Артем Чех. Сині двері зліва

   Обтрусивши віником ноги, наш головний герой зайшов до під'їзду.
   – Підловила! Підловила! – вкотре почув він галасливий голос Марії Федорівни і відчув, як міцна рука, що належала власниці галасливого голосу, вхопила його за рукав пальта. – Підловила! – знову закричала вона.
   Розгубившись і втративши будь-які орієнтири, які б могли вивести до ліфта, наш головний герой вирвався з чіпких лап смерті, позадкував, розвернувся на невідому кількість градусів і побіг. Опинившись знову на вулиці, він вирішив перечекати бурю, перевести дух і дати раду з консьєржем, тобто, перепрошую, concierge, але остання переводити дух не збиралася і слідом за нашим головним героєм вискочила надвір.
   – Стій! – закричала вона.
   Закашлялась, сплюнула – і знову:
   – Куди тікаєш?
   Корф досить вправно нахилилася, згребла руками у чорних в'язаних рукавичках сніг, зліпила сніжку і кинула нею у нашого головного героя.
   – Та як ви смі… та що ж… – намагався щось заперечити наш головний герой. Очевидно, він був неабияк шокований зухвалою поведінкою Марії Федорівни, яка, не гаючи дорогоцінного часу, вже встигла зліпити другу сніжку.
   – Лови! – зледеніла сніжка влучила в ногу.
   «Не так боляче, як образливо», – подумав наш головний герой.
   – На ще! – Артилерійський вогонь, що був пущений з рук Корф, градом посипався на нашого головного героя.
   – Значить, так? Да?
   Закипаючи від люті і ховаючи свій ображений організм за стовбуром каштана, наш головний герой почав і собі ліпіти сніжку, але він закипав настільки, що сніг моментально танув у його гарячих руках, і тоді він узяв себе в них, зосередився, згадав літній дощ та польові квіти, згадав матусю, щасливе дитинство, книжки Нестайка та Трублаїні і заспокоївся. Руки охололи, але у глибині душі ще жеврів гострий вогник помсти, і, таки зліпивши сніжку, він, пригадуючи свої юнацькі здібності у метанні молота, жбурнув ідеальної форми снігову кулю у Марію Федорівну Корф.
   – Тримай, Куйбідище! – закричав наш головний герой і відчув блаженство, яке наступає лише в одного з дуелянтів, що отримав бажану сатисфакцію. Визирнувши з-за каштана, він побачив Корф, що розтягнулася на землі. Вона тужно стогнала. Стогнала і Марія Федорівна. Перелякавшись власної контратаки, наш головний герой підібрав поли пальта й стрімголов понісся до пораненої.
   – Я вас не боляче? – винувато запитав він, досягнувши тіла.
   – Ти мене дуже боляче! – сиплим голосом завила Корф.
   – Вибачте, я не хотів.
   – Не хотів би – не влучив. У саме яблучко, стрілок ти ворошиловський.
   Однією рукою Корф прикривала поранене око, іншою намагалася вдарити нашого головного героя.
   – Фінгал вискочить, – констатувала поранена.
   – А ви його снігом.
   – Зараз я тебе снігом! – закричала Марія Федорівна. – Дай руку.
   Піднявши із землі громіздку тушу консьєржки, наш головний герой огледів корфівське око і зробив висновок: синець буде, до того ж синець великий, але озвучити свій висновок уголос він не наважився.
   – Ви перші почали. Чого було за мною гнатися, а потім ще й сніжками кидатись? – намагався виправдатися наш головний герой.
   – Не виправдовуйся! Чого-чого? Бо того! Не треба було тікати!
   – Вибачте, але ви мене налякали. Кричали тут: підловила, підловила!
   – Треба було, коли ти в булочну йшов, відгукнутися. Я йому кричу-кричу, а він, як ота пава, іде собі, розумієш, у булочну. Чого ти не відгукнувся?
   – Я не чув.
   – Не чув він. От і маєш тепер наслідки. Понаїхало тут всяких.
