– Та… як поведуть у ліс… то там буде й обід…
– Дурак! – бовкнув старшина й засміявся. Сміявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всіх одразу, а тоді промовив:
– То ти, браток, легенько хочеш – отак собі просто та й у ліс! Ні, ще почекай…
Сплюнув і вийшов.
Після того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардієць із «фінкою» і, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих і мовчки поманив їх тим пальцем за собою. Двоє встали й пішли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обід на всіх – кілька хлібин і двоє відер із якоюсь юшкою.
– Роздатчик! – гукнув хтось із сіней у хату.
– Я! – вискочив Вася з-під столу, зголошуючись добровільно до такої ролі, й пояснив: – Бо вони всі не в настроєнії…
Дійсно, всі були «не в настроєнії». Ніхто навіть і не здумав заперечувати таке Васіне самопроголошення, хоч більшість знала з досвіду, що тюремний «роздатчик» – це в тюрмі друга персона після начальника корпусу і перша, як тільки двері за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогодні – «яке то все має значення!», коли тут справа якихось хвилин, найбільше годин…
Таким чином Вася-танкіст став роздатчиком, що було цілком справедливо, бо роздатчик із Васі був фаховий.
Перенісши діяльність із-під столу на стіл, Вася миттю вправно розділив увесь хліб на тридцять рівних пайок і роздав усім за принципом солдатського й арештантського «щастя»: один одвернувся від столу й виконував ролю сліпої долі; на запит Васі «кому?», тая «доля» тикала пальцем на того, кому вона прирікала невидиму пайку, – «цьому!», і так далі.
Хліб узяв кожен, але від обіду майже всі відмовились: «Який тут обід? Хіба до обіду тепер?»
Ну що ж? Вася від того не впав у розпач. Відер було двоє і він їх розділив геніяльно. Одно відро взяв під стіл – собі й двом танкістам, а друге відніс за ряднину – господині та її малим діткам, що були в «хатині». За те відро він виміняв у господині миску й ложку, вернувся з тією здобиччю під стіл, насипав повну миску юшки й приніс власноручно її Максимові:
– Слухайте, товариш архітектор! Ось… їжте… Ну-ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро.) Уявіть собі, що ви «таки да» знову в тюрмі та й їжте собі на здоров'я…
І посміхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тоді вернувся назад під стіл.
Це була не юшка. Це була їжа, якої в жодному довіднику кулінарії немає: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навіть шматки якогось м'яса – все на купу та ще й з якимсь підозрілим запахом.
Максимові зовсім не хотілося їсти, але він мав про кого подбати. Він розбудив Костика:
– Костику!.. Треба триматися ж…
– Добре… – мурмотів Костик, чухаючись спросоння, і взяв ложку, ще навіть не знаючи, чого від нього хочуть. – Добре…
–Їж, Костику!..
Очунявшись нарешті, Костик накинувся на їжу так само жадібно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кінцем Костик насилу зупинився й напосівся на Максима, щоб і той із'їв хоч трохи, і Максим мусив також проковтнути зо три ложки тієї їжі.
Потім вони полягали знову, й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропів. Бідолашне хлоп'я! Кілька ночей він ховався від арешту, перетіпався, перемучився без сну, і тепер-от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на світі, навіть про найстрашніше, що чекало на нього попереду. Ним володів сон.
Після обіду почалося щось справді незвичайне й цікаве – почалися «відвідини». Але які!.. Звідкіля й як ті жінки могли так блискавично швидко зорієнтуватися, куди завезено їхніх чоловіків, синів, батьків, і розшукати цю тюрму?! Прості селянські жінки – не лише з села Веселого, а й з інших навколишніх сіл – мусили пройти по прифронтовій смузі й під бомбардуванням до міста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всіх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне – як відважно й як геніально просто вони обійшли сувору заборону будь-яких відвідин!
Секрет полягав саме в тому, що «тюрма» складалася з двох частин – із «тюремної камери» і з тієї хатини, де жила господиня з дітками. В силу необхідности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через «тюрму». І в силу тієї ж необхідности також усі її гості – «сестри, куми й подруги-солдатки», – що приходили «по ділу», теж мусили ходити через «тюрму». Тими гостями, звичайно, були й могли бути тільки жінки. А що тими «сестрами й кумами» були жінки з далеких сіл, які прийшли відвідати своїх синів та чоловіків, може, востаннє перед смертю, – то це навіть і на думку не спадало ні тюремній сторожі, ні тюремному начальству. Занадто вже сміливо це все було задумано. І от ті жінки, «сестри й куми», відвідували так господиню кілька годин.
