міста, тим більше – у главку МВС.