Страница:
- Будемо ракiв ловити, - невдоволено пояснив Боцман, не любив, коли питають пiд руку.
- I якого бiса пiд водою робити? На сушi мало мiсця? - бурчав старий. - Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?
- Як це порожню? - дивувався Василько. - Там буду я!
- Так, - мовила Iринка. - Це наш акванавт.
- Акванавт? - повторив незнайоме слово сторож i додав недбало: - Сопливий. Я скажу батьковi, то вiн швидко наведе порядок. Пiд воду закортiло, нiби землi їм мало...
5. ЗАНУРЕННЯ
Наїждженим шляхом до озера мчав "Запорожець". Машина взяла трохи лiворуч, щоб не заважати транспортовi, якщо такий нагодиться, й заглухла. Микита Єгорович вискочив, привiтався, скинувши догори руку, й почав знiмати з багажника величезний i важкий бублик чорного шланга.
Першими дiвчата помiтили на передньому сидiннi блондинку, що байдужими очима поглядала на метушню у дворику. Рая пхикнула в кулак i штовхнула лiктем подругу, вказавши очима на блондинку, та Iринка й сама вже побачила.
- А що я казала! - хiхiкнула Рая, закопилюючи губку.
- Нащо такий важкий? - питав Боцман, вкладаючи шланг бiля дрючкiв. - У нас же є шланг.
- То не шланг, - вiдмахнувся Микита Єгорович. - То кишка! Вiн тонкостiнний, його водою злiпить i хана! Дихати буде нiчим. А це такий, що витримає навiть десятиметрову глибину! - Iз багажника дiстав кропив'яний мiшок зi скарбами. - Приготуйте баранцi, прогонiть по кiлька разiв у тисках, а я приїду, поприварюю i будемо пробувати на герметичнiсть! Я недовго, ось Ляну Григорiвну вiдвезу до табору й повернуся! - закiнчив, пiрнаючи в машину.
"Запорожець" заторохтiв, заскреготiв шестернями, затрясся, як у лихоманцi, а тодi зiрвався з мiсця й помчав так, нiби за ним гналися. Рая зухвало походжала серед "акванавтiв". Руки в боки, усмiшечка i примруженi очi. Хлопцi й самi зрозумiли, в чому справа, чого це вона розходилася. На її пiд'юджування, пiдколювання i взагалi на всi її теревенi не звертали уваги, але... Якось так виходить, що вона бачить далi всiх, i життя тече за її пророкуванням. А що коли й цей одружиться?
Розтривоженi "акванавти", чекаючи бiди з одного боку, забули що вона може прийти з протилежного. А бiда - штуковина каверзна, вона любить дивувати своєю появою.
Першим зустрiвся з нею Василько, якому бiльше за всiх хотiлося пiд воду, аби якось вiдзначитися, зробити щось дивне i прекрасне. У цiй грандiознiй затiї, яку готували старшi пiд керiвництвом Микити Єгоровича, вiн має бути головним героєм. Хто полiзе в бочку? Боцман з його черевцем? Чи Володя довгоногий? Чи Костя Бакалюк за прiзвиськом Хiмiк? Нiхто там не вмiститься. Виходить, що без Василька їм не обiйтись. I вся слава буде кому? Хто знає тих, що будували ракету i супутник для Гагарiна? Нiхто, а вiн нiчого не будував, сiв собi, пролетiв туди й назад i, будь здоров, Герой!
Тому-то Василько щодня першим прибiгав до сторожевого хлiвчика, спочатку приглядався до батискафа - бочки з вiконцем, патрубками i кришкою на баранцях, потiм обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.
Цього разу вiн прикотив сюди на братовому велосипедi ще ранiше. Ледь не впав, побачивши розгардiяш у дворi. Кому ж вони стали на завадi? Тиски вирвано з землi, догори дном стирчить iз води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, пiдбурюваний злiстю. На кого i на що?
Приїхав на велосипедi темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, спiвчуваючи. Справа в тiм, що вiн сторожує тiльки взимку, а влiтку покладає надiї на те, що тут вдень i вночi люди. Коли зiбралися всi, крiм Микити Єгоровича, старий висловив припущення:
- Звiсно хто, рибалки вночi. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки i шастають по городах. Гнати їх треба подалi звiдси. А то вдень вони вивiдають усе, а тодi вночi орудують. Такий паскудний люд пiшов, он у сто тридцять третьому номерi восени з корiнням викопали виноград. Хiба ж ото варить кебета, кореня всього вiн все одно не вiдкопав, перерубав. Той кущ кореня у новому грунтi хирiтиме три-чотири роки. Та за цей час iз чубука кращий корiнь виросте! Ото краще попросив би чубукiв i не брав грiха на душу...
Нiчого того не вiдаючи, Микита Єгорович гасав по мiсту на своєму горбоконику у пошуках лебiдки. I здається, знайшов.
Двоє жестяникiв знiмали бiля триповерхового будинку старi, проiржавiлi линви й чiпляли новi, свiжопофарбованi. Та не самi линви заволодiли увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидiв на стiльцi, точнiше - висiв, бо вiд стiльця линва тягнулася вгору на ролик пiд дахом, а звiдти вниз до лебiдки, прикрiпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловiк стояв на землi й клацав ручкою лебiдки, нiби качав воду помпою. Працював без натуги, однiєю рукою, а другий, що завис на стiльцi бiля стiни, пiднiмався вгору. Ось така лебiдка й потрiбна Микитi Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина i нiчого бiльше, а там буде ще й металева споруда, але вода пiдтримає. У водi предмети втрачають частину своєї ваги...
Таку списану лебiдку вiн добув у залiзничному депо. Майже за спасибi, якщо не враховувати дружнi взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасi, пригадуючи слова примiтивного вiршика, якого вчив колись у школi: "Все вдається, все бiжить, тiльки жити, тiльки жить!.." Гадки не мав, що його чекає.
...Линув час, закiнчили майструвати плiт. Микита Єгорович перевiрив кожну скобу, якими було скрiплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щiлинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привiз, позичивши списанi у таборi. Батискаф i лебiдка на своїх мiсцях. Можна було б обiйтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надiйнiше.
Скiльки радощiв було, коли вся команда, вiдштовхнувшись вiд берега, опинилася на плоту, що непомiтно й тихо рухався назустрiч срiблястим хвилям.
- Всi на середину! - командував Микита Єгорович. - Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду, а ми займемося своєю справою. Костя, на лебiдку! Володя, задраїти кришку батискафа!
- Як? - образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кiлочку. - А я? - адже вiн цього моменту чекав давно, а тепер на нього нiякої уваги. Замiсть людини туди вкинули мiшок з пiском.
- Ти - людина! - зробив вiдкриття Микита Єгорович. - А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевiрити герметичнiсть!
Вода - рiч пiдступна, вона знаходить всi невидимi щiлини. Все, що на березi вважається надiйним, пiд водою виявилося неякiсним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли i побачили у вiконце, що на днi бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено пiд воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовiрна! Хоча це ж недалеко вiд берега. А нащо те "далеко"? Хiба вночi, поспiшаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, вiдпливли трохи вiд берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж пiднiмати?..
Випробування й усунення недолiкiв закiнчили, коли вже вечорiло. Тодi пiдпливли до берега, ланцюгом прив'язали плiт до плакучої верби, що росла корiнням iз води, забрали весла та iнструменти й розiйшлися, щоб завтра вранцi розпочати випробування уже з людиною.
- Ти чого не спиш? - питала Василька мати, почувши, як вiн товчеться на старому диванi, який доживав свого вiку на дачi. Пружини пiд ним грали i виспiвували.
- Думаю! - мовив Василько по паузi.
- Мислитель! - вiдказала бабуся.
- I про що твої думки? - присiла до нього на лiжко мати.
- Про все, - вiдказав Василько, ухиляючись.
Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навiть не натякнув про це, бо дорослi не завжди розумiють дiтей. Не дай бог довiдаються, що Васильковi завтра спускатись пiд воду, обов'язково внесуть у це дiло свої корективи.
Останнiм часом Василько дивує не лише бабусю, а й матiр та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Дiловий, заклопотаний, навiть снiдати забуває.
Сьогоднiшнiй ранок не був виключенням.
Василько й цього разу став свiдком чергового розгрому. Комусь їхнiй задум не дає спокою. Плота нема пiд берегом. Його вiдв'язано й вiдiпхнуто майже на середину озера. Коли зiйшлися старшi, почали гадати, хто б мiг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.
- А чого йому пливти на середину, - заперечив Боцман. - Гарно веслом вiдштовхни, вiн самотужки туди дiйде.
Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на мiсце, не пiдозрюючи бiльше нiякої капостi. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидiти так нудно, вирiшили спробувати без нього.
Та й нащо чекати, коли вже все на мазi. Принесли весла, ящик з iнструментом. Костя Хiмiк десь дiстав рятiвне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима вiд одного з акванавтiв до другого, чекаючи команди.
- Ну? - Боцман чомусь глянув на Володю.
Василько все це зрозумiв так, як i належало. Швиденько, по-мавп'ячому залiз на бочку й пiрнув униз, як проробляв це на березi десяток разiв.
- Задраїти кришку!
Бочку накрили вiдкинутою кришкою, в петлi просилили баранцi й почали закручувати. Володя взяв кiнець чорного шланга, по якому мусить поступати повiтря в батискаф, i проказав у отвiр:
- Васильку, як ти там? - притулив кiнець шланга до вуха. Почувши вiдповiдь, кивнув Боцмановi i сказав: - Все гаразд. Та коли що, ми ж почуємо i назад!
- Вiра! - подав команду Боцман, i Костя поклацав рукояткою лебiдки.
Батискаф вiдiрвався вiд дощок i завис у повiтрi на ролику, через який проходив трос. Двоє хлопцiв стали з обох бокiв батискафа й вiдвели вiд краю плота.
- Майна! - прозвучав голос Боцмана.
Затрiщала вiдкинута собачка запобiжника, бочка чмокнула об воду й тихо стала занурюватися. Раптом ще недавно натягнутий струною трос одiрвався вiд лебiдки й полетiв у воду слiдом за батискафом. На якусь мить всi закам'янiли. Нiхто не чекав такого, адже трос надiйно закрiплено за валик лебiдки. Кинулися туди, аж з валика хтось витяг шплiнт, який тримав петлю троса. Оце була друга капость, i бiльш страшна, нiж перша. Не довго думаючи, Боцман скинув картуза, а тодi сорочку й штани й шубовснув у воду. Пiрнув на глибину за тросом. Володя вхопив кiнець шланга й запитав:
- Васильку, як ти там? Не забився?
- Гу-гу-гу! - почулося у вiдповiдь.
- Спокiйно! Не кричи, кажи тихо, як ти там?
- Сиджу! - почулося весело, адже вiн гадки не мав, що сидить на днi по-справжньому, без надiйного зв'язку з плотом - Темно! Нiчого не видно, сама муляка!
На третiй раз Боцман випiрнув з кiнцем троса. Як виявилося, тут не глибоко, але на днi за сотнi лiт зiбралося чимало муляки.
Трос прив'язали до валика й почали накручувати. Боцман стояв поряд з лебiдкою i приказував, пересилюючи тяжке дихання:
- Я ж казав, що баласт треба було чiпляти зверху, а не кидати всередину батискафа! Були б мiшки з пiском на гаках зверху, я скинув би, i батискаф сам виплив би на поверхню!
- Догори дном! - уточнив Володя. - А в ньому ж людина!
Одне слово, батискаф уже був на плоту, i всi побачили у вiконце прилiпленого з середини до скла носа. Василько почувався прекрасно. Це був єдиний чоловiк, який нiчого не знав про пригоду з тросом i який у першу чергу мiг постраждати вiд цього, якби не завзятiсть Боцмана та й усiєї команди. Не встигли вiдгвинтити баранцi й випустити на волю першого у цих краях акванавта, як почули свист.
На березi стояв облуплений "Запорожець", а його власник сварився кулаком. Вiн бачив метушню на плоту, бачив, як витягали батискаф. Рухи якiсь поспiшнi, знервованi. Микита Єгорович подумав, що хлоп'яки наважилися на самовольство й натворили шкоди. Та Василько, який вискочив з бочки, як той дух iз пляшки, заспокоїв його. Бiди не трапилося.
Пiсля доброго прочухана своїм пiдлеглим Сорокалiт залякав їх тим, що кине цю затiю, якщо в командi не буде належної дисциплiни. Пiдписку вiн з кожного не брав, але нагородив поглядом таким, вiд якого очi самi опускалися долу.
Та не це головне.
Власна дисциплiна пiддається контролю, а що робити з отим шкiдником, який заважає роботi, який псує пристрiй i намагається перешкодити грандiозному задумовi? Хто вiн i чому це робить? Може, й справдi рибалки, що сидять то тут, то там пiд кущами на березi, де нема очерету? Але ж їм це не заважає.
Проведена спроба примусила Микиту Єгоровича замислитись. Справдi, що можна бачити з вiконця батискафа, коли на днi метрової товщини муляка? Звичайно, плiт може перемiщатись. Але й навпомацки складно щось знайти. Треба придумати щось надiйнiше. А тим часом встановити засаду й спiймати того, хто намагається завадити роботi.
Все пригадували так, як напередоднi, нiбито завтра вони почнуть вже справжню роботу по вивченню дна. Прив'язали плiт ланцюгом до дерева й замкнули на величезний замок.
Микита Єгорович намазався купленим в аптецi мастилом вiд комарiв, взяв вудку й замаскувався неподалiк в кущах так, що йому було видно плiт на свiтлому тлi неба, яке вiдбивалося у водi. Часу не марнував, ловив рибу i навiть вдало, бо бiля нiг у вiдрi вже хлюпалося кiлька окунькiв.
Понад очеретами качка водила свiй виводок, вчила малих пiрнати, не пiдiймаючи бризок. Вже було за пiвнiч, i Микита, як-то кажуть, збирався змотувати вудки, як на плоту забовванiла тiнь людини, що рухалася обережно, злодiйкувато. Микита поклав вудку й поспiшив берегом у тому напрямi. Зупинився за кущем, щоб переконатися, що це справдi зловмисник. Що ж вiн робить? Вiдкручує кришку батискафа. Вiдкрутив i що? Взяв пiд пахву й виходить на берег.
Микита вийшов iз сховища й перетнув шлях незнайомцевi.
- Ой, - здригнувся той, побачивши перед собою високу постать молодика. Кришка випала з-пiд пахви, дзенькнула об камiння. Перед Микитою стояв чорнобородий сторож. Вiн так розгубився, що навiть не кинувся втiкати.
- I що це ви робите, дiду Мартине?
- А ви що ото замислили, трохи хлопця не втопили! - пiшов у наступ старий, бо й справдi, казати бiльше нiчого.
- Так це ви рятуєте хлопця?
- I хлопця, i... тут я намiтив зробити собi кладку, щоб... ловити рибу, а ви...
Так i розiйшлися, не порозумiвшись. Микита Єгорович ламав голову, намагаючись вiдгадати, що штовхає старого на цi темнi витiвки? Нi, те, що вiн каже, - брехня й вигадки, а що насправдi - розгадати складно.
Та ця подiя поступилася мiсцем бiльш важливим. Треба було обмацувати дно. Звичайно, не все, частину, лише пiд цим берегом. Однак пiд водою якiсь кущi, вони не дають змоги пройти щуповi зверху. Туди треба заглянути. А як добратись, не пiднявши муляку? Мабуть, не один день, не один тиждень ще ламав би голову, якби на очi не потрапила замiтка в газетi пiд назвою: "Багатство пiд ногами". Виявилося, що то не муляка в озерi, а багатство. Його належить дiстати...
А як? Плiт вже є. Потрiбен простий пристрiй, двигун i шланги. Один шланг, опущений у воду, засмоктує муляку разом з водою i через другий шланг подає на берег. Там вода стiкає, а муляка залишається. А то вже не муляка, а, як пишеться в газетi, - сапропель. Назва незвична, але звикати до неї доведеться. Без цього сапропелю не знайти на днi озера металеву скриню з коштовностями.
Люди в селi встають рано, це Микита Єгорович знав i тому завiв i поставив будильник на шосту. Щоправда, це був зайвий клопiт. Дiд у нього точнiший за будь-який будильник. Тiльки скажи коли, в який час, i вiн тебе безпомилково, без годинника розбудить. Одне слово, Микита не проспав. Мотонув на своєму "Запорожцi" у мiсто й звiдти прикотив на "Нивi" з товаришем. Чому на "Нивi", а тому, що в нас ще до цих пiр зустрiчають людину по одежi, а проводжають... теж по тому, в чому вона зодягнена й на чому приїхала. Справа в тiм, що Микита Єгорович пiдкотив на "Нивi" до вiкон колгоспної контори, вийшов iз машини i гепнув дверцятами з таким розрахунком, щоб з контори виглянули у вiкно. Голову колгоспу Анатолiя Iларiоновича, розмашистого авантюриста, ласого до чарки, але й до роботи беручкого, Микита знав. Знав i слабину його натури - тримати носа за вiтром.
Увiйшовши до кабiнету, зняв солом'яного бриля, вклонився й почав чекати, доки голова звiльниться вiд жiнки, яка насiдала на нього, вимагаючи поливальника на городництво, бо той, що був, взяв в оренду гектар низу й вирощує огiрки.
- Я теж можу взяти гектар! - кричала вона.
- Бери, хто тобi не дає, - смикав плечем голова. - Тiльки не низу, а там, на шпилi, на пiсочку!
- Батьковi своєму вiддай, який розумний! - сердилася жiнка. На пiсочку сосна росте, а я маю вирощувати городину. Даси менi гною машин десяток на той гектар?
- Я дам! - встряв в розмову Микита Єгорович.
- А ти хто такий? - повернулася до нього жiнка.
- Яка рiзниця! - пiдняв руки Микита Єгорович. - Я сказав, що дам вам десять МАЗiв добрив, кращих за будь-який чорнозем! Анатолiю Iларiоновичу, я затримаю вашу увагу на кiлька хвилин, але ви не пошкодуєте! Я напав на золоту жилу!
- Виставити охорону? - пожартував голова.
- Поки що не треба, - запевнив Микита Єгорович, пiдходячи до столу, й, повернувшись до вiкна, став читати з газети: "За даними вчених-фахiвцiв, в нашiй державi поклади сапропелю - якiсного органiчного добрива, що збiльшує, як показала практика, врожаї овочевих i зернових культур в кiлька разiв, складають 100 мiльярдiв тонн. Але добувають його лише на озерах Ново (Ярославська область) i Маарду (Естонiя) в мiзерних кiлькостях.
Ще в 1922 роцi Володимир Iллiч Ленiн писав, що майбутнє врожаїв Середньої Росiї лежить в болотах i озерах. Та до сьогоднi сапропель знаходиться лише в природi, його не добувають i не використовують в широких масштабах.
Парадоксальна ситуацiя - в державi в дефiцитi продовольство, люди i все живе навколо вбивається хiмiєю (мiнеральними добривами i пестицидами), земля втрачає родючiсть, а пiд ногами лежить речовина, що вирiшує всi подальшi найскладнiшi проблеми - продовольчу i екологiчну. А наша господарська система глуха й слiпа до цього.
Рада Мiнiстрiв СРСР повинна в термiновому порядку, врештi-решт, наважитися на iндустрiалiзацiю видобутку, на широкомасштабнi розробки i використання сапропелю i замiну ним хiмiзацiї. Все це мусить бути враховане в розробцi плану на цей i найближчi роки".
Микита Єгорович закiнчив читати й подивився на голову запитливо, чекаючи його реакцiї.
- Я вже чув про це. Що воно за штуковина?
- Ви чули? Це унiверсальне добриво, яке збиралося тисячами рокiв на днi озера. Це всi живi iстоти, що вiдмирали, залягали там i перетворювалися на таке добриво, яке не снилося навiть курям з їхнiм послiдом! Я знаю вашi землi, точнiше - вашi пiски. Окрiм низу у вас же самi супiски. В мене є пропозицiя, як пiдняти родючiсть ваших полiв на сто процентiв!
Оскiльки Микита Єгорович говорив у не зовсiм серйозному тонi, то й голова все те сприймав вiдповiдно. Все це розмови, а розмовами наша дiйснiсть вже починає захлинатися. Кажуть, спочатку було слово. А в нас i спочатку, й потiм, i завтра все слова, слова i слова. А слова, як грошi, незабезпеченi товаром. Чим їх бiльше, тим менша їх вага, тим менше їм вiри. А зрештою вони починають викликати вiдразу. Мабуть, дiйде до того, що всi заклики, лозунги, обiцянки буде заборонено, як сигнали автомобiлiв на вулицi. Про це думав Анатолiй Iларiонович, споглядаючи молодика, що стояв посеред кабiнету й теревенив про щось, допомагаючи собi жестами.
- Так що ви скажете на це? - запитав Микита Єгорович, здивований глибокодумним мовчанням голови.
- На що?
- Ну, я пропоную свої послуги. В мене є люди, є плiт, є озеро, в якому сапропелю вистачить на всi вашi поля. Ви менi даєте в оренду один трактор з причепом, двигун з насосом, навантажувач i ще деякi дрiбницi. Сапропель я буду продавати вам по божеськiй цiнi, а зароблене пополам. Чого ж ви мовчите?
- Думаю.
- Не пiдходять умови?
- Нi, не влаштовує назва.
- Яка? - здивувався Микита Єгорович.
- Са-про-пель? - проказав по складах i знизав плечима.
- А при чому тут назва?
- Е, що не кажи, все починається з назви. Он у нас сусiднiй колгосп називається "Друга п'ятирiчка". I що ти думаєш, у них врожаї й зараз на рiвнi часiв другої п'ятирiчки! Вони все ще борються за стопудовий врожай. А ми на низових масивах маємо вже по чотириста!
- Так з допомогою сапропелю ви матимете такий врожай на всiх полях! Дивiться, думайте, тiльки не довго, а то...
- А то що буде? - мружив око голова.
- Я обiйдусь i без вас!
- А озеро? За оренду озера все одно доведеться платити менi проценти.
- Коли вже на те пiшло, а воно, як бачу, таки пiшло, то озеро державне. Як i вся земля вашого колгоспу. Ви ото декому роздали землю в оренду, а це ж порушення закону! Колгосп не має права вiддавати землю в оренду. Вiн сам орендатор у держави. А про озеро й згадувати не слiд.
- Якщо ти так ставиш питання, я тобi доведу, що озеро колгоспне, - натис на кнопку в столi, i до кабiнету заглянула сивоголова жiнка. - Оксано Петрiвно, де карта наших угiдь?
- План? - перепитала жiнка.
- Ну, план.
- Здаюсь! - пiдняв руки Микита Єгорович. - Озеро ваше. В такому разi вам доведеться платити за те, що я його вам очищу й пiдготую для розведення риби. Ви менi заплатите за роботу, а дачники платитимуть по сто карбованцiв за машину сапропелю. Отож матиму подвiйну вигоду.
- Слухай, чоловiче, ти молодий та раннiй. В мене нема юриста. Не хочеш на цю посаду? Зарплата хороша, харчi виписуватиму з комори.
- Спасибi за довiр'я, Анатолiю Iларiоновичу, але в мене руки сверблять до роботи. Тим бiльше, що мене чекає бригада.
Голова подумав-подумав та й зрештою погодився на виставленi умови, бо справа перспективна. Микита Єгорович повертався до своєї юної бригади в доброму настрої.
6. ПОПЕРЕДУ МОРЕ
Третiй день Микита Єгорович гасав на своєму горбоконику, дiстаючи в колгоспi все потрiбне для нового агрегату, писав заяви, виписував накладнi й залишав розписки.
Третiй день його команда знаходилася мiж небом i землею. Купалися на пляжi, неподалiк вiд пiонерського табору, бо там, де дачi, рибу ловити можна, а купатися незручно, обривчастий берег, i муляка закипає бульбами, насичуючи повiтря смородом.
Микита Єгорович хвилинки вiльної не мав, щоб заскочити до них. А така довга вiдсутнiсть Сорокалiта розхолоджувала хлопцiв, наводила на нехорошi роздуми. Особливо тодi, коли тебе пiд'юджують i хiхiкають за спиною. Все це, звичайно, Рая. Це вона сiє пiдозру щодо Микити Єгоровича i його дружби з Ляною Григорiвною. Це вона пророкує класичний фiнал такої дружби: одруження i все iнше, що з того витiкає. А в сiмейного чоловiка, звiсно, нема вiльного часу для таких дурниць, як спускання пiд воду...
Сонце було в зенiтi, i вся бригада акванавтiв разом з дiвчатами Iриною, Раєю i маленькою Каринкою зiбралися йти додому. Раптом Боцман, що бiльше вiд усiх переживав вiдсутнiсть Сорокалiта, мовив до товаришiв:
- Увага! Не треба панiки! - вiн приклав до очей зiгнутi трубками пальцi рук, нiби дивився через бiнокль, i став коментувати те, що бачив i що бачили iншi. - Прибув якийсь вантаж! Це добре. Краще, коли привозять, нiж коли вивозять. Щось габаритне i важке, бо здоровi дядьки зсовують той пристрiй униз по дрючках...
Так, справдi, в цей час у дворику сторожевої будки розвантажували пристрiй - насос i двигун, встановленi на металевих полозах. Коли машина поїхала назад, а хлоп'ята пiдiйшли i мимоволi вишикувалися, спостерiгаючи за тим, як Микита Єгорович вiдмиває пiд умивальником руки вiд мазути, Рая подала голос:
- Будемо поливати городи дачникам i заробляти грошi.
- Точно! - пiдiйшов до них Микита Єгорович. - Молодчина дiвчино! Ти дивишся в корiнь! Перш за все нам потрiбнi грошi. Якщо ми думаємо про справжнiй батискаф чи батисферу, потрiбнi чималi грошi. I ми їх заробимо!
- Що-о, справдi будемо поливати? - розчаровано мовив Боцман.
- На поливi багато не заробиш. Ми вiдкриваємо золоту жилу! Час настав такий, що люди, якi мислять i дiють, мають можливiсть за свою працю одержували належну винагороду!
Микита Єгорович у доступнiй формi виклав хлопцям свої плани добування муляки з дна озера. Показав документи, якi свiдчили про те, що з колгоспом укладено угоду на поставку на поля сухого намулу, по-науковому - сапропелю.
Агрегат належить встановити на плоту i з дна озера подавати намул разом з водою на берег.
- Цього лiта ми попрацюємо, заробимо грошей, якi будемо складати на книжку, а наступного лiта поїдемо на море. Взимку розробимо план i креслення справжнього батискафа. Ознайомимося з усiм тим, що вже є на свiтi. Прочитаємо все написане про вивчення морського дна i будiвництво батискафiв. Всi твори француза Iва Кусто...
- I ви думаєте, що на муляцi можна заробити грошi? - засумнiвався Володя. - Та ще такi, яких би вистачило на будiвництво батискафа i поїздку на море?
- Я вам сказав, що це - золота жила! - переконував Микита Єгорович, хоча думав у цей час не стiльки про батискаф i сапропель, скiльки про дно озера i металевий сейф, у якому, за словами дiда, має бути щось вагомiше за цю затiю.
Розумiючи стан хлоп'якiв, без яких йому не обiйтись, Микита Єгорович малював їм прекраснi картини, але намагався не вiдриватися вiд реальностi. Праця й справдi не важка. Хтось один сидить на плоту бiля двигуна i шланга, що смокче муляку з дна озера. На березi черговий чи двоє з лопатами i сапами спрямовують воду з мулякою у якiсь ямки чи загати, де б намул осiдав, а вода стiкала поступово назад у озеро чи просочувалася в землю. Фiзичне навантаження мiзерне. Тут може ходити з сапою навiть Василько. Якщо все пiде гаразд, то працювати можна у двi, а то й у три змiни. Третю - нiчну, Микита Єгорович бере на себе, про що й сказав хлоп'ятам.
- I самi будете вночi? - засумнiвалася Рая i багатозначно усмiхнулась.
- Можу тебе взяти, щоб не так нудно було, - вiдказав Микита Єгорович, вiдбрив, так би мовити, гостроязику.
- Нащо вам ми, у вас є старшi. Ляна Григорiвна, наприклад, з якою буде вам веселiше. На весiлля покличете?
- Обов'язково, тiльки ж це не скоро, - не розумiв Микита Єгорович, до чого все це.
Є на свiтi люди, яким здається, що вчора все було прекрасно, сьогоднi гiрше, а завтра буде якщо й не гiрше, то й не краще. Пiшов снiжок, всi навколо радiють, адже це якось пiдiйме настрiй, а такий вiдкопилить губу i скаже: а чого радiти, вiн все одно розтане. Людина живе на свiтi. Теж нiчого радiсного, все одно помре. Микита Єгорович дивився на Раю i думав, що така навiть на весiллi скаже: "А що тут хорошого? Зараз розлучень бiльше, нiж заручень та шлюбiв".
- I якого бiса пiд водою робити? На сушi мало мiсця? - бурчав старий. - Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?
- Як це порожню? - дивувався Василько. - Там буду я!
- Так, - мовила Iринка. - Це наш акванавт.
- Акванавт? - повторив незнайоме слово сторож i додав недбало: - Сопливий. Я скажу батьковi, то вiн швидко наведе порядок. Пiд воду закортiло, нiби землi їм мало...
5. ЗАНУРЕННЯ
Наїждженим шляхом до озера мчав "Запорожець". Машина взяла трохи лiворуч, щоб не заважати транспортовi, якщо такий нагодиться, й заглухла. Микита Єгорович вискочив, привiтався, скинувши догори руку, й почав знiмати з багажника величезний i важкий бублик чорного шланга.
Першими дiвчата помiтили на передньому сидiннi блондинку, що байдужими очима поглядала на метушню у дворику. Рая пхикнула в кулак i штовхнула лiктем подругу, вказавши очима на блондинку, та Iринка й сама вже побачила.
- А що я казала! - хiхiкнула Рая, закопилюючи губку.
- Нащо такий важкий? - питав Боцман, вкладаючи шланг бiля дрючкiв. - У нас же є шланг.
- То не шланг, - вiдмахнувся Микита Єгорович. - То кишка! Вiн тонкостiнний, його водою злiпить i хана! Дихати буде нiчим. А це такий, що витримає навiть десятиметрову глибину! - Iз багажника дiстав кропив'яний мiшок зi скарбами. - Приготуйте баранцi, прогонiть по кiлька разiв у тисках, а я приїду, поприварюю i будемо пробувати на герметичнiсть! Я недовго, ось Ляну Григорiвну вiдвезу до табору й повернуся! - закiнчив, пiрнаючи в машину.
"Запорожець" заторохтiв, заскреготiв шестернями, затрясся, як у лихоманцi, а тодi зiрвався з мiсця й помчав так, нiби за ним гналися. Рая зухвало походжала серед "акванавтiв". Руки в боки, усмiшечка i примруженi очi. Хлопцi й самi зрозумiли, в чому справа, чого це вона розходилася. На її пiд'юджування, пiдколювання i взагалi на всi її теревенi не звертали уваги, але... Якось так виходить, що вона бачить далi всiх, i життя тече за її пророкуванням. А що коли й цей одружиться?
Розтривоженi "акванавти", чекаючи бiди з одного боку, забули що вона може прийти з протилежного. А бiда - штуковина каверзна, вона любить дивувати своєю появою.
Першим зустрiвся з нею Василько, якому бiльше за всiх хотiлося пiд воду, аби якось вiдзначитися, зробити щось дивне i прекрасне. У цiй грандiознiй затiї, яку готували старшi пiд керiвництвом Микити Єгоровича, вiн має бути головним героєм. Хто полiзе в бочку? Боцман з його черевцем? Чи Володя довгоногий? Чи Костя Бакалюк за прiзвиськом Хiмiк? Нiхто там не вмiститься. Виходить, що без Василька їм не обiйтись. I вся слава буде кому? Хто знає тих, що будували ракету i супутник для Гагарiна? Нiхто, а вiн нiчого не будував, сiв собi, пролетiв туди й назад i, будь здоров, Герой!
Тому-то Василько щодня першим прибiгав до сторожевого хлiвчика, спочатку приглядався до батискафа - бочки з вiконцем, патрубками i кришкою на баранцях, потiм обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.
Цього разу вiн прикотив сюди на братовому велосипедi ще ранiше. Ледь не впав, побачивши розгардiяш у дворi. Кому ж вони стали на завадi? Тиски вирвано з землi, догори дном стирчить iз води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, пiдбурюваний злiстю. На кого i на що?
Приїхав на велосипедi темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, спiвчуваючи. Справа в тiм, що вiн сторожує тiльки взимку, а влiтку покладає надiї на те, що тут вдень i вночi люди. Коли зiбралися всi, крiм Микити Єгоровича, старий висловив припущення:
- Звiсно хто, рибалки вночi. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки i шастають по городах. Гнати їх треба подалi звiдси. А то вдень вони вивiдають усе, а тодi вночi орудують. Такий паскудний люд пiшов, он у сто тридцять третьому номерi восени з корiнням викопали виноград. Хiба ж ото варить кебета, кореня всього вiн все одно не вiдкопав, перерубав. Той кущ кореня у новому грунтi хирiтиме три-чотири роки. Та за цей час iз чубука кращий корiнь виросте! Ото краще попросив би чубукiв i не брав грiха на душу...
Нiчого того не вiдаючи, Микита Єгорович гасав по мiсту на своєму горбоконику у пошуках лебiдки. I здається, знайшов.
Двоє жестяникiв знiмали бiля триповерхового будинку старi, проiржавiлi линви й чiпляли новi, свiжопофарбованi. Та не самi линви заволодiли увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидiв на стiльцi, точнiше - висiв, бо вiд стiльця линва тягнулася вгору на ролик пiд дахом, а звiдти вниз до лебiдки, прикрiпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловiк стояв на землi й клацав ручкою лебiдки, нiби качав воду помпою. Працював без натуги, однiєю рукою, а другий, що завис на стiльцi бiля стiни, пiднiмався вгору. Ось така лебiдка й потрiбна Микитi Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина i нiчого бiльше, а там буде ще й металева споруда, але вода пiдтримає. У водi предмети втрачають частину своєї ваги...
Таку списану лебiдку вiн добув у залiзничному депо. Майже за спасибi, якщо не враховувати дружнi взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасi, пригадуючи слова примiтивного вiршика, якого вчив колись у школi: "Все вдається, все бiжить, тiльки жити, тiльки жить!.." Гадки не мав, що його чекає.
...Линув час, закiнчили майструвати плiт. Микита Єгорович перевiрив кожну скобу, якими було скрiплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щiлинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привiз, позичивши списанi у таборi. Батискаф i лебiдка на своїх мiсцях. Можна було б обiйтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надiйнiше.
Скiльки радощiв було, коли вся команда, вiдштовхнувшись вiд берега, опинилася на плоту, що непомiтно й тихо рухався назустрiч срiблястим хвилям.
- Всi на середину! - командував Микита Єгорович. - Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду, а ми займемося своєю справою. Костя, на лебiдку! Володя, задраїти кришку батискафа!
- Як? - образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кiлочку. - А я? - адже вiн цього моменту чекав давно, а тепер на нього нiякої уваги. Замiсть людини туди вкинули мiшок з пiском.
- Ти - людина! - зробив вiдкриття Микита Єгорович. - А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевiрити герметичнiсть!
Вода - рiч пiдступна, вона знаходить всi невидимi щiлини. Все, що на березi вважається надiйним, пiд водою виявилося неякiсним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли i побачили у вiконце, що на днi бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено пiд воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовiрна! Хоча це ж недалеко вiд берега. А нащо те "далеко"? Хiба вночi, поспiшаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, вiдпливли трохи вiд берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж пiднiмати?..
Випробування й усунення недолiкiв закiнчили, коли вже вечорiло. Тодi пiдпливли до берега, ланцюгом прив'язали плiт до плакучої верби, що росла корiнням iз води, забрали весла та iнструменти й розiйшлися, щоб завтра вранцi розпочати випробування уже з людиною.
- Ти чого не спиш? - питала Василька мати, почувши, як вiн товчеться на старому диванi, який доживав свого вiку на дачi. Пружини пiд ним грали i виспiвували.
- Думаю! - мовив Василько по паузi.
- Мислитель! - вiдказала бабуся.
- I про що твої думки? - присiла до нього на лiжко мати.
- Про все, - вiдказав Василько, ухиляючись.
Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навiть не натякнув про це, бо дорослi не завжди розумiють дiтей. Не дай бог довiдаються, що Васильковi завтра спускатись пiд воду, обов'язково внесуть у це дiло свої корективи.
Останнiм часом Василько дивує не лише бабусю, а й матiр та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Дiловий, заклопотаний, навiть снiдати забуває.
Сьогоднiшнiй ранок не був виключенням.
Василько й цього разу став свiдком чергового розгрому. Комусь їхнiй задум не дає спокою. Плота нема пiд берегом. Його вiдв'язано й вiдiпхнуто майже на середину озера. Коли зiйшлися старшi, почали гадати, хто б мiг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.
- А чого йому пливти на середину, - заперечив Боцман. - Гарно веслом вiдштовхни, вiн самотужки туди дiйде.
Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на мiсце, не пiдозрюючи бiльше нiякої капостi. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидiти так нудно, вирiшили спробувати без нього.
Та й нащо чекати, коли вже все на мазi. Принесли весла, ящик з iнструментом. Костя Хiмiк десь дiстав рятiвне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима вiд одного з акванавтiв до другого, чекаючи команди.
- Ну? - Боцман чомусь глянув на Володю.
Василько все це зрозумiв так, як i належало. Швиденько, по-мавп'ячому залiз на бочку й пiрнув униз, як проробляв це на березi десяток разiв.
- Задраїти кришку!
Бочку накрили вiдкинутою кришкою, в петлi просилили баранцi й почали закручувати. Володя взяв кiнець чорного шланга, по якому мусить поступати повiтря в батискаф, i проказав у отвiр:
- Васильку, як ти там? - притулив кiнець шланга до вуха. Почувши вiдповiдь, кивнув Боцмановi i сказав: - Все гаразд. Та коли що, ми ж почуємо i назад!
- Вiра! - подав команду Боцман, i Костя поклацав рукояткою лебiдки.
Батискаф вiдiрвався вiд дощок i завис у повiтрi на ролику, через який проходив трос. Двоє хлопцiв стали з обох бокiв батискафа й вiдвели вiд краю плота.
- Майна! - прозвучав голос Боцмана.
Затрiщала вiдкинута собачка запобiжника, бочка чмокнула об воду й тихо стала занурюватися. Раптом ще недавно натягнутий струною трос одiрвався вiд лебiдки й полетiв у воду слiдом за батискафом. На якусь мить всi закам'янiли. Нiхто не чекав такого, адже трос надiйно закрiплено за валик лебiдки. Кинулися туди, аж з валика хтось витяг шплiнт, який тримав петлю троса. Оце була друга капость, i бiльш страшна, нiж перша. Не довго думаючи, Боцман скинув картуза, а тодi сорочку й штани й шубовснув у воду. Пiрнув на глибину за тросом. Володя вхопив кiнець шланга й запитав:
- Васильку, як ти там? Не забився?
- Гу-гу-гу! - почулося у вiдповiдь.
- Спокiйно! Не кричи, кажи тихо, як ти там?
- Сиджу! - почулося весело, адже вiн гадки не мав, що сидить на днi по-справжньому, без надiйного зв'язку з плотом - Темно! Нiчого не видно, сама муляка!
На третiй раз Боцман випiрнув з кiнцем троса. Як виявилося, тут не глибоко, але на днi за сотнi лiт зiбралося чимало муляки.
Трос прив'язали до валика й почали накручувати. Боцман стояв поряд з лебiдкою i приказував, пересилюючи тяжке дихання:
- Я ж казав, що баласт треба було чiпляти зверху, а не кидати всередину батискафа! Були б мiшки з пiском на гаках зверху, я скинув би, i батискаф сам виплив би на поверхню!
- Догори дном! - уточнив Володя. - А в ньому ж людина!
Одне слово, батискаф уже був на плоту, i всi побачили у вiконце прилiпленого з середини до скла носа. Василько почувався прекрасно. Це був єдиний чоловiк, який нiчого не знав про пригоду з тросом i який у першу чергу мiг постраждати вiд цього, якби не завзятiсть Боцмана та й усiєї команди. Не встигли вiдгвинтити баранцi й випустити на волю першого у цих краях акванавта, як почули свист.
На березi стояв облуплений "Запорожець", а його власник сварився кулаком. Вiн бачив метушню на плоту, бачив, як витягали батискаф. Рухи якiсь поспiшнi, знервованi. Микита Єгорович подумав, що хлоп'яки наважилися на самовольство й натворили шкоди. Та Василько, який вискочив з бочки, як той дух iз пляшки, заспокоїв його. Бiди не трапилося.
Пiсля доброго прочухана своїм пiдлеглим Сорокалiт залякав їх тим, що кине цю затiю, якщо в командi не буде належної дисциплiни. Пiдписку вiн з кожного не брав, але нагородив поглядом таким, вiд якого очi самi опускалися долу.
Та не це головне.
Власна дисциплiна пiддається контролю, а що робити з отим шкiдником, який заважає роботi, який псує пристрiй i намагається перешкодити грандiозному задумовi? Хто вiн i чому це робить? Може, й справдi рибалки, що сидять то тут, то там пiд кущами на березi, де нема очерету? Але ж їм це не заважає.
Проведена спроба примусила Микиту Єгоровича замислитись. Справдi, що можна бачити з вiконця батискафа, коли на днi метрової товщини муляка? Звичайно, плiт може перемiщатись. Але й навпомацки складно щось знайти. Треба придумати щось надiйнiше. А тим часом встановити засаду й спiймати того, хто намагається завадити роботi.
Все пригадували так, як напередоднi, нiбито завтра вони почнуть вже справжню роботу по вивченню дна. Прив'язали плiт ланцюгом до дерева й замкнули на величезний замок.
Микита Єгорович намазався купленим в аптецi мастилом вiд комарiв, взяв вудку й замаскувався неподалiк в кущах так, що йому було видно плiт на свiтлому тлi неба, яке вiдбивалося у водi. Часу не марнував, ловив рибу i навiть вдало, бо бiля нiг у вiдрi вже хлюпалося кiлька окунькiв.
Понад очеретами качка водила свiй виводок, вчила малих пiрнати, не пiдiймаючи бризок. Вже було за пiвнiч, i Микита, як-то кажуть, збирався змотувати вудки, як на плоту забовванiла тiнь людини, що рухалася обережно, злодiйкувато. Микита поклав вудку й поспiшив берегом у тому напрямi. Зупинився за кущем, щоб переконатися, що це справдi зловмисник. Що ж вiн робить? Вiдкручує кришку батискафа. Вiдкрутив i що? Взяв пiд пахву й виходить на берег.
Микита вийшов iз сховища й перетнув шлях незнайомцевi.
- Ой, - здригнувся той, побачивши перед собою високу постать молодика. Кришка випала з-пiд пахви, дзенькнула об камiння. Перед Микитою стояв чорнобородий сторож. Вiн так розгубився, що навiть не кинувся втiкати.
- I що це ви робите, дiду Мартине?
- А ви що ото замислили, трохи хлопця не втопили! - пiшов у наступ старий, бо й справдi, казати бiльше нiчого.
- Так це ви рятуєте хлопця?
- I хлопця, i... тут я намiтив зробити собi кладку, щоб... ловити рибу, а ви...
Так i розiйшлися, не порозумiвшись. Микита Єгорович ламав голову, намагаючись вiдгадати, що штовхає старого на цi темнi витiвки? Нi, те, що вiн каже, - брехня й вигадки, а що насправдi - розгадати складно.
Та ця подiя поступилася мiсцем бiльш важливим. Треба було обмацувати дно. Звичайно, не все, частину, лише пiд цим берегом. Однак пiд водою якiсь кущi, вони не дають змоги пройти щуповi зверху. Туди треба заглянути. А як добратись, не пiднявши муляку? Мабуть, не один день, не один тиждень ще ламав би голову, якби на очi не потрапила замiтка в газетi пiд назвою: "Багатство пiд ногами". Виявилося, що то не муляка в озерi, а багатство. Його належить дiстати...
А як? Плiт вже є. Потрiбен простий пристрiй, двигун i шланги. Один шланг, опущений у воду, засмоктує муляку разом з водою i через другий шланг подає на берег. Там вода стiкає, а муляка залишається. А то вже не муляка, а, як пишеться в газетi, - сапропель. Назва незвична, але звикати до неї доведеться. Без цього сапропелю не знайти на днi озера металеву скриню з коштовностями.
Люди в селi встають рано, це Микита Єгорович знав i тому завiв i поставив будильник на шосту. Щоправда, це був зайвий клопiт. Дiд у нього точнiший за будь-який будильник. Тiльки скажи коли, в який час, i вiн тебе безпомилково, без годинника розбудить. Одне слово, Микита не проспав. Мотонув на своєму "Запорожцi" у мiсто й звiдти прикотив на "Нивi" з товаришем. Чому на "Нивi", а тому, що в нас ще до цих пiр зустрiчають людину по одежi, а проводжають... теж по тому, в чому вона зодягнена й на чому приїхала. Справа в тiм, що Микита Єгорович пiдкотив на "Нивi" до вiкон колгоспної контори, вийшов iз машини i гепнув дверцятами з таким розрахунком, щоб з контори виглянули у вiкно. Голову колгоспу Анатолiя Iларiоновича, розмашистого авантюриста, ласого до чарки, але й до роботи беручкого, Микита знав. Знав i слабину його натури - тримати носа за вiтром.
Увiйшовши до кабiнету, зняв солом'яного бриля, вклонився й почав чекати, доки голова звiльниться вiд жiнки, яка насiдала на нього, вимагаючи поливальника на городництво, бо той, що був, взяв в оренду гектар низу й вирощує огiрки.
- Я теж можу взяти гектар! - кричала вона.
- Бери, хто тобi не дає, - смикав плечем голова. - Тiльки не низу, а там, на шпилi, на пiсочку!
- Батьковi своєму вiддай, який розумний! - сердилася жiнка. На пiсочку сосна росте, а я маю вирощувати городину. Даси менi гною машин десяток на той гектар?
- Я дам! - встряв в розмову Микита Єгорович.
- А ти хто такий? - повернулася до нього жiнка.
- Яка рiзниця! - пiдняв руки Микита Єгорович. - Я сказав, що дам вам десять МАЗiв добрив, кращих за будь-який чорнозем! Анатолiю Iларiоновичу, я затримаю вашу увагу на кiлька хвилин, але ви не пошкодуєте! Я напав на золоту жилу!
- Виставити охорону? - пожартував голова.
- Поки що не треба, - запевнив Микита Єгорович, пiдходячи до столу, й, повернувшись до вiкна, став читати з газети: "За даними вчених-фахiвцiв, в нашiй державi поклади сапропелю - якiсного органiчного добрива, що збiльшує, як показала практика, врожаї овочевих i зернових культур в кiлька разiв, складають 100 мiльярдiв тонн. Але добувають його лише на озерах Ново (Ярославська область) i Маарду (Естонiя) в мiзерних кiлькостях.
Ще в 1922 роцi Володимир Iллiч Ленiн писав, що майбутнє врожаїв Середньої Росiї лежить в болотах i озерах. Та до сьогоднi сапропель знаходиться лише в природi, його не добувають i не використовують в широких масштабах.
Парадоксальна ситуацiя - в державi в дефiцитi продовольство, люди i все живе навколо вбивається хiмiєю (мiнеральними добривами i пестицидами), земля втрачає родючiсть, а пiд ногами лежить речовина, що вирiшує всi подальшi найскладнiшi проблеми - продовольчу i екологiчну. А наша господарська система глуха й слiпа до цього.
Рада Мiнiстрiв СРСР повинна в термiновому порядку, врештi-решт, наважитися на iндустрiалiзацiю видобутку, на широкомасштабнi розробки i використання сапропелю i замiну ним хiмiзацiї. Все це мусить бути враховане в розробцi плану на цей i найближчi роки".
Микита Єгорович закiнчив читати й подивився на голову запитливо, чекаючи його реакцiї.
- Я вже чув про це. Що воно за штуковина?
- Ви чули? Це унiверсальне добриво, яке збиралося тисячами рокiв на днi озера. Це всi живi iстоти, що вiдмирали, залягали там i перетворювалися на таке добриво, яке не снилося навiть курям з їхнiм послiдом! Я знаю вашi землi, точнiше - вашi пiски. Окрiм низу у вас же самi супiски. В мене є пропозицiя, як пiдняти родючiсть ваших полiв на сто процентiв!
Оскiльки Микита Єгорович говорив у не зовсiм серйозному тонi, то й голова все те сприймав вiдповiдно. Все це розмови, а розмовами наша дiйснiсть вже починає захлинатися. Кажуть, спочатку було слово. А в нас i спочатку, й потiм, i завтра все слова, слова i слова. А слова, як грошi, незабезпеченi товаром. Чим їх бiльше, тим менша їх вага, тим менше їм вiри. А зрештою вони починають викликати вiдразу. Мабуть, дiйде до того, що всi заклики, лозунги, обiцянки буде заборонено, як сигнали автомобiлiв на вулицi. Про це думав Анатолiй Iларiонович, споглядаючи молодика, що стояв посеред кабiнету й теревенив про щось, допомагаючи собi жестами.
- Так що ви скажете на це? - запитав Микита Єгорович, здивований глибокодумним мовчанням голови.
- На що?
- Ну, я пропоную свої послуги. В мене є люди, є плiт, є озеро, в якому сапропелю вистачить на всi вашi поля. Ви менi даєте в оренду один трактор з причепом, двигун з насосом, навантажувач i ще деякi дрiбницi. Сапропель я буду продавати вам по божеськiй цiнi, а зароблене пополам. Чого ж ви мовчите?
- Думаю.
- Не пiдходять умови?
- Нi, не влаштовує назва.
- Яка? - здивувався Микита Єгорович.
- Са-про-пель? - проказав по складах i знизав плечима.
- А при чому тут назва?
- Е, що не кажи, все починається з назви. Он у нас сусiднiй колгосп називається "Друга п'ятирiчка". I що ти думаєш, у них врожаї й зараз на рiвнi часiв другої п'ятирiчки! Вони все ще борються за стопудовий врожай. А ми на низових масивах маємо вже по чотириста!
- Так з допомогою сапропелю ви матимете такий врожай на всiх полях! Дивiться, думайте, тiльки не довго, а то...
- А то що буде? - мружив око голова.
- Я обiйдусь i без вас!
- А озеро? За оренду озера все одно доведеться платити менi проценти.
- Коли вже на те пiшло, а воно, як бачу, таки пiшло, то озеро державне. Як i вся земля вашого колгоспу. Ви ото декому роздали землю в оренду, а це ж порушення закону! Колгосп не має права вiддавати землю в оренду. Вiн сам орендатор у держави. А про озеро й згадувати не слiд.
- Якщо ти так ставиш питання, я тобi доведу, що озеро колгоспне, - натис на кнопку в столi, i до кабiнету заглянула сивоголова жiнка. - Оксано Петрiвно, де карта наших угiдь?
- План? - перепитала жiнка.
- Ну, план.
- Здаюсь! - пiдняв руки Микита Єгорович. - Озеро ваше. В такому разi вам доведеться платити за те, що я його вам очищу й пiдготую для розведення риби. Ви менi заплатите за роботу, а дачники платитимуть по сто карбованцiв за машину сапропелю. Отож матиму подвiйну вигоду.
- Слухай, чоловiче, ти молодий та раннiй. В мене нема юриста. Не хочеш на цю посаду? Зарплата хороша, харчi виписуватиму з комори.
- Спасибi за довiр'я, Анатолiю Iларiоновичу, але в мене руки сверблять до роботи. Тим бiльше, що мене чекає бригада.
Голова подумав-подумав та й зрештою погодився на виставленi умови, бо справа перспективна. Микита Єгорович повертався до своєї юної бригади в доброму настрої.
6. ПОПЕРЕДУ МОРЕ
Третiй день Микита Єгорович гасав на своєму горбоконику, дiстаючи в колгоспi все потрiбне для нового агрегату, писав заяви, виписував накладнi й залишав розписки.
Третiй день його команда знаходилася мiж небом i землею. Купалися на пляжi, неподалiк вiд пiонерського табору, бо там, де дачi, рибу ловити можна, а купатися незручно, обривчастий берег, i муляка закипає бульбами, насичуючи повiтря смородом.
Микита Єгорович хвилинки вiльної не мав, щоб заскочити до них. А така довга вiдсутнiсть Сорокалiта розхолоджувала хлопцiв, наводила на нехорошi роздуми. Особливо тодi, коли тебе пiд'юджують i хiхiкають за спиною. Все це, звичайно, Рая. Це вона сiє пiдозру щодо Микити Єгоровича i його дружби з Ляною Григорiвною. Це вона пророкує класичний фiнал такої дружби: одруження i все iнше, що з того витiкає. А в сiмейного чоловiка, звiсно, нема вiльного часу для таких дурниць, як спускання пiд воду...
Сонце було в зенiтi, i вся бригада акванавтiв разом з дiвчатами Iриною, Раєю i маленькою Каринкою зiбралися йти додому. Раптом Боцман, що бiльше вiд усiх переживав вiдсутнiсть Сорокалiта, мовив до товаришiв:
- Увага! Не треба панiки! - вiн приклав до очей зiгнутi трубками пальцi рук, нiби дивився через бiнокль, i став коментувати те, що бачив i що бачили iншi. - Прибув якийсь вантаж! Це добре. Краще, коли привозять, нiж коли вивозять. Щось габаритне i важке, бо здоровi дядьки зсовують той пристрiй униз по дрючках...
Так, справдi, в цей час у дворику сторожевої будки розвантажували пристрiй - насос i двигун, встановленi на металевих полозах. Коли машина поїхала назад, а хлоп'ята пiдiйшли i мимоволi вишикувалися, спостерiгаючи за тим, як Микита Єгорович вiдмиває пiд умивальником руки вiд мазути, Рая подала голос:
- Будемо поливати городи дачникам i заробляти грошi.
- Точно! - пiдiйшов до них Микита Єгорович. - Молодчина дiвчино! Ти дивишся в корiнь! Перш за все нам потрiбнi грошi. Якщо ми думаємо про справжнiй батискаф чи батисферу, потрiбнi чималi грошi. I ми їх заробимо!
- Що-о, справдi будемо поливати? - розчаровано мовив Боцман.
- На поливi багато не заробиш. Ми вiдкриваємо золоту жилу! Час настав такий, що люди, якi мислять i дiють, мають можливiсть за свою працю одержували належну винагороду!
Микита Єгорович у доступнiй формi виклав хлопцям свої плани добування муляки з дна озера. Показав документи, якi свiдчили про те, що з колгоспом укладено угоду на поставку на поля сухого намулу, по-науковому - сапропелю.
Агрегат належить встановити на плоту i з дна озера подавати намул разом з водою на берег.
- Цього лiта ми попрацюємо, заробимо грошей, якi будемо складати на книжку, а наступного лiта поїдемо на море. Взимку розробимо план i креслення справжнього батискафа. Ознайомимося з усiм тим, що вже є на свiтi. Прочитаємо все написане про вивчення морського дна i будiвництво батискафiв. Всi твори француза Iва Кусто...
- I ви думаєте, що на муляцi можна заробити грошi? - засумнiвався Володя. - Та ще такi, яких би вистачило на будiвництво батискафа i поїздку на море?
- Я вам сказав, що це - золота жила! - переконував Микита Єгорович, хоча думав у цей час не стiльки про батискаф i сапропель, скiльки про дно озера i металевий сейф, у якому, за словами дiда, має бути щось вагомiше за цю затiю.
Розумiючи стан хлоп'якiв, без яких йому не обiйтись, Микита Єгорович малював їм прекраснi картини, але намагався не вiдриватися вiд реальностi. Праця й справдi не важка. Хтось один сидить на плоту бiля двигуна i шланга, що смокче муляку з дна озера. На березi черговий чи двоє з лопатами i сапами спрямовують воду з мулякою у якiсь ямки чи загати, де б намул осiдав, а вода стiкала поступово назад у озеро чи просочувалася в землю. Фiзичне навантаження мiзерне. Тут може ходити з сапою навiть Василько. Якщо все пiде гаразд, то працювати можна у двi, а то й у три змiни. Третю - нiчну, Микита Єгорович бере на себе, про що й сказав хлоп'ятам.
- I самi будете вночi? - засумнiвалася Рая i багатозначно усмiхнулась.
- Можу тебе взяти, щоб не так нудно було, - вiдказав Микита Єгорович, вiдбрив, так би мовити, гостроязику.
- Нащо вам ми, у вас є старшi. Ляна Григорiвна, наприклад, з якою буде вам веселiше. На весiлля покличете?
- Обов'язково, тiльки ж це не скоро, - не розумiв Микита Єгорович, до чого все це.
Є на свiтi люди, яким здається, що вчора все було прекрасно, сьогоднi гiрше, а завтра буде якщо й не гiрше, то й не краще. Пiшов снiжок, всi навколо радiють, адже це якось пiдiйме настрiй, а такий вiдкопилить губу i скаже: а чого радiти, вiн все одно розтане. Людина живе на свiтi. Теж нiчого радiсного, все одно помре. Микита Єгорович дивився на Раю i думав, що така навiть на весiллi скаже: "А що тут хорошого? Зараз розлучень бiльше, нiж заручень та шлюбiв".