Із сіней через камеру до господині перебігала якась жінка чи дівчина в легкій хатній одежині та великій хустці (так як тіль-тіль вибігла ось по сусідству зі своєї хати!) і, зиркнувши на арештантів, зникала за рядниною, що нею було завішено двері до господині. Там вони собі щось шепотіли про свої справи, а по камері тим часом гуляла торба з насінням. Вася просто розкошував. Він зорієнтувався відразу, що й до чого, і аж розсідався від радощів, що, мовляв, «які ж ті жінки, каналії, хитрі, а ті вартові – дурні, як індики!». Він не тільки насолоджувався сам насінням, але й щоразу підходив із торбою до вартового й насипав йому стільки, скільки той хотів. Вартовий лузав насіння й оповідав безтурботно якісь анекдоти, вся камера сміялась, а танкісти під столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був і несмішний. Смішна була ситуація. Тим часом котрийсь із арештантів уставав і йшов до господині «води випити», з дозволу вартового… Потім вертався, ховаючи або записку, або вузлика під полою, а чи пару білизни й нишком витираючи очі. Згодом гостя теж виходила. Заходила інша… І так без кінця. Диригувала всім і регляментувала візити господиня. Фактично в ті години вона була начальником цієї тюрми, а не старшина.
Вартові мінялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибіряк, не здогадався зовсім. Другий вартовий, українець-далекосхідник, здогадався відразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собі насіння, почепивши автомат на шию. Час від часу тонка усмішка перебігала йому по обличчі, але він зганяв її геть і напускав дурнуватого вигляду. Третій, якийсь замріяний студент-москвич, теж не помітив нічого. Та четвертий, якийсь «хахол»-служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарешті зорієнтувався й підняв галас… Але тим часом тюрма була вже повна не тільки різних «передач», але й різних новин, що їх понаносили жінки.
Максимові ніби ніхто нічого спеціяльно й не говорив, але він усе увібрав у себе, неначе вапно вологу з повітря. І коли Василенко пізніше переказував йому своїми словами все, що чув, то Максим уже не довідався від нього нічого для себе нового. Він уже знав, що діялося навколо…
…У місті йде «самоїдство». Вцілілі обивателі з усієї сили їдять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. «Організувалась влада». Якийсь політрук зібрав посеред міста юрбу – переважно тих, що никали по розграбованому місті з вірьовками й порожніми мішками під пахвою та з поначіплюваними (на всякий випадок) червоними стрічками на шапках і рукавах, в надії щось десь поживне підчепити, поки «міжцарів'я». От їх зібрав політрук посеред майдану, виголосив промову про велич «вождя» та мудрість «партії Леніна – Сталіна», а тоді, тикаючи пальцем у присутніх, на вибір, говорив:
– Ей, ти там!.. Ти будеш горсовет!
– Ти, в папасі! Будеш комунхоз!..
– Ти комсомолець? Добре… Будеш секретар райкому ЛКСМУ.
– Ти – начальником цивільної міліції.
– Ти – пошта.
– Ти… Ти… Ти…
I так стала «власть». І тепер вона, та «власть», запрацювала. Деякі перед тим, як стати «властю», не тільки грабували, п'яні від патосу руїни в більшій мірі, ніж від самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кілька днів перед тим, при іншій владі, вславилися були й тим, що вішали людей німцям «поштучно» за самогон. А тепер… Тепер виявилося, що то вони «спеціально позалишалися для боротьби в тилу ворога», а щоб замаскуватися перед німцями й увійти в довіру до них, вони взялися були за таку роботу: вішали… О, скілько вони перевішали, таким способом при німцях «маскуючись»! А тепер вони опинилися на найбільш відповідальній роботі, як «герої вітчизняної війни» …
– Такого Зайця знаєте?..
Шепіт. Максим чує… І навіть його серце здригається. Так, він знає Зайця. Хто ж не знає Зайця?! Його весь світ знає. Це ж він вішав Миколу… Він же повісив і того партизана Чубенка, якого потім зняли були діти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його Заєць вішав, Чубенко тричі зривався, а п'яний Заєць все брався знову та потішав:
– Терпи, старик! Зараз на екскурсію до Бога підеш!..
Так він, б'ючи обцасами перед ортскомендантом, відправив «на екскурсію» багатьох, – переважно тих, хто перед тим сидів по тюрмах «країни соціалізму», – чоловіків, жінок, зелених юнаків і майже дітей.
– А тепер цей самий Заєць став помічником начальника міліції й, звичайно, работніком НКВД. Гасає по місту… Чорна кудлата сибірська папаха, червона стрічка на ній, «фінка» за плечем…
– А Волика знаєте?
– Це той, що…
– Так, це той, що… При німцях він був незрівнянним «патріотом». Подейкували, що він також служив у гестапо. А тепер він так само служить в НКВД. Старається…
– А такого знаєте?!. А такого?.. А такого?..
Називали імена тих, що стали героями дня. Мов чорні тіні повилазили з пекла.
– А солдати, п'яні фронтовики, десь ґвалтували дівчат…
– А в місті стоять шибениці – так само, як і при німцях!..
– А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нічого взагалі не варта. Нічого! Анічогісінько!..
– На жінках і дітях виміщують злобу…
По місту розвішано накази влади. Про мобілізацію.
Всіх поголовно мобілізують і – «на передову», «іскупляти» свою «провину» перед «родіною» … Без зброї, без амуніції, лише з торбами, «на м’ясо» – вперед! Комісар сидить у воєнкоматі, викликає за списком і дає кожному на вибір – або без зброї на фронт (зброю віднімеш у німця, а як ні, то чорт з тобою!), або ж… і не доказує. Але й без того ясно. Одне слово – хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кінець один: або на фронті без зброї, або тут на місці – на вербі чи біля муру… Звичайно, всі вибирають фронт, і навіть спеціяльно поспішають до воєнкомату, щоб скоріше на фронт. Бо по місту шниряють і вишукують та виловлюють усіх різні оті Зайці, щоб посадити в тюрму, а потім, може, й розстріляти чи повісити. Оті самі Зайці, що знову будуть «орудувати в тилу». Найперше вони себе забезпечують від свідків і взагалі від порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попередніх володарях і тепер мають досвід. Ось такі діла творяться в місті…
А відвідини тюрми жінками нагло припинилися. Четвертий вартовий підняв галас, «ударив на сполох», сподіваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюції». Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня героїчно відбріхувалась, але ті все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля.
Тоді втрутився Вася-танкіст. Він вибрав тактику, не менш геніяльну, ніж та, якої вжили перед тим жінки. Підійшовши до вартового біля дверей, він почав його роз’юджувати, відволікаючи увагу від господині, різними своїми зачіпками, на зразок таких:
– Маладєц, Павлуша!..
– Я не Павлуша!
– Хіба? Та підожди, то ж ти помиляєшся, – ти ж Павлуша…
– Я не Павлуша!
– От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль… Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй… Тільки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять…
– Сядь!
– А то чого б? А-а, застую?.. Так тобі й так повилазило. Чого причепився до женгцини, чортів хахол?!. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я, брат, насидівся в танку, а ти от на такім троні… з бабами воюєш? Га?
– Сядь!!. Слиш?!!
– Не кричи, Павлуша! I не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тоді й поговоримо… А то з бабами тут кожен зможе…
Втручається черговий. Вася його осаджує:
– Товаришу дежурний! Ви тут ні при чому, бо ви тут не були.
Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася – ніякісінької уваги. Вартовий усе більше й більше пускається берега, виходить із себе. Він наговорює купу дурниць, а Вася ще з більшим олімпійським спокоєм жигає його в найвразливіші місця. Черговий теж починає кричати на Васю. Тоді Вася й собі раптом викрикує несамовито:
– Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..
З'являється старшина, – ковнір шкереберть, ушанка понуро насунена на брови:
– В чом дєло?
– Товаришу старшина, – каже Вася милим, ідеально сердечним та спокійним голосом. – Навіщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець «під градусом» роняє оружіє, і може вийти, брат, чортіщо…
Черговий і вартовий поперхнулися на півслові.
Старшина дивиться якусь мить на обох. Тоді підходить до вартового:
– Дихни!..
– Та то… я… е-е… той…
– Дихни!!.
Вартовий перелякався, став на струнко, дихає в обличчя старшині.
Покрутивши носом і не сказавши ні слова, старшина насуває свою ушанку зовсім на очі й виходить. По якомусь часі з'являється караульний начальник із новим вартовим. Він «знімає» старого вартового, заміняє його новим і виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.
Тоді Вася підходить до нового вартового-автоматника й насипає йому насіння в полу шинелі.
Інцидент вичерпано. Але жінки вже не ходять.
