Бережной Василий. Хронотонна Нiагара (на украинском языке)

   - Ваша хронотонна рiка - подарунок для iсторикiв, - сказав Альга, милуючись засмученим обличчям Арi.
   Дiвчина пiдвела голову:
   - Моя? Ми її вiдкрили разом.
   - Ви перша. Це рiка Арi.
   - Обережно, мiй любий Альга, ви ж бачили: хронотони все несуть у вiчнiсть.
   - У вiчнiсть? - Альга не стримав iронiчної посмiшки. - А чи iснує вона?
   - Матерiя вiчна... А без хронотонiв нiщо не вiдбувається.
   - Я от про що подумав зараз: скiльки їх у Всесвiтi? Певне, постiйна, стала величина,
   - Закон збереження Часу? - Брови Арi злетiли вгору.
   - Ви це сказали.
   - Це Закон Альги! Чуєте, прийдешнi? Закон Альги! Вона була рада, очi її сяяли, мiст мiж ними наведено, золотий мiст єднання, варто тiльки зробити крок, простягнути руку... Та Альга не зробив того рiшучого кроку. Заговорив про високi фiлософськi матерiї, й Арi непомiтно зiтхнула. За фiлософськими конструкцiями Альга хотiв сховатися сам вiд себе.
   Зв'язок iз "Сатурном" давно було втрачено, спостережень простору, який безпосередньо прилягає до центру Метагалактики, накопичено чимало, а вони продовжували рухатися все далi й далi, тоненькою голкою заглиблюючись у потаємнi клiтини Всесвiту.
   Арi марнiла з кожним днем - сивина вже густо пробивалася в ЇЇ волоссi, зморшки з'явилися на шиї, попiд очима, на чолi. Шкiра втрачала еластичнiсть, тiло ставало дедалi кволiшим - рiка Часу, що захопила ракету, безжально змивала, зносила клiтини, руйнувала їх тисячами.
   Те ж саме робилося й з Альгою - процес дисимiляцiї пiдточував i його, молодий чоловiк перетворювався на дiда. Але вiн цього не помiчав, з жахом стежачи за Арi. "Вона так довго не витримає..." - пекла думка. Поклав собi рiшуче поговорити з нею.
   Це сталося на черговiй змiнi.
   - Швидкiсть хронотонiв рiзко зросла, - сказала Арi, насилу пiдвiвшись зi свого сидiння. - Особливо стежте за масспектрометром.
   - Гаразд, я стежитиму. Але... У вас хворобливий вигляд, Арi.
   - Так, мiй любий Альга, я почуваю себе кепсько. А ви?
   - Та я нiби нiчого... хоча, звичайно...
   - Нам треба ще хоч трохи протриматись.
   - А може... пора на зворотний курс?
   Обличчя їй пересмикнулося - чи то з остраху, чи з несподiванки. Сухi, вже старечi губи зворухнулися, але вона не встигла нiчого сказати, як болючий кашель здушив їй горло. Кашляла, притуливши руку до запалих грудей, потiм кiлька хвилин судорожно хапала повiтря, наче пiсля iнтенсивного бiгу.
   - Знаєте... я також думала про це... Але ж ми ще... Треба ж визначити напрям потоку...
   - Все одно вже й так ясно, що "Сатурновi" треба мiняти курс, заговорив Альга, щоб дати їй трохи перепочити.- I вони, певне, одержали наше застереження. Отже, програму свою ми виконали.
   - А мети ще не досягли, мiй любий Альга.
   "Мабуть, їй полегшало, що знову вжила тiєї формули,- подумав фiлософ.Але на що вона сподiвається?" Та коли Арi докладнiше розповiла про свої намiри, вiн зрозумiв, що в неї на думцi параметри хронотонної рiчки, викривлення простору, його дискретнiсть... Чергуючи, Альга тiльки й думав про це, обмiрковував, як її переконати, що таке завдання вже їм не пiд силу.
   Перше, про що Арi спитала, повернувшись на чергування, було:
   - Яка швидкiсть хронотонiв?
   - Зростає в арифметичнiй прогресiї.
   - Добре, що не в геометричнiй, - зiтхнула полегшено. - Тодi ми загинули б миттю...
   Коли вона сiла в крiсло перед екраном, Альга сказав:
   - Я обмiркував становище всебiчно, Арi.
   - Якi ж висновки?
   - Подальшi дослiдження не мають нiякого сенсу.
   - Чому? - Арi повернула до нього сиву голову.
   - Що б ми не вiдкрили, яку б iнформацiю не здобули, все залишиться з нами. Передати ж на "Сатурн" ми нiчого не зможемо, то який же сенс?
   - Мiй любий Альга...
   - Нi, нi, заждiть. Я вмикав перетворювач, на екранi з'явилась жiнка. Вона беззвучно кричала - чи щось повiдомляла, чи просила допомогти... Багато експресiї в очах, в рухливих губах... До кого вона зверталась? Хто її тепер почує?
   - Хтось чув, комусь потрiбно було. Що ж стосується нас... Невже вас самого не цiкавить нова iнформацiя? Ми автономна частина людства... Але ми ж не втратили iнтересу до життя?
   Вона говорила з такою внутрiшньою переконанiстю, що було ясно: вiд своєї мети не вiдселиться. Ну що ж, думав Альга, це логiчно, зрештою, так i повинно бути. Але ж щемiло серце за неї!
   - А що, коли ми ввiмкнемо рушiя, аби зменшити швидкiсть хронотонної рiки?
   Арi замислилась.
   - Давайте спробуємо. Це продовжить нам життя, а значить дасть можливiсть...
   - Так, так, ми одержимо багато нової iнформацiї!
   Приготувалися до перевантажень, ввiмкнули. Корпус корабля затремтiв, наче жива iстота. Двигун поступово набирав потужностi, але парадоксально! - на швидкостi ракети це не позначилось зовсiм. Стежили за приладами, дослухалися, чекали наростання швидкостi, коли тiло починає з бiльшою i бiльшою силою притискуватись до сидiнь. Всього цього не було! Швидкiсть ракети не змiнилася нi на йоту.
   Арi вимкнула головного рушiя, натомiсть запустила гальмiвний, що на носi ракети. Хвилини напруженого чекання... i нiяких змiн!
   - Є над чим замислитись, - обiзвався Альга.
   - Це вже не потiк, а водоспад...
   - Космiчна Нiагара...
   - Куди ж нас несе?
   - Мабуть, нас захопило силове поле Центру Метагалактики...
   Голос Арi ослаб, дихання рiзко почастiшало.
   Ввiмкнула оглядовий екран - жодної свiтлової цятки, жодної рисочки. Темрява, чорнота! Незабаром ця густина почала заливати й ракету, Арi вiдчувала її обличчям, шкiрою. Потьмянiли, а потiм i зовсiм погасли плафони, потонули в щiльному мороцi екрани осцилографiв...
   - Альга, Альга, ви що-небудь бачите?!
   Мовчанка. I чорна нiмота.
   - Ви щось бачите чи нi?
   Невже вiдмовила сiтка зв'язку? Чи, може, Арi тiльки думає, а не вимовляє слiв? Так можна збожеволiти...
   - Альга, любий, милий, ви мене чуєте?
   Нарештi вловила тонюсiньке, як волоконце:
   - Чую... перебої... шум...
   Роздiленi тонкою стiнкою каюти, обоє раптом вiдчули помiж собою безодню. Це було жахливо - опинитися в надрах безбережної, непроникної космiчної ночi.
   "Чи я ще живу? - думала Арi.- Чи, може, це тiльки спалах пiдсвiдомостi? "Сатурн", зорi, Земля, галактики - об'єктивна це реальнiсть чи, може, марево, сон, якесь видиво?.. Треба керувати роботою мозку... керувати... Всесвiт процiджується крiзь нього - як тут покеруєш? I все-таки не здаватися, не здаватися... Певно, це магнiтне поле Центру Метагалактики... Хоча чому обов'язково магнiтне? Воно має зовсiм iнакшу природу, зовсiм iншi параметри... А якi? Ну, це вже ти забагато хочеш знати одразу. Може, тут генеруються хронотони. Для всього Всесвiту. От нас i захопила хронотонна Нiагара..."
   - Альга! Альга! Я вас люблю, Альга! Ви чуєте? Я вас люблю!
   У вiдповiдь щось зашелестiло, а може, їй тiльки здалося, їй наче полегшало, авжеж, полегшало, тепер вони близько, поруч, ну звичайно ж, поруч... "Який вiн хороший, цей Альга... Милий, смiшний... Закоханий... Я це вiдразу помiтила, вiдчула з першого знайомства. I чому вiн... була ж мить... яка гарна мить... могла стати вiчнiстю... Закоханiсть..."
   - Альга! Я вас кохала!
   Довго дослухалася, та мiкрофони навiть шурхоту нiякого не передали. Знесилено вiдкинулася на своє сидiння, але його м'якiсть не дала полегшення, тiло зробилося важучим, i вона подумала, що вже не вистачить сили пiдвестися. Може, це вже i є смерть? Важко зiтхнула i опустила повiки, щоб у такий спосiб захиститися вiд темряви.
   Промiнчик! Ласкавий, нечутний, зовсiм безтiлесний промiнчик торкнувся обличчя, i Арi прийшла до тями.
   Розплющила очi - свiтло. Ах, яке свiтло навколо! Не слiпуче, не рiзке, а м'яке i нiжне, воно, здається, проймає тебе наскрiзь, пронизує кожну клiтину тiла. Легко, гарно-прегарно...
   А звiдки воно ллється? Арi дивиться на iлюмiнатор, на екрани - все, все свiтиться, усе сяє, здається, свiтло проникає навiть крiзь корпус ракети; так так, видно геть навколо - i в боки, i вгору, i вниз - звiдусюди плине свiтло. Грандiозна свiтляна сфера, i вони в нiй, у її серцевинi. Он подекуди ще чорнiють промивини - крижанi очi космосу, та ось вони вже зникають за темно-лазуровою запоною.
   Ах, як прекрасно!
   - Альга! Ви бачите?
   - Так, Арi!
   - Ходiть сюди, Альга, ну, та швидше ж бо!
   Гульк - а вiн уже поруч, бiля неї. Увесь осяйний, опромiнений.
   - Яка ви... прекрасна, Арi! Нiби зiткана вся зi свiтла...
   - Ви теж пройнятий сяйвом, Альга. Тут все не так, як там...
   - Там? - з усмiшкою наголосив Альга.
   - Ну, звичайно, там - поза оцiєю сферою, поза Центром Метагалактики.
   - Я так i сприйняв. Авжеж, ви маєте рацiю, тут дiють цiлком iншi закони.
   - А крiзь який морок ми пробилися сюди!
   - Там я вважав, що космос приблизно однаковий у кожному своєму об'ємi, а тут... зовсiм iншi характеристики..
   - Ви не шкодуєте, що вирушили в цю мандрiвку, Альга?
   - Усе наше життя - мандрiвка, безперервна подорож вiд незнання до знання. Ех, та що вам казати, Арi, ви ж сама... ви ж iнакше життя й не мислили! А я... коли б я шкодував, я не був би фiлософом!
   - Тепер ми будемо завжди разом, Альга, завжди-завжди, вiчно! Я вас дуже кохаю, мiй любий фiлософе.
   З подивом i захопленням дивився Альга на свою нерозлучну супутницю i не мiг вимовити й слова.
   Пiсля того, як розвiдувальна ракета щезла в безвiстi, "Сатурн" безперервно посилав сигнали в навколишнiй простiр. Цi електромагнiтнi хвилi докочувались аж до самiсiньких околиць Центру Метагалактики, але в самий Центр, де перебували Арi й Альга, сягнути не могли - гасли, безслiдно зникали.
   Через п'ятдесят рокiв маяк вимкнули, вирiшивши, що вiдважнi дослiдники загинули. На борту "Сатурна" встановили спецiальну хронотонну обсерваторiю.