Страница:
Дивна думка опанувала мене. «Даждьбоже, – думав я, – не пробач варягам сплюндрованого капища і помстись їм! Ти послав комаху, свій знак, і вибрав мене для помсти, бо ж Оряна казала, що обраний єсмь. А обрані так просто не помирають». Такі думки заспокоювали мене. І тепер, споглядаючи Пошук свій, думав я, що Єдиний був ближче до Силеника й Оряни, ніж до варягів у рогатих шоломах. За словами Апостола: «Попустив Бог усім народам ходити стежками своїми». Силеник, Оряна, Хальд ішли своїм шляхом до Єдиного, помилялись, потрапляли в лабети Ворога, – але такі помилки, можливо, приємніші Сущому, аніж тупа руйнівна злоба варягів. Так і Мелхиседек казав, хоч сам був іудеєм: «Істина є згода між Сущим і створінням Сущого».
…Уночі човни з бранцями пристали до варязького табору на Песячому острові. Земляні люди поховалися, священні дерева Тангри прибульці спалили, а з простих дерев зробили огорожу. Більшість киян – жінок, дітей та поранених – варяги тримали в цій огорожі, але тих, хто міг утекти, позалишали у човнах зв’язаними. До острова підійшли хазарські кораблі з вітрилами, великі, як громадські стодоли. Вони належали найзаможнішим купцям із Тьмутараканії та Іхтелю – Йосифу, Захарії, Семендер-тархану.
У темряві чув я, як співали за огорожею християнські жінки: «Кіріє, елейсо!» – «Господи, помилуй!» П’яні варяги кричали щось на неоковирній своїй мові, іноді верещали дівчата, що їх ґвалтували переможці. Сам я страждав від спраги, а голоду не відчував. Богумил, який лежав поряд зв’язаний, намагався послабити мотузки, відтягуючи вузли зубами, але зламав зуб і облишив шарпатись. Над ранок я забувся важким, як меотійська ртуть, сном.
Ранком на Песячий острів упав холодний туман. У тому тумані пізнав я перші варязькі слова: «кнаґ» – «воїн», «лейданґ» – «човен». На тій ладді, де були бранцями ми, Желянські жерці, порядкував ярл[24] Хальблот, родич кагана Хельґа. За його наказом нам дали розведеного пива, по шматку солодкої паляниці й зняли із нас мотузки та весь одяг.
Прийшов покупець людських душ – достойний Йосиф, до якого ярл та вої зверталися шанобливо «адаль», тобто «шляхетний, високороджений». Був Йосиф могутньої статури, з кучерявою сивою бородою. Велике тіло купця вкривав чорний оксамитовий каптан, мав він на шиї потрійний золотий ланцюг, на якому висів талісман – золота п’ятикутна зірка, на кожному пальці горіли дорогоцінні персні, а пиха того Йосифа перевищувала всю розкіш його одягу. За Йосифом слуги несли червону скриню із сріблом.
«Адаль Йосиф, – сказав йому Хальблот, – ось раби молоді та гарні». Хазарин оглянув нас і наказав слугам дати Хальблоту зв’язку срібних монет. Богумила й біляву Силеникову наложницю Йосиф відокремив від нас – забрав до свого гарему. Пізніше я довідався, що Богумилові його вродливість обернулася на зле – з нього Йосиф зробив євнуха. Як я молився тоді, дякуючи Богові за вилицюватість та капловухість, що врятували мене від скопцевої долі!
На хазарський корабель нас не перевели – Йосиф найняв лейданґ і воїв Хальблота охороняти караван на шляху до Саркелу. Нас і далі тримали на варязькому човні, тепер уже як веслярів. До веслування були ми не звичні – то варяги посадили нас на весла по двоє. На іншому боці лейданґа з веслами легко вправлялись могутні кнаґи Хальблота. Відплили ми вночі, бо Хальблот плив з Йосифом без дозволу кагана, який ще замирював вогнем та мечем роди склавинські навколо Києва.
Течія та вітер допомагали нам. На веслах пливли рідко – Хальблот підняв біле вітрило, і лейданґ хутко побіг перед кораблями Йосифа. Замикав караван лейданґ ярла Хокона. Йосиф і Хокон були великі приятелі. Купець подарував ярлові двох дівчат-бранок, та Хальблот як узнав про це, то весь день гарчав від заздрощів, немов звір, і просив Тюра, варязького бога, спопелити хазарина блискавкою.
Зате на лейданґу Хальблота був Симаргл, якого варяги вкрали в капищі. Дерев’яний людино-птах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев’яна «масмі» – ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивались увечері, кричали Хоконовим воякам: «Веслярі дохлого масмі!..» Ті у відповідь підіймали над бортом лейданґа голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися скопцями.
Ярл Хальблот навіть пообіцяв своїм воям, що під час зупинки на острові Лава купить їм за власні гроші бранку.
Я вже почав розуміти мову варягів і знав, що на острові Лава Йосиф сподівався поповнити запаси води та харчів, а також придбати у печенігів нових рабів та коней, за яких уже розплатився; і до Саркелу караван піде через Степ. Великі кораблі не змогли б пройти Дніпрові пороги, а південніше, біля Меотського озера,[25] кочували ворожі хазарам племена хана Кубрата, спільника Візантії. Але цим планам не судилося збутися. Знову настав день, коли Промисел Божий невідворотною десницею спрямував долю Йосифового каравану і мою долю на визначений ним незбагненний шлях.
Того дня на лівому березі Дніпра побачив я велетенські кам’яні ідоли – баби. Ці прадавні боввани були більш древні, аніж Свентовитів кам’яний ідол у капищі Силеника. Силеник розповідав нам, що ці кам’яні баби були пращурами наших предків, але плювали на лице Даждьбоже, звучи його бісом Ташбешем, і він прирік їх почути його Голос – і стали вони каменем. Старий жрець, що висвятив мене у жерці, казав, що під тими бовванами лежать поховані вороги Києва – почвари, проти яких боролися у давні часи спільно мої родовичі й хазари. Як не стане їх, то розкриється Степ і воскреснуть вороги. А перемогти їх зможе тільки Святий Витязь Еркін.