Вася зітхає під столом – либонь, за насінням тужачи:
– Дурак! – бовкнув старшина й засміявся. Сміявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всіх одразу, а тоді промовив:
– То ти, браток, легенько хочеш – отак собі просто та й у ліс! Ні, ще почекай…
Сплюнув і вийшов.
Після того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардієць із «фінкою» і, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих і мовчки поманив їх тим пальцем за собою. Двоє встали й пішли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обід на всіх – кілька хлібин і двоє відер із якоюсь юшкою.
– Роздатчик! – гукнув хтось із сіней у хату.
– Я! – вискочив Вася з-під столу, зголошуючись добровільно до такої ролі, й пояснив: – Бо вони всі не в настроєнії…
Дійсно, всі були «не в настроєнії». Ніхто навіть і не здумав заперечувати таке Васіне самопроголошення, хоч більшість знала з досвіду, що тюремний «роздатчик» – це в тюрмі друга персона після начальника корпусу і перша, як тільки двері за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогодні – «яке то все має значення!», коли тут справа якихось хвилин, найбільше годин…
Таким чином Вася-танкіст став роздатчиком, що було цілком справедливо, бо роздатчик із Васі був фаховий.
Перенісши діяльність із-під столу на стіл, Вася миттю вправно розділив увесь хліб на тридцять рівних пайок і роздав усім за принципом солдатського й арештантського «щастя»: один одвернувся від столу й виконував ролю сліпої долі; на запит Васі «кому?», тая «доля» тикала пальцем на того, кому вона прирікала невидиму пайку, – «цьому!», і так далі.
Хліб узяв кожен, але від обіду майже всі відмовились: «Який тут обід? Хіба до обіду тепер?»
Ну що ж? Вася від того не впав у розпач. Відер було двоє і він їх розділив геніяльно. Одно відро взяв під стіл – собі й двом танкістам, а друге відніс за ряднину – господині та її малим діткам, що були в «хатині». За те відро він виміняв у господині миску й ложку, вернувся з тією здобиччю під стіл, насипав повну миску юшки й приніс власноручно її Максимові:
– Слухайте, товариш архітектор! Ось… їжте… Ну-ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро.) Уявіть собі, що ви «таки да» знову в тюрмі та й їжте собі на здоров'я…
І посміхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тоді вернувся назад під стіл.
Це була не юшка. Це була їжа, якої в жодному довіднику кулінарії немає: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навіть шматки якогось м'яса – все на купу та ще й з якимсь підозрілим запахом.
Максимові зовсім не хотілося їсти, але він мав про кого подбати. Він розбудив Костика:
– Костику!.. Треба триматися ж…
– Добре… – мурмотів Костик, чухаючись спросоння, і взяв ложку, ще навіть не знаючи, чого від нього хочуть. – Добре…
–Їж, Костику!..
Очунявшись нарешті, Костик накинувся на їжу так само жадібно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кінцем Костик насилу зупинився й напосівся на Максима, щоб і той із'їв хоч трохи, і Максим мусив також проковтнути зо три ложки тієї їжі.
Потім вони полягали знову, й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропів. Бідолашне хлоп'я! Кілька ночей він ховався від арешту, перетіпався, перемучився без сну, і тепер-от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на світі, навіть про найстрашніше, що чекало на нього попереду. Ним володів сон.
Після обіду почалося щось справді незвичайне й цікаве – почалися «відвідини». Але які!.. Звідкіля й як ті жінки могли так блискавично швидко зорієнтуватися, куди завезено їхніх чоловіків, синів, батьків, і розшукати цю тюрму?! Прості селянські жінки – не лише з села Веселого, а й з інших навколишніх сіл – мусили пройти по прифронтовій смузі й під бомбардуванням до міста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всіх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне – як відважно й як геніально просто вони обійшли сувору заборону будь-яких відвідин!
Секрет полягав саме в тому, що «тюрма» складалася з двох частин – із «тюремної камери» і з тієї хатини, де жила господиня з дітками. В силу необхідности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через «тюрму». І в силу тієї ж необхідности також усі її гості – «сестри, куми й подруги-солдатки», – що приходили «по ділу», теж мусили ходити через «тюрму». Тими гостями, звичайно, були й могли бути тільки жінки. А що тими «сестрами й кумами» були жінки з далеких сіл, які прийшли відвідати своїх синів та чоловіків, може, востаннє перед смертю, – то це навіть і на думку не спадало ні тюремній сторожі, ні тюремному начальству. Занадто вже сміливо це все було задумано. І от ті жінки, «сестри й куми», відвідували так господиню кілька годин.