   – Хто б казав!
   – А шо таке? Шо таке? Я, між іншим, з Василькова. Не сьогодні-завтра у межі столиці ввійде. Так що до мене ніяких претензій.
   – Знаєте що, давайте начистоту. Не треба мене обманювати, я знаю, що вас насправді звуть не Марія Федорівна Корф, а Віра Авсеївна Куйбіда. Не треба мені голову пудрити, домовились?
   – Хто тобі таке сказав? З чого ти взяв, що я якась там Куйбіда?
   – Добрі люди нашептали, – ледь стримався наш головний герой, щоб не назвати справжнього шептуна справжнього імені консьєржки, тобто, перепрошую, concierge.
   – Зараз це ніякого стосунку до справи не має. І не Авсеївна, будь ласка, а Євсеївна.
   – Ну добре, добре, – вже майже сміявся наш головний герой (цей діалог йому видався більш ніж потішним), – якщо ви так хочете, я називатиму вас Марією Федорівною. А зараз пропоную перемир'я. Я тут новенький, і мені треба знайти хоч якогось покровителя, бо поки що я нічого не розумію.
   – Покровителя? – бридливо глянула Куйбіда на нашого головного героя. – Перемир'я? А наслідки? Як бути з наслідками? – І вона вказівним пальцем торкнулася підбитого ока.
   – Ну, вибачте, – знову вибачився наш головний герой.
   – Я подумаю, – зухвало відповіла Куйбіда й пошкандибала на свою довічну вахту. Роль покровителя з іменем Марія Федорівна Корф виглядала заманливо.
   «Я подумаю», – подумала Корф, але думати вже було нема чого, вона одразу погодилась. Внутрішньо принаймні.
   – Чекайте, – зупинив наш головний герой Марію Федорівну, – так, власне, навіщо ви мене кликали, коли я йшов у булочну?
   – Так, нічого такого. Просто хотіла запитати про діла.
   – Про діла?
   – Ага, про діла, про життя.
   – Зрозуміло, – відповів наш головний герой і направився у бік ліфта.
   – А пакет? – запитала його Корф. – Ти пакет свій з кефіром, чорним хлібом, нарізаним батоном, болгарською ковбасою, картоплею і морською капустою впустив. Забув?
   – Забув, – ляснув себе рукавичкою по лобі наш головний герой і повернувся за пакетом.
   – До речі, Рита Львівна тебе ще не била? – запитала Корф.
   – Ще ні, – відповів наш головний герой, і у нього підігнулися ноги.

Допомога

   Вже відрізуючи тонкий, немов кредитна картка, шматок хліба, наш головний герой зрозумів, що весела хохотушка і каламбурниця з булочної виявилася підступною підсовувачкою черствого хліба.
   – Так я і ножі не встигатиму гострити, – невдоволено промимрив наш головний герой, накладаючи на відрізаний кусень хліба, який був черствішим за кредитну картку, шматок синтетичної ковбаси.
   Проковтнувши бутерброд (жувати його не виявлялося можливим), він вирішив самостійно роздивитися квартиру. Кухня – сім квадратних метрів затишку, кімната – сімнадцять метрів простору, туалет, ванна. Посуд, ганчірки, постільна білизна. Телефон – сонна жаба бежевого кольору, вишневі шторки, балкон. Але чогось не вистачало, щось було відсутнім у цій, зрештою, непоганій квартирі майже в центрі міста (два квартали від площі Перемоги). Речі! Особисті речі головного героя. Три величезні спортивні сумки і один крихітний рюкзачишко. І тут наш головний герой згадав про свої речі. Подивився на годинник, що непомітним млинцем висів над піаніно, і зрозумів, що за годину у камері схову почне зростати пеня.
   Він швиденько взув свої зручні новенькі черевики, вискочив з квартири і – благо ліфт не змусив себе чекати – спустився вниз.
