Артем Чех. Рожеві сиропи (збірник)

   – А ось, Загребельний. «Диво».
   Ваня і тут не розгубився.
   – Твою ж, вибачте, мать! Хлопче, може, ти якийсь… У мене немає слів. Що ж це…
   – Тільки це, будь ласка, нікому, добре? У мене своєрідний дар. Я все пам'ятаю. У мене пам'ять воістину феноменальна.
   – Добре-добре, – погодився бібліотекар.
   – А можна ще одне прохання? – Ваня торкнувся дееспешної панелі, яка розділяла його та Івана Сидоровича.
   – Яке?
   – Можете мені ключі від бібліотеки давати на вихідні? У вас зачинено, а я просто місця собі не знаходжу… нудно без книжок.
   – Ну, я думаю, ми домовимося, – й Іван Сидорович змовницьки підморгнув.
 
   За місяць Ваня прочитав половину сільської бібліотеки. У планах в нього було дочитати її до кінця канікул. Позаду вже була вся шкільна програма й узагалі вся класика, яка містилася на поличках не дуже великої бібліотеки. А двадцять сьомого липня Ваня дізнався про свій дар більше. Принаймні він не міг не пов'язати його з тим, що він вичитав.
   Вишукуючи, що почитати, він набрів на стареньку, випущену ще у середині п'ятдесятих книжку «Легенди нашого краю». Товстезна книжка нагадувала собою телефонний довідник, але останній був уже давно прочитаний, а тому і вивчений.
   Читаючи всілякі історичні відомості та легенди про козаків, Ваня натрапив на величеньку статтю із заголовком «Три сили хана Батия». Виявилось, що на початку 1240 року хан Батий зі своїм військом орудували на цих землях, і, за легендою, у Батия був невеличкий шкіряний сундучок, в якому були сховані три міцні долі, завдяки яким полководець отримував ясний розум, незліченні багатства та абсолютну владу. Але щойно Батий перетнув кордони сучасної Угорщини-Румунії-Словаччини, посланець від суздальського князя підступом викрав один з каменів, і Батий почав програвати битву за битвою і врешті був змушений повертатися на береги Волги. Проте зворотним шляхом під Слуцьком знайшов посланця та відібрав камінь, а крадія прив'язав до двох коней та пустив їх попастися.
   Закінчувалася легенда тим, що ті три камені ще неодноразово бачили у цих краях, потім вони десь зникли, але куди вони врешті подівалися – невідомо.
   Ваня сидів під старенькою вільхою на березі ставка й подумки домальовував історію з трьома силами Батия. Він сам вирішив дописати легенду, в якій наступного разу камінці мали випірнути через триста років у скарбниці кримського хана, проте під час одного з козацьких походів скарбниця мала зникнути, а вже пізніше три міцні долі з'являються у 1647 році. Хто став власником камінців – пояснювати не треба. І начебто у 1654 році разом з підписанням договору між Україною та Олексієм Михайловичем, на додачу великому царю Московії відходив великий камінь рубінове серце, а інші два мали потрапити до польського короля. А ще пізніше рубінове серце з'явилося б у Степана Разіна, загубилося і знову з'явилося у московського царя у 1682 році. Тепер уже у Петра Олексійовича. Й зберігався б цей камінь у скарбниці Романових до появи Распутіна, який неодмінно заволодів би цим каменем, що призвело б до неминучого зруйнування і монархії, і династії Романових.
   А от інші два… Спочатку ними володів би Мазепа, а потім Полуботок, чий скарб досі не можуть знайти…
   Ваня думав і думав, і вже збирався дійти до революції та громадянської війни, проте почув позаду себе неприємний дівчачий голос.
   – То ти і є той сатана?
   – Який сатана? – перепитав Ваня, добре розуміючи, про що йдеться.
   Перед ним стояла некрасива руда дівчина років сімнадцяти. Округлі форми її пишного тіла випиралися з простенького й безликого сарафана.
   – А той. Мені батько розповів. У тебе, кажуть, нечистий вселився, і ти тепер хочеш стати мудрим.
   – Мудрим? – здивувався Ваня ідіотському формулюванню.
   – Не знаю, так люди говорять.
   – Які люди?
   – Та всі, – хмикнула дівчина, розвернулася й пішла напростець через поле у бік села.
   Дорогою додому Ваня почав помічати косі погляди, які так і сипалися на нього з усіх усюд. Можливо, на нього й раніше так дивилися, проте Ваня цього не помічав і був би, чесно кажучи, радий не помічати і далі. Він їхав уздовж нескінченної гряди зелених парканів, намагаючись чимшвидше дістатися дому. Припікало сонце, від непомірної спеки двоїлося в очах, і здавалося, всі навколо, хто потайки, а хто відкрито, тикали у Ваню пальцями. Навіть діти.
   – Сатана, сатана! – дражнилися вони. Принаймні Вані так здавалося.
   За кілька днів, улаштувавши істерику батькам, Ваня таки поїхав до міста. Баба Зіна, проводжаючи онука, з притаманною їй стриманістю сказала:
   – Головне, Ваня, лихих діл не робити.

Частина друга
Рожеві сиропи

Розділ 1

   Родіон сидів на дитячій гойдалці посеред двору і вдивлявся у спокійне сіре небо. Над двором нависали поверхи вогкої цегли сталінських будинків, чорні, розкарячені дерева якось безрадісно вслухалися у непробивну листопадову тишу.
   – А знаєш, я б тебе не пустив викладати філософію. Це ж ти там таких дров наламаєш. Уяви собі: ти, той, хто боїться власної тіні, один перед сотнею американських студентів. Там же одні футболісти та негри. Як ти працюватимеш? Ну як?
   – У мене будинок буде з прислугою.
   – Ага, і вона захистить тебе від футболістів і негрів.
   – Я не думаю, що негри і футболісти вивчають філософію. Швидше за все, на мій курс прийдуть майбутні президенти, фінансисти… Та якось впораюсь. Родя, може, ти заздриш, що у мене буде двоповерховий будинок з прислугою?
   – Я не заздрю, а хвилююся за тебе. Знань у тебе на сто тисяч томів, а розуму – піввідра. Тебе ж там заклюють. Знаєш, як тебе називатимуть? Рускій Іван.
   – Мене б так називали, коли б я викладав славістику, а філософія – наука інтернаціональна…
   – І нікчемна.
   Ваня, підвівшись з лавки, хотів був замахати руками, мовляв, ні-ні, друже, ти помиляєшся, філософія – це унікальна наука, і тільки технарі або лабораторні пацюки можуть так зневажливо і поверхово говорити про цю науку, а люди, які піднімають вічні питання, докопуються до істин буття, аналізують соціально-філософські аспекти світобудови, бачать в теорії набагато більше, ніж у практиці. Адже ці знання можуть відкрити світові такі до цього часу незбагненні таємниці, що вся ваша хімія разом з фізикою нервово курять в стороні…
   Але не сказав. І руками не замахав. Хіба ображено буркнув:
   – Сам ти нікчема.
   Тепер же підвівся Родіон. Щоправда, з гойдалки. Йому теж закортіло махати руками, можливо, навіть ляснути друга по шиї, сказати щось образливе, типу, ні-ні, мій друже, якщо хтось з нас і нікчема, то це ти, а не я. Саме ти! Ти! Давай пригадаємо, звідки у тебе всі ці знання, звідки ростуть ноги в твоєї філософії та теоретичних надбань? Де б ти був зараз, якби не твій отой камінь? В яких компаніях ти б бухав і які серіали ти б дивився перед тим, як лягти у койку із сусідкою Томою? І це я нікчема? Це я, хочеш ти сказати, нікчема? Я, той, що дійшов усього власними силами, практичним досвідом, розумом? Де б була ваша філософія, якби не фізика і хімія? В кам'яному віці вона б була. В неозої або ще в якійсь дупі? Прогрес і еволюція відбуваються завдяки отаким от лабораторним пацюкам, як я!
   Але не сказав. І руками не замахав. І по шиї не ляснув. Буркнув тільки:
   – Від нікчеми чую.
 
