В тiлi виникло приємне почуття невагомостi i блаженства. Святослав i дiвчина-жриця сiли в крiсла i дивилися в очi одне одному. I здавалося, що читала дiвчина в очах Святослава повiсть про його життя, про мрiї - чудеснi мрiї, де вона з'являлася з далекого зоряного свiту, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Iстини...
Святославу здавалося, що вони розумiють одне одного без слiв. Нiби рядом з ними присутнiй незримий перекладач, бо, незалежно вiд розуму, смисл поглядiв проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Святославу, тiло зробилося невагомим. Вiн поглянув на дiвчину. Вона колихалася, мов у туманi. Що таке? її обриси мiнялися, чудове обличчя стало зовсiм прозорим. Святослав провiв рукою по очах, зiрвався на ноги. Кинув погляд на прибори - швидкiсть досягала 680 тисяч кiлометрiв на секунду - майже в два рази бiльше проти швидкостi променя. Значить, наступає той час, коли вiдбуваються змiни в об'єктi, який летить. Це ж тепер вiн i вiдчуває їх! Але як же погано йому! Дiвчинi теж недобре - вона зблiдла зовсiм, закрила очi.
Святослав провiв рукою по гарячому чолi. Думки плуталися, розсiювалися. Що це? Чи не божеволiє вiн?
Подивився в перископ. I здалося йому, що весь Всесвiт зменшується, наближається до нього, i ось вiн - в жменю можна вхопити... Чи, може, вiн в ньому? Десь в серединi? Нiчого не зрозумiєш!.. Думки - одна химернiша вiд другої метушилися в головi, i нiчого не можна було зрозумiти в цьому хаосi. Святослав напружив силу волi, обтер пiт з лиця... Потiм рiшуче виключив апарат прискорення i почав гальмувати корабель...
Здається, вiн все-таки неправий! Вiн просто не врахував. Що людина не витримає таких швидкостей! Ось - це вже ясно! Вiн втрачає можливiсть навiть контролювати свої дiї!.. Значить, для людини Землi немає дороги за межi Часу i Простору! А вiн просто йде на страшну катастрофу! Треба повертати до сонячної системи i зберегти цю прекрасну дiвчину - мрiю з чужого свiту!
Знайшовши Сонце в глибинi Всесвiту, Барвицький перевiв його, повертаючи космольот, в переднiй перископ. Потiм подивився на прилад, що визначав швидкiсть, вирахував... Кiнець! Вже нiчого не зробиш! Швидкiсть була такою грандiозною, що нi зупинити космольот, нi загальмувати неможливо...
Сонце рiзнокольоровими вогнями палахкотiло попереду. Все небо горiло незвичайними барвами...
Нi! Вiн не може притишити полiт космольота! Нi! О, проклята доля! Святослав безсило заскреготiв зубами i, все-таки, сподiваючись чуда, без кiнця гальмував полiт зорельота...
Дiвчина вiдкрила очi, подивилася в лице Святославу i зрозумiла по його вигляду, що доля винесла смертний вирок їм обом! Засяяли її зеленi променистi очi, i, як тодi - в галюцинацiї - вона поклала свої прозорi руки на його груди, а вiн схопив дороге лице i почав божевiльно цiлувати його... I, мов на екранi, в його свiдомостi виникла бачена десь картина.
Чорна пустеля... Бiла фiгура. Ага!.. Це ж його видiння!.. Тi видiння, що повели його в небо! I тепер - смерть!
Смерть? Нехай смерть! Але iншi нехай не повторюють такої страшної помилки! Хiба це помилка? Це - щастя! Вiн не жалкує!
Крутиться голова, свiдомiсть огорнена туманом, через губи коханої вливається в душу небачена радiсть. Вмерти не страшно! Але хай його смерть принесе хоч користь людям на Землi!
Барвицький кинувся до потужної радiостанцiї, настроїв її, взяв мiкрофон:
- Земля! Земля! - промовив вiн. - Говорить Барвицький з космольота, що повертається з системи Сiрiус! Я досягнув надпроменевих швидкостей, втратив можливiсть керувати апаратом i мушу загинути! Я був впевнений в тому, що зможу вийти за межi Часу i Простору! Я жорстоко помилився i розплачуюсь за це! Не повторюйте моєї помилки! Шлях у Космос вiдкритий - смiливо штурмуйте його! Безсмертя людей - у їх прагненнi до пiзнання Всесвiту!
Святослав на хвилинку передихнув, схопившись за груди. Пiт градом котився по його обличчi. Хвилину помовчавши, вiн тихо закiнчив:
- Мерi! Дорога Мерi! Чи чуєш ти мене? Дякую тобi за все! Бережи сина!.. Перед смертю я йому передаю свою мрiю про повне завоювання Всесвiту! Благословляю тебе, мiй сину! Благословляю всiх людей, якi жертвують собою ради людства, йдуть за голосом неспокiйного духа...
- Прощайте, люди Землi! Прощайте!..
...На страшнiй швидкостi промчавши в сонячнiй системi, космольот наближався до Землi Барвицький уже не звертав уваги нi на що... Вiн вiдчував одне: кров їх єдиним потоком пробiгає по тiлах i здається, що немає нi людей, нi свiту, i не треба шукати безсмертя, бо воно ось - в серцi цiєї худенької дiвчини! Одна мить великого кохання - ось що таке безсмертя!
Знову поцiлунок - останнiй поцiлунок!..
Святослав вiдiрвався вiд тремтячого тiла дiвчини i пiдняв очi, щоб поглянути в її лице. I в ту ж хвилину жах скував його серце. Дiвчини не було! Вона зникла!..
- Що це? Божевiлля? - прошепотiв Святослав, дивлячись дикими очима навколо. - Чари! Чари...
Але голос розуму перемiг. Кiлька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося перед спуском на планету, i, нарештi, зрозумiв, що не було нi планети, нi людей, нi жрицi!.. Була, як завжди, неймовiрна, болюча галюцинацiя пiд час якої зорельот, обiгнувши в просторi систему Сiрiус, повернув назад, до сонячної системи..
Гаряча сльоза вперше в життi покотилася по худiй щоцi Святослава. Кiнець! Кiнець всьому!
Куля Землi заповнювала все небо, неймовiрно швидко збiльшувалася. Святослав припав до iлюмiнатора, божевiльними очима впився в рiдну планету.
- Мерi! - з вiдчаєм простогнав вiн...
...В ту ж мить космольот врiзався в земну атмосферу, Швидкiсть його була такою грандiозною, що апарат разом з людиною вмить перетворився в хмару газiв, а кiлька уламкiв пронизали вечiрнє небо над приволзькою рiвниною...
ПОХIД У ВСЕСВIТ
...На бетонованому майданi космодрому, на вiдстанi двохсот метрiв один вiд одного, стояли ютовi до старту три велетенськi космольоти. Завтра вранцi - о третiй годинi - коли ще всi будуть спати, апарати помчать до iнших зоряних свiтiв.
Заходило сонце i золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, пiдiйшов до радiопередавача. Треба було рапортувати в Академiю про пiдготовку до польоту. Хiба ж це звичайний полiт? Вiн теж вдарив старiстю об землю, i сам веде флагманський корабель. Другий - молодий iнженер, а третiй - Вiктор Барвицький. Мерi може гордитися своїм сином. Вiн в 19 рокiв одержав дозвiл вести в Космос таку велетенську складну машину...
Копилов крутнув ручку радiо, вiдшукуючи потрiбну хвилю. Крiзь свист i музику раптом проник в кiмнату з динамiка знайомий тривожний голос:
- Земля! Земля! - говорив вiн.
- Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрiвникiв на Мiсяцi або на Марсi терпить бiду?
- Говорить Барвицький, - донеслося з чорного отвору. Копилов зблiд. Вiн, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смертi... Вiн сумно, з докором посмiхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пiзно!!!
Через кiлька хвилин Копилов мчав у вiдкритому авто за мiстечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Вiн зупинився бiля прекрасної вiлли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтрiпане сизе волосся, Копилов швидко пробiг по схiдцях i вiдкрив дверi до кiмнати...
На канапi сидiла Мерi - посивiла, змарнiла, а бiля неї, поклавши голову на її колiна, спав син Вiктор - красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице i в думцi прощалася з ним - останньою своєю надiєю...
Стукнули дверi. Мерi злякано пiдняла голову Там в напiвтьмi чорнiв силует Копилова. Очi в нього свiтилися страшним вогнем, обличчя було спотворене, нiби вiд болю.
- Що? - злякано прошепотiла вона.
Вiн, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово...
- Вiн? - беззвучно запитала Мерi.
- Так, - хитнув головою Копилов. - Все пропало... Через кiлька хвилин катастрофа. Я чув його по радiо.. Вiн звертався також до вас...
Раптом метеорит спалахнув над обрiєм i покотився до землi. Зелене свiтло осяяло все навколо. Копилов кинувся до вiкна, зупинився. Пролунав далекий грiм.
Вiктор пiдвiв розтрiпану голову з колiн матерi.
- Мамо! Що це?
- Спи, синочку! Це впала зiрка. Десь померла людина, як кажуть старi люди, - стримуючи сльози, вiдповiла Мерi...
...Мерi обняла спочатку Вiктора, потiм Копилова. Вона була майже спокiйною. Вона зробила своє дiло - син ступав на ту дорогу, де загинув його батько. Син виправляв помилки батька! Так мусить бути!..
Вона пiднялась навшпиньки i прошепотiла в ухо Копилову:
- Коли будете в iншому свiтi - розповiсте сину про Святослава...
- Добре, - вiдповiв старий академiк. - Розкажу. Нiщо не повинно пропасти даремно. Така смерть теж принесе людям користь...
Того ж ранку з приволзького космодрому простягнулися в небо вогненнi смуги, мов казковi дороги. То вiдлiтали могутнi апарати в безоднi Космосу, несучи в собi незламнi, безстрашнi серця, якi людство посилало для завоювання Космосу...
Розум починав свiй великий похiд - похiд у безкiнечний Всесвiт...
Святославу здавалося, що вони розумiють одне одного без слiв. Нiби рядом з ними присутнiй незримий перекладач, бо, незалежно вiд розуму, смисл поглядiв проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Святославу, тiло зробилося невагомим. Вiн поглянув на дiвчину. Вона колихалася, мов у туманi. Що таке? її обриси мiнялися, чудове обличчя стало зовсiм прозорим. Святослав провiв рукою по очах, зiрвався на ноги. Кинув погляд на прибори - швидкiсть досягала 680 тисяч кiлометрiв на секунду - майже в два рази бiльше проти швидкостi променя. Значить, наступає той час, коли вiдбуваються змiни в об'єктi, який летить. Це ж тепер вiн i вiдчуває їх! Але як же погано йому! Дiвчинi теж недобре - вона зблiдла зовсiм, закрила очi.
Святослав провiв рукою по гарячому чолi. Думки плуталися, розсiювалися. Що це? Чи не божеволiє вiн?
Подивився в перископ. I здалося йому, що весь Всесвiт зменшується, наближається до нього, i ось вiн - в жменю можна вхопити... Чи, може, вiн в ньому? Десь в серединi? Нiчого не зрозумiєш!.. Думки - одна химернiша вiд другої метушилися в головi, i нiчого не можна було зрозумiти в цьому хаосi. Святослав напружив силу волi, обтер пiт з лиця... Потiм рiшуче виключив апарат прискорення i почав гальмувати корабель...
Здається, вiн все-таки неправий! Вiн просто не врахував. Що людина не витримає таких швидкостей! Ось - це вже ясно! Вiн втрачає можливiсть навiть контролювати свої дiї!.. Значить, для людини Землi немає дороги за межi Часу i Простору! А вiн просто йде на страшну катастрофу! Треба повертати до сонячної системи i зберегти цю прекрасну дiвчину - мрiю з чужого свiту!
Знайшовши Сонце в глибинi Всесвiту, Барвицький перевiв його, повертаючи космольот, в переднiй перископ. Потiм подивився на прилад, що визначав швидкiсть, вирахував... Кiнець! Вже нiчого не зробиш! Швидкiсть була такою грандiозною, що нi зупинити космольот, нi загальмувати неможливо...
Сонце рiзнокольоровими вогнями палахкотiло попереду. Все небо горiло незвичайними барвами...
Нi! Вiн не може притишити полiт космольота! Нi! О, проклята доля! Святослав безсило заскреготiв зубами i, все-таки, сподiваючись чуда, без кiнця гальмував полiт зорельота...
Дiвчина вiдкрила очi, подивилася в лице Святославу i зрозумiла по його вигляду, що доля винесла смертний вирок їм обом! Засяяли її зеленi променистi очi, i, як тодi - в галюцинацiї - вона поклала свої прозорi руки на його груди, а вiн схопив дороге лице i почав божевiльно цiлувати його... I, мов на екранi, в його свiдомостi виникла бачена десь картина.
Чорна пустеля... Бiла фiгура. Ага!.. Це ж його видiння!.. Тi видiння, що повели його в небо! I тепер - смерть!
Смерть? Нехай смерть! Але iншi нехай не повторюють такої страшної помилки! Хiба це помилка? Це - щастя! Вiн не жалкує!
Крутиться голова, свiдомiсть огорнена туманом, через губи коханої вливається в душу небачена радiсть. Вмерти не страшно! Але хай його смерть принесе хоч користь людям на Землi!
Барвицький кинувся до потужної радiостанцiї, настроїв її, взяв мiкрофон:
- Земля! Земля! - промовив вiн. - Говорить Барвицький з космольота, що повертається з системи Сiрiус! Я досягнув надпроменевих швидкостей, втратив можливiсть керувати апаратом i мушу загинути! Я був впевнений в тому, що зможу вийти за межi Часу i Простору! Я жорстоко помилився i розплачуюсь за це! Не повторюйте моєї помилки! Шлях у Космос вiдкритий - смiливо штурмуйте його! Безсмертя людей - у їх прагненнi до пiзнання Всесвiту!
Святослав на хвилинку передихнув, схопившись за груди. Пiт градом котився по його обличчi. Хвилину помовчавши, вiн тихо закiнчив:
- Мерi! Дорога Мерi! Чи чуєш ти мене? Дякую тобi за все! Бережи сина!.. Перед смертю я йому передаю свою мрiю про повне завоювання Всесвiту! Благословляю тебе, мiй сину! Благословляю всiх людей, якi жертвують собою ради людства, йдуть за голосом неспокiйного духа...
- Прощайте, люди Землi! Прощайте!..
...На страшнiй швидкостi промчавши в сонячнiй системi, космольот наближався до Землi Барвицький уже не звертав уваги нi на що... Вiн вiдчував одне: кров їх єдиним потоком пробiгає по тiлах i здається, що немає нi людей, нi свiту, i не треба шукати безсмертя, бо воно ось - в серцi цiєї худенької дiвчини! Одна мить великого кохання - ось що таке безсмертя!
Знову поцiлунок - останнiй поцiлунок!..
Святослав вiдiрвався вiд тремтячого тiла дiвчини i пiдняв очi, щоб поглянути в її лице. I в ту ж хвилину жах скував його серце. Дiвчини не було! Вона зникла!..
- Що це? Божевiлля? - прошепотiв Святослав, дивлячись дикими очима навколо. - Чари! Чари...
Але голос розуму перемiг. Кiлька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося перед спуском на планету, i, нарештi, зрозумiв, що не було нi планети, нi людей, нi жрицi!.. Була, як завжди, неймовiрна, болюча галюцинацiя пiд час якої зорельот, обiгнувши в просторi систему Сiрiус, повернув назад, до сонячної системи..
Гаряча сльоза вперше в життi покотилася по худiй щоцi Святослава. Кiнець! Кiнець всьому!
Куля Землi заповнювала все небо, неймовiрно швидко збiльшувалася. Святослав припав до iлюмiнатора, божевiльними очима впився в рiдну планету.
- Мерi! - з вiдчаєм простогнав вiн...
...В ту ж мить космольот врiзався в земну атмосферу, Швидкiсть його була такою грандiозною, що апарат разом з людиною вмить перетворився в хмару газiв, а кiлька уламкiв пронизали вечiрнє небо над приволзькою рiвниною...
ПОХIД У ВСЕСВIТ
...На бетонованому майданi космодрому, на вiдстанi двохсот метрiв один вiд одного, стояли ютовi до старту три велетенськi космольоти. Завтра вранцi - о третiй годинi - коли ще всi будуть спати, апарати помчать до iнших зоряних свiтiв.
Заходило сонце i золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, пiдiйшов до радiопередавача. Треба було рапортувати в Академiю про пiдготовку до польоту. Хiба ж це звичайний полiт? Вiн теж вдарив старiстю об землю, i сам веде флагманський корабель. Другий - молодий iнженер, а третiй - Вiктор Барвицький. Мерi може гордитися своїм сином. Вiн в 19 рокiв одержав дозвiл вести в Космос таку велетенську складну машину...
Копилов крутнув ручку радiо, вiдшукуючи потрiбну хвилю. Крiзь свист i музику раптом проник в кiмнату з динамiка знайомий тривожний голос:
- Земля! Земля! - говорив вiн.
- Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрiвникiв на Мiсяцi або на Марсi терпить бiду?
- Говорить Барвицький, - донеслося з чорного отвору. Копилов зблiд. Вiн, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смертi... Вiн сумно, з докором посмiхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пiзно!!!
Через кiлька хвилин Копилов мчав у вiдкритому авто за мiстечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Вiн зупинився бiля прекрасної вiлли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтрiпане сизе волосся, Копилов швидко пробiг по схiдцях i вiдкрив дверi до кiмнати...
На канапi сидiла Мерi - посивiла, змарнiла, а бiля неї, поклавши голову на її колiна, спав син Вiктор - красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице i в думцi прощалася з ним - останньою своєю надiєю...
Стукнули дверi. Мерi злякано пiдняла голову Там в напiвтьмi чорнiв силует Копилова. Очi в нього свiтилися страшним вогнем, обличчя було спотворене, нiби вiд болю.
- Що? - злякано прошепотiла вона.
Вiн, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово...
- Вiн? - беззвучно запитала Мерi.
- Так, - хитнув головою Копилов. - Все пропало... Через кiлька хвилин катастрофа. Я чув його по радiо.. Вiн звертався також до вас...
Раптом метеорит спалахнув над обрiєм i покотився до землi. Зелене свiтло осяяло все навколо. Копилов кинувся до вiкна, зупинився. Пролунав далекий грiм.
Вiктор пiдвiв розтрiпану голову з колiн матерi.
- Мамо! Що це?
- Спи, синочку! Це впала зiрка. Десь померла людина, як кажуть старi люди, - стримуючи сльози, вiдповiла Мерi...
...Мерi обняла спочатку Вiктора, потiм Копилова. Вона була майже спокiйною. Вона зробила своє дiло - син ступав на ту дорогу, де загинув його батько. Син виправляв помилки батька! Так мусить бути!..
Вона пiднялась навшпиньки i прошепотiла в ухо Копилову:
- Коли будете в iншому свiтi - розповiсте сину про Святослава...
- Добре, - вiдповiв старий академiк. - Розкажу. Нiщо не повинно пропасти даремно. Така смерть теж принесе людям користь...
Того ж ранку з приволзького космодрому простягнулися в небо вогненнi смуги, мов казковi дороги. То вiдлiтали могутнi апарати в безоднi Космосу, несучи в собi незламнi, безстрашнi серця, якi людство посилало для завоювання Космосу...
Розум починав свiй великий похiд - похiд у безкiнечний Всесвiт...