Бережной Василий Павлович
Iстина поруч (на украинском языке)
Василь Бережний
Iстина поруч
Дужим ривком людина вiдчинила дверi в
Космос, i перед її очима вiдкрилася така
глибочiнь, що аж дух перехоплює.
Супутники... окремi i груповi польоти
космонавтiв...- навколоземний простiр опановано!
Але це тiльки порiг Космосу. Людина, звичайно, не
зупиниться на порозi, а помандрує в незмiреннi
простори Свiтобудови. На черзi - польоти до
Мiсяця, Марса, Венери... Чи р на них життя? I
якщо є, то яке воно?
Ось на цi хвилюючi питання й намагається
вiдповiсти у своїй фантастичнiй повiстi "Iстина
поруч" письменник Василь Бережний.
На загадкову планету Венеру потрапляє
радянський космонавт Петро Яворович, де на нього
чигає безлiч несподiванок i небезпек. I Людинi з
Землi доводиться виявити немало мужностi, сили
волi й винахiдливостi, аби успiшно завершити
важку й вiдповiдальну експедицiю.
ЗМIСТ
Зустрiч з планетою
У синьому лiсi
Щити iдуть в наступ
У селищi венерiйцiв
Дещо з iсторiї Країни Щитiв
Вальпургiєва нiч
Долина предкiв
Свiтло проти списiв
Захмарна Країна
Великий Розпорядник
"Чи є в тебе Птиця в грудях?"
Що розповiла Гiлка
Юпiтер гнiвається
Харч спокою
"Друге народження"
Свiтло поклонники
Будемо боротися
Храм Золотого Свiтила
Зустрiч iз самим собою
Сини Риби благають допомоги
Вогняне кiльце
Загибель богiв i дарунок неба
Що задумала жриця?
Остання зустрiч з Рожевим
Чорне сонце
У маленькiй герметичнiй радiорубцi космiчного корабля згорбилася дiвчина. Тiсно, як тут тiсно! Ранiше вона не помiчала цього, а зараз нiби зiйшлися всi шiсть площин, що вiдгородили її вiд усього свiту, i от-от стиснуть, розчавлять... I апаратура давить їй на груди, а тi кiлька кубiчних метрiв повiтря, що наповнюють рубку, важким тягарем лягли на плечi... Важко, ой як важко в Людмили на душi! Рука, наче олов'яна, не здiймається ввiмкнути передавача... Яке б це було щастя, коли б замiсть оцiєї страшної, тривожної радiограми кинути до рiдної планети радiснi слова:
"Полiт Петра Яворовича продовжується успiшно! Космонавт зробив навколо Венери кiлька виткiв, сфотографував поверхню планети... Всi його повiдомлення записуються на магнiтну котушку. Передаю останнiй запис..."
Аби ж то... Ну, де ти, де ти, Петре?! Що з тобою?
I як переживе мати?.. Людмила уявила добре просте обличчя Петрової матерi - вона i всмiхалась, i плакала, прощаючись iз сином. Ця радiограма може вбити її... Треба попередити, щоб поки що не давали... Яка все-таки жорстока природа! Ох, Петре, Петре...
Гуляли вони у парках понад Днiпром. Розпашiлий, пружний, вiн казав тодi... як же це вiн казав? Ага, пригадала. "Я, - каже, - наче безсмертний, Людо! Iнколи менi здається, що я весь час був i буду, що сила в менi бринiтиме, думки з'являтимуться вiчно..." Петре, Петре...
Тiсно в рубцi, тiсно без нього в усьому свiтi.
"Та чого це я так? - дорiкнула собi в думцi. - Адже ще не все втрачено, ще є шанс... можливо - один iз ста, але ж є! I дисциплiна лишається дисциплiною, раз наказано передати, то чого ж ти ждеш? Якого чуда сподiваєшся?"
Примусила себе ввiмкнути передавача. Клацнув умикач, байдуже глянуло зелене око iндикатора, i мiкрофон вишкiрив решiтку. Почала повiльно, роздiляючи слова на склади, передавати радiограму:
"Зем-ля, Зем-ля. Я - "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович стартував з "Астероїда" в розвiдувальний полiт над Венерою. Останню радiограму вiд нього одержано, коли ракетоплан потрапив у район сильної грози. Минуло триста шiстдесят годин, зв'язку нема. Можливо, апарат пошкоджений. Запасiв продовольства, води i кисню на борту лiтака було на п'ять дiб. Прошу дозволу зiйти з орбiти супутника i посадити "Астероїд" на поверхню планети.
Керманич експедицiї..."
Зрадлива сльоза скотилася по щоцi i впала на папiр. Людмила кидала у мiкрофон слова i плакала, плакала вiд важкого горя. Але нiхто цього не бачив, крiм тiсної радiорубки...
ЗУСТРIЧ З ПЛАНЕТОЮ
Коли ракетоплан "Метеор" катапультували з ангара "Астероїда", вiн деякий час летiв поблизу свого космiчного авiаносця. Петро Яворович, поклавши руки на штурвал, поглядав на блискучi iлюмiнатори, срiблясту обшивку космiчного корабля. Подекуди на нiй з'являлися чорнi смуги, рiзкi подряпини i бурульки наплавленого металу. I не дивно: який простiр пронизав "Астероїд"! Хоча, як на масштаби планетної системи, вiдстань мiж Землею i Венерою невеличка,- уявити десятки мiльйонiв кiлометрiв цiєї прiрви неможливо. Занадто вона глибока i широка. Пройнята фотонами, пронизана потоками корпускул i дрiбними метеоритами, скована неймовiрним холодом, ця прiрва смертельно небезпечна для людини. Але що може зупинити бунтiвливий дух? Стрибок зроблено. Тепер до поверхнi Венери - рукою подати. Яворович мусить пробити оболонку хмар (не прилягають же вони до самiсiнького грунту чи там поверхнi океану!), мусить полiтати над самою планетою, знизившись настiльки, наскiльки буде можливiсть, зробити серiю знiмкiв i знову вийти на орбiту.
Петро вiдсунув шторку шолома i подивився вниз. Бiла, слiпучо бiла поверхня хмар. Наче безкрая снiгова рiвнина. Така сама, як i над Землею. Навiть з цiєї запаморочливої висоти видно темнiючi складки, цiлi гiрськi хребти з округлими вершинами. Подiбну панораму Петро бачив на Землi не раз i не двiчi. Але... Там, бувало, летиш понад хмарами i - гульк - засинiє просвiт, побачиш поля в сизому маревi, звивистий шнурок рiчки. А тут вони вже десятки разiв обкружляли планету - i жодного просвiту, найменшої прогалинки в суцiльних, непорушних континентах водяної пари. Щось величне i зловiсне вiдчувається в цих залитих сонцем просторах.
Пiлот бачить, як там, далеко внизу, бiжать майже поряд двi тiнi: одна велика, вiд "Астероїда", а друга маленька - вiд його "Метеора". Бiжать, пiдскакують, зникають у "венерiйських" тiнях i знову вириваються на свiтле. Наче обмацують цю непроникну сферу, що приховала поверхню планети. "Нiчого, - думає Петро, - проб'ємося. Ось тiльки буде команда - так i ринемось..." Вiн мав на увазi себе i свою машину, якiй доручив життя. З чоловiчою нiжнiстю стиснув сегмент штурвала. Варто лише ненадовго запустити двигуна i спрямувати "Метеора" по дотичнiй траєкторiї, як вiн спочатку сяде на свою тiнь, а потiм почне занурюватись у м'якiсть хмар...
- Ну, як самопочуття, Петре? - пролунав голос у навушниках.
- Бадьоре. Я готовий.
- Ну що ж, на часi. Можна починати спуск.
Петро закрив шторку шолома, перевiрив кисневий апарат.
- Iду на спуск!
I натиснув кнопку стартера. Запрацював гальмiвний двигун.
- Щасливо!
До навушникiв долетiло приглушене, далеке гудiння. Петро вiдчув легкий поштовх у груди, дрiбне тремтiння корпусу "Метеора" i злегка повернув штурвал. Втрачаючи швидкiсть, ракетоплан пiшов на зниження. Петро заглушив двигуна. Тепер космiчну швидкiсть свого апарата вiн мусив погасити в густiй атмосферi Венери. Звичайно, Яворович добре знав, як це небезпечно. Зануритись одразу в венерiйськi хмари - це однаково, що вдаритись об скелю. Якої б не був мiцностi ракетоплан, вiн не витримає такого удару. Отож i вирiшили гальмування провадити обережно, зачiпаючи спочатку лише вершечки хмар, їхню розрiджену бахрому.
Снiгова пустеля наближається. Яворович до хрускоту в пальцях стиснув штурвал. "Метеор" черкнувся кострубатої газової поверхнi - увесь його корпус загудiв, як дзвiн. Здавалось, фюзеляж ковзнув по нерiвному, горбкуватому шосе. Ковзнув i пiдскочив угору, наче камiнь, кинутий на воду Потiм ще раз, ще... Швидкiсть падала, хоч i повiльно, але падала.
Тiльки пiсля двох виткiв навколо планети Яворович вирiшив розпочати занурювання в хмари. Металеве тiло ракетоплана вiбрувало пiд натиском щiльної атмосфери. Яворович пронизав уже кiлька кiлометрiв товщi хмар, а їм кiнця й краю не видно. Швидкiсть рiзко зменшилась. Iнколи Петровi здавалось, що вона впаде до нуля, i апарат зависне в хмарах, мов голка у ватi.
До поверхнi планети залишилось шiстнадцять кiлометрiв, коли Яворович побачив на iндикаторi кругового спостереження плетиво електричних розрядiв. Слiпучi зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загримiли грiзнi обвали звукiв. Тепер уже грозу видно було i без iндикатора. Непривiтними салютами зустрiчала Венера космонавта. Яворович ввiмкнув рацiю, у навушниках затрiщало. Заговорив у мiкрофон:
- Попереду сильна гроза. Блискавки. Грiм.
- Постарайтесь обiйти, - почув крiзь шум i трiск знайомий голос Керманича.
- Iду в пiке.
Петро ввiмкнув головний двигун i ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожевi нитки розрядiв видно було i спереду, i внизу, i з бокiв. Наче якийсь розгнiваний велетень закидав сiтку, щоб спiймати оцю зухвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Петро подумав, що перехитрив того ловця: слiпучi зигзаги вiддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна. В кабiнi затанцювали тiнi, i Петро побачив на правому крилi велику розпечену кулю. "Оце так гостинець! - промайнула думка. - Куляста блискавка, шмат плазми..." В ту ж мить вiн збiльшив швидкiсть, i куля оглушливо вибухнула позаду.
- Алло! Алло! - загукав у мiкрофон. - Район грози пройшов. До поверхнi планети лишилося...
Петро з жахом побачив, що стрiлка альтиметра стоїть на нулi. Кинув швидкий погляд на локатор - не працює. У навушниках нема навiть найменшого потрiскування. Скiльки ж до поверхнi?! Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шiстнадцять, то зараз... зараз може бути десять, ну, вiсiм, чи сiм... Зiтхнув полегшено: все-таки до поверхнi ще далеко. Почав виправляти курс по пам'ятi. Хмари порiдшали, але видимiсть надзвичайно погана, буквально п'ять-сiм метрiв. У таких умовах дуже легко втратити орiєнтацiю. Саме цього Яворович побоювався найбiльше. "Може, я лечу прямовисно до поверхнi? - холодком проповзла думка. - Ех, повернутися б оце на "Астероїд", замiнити прилади..." Повернутися... I це зараз неможливо: невiдомо, де верх i де низ...
На екранi iндикатора кругового спостереження - сiра, незрушна пелена. Слiпий полiт продовжувався i, як здавалося Петровi, продовжувався безконечно довго. Вiн потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло вiдчуття часу. I в одну мить уявив те, що зараз вiдбувається, наче подивився на все це збоку. Там, у широкому зоряному космосi високо-високо понад хмарами Венери поблискує iлюмiнаторами "Астероїд". У густому клубочiннi хмар падає, вже захоплений тяжiнням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабiнi сидить молодий пiлот у скафандрi i не знає, де низ, а де верх... Не знає? Петро раптом вiдчув напрямок падiння, повернув голову i, побачивши в який бiк зникає клоччя хмар, переконався - здогад його правильний. Ракетоплан падає прямовисно, треба вийти з цього смертельного пiке! Негайно, якнайшвидше!
В ту ж мить заревiв двигун, Петро з усiєї сили налiг на стерно. Страшна вага притиснула його до сидiння, кров зашумiла у вухах, в очах потемнiло, але вiн все-таки побачив поверхню планети - вона мчала до нього темною стiною. Ще зусилля, ще! Стiна планети схитнулася, вiдхилилась, але не зовсiм, не зовсiм... Ех!
В останню мить - перед ударом - Яворович встиг вимкнути двигуна. Ламаючи чорнi дерева, срiблястий "Метеор" врiзався лiвим крилом у податливу поверхню планети, а праве знялося вгору - як нiмий зойк. Чорнi дерева схитнулися над бiлою птицею та й заклякли. Чужа, iнопланетна тиша вкрила гостя з далекої Землi.
У СИНЬОМУ ЛIСI
Удар був досить сильний - Петро втратив свiдомiсть. Тiло його, мiцно припасоване до сидiння, безвiльно звисло на лiвий бiк. Хто зна, скiльки вiн отак лежав, та коли опритомнiв - жахнувся: невже вiн втратив зiр, що нiчого не видно? Широко розплющував i заплющував очi, клiпав повiками, а густа темрява - без жодного проблиску! - не розходилась. Навпомацки вiдсунув шторку шолома i обережно доторкнувся пальцями до очей. Болю нема, проте нiчогiсiнько не видно. Що за знак? Лiве плече, груди i ноги нили вiд болю, але ж голова... Шолом цiлий...
Петро натиснув на важельок правого пiдлокiтника, i сидiння трохи вiдсунулося, можна простягнути ноги. Тупий, ниючий бiль не стишувався, особливо у лiвому колiнi Поворушив ногою - нiчого, наче все гаразд. Обмацуючи ЇЇ, наткнувся на щось тверде в наколiннiй кишенi. А... та це ж лiхтар - подарунок Iнституту ядерної фiзики. Вийняв i швидко натиснув кнопку. Яскраве свiтло прорiзало темряву - отже, вiн бачить! бачить!
Виходить, що це така чорна венерiйська нiч. Пригадав, що перед аварiєю бачив якiсь чорнi дерева та й саму, власне, поверхню. Швидко, значить, стемнiло... Чи, може, вiн так довго лежав без свiдомостi?
Посвiтив угору - над срiблястим крилом його апарата вирiзьблялися гiлки дерев, наче антени. Зауважив, що гiлля вiдходить вiд стовбурiв пiд прямим кутом i має майже таку саму товщину, як i стовбур. Листя не видно. Гiлки, як i стовбури, нагадують труби, гладенькi, без жодного сучка, i - головне однакової товщини вiд початку й до кiнця. Коли б дерев було не так багато, Петро мiг би подумати, що то справдi антени. Вони й поблискували пiд промiнням лiхтаря, наче воронений метал.
Петро вибрався iз сидiння. Насамперед вiн налагодить рацiю: треба ж негайно встановити зв'язок з "Астероїдом"!