   А все почалося ще п'ять років тому, коли однокласники Родік і Ваня зустрілися після літніх канікул.
   З перших днів навчання Ваня, маючи за плечима багаж сільської бібліотеки та бібліотеки рафінадного заводу, на якому працювали його батьки, почав хизуватися знаннями на уроках історії та літератури. Він перебивав учителів, уточнював дані, наводив приклади з інших, не лише академічних джерел, зневажливо ставився до вчителів і виказував презирство до, як він висловився, «дитячого садочка, на який перетворився урок історії». За це він був кілька разів виставлений з кабінету, отримав відповідні записи у щоденнику та з десяток п'ятірок. Такі предмети, як алгебра, фізика й хімія, давалися важче, але і тут він намагався розжитися відмінними оцінками. Щоправда, для точних наук мав бути принципово інший характер мислення, а самих знань та завчених формул, очевидно, не вистачало. Проте і це справляло враження на однокласників.
   Вані страшенно хотілося залізти на парту посеред класу або краще на вчительський стілець, продавлений, тричі лагоджений стілець, й усім показати свій артефакт, але така вигівка могла мати непередбачувані наслідки. Хоча, швидше, передбачувані, але від того не менш неприємні. Камінь могли викрасти, або пішли б чутки, і хто знає, що могло б трапитися. Можливо, якісь головорізи полюють на цей камінь, і тут вони дізнаються, що дехто Ваня з 10-Б є власником такої сили, і тут уже нічого не вдієш, тут уже бетонні калоші та екстремальний стрибок з Московського моста у швидкі води Дніпра. Або різні частини Ваниного тіла, які б правоохоронні органи збирали по смітниках в усіх десяти районах Києва. Це страшно. Небезпечно, а головне – нецікаво. Нехай для однокласників Ванин тріумф залишається загадкою. Лише Родіку. Він друг з п'ятого класу. Він чесний і правильний. За однією партою чотири роки. Скільки контрольних він написав для Вані! Скільки бутербродів було разом з'їдено на перервах!
   А якщо… а якщо Родік попросить покористуватися каменем? Що робити? Він попросить, а сила каменю назавжди для мене зникне? Або він не віддасть потім? Та ну, чого б сила зникла? Коли камінь повернеться до мене, тоді і сила повернеться. Це ж очевидні речі. А якщо таки не віддасть? Хто, Родік не віддасть? Віддасть! Це ж Родік. Краще я сам йому запропоную покористуватися кілька днів, а потім заберу. Цікаво, а якщо віддати камінь, чи зникне все те, що я вже маю? Чи забуду я всі ті книжки, що прочитав?…
   – Родік! – врешті звернувся Ваня до друга на шостий день літа.
   Вони сиділи у своєму улюбленому дворику на Червоноармійській, курили ще звечора вкрадені у Ваниного батька цигарки й ділилися своїми літніми пригодами. Точніше, доповідали те, чого не встигли розповісти на перервах.
   – Родік, знаєш, звідки у мене ця сила?
   – Яка сила? – здивувався Родік.
   – Ну, що я все знаю.
   – А ти все знаєш?
   Ваня навіть затамував на мить подих. Він не знав, чи здивуватися, чи образитися. Врешті, довелося розказати Родіону всю цю історію зі скарбом, продемонструвати свої здібності й змусити Родіка присвиснути.
   Родік таки присвиснув, але швидше задля того, щоб догодити Вані. Внутрішньо він залишився спокійний.
   – Значить, ти тепер людина з надзвичайними здібностями, – констатував він.
   – Що значить людина з надзвичайними здібностями, Родя? Це ж фантастика. Я сам спочатку відмовлявся вірити у це, але тепер… тепер звик…
   – Я таке вже колись читав у одного письменника. У Дереша.
   – Він чех?
   – Ні, Чех – то інший… А, ти в цьому сенсі… Ні, наш, радянський. У нього у книжці був один такий герой з феноменальною пам'яттю.
   – І шо?
   – Нічого. Просто був. Почитай, якщо цікаво. Або як у фільмі «Феномен». Теж там був один. Траволта.
   – Румун?
   – Ти не знаєш, хто такий Траволта? Ну, «Без обличчя», «Кримінальне чтиво», Ваня, шеймон'ю!
   – Так він румун чи ні?
   – Сам ти румун.
 