Дивлячись на кам’яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаґ Свергельд, який із варягів найкраще знав нашу мову, почав сміятися з мене, кажучи, що моя голова перегрілася від спеки. І тоді якийсь дух увійшов у мене, і серед спеки зробилось мені зимно, і став я пророкувати, і сказав ярлові та воям його, що не встигне знову піднятись сонце над Велесовим Степом, як душі Хальблота, Свергельда і брата його Індульфа відійдуть до померлих предків, а Йосифа Бог покарає за зло його. І було щось таке у моєму обличчі, що зблідли варязькі витязі, і мовчки відійшли від мене, і боялися дивитися у бік зловісних ідолів на дніпровських кручах.
І сталося за словом моїм.
Хальблот, якому не терпілося дістатися до Лави, припустився помилки. Коли лейданґи на кораблі увійшли у вузьку протоку між крутим правим берегом та островом, густо покритим лісом, ярл не послав вивідувачів обстежити шлях. А час ішов до ночі, й небо на сході вже було темне, як синя дербентська глазур в орнаменті тризнових чаш.
Раптом з боку острова полетіли стріли. Свергельд і стерничий були вбиті одразу. У держално мого весла також встромилася стріла. Я запам’ятав її назавжди: у чотири лікті, з трикутним наконечником чорної криці, з воронячим пір’ям на хвості. Саме такі стріли виготовлялися в столиці правителя чорних булгар хана Кубрата – Балтаварі,[26] що на березі Лутави. Ніколи смерть для мене не втілювалася в якусь річ буття з такою повнотою, як у ту розбійницьку чорну стрілу. Як співав Богоотець Давид у Пісні Хвалітній: «Господь дав глас свій: пустив стріли і розсіяв їх». Ось такі знаки давав Єдиний як у часи Давидові, так і в наші останні часи.
Коли стріли вбили перших воїв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданґа вже кричали: «Св’їнфіз йон!» – «Розбійники!», а ярл навіть не зняв щити з лівого борту. Коли стріла влучила в нього, Хальблот стояв якраз наді мною і впав на мене – важкий, мертвий. Його панцир порізав мені шкіру, і кров моя і Хальблота залила все. А вої думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я під убитим ярлом і молився Єдиному, й страшно мені стало, коли я згадав про своє пророцтво.
Урешті-решт напад розбійників було відбито. А все ж вони встигли спалити один із хазарських кораблів. Також був тяжко поранений син Йосифа – Обадія. Йосиф сказав опитати всіх рабів, чи не вміє хтось лікувати рани.
Колись бачив я у капищі, як лікували людей Силеник і Оряна. Після бою я допоміг одному з варягів вийняти стрілу з рани. І коли на березі люди Йосифа шукали лікаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замість Хальблота, вказав їм на мене: «Ось цей зівш (раб) уміє лікувати й передбачати майбутнє. В ньому дух небесних Валарів – він урятує Обадію. – А потім додав: – А як не врятує – забийте його».
Наглядачі повели мене до намету достойного Йосифа.
Намет той був шкіряний та великий, як зала. По кутах його ховалися перелякані слуги й наложниці, а посередині під двома стовпами, до яких були прив’язані смолоскипи, лежав молодий хазарський воїн у срібному обладунку – блідий, мов восковий.
Над ним плакав, рвав волосся на голові, кляв долю трьома мовами достойний Йосиф.
Іудейською він молив Єдиного: «Елої, макар хайімей!» – «Боже, джерело життя мого!»; варязькою кляв невдаху Хальблота; по-нашому кляв себе, що залишив каганові Хельґу свого лікаря.
Старший наглядач підвів мене до пораненого. Розбійницька стріла влучила у щілину між надгрудною бронею і срібним нашийником воїна. Слуги Йосифа перепиляли нашийник, витягли стрілу, але Обадія втратив багато крові й дух його блукав в астральних чертогах, не знаходячи напівмертвого тіла. Я згадав старе демонське закляття, що його промовляла Оряна над утоплеником-рибалкою. Не буду в цій розповіді наводити слова того закляття, бо демони мають здатність жити в знаках, нанесених на площину, і шкодити звідти людям. Але закляття це є могутнє, древнє і діє на неохрещених із дивною потугою.
І прорік я над Обадією Орянине закляття.
І, за словом закляття, схопили демони у потаємних глибинах блукаючий дух Обадії і перенесли його у світ наш, світ вибору. Й увійшов дух у тіло, і відкрив Обадія очі, і сказав: «Еліашів!», що означає «Бог відроджує!».
Але треба ще було зупинити кровотечу. Спочатку промив я рану білим вином і приклав до неї попіл і палену тканину, і сказав наложниці тримати ту тканину не відходячи. А сам пішов шукати трави, згадуючи науку травну. Ніхто не тримав мене і не наглядав за мною. На світанок знайшов я мокряну траву і приклав її до рани. Увечері ще був в Обадії жар, але наступну ніч він спав спокійно, а наложниця гріла його своїм тілом. Через добу всі побачили, що смерть відступила від сина Йосифового і видужує він.
Тоді сказав мені достойний Йосиф перед людьми й жінками дому свого:
– Ось я, Йосиф, син Нафанів, кажу тобі, зівш: радій, бо приніс ти радість найславетнішому роду в Хазарії. Тепер будеш ти вільний, і лікарем будеш при домі моєму, і ім’я тобі даю – Гафаг, що означає «дар, істина».
Так серед речей сущих знайшов я своє друге ім’я, але то було ім’я зовнішнє – для інших, а для себе, як істинне внутрішнє ім’я, залишив я родове – Ратибор. Мелхиседек пізніше пояснив мені, що всі складні речі в ойкумені мають зовнішні і внутрішні імена: зовнішні – як панцир проти злих сил світу, внутрішні – як заповіт Єдиного для існування. Усе, що має одне ім’я, – беззахисне, а все безіменне не існує.
Подорож до Саркелу через Степ пройшла без пригод. Йосиф двадцять років водив невільницькі каравани від Дніпрових порогів до Білої Вежі й потурбувався про свою безпеку, породичавшись із тарханами місцевих племен. Три його доньки були старшими бонами кагана Багорега й печенізьких тарханів Куви і Савата. Сават дав Йосифу охорону, коней та їжу. З караваном у Саркел подалось п’ятеро варягів із лейданґа Хокона, а інших купець відпустив, відрахувавши рогатим воям три низки срібла.
