Очевидно, що така позиція не могла викликати захоплення у Лондоні та Парижі: головний союзник поставив під сумнів сам сенс ведення війни та неймовірні жертви і втрати, які понесли воюючі країни. Тогочасний французький посол у Петербурзі з професійною безпосередністю інформував своє керівництво: «Якщо, як я того боюся, російський уряд почне домагатися від нас перегляду наших попередніх угод про засади миру, ми, на мою думку, повинні будемо без вагань заявити йому, що ми енергійно обстоюємо збереження цих угод, заявивши ще раз про наше рішення продовжувати війну до остаточної перемоги. Якщо ми не відхилимо перемовин, до яких вожді соціал-демократичної партії, і навіть п. Керенський, сподіваються нас схилити, наслідки цього можуть виявитися непоправними»[83]. Уряд проблему розумів. Альбер Тома інформував колег у Парижі: «Соціалісти вимагають від уряду, зокрема і від п. Керенського, пред’явлення дипломатичної ноти, у якій союзникам пропонувалося би переглянути сукупність їхніх цілей війни. П. Мілюков, – писав до Парижа А. Тома, – думає, що він не може поступитися. Між цими двома тенденціями уряд коливається. Мені здається, що я можу пошукати, – переконував пан міністр, – тимчасове рішення, яке, по-перше, дозволило би, – що я вважаю капітальним, – чинному урядові уникнути потрясіння та розвалу».
«Дипломатичні» заходи французького міністра, як це випливає зі щоденних нотаток Моріса Палеолога, взагалі довели ситуацію до абсурду. Французькі посланці висунули ідею, згідно з якою перехід Ельзасу та Лотарингії під французьку юрисдикцію мав би відбутися тільки після проведення відповідного плебісциту[84], хоча однією з декларованих цілей війни з боку Франції було відновлення її права на володіння цими провінціями, права, яке взагалі не потребує плебісциту! Крім того, – і на це також слушно вказував французький посол, – для проведення такого плебісциту треба було спочатку звільнити Ельзас та Лотарингію – а отже, спершу переможно завершити війну. Усе це, наголосімо, цілком серйозно пропонували одні політики й обговорювали інші, не менш поважні. Дискусії відбувалися в той час, нагадаємо, коли німці стояли не так уже і далеко від Марни[85]. У дискусію – несподівано для головних її учасників – втрутився ще один суб’єкт, – «революційні» маси Петрограда, насамперед солдати столичного гарнізону, які не були в захваті від ідеї продовження війни – чи до «переможного», а чи до будь-якого іншого кінця, з «анексіями та контрибуціями» й без них. Нова влада, покликавши їх до політичного життя, звільнила демона, який бажав тільки одного – «чорного» перерозподілу земельної власності, зрештою – будь-якої власності взагалі. І чого він зовсім не бажав, так це загинути на фронті. Демонстрації цього нового суб’єкта російського політичного життя, підтримані або й спровоковані крайніми лівими політичними силами, мали наслідком першу урядову кризу. Опоненти Мілюкова – О. Керенський та Г. Львов, – підтримані А. Тома (що засвідчив той-таки М. Палеолог), використали кризу для відставки міністра закордонних справ та формування коаліційного уряду за участю соціалістів.
10—11 травня
Комітет Центральної Ради сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі з В. Винниченком, – до складу делегації увійшов і відомий громадсько-політичний діяч, публіцист і літературознавець С Єфремов (м).
11 травня
У комітеті Центральної Ради «складені проф. Грушевським декларації від імені Центрального уряду (якщо він згодиться): 1) у справі автономії України і 2) у справі утворення Крайової ради і Крайового комісарства. Текст декларації в справі автономії такий:
«Украинский народ, добровольно соединившийся с Московским государством под условием сохранения своих государственных прав, был самовольно и незаконно лишен своих автономных прав Романовыми, нарушившими заключенный с ним договор. Украинский народ не переставал добиваться восстановления своих прав ввиду того, что политические, экономические и культурные условия его существования требовали автономии его национальной области. С низложением Романовых он единодушно заявил о необходимости, в интересах трудовых масс, скорейшего осуществления широкой национально-территориальной автономии Украины. Временное правительство, желая теснейшим образом связать в общих достижениях оба братские народы, считает своим долгом теперь же заявить, что оно считает совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии, попранной царской деспотией, и, видя в ней залог прочной связи великого украинского народа с Российской державой, будет всемерно содействовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Российскому Учредительному собранию».[86]
Констатація
Декларація Крайового комітету
Констатація
УЦР: курс на війну з Тимчасовим урядом
«Дипломатичні» заходи французького міністра, як це випливає зі щоденних нотаток Моріса Палеолога, взагалі довели ситуацію до абсурду. Французькі посланці висунули ідею, згідно з якою перехід Ельзасу та Лотарингії під французьку юрисдикцію мав би відбутися тільки після проведення відповідного плебісциту[84], хоча однією з декларованих цілей війни з боку Франції було відновлення її права на володіння цими провінціями, права, яке взагалі не потребує плебісциту! Крім того, – і на це також слушно вказував французький посол, – для проведення такого плебісциту треба було спочатку звільнити Ельзас та Лотарингію – а отже, спершу переможно завершити війну. Усе це, наголосімо, цілком серйозно пропонували одні політики й обговорювали інші, не менш поважні. Дискусії відбувалися в той час, нагадаємо, коли німці стояли не так уже і далеко від Марни[85]. У дискусію – несподівано для головних її учасників – втрутився ще один суб’єкт, – «революційні» маси Петрограда, насамперед солдати столичного гарнізону, які не були в захваті від ідеї продовження війни – чи до «переможного», а чи до будь-якого іншого кінця, з «анексіями та контрибуціями» й без них. Нова влада, покликавши їх до політичного життя, звільнила демона, який бажав тільки одного – «чорного» перерозподілу земельної власності, зрештою – будь-якої власності взагалі. І чого він зовсім не бажав, так це загинути на фронті. Демонстрації цього нового суб’єкта російського політичного життя, підтримані або й спровоковані крайніми лівими політичними силами, мали наслідком першу урядову кризу. Опоненти Мілюкова – О. Керенський та Г. Львов, – підтримані А. Тома (що засвідчив той-таки М. Палеолог), використали кризу для відставки міністра закордонних справ та формування коаліційного уряду за участю соціалістів.
10—11 травня
Комітет Центральної Ради сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі з В. Винниченком, – до складу делегації увійшов і відомий громадсько-політичний діяч, публіцист і літературознавець С Єфремов (м).
11 травня
У комітеті Центральної Ради «складені проф. Грушевським декларації від імені Центрального уряду (якщо він згодиться): 1) у справі автономії України і 2) у справі утворення Крайової ради і Крайового комісарства. Текст декларації в справі автономії такий:
«Украинский народ, добровольно соединившийся с Московским государством под условием сохранения своих государственных прав, был самовольно и незаконно лишен своих автономных прав Романовыми, нарушившими заключенный с ним договор. Украинский народ не переставал добиваться восстановления своих прав ввиду того, что политические, экономические и культурные условия его существования требовали автономии его национальной области. С низложением Романовых он единодушно заявил о необходимости, в интересах трудовых масс, скорейшего осуществления широкой национально-территориальной автономии Украины. Временное правительство, желая теснейшим образом связать в общих достижениях оба братские народы, считает своим долгом теперь же заявить, что оно считает совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии, попранной царской деспотией, и, видя в ней залог прочной связи великого украинского народа с Российской державой, будет всемерно содействовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Российскому Учредительному собранию».[86]
Констатація
Аналізувати цю політичну абракадабру скільки-небудь докладно немає потреби. Зауважимо хіба що таке:
– «український народ» ніколи добровільно з Московською державою не «з'єднувався». 1654 р. було підписано угоду про перехід Війська Запорозького під владу московського царя, а не про об'єднання двох держав чи, тим більше, двох народів;
– тогочасне право не знало такого поняття, як «автономія національної області»;
– Тимчасовий уряд мав мандат від законно обраної Державної думи та самочинно утвореної, але політично суперечливої Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів лише на те, щоби довести країну до Установчих зборів, що практично означало необхідність провести загальнонаціональні демократичні вибори та скликати Установчі збори;
– Тимчасовий уряд тому і називався «тимчасовим», що його мандат діяв тільки до моменту скликання Зборів, перед якими цей уряд мав скласти повноваження;
– тільки законно обрані Установчі збори згідно з тогочасними поняттями про право мали законні повноваження вирішувати питання державного устрою майбутньої Російської держави;
– жодного права вирішувати питання державного устрою країни в цілому або будь-яких її губерній або країв Тимчасовий уряд не мав взагалі;
– декларація М. Грушевського стверджувала, що угоду з московською державою уклав весь «український народ», але вимагала юридично відсутньої в системі понять тогочасного права «широкої національно-територіальної автономії» лише в інтересах «трудових мас». Інакше кажучи, нелегітимна, тобто не обрана всім народом і всім народом не визнана організація вимагала реалізації недійсного права лише для однієї – в даному випадку т. зв. «трудової», і то лише україномовної – частини підданців (тобто громадян) Російської держави.
– «український народ» ніколи добровільно з Московською державою не «з'єднувався». 1654 р. було підписано угоду про перехід Війська Запорозького під владу московського царя, а не про об'єднання двох держав чи, тим більше, двох народів;
– тогочасне право не знало такого поняття, як «автономія національної області»;
– Тимчасовий уряд мав мандат від законно обраної Державної думи та самочинно утвореної, але політично суперечливої Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів лише на те, щоби довести країну до Установчих зборів, що практично означало необхідність провести загальнонаціональні демократичні вибори та скликати Установчі збори;
– Тимчасовий уряд тому і називався «тимчасовим», що його мандат діяв тільки до моменту скликання Зборів, перед якими цей уряд мав скласти повноваження;
– тільки законно обрані Установчі збори згідно з тогочасними поняттями про право мали законні повноваження вирішувати питання державного устрою майбутньої Російської держави;
– жодного права вирішувати питання державного устрою країни в цілому або будь-яких її губерній або країв Тимчасовий уряд не мав взагалі;
– декларація М. Грушевського стверджувала, що угоду з московською державою уклав весь «український народ», але вимагала юридично відсутньої в системі понять тогочасного права «широкої національно-територіальної автономії» лише в інтересах «трудових мас». Інакше кажучи, нелегітимна, тобто не обрана всім народом і всім народом не визнана організація вимагала реалізації недійсного права лише для однієї – в даному випадку т. зв. «трудової», і то лише україномовної – частини підданців (тобто громадян) Російської держави.
Декларація Крайового комітету
Текст декларації такий: «В видах успешного согласования деятельности государственных, общественных и национальных учреждений и организаций Украины, в интересах утверждения нового строя и устранения национальных обострений учреждается должность временного краевого комиссара, с поручением организовать Краевой совет из представителей всего населения украинской территории, т. е. губерний Киевской, Подольской, Волынской, Черниговской, Полтавской, Харьковской, Екатеринославской, Херсонской и Таврической (выделение украинских частей из этих губерний и, наоборот, включение в состав украинской области украинских частей из смежных губерний, каковы Холмская, Гродненская, Минская, Курская, Воронежская, Кубанская обл. и пр., предоставляется Краевому совету по соглашению с Временным правительством и населением этих территорий). Краевой комиссар должен являться представителем Временного правительства в Краевом совете и посредником в сношениях его с Временным правительством».[87]
Констатація
У даному разі маємо справу зі спробою нелегітимного органу (який нібито представляв «культурні» інтереси лише однієї з національних груп громадян) розповсюдити свою владу de facto на 15 з 58 губерній країни, з яких лише 9 можна було назвати власне «українськими» з етнографічної, культурної, історичної, але аж ніяк із точки зору політичної або юридично-правової.
УЦР: курс на війну з Тимчасовим урядом
Уже від першої половини травня УЦР свідомо взяла курс на загострення відносин із законним центральним урядом. Рівень сучасних уявлень про комплекс відносин між УЦР та Тимчасовим урядом сформований ґрунтовними дослідженнями О. Кудлай. З її кандидатського дослідження, наприклад, випливає, що російська демократія не заперечувала принципу «права націй на самовизначення», принциповим було винайти юридичний механізм для імплементації його в життя. Дослідниця показала, що відносини між УЦР та Тимчасовим урядом і російськими політичними партіями в 1917 р. детермінувалися тим, що останні, «визначаючи шлях до розв’язання національного питання в Росії, беззастережно дотримувалися збереження її цілісною державою і відкладали його розв’язання до скликання Всеросійських Установчих зборів». У цьому питанні уряд послідовно обстоював принципову позицію: ««українське питання» становить одну з проблем майбутнього державного устрою Росії і тому його вирішення перебуває у виключній компетенції Всеросійських Установчих зборів».
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента