Страница:
За Шаповалом, Винниченко замінив провідного діяча УПСФ Андрія Ніковського на посаді голови Союзу 18 вересня. Останній відійшов, позаяк на засіданнях УНС «почали висувати соціалістичні питання». Винниченко та його прихильники запровадили деякі організаційні зміни в його структурі, зокрема утворили комісії: військову (голова – Винниченко), закордонних справ (Шаповал), а також земельну, культурно-просвітню, церковну, економічно-фінансову та інші, чим нібито «було забезпечено цільність складу, добірність і конспіративність її праці та намірів». Треба звернути увагу ще на одну важливу обставину – вузьконаціональний характер Союзу як «суцільно чисту національну репрезентацію без чужих елементів»[43],– росіяни, поляки та євреї до складу УНС не входили. Сучасники вважали за потрібне наголосити й на такій важливій особливості діяльності УНС, як «повна конспіративність». Навіть члени центральних комітетів політичних партій не завжди знали, що обговорювалося і які рішення приймалися. І коли Національний Союз «обрав Директорію і проголосив повстання, це з'явилося для багатьох несподіванкою».[44]
Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці “Просвіти”». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т. д.». До Президії обрали Ніковського, Швеця (Селянська Спілка), Шаповала, Макаренка (УПСС), Дмитра Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось».[45]
Діяльність УНСоюзу, який врешті-решт ставив собі за мету повалення «пронімецького», «проросійського» «буржуазного» режиму Скоропадського, почалася досить оригінально. «Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства головнокомандувача німецьких військ в Україні генерала-фельдмаршала Ейхгорна. Прийняв делегацію генеральний консул. «Пан фон Тіль був людиною передовою, – вважав М. Шаповал, – не вільною від вольтер'янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбосі Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це – політичний центр українства, а він нам – що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко, і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті. – Д. Я.) Національного Союзу пішов в словесний оборот».[46]
Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. Стахів адекватно пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, – прямо писав Стахів, – не дуже-то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мстатися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів».[47]
Один безпосередній позитивний для УНСоюзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями все ж таки був. Його керівники діяли без будь-яких перешкод з боку влади, скинути яку вони мали на меті, дістали можливість приймати в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць, висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо.
УНС шукає підтримки в Антанти. Версія перша
УНС шукає підтримки в Антанти. Версія друга
УНС шукає підтримки у Центральних держав
УНС шукає підтримки у більшовиків
Про що Винниченко домовився з більшовиками?
УНС шукає підтримки у Скоропадського
Мемуаристи та дослідники про роль і місце «трансформатора» та його «машиністів» в історії
Висновок автора
III
Хто створив Директорію? Стан розуміння проблеми
Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці “Просвіти”». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т. д.». До Президії обрали Ніковського, Швеця (Селянська Спілка), Шаповала, Макаренка (УПСС), Дмитра Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось».[45]
Діяльність УНСоюзу, який врешті-решт ставив собі за мету повалення «пронімецького», «проросійського» «буржуазного» режиму Скоропадського, почалася досить оригінально. «Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства головнокомандувача німецьких військ в Україні генерала-фельдмаршала Ейхгорна. Прийняв делегацію генеральний консул. «Пан фон Тіль був людиною передовою, – вважав М. Шаповал, – не вільною від вольтер'янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбосі Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це – політичний центр українства, а він нам – що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко, і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті. – Д. Я.) Національного Союзу пішов в словесний оборот».[46]
Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. Стахів адекватно пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, – прямо писав Стахів, – не дуже-то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мстатися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів».[47]
Один безпосередній позитивний для УНСоюзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями все ж таки був. Його керівники діяли без будь-яких перешкод з боку влади, скинути яку вони мали на меті, дістали можливість приймати в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць, висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо.
УНС шукає підтримки в Антанти. Версія перша
Шаповал згадував, що вони, тобто організатори повстання проти гетьмана, «уповноважили» гетьманського консула у Галаці запропонувати Антанті конфіденційно від імені УНСоюзу умови співпраці з Україною. Умови такі: визнання Антантою повної незалежності України в етнографічних межах «з відібранням від Австрії Галичини, Буковини і Закарпатської Руси»; встановлення торговельних взаємин; сприяння організації повстання проти німців; «усунення германофільського уряду гетьмана»; визнання країнами Антанти майбутнього українського уряду; надання ними «потрібної допомоги» організаторам повстання, дозволу останнім, на випадок поразки, відступити на територію Румунії.
Представник Антанти, у свою чергу, висунув такі вимоги до можливої угоди: повстання повинно розпочатися до вступу флоту союзників у Чорне море; «Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, за відбудування Росії, нічого не має проти принципу української державности»; Антанта «жадає організації української армії», а доки остання не організована, «охорону кордонів України від анархії доручити Добровольчій армії»; брак офіцерського корпусу в українській армії компенсувати за рахунок офіцерів Добровольчої армії; «негайно подати список майбутнього (українського) уряду» (представникам Антанти).
Представник Антанти, у свою чергу, висунув такі вимоги до можливої угоди: повстання повинно розпочатися до вступу флоту союзників у Чорне море; «Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, за відбудування Росії, нічого не має проти принципу української державности»; Антанта «жадає організації української армії», а доки остання не організована, «охорону кордонів України від анархії доручити Добровольчій армії»; брак офіцерського корпусу в українській армії компенсувати за рахунок офіцерів Добровольчої армії; «негайно подати список майбутнього (українського) уряду» (представникам Антанти).
УНС шукає підтримки в Антанти. Версія друга
Зовнішньополітична програма майбутнього режиму, за тим-таки Шаповалом, мала бути такою: «З Росією – мир. З Центральними державами – мир. Німцям ставимо лише одне домагання – вибратись з України геть. Взагалі – політика нейтралітету». Реалізовувалася така політика досить дивним способом: організатори повстання уповноважили українського дипломата Білецького вступити від імені УНС в конфіденційний контакт з дипломатами країн Антанти, які перебували тоді в Яссах, і представити їм зовнішньополітичну програму майбутнього українського національно-соціалістичного режиму. Програма така. Перше. «Признання повної незалежности України в етнографічних межах з відібранням від Австрії Галичини, Буковини й Закарпатської Руси». Друге. «Торговельні взаємини». Третє. «Деякі концесії (шлюзування Дніпра)». Четверте. «Повстання проти німців». П'яте. «Усунення германофільського уряду гетьмана і т. п.». «Ми ждали, – свідчив Шаповал, – признання будуччого «демократичного» уряду, потрібної допомоги»[48]. Відповідь Антанти була лапідарною: повстання повинно розпочатися зі вступу військово-морських сил країн Згоди у Чорне море, союзники підтримують принцип самовизначення народів, «відбудування Росії», але при цьому «нічого не мають проти принципу української державности», вимагають створення регулярної української армії, офіцерський корпус якої, за браком національних кадрів, необхідно сформувати за рахунок російських добровольців. Крім того, союзники зажадали від української сторони «негайного подання» списку майбутнього уряду та звільнення французьких дипломатів і військових, заарештованих свого часу німцями[49]. «Їм, – написав у зв'язку з цим Солуха, – не вдалося продати (ленінське) повстання Антанті. То не їхнє повстання, вони ним не розпоряджалися».[50]
Очевидно, що талановиті українські дипломати школи Винниченка – Шаповала були здивовані, з одного боку, визнанням Антантою незалежності України, а з другого – її вимогою «фактичної окупації» України Добровольчою армією. Наступний раунд переговорів мав очолити Григорій Сидоренко. Він прибув до Ясс уже після початку антигетьманського повстання, – пригадував Шаповал, «доставивши наші остаточні умови і список кабінету».
Очевидно, що талановиті українські дипломати школи Винниченка – Шаповала були здивовані, з одного боку, визнанням Антантою незалежності України, а з другого – її вимогою «фактичної окупації» України Добровольчою армією. Наступний раунд переговорів мав очолити Григорій Сидоренко. Він прибув до Ясс уже після початку антигетьманського повстання, – пригадував Шаповал, «доставивши наші остаточні умови і список кабінету».
УНС шукає підтримки у Центральних держав
Вступивши в переговори з представниками Антанти, українські талейрани одночасно вступили в контакт з німецькими представниками. У Києві їм рішуче відмовили, мовляв, вважають поїздку представників УНСоюзу до Німеччини «рішуче невчасною», тому «нізащо» до Берліна її не пропустять. Однак позиція німців зупинила українців ненадовго. У листопаді, у переддень повстання, вони уповноважили «в загальній формі» начальника консульського відділу МЗС Миколу Шаповала[51] та такого собі журналіста Петра Бензя вступити у зносини з новим міністром закордонних справ Німеччини Давідом. Пан міністр прийняв українців «дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій обер-команді приказ на Україні не втручатись в боротьбу нашу з гетьманом і триматися строгого нейтралітету».[52]
УНС шукає підтримки у більшовиків
У повній відповідності з доктринальними політичними установками своїх організаторів і керівників УНС ініціативно вступив у прямі контакти і з більшовиками. Вони чудово розуміли, що «могли бути корисні большевикам лише в плані загальних антигетьманських сил»[53]. УНС вів ці переговори паралельно з переговорами про вступ їхніх представників до уряду Ф. Лизогуба[54]. Можна сказати більше: вступивши в переговори з більшовиками, українські національно-соціалістичні кола не лише вчинили акт державної зради, а й активно сприяли розвитку передумов наступної поразки своїх «національно-визвольних змагань».
Переговори з представником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським вів особисто Винниченко[55]. Зрозуміти це було складно навіть утаємниченим особам, адже зовнішніми справами в УНС опікувався Шаповал. До слова, так само їм тоді, а нам сьогодні незрозуміло, чому головою військової комісії було обрано саме Винниченка, «який війська ненавидів… Все робилося якось навпаки»[56]. Переговори з більшовиками відбувалися, зокрема, в будинку заступника міністра фінансів Василя Мазуренка, який безпосередньо брав у них активну участь. Мета переговорів, за словами Шаповала, полягала в тому, щоби «добитися нейтралітету більшовиків у нашій війні проти німців». Більшовики йшли на взаємне визнання, пропонували 3 млн рублів за умов підписання «оборонного союзу проти Антанти… Через загальний принцип нашої політики… – нейтралітет за всяку ціну – такого договору писаного ми не хотіли заключати, лишились при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошової допомоги», – стверджував Микита Юхимович. І тоді, і сьогодні ці твердження особливої довіри не викликають[57]. Винниченко, в свою чергу, на пленарному засіданні Трудового Конгресу повідомив, що в ході цих переговорів було досягнуто угоди з 5 пунктів, які передбачали визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного устрою УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, «що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою».[58]
Переговори з представником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським вів особисто Винниченко[55]. Зрозуміти це було складно навіть утаємниченим особам, адже зовнішніми справами в УНС опікувався Шаповал. До слова, так само їм тоді, а нам сьогодні незрозуміло, чому головою військової комісії було обрано саме Винниченка, «який війська ненавидів… Все робилося якось навпаки»[56]. Переговори з більшовиками відбувалися, зокрема, в будинку заступника міністра фінансів Василя Мазуренка, який безпосередньо брав у них активну участь. Мета переговорів, за словами Шаповала, полягала в тому, щоби «добитися нейтралітету більшовиків у нашій війні проти німців». Більшовики йшли на взаємне визнання, пропонували 3 млн рублів за умов підписання «оборонного союзу проти Антанти… Через загальний принцип нашої політики… – нейтралітет за всяку ціну – такого договору писаного ми не хотіли заключати, лишились при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошової допомоги», – стверджував Микита Юхимович. І тоді, і сьогодні ці твердження особливої довіри не викликають[57]. Винниченко, в свою чергу, на пленарному засіданні Трудового Конгресу повідомив, що в ході цих переговорів було досягнуто угоди з 5 пунктів, які передбачали визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного устрою УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, «що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою».[58]
Про що Винниченко домовився з більшовиками?
Зміст угод детально проаналізував дослідник Солуха. Висновки такі. Перший: переговори вів одноособово Винниченко, нікого при цьому фактично не інформуючи. Другий. Існують принаймні дві версії щодо угод, підписаних сторонами[59]. За версією Винниченка, це – посилення розвідувальної діяльності на фронті, визнання нового націонал-соціалістичного режиму єдиною українською владою, невтручання у внутрішні справи України, легалізація національної компартії. За Шаповалом, умови були такі: визнання України самостійною державою, устрій якої буде встановлено конституантою, невтручання в її внутрішні справи, «строгий нейтралітет до всіх держав». При цьому більшовики обіцяли 3 млн рублів на організацію антигетьманського повстання і «допомогу людьми», «вимагаючи, щоб Винниченко підписав “оборонно-зачіпний” союз України з большевицькою Росією проти Антанти», на що Винниченко не погоджувався[60]. Третій. Це була угода між представниками Російської радянської держави та приватною особою. Винниченко вів їх не як державний діяч, а як український соціал-демократ, не маючи при цьому навіть офіційного уповноваження партії. Четвертий. Встановлення конкретної форми політичного режиму в тій чи іншій країні є виключною і абсолютною прерогативою її громадян, а не предметом угоди приватних осіб. П'ятий. Громадяни УНР ніде і ніколи не вимагали легалізації створеної невідомо ким у Москві української комуністичної партії, про існування якої вони навряд чи тоді здогадувалися. Шостий. Усе це свідчило «про цілковитий моральний розклад наших соціялістичних партій, нашої демократії, наших провідників».
До змісту Винниченкової угоди додали ще й принциповий пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі. Це відкривало для УНР принаймні два нових фронти – на півдні та на заході. Дії Москви та білоцерківських заколотників координувалися. З одного боку, про це свідчить тактика, якої дотримувався Коновалець під час повстання[61], з другого, – створення вже 20 листопада тимчасового робітничо-селянського уряду України.
Тими днями гетьманські спецслужби перехопили більшовицького кур'єра з трьома мільйонами рублів. Слідство встановило: більшовики нібито вже видали УНСоюзові 50 млн на антигетьманську агітаційну кампанію. До в'язниці потрапив навіть радянський консул в Одесі, зокрема тому, що підтримував тісні зв'язки зі збройними більшовицькими загонами.[62]
Сам гетьманський уряд також активно розігрував «російську карту», але, на відміну від націонал-соціалістів, з антибільшовицьким забарвленням. За його дозволом у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах було відкрито опорні пункти для поповнення армії «білих». Надавалася і матеріальна допомога: на Кубань було направлено щонайменше 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тис. снарядів. Німці, зі свого боку, надали не менше 11,5 тис. гвинтівок, майже 100 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів, іншу зброю.[63]
До змісту Винниченкової угоди додали ще й принциповий пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі. Це відкривало для УНР принаймні два нових фронти – на півдні та на заході. Дії Москви та білоцерківських заколотників координувалися. З одного боку, про це свідчить тактика, якої дотримувався Коновалець під час повстання[61], з другого, – створення вже 20 листопада тимчасового робітничо-селянського уряду України.
Тими днями гетьманські спецслужби перехопили більшовицького кур'єра з трьома мільйонами рублів. Слідство встановило: більшовики нібито вже видали УНСоюзові 50 млн на антигетьманську агітаційну кампанію. До в'язниці потрапив навіть радянський консул в Одесі, зокрема тому, що підтримував тісні зв'язки зі збройними більшовицькими загонами.[62]
Сам гетьманський уряд також активно розігрував «російську карту», але, на відміну від націонал-соціалістів, з антибільшовицьким забарвленням. За його дозволом у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах було відкрито опорні пункти для поповнення армії «білих». Надавалася і матеріальна допомога: на Кубань було направлено щонайменше 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тис. снарядів. Німці, зі свого боку, надали не менше 11,5 тис. гвинтівок, майже 100 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів, іншу зброю.[63]
УНС шукає підтримки у Скоропадського
УНСоюз активно шукав контактів і зі Скоропадським особисто, і з керівниками його уряду. Винниченко сам передав до рук гетьмана власноручно написану заяву Союзу. У ній стверджувалося: уряд Скоропадського не є повноправним і законним; він чужий українському народові національно і ворожий йому політично; вся урядова діяльність веде край до руїни; законним може бути тільки уряд, який спиратиметься на «широкі демократичні маси українського народу». Заява, схоже, ігнорувала ту очевидну обставину, що в Україні жили і маси народу неукраїнського, і маси, несвідомі величних принципів УНСоюзу
Чи не головна вимога цього пафосного документа (інших Винниченко писати не вмів) цілком імперіалістична: згуртування «в один державний український організм усіх заселених українцями земель»[64]. Згодом таку вимогу, але щодо німців, кваліфікували як «нацизм». Винниченко також запропонував гетьманові створити «коаліційний» кабінет за участю УНС.
Отже, Винниченко фактично запропонував Скоропадському політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на «нелегітимність» режиму. Гетьман висуває територіальні претензії до сусідніх держав та регіональних урядів de facto. Це фактично означало би війну проти країн Антанти, які мали свій погляд на проблеми повоєнного устрою в Європі, розподілу територій Німецької та Австро-Угорської імперій. Практично це означало і війну з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональними урядами, які утворилися на великоросійських землях, та тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, із військовими частинами Денікіна, Юденича тощо).
Стахів кваліфікував цей документ як «останню платформу угоди і компромісу» між УНС та Скоропадським. Посилаючись на Шаповала, дослідник зауважив, що Винниченко «аж до останніх днів перед самим рішенням про переводження повстання в практиці ще вагався, чи взагалі реально йти до повстання, чи пробувати нових способів компромісу з гетьманом…». За декілька днів до 14 листопада Винниченко «висловлював пропозицію, щоб погодитися з гетьманом за таку політичну ціну: гетьман покличе до влади чисто український кабінет, який зобов'яжеться, що після проведення загальних виборів в Україні українська демократія підтримає його кандидатуру на президента держави»[65]. «Одним словом, – підсумував Шаповал, – Український Національний Союз став трансформатором революційної енергії в Україні, а роль машиністів узяли на себе Винниченко і я».[66]
Чи не головна вимога цього пафосного документа (інших Винниченко писати не вмів) цілком імперіалістична: згуртування «в один державний український організм усіх заселених українцями земель»[64]. Згодом таку вимогу, але щодо німців, кваліфікували як «нацизм». Винниченко також запропонував гетьманові створити «коаліційний» кабінет за участю УНС.
Отже, Винниченко фактично запропонував Скоропадському політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на «нелегітимність» режиму. Гетьман висуває територіальні претензії до сусідніх держав та регіональних урядів de facto. Це фактично означало би війну проти країн Антанти, які мали свій погляд на проблеми повоєнного устрою в Європі, розподілу територій Німецької та Австро-Угорської імперій. Практично це означало і війну з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональними урядами, які утворилися на великоросійських землях, та тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, із військовими частинами Денікіна, Юденича тощо).
Стахів кваліфікував цей документ як «останню платформу угоди і компромісу» між УНС та Скоропадським. Посилаючись на Шаповала, дослідник зауважив, що Винниченко «аж до останніх днів перед самим рішенням про переводження повстання в практиці ще вагався, чи взагалі реально йти до повстання, чи пробувати нових способів компромісу з гетьманом…». За декілька днів до 14 листопада Винниченко «висловлював пропозицію, щоб погодитися з гетьманом за таку політичну ціну: гетьман покличе до влади чисто український кабінет, який зобов'яжеться, що після проведення загальних виборів в Україні українська демократія підтримає його кандидатуру на президента держави»[65]. «Одним словом, – підсумував Шаповал, – Український Національний Союз став трансформатором революційної енергії в Україні, а роль машиністів узяли на себе Винниченко і я».[66]
Мемуаристи та дослідники про роль і місце «трансформатора» та його «машиністів» в історії
Оцінки змінювалися – в залежності від персони, яка їх давала, обставин часу та місця, в яких такі оцінки формулювалися. Критерій простий: чим більш «національно свідомим» був оцінювач, тим більш пихато він висловлювався. Наведімо характерні приклади.
Перший. «Український Національний Союз як авторитетне представництво організованої української демократії і як єдиний речник політичної волі України мав повне конституційне право й обов'язок рішати справи, що були необхідні для рятування суверенности Української Держави в часі, коли не можна було скликати Конституанти України».[67]
Приклад другий. «Український Національний Союз шукав компромісу й угоди з режимом, сальвуючи тільки суверенність Української Держави та суверенність народу в ній». Такий підхід фактично визнавав і вузьконаціональний характер УНС, і те, що Союз не був представником волі всього «українства», а лише «виразником волі політично-організованого українського громадянства»[68], та й то не всього, а лише його націонал-соціалістичного крила. «Серед Національного Союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, талановитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Петлюра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближчих місяців».[69]
На відверто сегрегаційний характер діяльності Союзу звертали увагу й інші дослідники. В конкретних обставинах місця і часу, вказував один із них, гасло чергової «соціяльної революції», яке висувалося лідерами УНС, практично «означало повну українізацію», як охарактеризував це Шаповал у такій дефініції: «Українізація це значить: українська держава, українська в ній влада, українська земля належить українцям, український хліб, сало, залізо, нафта, вугілля, цукор, ріки й моря – все, що є на українській землі, належить українцям і їх владі».[70]
Принагідно нагадаймо: за декілька місяців після оголошення Винниченкових вимог, а саме 5 січня 1919 р. було засновано Німецьку робітничу партію. 24 лютого 1920 р. Її перейменували у Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію. Того ж дня її лідер оголосив програму партії, перші два пункти якої були сформульовані так:
– «ми вимагаємо об'єднання всіх німців на підставі права самовизначення народів у Велику Німеччину»,
– «ми вимагаємо рівноправності для німецького народу, нарівні з іншими націями…».
Наголошуємо: майбутній керівник Німеччини, якого вважають одним із найбільших злочинців свого часу, політик, який поставив догори ногами весь світ, вимагав лише рівних прав для свого народу. Володимир Винниченко, натомість, вимагав вищих прав для найбільш злиденної частини неіснуючого ще «українського» народу – за рахунок більш заможних співгромадян, насамперед – інших національностей.
Отже, попри всі високі національні, патріотичні почуття, доводиться погодитися з такими висновками:
– «лідери УНС готовили Україні не сильну державну владу, а соціялістичну руїну, яка почалася з моментом захитання гетьманської влади»,[71]
– УНС не був ані «загальнонаціональним об'єднанням», ані цілком «українським»,
– роль УНС в організації антигетьманського повстання була «чисто декоративною».[72]
Події наступних днів, тижнів, місяців не залишають сумнівів у справедливості цих висновків.
Перший. «Український Національний Союз як авторитетне представництво організованої української демократії і як єдиний речник політичної волі України мав повне конституційне право й обов'язок рішати справи, що були необхідні для рятування суверенности Української Держави в часі, коли не можна було скликати Конституанти України».[67]
Приклад другий. «Український Національний Союз шукав компромісу й угоди з режимом, сальвуючи тільки суверенність Української Держави та суверенність народу в ній». Такий підхід фактично визнавав і вузьконаціональний характер УНС, і те, що Союз не був представником волі всього «українства», а лише «виразником волі політично-організованого українського громадянства»[68], та й то не всього, а лише його націонал-соціалістичного крила. «Серед Національного Союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, талановитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Петлюра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближчих місяців».[69]
На відверто сегрегаційний характер діяльності Союзу звертали увагу й інші дослідники. В конкретних обставинах місця і часу, вказував один із них, гасло чергової «соціяльної революції», яке висувалося лідерами УНС, практично «означало повну українізацію», як охарактеризував це Шаповал у такій дефініції: «Українізація це значить: українська держава, українська в ній влада, українська земля належить українцям, український хліб, сало, залізо, нафта, вугілля, цукор, ріки й моря – все, що є на українській землі, належить українцям і їх владі».[70]
Принагідно нагадаймо: за декілька місяців після оголошення Винниченкових вимог, а саме 5 січня 1919 р. було засновано Німецьку робітничу партію. 24 лютого 1920 р. Її перейменували у Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію. Того ж дня її лідер оголосив програму партії, перші два пункти якої були сформульовані так:
– «ми вимагаємо об'єднання всіх німців на підставі права самовизначення народів у Велику Німеччину»,
– «ми вимагаємо рівноправності для німецького народу, нарівні з іншими націями…».
Наголошуємо: майбутній керівник Німеччини, якого вважають одним із найбільших злочинців свого часу, політик, який поставив догори ногами весь світ, вимагав лише рівних прав для свого народу. Володимир Винниченко, натомість, вимагав вищих прав для найбільш злиденної частини неіснуючого ще «українського» народу – за рахунок більш заможних співгромадян, насамперед – інших національностей.
Отже, попри всі високі національні, патріотичні почуття, доводиться погодитися з такими висновками:
– «лідери УНС готовили Україні не сильну державну владу, а соціялістичну руїну, яка почалася з моментом захитання гетьманської влади»,[71]
– УНС не був ані «загальнонаціональним об'єднанням», ані цілком «українським»,
– роль УНС в організації антигетьманського повстання була «чисто декоративною».[72]
Події наступних днів, тижнів, місяців не залишають сумнівів у справедливості цих висновків.
Висновок автора
За дев'ять десятиріч українські історики різних шкіл та генерацій так і не дійшли згоди щодо часу, місця, обставин утворення так званого Українського Національного Союзу, який начебто створив так звану Директорію, яка, в свою чергу, нібито зорганізувала антигетьманське повстання, очолила його, а згодом – проголосила й очолила Українську Народну Республіку, яка буцімто проіснувала на території сучасної України до кінця 1920 р.
III
Хто створив Директорію? Стан розуміння проблеми
Перший системний дослідник тієї доби запровадив до наукового обігу дві тези, широко вживані у науковій та популярній літературі й сьогодні, які увійшли в усі підручники з історії України, отже, стали аксіомами. Аксіома, як відомо, – це твердження, яке не потребує доказів. Перша аксіома, сформульована Стахівим, така: Директорія була обрана Українським Національним Союзом, що його сформували всі українські політичні партії (крім УХДП) та професійні спілки, за якими стояло 80% виборців України.