Бережной Василий. Селенiтка (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович
Селенiтка (на украинском языке)

   Василь Бережний
   Селенiтка
   Повiсть
   I
   Нiщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землi на темному оксамитi неба. Коли їй щось болiло, i вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежi, примовляючи:
   - А ми ось Землю побачимо!.. Земля така велика, гарна...
   I диво дивне: як тiльки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами - не змигне.
   А як зiп'ялася на ноги, то, бувало, вчепиться за мамину руку i тягне до Вежi. Задере голiвку й дивиться, дивиться. М'яке сяйво Землi радiстю сiється в її душу - очi їй зблискують усмiхом, а на щiчках з'являються ямки. Може, коли б тут ще були дiти, вона б з ними гралася, а так у малої тiльки й розваги, що милуватися Землею. Ото не вiдводить вiд неї очей i питає:
   - Отам ви з татом ходили?
   - Так.
   - А в яких скафандрах - червоних чи золотистих?
   - На Землi люди ходять без скафандрiв.
   - Справдi?
   - Авжеж. Землю вкутує атмосфера, i житла там не в гiрських тунелях, як оце тут, а на поверхнi...
   - А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати...
   - Атмосфера захищає i вiд метеоритiв - рiдко який з них долiтає до поверхнi Землi, майже всi згоряють у повiтрi.
   - Як це?
   Розповiсти про повiтряну оболонку, що вкриває мiста й села, лiси i гори, було легше, анiж про рiчки, моря й океани. Яринчина свiдомiсть чомусь не могла вмiстити такої картини. Може, тому, що найбiльший басейн у їхньому Лунополiсi має у довжину сто метрiв i в ширину двадцять п'ять. Про якi ж кораблi, шторми й острови можна говорити! I як їй поясниш: чому вода не ллється iз Землi на Мiсяць? Доки не побачила навчального фiльму про моря й океани, доти й не вiрила, думала, що мама розповiдає казку.
   - А чому ж не видно нi людей, нi навiть кораблiв? - дивувалась Яринка.
   - Бо дуже далеко, - зiтхала мама, - ох, i далеко вiд нас Земля!
   А коли батько полетiв до рiдної планети у вiдпустку, мана показувала Яринцi овал Чорного моря:
   - Там зараз лiто, наш тато купається.
   Мала видивлялась до болю в очах, наче сподiвалась побачити свого тата на березi моря.
   Наступного земного року на вiдпочинок до рiдного краю зiбралась мама.
   - А я? - розширились очi в Яринки, i в них було повнiсiнько смутку. Хiба я...
   - Ти ще маленька, як стебелинка, - мама пригорнула тендiтне тiльце, от пiдростеш...
   Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, i батьковi нелегко було потiм заспокоїти маленьку доню.
   - Ну, годi, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!
   - Школярочка? - Мала схилила голiвку i, взявшись у боки, хитро спитала: - А де школа?
   Першої митi батько розгубився.
   - Ну, я маю на увазi твiй вiк...
   - А де школа? - повторила Яринка. - Я хочу до школи!
   - Ага... так... - бурмотiв батько, - школа... Ну, що ж, раз ти в Лунополiсi одна ученичка - вiдкриємо школу вдома. Давай.
   - Давайте.
   Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде "гра в школу", а потiм, коли почав... Адже донька мусить одержати освiту! I незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополiсi були науковцi найрiзноманiтнiших галузей, i кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.
   Але й тепер споглядання Землi було її найбiльшою втiхою. Наче магнiтом тягнуло дiвчинку подивитися на Голубу Планету. I якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежi - там уже до неї звикли. Забиралась на верхнiй майданчик i все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Мiсяцем. Про що вона думала? Якi образи снувалися в її маленькiй голiвцi? Минала година за годиною, а дiвчинка сидiла камiнцем. Тодi, бувало, пiдiйде хтось iз чергових i, торкнувши її за плече, лагiдно скаже:
   - А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й урокiв не повторила!
   Яринка пiдведеться, проспiває "до побачення" i неохоче почапає до лiфта.
   Їй часто снилась Земля. I з яким зачудуванням розповiдала дiвчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, рiчками, полями - летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радiсно водночас. А коли починає падати, вся млiє вiд страху - от-от уб'ється! Та Земля пiдстеляє м'яку постiль, i Яринка жодного разу не вдарилась. А лiтала ввi снi частенько.
   Батькiв її сни цiкавили передусiм як психiчне явище - звiсно, медики. Тато починав розвивати свою теорiю так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очнi яблука, наче вона за чимось стежить. I хоч моторнi центри спинного мозку загальмованi - органiзм насторожi. Це, мовляв, бадьорiсть у снi, готовнiсть до боротьби за iснування - психiчний стан, який людина одержала у спадок вiд своїх диких пращурiв.
   Мама, звичайно, заперечувала:
   - Облиш, не треба заплутувати. То її враження трансформуються в хаотичнi образи.
   - Якi враження? Вона ж не була на Землi!
   - А фiльми, а телевiзор, а фото?
   - А, а, а... - iронiчно повторював батько. - То чому ж вона лiтає? I я лiтав отак у дитинствi, i ти теж, мабуть...
   - А, - уже навмисне "акала" мама, - нашого батька не перебалакаєш. Краще ходiмо, Яринко, до басейну.
   Йдучи пiд кам'яним склепiнням тунелю, Яринка все щебетала:
   - А чи є такi люди, що лiтають... без нiчого?
   - Це тiльки ввi снi, донечко, таке буває. Закони природи невблаганнi... - Вона тяжко зiтхнула, наче на серце налiг камiнь.
   - А чому тут дiтей немає? - раптом спитала Яринка. - Вiдправили на Землю?
   - Нi, тут дiтей не було, ти - перша на Мiсяцi... - Знову тяжко зiтхнула мати.
   Хоч як уникали батьки розмов про свою рiдну планету, але настала хвилина, коли Яринка сказала батькам:
   - Я хочу на Землю. Адже я вже не маленька? - Легенькою ходою пiдiйшла до мами. - Ну, ось встаньте i побачите.
   Мама, силкуючись усмiхнутися, пiдвелася з крiсла. Яринка стала з нею поруч - майже рiвна!
   - Ах ти ж хитрунка! - посварилась мама. - Надiла мої черевики на високих пiдборах.
   - Одразу пiдросла, - докинув батько.
   Жартами та смiхом тодi й вiдбулися, але це була, звичайно, тiльки вiдстрочка. I не зоглядiлись, коли Яринка стала Яриною - дiвонькою з великими розумними очима на блiдому, нiби аж синюватому лицi. Завжди серйозна, може, аж занадто, вона викликала в матерi якусь невиразну тривогу, передчуття лиха.
   - Ну от... - сказала якось Ярина, коли скiнчилася телепередача, i вони втрьох сiли вечеряти в маленькому боксi, що правив i за кухню, й за їдальню. - Я скiнчила програму середньої школи...
   - Це добре, - сказав батько. - Пiдеш працювати, хоча б лаборанткою Бiохiмiчного центру. Чи, може, хочеш до астрономiв?
   - Але я не маю атестата зрiлостi.
   - Он воно що! Це ми влаштуємо.
   - Значить, я полечу на Землю складати екзамени? - зрадiла Ярина. - Ох, i здорово! Нарештi!
   - Нащо тобi така тяжка подорож? - спохмурнiв батько.
   - А як же iнакше? - здивувалась Ярина. - Я ж так старалась...
   "Як вiн викрутиться? - подумала мати, з перебiльшеною ретельнiстю розрiзуючи помiдори на салат.- Ну, що тут можна сказати?"
   - Як iнакше? - перепитав батько. - Вiдеофон.
   Материна рука, стискуючи срiбного ножа, пiднялася та так i застигла в повiтрi, вся її постать зiщулилась в чеканнi: як реагуватиме Ярина? Це ж i справдi хороша iдея - вiдеофон!
   А Ярина мовчала. Батьки насторожено, очiкувально дивилися на доньку, а вона пiдперла голову блiдою рукою й мовчки втупила погляд у стiну, нiби вперше побачила грубу кам'яну кладку.
   Мовчанка ставала важкою, нестерпною. I коли Ярининi очi наповнились слiзьми, на щоках у батька з'явилися жовна, а мати не витримала, швидко пiдвелася й вийшла. Саме тiєї митi, коли вона була на порозi, Ярина раптом вiдчула, чiтко сприйняла її уривчасту думку: "А може, сказати?.. Бiдне дитя... Скiльки ж можна..." Дверi зачинилися, i цей миттєвий зв'язок обiрвався.
   II
   "Добре все-таки, що в усiх одна частота, - подумала Ярина, - i нiчого такого вiн не може сказати..." Якщо по правдi, то їй було б приємно, коли б Гена висловив те, що сяяло в його великих очах. Та вона не насмiлювалась навiть собi признатися в цьому. Перезирнуться крiзь великi скафандровi окуляри та й розгортають лопаточками чорний мiсячний грунт. Рухи мають бути плавнi, обережнi, бо одразу здiйметься хмарка пилюки.
   - Я не сподiвався, що розкопки на Мiсяцi важчi, нiж на Землi, - лунає в Ярининих навушниках. Вона могла б i не вiдповiдати: адже з таким повiдомленням можна звертатися до всiх. Але Гена дивиться на неї й додає: Правда ж, Яринко?
   - Не знаю, - шепоче вона. - Я на Землi не бувала...
   - Що-о?
   - Я народилась i виросла тут...
   - Ох, як цiкаво! Селенiтка!
   Гена здивований! Гена вражений, Гена захоплений! Вiн закидає дiвчину запитаннями, аж поки керiвник експедицiї - молодий, але строгий професор-нiмець - не зауважує:
   - Чи не забагато ви балакаєте, Геннадiю?
   - Vekzeihung! - весело вигукує аспiрант. - Пробачте! Мовчу. Я ж не знав, що Ярина - селенiтка...
   - Геннадiю!
   - Gut! Мовчу. Все.
   Вiдтодi й прилiпилось до дiвчини - Селенiтка.
   Праця з палеонтологами "i археологами iмпонувала Яринi, хоч вона й не розумiла їхнiх захоплень. Знайдено скам'янiлi рештки дерев - ну й що? Життя було i є скрiзь. Скафандр вiддiляв її вiд цiкавих поглядiв, а пiсля професорового зауваження навiть Гена не надокучав їй розмовами. Тiльки iнколи кине слiвце-друге, та й то по роботi. Годинами Ярина спокiйно, неквапно вiдгортала чорний, як рушничний порох, пiсок i думала про своє. Того вечора, коли батькам уже нiяк було вiдмагатися, вона взнала нарештi свою таємницю. Земля для неї - заборонена зона, там її чекає загибель. Порушивши Кодекс космонавта, мама свого часу приховала вагiтнiсть, i на дитинi позначились фiзичнi параметри Мiсяця: у шiсть разiв менше тяжiння, майже нульове магнiтне поле. Медичний висновок суворий i невблаганний: серцево-судинна система не витримає нi короткочасного перевантаження пiд час посадки на Землю, нi перебування на її поверхнi...
   Розчулена мама, пригортаючи Ярину, шепотiла: "Це я вiдiбрала в тебе Землю... я прирекла тебе..." Навiть коли вона мовчала i тiльки важко дихала, Ярина сприймала її болiснi думки i щемливi жалi. З тих пiр вони з мамою зблизились i подружили якось по-новому, iнакше, нiж до того. Чи, може, Яринi так тiльки здавалось тому, що вiдчула себе дорослою? Мама порадила їй працювати на розкопках. "Ти ж мусиш глибоко вивчати свою рiдну планету, сказала, винувато усмiхаючись. - Адже ти на Мiсяцi - первiсток".
