– Запалення горла! Сподіваюсь, не заразне. Не якась гнійна інфекція. Перрі оглянув її? Ви ж дивіться, турбуйтеся про своє здоров'я так само, як і про здоров'я вашої подруги! Благаю вас, не ризикуйте. Чому Перрі не приїздить оглянути її?
Емма, котра насправді зовсім не була наляканою, пом'якшила це надмірне занепокоєння, запевнивши містера Елтона, що досвідчена місіс Годдард належно подбає про Гаррієт; але оскільки вона була зацікавлена в тому, щоб певна міра такого занепокоєння зберігалась, і воліла радше всіляко підтримувати його, ніж навпаки, то через деякий час – наче між іншим – вона додала:
– Сьогодні так холодно – просто жах! Здається, от-от піде сніг. Якби треба було їхати в інше місце і до інших людей, то я скоріше воліла б нікуди не вирушати і залишитися вдома – та ще й батька від говорити. Та оскільки сам він уже вирішив їхати, і погода не видається йому холодною, то краще я не втручатимусь, бо знаю, що для містера і місіс Вестон це буде великим розчаруванням. Але повірте моєму слову, містере Елтон, на вашому місці я б вибачилась і не поїхала. Мені здається, що у вас уже хрипкуватий голос, а якщо взяти до уваги завтрашню потребу в численних розмовах і неминучу втому опісля, то не зайвим було б обачливо потурбуватися про себе і лишитися вдома.
Схоже, що містер Елтон розгубився і не знав, як відповісти; а саме так воно й було: хоча його і втішала така увага з боку красуні Емми і йому була несила встояти проти спокуси виконати будь-яку її пораду, він – з іншого боку – не мав ані найменшого наміру відмовлятись од візиту. Емма ж, надто нетерпляча і надто заклопотана своїми упередженими уявленнями та заздалегідь вибудованими планами, була вже нездатною прислухатися до його слів безпристрасно чи придивлятися до нього неупереджено. Тому вона цілком задовольнилася тим, що містер Елтон, погоджуючись з нею, щось промимрив про «дійсно дуже холодну, просто надзвичайно холодну погоду», і пішла собі далі, радіючи з того, що допомогла йому позбутися необхідності їхати до Рендоллза і забезпечила можливість увечері щогодини посилати людей до Гаррієт, аби ті питалися про її здоров'я.
– Ви чините абсолютно правильно, – сказала вона. – А ми за вас вибачимося перед Вестонами.
Та не встигла вона вимовити ці слова, як почула, що її зять люб'язно пропонує йому місце у своїй кареті, якщо погода буде для містера Елтона єдиною перепоною, а містер Елтон – уявіть собі! – швиденько і радісно це запрошення приймає. Справу було зроблено: містер Елтон теж мав їхати, і ніколи його широке, красиве обличчя не виражало задоволення більшого, ніж у цей момент; ніколи не була його посмішка такою радісною, а очі не сяяли таким тріумфом, як тоді, коли він після цього на неї поглянув.
«От тобі й на, – мовила вона подумки. – Що за дивина така! Я йому дала можливість уникнути поїздки, а він, забувши про хвору Гаррієт, все одно прагне потрапити в товариство! Це дійсно дуже дивно! Мабуть, багато чоловіків, особливо неодружених, мають таку схильність – таку пристрасть: їздити в гості на обід; обіднє спілкування посідає таке високе місце серед їхніх розваг, їхніх занять, що перетворилося на питання честі, майже обов'язок. Тому все інше поступається перед ним – і це, напевне, стосується й містера Елтона. Надзвичайно достойний, люб'язний і приємний молодий чоловік, поза всякими сумнівами до безтями закоханий у Гаррієт, – і той не може відповісти відмовою на запрошення, змушений їхати на обід, куди б його не запросили! Що за дивна штука – любов! Він навіть готовий приписати Гаррієт наявність кмітливого розуму, але не зможе заради неї відмовитися від поїздки на обід».
Незабаром містер Елтон полишив їх, і Емма не могла не віддати йому належне, коли при розлученні він із великою теплотою в голосі згадав про Гаррієт і запевнив її, що перед тим, як матиме щастя зустріти її знов, неодмінно зайде до місіс Годдард, аби спитатися про здоров'я її красуні подруги і – як він сподівається – почути підбадьорливі новини. Його ж прощальні зітхання і усмішки знову налаштували її прихильно до нього.
Декілька хвилин панувала повна тиша, а потім Джон Найтлі мовив:
– Ніколи в житті не бачив людини, котра б сильніше за містера Елтона прагнула справити гарне враження. Перед жінками він, бідолашний, аж надривається. Із чоловіками може поводитися раціонально і природно, але коли йому треба сподобатися жінці, то тут старається з усіх сил, використовує кожну рису обличчя.
– Манери містера Елтона не бездоганні, – відповіла Емма. – Але коли є бажання догодити і сподобатися, то слід виявляти поблажливість, і багато хто значною мірою це й робить. Коли чоловік із посередніми здібностями старається щосили, він завжди братиме гору над схильним до байдикування генієм. Не можна належним чином не поцінувати ту бездоганно добру вдачу і ласкаву запобігливість, що притаманні містеру Елтону.
– І дійсно, – відразу ж підхопив містер Джон Найтлі з деяким лукавством у голосі, – здається, що саме на вас він свою ласкаву запобігливість і спрямовує.
– На мене? – відповіла вона зі здивованою усмішкою. – Невже ви дійсно гадаєте, що я є об'єктом прагнень містера Елтона?
– По правді кажучи, Еммо, така думка у мене з'являлась; а якщо вона ніколи не з'являлась у вас, то раджу тепер узяти її до уваги.
– Містер Елтон – і кохає мене?! Що за нісенітниця така!
– Я не стверджую цього напевне; але краще вам розібратися, так це чи ні, і відповідним чином скоригувати свою поведінку. Мені здається, що ваші манери його заохочують. Я кажу це як друг, Еммо. Раджу вам озирнутися довкола себе та розібратись у своїх вчинках і намірах.
– Дякую, але запевняю вас: ви помиляєтеся. Містер Елтон і я – добрі друзі, тільки й того, – мовила Емма і пішла далі, розмірковуючи про непорозуміння, що часто спричиняються недостатнім знанням ситуації, і про помилки, яких приречені припускатися люди з претензіями на непогрішимість суджень; вона була невдоволена тим, що зять визнав її нетямущою і необізнаною, такою, що потребує поради. Більше він не сказав нічого.
Містер Вудхаус так рішуче налаштувався їхати в гості, що, незважаючи на зростаючу холоднечу, здається, і не збирався від неї ховатись, і, врешті-решт, хвилина в хвилину вирушив у дорогу власною каретою зі своєю старшою дочкою, причому про погоду турбувавсь явно менше за своїх попутників. Він був надто зачудований самим фактом своєї поїздки і сповнений усвідомлення тієї радості, яку викличе його приїзд до Рендоллза, щоб помічати холод, і надто тепло вдягнений, аби його відчувати. Однак холод був дійсно сильний; і коли в дорогу вирушав другий екіпаж, то вже падали перші нечисленні сніжинки, а небо було таким нахмареним, що, здається, бракувало лише теплішого повітря, аби навколишній світ вельми швидко став надзвичайно білим.
Емма швидко переконалася, що її попутник був далеко не в найкращому настрої. Підготовка до виїзду і сам виїзд у таку погоду, необхідність пожертвувати спілкуванням з дітьми заради поїздки на обід – все це було нещастям або принаймні великою незручністю, з якою містер Джон Найтлі ніяк не міг змиритися. Він не очікував від цього візиту нічого такого, заради чого варто було б їхати взагалі, і всю дорогу до будинку священика тільки те й робив, що висловлював своє невдоволення.
– Яку ж високу думку про себе треба мати цьому чоловіку, – мовив він, – аби змушувати людей полишати свої теплі домівки і вирушати в таку ось погоду заради того, щоб із ним зустрітися. Напевне, він вважає себе загальним улюбленцем – не інакше; я б на його місці так не вчинив. Це просто неймовірний абсурд! А ось уже і сніг пішов! Що за дурість така – позбавляти людей можливості сидіти вдома в теплі і що це за дурість – кудись їхати, якщо можна прекрасно залишатися вдома! От якби в такий вечір нас покликали в поїздку невідкладні бізнесові справи або обов'язок, то це видалося б нам тяжким випробуванням! Так ні ж! Ми вирушаємо з власної волі, без будь-яких вибачень, скоріш за все не так тепло вдягнені, як завжди, всупереч голосу природи, який промовляє до людини всім тим, що вона бачить чи відчуває: залишайся вдома і ховай усе, що можеш! І ось ми їдемо, щоби провести п'ять нудних годин у чужому будинку, без перспективи сказати чи почути щось таке, що не було сказане або почуте учора чи не буде сказане або почуте завтра. Подумати тільки: добиратися в погану погоду, повертатися, можливо, в ще гіршу, завдавати клопоту чотирьом слугам і чотирьом коням лише для того, щоб перевезти п'ять нудьгуючих, тремтячих від холоду істот до кімнат іще холодніших і товариства ще гіршого, ніж вони могли мати вдома!
Еммі було несила улесливо погоджуватися зі сказаним (хоча містер Джон Найтлі явно до цього звик) і промовляти щось на кшталт «істинна правда, мій любий», чим, мабуть, зазвичай і займалася під час поїздок його дружина; але їй стало витримки не відповідати взагалі. Підтакувати не хотілося, сваритися – теж; її героїзму вистачило лише на те, щоб мовчати. Вона дала йому можливість висловлюватись, а сама, не розтуляючи губ, крутила в руках лорнет і куталася в покривало.
Вони під'їхали до будинку священика; карету розвернули, підніжку опустили, і вмить до них приєднався містер Елтон – чепурненький, весь вдягнений у чорне, і з усмішкою на обличчі. Емма зраділа, що нарешті тема розмови зміниться. Містер Елтон був уособленням запобігливості й бадьорого настрою; його радісно-ввічливе поводження навело її на думку, що, може, він отримав зовсім не такі новини про Гаррієт, як ті, що дійшли до неї. Вона посилала спитатися про хвору, коли вдягалась, і відповідь була така: «В основному – так само, не краще».
– Новини, що сповістили мені від місіс Годдард, були не такими втішними, як я сподівалася: «Гаррієт не стало краще» – ось що почула я.
Його обличчя відразу ж витягнулось; а коли він заговорив, то в його голосі почулося сильне співчуття і занепокоєння.
– Який жаль! Я з прикрістю дізнався… Тільки-но збирався вам розповісти, що коли я прийшов до закладу місіс Годдард – до речі, саме перед тим, як перевдягнутися до обіду, – то мені сказали, що міс Сміт зовсім не стало краще, а навпаки – навіть гірше. Я дуже засмутився і стурбувався, бо до того моменту тішив себе думкою, що її стан поліпшиться після тих підбадьорливих ліків, котрі, наскільки мені відомо, вона прийняла сьогодні вранці.
Емма усміхнулась у відповідь:
– Сподіваюся, мій візит підбадьорив її та допоміг їй у тому, що стосується нервової сторони її захворювання; але навіть я не вмію заговорювати хворе горло. Вона і справді сильно застудилася. Як ви, мабуть, уже чули, її оглядав містер Перрі.
– Так, мені здавалося… тобто ні, не чув…
– Йому часто доводилося лікувати Гаррієт, коли у неї боліло горло, і тому сподіваюся, що завтра ми почуємо більш утішну новину. Але все ж мене не полишає занепокоєння. Така втрата для нашого сьогоднішнього товариства!
– Саме так, це дійсно жахлива втрата! її відсутність відчуватиметься протягом усього вечора.
То були дуже доречні слова, супроводжувані справді сумним зітханням; але все одно цей сум мав бути тривалішим. Емма навіть розсердилася, коли всього лише за півхвилини потому він перейшов на іншу тему, і голос його був сповнений жвавості й задоволення.
– Який чудовий винахід – використання овчини у каретах! – сказав він. – Завдяки цьому вони стають такими комфортабельними! Завдяки таким застережним засобам замерзнути просто неможливо. Сучасні вигадки дійсно роблять карету джентльмена абсолютно досконалою. Вона так добре відгороджує і захищає людину від погоди, що жоден подув повітря не проникне всередину без дозволу. На погоду можна не зважати зовсім. Сьогодні ввечері дуже холодно – але в цій кареті це не має для нас ніякого значення. Ба! Знову сніг пішов.
– Дійсно, – відказав Джон Найтлі, – і здається, що буде його сьогодні багато.
– Типово різдвяна погода! – зазначив містер Елтон. – Цілком відповідає порі року; нам іще дуже поталанило, що це не почалося вчора, бо унеможливило б нашу сьогоднішню зустріч. А таке запросто могло трапитися, бо містер Вудхаус навряд чи насмілився б їхати, якби випав глибокий сніг. Але наразі це не має значення. Тепер дійсно вдала пора для дружніх зустрічей. На Різдво люди запрошують у гості своїх приятелів, і людей мало хвилює навіть найгірша погода. Якось мене замело на тиждень у будинку мого друга. Це була така незрівнянна насолода! Я поїхав до нього тільки на один вечір, а вибратися зміг лише через тиждень.
Вираз обличчя містера Джона Найтлі свідчив, що подібна насолода – явно не для нього, тому він коротко і стримано мовив:
– Сподіваюся, що нас не замете на тиждень у Рендоллзі.
Іншим разом такий хід розмови, може, і сподобався б Еммі, але вона була настільки спантеличена піднесеним настроєм містера Елтона, що нічого, крім сердитості, відчувати не могла. Здається, що, тішачись наперед приємним товариством, він зовсім забув про Гаррієт.
– Певна річ, там гарно натоплять до нашого приїзду, – продовжував він, – і створять для нас максимально можливий комфорт. Містер і місіс Вестон – такі чудові люди! Місіс Вестон узагалі вище будь-яких похвал, а її чоловік має якраз ті риси, що дуже цінуються в людях: гостинність і товариськість. Це буде вечірка у вузькому колі, однак найприємнішими є саме ті вечірки, де збирається тісне коло обраних друзів. У вітальні містера Вестона можуть комфортно розміститися не більше десяти людей; і я, зі свого боку, волів би в таких умовах, щоб нам бракувало двох, а не навпаки – щоб ми мали двох зайвих. Гадаю, що ви погодитеся зі мною, – звернувши до Емми своє люб'язно усміхнене обличчя, – думаю, ви схвально поставитеся до моїх слів, хоча містер Найтлі, звикнувши до багатолюдних прийомів у Лондоні, може і не розділяти нашого настрою.
– Мені невідомо, що то таке – багатолюдні лондонські прийоми, добродію. Я ніколи не обідаю в гостях.
– Та невже! – тоном, сповненим здивування і жалю. – Я і гадки не мав, що робота юриста – це така каторга. Нічого, сер! Прийде час, і вам за все це відплатиться: ви матимете мало роботи і багато утіх.
– Моя перша утіха, – відповів Джон Найтлі, коли вони в'їжджали у ворота, – полягатиме в тому, щоб цілим і неушкодженим повернутися до Гартфілда.
