Артем Чех. Анатомічний атлас. Важко бути жабою

   І ніхто не допоможе йому, тому що всіх реально дістало допомагати Віталіку, тому що всяку допомогу він несвідомо ігнорував, він губив і не знаходив, він просипав і між тим, недосипав… Він просто просирав своє життя. Просирав так, як тільки його взагалі можна просирати.
   – Гівно, – казатиме він, – я повне гівно.
   І, в принципі, матиме рацію…

9

   Коли Віталік був у п'ятому класі, у нього з'явився друг. Сережа Савка.
   Вони обидва погано вчились, іноді прогулювали уроки, їх обох зневажали, обмежували у їхніх дитячих правах, вважали за ідіотів.
   – Придурки, – казали їм зневажливо.
   – Ми не придурки.
   – Придурки, – запевняли інші.
   «Все одно я не придурок», – думав Віталік.
   Втім, він все одно невпинно колупав у носі печери, вискубуючи звідти жовто-зелені поліпи, удавав літака, мимрив щось собі під носа і пускав ротом пузирі зі слини. Мама постійно заправляла усі Віталікові светри, кофтини, сорочки у поганенькі, з гнилої тканини брюки, перед цим старанно випрасувавши стрілки.
   – Віталік, – казала класний керівник, – з усією об'єктивністю ти маєш вигляд мінімум кретина.
   Віталік нічого не розумів, однак слово «кретин» здавалось йому явно підозрілим.
   Іноді до школи приходив батько. Віталік вішався йому на шию, цілував його, просив не покидати. Батько дарував сину чергову книжку, Шерлока Холмса, наприклад, або мапу якоїсь Полтавської області. Віталіка вже нудило від географії, від усього того, що якось вказує на неприпустиму дитячою свідомістю незначущість світу, від зменшених моделей у нього почав розвиватися гастрит. Іноді його нудило. Наприклад, від зменшеної моделі його життя. Але куди менше, подумав би Віталік, якби вмів у тому віці про таке думати.
 
   Жовтневими годинами, після школи Віталік з Сережок» ходили до парку, де копирсалися в листі, ділилися потаємним та заповітним, промовляючи вголос такі важливі слова, як «життя», або «доля», або «секс»… І ці слова збуджували обох, доводячи їх до невротичних посмикувань, шизофренічних, а подекуди просто-таки скажених поглядів у невідоме, але таке очікуване майбутнє.
   Однією такою жовтневою прогулянкою, під час копирсання у смердючому безбарвному листі, Віталік побачив пісюн.
   Пісюн йому показав Сережа.
   – Дивись, – сказав Сережа.
   Віталік побачив. У нього почався нервовий розлад.
   – Покажи ще, – благав Сережу Віталік.
   – Нє.
   – Ну покажи.
   – Та не покажу я тобі нічого. Краще ти покажи.
   – А ти потім покажеш? – У Віталіка загорілися очі.
   – Покажу, – збрехав Сережа.
   Віталік показав. Спочатку довго ламався, довго розстібував штани, повільно знімав труси, але все ж таки показав.
   – Прикол, – сказав Сережа, побачивши коричневе забарвлення на шві трусиків.
   – Тепер ти показуй.
   – Іди в жопу. У тебе труси засраті, – зареготав Сережа, змушуючи Віталікові очі наповнюватися сльозами образи за цупкі сторінки журналу «Смєна» і свої загиджені труси.
   Ідучи додому, Віталік загрібав черевиками листя, не відповідаючи на малозмістовні питання Сережи. Він думав про щось індивідуально своє, він думав про пісюн.
   Коли прощалися, Віталік наче прикипів своїм поглядом до очей Сережи.
   Сережа мовчав. Він думав про математику та укрліт.
   – А завтра покажеш? – запитав Віталік, начебто тягнучись усією душею до Сережиної піпіськи.
   – Не знаю, – звів плечима Сережа, але явно хотів показати.
   Треба змінити труси, подумав він.
   У Сережі вдома користувався неабияким попитом журнал «Работніца», чиї сторінки особливою м'якістю не відрізнялися.

10

   Одного разу Віта, однокласниця Віталіка, яка, до речі, з усіх однокласниць єдина бачила в ньому хорошого симпатичного хлопця, попрохала його знайти матеріал про Лесю Українку, біографію якої треба вставити в реферат.
   – А, Віталя, принесеш?
   В іншому разі Віталік ніколи б не погодився для когось щось робити, адже був він дещо пихатим і відлюдкуватим, однак для Віти погодився, навіть з азартом, адже він їй, єдиній, хто не кидається в нього камінням і не плює йому на спину, принесе книжку про Лесю Українку, а вона, Віта, напише реферат і отримає «відмінно», а потім розповість усім, який же він класний, цей Віталік, який молодець, і зовсім він не жаба і не придурок, як думають інші, а нормальний, навіть компанійський хлопчик, он бач, книжку приніс про Лесю Українку.
   Книжки у Віталіка не було, але ж у Віти першої з усієї паралелі під кофтинкою з'явилися, як їх називає Савка, парадокси, а тому Віталік просто зобов'язаний знайти цю кляту книжку або хоча б якусь інформацію про цю Лесю Українку, про цю діву, про цю принцесу української літератури, яка у Віталіка асоціювалася лише з одним іменем, з однією людиною, а саме з Вітою, з її парадоксами та запахом її волосся, що розсіювало аромати кропив'яного шампуню та вологого рушника, і ці аромати в тандемі з незрівнянними по своїй формі парадоксами змусили Віталіка брати штурмом шкільну бібліотеку. На жаль, у бібліотеці книжки не виявилося, точніше виявилася, однак тільки «Лісова пісня» російською мовою. У бібліотеці сусідньої школи трапилася пожежа, і з вцілілих книжок залишилися лише перший та другий томи «Братів Карамазових» українською.
   – Савка, рятуй, – звернувся Віталік до Сережі.
   Голосно кричачи, вимахуючи спітнілими руками і трясучи хлипке тіло Сережі, Віталік таки спромігся пояснити, що ж все-таки йому потрібно.
   – А-а… Я все пойняв. Завтра принесу, – оскалив зуби Сережа і пішов у столовку купити собі булочку. Булочок у столовці не було, тому він просто пройшовся від медичного пункту до кабінету завуча.
   Завучем був Микола Павлович Рило. Він також був схожий на жабу, а тому іноді коли хтось про нього говорив, то інші частенько перепитували:
   – Чекай-чекай, – казали вони. – Яка жаба? Рило чи цей пінгвін малий?
   – Рило, – відповідав той.
   Рило був мужиком невеличкого зросту, також мав відвислу нижню губу, якою він зі своїх жовтих прокурених пальців забирав рожеві монпансьє. Одягнений Рило був у двобортний сірий костюм і синій галстук. Одягнений він так був завжди, тому іноді, розповідаючи про нього, аби не перепитували, яка ж це саме жаба, додавали: «сіра жаба».
   Микола Павлович любив Сережу, пригощав його монпансьє і передавав привіт матері.
   – Передавай привіт мамі, – казав Рило. – Виховали такого чудового сина.
   Тому Сережа не лінувався зайвий раз пройтися повз його кабінет, аби Рило виглянув, побачив його, Сережу Савку і знову похвалив, пригощаючи монпансьє. Інший завуч дивився на це крізь пальці і постійно повторював: «Ах, как би чєго нє вишло…»
   Віталіка Рило не любив. Він його не любив так, як іноді не люблять ніґери з Брукліна або Манхеттена ніґерів з Бронкса або східного Гарлему, називаючи їх чорнозадими, макаками, брудними волоцюгами.
   Рило називав Віталіка жабою.
   – Жаба, – казав він.
   Так і казав.
   Віталік не ображався. А чого йому ображатися? Та й на кого? На таку саму жабу, як і він, Віталік, на придурка, який весь час палить і задивляється на хлопчиків початкових класів, і хіба він, Віталік, не розуміє, чого це хтивий Рило так загострює свою розбещену увагу на якомусь Сережі. Та ясно чому. Віталік бачив пісюн Сережі, і йому все було зрозуміло, були відомі всі підступні ходи і облудливі плани цього фанатичного педофіла з замусоленими монпансьє в кишені його сірого, як і життя навкруги, піджака.
   Тільки от Савка не розуміє. Господи, думав Віталік, Савка нічого не розуміє і ведеться на цю вудочку, на ці жовті пальці, які пригощають Сережу цими льодяниками, що позлипалися в метаморфічну купу, до яких поприставало волосся, Рилове волосся… І Сережа, він, мій друг, ні фіга не розуміє, не бачить того волосся, а лише монпансьє, не бачить того педофільського спалаху в очах диявола, який тимчасово займає посаду завуча міської загальноосвітньої школи номер двадцять.
 
   – Савка, слухай… – почав було Віталік.
   – Я тобі приніс книжку.
   – Дякую. Але… Ти знаєш, я хотів би з тобою поговорити.
   – Валяй, – Савка присів на підвіконня.
   У шкільному коридорі пахло сечею та медикаментами.
   – Ти знаєш, Савка, мені здається, що тобі загрожує небезпека.
   – Яка ще небезпека? – з байдужим виглядом запитав Сережа.
   – Мені здається, що Рило хоче тебе трахнути.
   – Як трахнути? – не зрозумів Савка.
   – Просто трахнути.
   – Як же він мене трахне? – Для Сережи це, виявляється, було загадкою.
   – Ну, як у порнусі мужики трахають тьолок, тільки тут мужик трахне тебе.
   Сережа замислився.
   – Чекай, а з чого ти це взяв?
   – Я бачу по очах Рила. Він тебе хоче.
   – Та пішов ти, – образився Сережа.
   – Ну, як знаєш. Я тебе попередив.
   Пролунав дзвоник.
 
   Через тиждень Рило залишив Сережу після уроків у своєму кабінеті.
   Так і вийшло, похитав головою інший завуч.

11

   Віталік зустрічався з Вітою вже тиждень.
   – Тільки ти нікому не розказуй, – попрохала Віта Віталіка.
   – Ну добре, – сказав Віталік і потягнув пальця до носа.
   – Ти їх хоч не їси? – злякалася Віта, миршава висвітлена дев'ятикласниця.
   – Що не їм?
   – Ну ці, кози свої. Не їси?
   – Не їсу, – посміхнувся Віталік, і вони пішли на «Титанік». Тоді в кінотеатрах показували «Титанік».
   – Гарний фільм, – сказала Віта, коли вони вже вийшли з кінотеатру.
   – Не знаю, – сказав Віталік, – такий собі. Я тільки не розумію, чого вона не пірнула за своїм коханим, який оце був замерз і пішов на дно.
   – Вона також любить життя.
   – Нічого вона не любить, якщо слідом не пірнула.
   – Ой, можна подумати, якби я замерзла, ти б пірнув.
   – Не пірнув би, бо я тебе не так сильно люблю.
   – А як любиш?
   – Не сильно. Мені здається, що в житті взагалі сильно не люблять. Це тільки у фільмах. У таких, як ось цей «Титанік».
   Вони рухались бульваром у бік їхнього будинку. Вони жили в сусідніх під'їздах.
   – Пригости мене морозивом, – запропонувала Віта Віталіку.
   Грошей у Віталіка не знайшлося.
   – Не пригощу, – твердо сказав Віталік.
   – А чо'? Ти мене взагалі не любиш?
   – Чого ж, люблю. А ти чо' так вирішила?
   – Що вирішила?
   – Ну, що я тебе не люблю?
   – Не знаю, зажав дівчині морозиво.
   – Я всі гроші потратив на квитки в кіно. У мене немає грошей.
   – А що в тебе взагалі є?
   Віталік не знайшов що відповісти. Провівши Віту додому, він вирішив зайти до Сережи.
   – Привіт, заходь, – сказав Сережа. Він був одягнутий у шорти «найк» та заляпану кавунами майку.
   Віталік мав стомлений, понівечений вигляд.
   – Тебе що, зґвалтували?
   Господи, подумав Віталік, мій друг жартує як останній мудак.
   – Нє, мене, здається, Віта кинула, – вголос сказав він. – Було б класно забухать.
   – Все одно бабок немає, та і мамка вдома. Давай краще щось замутимо!
   – Що замутимо?
   – Ну, не знаю. Групу якусь. Будемо реп співати.
   – Ну давай. Тільки не співати, а читати. – Віталік всівся на тахту, підібгавши ноги. – І взагалі, ти знаєш, у тебе ім'я галіме для групи. У тебе ім'я має бути звучне.
   – Звучне? – перепитав Сережа.
   – Ага, ім'я. Звучне. Ну, не знаю, щось таке типу Флеш або Бед Ніга. Зрозумів?
   – Не дуже, – засмутився Сережа, – щось я взагалі нічого не розумію.
   – Ну ім'я, баран ти, нормальне пацаняче ім'я.
   – Ну, не знаю. Можливо, Мікі?
   – От придурок. Савка, я тобі кажу, що ім'я має бути пацаняче. А ти що придумав? Мікі! Це хто? Що це за Мікі? Мікі-Маус?
   Сережа психанув.
   – Шрам?! – перелякано прокричав він.
   – О, нормальне пацаняче ім'я! – радісно вигукнув Віталік. – Тепер мені щось придумай. Таке, знаєш, щоб запам'ятовувалось. Тільки, блядь, не Мікі.
   – Я не знаю, – відвернувся Шрам.
   – Я знаю. Вій! – І Віталік підняв угору вказівного пальця.
   – Чому Вій? – здивувався Шрам.
   – А чому Шрам? – відповів Віталік-Вій.

12

   Інколи мені здається, що життя, як воно є, – не таке вже й прекрасне. Це якщо добре придивитися. Ну, нормальні пацани за нормального життя не стають такими придурками. Читач, певно, подумає, що це я все якось неясно розповідаю, вже кільканадцять сторінок розводжу балачки про якогось Віталіка, про якусь жабу. Ну, жаба, подумаєте ви, ну, Віталік, якісь пацани, яких заганяють, які не знають, чим їм зайнятися, хіба що подрочити, або придумати собі звучні імена, або, у крайньому разі, в кіно сходити.
   Але хочу запевнити читача, що все нормально, що все ще попереду, все тільки починається…
   Життя повною мірою глузує з нещасного провінційного хлопця, якому не пощастило народитися жабою.
   – Ти жаба, – говорять йому всі, – ти розумієш, що ти жаба?
   – Я не жаба, – несміливо заперечує жаба, і на його очі навертаються сльози.
   Трагедія.

13

   Надія Олександрівна знайшла собі чоловіка. Спочатку він, зрозуміло, не був її чоловіком, а був звичайним таким хахалєм. Сусідки шушукались, чого це її, Надю, проклинило знайти собі такого дебіла. Дебіл був довгов'язий, з поламаним носом і розмовляв якось невиразно, якимось грудним, навіть носовим голосом, якось невпевнено, якось тихо, ніхто не розумів його, та хто, в принципі, прислухався? Живе собі створіння, то хай і живе.
   Створіння звали Дядьсірьога. Так і звали, одним словом, Дядьсірьога. У Дядьсірьога було дві хати у двох селах, між якими відстань була приблизно як між Хмельницьким та Тернополем, однак він був нормальний такий мужик, роботящий, трохи прибацаний, звичайно, але, зрештою, яка різниця, якщо ти самотня жінка, тягнеш на собі свого сина, який також мало чим відрізняється від створіння, принаймні нічого не робить задля того, щоб таким не бути. Так, у принципі, думала і Надія Олександрівна. У свого сина вона не вірила, вона знала, що той її синок придурошний нічого в житті не доб'ється, можливо, стане якимось алкоголіком або невдахою, як її колишній чоловік, Георгій Владиславович, однак Віталік так не вважав. Він слухав реп.
   – Віталік, що це за музика? – питала Надія Олександрівна.
   – Мамо, – казав Віталік, – це реп.
   – Який ще реп, вчи уроки, – грізно казала вона. Потім її голос м'якшав, і вона, хапаючись за якісь Віталікові речі, спересердя промовляла: – Синку, я вже не можу, мені важко, зрозумій, мені дуже важко, тому що мені тебе ще годувати і годувати, а знаєш, як це воно – годувати свою дитину?
   – Не знаю, – відповідав Віталік.
   – Це дуже важко. Зрозумій, Віталій, що діла не буде, якщо ти слухатимеш оці свої побрехеньки, цей свій дурацький реп, подивися краще на Сережу…
   – На Шрама? – перепитав Вій.
   – Господи, ще ці клички! На Сережу Савку. Такий розумний хлопчик.
   – Мамо! – у розпачі кричав Вій. – Він також реп слухає.
   – Ти мене з розуму зведеш, Віталій, своєю музикою. Скільки можна?! От заведу собі чоловіка…
   – Хахаля? – несміливо глянув на маму Віталік.
   – Чоловіка, – зберігаючи самоповагу, відповіла Надія Олександрівна. – Чоловіка, Віталя. Ось він тебе поставить на місце. І ти б знайшов собі якусь дівчину, чи що? Може б, до ума тебе довела.
 
   Через тиждень Віталік привів додому дівчину. Звичайну таку собі дівчину.
   – Прошмандовка! – кричала Надія Олександрівна. – Віталій, ти кого в дім привів? Це хто?
   – Мамо, – відповідав Вій, – це Юля. Вона хороша.
   – Яка хороша, яка хороша! Вона прошмандовка, це одразу видно. Ти б краще вчився, синок. Зрозумій, без атестата ти в жизні нічого не достигнеш. Ти розумієш, Віталя? Господи, сил моїх немає… Віталій, ти такий самий, як твій батько. Слабак, – додала вона і пішла збиратися на роботу.
   Віталік боявся матері. Щоразу, коли її бачив, намагався кудись сховатися. Надія ж Олександрівна жила своїм життям, інколи підгодовуючи Віталіка, так, аби той не помер з голодухи.
   У Віталіка залишився лише Сережа. У Надії Олександрівни знайшовся Дядьсірьога, якого вона привела в дім, був він, звичайно, не прошмандовкою, тому і привела. Спочатку Дядьсірьога намагався построїти Віталіка, щось там командував, бризкав слиною, ламав свої цигарки без фільтру і розбивав попільнички, а одного разу, коли Віталік вже був у десятому класі, Дядьсірьога, напившись, прийшов додому і намагався поставити Віталіка в куток. Віталіку, звичайно, в куток не хотілося, та й у п'ятнадцять років якось не личить стояти в кутку, тому він, Віталік, зібравши в кулак всю невикористану хоробрість і згадавши три заняття боксом, доламав Дядьсірьогє носа. Дядьсірьога почав побоюватися Віталіка, а Віталіку було все одно, чи є той Дядьсірьога, чи немає.
   – Твій синок – дебіл, – муркотів іноді Дядьсірьога. – Він кончений. Треба було його ще в дєцтвє втопить.
   – Ти мужик чи не мужик? – питалась жінка. – Постав його на місце.
   Ставити на місце кого б там не було Дядьсірьогє не хотілося, адже, як він зрозумів, іноді це буває черевато…
   Надія ж Олександрівна вважала, що з появою чоловіка в домі запанував справжній чоловічий дух, що Віталік взявся за голову і почав навчатися. Насправді ж у домі запанував безлад і розруха. Дядьсірьога постійно щось ремонтував, ламаючи інше. У чомусь поламаному звинувачував Віталіка. Віталіку було по барабану. Він займався репом, іноді зустрічався зі своєю Юлею, цілувався і, приходячи додому, дрочив.
   Життя було сповнене принадностями світобудови.

14

   Одного разу Надія Олександрівна справляла свій день народження, прийшли якісь зачумлені подруги, друзі Дядьсірьога, робітники з котельні та асенізатори з молокозаводу. В цей час Віталік зі Шрамом сновигали районом, пили пиво, розмовляли про вічне, зазираючи в очі дорослому життю, заходили до Вієвого батька, розмовляли про вічне і з ним, потім ще щось робили, ну не знаю, можливо, намагалися щось десь побачити цікаве, одним словом, Віталік прийшов додому затемна, стомлений і приглушений пивом. Він повалився на ліжко і моментально заснув.
   У сусідній кімнаті мама потрошку п'яніла і наливалася рум'янцем. Коли друзі порозходились, а Дядьсірьога заснув на кухні, Надія Олександрівна розпашіла і весела вдерлася до кімнати Віталіка, намагаючись його розбудити.
   – Вставай, Віталій!
   Віталік, нічого не розуміючи, роздер очі і ошаліло глянув на маму.
   – Віталій, мені з тобою треба поговорити.
   – Ma, ну що таке?
   – Нічого не таке. – її веселість моментально розтопилася, неначе пломбір під липневим сонцем. – Скажи мені, Віталій, ти не голубий? Тобі хлопчики не подобаються?
   – Ти що, мамо, які хлопчики?
   – Ну, не знаю, Сережа, наприклад.
   – Не подобаються, мамо. Ніхто мені не подобається. Заспокойся.
   Слава Богу, подумала Надія Олександрівна, хоч у чомусь він мужик.
   І вийшла з кімнати.
   Кончена, подумав Віталік, і заснув важким хмільним сном. Снився йому Сережа Савка.

15

   Мені досі важко збагнути, чому мене завжди називали розумним.
   – Ти розумний, – казали всі, і я себе почував якось незручно.
   Не знаю, очевидно, що розумним я ніколи і не був, але досить уміло розігрував роль розумного. Ти знаєш якісь поверхові штуки, трошки з літератури, трошки з психології, трошки ще з якоїсь фігні, ти ставиш у словах правильні наголоси – і все, вважай, що ти розумний, що всі навколо бачитимуть у тобі людину, яка зможе дати пораду в надзвичайних і просто побутових справах. І ти даєш ті поради, але також поверхово. Не думайте, що мої поради, кажеш ти, такі вже корисні, я насправді дуже скромний, розумієте? Розуміємо, кажуть вони, не треба скромничати, ми ж свої. Так, кажеш ти, свої, але все одно, не буду я давати вам поради, просто не буду. Який розумний, думають вони, він навіть поради дає такі, що є над чим подумати.
   Ти не дурень, думаєш ти, але і не розумний, ти звичайний, тобі часом самому важко розібратися у своїх побутових повсякденних проблемах, таких як заповнення холодильника, наприклад, або коли просто посварився з коханою тобі людиною. Ні, ні, Боже збав, який розумний? Розумний – це тавро, яке не вирізати навіть мисливським ножем, на твої плечі одразу лягає величезний тягар відповідальності, на твою голову падають масивні брили обов'язків, які ти неодмінно маєш вирішити на чиюсь користь, я не знаю, на користь твоїх друзів, на користь просто знайомих, перехожих, людей, які у твоєму житті нічого не варті, які, можливо, навіть заважають тобі жити, але ти стримуєшся, аби не послати їх куди подалі, аби не вибухнути від передозування відмерлими нервовими клітинами, ти зачиняєшся у своєму помешканні, у квартирі батьків або ще десь, накриваєшся ковдрою з головою і тихенько посапуєш двома своїми дірками, мріючи про те, як одного разу вимре людство і тобі не доведеться більше бути розумним, не доведеться давати поради і відповідати на дурні питання.
 
   Віталіка вважали дурнем. Усі думали, що в нього щось з головою. Коли він відповідав, у класі стояв регіт. Віталік постійно засовував свого пальця до носа, він не усвідомлював того, що він робить. Звісно, іноді він проявляв якусь підліткову мудрість, але зазвичай у примітивних ситуаціях.
   – Гидке каченя ще не перетворилося на прекрасного лебедя, – часом заспокоював він сам себе.
   У школі його дражнили жабою. Його дражнили навіть першокласники, товсті й неповороткі першокласники, худі, зморені некалорійною їжею у шкільній їдальні другокласники – вони також дражнили Віталіка. Сам директор школи, проходячи коридорами своєї власної монархічної влади, коли бачив Віталіка, тихенько так собі посміювався у вуса.
   Що за придурок, думав він, усі діти як діти, хтось кращий, хтось гірший, а цей вже ну просто повний уйобок. Майже як наш Рило, продовжував розмірковувати директор, якби не було у нього в міськвно брата, такого самого мудака, як і він, викладав би цей Рило в мене ДПЮ.
   З цими думками директор подався до туалету, клянучи своє запалення простати.

16

   Я познайомився з Віталіком, коли навчався ще в десятому класі. Віталік – в одинадцятому.
   Нас познайомив мій друг Толя. З Віталіком Толя познайомився на курсах з психології, які обіцяли пільговий вступ до університету. Вони два рази на тиждень ходили на ті курси, сиділи в прохолодних університетських аудиторіях, поглинали терпкий досвід перших майже студентських годин, будували плани на майбутнє, в яких уявляли себе володарями власних психологічних клінік або, на крайняк, кабінетів із шикарними шкіряними кріслами, акваріумами з підігрівом та рідкісним видом скалярі, з пухкенькою секретаркою, яка відповідатиме на дзвінки.
   – Вибачте, – відповідатиме вона, – але Віталій Георгійович зараз зайнятий. Зателефонуйте, будь ласка, через годину.
   Потім виходитиме з терапевтичної кімнати шановний Віталій Георгійович або не менш шановний Анатолій Анатолійович, запалюватиме дорогу цигарку, сідатиме біля пухкенької секретарки і годуватиме її з рук шоколадними цукерками.
 
   Перший облом трапився одразу по закінченні курсів. Це була середина травня, і ніщо не провіщало катастрофи. Керівник курсів сказав, аби всі йшли до відділу кадрів університету, де мають заповнити якісь анкети, за якими їх майже без іспитів зарахують на бюджет денної форми навчання.
   Завідувач відділу кадрів, низенький плішивий дядько років п'ятдесяти з тихеньким голоском, у цей час попивав чайок. Нормальний такий чайок. З бергамотом.
   До його кабінету увірвався натовп п'ятнадцяти-шістнадцятирічних підлітків, які питали про якісь анкети і чи вказувати в цих анкетах про спадкові хвороби серця.
   – Шановні, – ледь не похлинувся заввідділу, – вам чого?
   Шановні вимагали справедливості.
   – Панство, я не відповідаю, – куртуазно мимрив заввідділу, – за те, що відбувається у вас на курсах. Я не знаю, про які анкети йдеться. І взагалі, що за мудак вам таке пообіцяв? Безкоштовно! Без іспитів! Смішно!
   Натовп підлітків кинувся назад, до, незважаючи на травень, прохолодної аудиторії вимагати у викладача психології пояснень.
   У порожній аудиторії під владою протягу пиряли листки недочитаних лекцій.
 
   Цього вечора я познайомився з Віталіком.
   – Привіт, – сказав мені Віталік, – я – Вій.
   Переді мною стояв високий симпатичний хлопець з трохи завеликими губами, але, зрештою, яка різниця? Ці губи були, можна сказати, навіть ізюминкою його зовнішності. Він палив галімі сигарети, але це йому заочно прощалося, як і те, що він ставив у словах неправильні наголоси.
   Ми сиділи в якійсь примарній кафешці і дудлили пиво.
   – Вони нас наїбали, – ледь не плакав Віталік.
   – Заспокойся, чувак, – утішав Віталіка Толік, – це життя. Воно не завжди відповідає нашому уявленню про нього.
   – Та яке уявлення, Толян! – кричав Вій. – Які, в сраку, уявлення! Ми віддали за ці грьобані курси по триста гривень і що отримали? Нас наїбали.