Дивна рiч: критичне становище, в яке вiн потрапив, нiби й не турбувало. Вiн його просто не усвiдомлював. Хотiв якомога скорiше передати iнформацiю, розповiсти про те, що побачив - про оцей чудернацький лiс, про темiнь венерiйської ночi. Головним у цiй ситуацiї було те, що вiн, посланець земного людства, опинився на поверхнi iншої планети. А те, що його лiтак врiзався у цю поверхню i, можливо, зламав крило, що з такого положення неможливо стартувати,- все це зараз його зовсiм не турбувало. Воно згодом заповзе в душу холодком, наповнить розпачем серце. Але це буде згодом, а зараз Петро, розбираючи рацiю, час вiд часу поглядає на чорноту за ковпаком кабiни i думає про цю несамовиту планету, яка зустрiла його блискавицями i океаном темряви.
На Землi теж бувають темнi ночi, особливо восени. Вiн ходив до школи в райцентр за чотири кiлометри на другу змiну i повертався додому поночi. Але хiба то було таке "поночi", як зараз? Навiть коли над головою не сяяли зорi, то й тодi все-таки тьмянiла, угадувалась стежка, бовванiли дерева, будiвлi... А тут не видно нiчогiсiнько!
Вглядався до болю в очах - а може, десь хоч трiшки зблисне: чи вогонь, викликаний розумною iстотою, чи очi якого-небудь звiра! Не видно нiчого. Заплющував очi, мiцно притискував повiки, i тодi з'являлась якась невиразна рожевiсть.
Лiхтар, наче розпеченою трубою, пробивав у Темрявi глибокий отвiр. I куди його не спрямовував Петро - скрiзь стояв мовчазний трубчастий лiс. I нiякої трави чи кущикiв унизу - щiткою стирчать маленькi трубочки. Звичайно, Петро мiг би оце вибратись назовнi i полоснути по цих деревах променем мазера-досить лише натиснути другого вмикача на ручцi лiхтаря, як поруч iз оцим бiлим снопом зажеврiє тонка цiвка великої енергiї. Промiнчик мазера здатний вмить скосити увесь навколишнiй лiс, а якщо тут є кисень, то незабаром вiд цих дерев залишився б тiльки попiлець... Але навiщо це робити? Петро добре знає, що скористається мазером лише для самозахисту, та й то в крайньому випадку.
Яворович усмiхнувся: хоч якi мудрi нашi астрофiзики, а природа мудрiша. Скiльки було витрачено зусиль, щоб довести непридатнiсть Венери для життя! I жара до 300 градусiв, i вiдсутнiсть кисню, i повiльне обертання...
А лiси на Венерi тим часом виростали.
Та хiба тiльки лiси? Раз уже є бiосфера, то, певне, розвинулися й iншi форми життя... Яворовичу дуже хотiлося зустрiти тут розумних, мислячих iстот. I десь глибоко в душi, можливо, iнтуїтивно вiн вiрив, що так воно й буде...
Рацiю налагодити не вдавалось. Петро прилаштував кiноапарат, нацiлив об'єктив у темряву i почав ждати свiтанку. Раз був вечiр, значить буде й свiтанок. Очевидно, що Венера обертається навколо осi набагато швидше, нiж навколо Сонця. На Марсi доба така, як i на Землi, то чому ж на Венерi мусить бути iнакша?
Чатував темряву - як тiльки почне її розмивати свiтло, так вiн i зафiксує це явище на стрiчку. Треба буде зняти цiлий венерiйський день - з ранку до вечора.
Вдень вiн поставить лiтака так як слiд, а зараз виходити назовнi було б необачно. Повидному можна буде використати дерева замiсть лебiдки - це якраз i добре, що навколо лiс, а не пустеля. Та й грунт, очевидно, м'який, бо крило ввiйшло в нього, як нiж у масло.
Сидiти було незручно, а все ж непомiтно пiдкрався сон. Яворовичу наснилися рiднi поля, шовкове шатро неба над ними. Вiн iде кудись i сам не знає куди, земля стелеться пiд ноги, ваблять зорi, а серце стискує тривога. Вiн iде все швидше i швидше, не йде, а бiжить, широко стрибаючи по кам'янистому мiжгiр'ї. Десь зникли поля i лiси, перед ним голий камiнь, теплий на вигляд, дорога спускається вниз, i вiн гупає по нiй, тiкаючи вiд якогось хижого звiра, що вже дихає за його спиною. Пiд ногами гуде брукiвка - лунко, виразно. I раптом вiн усвiдомлює, що то не дорога вiдлунює, а планета - резонує, як велетенський дзвiн. I це його не здивувало, що вiдчув усю планету - не просто камiння пiд ногами, а планету, велетенську кулю, що лунко обзивається на його кроки. А те, що за ним женеться, вже зовсiм близько...
Прокинувся з вiдчуттям тривоги в усьому тiлi.
Свiтало.
Несмiливо, поволi, але все-таки свiтало. Згори, iз хмар, просочувалось блiдо-жовте свiтло. З темряви поволеньки проступали дерева. "А може, це зовсiм i не дерева? Можливо, це справдi антени, цiлий лiс антен якоїсь гiгантської радiостанцiї? - подумав Петро i одразу ж вiдкинув цi думки. Оце вже фантастика. Треба вгамувати свою уяву". Спрямував об'єктив кiноапарата на темнiючi стовбури i натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одному мiсцi схитнулися... Тривожна цiкавiсть, очiкування чогось незвичайного охопили його єство. Може, то птицi? А може - венерiйцi? Хоча б уже скорiше свiтало!
Просвiтив гущавину лiхтарем - нiде нiчого, тiльки полискують дерева суцiльна стiна.
Вимкнув лiхтар - стало ще темнiше. Але за якийсь час очi призвичаїлись i знову вловили жовтизну. Свiтло сiялось зверху, вiд злегка жовтавих хмар, якi густими сувоями закривали небо. Зараз уже видно було метрiв на п'ятдесят навколо. "А бiльше, мабуть, нiчого й ждати при такiй хмарностi",- подумав Петро, закриваючи шторку шолома i перевiряючи кисневий прилад. За хвилину вiн уже вибрався назовнi. Озирнувся навколо i легко сковзнув на венерiйський грунт. Був такий заклопотаний положенням лiтака, що навiть не звернув уваги на цю iсторичну мить. Пiд ногами пружинило, як на торфовищi, але вiн не грузнув. Спробував навiть пiдскочити на одному мiсцi - нiчого. Вiдчував себе помiтно легшим, нiж на Землi. Бiль у лiвому колiнi майже стих.
Обережно обiйшовши лiтак, переконався, що крило цiле, треба тiльки обкопати його, а тодi вже скористатися тросом. Для того, щоб знятися, доведеться змонтувати турбiну вертикального пiдйому...
I знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева - вже в iншому мiсцi. Довго дивився в гущавину - зараз уже, мабуть, зовсiм розвиднилось, бо дерева не зливаються в суцiльну стiну,- але нiчого не помiтив. Тихо i непорушно.
Пiдiйшов до ближчого дерева, узявся за темно-синiй стовбур обома руками, схитнув. З гiлок бризнула рiдина.
Дiстав з нагрудної кишенi скафандра пластмасову пробiрку - узяти пробу. На "Астероїдi" дослiдять... Труснув дерево, рiдина полилася, але в пробiрку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гiлку, але вiн був такий гладенький, що руки тiльки сковзались. Тодi Петро вийняв з кишенi моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кiнець нижньої гiлки i потягнув. Гiлка пружинила, вигиналася, але не трiскала. Наче то була й не гiлка, а якийсь гумовий шланг. Вхопився за кiнчика, нахилив. Гiлка таки справдi схожа на трубку - добре видно порожнину. Дiстав ножа, зрiзав полилася рiдина, але одразу ж i перестала. Отвiр просто на очах затягувало плiвкою. Зрiзав ще - те ж саме Наповнив пробiрку, взяв також шмат живої трубки. Вiдпустив гiлку i почав змотувати троса. В гущавинi нараз ковзнула якась тiнь. Вiн не так побачив, як вiдчув - хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звiр? Мисляча iстота?
Гамуючи хвилювання, сховав моток до кишенi. Узявся в боки, стояв, придивлявся, чекав. Бiлiла торпеда лiтака, чорнiв нашорошений лiс. I в усьому вiдчувалася настороженiсть, тривожнiсть.
Рушив до ракетоплана, але одразу ж зупинився. Мiж деревами майнула якась постать. Тепер уже Яворович не думав, що це йому тiльки здається. Хоч i на коротку мить, але вiн виразно побачив саме постать - вертикальне тiло, що перебiгло вiд одного стовбура до другого, ближчого. Схитнулось дерево, i Петро побачив, тепер уже трохи праворуч, - по гiлках, угорi, перебiгає ще одне!
Яворович став, як укопаний,- до нього наближались венерiйцi! Такi ж, як i люди - двоногi, дворукi. Одна постать легко перебiгала по гiлках - вони не встигали й прогнутися, - а друга, так само спритно, петляла помiж деревами. В їхнiх рухах була гранична обережнiсть, але дiяли вони смiливо, без вагання. В руках тримали короткi палицi, мабуть, вирiзанi з оцих самих темно-синiх гiлок.
Метрiв за п'ять вiд Яворовича обоє зупинилися. Той, що був на деревi, миттю сковзнув по стовбуру додолу. Петро не спускав з них ока. Затиснувши свої палицi пiд лiвою пахвою, венерiйцi також насторожено стежили за Яворовичем. Отак, мабуть, мисливцi де-небудь в нетрях Африки пiдстерiгають свою здобич. Вони аж зiгнулися трохи, приглядаючись до дивовижної iстоти в скафандрi i шоломi. На зрiст вони, може, трохи меншi вiд Яворовича, вузькоплечi. На головi в кожного стирчить чорне волосся. Шкiра темно-синя, очi великi, занадто видовженi, з якимось стальним блиском. Вiн не змiг нiчого прочитати в тих очах - нi страху, нi цiкавостi, нi гнiву. Вони дивилися на нього якусь мить, але без нiякого виразу - очi людей з iншої планети. Петро не встиг i слова вимовити, як iстоти сховались за деревами.
I раптом Яворович подумав: "Мабуть, їх лякає мiй шолом, а раз вони дихають цiєю атмосферою, то, певне, i я зможу".
Плавно, спокiйно пiднiс руки, вiдхилив шолом за плечi, розстебнув скафандр на грудях. Дихнув раз i вдруге. Повiтря напоєне якимось незвичним запахом, але кисню в ньому, певно, цiлком достатньо.
- Ну, що ж, - обiзвався Петро, - будемо знайомитись чи що?..
Голос його зазвучав несподiвано сильно i, вiдлунюючись, полинув у гущавину. У вiдповiдь - жодного звуку.
- Чого ж ви мовчите? - загримiв Петро. - Може, злякалися?
I знову нiякої вiдповiдi.
Тодi Яворович, простигши вперед руки, як для обiймiв, рушив до них.
В ту ж мить венерiєць, який ховався лiвiше, правою рукою дiткнувся кiнця палицi, притиснутої до лiвого боку. Щось зашумiло, тукнуло Петра в груди, i вiн побачив, що це - невеличка стрiла. Вона заледве пробила костюм i трохи подряпала шкiру. Швидко вихопив її i кинув назад - на того, що стрiляв. Венерiєць спритно вiдскочив за iнше дерево.
- Що ж це ви так гостей зустрiчаєте? - гримнув Петро, поквапно надiваючи шолом. - Чим я накликав ваш гнiв?
Стрiла цокнула по шолому.
"А що, коли їх тут багато? - промайнуло Петровi в головi. - Може, це тiльки розвiдка вiд цiлого загону? Доведеться оборонятись". I вiн засунув руку до надколiнної кишенi, щоб дiстати свого лiхтаря. Аж подих йому перехопило- кишеня порожня! "Швидше до кабiни: мазер там, авжеж там, вiн пригадує, що поклав лiхтаря на сидiння, так, так... Але чому паморочиться голова? Не треба нервувати, спокiйно, спокiйно..."
Вiн кинувся до лiтака, задихаючись, наче його душили за горло. Перед очима туманилось, у вухах шумiло. Подумав, що це все-таки незвична атмосфера, i затиснув зубами мундштук кисневого приладу. Трохи полегшало.
Дерся в кабiну, а стрiли дзьобали i дзьобали скафандр.
"Войовничi... - думав Петро, переставляючи ногу в люк. - I найменшої спроби порозумiтися... Доведеться..."
Простяг руку до грiзного лiхтаря, а вiн наче одсувається, Петро тягнеться до нього i нiяк не може вхопити, ось уже вiн пiд пальцями...
Але темрява каменем налягла на його свiдомiсть, на його важке, наче олов'яне, тiло. Наледве засунув лiхтаря до кишенi i мiшком сповз у кабiну.
Венерiйцi пiдбiгли, заглянули. З лiсу вийшло ще з десяток чи бiльше iз трикутними щитами в руках. Витягши Яворовича з лiтака, поклали його на щит, взяли втрьох i всi разом рушили вглиб лiсу.
ЩИТИ IДУТЬ В НАСТУП
Перше, що почув Яворович опритомнiвши, - це шум у вухах i нiби удари молотком у головi - день-дзень-дзень. Пригадав напад у лiсi. Схопився, як ошпарений, сiв. Лапнув кишеню - лiхтар є. Але що це таке - хiба вiн не в кабiнi лiтака? В сутiнках нiчого не можна розiбрати. Присвiтив лiхтарем над ним кам'яне склепiння, розмальоване якимось геометричним орнаментом. От тобi й маєш... Значить, вони його захопили?
Голова розвалюється. Потер долонею чоло, але нiяк не мiг пригадати, як же це сталося. Нiчого не пам'ятав. Анiчогiсiнько. Скiльки ж пройшло часу? Чи довго вiн тут лежить? Мабуть, що довго, бо вiдчуває спрагу. Але добре, що венерiйцi хоч не забрали скафандра, в однiй з кишень є фляга... Тремтячою рукою витяг флягу, ковтнув живлючої рiдини. "Отже, обшуку вони не робили, нiчого не забрали, навiть лiхтаря... - з полегшенням подумав Петро. - А шолом вiдхилений. Значить, можна дихати їхньою атмосферою... Чому ж годi я втратив свiдомiсть? Невже... стрiла подiяла?"
Вийняв мазера i, пересилюючи слабiсть, устав, почвалав до виходу. Не гаючи й хвилини - до лiтака! I нехай тiльки спробують йому перешкодити... Хай тiльки посмiють...
В сутiнках побачив, що перед виходом бовванiє якась постать. Освiтив її лiхтарем - скульптура: фантастичний звiр з головою венерiйця звiвся на заднi лапи. Свiтло лiхтаря викресало iскри в його великих кришталевих очах. Хижi пазурi вiдстовбурчились на пiднятих кiнцiвках. "Добрячого сторожа поставили, - усмiхнувся Петро, - дитина перелякалася б насмерть". Але наступної митi вiн i сам здригнувся: перед звiром валялося кiлька кiстякiв з величезними черепами. "Он воно що... - подумав Петро, - гадали, що я мертвий..." Ступнув до виходу. Нiяких дверей, нiяких замкiв - вихiд вiльний. Ставши на порозi, зрозумiв, що вiн перебував у печерi на схилi невисокої гори. Перед ним розстилалося озеро, може, й море - берегiв не видно. У присмерковому свiтлi венерiйського дня далеко не побачиш. Поблизу видно, але далину сповиває густа iмла. Петро з подивом помiтив, що тут немає тiней жовтуватого цього свiтла хоч i обмаль, але воно розсiюється рiвномiрно з усiх бокiв.
Iстина поруч
Дужим ривком людина вiдчинила дверi в
Космос, i перед її очима вiдкрилася така
глибочiнь, що аж дух перехоплює.
Супутники... окремi i груповi польоти
космонавтiв...- навколоземний простiр опановано!
Але це тiльки порiг Космосу. Людина, звичайно, не
зупиниться на порозi, а помандрує в незмiреннi
простори Свiтобудови. На черзi - польоти до
Мiсяця, Марса, Венери... Чи р на них життя? I
якщо є, то яке воно?
Ось на цi хвилюючi питання й намагається
вiдповiсти у своїй фантастичнiй повiстi "Iстина
поруч" письменник Василь Бережний.
На загадкову планету Венеру потрапляє
радянський космонавт Петро Яворович, де на нього
чигає безлiч несподiванок i небезпек. I Людинi з
Землi доводиться виявити немало мужностi, сили
волi й винахiдливостi, аби успiшно завершити
важку й вiдповiдальну експедицiю.
ЗМIСТ
Зустрiч з планетою
У синьому лiсi
Щити iдуть в наступ
У селищi венерiйцiв
Дещо з iсторiї Країни Щитiв
Вальпургiєва нiч
Долина предкiв
Свiтло проти списiв
Захмарна Країна
Великий Розпорядник
"Чи є в тебе Птиця в грудях?"
Що розповiла Гiлка
Юпiтер гнiвається
Харч спокою
"Друге народження"
Свiтло поклонники
Будемо боротися
Храм Золотого Свiтила
Зустрiч iз самим собою
Сини Риби благають допомоги
Вогняне кiльце
Загибель богiв i дарунок неба
Що задумала жриця?
Остання зустрiч з Рожевим
Чорне сонце
У маленькiй герметичнiй радiорубцi космiчного корабля згорбилася дiвчина. Тiсно, як тут тiсно! Ранiше вона не помiчала цього, а зараз нiби зiйшлися всi шiсть площин, що вiдгородили її вiд усього свiту, i от-от стиснуть, розчавлять... I апаратура давить їй на груди, а тi кiлька кубiчних метрiв повiтря, що наповнюють рубку, важким тягарем лягли на плечi... Важко, ой як важко в Людмили на душi! Рука, наче олов'яна, не здiймається ввiмкнути передавача... Яке б це було щастя, коли б замiсть оцiєї страшної, тривожної радiограми кинути до рiдної планети радiснi слова:
"Полiт Петра Яворовича продовжується успiшно! Космонавт зробив навколо Венери кiлька виткiв, сфотографував поверхню планети... Всi його повiдомлення записуються на магнiтну котушку. Передаю останнiй запис..."
Аби ж то... Ну, де ти, де ти, Петре?! Що з тобою?
I як переживе мати?.. Людмила уявила добре просте обличчя Петрової матерi - вона i всмiхалась, i плакала, прощаючись iз сином. Ця радiограма може вбити її... Треба попередити, щоб поки що не давали... Яка все-таки жорстока природа! Ох, Петре, Петре...
Гуляли вони у парках понад Днiпром. Розпашiлий, пружний, вiн казав тодi... як же це вiн казав? Ага, пригадала. "Я, - каже, - наче безсмертний, Людо! Iнколи менi здається, що я весь час був i буду, що сила в менi бринiтиме, думки з'являтимуться вiчно..." Петре, Петре...
Тiсно в рубцi, тiсно без нього в усьому свiтi.
"Та чого це я так? - дорiкнула собi в думцi. - Адже ще не все втрачено, ще є шанс... можливо - один iз ста, але ж є! I дисциплiна лишається дисциплiною, раз наказано передати, то чого ж ти ждеш? Якого чуда сподiваєшся?"
Примусила себе ввiмкнути передавача. Клацнув умикач, байдуже глянуло зелене око iндикатора, i мiкрофон вишкiрив решiтку. Почала повiльно, роздiляючи слова на склади, передавати радiограму:
"Зем-ля, Зем-ля. Я - "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович стартував з "Астероїда" в розвiдувальний полiт над Венерою. Останню радiограму вiд нього одержано, коли ракетоплан потрапив у район сильної грози. Минуло триста шiстдесят годин, зв'язку нема. Можливо, апарат пошкоджений. Запасiв продовольства, води i кисню на борту лiтака було на п'ять дiб. Прошу дозволу зiйти з орбiти супутника i посадити "Астероїд" на поверхню планети.
Керманич експедицiї..."
Зрадлива сльоза скотилася по щоцi i впала на папiр. Людмила кидала у мiкрофон слова i плакала, плакала вiд важкого горя. Але нiхто цього не бачив, крiм тiсної радiорубки...
ЗУСТРIЧ З ПЛАНЕТОЮ
Коли ракетоплан "Метеор" катапультували з ангара "Астероїда", вiн деякий час летiв поблизу свого космiчного авiаносця. Петро Яворович, поклавши руки на штурвал, поглядав на блискучi iлюмiнатори, срiблясту обшивку космiчного корабля. Подекуди на нiй з'являлися чорнi смуги, рiзкi подряпини i бурульки наплавленого металу. I не дивно: який простiр пронизав "Астероїд"! Хоча, як на масштаби планетної системи, вiдстань мiж Землею i Венерою невеличка,- уявити десятки мiльйонiв кiлометрiв цiєї прiрви неможливо. Занадто вона глибока i широка. Пройнята фотонами, пронизана потоками корпускул i дрiбними метеоритами, скована неймовiрним холодом, ця прiрва смертельно небезпечна для людини. Але що може зупинити бунтiвливий дух? Стрибок зроблено. Тепер до поверхнi Венери - рукою подати. Яворович мусить пробити оболонку хмар (не прилягають же вони до самiсiнького грунту чи там поверхнi океану!), мусить полiтати над самою планетою, знизившись настiльки, наскiльки буде можливiсть, зробити серiю знiмкiв i знову вийти на орбiту.
Петро вiдсунув шторку шолома i подивився вниз. Бiла, слiпучо бiла поверхня хмар. Наче безкрая снiгова рiвнина. Така сама, як i над Землею. Навiть з цiєї запаморочливої висоти видно темнiючi складки, цiлi гiрськi хребти з округлими вершинами. Подiбну панораму Петро бачив на Землi не раз i не двiчi. Але... Там, бувало, летиш понад хмарами i - гульк - засинiє просвiт, побачиш поля в сизому маревi, звивистий шнурок рiчки. А тут вони вже десятки разiв обкружляли планету - i жодного просвiту, найменшої прогалинки в суцiльних, непорушних континентах водяної пари. Щось величне i зловiсне вiдчувається в цих залитих сонцем просторах.
Пiлот бачить, як там, далеко внизу, бiжать майже поряд двi тiнi: одна велика, вiд "Астероїда", а друга маленька - вiд його "Метеора". Бiжать, пiдскакують, зникають у "венерiйських" тiнях i знову вириваються на свiтле. Наче обмацують цю непроникну сферу, що приховала поверхню планети. "Нiчого, - думає Петро, - проб'ємося. Ось тiльки буде команда - так i ринемось..." Вiн мав на увазi себе i свою машину, якiй доручив життя. З чоловiчою нiжнiстю стиснув сегмент штурвала. Варто лише ненадовго запустити двигуна i спрямувати "Метеора" по дотичнiй траєкторiї, як вiн спочатку сяде на свою тiнь, а потiм почне занурюватись у м'якiсть хмар...
- Ну, як самопочуття, Петре? - пролунав голос у навушниках.
- Бадьоре. Я готовий.
- Ну що ж, на часi. Можна починати спуск.
Петро закрив шторку шолома, перевiрив кисневий апарат.
- Iду на спуск!
I натиснув кнопку стартера. Запрацював гальмiвний двигун.
- Щасливо!
До навушникiв долетiло приглушене, далеке гудiння. Петро вiдчув легкий поштовх у груди, дрiбне тремтiння корпусу "Метеора" i злегка повернув штурвал. Втрачаючи швидкiсть, ракетоплан пiшов на зниження. Петро заглушив двигуна. Тепер космiчну швидкiсть свого апарата вiн мусив погасити в густiй атмосферi Венери. Звичайно, Яворович добре знав, як це небезпечно. Зануритись одразу в венерiйськi хмари - це однаково, що вдаритись об скелю. Якої б не був мiцностi ракетоплан, вiн не витримає такого удару. Отож i вирiшили гальмування провадити обережно, зачiпаючи спочатку лише вершечки хмар, їхню розрiджену бахрому.
Снiгова пустеля наближається. Яворович до хрускоту в пальцях стиснув штурвал. "Метеор" черкнувся кострубатої газової поверхнi - увесь його корпус загудiв, як дзвiн. Здавалось, фюзеляж ковзнув по нерiвному, горбкуватому шосе. Ковзнув i пiдскочив угору, наче камiнь, кинутий на воду Потiм ще раз, ще... Швидкiсть падала, хоч i повiльно, але падала.
Тiльки пiсля двох виткiв навколо планети Яворович вирiшив розпочати занурювання в хмари. Металеве тiло ракетоплана вiбрувало пiд натиском щiльної атмосфери. Яворович пронизав уже кiлька кiлометрiв товщi хмар, а їм кiнця й краю не видно. Швидкiсть рiзко зменшилась. Iнколи Петровi здавалось, що вона впаде до нуля, i апарат зависне в хмарах, мов голка у ватi.
До поверхнi планети залишилось шiстнадцять кiлометрiв, коли Яворович побачив на iндикаторi кругового спостереження плетиво електричних розрядiв. Слiпучi зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загримiли грiзнi обвали звукiв. Тепер уже грозу видно було i без iндикатора. Непривiтними салютами зустрiчала Венера космонавта. Яворович ввiмкнув рацiю, у навушниках затрiщало. Заговорив у мiкрофон:
- Попереду сильна гроза. Блискавки. Грiм.
- Постарайтесь обiйти, - почув крiзь шум i трiск знайомий голос Керманича.
- Iду в пiке.
Петро ввiмкнув головний двигун i ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожевi нитки розрядiв видно було i спереду, i внизу, i з бокiв. Наче якийсь розгнiваний велетень закидав сiтку, щоб спiймати оцю зухвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Петро подумав, що перехитрив того ловця: слiпучi зигзаги вiддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна. В кабiнi затанцювали тiнi, i Петро побачив на правому крилi велику розпечену кулю. "Оце так гостинець! - промайнула думка. - Куляста блискавка, шмат плазми..." В ту ж мить вiн збiльшив швидкiсть, i куля оглушливо вибухнула позаду.
- Алло! Алло! - загукав у мiкрофон. - Район грози пройшов. До поверхнi планети лишилося...
Петро з жахом побачив, що стрiлка альтиметра стоїть на нулi. Кинув швидкий погляд на локатор - не працює. У навушниках нема навiть найменшого потрiскування. Скiльки ж до поверхнi?! Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шiстнадцять, то зараз... зараз може бути десять, ну, вiсiм, чи сiм... Зiтхнув полегшено: все-таки до поверхнi ще далеко. Почав виправляти курс по пам'ятi. Хмари порiдшали, але видимiсть надзвичайно погана, буквально п'ять-сiм метрiв. У таких умовах дуже легко втратити орiєнтацiю. Саме цього Яворович побоювався найбiльше. "Може, я лечу прямовисно до поверхнi? - холодком проповзла думка. - Ех, повернутися б оце на "Астероїд", замiнити прилади..." Повернутися... I це зараз неможливо: невiдомо, де верх i де низ...
На екранi iндикатора кругового спостереження - сiра, незрушна пелена. Слiпий полiт продовжувався i, як здавалося Петровi, продовжувався безконечно довго. Вiн потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло вiдчуття часу. I в одну мить уявив те, що зараз вiдбувається, наче подивився на все це збоку. Там, у широкому зоряному космосi високо-високо понад хмарами Венери поблискує iлюмiнаторами "Астероїд". У густому клубочiннi хмар падає, вже захоплений тяжiнням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабiнi сидить молодий пiлот у скафандрi i не знає, де низ, а де верх... Не знає? Петро раптом вiдчув напрямок падiння, повернув голову i, побачивши в який бiк зникає клоччя хмар, переконався - здогад його правильний. Ракетоплан падає прямовисно, треба вийти з цього смертельного пiке! Негайно, якнайшвидше!
В ту ж мить заревiв двигун, Петро з усiєї сили налiг на стерно. Страшна вага притиснула його до сидiння, кров зашумiла у вухах, в очах потемнiло, але вiн все-таки побачив поверхню планети - вона мчала до нього темною стiною. Ще зусилля, ще! Стiна планети схитнулася, вiдхилилась, але не зовсiм, не зовсiм... Ех!
В останню мить - перед ударом - Яворович встиг вимкнути двигуна. Ламаючи чорнi дерева, срiблястий "Метеор" врiзався лiвим крилом у податливу поверхню планети, а праве знялося вгору - як нiмий зойк. Чорнi дерева схитнулися над бiлою птицею та й заклякли. Чужа, iнопланетна тиша вкрила гостя з далекої Землi.
У СИНЬОМУ ЛIСI
Удар був досить сильний - Петро втратив свiдомiсть. Тiло його, мiцно припасоване до сидiння, безвiльно звисло на лiвий бiк. Хто зна, скiльки вiн отак лежав, та коли опритомнiв - жахнувся: невже вiн втратив зiр, що нiчого не видно? Широко розплющував i заплющував очi, клiпав повiками, а густа темрява - без жодного проблиску! - не розходилась. Навпомацки вiдсунув шторку шолома i обережно доторкнувся пальцями до очей. Болю нема, проте нiчогiсiнько не видно. Що за знак? Лiве плече, груди i ноги нили вiд болю, але ж голова... Шолом цiлий...
Петро натиснув на важельок правого пiдлокiтника, i сидiння трохи вiдсунулося, можна простягнути ноги. Тупий, ниючий бiль не стишувався, особливо у лiвому колiнi Поворушив ногою - нiчого, наче все гаразд. Обмацуючи ЇЇ, наткнувся на щось тверде в наколiннiй кишенi. А... та це ж лiхтар - подарунок Iнституту ядерної фiзики. Вийняв i швидко натиснув кнопку. Яскраве свiтло прорiзало темряву - отже, вiн бачить! бачить!
Виходить, що це така чорна венерiйська нiч. Пригадав, що перед аварiєю бачив якiсь чорнi дерева та й саму, власне, поверхню. Швидко, значить, стемнiло... Чи, може, вiн так довго лежав без свiдомостi?
Посвiтив угору - над срiблястим крилом його апарата вирiзьблялися гiлки дерев, наче антени. Зауважив, що гiлля вiдходить вiд стовбурiв пiд прямим кутом i має майже таку саму товщину, як i стовбур. Листя не видно. Гiлки, як i стовбури, нагадують труби, гладенькi, без жодного сучка, i - головне однакової товщини вiд початку й до кiнця. Коли б дерев було не так багато, Петро мiг би подумати, що то справдi антени. Вони й поблискували пiд промiнням лiхтаря, наче воронений метал.
Петро вибрався iз сидiння. Насамперед вiн налагодить рацiю: треба ж негайно встановити зв'язок з "Астероїдом"!
Дивна рiч: критичне становище, в яке вiн потрапив, нiби й не турбувало. Вiн його просто не усвiдомлював. Хотiв якомога скорiше передати iнформацiю, розповiсти про те, що побачив - про оцей чудернацький лiс, про темiнь венерiйської ночi. Головним у цiй ситуацiї було те, що вiн, посланець земного людства, опинився на поверхнi iншої планети. А те, що його лiтак врiзався у цю поверхню i, можливо, зламав крило, що з такого положення неможливо стартувати,- все це зараз його зовсiм не турбувало. Воно згодом заповзе в душу холодком, наповнить розпачем серце. Але це буде згодом, а зараз Петро, розбираючи рацiю, час вiд часу поглядає на чорноту за ковпаком кабiни i думає про цю несамовиту планету, яка зустрiла його блискавицями i океаном темряви.
На Землi теж бувають темнi ночi, особливо восени. Вiн ходив до школи в райцентр за чотири кiлометри на другу змiну i повертався додому поночi. Але хiба то було таке "поночi", як зараз? Навiть коли над головою не сяяли зорi, то й тодi все-таки тьмянiла, угадувалась стежка, бовванiли дерева, будiвлi... А тут не видно нiчогiсiнько!
Вглядався до болю в очах - а може, десь хоч трiшки зблисне: чи вогонь, викликаний розумною iстотою, чи очi якого-небудь звiра! Не видно нiчого. Заплющував очi, мiцно притискував повiки, i тодi з'являлась якась невиразна рожевiсть.
Лiхтар, наче розпеченою трубою, пробивав у Темрявi глибокий отвiр. I куди його не спрямовував Петро - скрiзь стояв мовчазний трубчастий лiс. I нiякої трави чи кущикiв унизу - щiткою стирчать маленькi трубочки. Звичайно, Петро мiг би оце вибратись назовнi i полоснути по цих деревах променем мазера-досить лише натиснути другого вмикача на ручцi лiхтаря, як поруч iз оцим бiлим снопом зажеврiє тонка цiвка великої енергiї. Промiнчик мазера здатний вмить скосити увесь навколишнiй лiс, а якщо тут є кисень, то незабаром вiд цих дерев залишився б тiльки попiлець... Але навiщо це робити? Петро добре знає, що скористається мазером лише для самозахисту, та й то в крайньому випадку.
Яворович усмiхнувся: хоч якi мудрi нашi астрофiзики, а природа мудрiша. Скiльки було витрачено зусиль, щоб довести непридатнiсть Венери для життя! I жара до 300 градусiв, i вiдсутнiсть кисню, i повiльне обертання...
А лiси на Венерi тим часом виростали.
Та хiба тiльки лiси? Раз уже є бiосфера, то, певне, розвинулися й iншi форми життя... Яворовичу дуже хотiлося зустрiти тут розумних, мислячих iстот. I десь глибоко в душi, можливо, iнтуїтивно вiн вiрив, що так воно й буде...
Рацiю налагодити не вдавалось. Петро прилаштував кiноапарат, нацiлив об'єктив у темряву i почав ждати свiтанку. Раз був вечiр, значить буде й свiтанок. Очевидно, що Венера обертається навколо осi набагато швидше, нiж навколо Сонця. На Марсi доба така, як i на Землi, то чому ж на Венерi мусить бути iнакша?
Чатував темряву - як тiльки почне її розмивати свiтло, так вiн i зафiксує це явище на стрiчку. Треба буде зняти цiлий венерiйський день - з ранку до вечора.
Вдень вiн поставить лiтака так як слiд, а зараз виходити назовнi було б необачно. Повидному можна буде використати дерева замiсть лебiдки - це якраз i добре, що навколо лiс, а не пустеля. Та й грунт, очевидно, м'який, бо крило ввiйшло в нього, як нiж у масло.
Сидiти було незручно, а все ж непомiтно пiдкрався сон. Яворовичу наснилися рiднi поля, шовкове шатро неба над ними. Вiн iде кудись i сам не знає куди, земля стелеться пiд ноги, ваблять зорi, а серце стискує тривога. Вiн iде все швидше i швидше, не йде, а бiжить, широко стрибаючи по кам'янистому мiжгiр'ї. Десь зникли поля i лiси, перед ним голий камiнь, теплий на вигляд, дорога спускається вниз, i вiн гупає по нiй, тiкаючи вiд якогось хижого звiра, що вже дихає за його спиною. Пiд ногами гуде брукiвка - лунко, виразно. I раптом вiн усвiдомлює, що то не дорога вiдлунює, а планета - резонує, як велетенський дзвiн. I це його не здивувало, що вiдчув усю планету - не просто камiння пiд ногами, а планету, велетенську кулю, що лунко обзивається на його кроки. А те, що за ним женеться, вже зовсiм близько...
Прокинувся з вiдчуттям тривоги в усьому тiлi.
Свiтало.
Несмiливо, поволi, але все-таки свiтало. Згори, iз хмар, просочувалось блiдо-жовте свiтло. З темряви поволеньки проступали дерева. "А може, це зовсiм i не дерева? Можливо, це справдi антени, цiлий лiс антен якоїсь гiгантської радiостанцiї? - подумав Петро i одразу ж вiдкинув цi думки. Оце вже фантастика. Треба вгамувати свою уяву". Спрямував об'єктив кiноапарата на темнiючi стовбури i натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одному мiсцi схитнулися... Тривожна цiкавiсть, очiкування чогось незвичайного охопили його єство. Може, то птицi? А може - венерiйцi? Хоча б уже скорiше свiтало!
Просвiтив гущавину лiхтарем - нiде нiчого, тiльки полискують дерева суцiльна стiна.
Вимкнув лiхтар - стало ще темнiше. Але за якийсь час очi призвичаїлись i знову вловили жовтизну. Свiтло сiялось зверху, вiд злегка жовтавих хмар, якi густими сувоями закривали небо. Зараз уже видно було метрiв на п'ятдесят навколо. "А бiльше, мабуть, нiчого й ждати при такiй хмарностi",- подумав Петро, закриваючи шторку шолома i перевiряючи кисневий прилад. За хвилину вiн уже вибрався назовнi. Озирнувся навколо i легко сковзнув на венерiйський грунт. Був такий заклопотаний положенням лiтака, що навiть не звернув уваги на цю iсторичну мить. Пiд ногами пружинило, як на торфовищi, але вiн не грузнув. Спробував навiть пiдскочити на одному мiсцi - нiчого. Вiдчував себе помiтно легшим, нiж на Землi. Бiль у лiвому колiнi майже стих.
Обережно обiйшовши лiтак, переконався, що крило цiле, треба тiльки обкопати його, а тодi вже скористатися тросом. Для того, щоб знятися, доведеться змонтувати турбiну вертикального пiдйому...
I знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева - вже в iншому мiсцi. Довго дивився в гущавину - зараз уже, мабуть, зовсiм розвиднилось, бо дерева не зливаються в суцiльну стiну,- але нiчого не помiтив. Тихо i непорушно.
Пiдiйшов до ближчого дерева, узявся за темно-синiй стовбур обома руками, схитнув. З гiлок бризнула рiдина.
Дiстав з нагрудної кишенi скафандра пластмасову пробiрку - узяти пробу. На "Астероїдi" дослiдять... Труснув дерево, рiдина полилася, але в пробiрку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гiлку, але вiн був такий гладенький, що руки тiльки сковзались. Тодi Петро вийняв з кишенi моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кiнець нижньої гiлки i потягнув. Гiлка пружинила, вигиналася, але не трiскала. Наче то була й не гiлка, а якийсь гумовий шланг. Вхопився за кiнчика, нахилив. Гiлка таки справдi схожа на трубку - добре видно порожнину. Дiстав ножа, зрiзав полилася рiдина, але одразу ж i перестала. Отвiр просто на очах затягувало плiвкою. Зрiзав ще - те ж саме Наповнив пробiрку, взяв також шмат живої трубки. Вiдпустив гiлку i почав змотувати троса. В гущавинi нараз ковзнула якась тiнь. Вiн не так побачив, як вiдчув - хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звiр? Мисляча iстота?
Гамуючи хвилювання, сховав моток до кишенi. Узявся в боки, стояв, придивлявся, чекав. Бiлiла торпеда лiтака, чорнiв нашорошений лiс. I в усьому вiдчувалася настороженiсть, тривожнiсть.
Рушив до ракетоплана, але одразу ж зупинився. Мiж деревами майнула якась постать. Тепер уже Яворович не думав, що це йому тiльки здається. Хоч i на коротку мить, але вiн виразно побачив саме постать - вертикальне тiло, що перебiгло вiд одного стовбура до другого, ближчого. Схитнулось дерево, i Петро побачив, тепер уже трохи праворуч, - по гiлках, угорi, перебiгає ще одне!
Яворович став, як укопаний,- до нього наближались венерiйцi! Такi ж, як i люди - двоногi, дворукi. Одна постать легко перебiгала по гiлках - вони не встигали й прогнутися, - а друга, так само спритно, петляла помiж деревами. В їхнiх рухах була гранична обережнiсть, але дiяли вони смiливо, без вагання. В руках тримали короткi палицi, мабуть, вирiзанi з оцих самих темно-синiх гiлок.
Метрiв за п'ять вiд Яворовича обоє зупинилися. Той, що був на деревi, миттю сковзнув по стовбуру додолу. Петро не спускав з них ока. Затиснувши свої палицi пiд лiвою пахвою, венерiйцi також насторожено стежили за Яворовичем. Отак, мабуть, мисливцi де-небудь в нетрях Африки пiдстерiгають свою здобич. Вони аж зiгнулися трохи, приглядаючись до дивовижної iстоти в скафандрi i шоломi. На зрiст вони, може, трохи меншi вiд Яворовича, вузькоплечi. На головi в кожного стирчить чорне волосся. Шкiра темно-синя, очi великi, занадто видовженi, з якимось стальним блиском. Вiн не змiг нiчого прочитати в тих очах - нi страху, нi цiкавостi, нi гнiву. Вони дивилися на нього якусь мить, але без нiякого виразу - очi людей з iншої планети. Петро не встиг i слова вимовити, як iстоти сховались за деревами.
I раптом Яворович подумав: "Мабуть, їх лякає мiй шолом, а раз вони дихають цiєю атмосферою, то, певне, i я зможу".
Плавно, спокiйно пiднiс руки, вiдхилив шолом за плечi, розстебнув скафандр на грудях. Дихнув раз i вдруге. Повiтря напоєне якимось незвичним запахом, але кисню в ньому, певно, цiлком достатньо.
- Ну, що ж, - обiзвався Петро, - будемо знайомитись чи що?..
Голос його зазвучав несподiвано сильно i, вiдлунюючись, полинув у гущавину. У вiдповiдь - жодного звуку.
- Чого ж ви мовчите? - загримiв Петро. - Може, злякалися?
I знову нiякої вiдповiдi.
Тодi Яворович, простигши вперед руки, як для обiймiв, рушив до них.
В ту ж мить венерiєць, який ховався лiвiше, правою рукою дiткнувся кiнця палицi, притиснутої до лiвого боку. Щось зашумiло, тукнуло Петра в груди, i вiн побачив, що це - невеличка стрiла. Вона заледве пробила костюм i трохи подряпала шкiру. Швидко вихопив її i кинув назад - на того, що стрiляв. Венерiєць спритно вiдскочив за iнше дерево.
- Що ж це ви так гостей зустрiчаєте? - гримнув Петро, поквапно надiваючи шолом. - Чим я накликав ваш гнiв?
Стрiла цокнула по шолому.
"А що, коли їх тут багато? - промайнуло Петровi в головi. - Може, це тiльки розвiдка вiд цiлого загону? Доведеться оборонятись". I вiн засунув руку до надколiнної кишенi, щоб дiстати свого лiхтаря. Аж подих йому перехопило- кишеня порожня! "Швидше до кабiни: мазер там, авжеж там, вiн пригадує, що поклав лiхтаря на сидiння, так, так... Але чому паморочиться голова? Не треба нервувати, спокiйно, спокiйно..."
Вiн кинувся до лiтака, задихаючись, наче його душили за горло. Перед очима туманилось, у вухах шумiло. Подумав, що це все-таки незвична атмосфера, i затиснув зубами мундштук кисневого приладу. Трохи полегшало.
Дерся в кабiну, а стрiли дзьобали i дзьобали скафандр.
"Войовничi... - думав Петро, переставляючи ногу в люк. - I найменшої спроби порозумiтися... Доведеться..."
Простяг руку до грiзного лiхтаря, а вiн наче одсувається, Петро тягнеться до нього i нiяк не може вхопити, ось уже вiн пiд пальцями...
Але темрява каменем налягла на його свiдомiсть, на його важке, наче олов'яне, тiло. Наледве засунув лiхтаря до кишенi i мiшком сповз у кабiну.
Венерiйцi пiдбiгли, заглянули. З лiсу вийшло ще з десяток чи бiльше iз трикутними щитами в руках. Витягши Яворовича з лiтака, поклали його на щит, взяли втрьох i всi разом рушили вглиб лiсу.
ЩИТИ IДУТЬ В НАСТУП
Перше, що почув Яворович опритомнiвши, - це шум у вухах i нiби удари молотком у головi - день-дзень-дзень. Пригадав напад у лiсi. Схопився, як ошпарений, сiв. Лапнув кишеню - лiхтар є. Але що це таке - хiба вiн не в кабiнi лiтака? В сутiнках нiчого не можна розiбрати. Присвiтив лiхтарем над ним кам'яне склепiння, розмальоване якимось геометричним орнаментом. От тобi й маєш... Значить, вони його захопили?
Голова розвалюється. Потер долонею чоло, але нiяк не мiг пригадати, як же це сталося. Нiчого не пам'ятав. Анiчогiсiнько. Скiльки ж пройшло часу? Чи довго вiн тут лежить? Мабуть, що довго, бо вiдчуває спрагу. Але добре, що венерiйцi хоч не забрали скафандра, в однiй з кишень є фляга... Тремтячою рукою витяг флягу, ковтнув живлючої рiдини. "Отже, обшуку вони не робили, нiчого не забрали, навiть лiхтаря... - з полегшенням подумав Петро. - А шолом вiдхилений. Значить, можна дихати їхньою атмосферою... Чому ж годi я втратив свiдомiсть? Невже... стрiла подiяла?"
Вийняв мазера i, пересилюючи слабiсть, устав, почвалав до виходу. Не гаючи й хвилини - до лiтака! I нехай тiльки спробують йому перешкодити... Хай тiльки посмiють...
В сутiнках побачив, що перед виходом бовванiє якась постать. Освiтив її лiхтарем - скульптура: фантастичний звiр з головою венерiйця звiвся на заднi лапи. Свiтло лiхтаря викресало iскри в його великих кришталевих очах. Хижi пазурi вiдстовбурчились на пiднятих кiнцiвках. "Добрячого сторожа поставили, - усмiхнувся Петро, - дитина перелякалася б насмерть". Але наступної митi вiн i сам здригнувся: перед звiром валялося кiлька кiстякiв з величезними черепами. "Он воно що... - подумав Петро, - гадали, що я мертвий..." Ступнув до виходу. Нiяких дверей, нiяких замкiв - вихiд вiльний. Ставши на порозi, зрозумiв, що вiн перебував у печерi на схилi невисокої гори. Перед ним розстилалося озеро, може, й море - берегiв не видно. У присмерковому свiтлi венерiйського дня далеко не побачиш. Поблизу видно, але далину сповиває густа iмла. Петро з подивом помiтив, що тут немає тiней жовтуватого цього свiтла хоч i обмаль, але воно розсiюється рiвномiрно з усiх бокiв.