Розділ 14
Емма, котра насправді зовсім не була наляканою, пом'якшила це надмірне занепокоєння, запевнивши містера Елтона, що досвідчена місіс Годдард належно подбає про Гаррієт; але оскільки вона була зацікавлена в тому, щоб певна міра такого занепокоєння зберігалась, і воліла радше всіляко підтримувати його, ніж навпаки, то через деякий час – наче між іншим – вона додала:
– Сьогодні так холодно – просто жах! Здається, от-от піде сніг. Якби треба було їхати в інше місце і до інших людей, то я скоріше воліла б нікуди не вирушати і залишитися вдома – та ще й батька від говорити. Та оскільки сам він уже вирішив їхати, і погода не видається йому холодною, то краще я не втручатимусь, бо знаю, що для містера і місіс Вестон це буде великим розчаруванням. Але повірте моєму слову, містере Елтон, на вашому місці я б вибачилась і не поїхала. Мені здається, що у вас уже хрипкуватий голос, а якщо взяти до уваги завтрашню потребу в численних розмовах і неминучу втому опісля, то не зайвим було б обачливо потурбуватися про себе і лишитися вдома.
Схоже, що містер Елтон розгубився і не знав, як відповісти; а саме так воно й було: хоча його і втішала така увага з боку красуні Емми і йому була несила встояти проти спокуси виконати будь-яку її пораду, він – з іншого боку – не мав ані найменшого наміру відмовлятись од візиту. Емма ж, надто нетерпляча і надто заклопотана своїми упередженими уявленнями та заздалегідь вибудованими планами, була вже нездатною прислухатися до його слів безпристрасно чи придивлятися до нього неупереджено. Тому вона цілком задовольнилася тим, що містер Елтон, погоджуючись з нею, щось промимрив про «дійсно дуже холодну, просто надзвичайно холодну погоду», і пішла собі далі, радіючи з того, що допомогла йому позбутися необхідності їхати до Рендоллза і забезпечила можливість увечері щогодини посилати людей до Гаррієт, аби ті питалися про її здоров'я.
– Ви чините абсолютно правильно, – сказала вона. – А ми за вас вибачимося перед Вестонами.
Та не встигла вона вимовити ці слова, як почула, що її зять люб'язно пропонує йому місце у своїй кареті, якщо погода буде для містера Елтона єдиною перепоною, а містер Елтон – уявіть собі! – швиденько і радісно це запрошення приймає. Справу було зроблено: містер Елтон теж мав їхати, і ніколи його широке, красиве обличчя не виражало задоволення більшого, ніж у цей момент; ніколи не була його посмішка такою радісною, а очі не сяяли таким тріумфом, як тоді, коли він після цього на неї поглянув.
«От тобі й на, – мовила вона подумки. – Що за дивина така! Я йому дала можливість уникнути поїздки, а він, забувши про хвору Гаррієт, все одно прагне потрапити в товариство! Це дійсно дуже дивно! Мабуть, багато чоловіків, особливо неодружених, мають таку схильність – таку пристрасть: їздити в гості на обід; обіднє спілкування посідає таке високе місце серед їхніх розваг, їхніх занять, що перетворилося на питання честі, майже обов'язок. Тому все інше поступається перед ним – і це, напевне, стосується й містера Елтона. Надзвичайно достойний, люб'язний і приємний молодий чоловік, поза всякими сумнівами до безтями закоханий у Гаррієт, – і той не може відповісти відмовою на запрошення, змушений їхати на обід, куди б його не запросили! Що за дивна штука – любов! Він навіть готовий приписати Гаррієт наявність кмітливого розуму, але не зможе заради неї відмовитися від поїздки на обід».
Незабаром містер Елтон полишив їх, і Емма не могла не віддати йому належне, коли при розлученні він із великою теплотою в голосі згадав про Гаррієт і запевнив її, що перед тим, як матиме щастя зустріти її знов, неодмінно зайде до місіс Годдард, аби спитатися про здоров'я її красуні подруги і – як він сподівається – почути підбадьорливі новини. Його ж прощальні зітхання і усмішки знову налаштували її прихильно до нього.
Декілька хвилин панувала повна тиша, а потім Джон Найтлі мовив:
– Ніколи в житті не бачив людини, котра б сильніше за містера Елтона прагнула справити гарне враження. Перед жінками він, бідолашний, аж надривається. Із чоловіками може поводитися раціонально і природно, але коли йому треба сподобатися жінці, то тут старається з усіх сил, використовує кожну рису обличчя.
– Манери містера Елтона не бездоганні, – відповіла Емма. – Але коли є бажання догодити і сподобатися, то слід виявляти поблажливість, і багато хто значною мірою це й робить. Коли чоловік із посередніми здібностями старається щосили, він завжди братиме гору над схильним до байдикування генієм. Не можна належним чином не поцінувати ту бездоганно добру вдачу і ласкаву запобігливість, що притаманні містеру Елтону.
– І дійсно, – відразу ж підхопив містер Джон Найтлі з деяким лукавством у голосі, – здається, що саме на вас він свою ласкаву запобігливість і спрямовує.
– На мене? – відповіла вона зі здивованою усмішкою. – Невже ви дійсно гадаєте, що я є об'єктом прагнень містера Елтона?
– По правді кажучи, Еммо, така думка у мене з'являлась; а якщо вона ніколи не з'являлась у вас, то раджу тепер узяти її до уваги.
– Містер Елтон – і кохає мене?! Що за нісенітниця така!
– Я не стверджую цього напевне; але краще вам розібратися, так це чи ні, і відповідним чином скоригувати свою поведінку. Мені здається, що ваші манери його заохочують. Я кажу це як друг, Еммо. Раджу вам озирнутися довкола себе та розібратись у своїх вчинках і намірах.
– Дякую, але запевняю вас: ви помиляєтеся. Містер Елтон і я – добрі друзі, тільки й того, – мовила Емма і пішла далі, розмірковуючи про непорозуміння, що часто спричиняються недостатнім знанням ситуації, і про помилки, яких приречені припускатися люди з претензіями на непогрішимість суджень; вона була невдоволена тим, що зять визнав її нетямущою і необізнаною, такою, що потребує поради. Більше він не сказав нічого.
Містер Вудхаус так рішуче налаштувався їхати в гості, що, незважаючи на зростаючу холоднечу, здається, і не збирався від неї ховатись, і, врешті-решт, хвилина в хвилину вирушив у дорогу власною каретою зі своєю старшою дочкою, причому про погоду турбувавсь явно менше за своїх попутників. Він був надто зачудований самим фактом своєї поїздки і сповнений усвідомлення тієї радості, яку викличе його приїзд до Рендоллза, щоб помічати холод, і надто тепло вдягнений, аби його відчувати. Однак холод був дійсно сильний; і коли в дорогу вирушав другий екіпаж, то вже падали перші нечисленні сніжинки, а небо було таким нахмареним, що, здається, бракувало лише теплішого повітря, аби навколишній світ вельми швидко став надзвичайно білим.
Емма швидко переконалася, що її попутник був далеко не в найкращому настрої. Підготовка до виїзду і сам виїзд у таку погоду, необхідність пожертвувати спілкуванням з дітьми заради поїздки на обід – все це було нещастям або принаймні великою незручністю, з якою містер Джон Найтлі ніяк не міг змиритися. Він не очікував від цього візиту нічого такого, заради чого варто було б їхати взагалі, і всю дорогу до будинку священика тільки те й робив, що висловлював своє невдоволення.
– Яку ж високу думку про себе треба мати цьому чоловіку, – мовив він, – аби змушувати людей полишати свої теплі домівки і вирушати в таку ось погоду заради того, щоб із ним зустрітися. Напевне, він вважає себе загальним улюбленцем – не інакше; я б на його місці так не вчинив. Це просто неймовірний абсурд! А ось уже і сніг пішов! Що за дурість така – позбавляти людей можливості сидіти вдома в теплі і що це за дурість – кудись їхати, якщо можна прекрасно залишатися вдома! От якби в такий вечір нас покликали в поїздку невідкладні бізнесові справи або обов'язок, то це видалося б нам тяжким випробуванням! Так ні ж! Ми вирушаємо з власної волі, без будь-яких вибачень, скоріш за все не так тепло вдягнені, як завжди, всупереч голосу природи, який промовляє до людини всім тим, що вона бачить чи відчуває: залишайся вдома і ховай усе, що можеш! І ось ми їдемо, щоби провести п'ять нудних годин у чужому будинку, без перспективи сказати чи почути щось таке, що не було сказане або почуте учора чи не буде сказане або почуте завтра. Подумати тільки: добиратися в погану погоду, повертатися, можливо, в ще гіршу, завдавати клопоту чотирьом слугам і чотирьом коням лише для того, щоб перевезти п'ять нудьгуючих, тремтячих від холоду істот до кімнат іще холодніших і товариства ще гіршого, ніж вони могли мати вдома!
Еммі було несила улесливо погоджуватися зі сказаним (хоча містер Джон Найтлі явно до цього звик) і промовляти щось на кшталт «істинна правда, мій любий», чим, мабуть, зазвичай і займалася під час поїздок його дружина; але їй стало витримки не відповідати взагалі. Підтакувати не хотілося, сваритися – теж; її героїзму вистачило лише на те, щоб мовчати. Вона дала йому можливість висловлюватись, а сама, не розтуляючи губ, крутила в руках лорнет і куталася в покривало.
Вони під'їхали до будинку священика; карету розвернули, підніжку опустили, і вмить до них приєднався містер Елтон – чепурненький, весь вдягнений у чорне, і з усмішкою на обличчі. Емма зраділа, що нарешті тема розмови зміниться. Містер Елтон був уособленням запобігливості й бадьорого настрою; його радісно-ввічливе поводження навело її на думку, що, може, він отримав зовсім не такі новини про Гаррієт, як ті, що дійшли до неї. Вона посилала спитатися про хвору, коли вдягалась, і відповідь була така: «В основному – так само, не краще».
– Новини, що сповістили мені від місіс Годдард, були не такими втішними, як я сподівалася: «Гаррієт не стало краще» – ось що почула я.
Його обличчя відразу ж витягнулось; а коли він заговорив, то в його голосі почулося сильне співчуття і занепокоєння.
– Який жаль! Я з прикрістю дізнався… Тільки-но збирався вам розповісти, що коли я прийшов до закладу місіс Годдард – до речі, саме перед тим, як перевдягнутися до обіду, – то мені сказали, що міс Сміт зовсім не стало краще, а навпаки – навіть гірше. Я дуже засмутився і стурбувався, бо до того моменту тішив себе думкою, що її стан поліпшиться після тих підбадьорливих ліків, котрі, наскільки мені відомо, вона прийняла сьогодні вранці.
Емма усміхнулась у відповідь:
– Сподіваюся, мій візит підбадьорив її та допоміг їй у тому, що стосується нервової сторони її захворювання; але навіть я не вмію заговорювати хворе горло. Вона і справді сильно застудилася. Як ви, мабуть, уже чули, її оглядав містер Перрі.
– Так, мені здавалося… тобто ні, не чув…
– Йому часто доводилося лікувати Гаррієт, коли у неї боліло горло, і тому сподіваюся, що завтра ми почуємо більш утішну новину. Але все ж мене не полишає занепокоєння. Така втрата для нашого сьогоднішнього товариства!
– Саме так, це дійсно жахлива втрата! її відсутність відчуватиметься протягом усього вечора.
То були дуже доречні слова, супроводжувані справді сумним зітханням; але все одно цей сум мав бути тривалішим. Емма навіть розсердилася, коли всього лише за півхвилини потому він перейшов на іншу тему, і голос його був сповнений жвавості й задоволення.
– Який чудовий винахід – використання овчини у каретах! – сказав він. – Завдяки цьому вони стають такими комфортабельними! Завдяки таким застережним засобам замерзнути просто неможливо. Сучасні вигадки дійсно роблять карету джентльмена абсолютно досконалою. Вона так добре відгороджує і захищає людину від погоди, що жоден подув повітря не проникне всередину без дозволу. На погоду можна не зважати зовсім. Сьогодні ввечері дуже холодно – але в цій кареті це не має для нас ніякого значення. Ба! Знову сніг пішов.
– Дійсно, – відказав Джон Найтлі, – і здається, що буде його сьогодні багато.
– Типово різдвяна погода! – зазначив містер Елтон. – Цілком відповідає порі року; нам іще дуже поталанило, що це не почалося вчора, бо унеможливило б нашу сьогоднішню зустріч. А таке запросто могло трапитися, бо містер Вудхаус навряд чи насмілився б їхати, якби випав глибокий сніг. Але наразі це не має значення. Тепер дійсно вдала пора для дружніх зустрічей. На Різдво люди запрошують у гості своїх приятелів, і людей мало хвилює навіть найгірша погода. Якось мене замело на тиждень у будинку мого друга. Це була така незрівнянна насолода! Я поїхав до нього тільки на один вечір, а вибратися зміг лише через тиждень.
Вираз обличчя містера Джона Найтлі свідчив, що подібна насолода – явно не для нього, тому він коротко і стримано мовив:
– Сподіваюся, що нас не замете на тиждень у Рендоллзі.
Іншим разом такий хід розмови, може, і сподобався б Еммі, але вона була настільки спантеличена піднесеним настроєм містера Елтона, що нічого, крім сердитості, відчувати не могла. Здається, що, тішачись наперед приємним товариством, він зовсім забув про Гаррієт.
– Певна річ, там гарно натоплять до нашого приїзду, – продовжував він, – і створять для нас максимально можливий комфорт. Містер і місіс Вестон – такі чудові люди! Місіс Вестон узагалі вище будь-яких похвал, а її чоловік має якраз ті риси, що дуже цінуються в людях: гостинність і товариськість. Це буде вечірка у вузькому колі, однак найприємнішими є саме ті вечірки, де збирається тісне коло обраних друзів. У вітальні містера Вестона можуть комфортно розміститися не більше десяти людей; і я, зі свого боку, волів би в таких умовах, щоб нам бракувало двох, а не навпаки – щоб ми мали двох зайвих. Гадаю, що ви погодитеся зі мною, – звернувши до Емми своє люб'язно усміхнене обличчя, – думаю, ви схвально поставитеся до моїх слів, хоча містер Найтлі, звикнувши до багатолюдних прийомів у Лондоні, може і не розділяти нашого настрою.
– Мені невідомо, що то таке – багатолюдні лондонські прийоми, добродію. Я ніколи не обідаю в гостях.
– Та невже! – тоном, сповненим здивування і жалю. – Я і гадки не мав, що робота юриста – це така каторга. Нічого, сер! Прийде час, і вам за все це відплатиться: ви матимете мало роботи і багато утіх.
– Моя перша утіха, – відповів Джон Найтлі, коли вони в'їжджали у ворота, – полягатиме в тому, щоб цілим і неушкодженим повернутися до Гартфілда.
Розділ 14
Кожному із джентльменів довелося дещо скоригувати вираз обличчя, коли вони зайшли до вітальні Вестонів: містеру Елтону необхідно було деякою мірою приховати свою радість, а містеру Джону Найтлі – свій поганий настрій. Щоб виглядати доречно, містер Елтон був змушений усміхатися менше, а містер Джон Найтлі – більше. Емма поводилася так, як підказувало їй власне єство, і тому свого задоволення не приховувала. Зустріч із подружжям Вестонів дійсно була для неї великою радістю. До містера Вестона вона ставилася надзвичайно прихильно, а щодо його дружини, то не було у світі людини, з якою вона могла б поговорити так невимушено, як із нею, людини, якій вона могла б розповісти – з цілковитою упевненістю, що її завжди з цікавістю вислухають і завжди зрозуміють – про свої та батькові справи, плани, труднощі та втіхи. Все, що стосувалося Гартфілда, викликало жвавий інтерес місіс Вестон, і півгодини безперервного обговорення всіх тих дрібних справ, од яких залежить щоденна радість приватного життя, стали для кожної з них першим із отриманих ними задоволень.
Мабуть, такої насолоди не спромігся б надати і увесь проведений в гостях вечір, котрий не міг іти ні в яке порівняння з цими тридцятьма хвилинами. Емма отримувала задоволення від одного лише вигляду місіс Вестон, від її усмішки, її дотику і її голосу. Вона вирішила якомога менше думати про дивацтва містера Елтона чи якусь іншу неприємність і отримувати максимум задоволення від усього, що здатне було його надати.
Застуду, на яку Гаррієт мала нещастя захворіти, встигли детально обговорити ще до Емминого прибуття. Містер Вудхаус, зручно вмостившись у кріслі, мав достатньо часу, щоб розповісти про неї, а також про те, як вони з Ізабеллою добиралися і що Емма має приїхати слідом за ними. Він саме встиг висловити своє задоволення тим, що Джеймс матиме змогу побачитися з дочкою, коли зайшла решта гостей, і місіс Вестон, котра була майже повністю поглинута необхідністю приділяти містеру Вудхаусу увагу, отримала, нарешті, можливість відвернутись і привітати свою любу Емму.
Емма з прикрістю виявила, що її наміри на деякий час забути про містера Елтона не справдилися, бо він чомусь опинився поруч із нею після того, як усі розсілися. І не тільки торкався її ліктя, а й набридливо виставляв перед нею свою радісну фізіономію, запопадливо звертаючись до неї з кожного приводу; тим часом їй важко було позбутися думок про його дивну байдужість до Гаррієт. Вона не могла забути про нього, бо він поводився так, що внутрішній голос не міг не питати її: «А може, мій зять дійсно має рацію? Може, цей чоловік і справді починає переносити свої почуття з Гаррієт на мене? Неймовірний абсурд!» Однак він так турбувався, щоб їй було тепло, так активно розпитував про її батька і висловлював таке захоплення місіс Вестон, а потім із такою ревністю і такою необізнаністю почав вихваляти її малюнки, що і дійсно був дуже схожий на людину, яка ось-ось зізнається в коханні. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб у відповідь на такий вилив почуттів утриматися в рамках гарних манер. Заради самої себе їй не варто було виявляти грубість, заради ж Гаррієт – сподіваючись, що все ще владнається, – вона почала поводитися підкреслено ввічливо. Однак це далося їй нелегко, бо саме в розпал тих нісенітниць, які плів містер Елтон, інші говорили про дещо цікаве, про що і їй дуже хотілося б послухати. Вона почула достатньо, аби зрозуміти, що містер Вестон розповідав якісь новини про свого сина; вона почула, як слова «мій син» і «Френк» були мовлені декілька разів підряд; а з перехоплених уривків мовленого здогадалася, що містер Вестон розповідав про майбутній візит свого сина, котрий ось-ось мав відбутися. Але поки їй вдалося угамувати містера Елтона, ця тема була повністю полишена і тому будь-яке питання, котре б до неї повертало, було б недоречним.
Сталося так, що, попри твердий намір Емми ніколи не виходити заміж, щось було в імені містера Френка Черчілля і в уявленні про нього таке, що завжди викликало її інтерес. Їй часто спадало на думку – особливо після одруження його батька з міс Тейлор – що коли б їй уже довелося вийти заміж, то він якраз підійшов би їй за віком, вдачею і становищем. Виходило так, що, являючи немов сполучну ланку між двома родинами, він самою долею був призначений саме для неї. Їй здавалося, що всі, хто їх знали, не могли не думати про можливість такого шлюбу. В тому, що містер і місіс Вестон теж думали про таку можливість, вона не сумнівалась анітрохи; і хоча не збиралася під впливом Френка Черчілля чи під впливом когось іншого міняти свій дуже зручний і вигідний незаміжній статус на якийсь інший, котрий, на її думку, неодмінно був би гіршим, їй усе одно дуже хотілося з ним зустрітися. Еммі здавалося, що він обов'язково їй сподобається, а вона – йому (ну хоч трохи!); вона тішилася думкою про те, що в уяві їхніх друзів вони постають подружньою парою.
При подібних її думках залицяння містера Елтона були катастрофічно невчасними й недоречними; але їй вдавалося виглядати дуже ввічливою, хоча насправді вона була сильно роздратованою. Емма заспокоювала себе тим, що залишок вечора ніяк не зможе минути без того, щоб ця сама тема – або ж її суть – не виникла знову з ініціативи щиросердого містера Вестона. Так воно й сталося: коли їй поталанило позбутися містера Елтона і вона опинилася за обіднім столом поруч із містером Вестоном, той скористався першою ж вільною од виконання своїх обов'язків гостинного господаря хвилиною, першим же перепочинком після нарізання сідла барана, щоби сказати їй:
– До потрібної кількості не вистачає лише двох людей. Хотілося б мені бачити тут іще двох: вашу гарненьку подружку, міс Сміт, і мого сина – отоді я б міг сказати, що ми маємо якраз потрібну кількість гостей. Ви, мабуть, не чули, як у вітальні я розповідав, що ми очікуємо на приїзд Френка? Сьогодні вранці я отримав од нього листа, де він каже, що буде в нас через два тижні.
Мабуть, такої насолоди не спромігся б надати і увесь проведений в гостях вечір, котрий не міг іти ні в яке порівняння з цими тридцятьма хвилинами. Емма отримувала задоволення від одного лише вигляду місіс Вестон, від її усмішки, її дотику і її голосу. Вона вирішила якомога менше думати про дивацтва містера Елтона чи якусь іншу неприємність і отримувати максимум задоволення від усього, що здатне було його надати.
Застуду, на яку Гаррієт мала нещастя захворіти, встигли детально обговорити ще до Емминого прибуття. Містер Вудхаус, зручно вмостившись у кріслі, мав достатньо часу, щоб розповісти про неї, а також про те, як вони з Ізабеллою добиралися і що Емма має приїхати слідом за ними. Він саме встиг висловити своє задоволення тим, що Джеймс матиме змогу побачитися з дочкою, коли зайшла решта гостей, і місіс Вестон, котра була майже повністю поглинута необхідністю приділяти містеру Вудхаусу увагу, отримала, нарешті, можливість відвернутись і привітати свою любу Емму.
Емма з прикрістю виявила, що її наміри на деякий час забути про містера Елтона не справдилися, бо він чомусь опинився поруч із нею після того, як усі розсілися. І не тільки торкався її ліктя, а й набридливо виставляв перед нею свою радісну фізіономію, запопадливо звертаючись до неї з кожного приводу; тим часом їй важко було позбутися думок про його дивну байдужість до Гаррієт. Вона не могла забути про нього, бо він поводився так, що внутрішній голос не міг не питати її: «А може, мій зять дійсно має рацію? Може, цей чоловік і справді починає переносити свої почуття з Гаррієт на мене? Неймовірний абсурд!» Однак він так турбувався, щоб їй було тепло, так активно розпитував про її батька і висловлював таке захоплення місіс Вестон, а потім із такою ревністю і такою необізнаністю почав вихваляти її малюнки, що і дійсно був дуже схожий на людину, яка ось-ось зізнається в коханні. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб у відповідь на такий вилив почуттів утриматися в рамках гарних манер. Заради самої себе їй не варто було виявляти грубість, заради ж Гаррієт – сподіваючись, що все ще владнається, – вона почала поводитися підкреслено ввічливо. Однак це далося їй нелегко, бо саме в розпал тих нісенітниць, які плів містер Елтон, інші говорили про дещо цікаве, про що і їй дуже хотілося б послухати. Вона почула достатньо, аби зрозуміти, що містер Вестон розповідав якісь новини про свого сина; вона почула, як слова «мій син» і «Френк» були мовлені декілька разів підряд; а з перехоплених уривків мовленого здогадалася, що містер Вестон розповідав про майбутній візит свого сина, котрий ось-ось мав відбутися. Але поки їй вдалося угамувати містера Елтона, ця тема була повністю полишена і тому будь-яке питання, котре б до неї повертало, було б недоречним.
Сталося так, що, попри твердий намір Емми ніколи не виходити заміж, щось було в імені містера Френка Черчілля і в уявленні про нього таке, що завжди викликало її інтерес. Їй часто спадало на думку – особливо після одруження його батька з міс Тейлор – що коли б їй уже довелося вийти заміж, то він якраз підійшов би їй за віком, вдачею і становищем. Виходило так, що, являючи немов сполучну ланку між двома родинами, він самою долею був призначений саме для неї. Їй здавалося, що всі, хто їх знали, не могли не думати про можливість такого шлюбу. В тому, що містер і місіс Вестон теж думали про таку можливість, вона не сумнівалась анітрохи; і хоча не збиралася під впливом Френка Черчілля чи під впливом когось іншого міняти свій дуже зручний і вигідний незаміжній статус на якийсь інший, котрий, на її думку, неодмінно був би гіршим, їй усе одно дуже хотілося з ним зустрітися. Еммі здавалося, що він обов'язково їй сподобається, а вона – йому (ну хоч трохи!); вона тішилася думкою про те, що в уяві їхніх друзів вони постають подружньою парою.
При подібних її думках залицяння містера Елтона були катастрофічно невчасними й недоречними; але їй вдавалося виглядати дуже ввічливою, хоча насправді вона була сильно роздратованою. Емма заспокоювала себе тим, що залишок вечора ніяк не зможе минути без того, щоб ця сама тема – або ж її суть – не виникла знову з ініціативи щиросердого містера Вестона. Так воно й сталося: коли їй поталанило позбутися містера Елтона і вона опинилася за обіднім столом поруч із містером Вестоном, той скористався першою ж вільною од виконання своїх обов'язків гостинного господаря хвилиною, першим же перепочинком після нарізання сідла барана, щоби сказати їй:
– До потрібної кількості не вистачає лише двох людей. Хотілося б мені бачити тут іще двох: вашу гарненьку подружку, міс Сміт, і мого сина – отоді я б міг сказати, що ми маємо якраз потрібну кількість гостей. Ви, мабуть, не чули, як у вітальні я розповідав, що ми очікуємо на приїзд Френка? Сьогодні вранці я отримав од нього листа, де він каже, що буде в нас через два тижні.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента