Стукачі, каже той перший, лагідний, це не в нашій компетенції. Це лягаві зі стукачами працюють. І як ви, Отто Вільгельмовичу, тільки подумати про нас таке могли! У нас не стукачі – в нас люди, які добровільно допомагають. Інженери, лікарі, доценти вузів, художники, архітектори, історики. Є й письменники. Усі вони патріоти. Але менше з тим. Є в мене одна пропозиція. Давайте знову за тиждень зустрінемося. Чого нам гарячкувати, злоститися. Спокійно про все поміркуйте. Оцініть перспективу, зважте всі «за», всі «проти». Слово честі, не хотілося б вам життя поламати, Отто Вільгельмовичу.
І мені ви симпатичний, каже другий, що теж полагіднішав. Ми ж у випадку війни все одно разом в атаку ходитимем, правда ж, Отто Вільгельмовичу? Батьківщина в нас одна, ділити нам нічого. Я подумки на це розреготався, але як тут піти, хряпнувши дверима? Звичайно, вихованість і делікатність – над усе. Добре. кажу, за тиждень, то за тиждень, але твердо знаю, що рішення свого не зміню. Хіба що собі про поезію поговоримо. Про силаботоніку й верлібри, і про дактилічні рими.
Та й пішов, а вони там удвох лишилися.
І виявилося, що даремно я їм той тиждень подарував, ваш Сяйливосте. Бо якщо я протягом того тижня тільки й намагався, що про все забути й не думати, споживаючи всілякі міцні алкоголі, то вони склавши руки не сиділи. Аналізували, шукали, вивчали. Певні факти узагальнювали. І нову карту прикупили. Непобивану карту.
Але почалося все по-старому. Ті самі «Меблі», той самий перший. Куримо, варнякаємо. Він почав якісь фантастично солодкі перспективи змальовувати. Як їздитиму по закордонах на поетичні фестивалі. Як вони мені окреме помешкання пристарають. Як у Канаді та Штатах мої книги видаватимуть, бо в них, виявляється, там свої, з понтом українські, видавництва є. Словом, дольче віта! Я ж на це відповідав, що мені такі ситуації з життєвої практики відомі. Коли хлопець хоче дівку молоду шпокнути, він їй чого тільки не наобіцяє, а потім зробить своє опівночі під кущем і – бувай здорова, чорноброва!
Тоді знову вривається з блискавицями другий. І якого ми хріна лисого, кричить, на цього шмаркача стільки часу тратимо?! Подумаєш, суперзірка поетична! Ти мені краще скажи, як твоєї мами дівоче прізвище? Так і так, відповідаю. Так ось тобі твій Другий дід, мамин батько, теж військовий злочинець, у каральних операціях брав участь і живий-здоровий, досі ще живий, і в гостях ти у нього двічі на місяць буваєш, враже поріддя!
А тоді – фотографія на стіл, перед мої очі, а там другий мій ДІД, молодий, тридцятилітній, в якійсь уніформі, дивізійна, мабуть.
Що, яблуко від яблуні, тріумфує другий, відвисла щелепа? Так от, суперзірко наша дорогенька, завтра ж твого дідуся коханого заметемо. Справа є, свідки є, суд буде! Скільки йому років, кажеш? Сімдесят чотири? Міг би ще потоптати рясту, звичайно, але через упертого внука «вишку» заробить. Се ля ві!
І тут уперше не знайшовся я, Ваша Милосте, що сказати. Лишень уявив собі судову залу, маму в чорному одязі, почув чийсь механічний голос: «Вирок приведений у виконання». І своє довге-довге життя з вічною провиною в грудях.
Давайте, кажу, папір. Вони замалим не танцювали, хоч зовні були стримані. А я написав найганебніший у житті диктант. Про те що «добровільно зобов'язуюся допомагати». Що з метою конспирації буду відгукуватись на прізвисько…
Може, «Рембо», пропонує перший, бо я, дурень, перед тим йому про своїх улюблених поетів розповідав. Ні, відповідаю, не смію поганити великого імені, не хочу. То, може, «Артур». підказує другий (десь прочув, собацюра, що Рембо Артюром звався!). Хай буде Артур. Так і намалював.
Що ж, зітхнув із полегкістю другий, вітаю, Отто Вільгельмовичу, нарешті ви вчинок здійснили, розумний і правильний, гуманний крок. Хай живе собі ваш дідусь дорогенький, потрібен він нам тепер сто років! Працювати надалі будете з ним, киває на першого, мене ви не знаєте. Головне для вас – звикнути і заспокоїтись. Адже віднині ваше життя стає і багатшим, і цікавішим. Пам'ятайте – не ви перший, не ви останній. Робота в нас така!
На цьому ми розійшлися, хоча перед тим я від першого отримав ще деякі технічні настанови. Якщо, наприклад, зауважу на своїй поштовій скриньці, у лівому верхньому кутику, маленький крейдяний кружечок, як ото діти іноді малюють, то це означає, що нам треба зустрітися. Я тоді повинен до нього потелефонувати і, не називаючи свого прізвища та й взагалі будь-чийого прізвища, домовитися про зустріч у певному місці.
Але, Отто Вільгельмовичу, не журіться так тяжко, зустрічатися будемо зрідка – раз на три місяці щонайбільше, а щодо всього іншого, то будьте собі вільним, творіть поезії, слухайте музику, до речі, можемо гарні західні записи для вас дістати, їдьте на відпочинок, словом, живіть і насолоджуйтеся! І пам'ятайте, що віднині ви під нашим постійним захистом. І – дотримання суворої таємниці, бо інакше… Строку давності в нас нема. Але про це не будемо.
Звичайно, Ваша Королівська Милосте, що я й доби не витримав цього пекла пекельного. Мені здавалося, що звідусіль за мною стежать, підслуховують з телефонів та вентиляційних люків, ставлять під моїми вікнами підозрілі машини зі спеціальним устаткуванням. Тільки тоді й почалося!
Бо, ще й на півслові нікого не зрадивши, нічого ще не заподіявши нікому, я вже почував себе Юдою, бачив навіть усохле гілля того дерева, що на ньому, безумовно, повішуся. Скреготав зубами, як душа пекельна, і лікті кусав. І ніякого шляху не бачив перед собою.
І вже наступного дня порушив їхні умови. Поїхав до найближчого товариша, і пішли ми з ним далеко у поле, і там я висповідався в усьому, що зі мною протягом останніх тижнів відбулося. Підозрілі волошки стирчали з трави, наче мікрофони. У кроні карачкуватої черешні, здасться, було сховано радар.
Петро, мій товариш, спохмурів, коли я все йому до кінця все виповів, подумав трохи і сказав таке:
– Чого ти не прийшов раніше, коли вони ще лишень крутили тебе? Я б тобі все пояснив, порадив, як бути, щось би ми з тоґо вишукали. Існує одне золоте правило для всіх нас не підписувати жодного з їхніх паперів. Що б там не було, не підписувати! З дідом вони просто блефувати могли. Треба було грати ва-банк. Але тепер уже пізно – ти підписав. Проте немає міста без дверей. Тягни час, дури їх, роби так, аби бути для них нецікавим. Зосередься на собі, уникай нових зв'язків і пиши такі вірші, які все виправдають. Пияч, але не втрачай голови, вони воліють не мати справи з пияками – це для них ризиковане). Мине якийсь час – і вони відчепляться, побачивши, що з цієї корови молока не буде.
Петро світився, наче апостол, і вечоріло в полі, й сонце лягало спати, і тоді осягнув я, Ваша Милосте, що вони завжди користуються нашою роз'єднаністю, але от подолав я її, висповідався, і я вже не сам тепер.
Кілька разів з'являвся відтоді малий крейдяний кружечок па моїй поштовій скриньці. Хто малював його, хотів би я знати? Двірничка? Поштарка? Хтось із сусідів? Чи сам ангел-охоронець У незримих погонах з майорською зіркою? Коли він це робив? Опівночі, коли виходять на нічне чергування привиди? Чи з третіми півнями, коли вся бісівська гвардія западає під землю?
Кілька разів стрічалися ми на певній конспіративній хаті. Курили, я говорив про ніщо. Ні на крихту, ні на півнігтика. мимоволі навіть, не зрадив нікого й не продав – усе бачить Бог. Моя остання надія, і хай Він судить мене. Жодного паперу не писав для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві. Пиячив тоді справді багато, але то вже моя приватна справа. Витверезники були моїм політичним притулком.
Тим часом імперія починала тріщати. Здасться, під час третьої з таких зустрічей я твердо зажадав від нього повного розриву стосунків. Я сказав, аби він влаштував мені зустріч з їхнім генералом, якому я все викажу про той мерзенний шантаж. Пообіцяв, що звернуся до преси (так, тепер я загрожував пресою!), до Києва, до Москви, бо існує межа всьому, і я зараз стою на ній. Він таки, здається, перебздів, бо тільки розвів руками і сказав, що зведе мене з генералом, але обіцянки не виконав і надовго зник. Тепер я шукав його, телефонував, щоб наполягти, але він посилався на якісь тривалі відрядження. Він ховався від мене. По вулиці ходив з високо піднятим коміром плаща і в капелюсі. низько насунутому на очі.
І тільки через рік – улітку вісімдесят восьмого – без крейдяного кружечка, а просто і по-людськи, він сам потелефонував мене, аби домовитися про зустріч. Підведемо риску, сказав.
Наступного дня, нікуди не заходячи, в одній з бічних вуличок, він повідомив мене, що надалі наші стосунки припиняються, я можу вважати себе вільним від усіх зобов'язань, крім одного – щодо збереження в таємниці нашої невдалої спроби, як він це назвав, працювати разом. Це останнє зобов'язання я, Ван Милосте, урочисто порушую зараз, пишучи цього листа п розголошую цю таємницю. Амінь.
Не винен я ні перед ким. Дідові своєму, віднедавна вже небіжчикові, не сказав ані слова, хоч він, бідолаха, певно, відчував від них якусь загрозу і дуже хотів мене бачити перед смертю, я одначе, встиг лише на похорон.
Винен я перед собою. Що приходив на їхні виклики. Що подавав їм руку з безмежної вихованості, вважаючи, зрештою також людьми, хоч і скаліченими. Що написав той папір, котрий і досі там, в їхніх архівах – жовкне, блякне, тліє, але він є, доказ моєї слабкості, свідок сум'яття душевного й розгубленості підписаний дурнувато-претензійним і ненависним відтоді для мене іменем.
Ось така в мене сповідь, у многогрішного, Королю Мій, тільки перед Вами хочу прощення просити.
Безперечно, що надзвичайна урядова комісія спробує розслідувати причини загадкового вибуху в «Закусочній». Безперечно, що повідомлення про це буде сьогодні прочитане суворим диктором програми «Час». Але яке тобі, фон Ф., діло до всього того? Светр у тебе промок до ниточки, і сорочка під ним промокла, і стоїш ти, хитаєшся аграматичним питальником, як сказав поет, перед головним входом до «Дитячого світу», перед брамою цього дурнуватого велетня, народженого в найзолотіші часи імперії, й не знаєш уже до ладу, чого ти стоїш, чого цей дощ і що від тебе хоче цей «Дитячий світ», чому так мучить твою переобтяжену свідомість самим тільки фактом свого існування, своєї присутності в центрі Москви, неподалік від темного пам'ятникового Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота.
І година вже скоро шоста, а ти, фон Ф., усе ще не знаєш, чого сюди прийшов, і якщо боротимеш цю проблемку ще з годину, то вже нікуди йти і не треба буде, бо все на світі зачинять, і так вирішаться усі твої пекучі проблеми, принаймні одна з них. Стоїш, мов пам'ятник самому собі, пам'ятник п'яному мислителю з торбою в руці, а навколо море людей, яке навіть під дощем продовжує щось продавати – жувачки, парфуми, плащі, черевики, порнографію, пістолети, наркотики – під самим носом в отетерілого Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота, вони ходять навколо тебе і смикають тебе за рукави, ці щирі нехитрі юди із загадковими і просвітленими російськими душами.
Тим часом подумки робиш поздовжній розтин себе самою. Так вочевидь, легше зосередитися й дійти до суті. Отже, на самому споді маєш пиво. Літрів так із три-чотири жовтого каламутного напою, звареного спеціально для пролетаріату. Поверх нього теплий і червоний шар вина. Там зароджуються горотворчі процеси, це вулканні глибини. Далі йде порівняно вузький, зупинений десь на рівні середини стравоходу, шар горілки. Це дуже активний проміжок у сенсі біологічному. В певний момент він може виявитися каталізатором великих оновлювальнпх тенденцій. Це, власне кажучи, вибухівка. Понад горілкою, ближче до горлянки, залягає кавеен – «крєпкій віноградний напіток». У разі виверження ти фонтануватимеш найперше ним. Він смердючий і бурий, як нафта.
Отака, в найзагальніших рисах, ця схема твоєї внутрішньої порожнечі. Про кров та все інше поки що мовчимо.
Тепер на черзі одне приємне відкриття. Виявляється, що в «Закусочній» разом зі здачею тобі у власність перейшла двокопійчана монета. А це означає, що з найближчого автомата слід подзвонити до Кирила, аби попередити його про своє можливе спізнення.
Цього разу ніхто, здається, не відповідає. Нарешті чуєш у слухавці знайомий голос:
– Е-е, Кириле, це я, привіт.
– О'кей.
– Що «о'кей», чорт забирай? Я дзвоню, не чуєш?
– Чую, друже.
– Я вже тут, на місці.
– Що ти маєш на увазі?
– Я кажу, що прийшов! Я прийшов, ясно? Прийшов і стою! Ми ж домовлялися тут, під «Дитячим світом», ні?
– Під «Дитячим світом»? – Ти на відстані бачиш, як здивовано підскакують угору гайдамацькі Кирилові брови. – Коли ми про це домовлялися? Що ти кажеш, чоловіче? Що з тобою відбувається?
– Зі мною все о'кей, Кириле. Хоч я недавно уникнув певної смерті. Справа в тому, що вибухнула «Закусочная» на розі Арбату – та сама, де ти колись показував мені рухівську газету.
– Що ти мелеш? Тобі є погано?
– Мені погано. Мені дуже погано, Кириле. Я складаюся з чотирьох внутрішніх рівнів.
– Чи ти міг би все-таки сюди приїхати? – У голосі його відверте занепокоєння, що межує з розгубленістю. – Ми вже докінчуємо формування першого числа. Затримка є тільки з-тобою. Ми досить незле тут попрацювали: Омелян Порфирович Андрій, Люба…
– Кириле, – перебиваєш його, – ти можеш Любу покликати до телефону?
– Зараз, – відповідає після деякого вагання. – Але що тобі є?
– Я повинен їй сказати щось дуже важливе.
– Альо, – чуєш невдовзі Любин голос.
– Люба, – вимовляєш, намагаючись укласти в це слово якомога більше ніжності, всю свою ніжність, усю ніжність світу.
– Я слухаю, так, – Люба володіє пікантною російською вимовою, навіть якщо говорить по-українськи.
– Люба, я давно хотів вам сказати…
– Щьо, щьо ви хатіли мені сказати, пане Отта?…
– Що ви мені шалено подобаєтесь. Я цілком утратив голову через ваші найкращі у світі ноги… Допустіть мене до них, Люба…
– Боже, щьо це, – вона сміється, – мені це дуже приємна чюти, Отта, але…
– Не треба ніяких «але», я вас прошу. Люба, – тепло видихаєш її ім'я разом із пахощами кавеену
– Щьо з вами, дарагий? Я ніколи б не падумала…
– Подумайте, Люба, Лю-бо, Лю-бо-ве…
Вона знову дещо нервово сміється, чуєш навіть певну схвильовану сухість в її голосі, але в цей час усе обривається. Три хвилини, відведені на зв'язок, минули.
Так. Одне ти з'ясував точно. Зустрічатися з Кирилом ти повинен був у нього вдома. Егgо, під «Дитячим світом» ти стовбичиш з якоїсь іншої причини. Але з якої, хотів би ти знати! Хіба піти спитатися в Дзержинського. У Залізного Фелікса. Ні, в Залізного Зіґфріда. У Конрада Клауса Еріха Дзержинського. Або в Райнера Анзельма Віллібальда Кірова. Або у Вольфґанґа Теодора Амадея Леніна. Він тут неподалік, під склом, живіший од живих.
Але от що! Треба постаратися зайти досередини, пролізти через пащеку цього чудовиська і побувати там, у нього в череві. Можливо, там ти про все і згадаєш. Вистачить якогось незначного нюансу, побіжного натяку, віддаленої асоціації – й ти згадаєш усе: чого сюди приперся, навіщо це все і якого хріна взагалі ти існуєш на світі, п'яна потворо з незначними здібностями до римування. Так що – аванті, до пшоду і до входу, розштовхуй ліктями всю цю примітивну поліетнічну юрму і пропихайся в цей світ, цей жорстокий, тісний, ненормальний, нервовий, цинічний дитячий світ! Адже, можливо, саме тут, у цих залах, на цих поверхах, у цих безглуздих чергах за нічим, наші діти втрачають своє дитинство, перестають бути дітьми. Виходять звідси сформованими дебілами, придатними тільки для будівництва комунізму чи реального соціалізму, чи якихось подібних абсурдних занять.
Перший поверх – це іграшки. Точніше, відсутність іграшок. З усього можливого асортименту, з усього світу чарівних фантазій, з усього паралельного і казкового піднебесся існує тільки складаний паперовий голуб, яким забиті усі відділи. Тисячі, сотні тисяч, мільйони складаних паперових голубів! Цілий материк паперових голубів, запакованих у сині коробки. Все інше розкупили ще перед революцією. І тільки паперові голуби існують для того, аби створювати для іноземних розвідників ілюзію приявного товару й іграшкового достатку. Голубі продукує певний танковий завод. Це супутній виріб. Окремі зневірені відвідувачі, махнувши на все рукою, зважуються й купують. І щасливі радянські діти, розмазуючи сльози невдоволення по щоках, несуть під пахвами літаючих паперових голубів. Розчарування і втрати, і скрегіт зубовний. Але голубій на полицях від того не меншає.
І де в них пак туалет, га? Страшенно хочеться злити воду. Періодично трапляються всілякі абсурдні вказівники на кшталт «1-й Артиллерийский проезд», але тобі не йдеться про гармати, хочеш вистрелити з чогось іншого звичайним теплим струменем, аби легше зробилося на серці, аби відродитися в цій непролазній залі, серед роздратованого і покірного натовпу. Минаєш якісь порожні відділи, потім секцію зубних щіток і грамплатівок, переповнену паперовими голубами і смердючими гімнами всіх союзних республік, виданими на фірмі «Мелодія», аж ось – нарешті!
Недвозначні двері з літерою “М”. Намацуєш у кишені двадцять п'ять копійок. Хоча, якби вони зажадали сто карбованців, ти не торгувався б ані секунди. Бабуся при вході чуло приймає твою монету. Московські бабусі вміють співчувати пиякам. Вони ніколи не сваряться, не вичитують, вони приймають пияків як даність. Бути п'яним у Москві – це все одно, що мати волосся досить поширеного кольору. Хіба можна докоряти людині за колір її волосся? Мабуть, ні.
Проходиш у пісуар, обкладений старовинними, можливо, навіть античними, кахлями, і мимоволі звертаєш увагу на респектабельно вдягнутого сивіючого добродія, що просто стоїть собі та й курить. Худорлявий південний тип років на шістдесят – костюм сидить бездоганно, краватка з лискучою брошкою, золотий зуб, засмагле обличчя – якийсь азер або ара, або й циган. Проводжає тебе досить масним поглядом. Щось останнім часом забагато гоміків розвелося – чують, певно, прийдешні зміни у законодавстві і все відвертіше виявляють свої оригінальні нахили. Торбегу закидаєш на плече і починаєш боротьбу із «блискавкою» дещо замерзлими на дощі руками. У таку мить головне бути спокійним і не приймати бажане за дійсне. Прикро було б потерпіти поразку вже тут, біля самої мети. Тому кожен твій рух підкреслено зосереджений, виважений і самозаглиблення…
Усе це тривало досить довго, але справді принесло тобі море задоволення. Тягнеш «блискавку» і незалежно йдеш повз синіючого дядечка з нетрадиційними звичками. Витріщився на тебе досить нахабно, ще й посміхається кутиками вуст. Не на того натрапив, шановний! Тут коби з усіма бабами дати раду! Даремно прагнеш спокусити мене своїм золотим зубом. Чао, старий!
Виявляється, починати слід було з туалету. Бо після його відвідин настало дивовижне проясніння, і ти раптово згадав про друзів, про їхніх дітей і про те, чого прийшов сюди. Виходиш у залу і бачиш ситуацію ясно, мов на долоні. Тож поки не пізно варто купити кількох паперових голубів. Це єдине, що можна зробити для твоїх друзів та їхніх маленьких гарних діточок. Зрештою, не такий уже й кепський подарунок – символ миру і Святого Духа. Усе-таки не танк і не автомат чи якась інша мілітарна дурниця.
Сягаєш до торби по гаманець. Є у твоїй великій торбі така бічна кишеня. Але гаманця в ній нема. Що ж, спокійно, фон Ф. Само собою зрозуміло, що гаманець не в бічній кишені, а всередині. Звичайно, ти поклав його туди, заплативши за їдло в «Закусочній». Стаєш на одне коліно і розкриваєш торбу. Довго і вперто шукаєш у ній гаманця. Але знаходиш тільки щось велике і пласке, загорнуте в газету «Литературная Россия». Якась рибина з вусами. Сом! Звідкіля він тут узявся, хто мені скаже?
Що ж, рибина це добре. Але де гаманець? Куди він запропав, чорт забирай! Там не так уже й багато грошей, але вони всі там. Усі твої бабулі. До того ж, авіаквиток додому, адже за півмісяця тобі назавше повертатись додому, і ти вистояв чотири з половиною години в черзі за отим квитком.
Ще раз передивися торбу, небоженьку. І ти починаєш порпатися в її порожнечі, в пащеці у сома, залазити рукою в усі відділи, підвідділи, секції, кишені. А тим часом з дверей туалету виходить сивіючий добродій з брошкою. На мить ваші погляди перетинаються. Забачивши тебе, він круто, на високих підборах повертає праворуч і зникає у дверях бічного виходу.
Ось що таке зіпсована постмодерністична свідомість! фон Ф.! Прийняти за гоміка кишенькового злодія, старого витонченого аристократа, віртуоза своєї справи! Безперечно, то він сягнув рукою до твоєї торбеги, поки ти насолоджувався процесом сечовиділення. І тепер, дурню, маєш лічені секунди на роздуми. Швидше ловити одного з тутешніх ментів, мобілізувати їх усіх на розшуки, оголосити по радіо всесоюзну гонитву, ввімкнути сирену, зібрати найкращих криміналістів і вдатися до послуг фоторобота! Але постривай, друже, не метушися. У твоєму легковажному стані надто ризиковане шукати собі прибічників серед міліції. Ця пригода може закінчитися ударами по нирках-печінках і холодним душем. А ти любиш тільки гарячі душі, до того ж по саму зав'язку намокся нині під усіма дощами Москви.
Кидаєшся у той самий вихід, у якому щойно зник циганський барон. Це сходова клітка, і вона має сходи догори, але й має сходи донизу – в підвали «Дитячого свічу». Навряд чи він пішов униз, бо що йому там робити, в отих понурих підвалах, кому він там потрібен? Звичайно, він міг утікати тільки вгору – загубитися десь на горішніх поверхах, серед манекенів, шкільних уніформ, пальт, штанів і черевиків, яких, щоправда, вже давно немає. Вочевидь, усі горішні поверхи так само забиті паперовим голубом. Злочинець міг заховатися в одній з голубиних зграй. Отже, він безперечно пішов нагору.
Тому ти інтуїтивно збігаєш униз. Кілька сходових маршів, якісь двері з колодками, явно зачинені, довгий вузький коридор, освітлений єдиною жарівкою при вході. Ані душі живої, як на третій день творення. І водночас відчуття таке, ніби хтось тут є. Хтось дихає потаємно в цій напівтемряві, за одними з дверей. Слід зачаїтися і чекати. Це єдиний шанс. Чекати, аж поки не зачинять усе на світі. Якщо він десь тут, то невдовзі обов'язково захоче вийти.
Сідаєш за великою металевою тачкою з написом на борті «Обувной отдел» кривими чорними літерами. Прислухаєшся, але чуєш тільки відгомін приреченого крамничного житія нагорі. Можна було би позичити грошву, скажімо, в Кирила, але тепер він на тебе ображений, до того ж ти наговорив по телефону купу непристойностей його дружині про її, середні, зрештою, ноги. І головне – як тепер роздобути квиток додому. Адже їх давно немає – ти впевнений.
Залишається зімкнути очі й потихеньку сконати тут, під оцією тачкою. Ти, що мріяв подорожувати й писати незбагненні пронизливі рядки, прокидатись у Венеції й лягати спати в Єрусалимі, ти, що хотів обіцяти всіх людей світу і кохати всі жінок світу, ти, блазню, що ставився до життя, як до пляшки міцного коштовного напою, помирай тепер тут у невіданні, неопізнаним тілом у вогкому светрі. Тиха сльоза скотилася твоєю щокою. Не чекайте мене, о ті, що чекаєте, не прийду вже до вас.
Невдовзі цю будівлю зачинять. Настане безмежна ніч у страшному підземеллі. Потім буде ще ціла неділя, а потім знову ніч. У понеділок тебе знайдуть тут, біля тачки, закоцюблого Щоправда, коли розумно розпорядитися сомом, то можна протягнути і з тиждень. Воду також можна де-небудь знайти, у тих же туалетах, наприклад. Усе виглядає не зовсім безнадійно. Ти все-таки вистежиш його, підлого злодіяку, і, відібравши свій рідний гаманець, поїдеш назад у гуртожиток – помитися в душі, поголитися, з'їсти що-небудь на сніданок. Увечері можна буде піти до Малого залу консерваторії на «Реквієм» Моцарта. Під благодатним впливом його нелюдської музики почати врешті свій роман у віршах. Отримати за нього довічну стипендію від Його Королівської Милості й пуститися в навколосвітню подорож…
Плин твоїх думок переривають кроки, що наближаються з боку коридору. Хтось там усе-таки був! Напружуєшся, наче лучник за мить перед пострілом. Рвучко підводишся з-за тачки, мало не втративши при цьому рівновагу. Пити менше треба. При виході з коридору, якраз під жарівкою, бачиш спалах знайомої брошки. Він!
Заступаєш йому шлях.
– Віддай, – кажеш безкомпромісним голосом.
– Што ти, мальчік? – знизує плечима злодійський барон. – Много випіл, да?
Підійти на два-три кроки ближче. Тоді можна буде дістати його ногою. Бити по яйцях і тільки по них – це жорстоко, але певно. Торба в руці трохи заважатиме, але й її можна буде використати – досить цупка, із жорсткого замінника шкіри.
– Віддай, – повторюєш металево, зробивши кілька кроків уперед.
Він сягає до кишені. Це вже гірше. Цього ти не передбачив. Але встигаєш копнути його по руці, і газовий балончик відлітає далеко вбік. Він кидається назад – у темряву коридору. Тепер тільки ноги поможуть тобі, фон Ф., п'яні, але досить довгі ноги, стомлені ноги молодого поета. І так починається ця гонитва…
Одні з дверей – либонь, чи не останні – виявилися незачиненими. Тоді знову були сходи, круті сходи кудись униз, майже нічим не освітлені, коли не брати до уваги червонуваті світелка з якоюсь сигналізацією чи тому подібною бідою. Він біг метрів за п'ять перед тобою, відверто тяжко дихаючи. Але тобі ніяк не вдавалося скоротити відстань. Ти, вочевидь, набагато гірше від нього бачиш у темряві, тому змушений був постійно пригальмовувати і замалим не обмацувати пошерхлі муровані виступи стін на крутих поворотах. До того ж твоя кутаста величезна торбега не завжди плавно вписувалася у ширину сходової клітки.
І мені ви симпатичний, каже другий, що теж полагіднішав. Ми ж у випадку війни все одно разом в атаку ходитимем, правда ж, Отто Вільгельмовичу? Батьківщина в нас одна, ділити нам нічого. Я подумки на це розреготався, але як тут піти, хряпнувши дверима? Звичайно, вихованість і делікатність – над усе. Добре. кажу, за тиждень, то за тиждень, але твердо знаю, що рішення свого не зміню. Хіба що собі про поезію поговоримо. Про силаботоніку й верлібри, і про дактилічні рими.
Та й пішов, а вони там удвох лишилися.
І виявилося, що даремно я їм той тиждень подарував, ваш Сяйливосте. Бо якщо я протягом того тижня тільки й намагався, що про все забути й не думати, споживаючи всілякі міцні алкоголі, то вони склавши руки не сиділи. Аналізували, шукали, вивчали. Певні факти узагальнювали. І нову карту прикупили. Непобивану карту.
Але почалося все по-старому. Ті самі «Меблі», той самий перший. Куримо, варнякаємо. Він почав якісь фантастично солодкі перспективи змальовувати. Як їздитиму по закордонах на поетичні фестивалі. Як вони мені окреме помешкання пристарають. Як у Канаді та Штатах мої книги видаватимуть, бо в них, виявляється, там свої, з понтом українські, видавництва є. Словом, дольче віта! Я ж на це відповідав, що мені такі ситуації з життєвої практики відомі. Коли хлопець хоче дівку молоду шпокнути, він їй чого тільки не наобіцяє, а потім зробить своє опівночі під кущем і – бувай здорова, чорноброва!
Тоді знову вривається з блискавицями другий. І якого ми хріна лисого, кричить, на цього шмаркача стільки часу тратимо?! Подумаєш, суперзірка поетична! Ти мені краще скажи, як твоєї мами дівоче прізвище? Так і так, відповідаю. Так ось тобі твій Другий дід, мамин батько, теж військовий злочинець, у каральних операціях брав участь і живий-здоровий, досі ще живий, і в гостях ти у нього двічі на місяць буваєш, враже поріддя!
А тоді – фотографія на стіл, перед мої очі, а там другий мій ДІД, молодий, тридцятилітній, в якійсь уніформі, дивізійна, мабуть.
Що, яблуко від яблуні, тріумфує другий, відвисла щелепа? Так от, суперзірко наша дорогенька, завтра ж твого дідуся коханого заметемо. Справа є, свідки є, суд буде! Скільки йому років, кажеш? Сімдесят чотири? Міг би ще потоптати рясту, звичайно, але через упертого внука «вишку» заробить. Се ля ві!
І тут уперше не знайшовся я, Ваша Милосте, що сказати. Лишень уявив собі судову залу, маму в чорному одязі, почув чийсь механічний голос: «Вирок приведений у виконання». І своє довге-довге життя з вічною провиною в грудях.
Давайте, кажу, папір. Вони замалим не танцювали, хоч зовні були стримані. А я написав найганебніший у житті диктант. Про те що «добровільно зобов'язуюся допомагати». Що з метою конспирації буду відгукуватись на прізвисько…
Може, «Рембо», пропонує перший, бо я, дурень, перед тим йому про своїх улюблених поетів розповідав. Ні, відповідаю, не смію поганити великого імені, не хочу. То, може, «Артур». підказує другий (десь прочув, собацюра, що Рембо Артюром звався!). Хай буде Артур. Так і намалював.
Що ж, зітхнув із полегкістю другий, вітаю, Отто Вільгельмовичу, нарешті ви вчинок здійснили, розумний і правильний, гуманний крок. Хай живе собі ваш дідусь дорогенький, потрібен він нам тепер сто років! Працювати надалі будете з ним, киває на першого, мене ви не знаєте. Головне для вас – звикнути і заспокоїтись. Адже віднині ваше життя стає і багатшим, і цікавішим. Пам'ятайте – не ви перший, не ви останній. Робота в нас така!
На цьому ми розійшлися, хоча перед тим я від першого отримав ще деякі технічні настанови. Якщо, наприклад, зауважу на своїй поштовій скриньці, у лівому верхньому кутику, маленький крейдяний кружечок, як ото діти іноді малюють, то це означає, що нам треба зустрітися. Я тоді повинен до нього потелефонувати і, не називаючи свого прізвища та й взагалі будь-чийого прізвища, домовитися про зустріч у певному місці.
Але, Отто Вільгельмовичу, не журіться так тяжко, зустрічатися будемо зрідка – раз на три місяці щонайбільше, а щодо всього іншого, то будьте собі вільним, творіть поезії, слухайте музику, до речі, можемо гарні західні записи для вас дістати, їдьте на відпочинок, словом, живіть і насолоджуйтеся! І пам'ятайте, що віднині ви під нашим постійним захистом. І – дотримання суворої таємниці, бо інакше… Строку давності в нас нема. Але про це не будемо.
Звичайно, Ваша Королівська Милосте, що я й доби не витримав цього пекла пекельного. Мені здавалося, що звідусіль за мною стежать, підслуховують з телефонів та вентиляційних люків, ставлять під моїми вікнами підозрілі машини зі спеціальним устаткуванням. Тільки тоді й почалося!
Бо, ще й на півслові нікого не зрадивши, нічого ще не заподіявши нікому, я вже почував себе Юдою, бачив навіть усохле гілля того дерева, що на ньому, безумовно, повішуся. Скреготав зубами, як душа пекельна, і лікті кусав. І ніякого шляху не бачив перед собою.
І вже наступного дня порушив їхні умови. Поїхав до найближчого товариша, і пішли ми з ним далеко у поле, і там я висповідався в усьому, що зі мною протягом останніх тижнів відбулося. Підозрілі волошки стирчали з трави, наче мікрофони. У кроні карачкуватої черешні, здасться, було сховано радар.
Петро, мій товариш, спохмурів, коли я все йому до кінця все виповів, подумав трохи і сказав таке:
– Чого ти не прийшов раніше, коли вони ще лишень крутили тебе? Я б тобі все пояснив, порадив, як бути, щось би ми з тоґо вишукали. Існує одне золоте правило для всіх нас не підписувати жодного з їхніх паперів. Що б там не було, не підписувати! З дідом вони просто блефувати могли. Треба було грати ва-банк. Але тепер уже пізно – ти підписав. Проте немає міста без дверей. Тягни час, дури їх, роби так, аби бути для них нецікавим. Зосередься на собі, уникай нових зв'язків і пиши такі вірші, які все виправдають. Пияч, але не втрачай голови, вони воліють не мати справи з пияками – це для них ризиковане). Мине якийсь час – і вони відчепляться, побачивши, що з цієї корови молока не буде.
Петро світився, наче апостол, і вечоріло в полі, й сонце лягало спати, і тоді осягнув я, Ваша Милосте, що вони завжди користуються нашою роз'єднаністю, але от подолав я її, висповідався, і я вже не сам тепер.
Кілька разів з'являвся відтоді малий крейдяний кружечок па моїй поштовій скриньці. Хто малював його, хотів би я знати? Двірничка? Поштарка? Хтось із сусідів? Чи сам ангел-охоронець У незримих погонах з майорською зіркою? Коли він це робив? Опівночі, коли виходять на нічне чергування привиди? Чи з третіми півнями, коли вся бісівська гвардія западає під землю?
Кілька разів стрічалися ми на певній конспіративній хаті. Курили, я говорив про ніщо. Ні на крихту, ні на півнігтика. мимоволі навіть, не зрадив нікого й не продав – усе бачить Бог. Моя остання надія, і хай Він судить мене. Жодного паперу не писав для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві. Пиячив тоді справді багато, але то вже моя приватна справа. Витверезники були моїм політичним притулком.
Тим часом імперія починала тріщати. Здасться, під час третьої з таких зустрічей я твердо зажадав від нього повного розриву стосунків. Я сказав, аби він влаштував мені зустріч з їхнім генералом, якому я все викажу про той мерзенний шантаж. Пообіцяв, що звернуся до преси (так, тепер я загрожував пресою!), до Києва, до Москви, бо існує межа всьому, і я зараз стою на ній. Він таки, здається, перебздів, бо тільки розвів руками і сказав, що зведе мене з генералом, але обіцянки не виконав і надовго зник. Тепер я шукав його, телефонував, щоб наполягти, але він посилався на якісь тривалі відрядження. Він ховався від мене. По вулиці ходив з високо піднятим коміром плаща і в капелюсі. низько насунутому на очі.
І тільки через рік – улітку вісімдесят восьмого – без крейдяного кружечка, а просто і по-людськи, він сам потелефонував мене, аби домовитися про зустріч. Підведемо риску, сказав.
Наступного дня, нікуди не заходячи, в одній з бічних вуличок, він повідомив мене, що надалі наші стосунки припиняються, я можу вважати себе вільним від усіх зобов'язань, крім одного – щодо збереження в таємниці нашої невдалої спроби, як він це назвав, працювати разом. Це останнє зобов'язання я, Ван Милосте, урочисто порушую зараз, пишучи цього листа п розголошую цю таємницю. Амінь.
Не винен я ні перед ким. Дідові своєму, віднедавна вже небіжчикові, не сказав ані слова, хоч він, бідолаха, певно, відчував від них якусь загрозу і дуже хотів мене бачити перед смертю, я одначе, встиг лише на похорон.
Винен я перед собою. Що приходив на їхні виклики. Що подавав їм руку з безмежної вихованості, вважаючи, зрештою також людьми, хоч і скаліченими. Що написав той папір, котрий і досі там, в їхніх архівах – жовкне, блякне, тліє, але він є, доказ моєї слабкості, свідок сум'яття душевного й розгубленості підписаний дурнувато-претензійним і ненависним відтоді для мене іменем.
Ось така в мене сповідь, у многогрішного, Королю Мій, тільки перед Вами хочу прощення просити.
Безперечно, що надзвичайна урядова комісія спробує розслідувати причини загадкового вибуху в «Закусочній». Безперечно, що повідомлення про це буде сьогодні прочитане суворим диктором програми «Час». Але яке тобі, фон Ф., діло до всього того? Светр у тебе промок до ниточки, і сорочка під ним промокла, і стоїш ти, хитаєшся аграматичним питальником, як сказав поет, перед головним входом до «Дитячого світу», перед брамою цього дурнуватого велетня, народженого в найзолотіші часи імперії, й не знаєш уже до ладу, чого ти стоїш, чого цей дощ і що від тебе хоче цей «Дитячий світ», чому так мучить твою переобтяжену свідомість самим тільки фактом свого існування, своєї присутності в центрі Москви, неподалік від темного пам'ятникового Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота.
І година вже скоро шоста, а ти, фон Ф., усе ще не знаєш, чого сюди прийшов, і якщо боротимеш цю проблемку ще з годину, то вже нікуди йти і не треба буде, бо все на світі зачинять, і так вирішаться усі твої пекучі проблеми, принаймні одна з них. Стоїш, мов пам'ятник самому собі, пам'ятник п'яному мислителю з торбою в руці, а навколо море людей, яке навіть під дощем продовжує щось продавати – жувачки, парфуми, плащі, черевики, порнографію, пістолети, наркотики – під самим носом в отетерілого Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота, вони ходять навколо тебе і смикають тебе за рукави, ці щирі нехитрі юди із загадковими і просвітленими російськими душами.
Тим часом подумки робиш поздовжній розтин себе самою. Так вочевидь, легше зосередитися й дійти до суті. Отже, на самому споді маєш пиво. Літрів так із три-чотири жовтого каламутного напою, звареного спеціально для пролетаріату. Поверх нього теплий і червоний шар вина. Там зароджуються горотворчі процеси, це вулканні глибини. Далі йде порівняно вузький, зупинений десь на рівні середини стравоходу, шар горілки. Це дуже активний проміжок у сенсі біологічному. В певний момент він може виявитися каталізатором великих оновлювальнпх тенденцій. Це, власне кажучи, вибухівка. Понад горілкою, ближче до горлянки, залягає кавеен – «крєпкій віноградний напіток». У разі виверження ти фонтануватимеш найперше ним. Він смердючий і бурий, як нафта.
Отака, в найзагальніших рисах, ця схема твоєї внутрішньої порожнечі. Про кров та все інше поки що мовчимо.
Тепер на черзі одне приємне відкриття. Виявляється, що в «Закусочній» разом зі здачею тобі у власність перейшла двокопійчана монета. А це означає, що з найближчого автомата слід подзвонити до Кирила, аби попередити його про своє можливе спізнення.
Цього разу ніхто, здається, не відповідає. Нарешті чуєш у слухавці знайомий голос:
– Е-е, Кириле, це я, привіт.
– О'кей.
– Що «о'кей», чорт забирай? Я дзвоню, не чуєш?
– Чую, друже.
– Я вже тут, на місці.
– Що ти маєш на увазі?
– Я кажу, що прийшов! Я прийшов, ясно? Прийшов і стою! Ми ж домовлялися тут, під «Дитячим світом», ні?
– Під «Дитячим світом»? – Ти на відстані бачиш, як здивовано підскакують угору гайдамацькі Кирилові брови. – Коли ми про це домовлялися? Що ти кажеш, чоловіче? Що з тобою відбувається?
– Зі мною все о'кей, Кириле. Хоч я недавно уникнув певної смерті. Справа в тому, що вибухнула «Закусочная» на розі Арбату – та сама, де ти колись показував мені рухівську газету.
– Що ти мелеш? Тобі є погано?
– Мені погано. Мені дуже погано, Кириле. Я складаюся з чотирьох внутрішніх рівнів.
– Чи ти міг би все-таки сюди приїхати? – У голосі його відверте занепокоєння, що межує з розгубленістю. – Ми вже докінчуємо формування першого числа. Затримка є тільки з-тобою. Ми досить незле тут попрацювали: Омелян Порфирович Андрій, Люба…
– Кириле, – перебиваєш його, – ти можеш Любу покликати до телефону?
– Зараз, – відповідає після деякого вагання. – Але що тобі є?
– Я повинен їй сказати щось дуже важливе.
– Альо, – чуєш невдовзі Любин голос.
– Люба, – вимовляєш, намагаючись укласти в це слово якомога більше ніжності, всю свою ніжність, усю ніжність світу.
– Я слухаю, так, – Люба володіє пікантною російською вимовою, навіть якщо говорить по-українськи.
– Люба, я давно хотів вам сказати…
– Щьо, щьо ви хатіли мені сказати, пане Отта?…
– Що ви мені шалено подобаєтесь. Я цілком утратив голову через ваші найкращі у світі ноги… Допустіть мене до них, Люба…
– Боже, щьо це, – вона сміється, – мені це дуже приємна чюти, Отта, але…
– Не треба ніяких «але», я вас прошу. Люба, – тепло видихаєш її ім'я разом із пахощами кавеену
– Щьо з вами, дарагий? Я ніколи б не падумала…
– Подумайте, Люба, Лю-бо, Лю-бо-ве…
Вона знову дещо нервово сміється, чуєш навіть певну схвильовану сухість в її голосі, але в цей час усе обривається. Три хвилини, відведені на зв'язок, минули.
Так. Одне ти з'ясував точно. Зустрічатися з Кирилом ти повинен був у нього вдома. Егgо, під «Дитячим світом» ти стовбичиш з якоїсь іншої причини. Але з якої, хотів би ти знати! Хіба піти спитатися в Дзержинського. У Залізного Фелікса. Ні, в Залізного Зіґфріда. У Конрада Клауса Еріха Дзержинського. Або в Райнера Анзельма Віллібальда Кірова. Або у Вольфґанґа Теодора Амадея Леніна. Він тут неподалік, під склом, живіший од живих.
Але от що! Треба постаратися зайти досередини, пролізти через пащеку цього чудовиська і побувати там, у нього в череві. Можливо, там ти про все і згадаєш. Вистачить якогось незначного нюансу, побіжного натяку, віддаленої асоціації – й ти згадаєш усе: чого сюди приперся, навіщо це все і якого хріна взагалі ти існуєш на світі, п'яна потворо з незначними здібностями до римування. Так що – аванті, до пшоду і до входу, розштовхуй ліктями всю цю примітивну поліетнічну юрму і пропихайся в цей світ, цей жорстокий, тісний, ненормальний, нервовий, цинічний дитячий світ! Адже, можливо, саме тут, у цих залах, на цих поверхах, у цих безглуздих чергах за нічим, наші діти втрачають своє дитинство, перестають бути дітьми. Виходять звідси сформованими дебілами, придатними тільки для будівництва комунізму чи реального соціалізму, чи якихось подібних абсурдних занять.
Перший поверх – це іграшки. Точніше, відсутність іграшок. З усього можливого асортименту, з усього світу чарівних фантазій, з усього паралельного і казкового піднебесся існує тільки складаний паперовий голуб, яким забиті усі відділи. Тисячі, сотні тисяч, мільйони складаних паперових голубів! Цілий материк паперових голубів, запакованих у сині коробки. Все інше розкупили ще перед революцією. І тільки паперові голуби існують для того, аби створювати для іноземних розвідників ілюзію приявного товару й іграшкового достатку. Голубі продукує певний танковий завод. Це супутній виріб. Окремі зневірені відвідувачі, махнувши на все рукою, зважуються й купують. І щасливі радянські діти, розмазуючи сльози невдоволення по щоках, несуть під пахвами літаючих паперових голубів. Розчарування і втрати, і скрегіт зубовний. Але голубій на полицях від того не меншає.
І де в них пак туалет, га? Страшенно хочеться злити воду. Періодично трапляються всілякі абсурдні вказівники на кшталт «1-й Артиллерийский проезд», але тобі не йдеться про гармати, хочеш вистрелити з чогось іншого звичайним теплим струменем, аби легше зробилося на серці, аби відродитися в цій непролазній залі, серед роздратованого і покірного натовпу. Минаєш якісь порожні відділи, потім секцію зубних щіток і грамплатівок, переповнену паперовими голубами і смердючими гімнами всіх союзних республік, виданими на фірмі «Мелодія», аж ось – нарешті!
Недвозначні двері з літерою “М”. Намацуєш у кишені двадцять п'ять копійок. Хоча, якби вони зажадали сто карбованців, ти не торгувався б ані секунди. Бабуся при вході чуло приймає твою монету. Московські бабусі вміють співчувати пиякам. Вони ніколи не сваряться, не вичитують, вони приймають пияків як даність. Бути п'яним у Москві – це все одно, що мати волосся досить поширеного кольору. Хіба можна докоряти людині за колір її волосся? Мабуть, ні.
Проходиш у пісуар, обкладений старовинними, можливо, навіть античними, кахлями, і мимоволі звертаєш увагу на респектабельно вдягнутого сивіючого добродія, що просто стоїть собі та й курить. Худорлявий південний тип років на шістдесят – костюм сидить бездоганно, краватка з лискучою брошкою, золотий зуб, засмагле обличчя – якийсь азер або ара, або й циган. Проводжає тебе досить масним поглядом. Щось останнім часом забагато гоміків розвелося – чують, певно, прийдешні зміни у законодавстві і все відвертіше виявляють свої оригінальні нахили. Торбегу закидаєш на плече і починаєш боротьбу із «блискавкою» дещо замерзлими на дощі руками. У таку мить головне бути спокійним і не приймати бажане за дійсне. Прикро було б потерпіти поразку вже тут, біля самої мети. Тому кожен твій рух підкреслено зосереджений, виважений і самозаглиблення…
Усе це тривало досить довго, але справді принесло тобі море задоволення. Тягнеш «блискавку» і незалежно йдеш повз синіючого дядечка з нетрадиційними звичками. Витріщився на тебе досить нахабно, ще й посміхається кутиками вуст. Не на того натрапив, шановний! Тут коби з усіма бабами дати раду! Даремно прагнеш спокусити мене своїм золотим зубом. Чао, старий!
Виявляється, починати слід було з туалету. Бо після його відвідин настало дивовижне проясніння, і ти раптово згадав про друзів, про їхніх дітей і про те, чого прийшов сюди. Виходиш у залу і бачиш ситуацію ясно, мов на долоні. Тож поки не пізно варто купити кількох паперових голубів. Це єдине, що можна зробити для твоїх друзів та їхніх маленьких гарних діточок. Зрештою, не такий уже й кепський подарунок – символ миру і Святого Духа. Усе-таки не танк і не автомат чи якась інша мілітарна дурниця.
Сягаєш до торби по гаманець. Є у твоїй великій торбі така бічна кишеня. Але гаманця в ній нема. Що ж, спокійно, фон Ф. Само собою зрозуміло, що гаманець не в бічній кишені, а всередині. Звичайно, ти поклав його туди, заплативши за їдло в «Закусочній». Стаєш на одне коліно і розкриваєш торбу. Довго і вперто шукаєш у ній гаманця. Але знаходиш тільки щось велике і пласке, загорнуте в газету «Литературная Россия». Якась рибина з вусами. Сом! Звідкіля він тут узявся, хто мені скаже?
Що ж, рибина це добре. Але де гаманець? Куди він запропав, чорт забирай! Там не так уже й багато грошей, але вони всі там. Усі твої бабулі. До того ж, авіаквиток додому, адже за півмісяця тобі назавше повертатись додому, і ти вистояв чотири з половиною години в черзі за отим квитком.
Ще раз передивися торбу, небоженьку. І ти починаєш порпатися в її порожнечі, в пащеці у сома, залазити рукою в усі відділи, підвідділи, секції, кишені. А тим часом з дверей туалету виходить сивіючий добродій з брошкою. На мить ваші погляди перетинаються. Забачивши тебе, він круто, на високих підборах повертає праворуч і зникає у дверях бічного виходу.
Ось що таке зіпсована постмодерністична свідомість! фон Ф.! Прийняти за гоміка кишенькового злодія, старого витонченого аристократа, віртуоза своєї справи! Безперечно, то він сягнув рукою до твоєї торбеги, поки ти насолоджувався процесом сечовиділення. І тепер, дурню, маєш лічені секунди на роздуми. Швидше ловити одного з тутешніх ментів, мобілізувати їх усіх на розшуки, оголосити по радіо всесоюзну гонитву, ввімкнути сирену, зібрати найкращих криміналістів і вдатися до послуг фоторобота! Але постривай, друже, не метушися. У твоєму легковажному стані надто ризиковане шукати собі прибічників серед міліції. Ця пригода може закінчитися ударами по нирках-печінках і холодним душем. А ти любиш тільки гарячі душі, до того ж по саму зав'язку намокся нині під усіма дощами Москви.
Кидаєшся у той самий вихід, у якому щойно зник циганський барон. Це сходова клітка, і вона має сходи догори, але й має сходи донизу – в підвали «Дитячого свічу». Навряд чи він пішов униз, бо що йому там робити, в отих понурих підвалах, кому він там потрібен? Звичайно, він міг утікати тільки вгору – загубитися десь на горішніх поверхах, серед манекенів, шкільних уніформ, пальт, штанів і черевиків, яких, щоправда, вже давно немає. Вочевидь, усі горішні поверхи так само забиті паперовим голубом. Злочинець міг заховатися в одній з голубиних зграй. Отже, він безперечно пішов нагору.
Тому ти інтуїтивно збігаєш униз. Кілька сходових маршів, якісь двері з колодками, явно зачинені, довгий вузький коридор, освітлений єдиною жарівкою при вході. Ані душі живої, як на третій день творення. І водночас відчуття таке, ніби хтось тут є. Хтось дихає потаємно в цій напівтемряві, за одними з дверей. Слід зачаїтися і чекати. Це єдиний шанс. Чекати, аж поки не зачинять усе на світі. Якщо він десь тут, то невдовзі обов'язково захоче вийти.
Сідаєш за великою металевою тачкою з написом на борті «Обувной отдел» кривими чорними літерами. Прислухаєшся, але чуєш тільки відгомін приреченого крамничного житія нагорі. Можна було би позичити грошву, скажімо, в Кирила, але тепер він на тебе ображений, до того ж ти наговорив по телефону купу непристойностей його дружині про її, середні, зрештою, ноги. І головне – як тепер роздобути квиток додому. Адже їх давно немає – ти впевнений.
Залишається зімкнути очі й потихеньку сконати тут, під оцією тачкою. Ти, що мріяв подорожувати й писати незбагненні пронизливі рядки, прокидатись у Венеції й лягати спати в Єрусалимі, ти, що хотів обіцяти всіх людей світу і кохати всі жінок світу, ти, блазню, що ставився до життя, як до пляшки міцного коштовного напою, помирай тепер тут у невіданні, неопізнаним тілом у вогкому светрі. Тиха сльоза скотилася твоєю щокою. Не чекайте мене, о ті, що чекаєте, не прийду вже до вас.
Невдовзі цю будівлю зачинять. Настане безмежна ніч у страшному підземеллі. Потім буде ще ціла неділя, а потім знову ніч. У понеділок тебе знайдуть тут, біля тачки, закоцюблого Щоправда, коли розумно розпорядитися сомом, то можна протягнути і з тиждень. Воду також можна де-небудь знайти, у тих же туалетах, наприклад. Усе виглядає не зовсім безнадійно. Ти все-таки вистежиш його, підлого злодіяку, і, відібравши свій рідний гаманець, поїдеш назад у гуртожиток – помитися в душі, поголитися, з'їсти що-небудь на сніданок. Увечері можна буде піти до Малого залу консерваторії на «Реквієм» Моцарта. Під благодатним впливом його нелюдської музики почати врешті свій роман у віршах. Отримати за нього довічну стипендію від Його Королівської Милості й пуститися в навколосвітню подорож…
Плин твоїх думок переривають кроки, що наближаються з боку коридору. Хтось там усе-таки був! Напружуєшся, наче лучник за мить перед пострілом. Рвучко підводишся з-за тачки, мало не втративши при цьому рівновагу. Пити менше треба. При виході з коридору, якраз під жарівкою, бачиш спалах знайомої брошки. Він!
Заступаєш йому шлях.
– Віддай, – кажеш безкомпромісним голосом.
– Што ти, мальчік? – знизує плечима злодійський барон. – Много випіл, да?
Підійти на два-три кроки ближче. Тоді можна буде дістати його ногою. Бити по яйцях і тільки по них – це жорстоко, але певно. Торба в руці трохи заважатиме, але й її можна буде використати – досить цупка, із жорсткого замінника шкіри.
– Віддай, – повторюєш металево, зробивши кілька кроків уперед.
Він сягає до кишені. Це вже гірше. Цього ти не передбачив. Але встигаєш копнути його по руці, і газовий балончик відлітає далеко вбік. Він кидається назад – у темряву коридору. Тепер тільки ноги поможуть тобі, фон Ф., п'яні, але досить довгі ноги, стомлені ноги молодого поета. І так починається ця гонитва…
Одні з дверей – либонь, чи не останні – виявилися незачиненими. Тоді знову були сходи, круті сходи кудись униз, майже нічим не освітлені, коли не брати до уваги червонуваті світелка з якоюсь сигналізацією чи тому подібною бідою. Він біг метрів за п'ять перед тобою, відверто тяжко дихаючи. Але тобі ніяк не вдавалося скоротити відстань. Ти, вочевидь, набагато гірше від нього бачиш у темряві, тому змушений був постійно пригальмовувати і замалим не обмацувати пошерхлі муровані виступи стін на крутих поворотах. До того ж твоя кутаста величезна торбега не завжди плавно вписувалася у ширину сходової клітки.