   – Ого-го! – вигукнула Марія Федорівна, запримітивши нашого головного героя. – Ого-го! – повторила вона свій радісний вигук. – Знаєш, я подумала і вирішила бути твоєю покровителькою. Це буде фантастично!
   – Маріє Федорівно, я поспішаю.
   – Та нікуди не дінуться твої речі, зачекай. Дай поясню. Тобі неодмінно треба познайомитися з моєю донькою.
   «Цього тільки не вистачало», – подумав наш головний герой.
   – Неодмінно! – скрикнула Корф.
   – Я поспішаю! Не затримуйте мене, благаю вас.
   Корф незворушно сиділа у своїй комірчині. Навколо лівого ока красувався блискучий синець.
   – Ну біжи, біжи! Але з донькою я тебе обов'язково познайомлю. Валентина! Ї ї звуть Валентина!
   Наш головний герой вискочив на вулицю, поспіхом добіг до автобусної зупинки і, ні в кого не питаючи маршруту, який би міг довести його до вокзалу, вскочив до першого автобуса.
   – До вокзалу доїду? – запитав він у жінки поважного віку, що сиділа на першому сидінні коло дверей.
   – Якщо вам треба на вокзал, то ви неодмінно доїдете. Ну, це якщо з вами нічого не станеться.
   – А що може статися? – перепитав наш головний герой.
   – Ну, не знаю: наприклад, ви впадете в каналізаційний люк, або вас до смерті покусають голодні собаки, або, не дай бог, на вас упаде свиня і придушить.
   – Ясно. А цей автобус… автобус цей до вокзалу прямує?
   – Цей – ні, – відповіла жінка, додавши: – Понаїхало ж тут…
   На наступній зупинці нашому головному герою довелося зійти. Випитавши дорогу і дізнавшись, що до вокзалу він спокійнісінько дійде пішки за якихось десять хвилин, наш головний герой, притримуючи кишені, понісся через снігові замети, як йому пояснили, навпростець. Дорогою він ледь не втрапив у відкритий каналізаційний колектор біля ринку «Сиріус», який ще нерідко називають Євбазом. Його ледь не пошматувала зграя голодних собак, а вже коли він дістався безпосередньо вокзалу, якийсь чолов'яга у кирзових чоботях та ватній фуфайці трохи не впустив на нашого головного героя мішок, в якому щось неприємно заверещало…
   Забравши свої сумки, він з полегшенням зітхнув і повільно, наче звичайний міський мешканець, що вирішив прогулятися, побрів до будинку, який мав стати його безпечною оселею, надійним фортом, вірним укриттям від негод і наврочень на найближчі кілька місяців.
 
   Коли наш головний герой майже дістався свого вірного укриття, підступна доля знову звела його з консьєржкою, тобто, перепрошую, concierge, яка довго й обґрунтовано запевняла нашого головного героя у своїх професійних здібностях покровительки і в тому, що він не пожалкує про свій вибір. Також Корф ще раз наполягла на знайомстві нашого головного героя зі своєю донькою Валентиною, вона відверто посміхалася, всякчас поправляла здоровенний гребінь на голові, звужувала очі, театрально вимахувала газетою і під кінець виказала своє щире захоплення нашим головним героєм.
   – Щиро! Просто щиро захоплююся тобою! А наслідки, – вона жалісливо погладила око, – дрібниці. Забудь про це. Ну все, цьом! А, ні, чекай! Скажи, у скільки тобі обійшовся бушлат?
   – Це, взагалі-то, пальто.
   – Ну звісно, пальто! Так у скільки?
   – У півтори тисячі.
   – Славний, славний, – Корф посмикала за рукав. – І не забудь про мою доньку. Вас неодмінно треба познайомити! Ну а тепер все, іди відпочивай.
   І він пішов, згинаючись під тягарем трьох важелезних спортивних сумок та одного крихітного рюкзачка.
   Уже вдома наш головний герой узявся до розв'язування складних побутових ребусів: куди покласти станок для гоління, на які полиці поставити необхідні для роботи книги, що їх було не так уже й багато. Але якщо розставити ці книги у незручному місці, можна з легкістю забути про їх існування. Також виникали питання стосовно білизни. У комоді було три шухляди. В нижній можна було б тримати шкарпетки та кальсони, у середній – спіднє, у верхній шухляді – різні необхідні дрібні речі. Але головоломка полягала в тому, що таку модель тримання власних речей у комоді можна було переінакшити: у верхній шухляді – спіднє, у нижній – необхідні дрібниці, у середній – шкарпетки та кальсони. Як зручніше? – ламав мозок наш головний герой. І тільки-но еврикіальна думка спалахнула у його голові, як пролунав дзвоник у двері.
   Наш головний герой відчинив двері, але нікого не побачив.
   Діти, виправдав він відсутність того, хто порушив його побутові роздуми. Зачинивши двері, він навіщось попрямував до кухні, але квартира знову наповнилася пронизливим тьохканням. Різко відчинивши двері й гостро глянувши уперед, наш головний герой знову нікого не побачив, але раптом його периферійний погляд запримітив якесь невиразне ворушіння внизу. Опустивши очі, він побачив… Риму, доньку Рити Львівни, яка, за словами Артура, теж туди ж.
   – Альо! Сусід! – викрикнула Рима. – Я тут.
   – Я бачу, доброго дня, – ввічливо, майже куртуазно поздоровкався наш головний герой, так колись здоровкався мультиплікаційний слоник з маленькими чоловічками, що мешкали у кульбабі.
   – Чуєш, сусід, – у руках Рима тримала швабру, – давай я тобі допоможу.
   – Гм-м, дуже вдячний, але я сам упораюся. Тим більше у квартирі напрочуд чисто, і мити підлогу не обов'язково.
   – А я і не збиралася тобі підлогу мити. Просто подумала, що можу допомогти, і все тут.
   – А швабра? – поцікавився наш головний герой і мав на те свої причини: якщо є швабра, а мити підлогу ніхто не збирався, то виникає питання: а швабра?
   – До дзвоника не дістаю. Ну так шо?
   – А шо? – розгублено глянув наш головний герой на карлицю.
   – Шо-шо! Допомагати тобі?
   – А чим же ви мені можете допомогти?
   – Ну там, – замріяно протягнула Рима, – порозкладати речі, може, їсти приготувати, як захочеш.
   – А ви хочете?
   – Чесно – ні. Мене мамка прислали. Тільки ти їй не кажи, добре?
   – Добре.
   – А то вони мене поб'ють.
   – Господи, та що ж це таке у вас у всіх. І тебе вона б'є?
   – Вони всіх б'ють. То як, допомога потрібна чи ні?
   – Ні, дякую. Я сам.
   – Ну як знаєш… Ех, – Рима раптово скисла. – Навіть у коридор не запросив.
   – Ну, заходьте, заходьте… Може, чаю?
   – Здався мені твій чай… – її очі змокріли. Рима опустила швабру, що була вдвічі довшою за неї саму, і стала схожою на справдешнього ідальго, що от-от вступить у нерівний поєдинок з вітряками. – Ех, доведеться все розказати мамі. Виганяєш, значить.
   Сльози котилися з очей карлиці бурним річищем, наш головний герой збігав на кухню, відшукав ганчірку і, взявши у Рими швабру, заходився витирати гіркі, немов чорноморська сірка, сльози.
   – Мамка тебе по голівці не погладять! – її атавістичне тіло забилося у блазнівських конвульсіях, що неабияк злякало нашого головного героя.
   – Ну що? Що я зробив не так? – болісно зітхнув наш головний герой.
   – Все ти зробив не так. Образив бідолашну дівчинку.
   – Та не ображав я вас. Що за ідіотизм, що за виставу ви зараз переді мною розігруєте? Повірте, це ні до чого ладного не призведе.
   – Ще як призведе, – пхинькала Рима писклявим голосом. – Мамка вам всиплють! Хо, всиплють! Мало не здасться!
   – Ану йдіть звідси, повертайтеся до своєї квартири, – наш головний герой щосили намагався тримати себе в руках. – Давайте-давайте, мені ваші істерики не потрібні. Все, повертайся до квартири, – він намагався розвернути Риму на дев'яносто градусів, тим самим направляючи її дитяче тіло у напрямку сміттєпроводу.
   – Е ні, – погрозливо заверещала Рима, – спочатку до мамки. До мамки! Нехай знають, який у мене сусід, яку зміюку вони пригріли. Підколодну! Спочатку до мамки, а вже потім до квартири.
   Забравши у нашого головного героя швабру, Рима натиснула виклик ліфта і наостанок прокричала:
   – Сусід! – так, немовби це мало бути як мінімум образливим.
   Наш головний герой зачинив двері і розпластався посеред коридору. Від утоми, ясна річ.
   По всій квартирі були розкидані напіврозібрані речі, десь під табуретом валявся станок для гоління, який так і не віднайшов свого притулку. Рюкзак, наче покинута й забута лялька, тихенько поскрипував у кутку. На місто вляглися ранні грудневі сутінки, за вікном сигналили автомобілі, що застрягли у безкінечному заторі, кричав двірник, гамірливі голоси школярів відбивалися у стелі, з крана крапала вода, а наш головний герой, пересилюючи раптовий головний біль, що був викликаний низкою істерик та баталій, повільно, але методично розкладав речі. Спіднє – у середню шухляду, шкарпетки та кальсони – у верхню. Станок для гоління. Десь мав бути станок для гоління.
   Пролунав телефонний дзвінок.

Нестримна лють

   – І хто ж це мені телефонує? – запитав наш головний герой у того, хто йому телефонував.
   – Це я! Привіт!
   Це був він.
   – Хто? Я не розумію!
   – Тю, кажу ж, що це я! Ніколай! – це був Ніколай, і він кричав.
   – Ніколай, щось трапилось?
   – Ні!
   – Ви телефонуєте з Бірми?
   – Звідки?
   – З Бірми.
   – Це що? Назва ресторану?
   – Ні, це назва країни. То ви телефонуєте з Бірми?
   – Ні! Я з дому! А з чого ти взяв, що я у цій, як її…
   – Бірмі.
   – Точно!
   – Тому що ви кричите. Ви весь час кричите, наче ви телефонуєте з іншої країни. Це така фішка?
   – А?
   – Питаю, так треба, у сенсі, кричати?
   – Вибач! Слухай, що я хотів: у тебе все гаразд?
   – А що може бути не гаразд? – Терпіння нашого головного героя перебувало на стадії, коли воно, терпіння, може вибухнути, немов балон з гелієм, який кинули до вогнища.
   – Ну, я не знаю! Крани не течуть?
   – Ще не перевіряв.
   – Так перевір ти! Думаєш я за тебе ходитиму і перевірятиму твої крани?
   – Ніколай, це необхідно робити зараз?
   Ніколай задумався. Пролунав тріск, шипіння, але зв'язок не розірвався.
   – Так! Це треба зараз, щоб потім не було тужливих рапсодій!
   – Добре, я перевірю, але благаю вас не телефонувати мені з таких дріб'язкових причин. Не кладіть слухавку.
   Наш головний герой, стримуючи себе, аби не ляснути телефоном об стіну, вийшов з кімнати, зайшов до ванної, перевірив наявність несправностей і, впевнившись, що таких не існує, повернувся до телефону.
   – Алло, Ніколай?
   – Ага! То як там справи з кранами?
   – Все гаразд.
   – І з-під ванної теж не тече?
   – Не тече.
   – Ти перевірив?
   – Так, я перевірив.
   – Точно? Дивись, щоб потім не було ніяких липневих морозів.
   Наш головний герой поклав слухавку, вилаявся і повернувся до ребусів, які хоч і добряче йому обридли, але їхнє завершення було необхідним для подальшого затишку та благоустрою квартири.
   Знову задзеленькав телефон. Наш головний герой презирливо глянув у його бік і спокійно продовжив зав'язувати шкарпетки у клубки. Так колись навчила його матінка. Шкарпеточка у шкарпеточку, вузлик до вузлика.
   Близько десятої години вечора наш головний герой нарешті закінчив свої буденні клопоти, випив склянку солодкого чаю з бергамотом і зробив висновок, що настав час лягати спати. Власне, час іще не настав, адже зазвичай наш головний герой лягав після дванадцятої, але така вражаюча втома накотилася на нього, що не лягти спати саме зараз було б подібно до смерті. Зрештою, наш головний герой так і подумав: якщо я зараз не ляжу спати, то помру. Але попереду на нього чекала болісна процедура. Всовувати ковдру до підодіяльника. Вдома це робила матінка. Коли наш головний герой навчався у медичному інституті, то спочивав у спальному мішку. В цій же квартирі, майже у центрі мегаполісу, не було ані спального мішка, ані матінки. Тому болісна процедура цілковито і повністю лягала на його кволі плечі.
   Проте і з цим завданням наш головний герой впорався. Щоправда, намучився добряче.
   Ліжко виявилося зручним, точніше не ліжко, адже ліжка як такого у цій квартирі не було, проте був розкладний диван.
   – Ніколи не думав, – пробурмотів наш головний герой, гасячи світло у лампі, що стояла на журнальному столику поруч, – ніколи не думав, – повторив наш головний герой, занурюючи своє обличчя у подушку, – що на дивані можна так зручно спати.
   За три з половиною хвилини він по вінця загруз у глибокому, немов провалля, сні.
   Було двадцять три хвилини на двадцять третю.
   Рівно за сорок вісім хвилин пролунав телефонний дзвінок, який і розбудив нашого головного героя.
   – Господи, – вилаявся він, – мені ж тільки-но почали снитися леви. Якщо це знову Ніколай, я покладу слухавку.
   – Алло, – роздратовано привітався наш головний герой.
   – Алло!!! – прокричав Ніколай.
   – У Бірмі ранок? – поцікавився наш головний герой.
   – А? – не зрозумів саркастичного підтексту Ніколай.
   Але наш головний герой уже поклав слухавку, і не встиг він її покласти (хоча ні, встиг, інакше не відбулося б того, що відбулося), як знову пролунав дзвінок.
   Наш головний герой проігнорував саме поняття такту, а тому вдав, наче його немає вдома. Більше того, він знайшов важіль регулювання гучності на цій далеко не сонній бежевій жабі і поставив його на мінімальну гучність, яка дорівнює тиші.
   – Може, хоч рись мені насниться, – пробурмотів наш головний герой і заснув.
 
   О дев'ятій годині ранку хтось постукав у двері.
   Наш головний герой нещодавно прочитав книжку, де один з героїв, Ніл Палич, ніколи не дзвонив у двері, а лише стукав, немов сусід за комуналкою, що прагнув чужих квадратних метрів.
   Відчинивши двері, наш головний герой побачив стінку навпроти, але, згадавши вчорашній конфуз, подивився униз, де окрім килимка та трьох недопалків нічого не побачив. І тільки він зібрався було зачинити двері, як із-за них вискочила карлиця у синій брючній піжамі, що була розцяцькована в жовті ведмедики.
   – Ага! Не чекав? Це я так, тебе обдурити хотіла, – побажала доброго ранку карлиця.
   – Обдурили?
   – Обдурила! Я чого прийшла. Насправді, ти мені триста років не потрібен, але мамка попросили, щоб ти увімкнув звук на телефоні.
   – Я ще сплю.
   – А мамка попросили!
   – Добре, я увімкну звук.
   – Ну… тоді… як хочеш, захода на оладки. З яблуками.
   – Дякую, – ввічливо відмовився наш головний герой, – іншим разом.
   – Як хочеш, – і Рима, в одних махрових шкарпетках, навіть без капців, знову зникла у своїй квартирі. Наш головний герой знизав плечима й зачинив двері.
   На вигляд він міг би дати цій Римі років тридцять, а то навіть тридцять п'ять, але поведінка її натякала на те, що у чотирнадцять поводять себе нічим не краще, ніж у тридцять, а то навіть у тридцять п'ять.
   Перевівши важіль у позицію «дуже гучно», наш головний герой одразу почув дуже гучний дзенькіт.
   – Алло? – запитально відповів наш головний герой.
   – Ей ти, конюх.
   Пояснювати, хто телефонував, – зайвий клопіт.
   – Я не конюх, у мене вища…
   – Слухай, ти! Я хочу тебе бачити!
   – Я розумію, що ви хочете мене бачити, але я б волів ще випити кави, я навіть зуби не чистив…
   – Конюхи чистять зуби? – голос Рити Львівни нагадував зубний скрегіт, немов тими самими зубами виписували по склу ієрогліфи. – Так ти мені не відповів, конюхи чистять зуби? Жартую! Можеш не відповідати. У мене почистиш. У мене і кави вип'єш. У мене і пєндюлів отримаєш! Бігом.
   – А можна не у такому тоні? – ображено запитав наш головний герой.
   – Ти мені вказувати будеш?
   – Добре-добре, я зараз піднімуся.
   З цієї миті у нашого головного героя почала розколюватися голова, немов це і не голова взагалі, а поліно, по якому гатять далеко не найменшою сокирою, хоча про сокири ще йтиметься у нашій повісті… Вдягнувши вельветові штани, які йому пошила його люб'язна матінка, та сорочку кольору опівнічного бузку, наш головний герой вийшов з квартири і наблизився до ліфта. У цей самий час з дверей поруч вибігло невеличке дитинча у добротній дублянці й стало поряд з нашим головним героєм. Це була Рима.
   – Ти до мамки? – запитала вона.
   – Так, ви теж?
   – Теж.
   І вони разом піднялися ліфтом на п'ятий поверх, де у приймальні вже стояв довготелесий Артур. Він був одягнений напрочуд елегантно, якщо не сказати більшого. Але більшого ми казати не будемо, хіба додамо, що Артур тримав у руках зубну щітку та чашку кави.
   – Дякую, але я не п'ю розчинну.
   – Ах, так ти ще харчами перебиратимеш! – пролунав доволі неприємний голос з динаміків.
   – Вибачте, – засоромився наш головний герой, – але я дійсно не п'ю розчинної. І у щітки вашої, теж мені вибачте, щетина жорстка, а я надаю перевагу середній жорсткості. Дякую, – навіщось додав він нікому не потрібне «дякую».
   – Ну і добре, – двері відкрилися, і Рита Львівна вже без допомоги динаміків почала висловлювати свої думки та види на життя. – Дуже добре, чим менше людей чистять зуби цією щіткою, тим більше часу вона служитиме. Ге? – Вона квазідружньо вдарила під ребра нашого головного героя, який щойно зайшов до квартири, що швидше нагадувала третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.
   – Але я хотіла поговорити не про це!!! – голос Рити Львівни змінився до невпізнання. Здавалося, що це гарчав сам диявол, якщо сам диявол, звісно, взагалі гарчить. – Я хотіла поговорити про те, що ти вчора вчинив з моєю дитинкою!!!
   Рита Львівна притулила до себе в друзки перелякану Риму.
   – О господи! – стомлено зітхнув наш головний герой. – Не починайте.
   – Що таке?! – риторично прокричала Рита Львівна. – Щось негаразд? Крани течуть?
   – Ні, з кранами все гаразд, дякую.
   – Якщо з цим немає проблем, може, розкажеш, як ти взагалі додумався своєю безмозкою головою до такого нахабства. Ти знаєш, що це у мене єдина наймолодша донька?
   Наш головний герой у цьому питанні угледів залізну логіку, а тому вирішив відповісти належно:
   – Знаю.
   – Так якого шершня ти її образив?