   Мама подумала, що донька заспокоїлась. Насправдi ж Яринi тепер ще дужче кортiло на Землю. Ну, хоча б краєчком ока поглянути на синє море, зеленi трави, хоча б краєчком вуха почути щебетання птаства... Невже їй нiколи, до самої смертi, не вдасться вирватись з оцiєї великої в'язницi?
   Ярина аж голову пiдвела, та побачила тiльки високi краї розкопу, а над ними - чорне, покраплене зорями, небо. Землi звiдси не видно було - затуляла стрiмка скеля. Дiвчина зiтхнула й знову взялася за роботу. Раптом скребок черконув по каменю. Обкопала, вийняла, обчистила щiточкою. Це був не зовсiм правильний куб з довжиною ребра не бiльше 25-ти сантиметрiв. На однiй iз граней камiнь мав лiйкоподiбну виїмку.
   Ярина пiдвелася й вiднесла знахiдку професоровi, який працював у другому кiнцi розкопу. Поклавши скребок i щiточку, вiн деякий час мовчки розглядав камiнь, особливо заглибнику.
   - Слухайте... - нарештi урвав мовчанку. - Та це, здається... Де саме лежала ця рiч? Покажiть.
   Незграбно перевалюючись у своєму золотистому скафандрi, вiн потупав за Яриною.
   - Ось тут, - показала дiвчина ямку, напiвзасипану лискучим порохом. - А що?
   - Це... така знахiдка...
   їх оточила вся рiзномовна група археологiв, i, за винятком одного скептика, всi схилялись до тiєї думки, що цей камiнь оброблений розумною рукою, що вiн, певне, призначався для добування вогню!
   - Вiтаю вас! - вигукував Геннадiй. - Епохально!
   Яринi було трохи нiяково, але захоплення цей камiнь у неї не викликав. Ну, знахiдка, може, навiть цiнна, якщо зважити, що це ж на Мiсяцi...
   На Яринину дiлянку професор поставив ще трьох чоловiк, серед них Геннадiя, та як вони не старались - нiчого не знайшли. А Ярина протягом кiлькох годин вiдкопала ще кiлька дрiбних камiнчикiв, у яких вчене око професора розгледiло наконечники стрiл.
   - Та їй сама Селена допомагає! - жартував Геннадiй. - Недаремно ж вона - Селенiтка! Слухайте, Яринко, та ви щаслива, як нiхто, а чому у вас очi сумнi?
   Пiсля роботи вiн запросив її до Клубу, де можна порозмовляти без нiяких ларингофонiв, своїм природним голосом.
   Тут, у свiтлих залах, наповнених свiжим повiтрям, люди вiдчували себе вiльно, розковано, хоч i перебували в надрах масивної гори.
   Геннадiй був у пiднесеному настрої, сипав дотепами, веселими, хоч iнколи й грубуватими жартами. Та розсмiшити Ярину йому не вдавалось крижинки суму не танули в її очах.
   "Така гарна дiвчина, а засмучена... - думав юнак, навiть не пiдозрюючи, що вона чує його думки. Та й нiхто ще не знав про цю її здатнiсть. - Невже безнадiйно закохана? А кого вона тут покохала? Хiба є хтось кращий за мене?"
   Ярина усмiхнулась, i вiн по-змовницькому стиснув їй лiкоть.
   Iшли пiд руку анфiладами кiмнат, говорили про всяку всячину, але Ярина чула i його думки:
   "I що в нiй такого... Тонкий стан, гарнi ноги... Очi зеленкуватi... Синє волосся - як небо над Землею лiтнього вечора. Красива. А що таке краса... Пропорцiї тiла... Ет, вигадка, уява. Хитрiсть природи. Iнстинкт самозбереження, продовження роду... А то вчадiєш, i - краса, поезiя, кохання... Але ж це хвилює... Таки поезiя... От якби поцiлувати... Дяка природi за таку хитрiсть... Нi, вона таки незвичайна дiвчина. Щось таємниче, неземне... справдi неземне... Селенiтка... Мiсяць поставив свiй карб... Яке лице... Пройтися б з нею по Хрещатику... Хлопцi в'язи собi позвертали б, озираючись..."
   Ярина знiяковiла, розгубилась i випалила:
   - А гарно в Києвi... на Хрещатику?
   Запитання було таке несподiване, що Геннадiй аж здригнувся.
   - Там казково! - вигукнув i подумав: "Ти диви... її думки спiвзвучнi моїм. Це здорово..." Уголос почав розказувати про центральну магiстраль Києва:
   - Якби ви знали, як там гарно увечерi. I що цiкаво - довжелезний проспект освiтлюється кишеньковим лiхтариком. Так, так, я не жартую. Над серединою Хрещатика висить велетенська призма, всiяна кришталевими кульками. Це - справжнє чудо освiтлювального мистецтва. У нiй сяє одна-однiсiнька лампочка на шiсть ват, але оптика створює такий фейєрверк, наче там безлiч свiтильникiв i кожен дає мiрiади вiдтiнкiв. Фестиваль кольорiв!
   Ярина зiтхнула:
   - Це важко й уявити...
   - А хочете погуляти по Хрещатику?
   Дiвчина одразу спохмурнiла, i знову в її очах спливли крижинки суму.
   - Не треба про це...
   Геннадiй лише плечима знизав - не треба, мовляв, то й не треба. Подумав: "Мабуть, батьки суворi, не пускають саму на Землю, та якби вона схотiла... Ну, як її умовити?"
   Ярининi губи скривилися в гiрку посмiшку. Чудний цей Гена. Умовити... Та вона б...
   Зупинилися бiля оголошень.
   - Погляньте, Ярино, - Геннадiй кивнув на табло, - чи це не те, чого нам не вистачає для щастя?
   Перед ними сяяли рядки, то збiгаючись у зелене коло, то шикуючись у прямi червонi лiнiї:
   Чи ви знайомi з Мельпоменою?
   Записуйтесь у драмгурток!
   Вiдеофон № 21.
   - Ну, то що, Ярино, зiграємо Ромео i Джульєтту?
   Вiн очiкувально, майже благально подивився в її великi очi, опушенi густими чорними вiями, i гарячково думав: "Хоча б згодилась... треба, треба, щоб згодилась .. а чому б i нi... тодi у вiльний час..."
   - А це - iдея, - усмiхнулась Ярина. - Тiльки не знаю, чи вийде з мене Джульєтта...
   - Та ви... Ось побачите, Ярино!
   Зазвучала тиха, нiжна мелодiя. Геннадiй зупинився, приготувавшись зробити перше "па", Ярина поклала руку йому на плече - i попливли, полинули в танцi.
   "Познайомитися з її мамою, обов'язково, - думав Геннадiй. - Екскурсiя на Землю, а я ж повезу експонати, та найкращий серед них..."
   Яринi було дуже нiяково: наче пiдслухувала. Чи попередити? Це його вiдштовхне... Сказала:
   - Може ви, Геннадiю, завiтаєте до нас? Познайомитеся з моїми батьками...
   - Охоче! - вигукнув юнак i одразу подумав: "Ох, i здорово! Як збiгаються нашi намiри!"
   Посмiшка знову освiтила їй лице, i вiн ледве стримався, щоб не пiдхопити дiвчину на руки.
   III
   Яринину маму в Лунополiсi знали, звичайно, всi. Спочатку як лiкарку, а потiм як матiр першої дитини на Мiсяцi. I не лише знали, а й поважали. Деякi жiнки навiть заздрили її популярностi. Отож, ковзнувши оком по Карточцi польоту, черговий космодрому приязно сказав:
   - Ви помолодшали, доктор!
   - Дякую за комплiмент.
   Пасажирка, схиливши голову, поспiшливо пройшла до шлюзу.
   - Щасливого польоту! - гукнув навздогiнцi черговий, та вона не обернулась, бо вслiд iшли iншi пасажири, а надто поспiшав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руцi. До старту лишалися лiченi хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського вiддiлення наглухо закрився, у шлюзi замигала зелена лампочка, i черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволi склалася в гармошку i разом з кабiною чергового в'їхала в тунель. Тепер лише на телеекранi можна було бачити, що робиться, назовнi, за сталевим щитом.
   Навколо ракети заклубочилась бiла хмара, i сигароподiбна машина, зблискуючи на сонцi, легко пiшла в темно-оксамитове небо Мiсяця.
   Саме в цей час до кабiни чергового пiдбiг високий чоловiк у сiрому спортивному костюмi. Певне, дуже поспiшав, бо захекався, а на чолi виступили крапельки поту.
   - Хотiли щось передати дружинi? - спiвчутливо спитав черговий. - На жаль...
   Чоловiк i сам уже побачив, що спiзнився.
   - Ех... - махнув рукою i, нiчого не сказавши, побрiв назад.
   На перонi електрички на нього чекала дружина.
   - Це чортзна-що! - процiдив сердито. - Ну, як ти могла?
   Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемнiло вiд тривоги.
   - Ти розумiєш, що накоїла?
   Чоловiк окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх i мовчала.
   Нарештi пiдiйшов вагон, i вони поїхали.
   А в цей час Ярина лежала в пасажирському салонi, умлiваючи вiд радостi й страху. Радiла, що нарештi летить до вимрiяної Землi, боялася, що коли батько дiзнається та попросить начальника космопорту...
   Почувши її гарячий шепiт, Гена спробував усмiхнутись, але усмiшки не вийшло - вiд перевантаження набухають щоки, губи не слухаються. Але все-таки почав заспокоювати дiвчину. Ну, й Селенiтка! Запрацював механiзм Космiчної траси, i тут уже нiякий начальник не може завернути ракету...
   Салон тiсний, лежаки розташованi вiялом - ногами до середини, головами - до м'якої оббивки. Мiсця Ген-надiя i Ярини поруч, i, коли через наростання швидкостi не можна було перемовлятися, вона все-таки вловлювала його думки:
   "Ох, i здорово... мама молодчина, згодилася. А той мало не впiзнав... треба було бiльше гриму... А як витримає посадку... витримає... важко буде... витримає..."
   "Так, мама добра, - думає й собi Ярина. - Та коли б не Гена, - нiчого б не вийшло. Ну, й мастак говорити! А як це дотепно iз гримуванням... Адже медконтроль не пропустив би нiзащо... А менi й нiчого... Невже це справдi я лечу? Чи, може, це сон? Марення наяву?"
   Ярина хотiла пiдвести голову, щоб подивитися на Гену, окинути поглядом округлий салон з мовчазними пасажирами, сiпнулася й не змогла навiть зрушити з мiсця. В очах попливли рожевi кола, у вухах зашумiло. Голова була важка.
   "Значить, таки правда: лечу! - подумала Ярина. - Ми в космосi".
   Раптом вiбрацiя стихла, зникли шуми, i стало так легко-легко. Ярина аж усмiхнулася, здалося, що вона пушинка, i, коли б не ременi,- опинилася б пiд плафоном, що бiлястим оком дивився зi стелi, так само оббитої м'яким коричнюватим пластиком.
   - Ну, як? - iз-за бортика на Ярину дивився Гена. - Правда, гарно?
   - Так.
   - Тiльки лоскiтно трохи.
   Почувся голос стюардеси:
   - Можна перевести лежаки в положення "сидячи". Кнопки праворуч.
   Тепер пасажири сидiли кружка i могли бачити одне одного. Ярина скинула беретик, i голубе волосся хмариною знялося над головою.
   - Пробачте, - звернувся до неї статечний чоловiк, витираючи хусточкою розчервонiле обличчя. - Я думав, що ви - доктор...
   Ярина не знала, що йому сказати, але й тут її виручив Геннадiй:
   - Її завжди плутають з мамою. Дивовижна схожiсть!
   Чоловiк недовiрливо мгукнув, але бiльше в розмову не встрявав. А Геннадiй так i сипав:
   - Перший екзамен, Ярино, ви склали успiшно, Земля вас любить, це ж ясно, обiйми її будуть мiцнi, але не бiйтеся, витримаєте, лежаки амортизують, i, мiж iншим, давайте перейдемо на "ти", у космосi, в невагомостi, згода?
   Дiвчина зашарiлась, опустила очi. Не встигла нiчого сказати, як вiн провадив далi:
   - Так ось, Яринко, тiльки ми ступимо на борт великого космiчного корабля, перед тобою одразу...
   - Якого корабля? - перебила Ярина. - Про що ви кажете?
   - Не "ви", а "ти", ми ж домовились, i космос цьому свiдок. А про що я кажу? Про Землю. Це ж великий космiчний корабель, i всi люди - космонавти. В ескадрi, яку Сонце веде на просторах Всесвiту, Земля - найкраще устаткований корабель. Якi багатi палуби i трюми! Якi розкiшнi басейни! Це не те, що твiй Мiсяць - нi атмосфери, нi води...
   Геннадiй дав волю своєму красномовству. Хлопець i так був не з мовчунiв, а тут ще кортiло похизуватися перед дiвчиною. Часом i Яринi вдавалося вставити слiвце, але вона охоче слухала. Геннадiєвi балачки вiдвертали її вiд нелегких думок про посадку "на борт великого космiчного корабля", заглушували тривожнi передчуття.
   Висмоктавши iз тюбикiв "обiд", Геннадiй комiчно заплямкав i сказав:
   - Калорiї... А на смак наче зубна паста. Ось побачиш, яка смакота на Землi! Пiдемо в ресторан...
   Дiвчина вiдчувала - Геннадiй i сам побоюється, може, тому й словами сипле. Зiтхнула:
   - Скрiзь побудемо на зеленому вашому... твоєму кораблi. Якби тiльки...
   Та як не готувала себе Ярина до приземлення, воно виявилось у сто крат страшнiшим i тяжчим.
   - ...Просьба до пасажирiв зайняти положення "лежачи".
   Ярина дивилася на плафон, i в мiру того, як її голова наливалася свинцем, свiтло плафона пригасало, тьмарилось i нарештi погасло. Тiло терпло, нiмiло вiд жахливого болю, Яринi здалося, нiби на неї обвалилася гора. Вiдчуття болю зникло, тiльки перед очима плавали чорнi плафони, i з них падали снопи чорного промiння. Оце i є смерть? А що ж буде...
   Ракета ввiйшла в густi шари атмосфери, i навстрiч їй шугнула Земля.
   IV
   Перше, що почула Ярина,- монотонний, заспокiйливий шум. Наче їй щось шептало: спи, спи, спочинь...
   Розплющила очi - над нею похитуються густолистi крони дерев, i крiзь те зелене мереживо голубiє якесь незнане видиво. Небо? Невже то небо?
   Зажмурилась, розплющила знов - не зникає. Дерева похитуються пiд вiтром, шумлять, а воно - глибоке, бездонне - обiймає все: i гаї з їхнiми шумами, i моря, i гори... Яке ж воно прекрасне...
   Ярина дивиться i п'є, п'є небесну голубiнь, i їй легшає в усьому тiлi. Ой, як нiжно колихають її долонi Землi! Глибоко в небi зринають якiсь темнi грудочки. Птахи ширяють, ну, звичайно ж, то птахи. Ось вони спустились нижче. Крила, крила... Це ж чудо природи...
   - Ожила! Чуєте, вона розплющила очi!
   Чий це голос? Хто це говорить? Ярина силкується щось пригадати, але нiяк не може зосередитись. Поряд гомонять, вона пробує повернути голову, i, коли це не вдається, скошує очi, щоб таки побачити, хто тут є. Нiкого не видно, тiльки дерева iз свiтло-коричневими та бiлими стовбурами. Помiж гiллям пурхають пташки, в деяких червонястi вола, а на самiсiнький вершечок бiлокорого дерева сiв довгохвостий бiлобокий птах, гойднувся кiлька разiв, заскреготав i полетiв геть. Ярина проводжала його поглядом, i нараз їй здалося, що й дерева рушили вслiд за тiєю птицею.
   М'який поштовх. Над нею схилилося чиєсь обличчя. Сивуватi брови, примруженi очi.
   - Як ви себе почуваєте?
   Ярина хоче сказати, що їй хороше, гарно, але слова застряють у горлi.
   - Не хвилюйтеся, бачу - все йде на краще.
   ...Сiм днiв i сiм ночей в Iнститутi космiчної медицини йшла боротьба за життя юної селенiтки. Коли дiвчину винесли з ракети, серце її зупинялося, пульс був ниткоподiбний. Посинiлi губи не ворушилися, очi не реагували на свiтло.
   - Шок.
   - Лице Гiппократа.
   I Геннадiй бачив тiнь смертi на Ярининому обличчi, але короткi фрази, якими перекидалися лiкарi, вцiляли йому в самiсiньке серце.
   - Вона житиме?! Скажiть: житиме?
   Лiкарi знизували плечима. Шансiв мало, ну, просто вони мiзернi, майже нуль. Але...
   I ось спрацювало оте саме "але". Усмiшка на обличчi старого лiкаря батькiвська, любляча, пiдбадьорлива - та ще доброта в його вицвiлих очах додали Яринi сили.
   - Менi добре, - спромоглася вимовити. - А що це за ефекти? - Ярина обвела поглядом шумливi крони дерев.
   - Ефекти? - Обличчя старого лiкаря знову засвiтилося усмiшкою. - Нi, все це так i є. I дерева, й небо... Увечерi побачиш i свiй Мiсяць. Тут нiяких декорацiй немає, дiвчино. Бо хiба ж є кращий лiкар, нiж сама природа?
   Отак почалося знайомство з ласкавим i грiзним свiтом Землi.
   Яринi розповiли, як її, майже безнадiйну, доставили сюди, як почали лiкувати за спецiальною методикою i що лiкарняним лiжком для неї є озерце мiж деревами, а в ньому - цiлюща вода... I повiтря, насичене фiтонцидами, напоєне ароматом трав, i голубiнь неба - все тут допомагає заспокоїти бiль, впоратись з тими руйнацiями, якi заподiяло перевантаження.
   З кожним днем Яринi кращало, та й лiкарi обнадiювали: скоро наша русалочка вийде на берег!
   - Вiдбувається адаптацiя* органiзму, дiвчино, - говорив старий лiкар. А потiм одягнемо костюм з корсетом, уже замовлено...
   ______________ * Пристосування до нових умов.
   - I я зможу ходити?
   - Авжеж. Спершу, мабуть, на милицях. А потiм, коли хребет змiцнiє... Резерви молодого органiзму величезнi.
   Яринi кортiло дiзнатися, чи вiн так i думає, чи всi цi заспокiйливi розмови - лише психотерапiя. Зосередилась, але нiяких iнших думок не сприйняла. Виходить, слова iдентичнi думкам, це ж добре! Очi їй повнилися блиском, життям. А як зрадiла, коли нарештi було дозволено вiдвiдини Геннадiю!
   - Та ти й справдi живеш, як русалка! - Хлопець став пiд березою, щоб Ярина могла його бачити. - Можна, i я до тебе?
   - Русалки ж топлять - не боїшся? - кволо усмiхнулась Ярина.