   Ваня, долаючи в собі сумніви, в той же день таки запропонував другові спробувати дію каменя на собі, але Родіон відмовився. Сказав, що не хоче.
   – Боїшся?
   – Ні, не боюся. Просто не хочу.
   Більше Родіон за Ваню контрольних не писав, але бутерброди вони продовжували їсти разом і за однією партою так і просиділи до закінчення школи. Більше того, у них з'явилося чимало спільних інтересів, і Ваня нарешті відчув і зрозумів усі принади наукової праці.
   Родіон науково-дослідною працею займався з дитинства. Років з семи. Відтоді, коли побачив, як його мама, Ніна Кирилівна, змішувала для приготування тіста соду і оцет. Процес гасіння здався Родіону настільки дивовижним, що він почав змішувати в чашках і банках різні суміші, які переважно складалися із вмісту домашньої аптечки. Проте ніяких реакцій не виникало. Щоб спонукати хоч якийсь хімічний процес, доводилось постійно додавати оцет і соду. Помітивши своєрідні нахили сина, батько Родіона, Семен Кирилович, узяв малого на один день до себе на роботу, в дослідний інститут проблем міцності, де й продемонстрував йому кілька простеньких фокусів, які справили на юного Родіона сильне враження. Тоді й почалися всі ці спочатку дитячі енциклопедії, потім посібники з простої хімії. Органічної. Фізика. Друг сім'ї, Кирило Семенович, тягав із заводського кабе, в якому працював, різноманітні реактиви, приладдя для юного хіміка, літературу…
   І от, нарешті, коли наукові прагнення та бажання не встигали за фізіологічними здібностями розуму, Родіку випала надзвичайна можливість мати у себе ходячу енциклопедію – Ваню. Вони годинами, ледь не цілодобово, сиділи, схилившись над підручниками, ковтали наукові статті, які хоч і бідно, але містилися в Інтернеті… І поки Родіон працював над практичною частиною своєї роботи, Ваня читав щось своє. Його перестала цікавити художня література тоді, коли майже вся класика була прочитана, а літературна сучасність викликала лише поблажливу посмішку дорослого перед наївним щебетом дитини. Один за одним з безрозмірної науково-історичної спадщини почали виринати прізвища Монтеск'є, Руссо, Мора, Кампанелли, Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Аквінського, Декарта. Всі вони злилися в одну безкінечну книгу, в одного Левіафана, якого Ваня, не прожовуючи, ковтав великими, погано просмаженими шматками. Хто у нас на гарнір? Морено? Дюркгейм? Зімель?
   Увесь цей філософсько-соціологічний вінегрет не дуже добре поєднувався з хімічними аналізами, фізичними властивостями та безкінечними формулами, валентностями, інтегралами. За рік досконально вивчивши всі теоретичні основи хімії та фізики й відчувши непоборну відразу до практичних занять, Ваня все рідше зустрічався з Родіком і навіть достовірно не знав, над чим той зараз працює. Ваню захоплював надзвичайний світ філософських та соціально-філософських ідей. Прочитавши всю можливу й досяжну літературу, він почав писати сам. Небагато. Друкувався у не надто авторитетних наукових часописах української Академії наук, час від часу траплялися переклади в польських та російських виданнях, а одного разу його навіть запросили на конференцію з історії масонства. До Смоленська.
   – Мене запросили до Смоленська! – кричав Ваня у слухавку.
   – Ну, я радий за тебе, – без ентузіазму відповів Родік.
   – Ти не радий за мне?
   – Радий!
   – Щось не видно. Ну таке, проїхали. Ти як?
   Вони не бачились більше місяця.
   – Працюю. Батько влаштував мене старшим лаборантом до молекулярки.
   – Ну класно! Будеш зрощувати свій сколіоз?
   – Ну да, – посміхнувся Родік.
   Але якось безрадісно, натужно. І Ваня це відчув. Він відчув його посмішку, а разом з тим її безрадісність і натужність. І це відчуття йому не сподобалося. Після закінчення школи вони могли не бачитись два, три тижні поспіль, хоч і жили в сусідніх будинках. Кожен був заклопотаний своїми справами, кожен був поглиблений у свою роботу.
   А згодом Родіон узагалі переїхав чортзна-куди, кудись аж на Шулявку, десь в район парку Пушкіна. Виявилось, що друг сім'ї, дехто Кирило Семенович, подарував Родіону квартиру. Був цей Кирило Семенович видною шишкою при Міністерстві оборони. Очолював якийсь завод чи ка-бе, а тому мав можливість подарувати одну квартиру Родіку, а іншу – брату Родіона, Паші.
   Паша був старшим і нецікавим братом. Його в житті анічого не цікавило. Хіба одного разу він взявся збирати монети, але вся пристрасть його закінчилася на трилітровому слоїку радянського дріб'язку, який Паша закинув кудись на антресолі, навіть не перевіривши свою колекцію на брак чеканки чи рідкісність штемпелів та років. І все. Решта було для галочки. Для галочки він закінчив школу, вступив до якогось сіренького інституту, для галочки він його закінчив, для галочки ж і одружився. Одружився він на Голочці. Невиразній і сірій, як і все їхнє життя, як і квартира, у якій вони мешкали, як і дитина, яку вони народили. Як повітря, яким вони, живучи у Північно-східному районі Києва, дихали. І так сталося, що для матері еталоном успіху став Паша, адже все в його житті було правильним, причесаним і сірим. Родіон же, чиє життя, по правді, не вирізнялося кольоровими фарбами, але було більш насичене, був гордістю батька, Семена Кириловича, який теж працював у дослідному інституті й був з фізикою на «ти».
   Для Вані з переїздом Родіка його рідний Печерськ спорожнів. І хоч бачилися вони так само десь раз на місяць, але усвідомлення того, що в сусідньому будинку більше нема його однокласника й однопартника і що, виносячи сміття, він більше не зустріне свого друга, який вийшов за хлібом, усе-таки пригнічувало. І хизуватися перемогами не було ніякого бажання. Подумаєш, автор сотні статей у найавторитетніших журналах світу, кілька монографій з історії філософії, дисертація на тему географічного детермінізму, запрошення від світових університетів, які пропонували свої кафедри. І це у двадцять років!
   Родя знав про Ванини успіхи, але при зустрічі вони якось не розмовляли на ці теми, піднімаючи переважно побутово-поверхневі проблеми: політика, алкоголь, сенс життя. І від цього ставало якось гірко і надзвичайно самотньо.
 
   А потім ще й ця сварка.
   «Звичайно-звичайно, – думав Ваня, – Родіон просто заздрить мені. Я їду в Штати викладати філософію, а він залишається тут, у своєму гадюшному інституті, й далі змішуватиме вуглець з воднем. Це всього лише заздрість».
   «Звичайно-звичайно, – думав Родіон, – Ваня досяг таких наукових висот. Куди мені! Я ж лише лабораторний пацюк, що змішує вуглець з воднем».

Розділ 2

   Важко було спочатку, перші місяці. А потім, коли Родіон почав чітко дотримуватися власного розпорядку, все стало на свої місця. Працювати і на роботі, і вдома, і в транспорті стало звичною справою, тим більше що думати він міг постійно, безперервно, віддано і всюди, де б не знаходився. Навіть уві сні.
   З десятої до сімнадцятої Родіон просиджував халат в молекулярні на Харківському шосе. Це було незручно, це дратувало, відволікало від основної роботи, але таким чином він мав доступ до необхідних йому препаратів, апаратів, реактивів та різного вкрай необхідного хімічного обладнання. Шлях від метро «Шулявка» до метро «Чернігівська» займав півгодини, далі на трамваї або маршрутці Родіон їхав до інституту і вже там, випробовуючи власні нерви на міцність, він починав чекати, коли закінчиться робочий день. Робочий день зазвичай тягнувся довго, тому Родіон кожну годину бігав курити, все робив повільно, залишаючи собі час на обдумування власних ідей.