Про Великий Степ чув я від старих київських воїв, від Силеника і байгарів-стерничих, що співали на становищах караванів під гусла думи про прадавні війни з готами та аварами. Колись славетні кагани склавинські Преслав, Кисик та Івель володіли всім Степом як вотчиною. А в теперішні часи Великий Степ опосіла Хазарія, і навіть могутня Імперія ромеїв не здатна була захитати хазарської потуги.
Великий Степ неосяжний і сповнений волі. Знаки, які Єдиний розкрив над Степом, рухливі та небезпечні. Тільки у Степу відчуваєш драглисту велич небесних хмар, що їх сповідники Монхе-Тангри, Вічного Неба, вважають диханням свого бога. Все у Степу нетривке, рухливе – і що може бути більш дивне, ніж рухлива Вічність. Вітер за чверть доби змінює все навколо: хмари і трави, колір і смак повітря. Степ – це приховане Суще, бо все, що хоче сховатись, бачить спостерігача здалеку і ховається швидко. Швидкість тут не відзнака, а спосіб буття; відзнака в Степу – спокій. На спокій мають право лише кам’яні баби. Їм ніхто не загрожує, окрім гніву Єдиного. Все інше, що йому суджена смерть, усе суще в Степу рухається і змінюється – і ніхто не скаже, що в нього попереду визначеність, якщо поряд Степ.
Птахи у небі нагадують літери іудейського письма. Ті, що вірять у Тангру, визначають майбуття за летом птахів. Майбуття в Степу – це два-три дні попереду. Ніхто не провіщає на місяць чи на рік. Для рухливого світу ці обрії Хроноса незрозумілі, як Вічність. Незбагненність Великого Степу краще за всіх визначив Мелхиседек: «Степ – це те, про що написано в Торі,[27] а в Торі написано про все. «Степ і Книга не сумісні, і народи, що народились у надрах Великого Степу, ніколи не знайдуть своєї книги, хоча шукати її будуть довгі тисячоліття. Може, колись напишуть Книгу, в якій літери кожної миті будуть мінятися місцями і створювати нові слова, щоб знову змінитись, – тоді це буде книга Великого Степу. Саме Степ навчив мене за оманливим спокоєм речей бачити їх невловимо-мінливу сутність; за кількістю бачити Число; за іменами Божими – неназваність Єдиного.
Як Всесвіт почався Словом і Числом, так Великий Степ почався Вітром. Усе життя Степу нагадує сон і згадку про той Перший Вітер, про той первісний рух від Єдиного. Так і буде Степ спати і згадувати до кінця часів, коли повстане все, і він повстане, і Вітер повернеться до нього. Не початком, а Судом Божим.
Перехід наш через Степ був важким. Не ставало води, і від спеки не було спасіння. На третій день після початку переходу відійшов до Господа праведник владика Марко. Від незнаної хвороби недалеко від Саркелу вмерло четверо печенігів і білява Силеникова наложниця, ім’я якої я забув. Перед смертю вона сказала мені, що бачить жінку в чорному одязі, яка йде до неї на червоних хмарах. І досі я здригаюсь від жаху, коли згадую її обличчя при цих словах.
На двадцятий чи двадцять перший день переходу – пам’ять зраджує мене, бо під нашаруванням подій кількість втрачає числову визначеність, – ми підійшли до Саркелу.
Ніхто точно не знає, чому фортеця дістала це дивне ім’я – Саркел. Людята казав мені, що це ім’я одного з архангелів, в Ітхелі[28] дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тільки в цій фортеці можна було сховатися від степової пожежі. Гузи нарекли Саркел Західним муром, а мої родовичі й булгари називають цю фортецю Білою Вежею.
Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарію і вступив у її дивний світ, де всі речі мають явні й приховані назви і де влада є знанням прихованих назв.
Розташований Саркел на березі ріки Бузан,[29] яка вужча від Дніпра та Ітелі, але втричі ширша за будь-яку річку в межах Імперії.[30] Бузан із трьох боків обтікає Саркел, а з півночі фортеця має два рови, заповнені водою. Між зовнішнім і внутрішнім ровами збудовані землянки аланів та чорних булгар, а між внутрішнім ровом та муром Саркелу стоять юрти гузів та печенігів. Сама фортеця має довгу зовнішню стіну, сім ліктів завтовшки і заввишки тридцять ліктів, складену з цегли. У стіні з півдня і півночі є дерев’яні брами, вкриті металевими пластинами на зовнішньому боці. Ще одна цегляна стіна поділяє Саркел на дві частини – південну та північну. У північній частині збудовані дві гігантські вежі, заввишки сто двадцять ліктів. До висоти п’ятдесят ліктів вежі складені з величезних кам’яних брил, а вище – цегляні. Верхня частина обидвох веж обличкована білим мармуром, і я думаю, що саме це обличкування дало Саркелові ім’я Білої Вежі. На одній з башт вивішений прямокутний шмат чорного оксамиту із зображенням срібного семисвічника – зовнішнього знаку Хазарської держави. Почав будувати Саркел візантієць Петрона у п’ятий рік правління імператора Теофіла, а завершив будову хорезмійський філософ Шамсутдін у третій рік правління Михаїла, сина Теофілового.[31] У дні мого перебування у Саркелі у фортеці і за зовнішнім ровом мешкало більше п’яти тисяч хазар, гузів, чорних булгар[32] і склавинів. За день у Саркелі продавали стільки телячої шкіри, скільки продають її на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярні Білої Вежі славились на весь Великий Степ. На Лівому березі Бузану, біля Саркелу, є розорані землі, і живуть там алани – народ мирний; серед них багато християн.
Не раз я розглядав фортецю і з лівого, і з правого берегів Бузану, вночі і вдень, з різної відстані. Саркел – син і батько Великого Степу. Він, як сила посеред розлогого безсилля, – цегляно-червоний і білий серед сірого, жовтого, зеленого степового моря. Але він також є минущим серед Вічного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, і коли від Білої Вежі не залишиться й згадки, Великий Степ усе ще буде таким – сірим, жовтим, зеленим. За словами пророка Ісаї: «Ти звершив дивне; зумовлення древні істинні. Ти перетворив місто на купу каменю, нездоланну фортецю – на руїни».
І в одну з ночей під Саркелом, коли зірки Зоряної Мережі пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортеці, взнав я Число Саркелу. Число його – десять. Так кажу я, Олексій Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтія…
Уперше побачив я Саркел з воза Обадії на вершині літа, в рік загибелі Аскольда, кагана київського, в п’ятий рік царя хазарського Манасії.[33] Був ранок. Степ, яким ішов караван Йосифа, ще спав у блакитному світанковому спокої, а на золотому тлі східного неба чорними стовпами з’явилися вежі Саркелу. Візничий, побачивши їх, провів долонями по своєму обличчю зверху вниз і сказав: «Ертар», що мовою гузів означає «осягнення очікуваного».
Караван підходив до Саркелу, і фортеця вже височіла в усій потузі своїй над срібною стрічкою Бузану, коли невідомо звідки з’явився загін кінних воїв. Обличчя в них були темні, широкі, з щілистими очима – обличчя печенігів. Але одяг цих воїв виглядав дивно для кочовиків: лускаті обладунки, круглі бляхи на поясі, пластинчасті сталеві шоломи й плащі з білої струменистої тканини. Очолював загін неймовірно товстий воїн у позолоченому шоломі, з поясом, геть усіяним великими золотими бляхами. Мав він одне око, на ньому був незвичний панцир із неймовірно грубої шпичастої сірої шкіри, а голос у нього був, як сурми єрихонські.
То був Ерге-багатур,[34] славетний витязь саркельський, котрий підкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу і розбив візантійського протоспафарія[35] Віталія у битві під Таматархою, що на Меотійському озері. Але найбільшу славу Ерге-багатур здобув не у військових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока і гнучке, не заросле салом тіло, убив, кажуть, у землях буртасів[36] Дракона і зробив з його шкіри нездоланний панцир. За таку звитягу зверхники хазарські призначили Ерге-багатура, Переможця Дракона, начальником саркельської залоги.
Переможець Дракона наблизився до каравану і викликав Йосифа. Потім наказав п’ятьом варягам, що йшли з караваном, вийти наперед, і щойно вони вийшли, п’ять чорних печенізьких стріл вкоротили життя кнаґам з лейданґа Хокона. Вої Ерге-багатура почали знімати із вбитих зброю і обладунки, а Йосиф, повернувшись до каравану, пояснив, що в Києві новий каган Хельґ раптово зрадив Хазарію й убив купців іудейських. За два дні до прибуття каравану в Саркел туди прискакав розвідник і розповів, що після жнив Сьєрн Хельґ і варяги з Києва та Неаґарда збираються в похід на Хазарію. Усі варяги-найманці після такої звістки були забиті; така сама доля спіткала й варягів Йосифа – Харальга, Еріка Довгого, Еріка Кривого, Хрофта і Харбарда. Дивно, але я досі пам’ятаю їхні імена. Хрофт навчав мене варязької мови, а Ерік Довгий був охоронцем Обадії. Так вони загинули.
…Невільників та коней Йосиф залишив під охороною за зовнішнім ровом Саркелу, а я з наближеними купцями вступив за мури великої фортеці. У південній частині Саркелу було багато цегляних будинків купців та зверхників; найбільшим серед них був будинок Йосифа, сина Нафанового, – він мав два поверхи і три прибудови для слуг.
В одній із цих прибудов Йосиф з милості своєї дав мені комірчину із земляною підлогою та піччю, складеною з великих цеглин. На підлогу слуги поклали подвійну повстину, а вдячний Обадія за три міри пшениці купив мені наложницю-булгарку. Була вона старша за мене, негарна і мовчазна.
Так почалося моє життя у Саркелі. Завдяки балакучості слуг Обадії я зажив слави великого цілителя і провидця. Більшість мешканців фортеці хворіли на очну гноянку, траплялися важкі розлади травлення. Лікувати такі хвороби я вмів, ще слугуючи при капищі, й незабаром у мене завелися перші дирхеми, зароблені Оряновою наукою. З’явились і друзі.
Першим з них став мій родович – коваль Людята. Поселився він у Саркелі за київського кагана Бравлина, Аскольдового діда. Майстром він був надзвичайно вправним, за що іудеї так і називали його – Шамв Хайнан, Знаменитий Коваль. Людята мав дві майстерні – одну у військових стайнях Ерге-багатура, другу – в самій саркельській цитаделі. Він завжди називав мене склавинським ім’ям – Ратибор, і з його легкої руки гузи і булгари Саркелу стали звати мене Ратбер-хемег, лікар Ратбер. І тільки хазари завжди зверталися до мене на ім’я Гафаг. Людята був язичником і в майстерні тримав дерев’яного боввана богині Мокош.[37] Боввана він зодягав у парчевий каптан і щонеділі змащував олією. Безліч молитов знав саркельський Шамв Хайнан і промовляв їх перед Мокошшю щодня з дружиною Ставою і дітьми – Даном і Яриною. Розмовляв він на всіх мовах Саркелу – того степового Вавилона, – і любили його в Саркелі всі. Лише одна людина була йому смертельним ворогом – начальник внутрішньої фортеці хорезмієць[38] Джанібек. Обопільна ненависть цих двох людей мала невідоме мені давнє джерело, і, напевно, якби Людята не був потрібний містові, Джанібекові найманці давно б відправили його язичницьку душу до вогненної геєни.
Людята першим розповів мені про зверхників фортеці. Номінально начальниками зовнішньої і внутрішньої її частин були, відповідно, Ерге-багатур і Джанібек. Але я вже казав, що в Хазарії усі речі мають явний і прихований зміст. Так було і з владою у Саркелі. Справжнім володарем фортеці, від одного слова якого тремтіли і Переможець Дракона, і гордий хорезмійський витязь, був непоказний чоловічок, якого звали рабі Ісраель. Рабі жив у цитаделі як простий іудейський священик, але носив під одягом золоту п’ятикутну Зірку Соломона, на якій був написаний його таємний титул – Спостерігач Заходу. Казали, що поряд з цим написом на Зірці були зображені таємний герб Хазарії і печатка самого царя Манасії. У поточні справи рабі Ісраель ніколи не втручався, але всі розвідники та шпигуни, що ночами прибували до фортеці, йшли тільки до Носія Зірки, і всі важливі наради відбувались у підземеллі фортечної синагоги. Окрім Зірки, рабі носив під одягом священика надзвичайно тонку й міцну кольчугу. Про це не знав ніхто, крім Людяти, котрий цю кольчугу виготовив. Він зробив кольчугу й для мене, бо мудро передбачив, що його друг може стати ворогом Джанібека.
…Уночі човни з бранцями пристали до варязького табору на Песячому острові. Земляні люди поховалися, священні дерева Тангри прибульці спалили, а з простих дерев зробили огорожу. Більшість киян – жінок, дітей та поранених – варяги тримали в цій огорожі, але тих, хто міг утекти, позалишали у човнах зв’язаними. До острова підійшли хазарські кораблі з вітрилами, великі, як громадські стодоли. Вони належали найзаможнішим купцям із Тьмутараканії та Іхтелю – Йосифу, Захарії, Семендер-тархану.
У темряві чув я, як співали за огорожею християнські жінки: «Кіріє, елейсо!» – «Господи, помилуй!» П’яні варяги кричали щось на неоковирній своїй мові, іноді верещали дівчата, що їх ґвалтували переможці. Сам я страждав від спраги, а голоду не відчував. Богумил, який лежав поряд зв’язаний, намагався послабити мотузки, відтягуючи вузли зубами, але зламав зуб і облишив шарпатись. Над ранок я забувся важким, як меотійська ртуть, сном.
Ранком на Песячий острів упав холодний туман. У тому тумані пізнав я перші варязькі слова: «кнаґ» – «воїн», «лейданґ» – «човен». На тій ладді, де були бранцями ми, Желянські жерці, порядкував ярл[24] Хальблот, родич кагана Хельґа. За його наказом нам дали розведеного пива, по шматку солодкої паляниці й зняли із нас мотузки та весь одяг.
Прийшов покупець людських душ – достойний Йосиф, до якого ярл та вої зверталися шанобливо «адаль», тобто «шляхетний, високороджений». Був Йосиф могутньої статури, з кучерявою сивою бородою. Велике тіло купця вкривав чорний оксамитовий каптан, мав він на шиї потрійний золотий ланцюг, на якому висів талісман – золота п’ятикутна зірка, на кожному пальці горіли дорогоцінні персні, а пиха того Йосифа перевищувала всю розкіш його одягу. За Йосифом слуги несли червону скриню із сріблом.
«Адаль Йосиф, – сказав йому Хальблот, – ось раби молоді та гарні». Хазарин оглянув нас і наказав слугам дати Хальблоту зв’язку срібних монет. Богумила й біляву Силеникову наложницю Йосиф відокремив від нас – забрав до свого гарему. Пізніше я довідався, що Богумилові його вродливість обернулася на зле – з нього Йосиф зробив євнуха. Як я молився тоді, дякуючи Богові за вилицюватість та капловухість, що врятували мене від скопцевої долі!
На хазарський корабель нас не перевели – Йосиф найняв лейданґ і воїв Хальблота охороняти караван на шляху до Саркелу. Нас і далі тримали на варязькому човні, тепер уже як веслярів. До веслування були ми не звичні – то варяги посадили нас на весла по двоє. На іншому боці лейданґа з веслами легко вправлялись могутні кнаґи Хальблота. Відплили ми вночі, бо Хальблот плив з Йосифом без дозволу кагана, який ще замирював вогнем та мечем роди склавинські навколо Києва.
Течія та вітер допомагали нам. На веслах пливли рідко – Хальблот підняв біле вітрило, і лейданґ хутко побіг перед кораблями Йосифа. Замикав караван лейданґ ярла Хокона. Йосиф і Хокон були великі приятелі. Купець подарував ярлові двох дівчат-бранок, та Хальблот як узнав про це, то весь день гарчав від заздрощів, немов звір, і просив Тюра, варязького бога, спопелити хазарина блискавкою.
Зате на лейданґу Хальблота був Симаргл, якого варяги вкрали в капищі. Дерев’яний людино-птах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев’яна «масмі» – ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивались увечері, кричали Хоконовим воякам: «Веслярі дохлого масмі!..» Ті у відповідь підіймали над бортом лейданґа голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися скопцями.
Ярл Хальблот навіть пообіцяв своїм воям, що під час зупинки на острові Лава купить їм за власні гроші бранку.
Я вже почав розуміти мову варягів і знав, що на острові Лава Йосиф сподівався поповнити запаси води та харчів, а також придбати у печенігів нових рабів та коней, за яких уже розплатився; і до Саркелу караван піде через Степ. Великі кораблі не змогли б пройти Дніпрові пороги, а південніше, біля Меотського озера,[25] кочували ворожі хазарам племена хана Кубрата, спільника Візантії. Але цим планам не судилося збутися. Знову настав день, коли Промисел Божий невідворотною десницею спрямував долю Йосифового каравану і мою долю на визначений ним незбагненний шлях.
Того дня на лівому березі Дніпра побачив я велетенські кам’яні ідоли – баби. Ці прадавні боввани були більш древні, аніж Свентовитів кам’яний ідол у капищі Силеника. Силеник розповідав нам, що ці кам’яні баби були пращурами наших предків, але плювали на лице Даждьбоже, звучи його бісом Ташбешем, і він прирік їх почути його Голос – і стали вони каменем. Старий жрець, що висвятив мене у жерці, казав, що під тими бовванами лежать поховані вороги Києва – почвари, проти яких боролися у давні часи спільно мої родовичі й хазари. Як не стане їх, то розкриється Степ і воскреснуть вороги. А перемогти їх зможе тільки Святий Витязь Еркін.
Дивлячись на кам’яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаґ Свергельд, який із варягів найкраще знав нашу мову, почав сміятися з мене, кажучи, що моя голова перегрілася від спеки. І тоді якийсь дух увійшов у мене, і серед спеки зробилось мені зимно, і став я пророкувати, і сказав ярлові та воям його, що не встигне знову піднятись сонце над Велесовим Степом, як душі Хальблота, Свергельда і брата його Індульфа відійдуть до померлих предків, а Йосифа Бог покарає за зло його. І було щось таке у моєму обличчі, що зблідли варязькі витязі, і мовчки відійшли від мене, і боялися дивитися у бік зловісних ідолів на дніпровських кручах.
І сталося за словом моїм.
Хальблот, якому не терпілося дістатися до Лави, припустився помилки. Коли лейданґи на кораблі увійшли у вузьку протоку між крутим правим берегом та островом, густо покритим лісом, ярл не послав вивідувачів обстежити шлях. А час ішов до ночі, й небо на сході вже було темне, як синя дербентська глазур в орнаменті тризнових чаш.
Раптом з боку острова полетіли стріли. Свергельд і стерничий були вбиті одразу. У держално мого весла також встромилася стріла. Я запам’ятав її назавжди: у чотири лікті, з трикутним наконечником чорної криці, з воронячим пір’ям на хвості. Саме такі стріли виготовлялися в столиці правителя чорних булгар хана Кубрата – Балтаварі,[26] що на березі Лутави. Ніколи смерть для мене не втілювалася в якусь річ буття з такою повнотою, як у ту розбійницьку чорну стрілу. Як співав Богоотець Давид у Пісні Хвалітній: «Господь дав глас свій: пустив стріли і розсіяв їх». Ось такі знаки давав Єдиний як у часи Давидові, так і в наші останні часи.
Коли стріли вбили перших воїв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданґа вже кричали: «Св’їнфіз йон!» – «Розбійники!», а ярл навіть не зняв щити з лівого борту. Коли стріла влучила в нього, Хальблот стояв якраз наді мною і впав на мене – важкий, мертвий. Його панцир порізав мені шкіру, і кров моя і Хальблота залила все. А вої думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я під убитим ярлом і молився Єдиному, й страшно мені стало, коли я згадав про своє пророцтво.
Урешті-решт напад розбійників було відбито. А все ж вони встигли спалити один із хазарських кораблів. Також був тяжко поранений син Йосифа – Обадія. Йосиф сказав опитати всіх рабів, чи не вміє хтось лікувати рани.
Колись бачив я у капищі, як лікували людей Силеник і Оряна. Після бою я допоміг одному з варягів вийняти стрілу з рани. І коли на березі люди Йосифа шукали лікаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замість Хальблота, вказав їм на мене: «Ось цей зівш (раб) уміє лікувати й передбачати майбутнє. В ньому дух небесних Валарів – він урятує Обадію. – А потім додав: – А як не врятує – забийте його».
Наглядачі повели мене до намету достойного Йосифа.
Намет той був шкіряний та великий, як зала. По кутах його ховалися перелякані слуги й наложниці, а посередині під двома стовпами, до яких були прив’язані смолоскипи, лежав молодий хазарський воїн у срібному обладунку – блідий, мов восковий.
Над ним плакав, рвав волосся на голові, кляв долю трьома мовами достойний Йосиф.
Іудейською він молив Єдиного: «Елої, макар хайімей!» – «Боже, джерело життя мого!»; варязькою кляв невдаху Хальблота; по-нашому кляв себе, що залишив каганові Хельґу свого лікаря.
Старший наглядач підвів мене до пораненого. Розбійницька стріла влучила у щілину між надгрудною бронею і срібним нашийником воїна. Слуги Йосифа перепиляли нашийник, витягли стрілу, але Обадія втратив багато крові й дух його блукав в астральних чертогах, не знаходячи напівмертвого тіла. Я згадав старе демонське закляття, що його промовляла Оряна над утоплеником-рибалкою. Не буду в цій розповіді наводити слова того закляття, бо демони мають здатність жити в знаках, нанесених на площину, і шкодити звідти людям. Але закляття це є могутнє, древнє і діє на неохрещених із дивною потугою.
І прорік я над Обадією Орянине закляття.
І, за словом закляття, схопили демони у потаємних глибинах блукаючий дух Обадії і перенесли його у світ наш, світ вибору. Й увійшов дух у тіло, і відкрив Обадія очі, і сказав: «Еліашів!», що означає «Бог відроджує!».
Але треба ще було зупинити кровотечу. Спочатку промив я рану білим вином і приклав до неї попіл і палену тканину, і сказав наложниці тримати ту тканину не відходячи. А сам пішов шукати трави, згадуючи науку травну. Ніхто не тримав мене і не наглядав за мною. На світанок знайшов я мокряну траву і приклав її до рани. Увечері ще був в Обадії жар, але наступну ніч він спав спокійно, а наложниця гріла його своїм тілом. Через добу всі побачили, що смерть відступила від сина Йосифового і видужує він.
Тоді сказав мені достойний Йосиф перед людьми й жінками дому свого:
– Ось я, Йосиф, син Нафанів, кажу тобі, зівш: радій, бо приніс ти радість найславетнішому роду в Хазарії. Тепер будеш ти вільний, і лікарем будеш при домі моєму, і ім’я тобі даю – Гафаг, що означає «дар, істина».
Так серед речей сущих знайшов я своє друге ім’я, але то було ім’я зовнішнє – для інших, а для себе, як істинне внутрішнє ім’я, залишив я родове – Ратибор. Мелхиседек пізніше пояснив мені, що всі складні речі в ойкумені мають зовнішні і внутрішні імена: зовнішні – як панцир проти злих сил світу, внутрішні – як заповіт Єдиного для існування. Усе, що має одне ім’я, – беззахисне, а все безіменне не існує.
Подорож до Саркелу через Степ пройшла без пригод. Йосиф двадцять років водив невільницькі каравани від Дніпрових порогів до Білої Вежі й потурбувався про свою безпеку, породичавшись із тарханами місцевих племен. Три його доньки були старшими бонами кагана Багорега й печенізьких тарханів Куви і Савата. Сават дав Йосифу охорону, коней та їжу. З караваном у Саркел подалось п’ятеро варягів із лейданґа Хокона, а інших купець відпустив, відрахувавши рогатим воям три низки срібла.
Про Великий Степ чув я від старих київських воїв, від Силеника і байгарів-стерничих, що співали на становищах караванів під гусла думи про прадавні війни з готами та аварами. Колись славетні кагани склавинські Преслав, Кисик та Івель володіли всім Степом як вотчиною. А в теперішні часи Великий Степ опосіла Хазарія, і навіть могутня Імперія ромеїв не здатна була захитати хазарської потуги.
Великий Степ неосяжний і сповнений волі. Знаки, які Єдиний розкрив над Степом, рухливі та небезпечні. Тільки у Степу відчуваєш драглисту велич небесних хмар, що їх сповідники Монхе-Тангри, Вічного Неба, вважають диханням свого бога. Все у Степу нетривке, рухливе – і що може бути більш дивне, ніж рухлива Вічність. Вітер за чверть доби змінює все навколо: хмари і трави, колір і смак повітря. Степ – це приховане Суще, бо все, що хоче сховатись, бачить спостерігача здалеку і ховається швидко. Швидкість тут не відзнака, а спосіб буття; відзнака в Степу – спокій. На спокій мають право лише кам’яні баби. Їм ніхто не загрожує, окрім гніву Єдиного. Все інше, що йому суджена смерть, усе суще в Степу рухається і змінюється – і ніхто не скаже, що в нього попереду визначеність, якщо поряд Степ.
Птахи у небі нагадують літери іудейського письма. Ті, що вірять у Тангру, визначають майбуття за летом птахів. Майбуття в Степу – це два-три дні попереду. Ніхто не провіщає на місяць чи на рік. Для рухливого світу ці обрії Хроноса незрозумілі, як Вічність. Незбагненність Великого Степу краще за всіх визначив Мелхиседек: «Степ – це те, про що написано в Торі,[27] а в Торі написано про все. «Степ і Книга не сумісні, і народи, що народились у надрах Великого Степу, ніколи не знайдуть своєї книги, хоча шукати її будуть довгі тисячоліття. Може, колись напишуть Книгу, в якій літери кожної миті будуть мінятися місцями і створювати нові слова, щоб знову змінитись, – тоді це буде книга Великого Степу. Саме Степ навчив мене за оманливим спокоєм речей бачити їх невловимо-мінливу сутність; за кількістю бачити Число; за іменами Божими – неназваність Єдиного.
Як Всесвіт почався Словом і Числом, так Великий Степ почався Вітром. Усе життя Степу нагадує сон і згадку про той Перший Вітер, про той первісний рух від Єдиного. Так і буде Степ спати і згадувати до кінця часів, коли повстане все, і він повстане, і Вітер повернеться до нього. Не початком, а Судом Божим.
Перехід наш через Степ був важким. Не ставало води, і від спеки не було спасіння. На третій день після початку переходу відійшов до Господа праведник владика Марко. Від незнаної хвороби недалеко від Саркелу вмерло четверо печенігів і білява Силеникова наложниця, ім’я якої я забув. Перед смертю вона сказала мені, що бачить жінку в чорному одязі, яка йде до неї на червоних хмарах. І досі я здригаюсь від жаху, коли згадую її обличчя при цих словах.
На двадцятий чи двадцять перший день переходу – пам’ять зраджує мене, бо під нашаруванням подій кількість втрачає числову визначеність, – ми підійшли до Саркелу.
Ніхто точно не знає, чому фортеця дістала це дивне ім’я – Саркел. Людята казав мені, що це ім’я одного з архангелів, в Ітхелі[28] дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тільки в цій фортеці можна було сховатися від степової пожежі. Гузи нарекли Саркел Західним муром, а мої родовичі й булгари називають цю фортецю Білою Вежею.
Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарію і вступив у її дивний світ, де всі речі мають явні й приховані назви і де влада є знанням прихованих назв.
Розташований Саркел на березі ріки Бузан,[29] яка вужча від Дніпра та Ітелі, але втричі ширша за будь-яку річку в межах Імперії.[30] Бузан із трьох боків обтікає Саркел, а з півночі фортеця має два рови, заповнені водою. Між зовнішнім і внутрішнім ровами збудовані землянки аланів та чорних булгар, а між внутрішнім ровом та муром Саркелу стоять юрти гузів та печенігів. Сама фортеця має довгу зовнішню стіну, сім ліктів завтовшки і заввишки тридцять ліктів, складену з цегли. У стіні з півдня і півночі є дерев’яні брами, вкриті металевими пластинами на зовнішньому боці. Ще одна цегляна стіна поділяє Саркел на дві частини – південну та північну. У північній частині збудовані дві гігантські вежі, заввишки сто двадцять ліктів. До висоти п’ятдесят ліктів вежі складені з величезних кам’яних брил, а вище – цегляні. Верхня частина обидвох веж обличкована білим мармуром, і я думаю, що саме це обличкування дало Саркелові ім’я Білої Вежі. На одній з башт вивішений прямокутний шмат чорного оксамиту із зображенням срібного семисвічника – зовнішнього знаку Хазарської держави. Почав будувати Саркел візантієць Петрона у п’ятий рік правління імператора Теофіла, а завершив будову хорезмійський філософ Шамсутдін у третій рік правління Михаїла, сина Теофілового.[31] У дні мого перебування у Саркелі у фортеці і за зовнішнім ровом мешкало більше п’яти тисяч хазар, гузів, чорних булгар[32] і склавинів. За день у Саркелі продавали стільки телячої шкіри, скільки продають її на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярні Білої Вежі славились на весь Великий Степ. На Лівому березі Бузану, біля Саркелу, є розорані землі, і живуть там алани – народ мирний; серед них багато християн.
Не раз я розглядав фортецю і з лівого, і з правого берегів Бузану, вночі і вдень, з різної відстані. Саркел – син і батько Великого Степу. Він, як сила посеред розлогого безсилля, – цегляно-червоний і білий серед сірого, жовтого, зеленого степового моря. Але він також є минущим серед Вічного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, і коли від Білої Вежі не залишиться й згадки, Великий Степ усе ще буде таким – сірим, жовтим, зеленим. За словами пророка Ісаї: «Ти звершив дивне; зумовлення древні істинні. Ти перетворив місто на купу каменю, нездоланну фортецю – на руїни».
І в одну з ночей під Саркелом, коли зірки Зоряної Мережі пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортеці, взнав я Число Саркелу. Число його – десять. Так кажу я, Олексій Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтія…
Уперше побачив я Саркел з воза Обадії на вершині літа, в рік загибелі Аскольда, кагана київського, в п’ятий рік царя хазарського Манасії.[33] Був ранок. Степ, яким ішов караван Йосифа, ще спав у блакитному світанковому спокої, а на золотому тлі східного неба чорними стовпами з’явилися вежі Саркелу. Візничий, побачивши їх, провів долонями по своєму обличчю зверху вниз і сказав: «Ертар», що мовою гузів означає «осягнення очікуваного».
Караван підходив до Саркелу, і фортеця вже височіла в усій потузі своїй над срібною стрічкою Бузану, коли невідомо звідки з’явився загін кінних воїв. Обличчя в них були темні, широкі, з щілистими очима – обличчя печенігів. Але одяг цих воїв виглядав дивно для кочовиків: лускаті обладунки, круглі бляхи на поясі, пластинчасті сталеві шоломи й плащі з білої струменистої тканини. Очолював загін неймовірно товстий воїн у позолоченому шоломі, з поясом, геть усіяним великими золотими бляхами. Мав він одне око, на ньому був незвичний панцир із неймовірно грубої шпичастої сірої шкіри, а голос у нього був, як сурми єрихонські.
То був Ерге-багатур,[34] славетний витязь саркельський, котрий підкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу і розбив візантійського протоспафарія[35] Віталія у битві під Таматархою, що на Меотійському озері. Але найбільшу славу Ерге-багатур здобув не у військових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока і гнучке, не заросле салом тіло, убив, кажуть, у землях буртасів[36] Дракона і зробив з його шкіри нездоланний панцир. За таку звитягу зверхники хазарські призначили Ерге-багатура, Переможця Дракона, начальником саркельської залоги.
Переможець Дракона наблизився до каравану і викликав Йосифа. Потім наказав п’ятьом варягам, що йшли з караваном, вийти наперед, і щойно вони вийшли, п’ять чорних печенізьких стріл вкоротили життя кнаґам з лейданґа Хокона. Вої Ерге-багатура почали знімати із вбитих зброю і обладунки, а Йосиф, повернувшись до каравану, пояснив, що в Києві новий каган Хельґ раптово зрадив Хазарію й убив купців іудейських. За два дні до прибуття каравану в Саркел туди прискакав розвідник і розповів, що після жнив Сьєрн Хельґ і варяги з Києва та Неаґарда збираються в похід на Хазарію. Усі варяги-найманці після такої звістки були забиті; така сама доля спіткала й варягів Йосифа – Харальга, Еріка Довгого, Еріка Кривого, Хрофта і Харбарда. Дивно, але я досі пам’ятаю їхні імена. Хрофт навчав мене варязької мови, а Ерік Довгий був охоронцем Обадії. Так вони загинули.
…Невільників та коней Йосиф залишив під охороною за зовнішнім ровом Саркелу, а я з наближеними купцями вступив за мури великої фортеці. У південній частині Саркелу було багато цегляних будинків купців та зверхників; найбільшим серед них був будинок Йосифа, сина Нафанового, – він мав два поверхи і три прибудови для слуг.
В одній із цих прибудов Йосиф з милості своєї дав мені комірчину із земляною підлогою та піччю, складеною з великих цеглин. На підлогу слуги поклали подвійну повстину, а вдячний Обадія за три міри пшениці купив мені наложницю-булгарку. Була вона старша за мене, негарна і мовчазна.
Так почалося моє життя у Саркелі. Завдяки балакучості слуг Обадії я зажив слави великого цілителя і провидця. Більшість мешканців фортеці хворіли на очну гноянку, траплялися важкі розлади травлення. Лікувати такі хвороби я вмів, ще слугуючи при капищі, й незабаром у мене завелися перші дирхеми, зароблені Оряновою наукою. З’явились і друзі.
Першим з них став мій родович – коваль Людята. Поселився він у Саркелі за київського кагана Бравлина, Аскольдового діда. Майстром він був надзвичайно вправним, за що іудеї так і називали його – Шамв Хайнан, Знаменитий Коваль. Людята мав дві майстерні – одну у військових стайнях Ерге-багатура, другу – в самій саркельській цитаделі. Він завжди називав мене склавинським ім’ям – Ратибор, і з його легкої руки гузи і булгари Саркелу стали звати мене Ратбер-хемег, лікар Ратбер. І тільки хазари завжди зверталися до мене на ім’я Гафаг. Людята був язичником і в майстерні тримав дерев’яного боввана богині Мокош.[37] Боввана він зодягав у парчевий каптан і щонеділі змащував олією. Безліч молитов знав саркельський Шамв Хайнан і промовляв їх перед Мокошшю щодня з дружиною Ставою і дітьми – Даном і Яриною. Розмовляв він на всіх мовах Саркелу – того степового Вавилона, – і любили його в Саркелі всі. Лише одна людина була йому смертельним ворогом – начальник внутрішньої фортеці хорезмієць[38] Джанібек. Обопільна ненависть цих двох людей мала невідоме мені давнє джерело, і, напевно, якби Людята не був потрібний містові, Джанібекові найманці давно б відправили його язичницьку душу до вогненної геєни.
Людята першим розповів мені про зверхників фортеці. Номінально начальниками зовнішньої і внутрішньої її частин були, відповідно, Ерге-багатур і Джанібек. Але я вже казав, що в Хазарії усі речі мають явний і прихований зміст. Так було і з владою у Саркелі. Справжнім володарем фортеці, від одного слова якого тремтіли і Переможець Дракона, і гордий хорезмійський витязь, був непоказний чоловічок, якого звали рабі Ісраель. Рабі жив у цитаделі як простий іудейський священик, але носив під одягом золоту п’ятикутну Зірку Соломона, на якій був написаний його таємний титул – Спостерігач Заходу. Казали, що поряд з цим написом на Зірці були зображені таємний герб Хазарії і печатка самого царя Манасії. У поточні справи рабі Ісраель ніколи не втручався, але всі розвідники та шпигуни, що ночами прибували до фортеці, йшли тільки до Носія Зірки, і всі важливі наради відбувались у підземеллі фортечної синагоги. Окрім Зірки, рабі носив під одягом священика надзвичайно тонку й міцну кольчугу. Про це не знав ніхто, крім Людяти, котрий цю кольчугу виготовив. Він зробив кольчугу й для мене, бо мудро передбачив, що його друг може стати ворогом Джанібека.