Із сіней через камеру до господині перебігала якась жінка чи дівчина в легкій хатній одежині та великій хустці (так як тіль-тіль вибігла ось по сусідству зі своєї хати!) і, зиркнувши на арештантів, зникала за рядниною, що нею було завішено двері до господині. Там вони собі щось шепотіли про свої справи, а по камері тим часом гуляла торба з насінням. Вася просто розкошував. Він зорієнтувався відразу, що й до чого, і аж розсідався від радощів, що, мовляв, «які ж ті жінки, каналії, хитрі, а ті вартові – дурні, як індики!». Він не тільки насолоджувався сам насінням, але й щоразу підходив із торбою до вартового й насипав йому стільки, скільки той хотів. Вартовий лузав насіння й оповідав безтурботно якісь анекдоти, вся камера сміялась, а танкісти під столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був і несмішний. Смішна була ситуація. Тим часом котрийсь із арештантів уставав і йшов до господині «води випити», з дозволу вартового… Потім вертався, ховаючи або записку, або вузлика під полою, а чи пару білизни й нишком витираючи очі. Згодом гостя теж виходила. Заходила інша… І так без кінця. Диригувала всім і регляментувала візити господиня. Фактично в ті години вона була начальником цієї тюрми, а не старшина.
Вартові мінялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибіряк, не здогадався зовсім. Другий вартовий, українець-далекосхідник, здогадався відразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собі насіння, почепивши автомат на шию. Час від часу тонка усмішка перебігала йому по обличчі, але він зганяв її геть і напускав дурнуватого вигляду. Третій, якийсь замріяний студент-москвич, теж не помітив нічого. Та четвертий, якийсь «хахол»-служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарешті зорієнтувався й підняв галас… Але тим часом тюрма була вже повна не тільки різних «передач», але й різних новин, що їх понаносили жінки.
Максимові ніби ніхто нічого спеціяльно й не говорив, але він усе увібрав у себе, неначе вапно вологу з повітря. І коли Василенко пізніше переказував йому своїми словами все, що чув, то Максим уже не довідався від нього нічого для себе нового. Він уже знав, що діялося навколо…
…У місті йде «самоїдство». Вцілілі обивателі з усієї сили їдять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. «Організувалась влада». Якийсь політрук зібрав посеред міста юрбу – переважно тих, що никали по розграбованому місті з вірьовками й порожніми мішками під пахвою та з поначіплюваними (на всякий випадок) червоними стрічками на шапках і рукавах, в надії щось десь поживне підчепити, поки «міжцарів'я». От їх зібрав політрук посеред майдану, виголосив промову про велич «вождя» та мудрість «партії Леніна – Сталіна», а тоді, тикаючи пальцем у присутніх, на вибір, говорив:
– Ей, ти там!.. Ти будеш горсовет!
– Ти, в папасі! Будеш комунхоз!..
– Ти комсомолець? Добре… Будеш секретар райкому ЛКСМУ.
– Ти – начальником цивільної міліції.
– Ти – пошта.
– Ти… Ти… Ти…
I так стала «власть». І тепер вона, та «власть», запрацювала. Деякі перед тим, як стати «властю», не тільки грабували, п'яні від патосу руїни в більшій мірі, ніж від самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кілька днів перед тим, при іншій владі, вславилися були й тим, що вішали людей німцям «поштучно» за самогон. А тепер… Тепер виявилося, що то вони «спеціально позалишалися для боротьби в тилу ворога», а щоб замаскуватися перед німцями й увійти в довіру до них, вони взялися були за таку роботу: вішали… О, скілько вони перевішали, таким способом при німцях «маскуючись»! А тепер вони опинилися на найбільш відповідальній роботі, як «герої вітчизняної війни» …
– Такого Зайця знаєте?..
Шепіт. Максим чує… І навіть його серце здригається. Так, він знає Зайця. Хто ж не знає Зайця?! Його весь світ знає. Це ж він вішав Миколу… Він же повісив і того партизана Чубенка, якого потім зняли були діти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його Заєць вішав, Чубенко тричі зривався, а п'яний Заєць все брався знову та потішав:
– Терпи, старик! Зараз на екскурсію до Бога підеш!..
Так він, б'ючи обцасами перед ортскомендантом, відправив «на екскурсію» багатьох, – переважно тих, хто перед тим сидів по тюрмах «країни соціалізму», – чоловіків, жінок, зелених юнаків і майже дітей.
– А тепер цей самий Заєць став помічником начальника міліції й, звичайно, работніком НКВД. Гасає по місту… Чорна кудлата сибірська папаха, червона стрічка на ній, «фінка» за плечем…
– А Волика знаєте?
– Це той, що…
– Так, це той, що… При німцях він був незрівнянним «патріотом». Подейкували, що він також служив у гестапо. А тепер він так само служить в НКВД. Старається…
– А такого знаєте?!. А такого?.. А такого?..
Називали імена тих, що стали героями дня. Мов чорні тіні повилазили з пекла.
– А солдати, п'яні фронтовики, десь ґвалтували дівчат…
– А в місті стоять шибениці – так само, як і при німцях!..
– А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нічого взагалі не варта. Нічого! Анічогісінько!..
– На жінках і дітях виміщують злобу…
По місту розвішано накази влади. Про мобілізацію.
Всіх поголовно мобілізують і – «на передову», «іскупляти» свою «провину» перед «родіною» … Без зброї, без амуніції, лише з торбами, «на м’ясо» – вперед! Комісар сидить у воєнкоматі, викликає за списком і дає кожному на вибір – або без зброї на фронт (зброю віднімеш у німця, а як ні, то чорт з тобою!), або ж… і не доказує. Але й без того ясно. Одне слово – хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кінець один: або на фронті без зброї, або тут на місці – на вербі чи біля муру… Звичайно, всі вибирають фронт, і навіть спеціяльно поспішають до воєнкомату, щоб скоріше на фронт. Бо по місту шниряють і вишукують та виловлюють усіх різні оті Зайці, щоб посадити в тюрму, а потім, може, й розстріляти чи повісити. Оті самі Зайці, що знову будуть «орудувати в тилу». Найперше вони себе забезпечують від свідків і взагалі від порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попередніх володарях і тепер мають досвід. Ось такі діла творяться в місті…
А відвідини тюрми жінками нагло припинилися. Четвертий вартовий підняв галас, «ударив на сполох», сподіваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюції». Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня героїчно відбріхувалась, але ті все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля.
Тоді втрутився Вася-танкіст. Він вибрав тактику, не менш геніяльну, ніж та, якої вжили перед тим жінки. Підійшовши до вартового біля дверей, він почав його роз’юджувати, відволікаючи увагу від господині, різними своїми зачіпками, на зразок таких:
– Маладєц, Павлуша!..
– Я не Павлуша!
– Хіба? Та підожди, то ж ти помиляєшся, – ти ж Павлуша…
– Я не Павлуша!
– От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль… Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй… Тільки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять…
– Сядь!
– А то чого б? А-а, застую?.. Так тобі й так повилазило. Чого причепився до женгцини, чортів хахол?!. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я, брат, насидівся в танку, а ти от на такім троні… з бабами воюєш? Га?
– Сядь!!. Слиш?!!
– Не кричи, Павлуша! I не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тоді й поговоримо… А то з бабами тут кожен зможе…
Втручається черговий. Вася його осаджує:
– Товаришу дежурний! Ви тут ні при чому, бо ви тут не були.
Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася – ніякісінької уваги. Вартовий усе більше й більше пускається берега, виходить із себе. Він наговорює купу дурниць, а Вася ще з більшим олімпійським спокоєм жигає його в найвразливіші місця. Черговий теж починає кричати на Васю. Тоді Вася й собі раптом викрикує несамовито:
– Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..
З'являється старшина, – ковнір шкереберть, ушанка понуро насунена на брови:
– В чом дєло?
– Товаришу старшина, – каже Вася милим, ідеально сердечним та спокійним голосом. – Навіщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець «під градусом» роняє оружіє, і може вийти, брат, чортіщо…
Черговий і вартовий поперхнулися на півслові.
Старшина дивиться якусь мить на обох. Тоді підходить до вартового:
– Дихни!..
– Та то… я… е-е… той…
– Дихни!!.
Вартовий перелякався, став на струнко, дихає в обличчя старшині.
Покрутивши носом і не сказавши ні слова, старшина насуває свою ушанку зовсім на очі й виходить. По якомусь часі з'являється караульний начальник із новим вартовим. Він «знімає» старого вартового, заміняє його новим і виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.
Тоді Вася підходить до нового вартового-автоматника й насипає йому насіння в полу шинелі.
Інцидент вичерпано. Але жінки вже не ходять.
Вася зітхає під столом – либонь, за насінням тужачи:
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента