А Шарль – під дощ, під сніг – знай роз'їжджав верхи околишніми путівцями. Він їв яєчню за столом на якій-небудь фермі, бабрався в пітних постелях, пускав хворим кров, що часом теплою цівкою дзюрила йому в лице; вистукував недужих, підкачуючи брудні сорочки, вислухував хрипи, розглядав, що було в нічних горшках; зате щовечора знаходив дома веселий вогонь, накритий стіл, м'які меблі і елегантно вбрану гарненьку жінку, від якої так і пашіло свіжістю. Не знати, звідки й брався той аромат – чи не від її тіла напахчувалась сорочка?
Емма чарувала його своєю тонкою вигадливістю: то вона по-новому виріже паперові розетки на свічки, то перешиє оборки на сукні, то видумає якусь незвичайну назву для найпростішої страви, абияк звареної наймичкою, і Шарль виїсть, смакуючи, всю тарілку. В Руані вона побачила дам, що носили на годинниках в'язку брелоків, – накупила того добра й собі. Оздобила камін двома великими вазами синього скла, справила собі несесер із слонової кості, з позолоченим наперстком. Що менше розумівся Шарль на жінчиних примхах, то більше вони зачаровували його: від них ще повнішим ставало його блаженство, ще любішим здавалось домашнє вогнище. Вони мов золотим пісочком посипали вузеньку стежечку його життя.
Він був при здоров'ї, мав добрий вигляд; репутація його остаточно встановилась. По селах його любили – він був чоловік не гордий. Він пестив дітей, ніколи не заглядав у шинок і взагалі викликав довір'я своєю моральністю. Особливо вдало лікував од катарів і простудних захворювань. Щоб часом не убити пацієнта, Шарль майже завжди прописував якусь заспокійливу мікстуру, іноді блювотне, ванну для ніг або п'явки. Але й хірургія не лякала його: він робив людям сильні кровопускання – як коням, – а зуби рвав так, що аж гай гудів.
Бажаючи йти в ногу з наукою, Шарль передплатив за проспектом новий журнал «Медичний вулик». Він пробував читати дещо після обіду, але не проходило й п'яти хвилин, як уже засинав, розморений духотою й ситістю, – голова схилялась на руки, а волосся гривою розсипалося по столу, черкаючись підставки лампи. Емма дивилась та тільки плечима здвигала. Чого не судився їй чоловіком хоч який-небудь мовчазний, упертий трудівник – один із тих, що порпаються ночами в книжках і під шістдесят років наживають, у додачу до ревматизму, хрестик, ношений у петельці мішкуватого фрака?.. Їй хотілося б, щоб прізвище Боварі – це ж і її прізвище! – стало славнозвісним, красувалось у вітринах книгарень, фігурувало в газетах і журналах, гриміло на всю Францію. Але Шарль не відзначався честолюбством. Один лікар з Івето, що з ним він був якось на консиліумі, сказав йому при постелі хворого, в присутності родичів, щось образливе. Увечері, коли Шарль розповів цю історію, Емма страшенно обурилась вчинком його колеги. Шарль був розчулений. Він пустив сльозу й поцілував жінку в лоб. Але вона нестямилась від сорому – їй хотілося прибити його. Щоб угамувати нерви, вона вибігла в коридор, розчахнула вікно і стала вдихати свіже повітря.
– Який нікчема! Який нікчема! – шепотіла вона, кусаючи собі губи.
І взагалі Шарль чимдалі більше дратував її. З роками в нього з'явилися вульгарні манери: за десертом він стругав ножем пробки від порожніх пляшок, суп їв присьорбуючи, а після їжі прочищав зуби язиком. Він починав гладшати, і здавалося, що очі його, маленькі від природи, придавлювались опасистими щоками до самих скронь.
Часом Емма заправляла йому в жилет червону обшивку плетеної фуфайки, перев'язувала краватку, викидала геть обтріпані рукавички, які він збирався натягати. Але все це вона робила не заради нього, як йому гадалось, а заради себе самої, з химерного дражливого егоїзму. Іноді вона навіть переказувала йому те, що читала – уривки з романів і нових п'єс, анекдоти з великосвітської хроніки. Як-не-як, а Шарль був таки людиною, завжди готовою слухати її і на все притакувати. А Емма, бувало, і з левреткою ділилась своїми таємницями. Зрештою, на безлюдді заговориш і до полін у каміні, і до маятника стінного годинника.
Але в глибині душі вона сподівалась якоїсь переміни. Як матрос на розбитому кораблі, вона розпачливо металася очима по безкраїй пустелі свого життя, виглядаючи білого вітрила в тумані дальніх обріїв. Вона не знала, що то буде за випадок, яким вітром принесе його до неї, до якого берега її приб'є; вона не знала, чи то буде шлюпка, чи трипалубний корабель, чи буде він навантажений стражданням, чи налитий щастям аж по люки. Але, прокидаючись уранці, вона щоразу сподівалась, що це станеться сьогодні, – і прислухалась до кожного шуму, зривалася з місця, дивувалась, що нема нічого й нікого. А коли заходило сонце, вона журилась і не могла діждатись завтрашнього дня.
Знову настала весна. Коли прийшли перші жаркі дні і зацвіли груші, у Емми з'явилась астма.
З початку липня вона стала рахувати на пальцях, скільки тижнів залишається до жовтня: можливо, маркіз д'Андервільє дасть у Воб'єссарі ще один бал. Але і вересень уже минув, а не було ані листів, ані візитів.
Після цього гіркого розчарування серце знову спустіло, знову потяглись нудні, одноманітні дні.
Невже вони отак і тягнутимуться нескінченною низкою – сірі, буденні, порожні? У людей навіть найбанальніше життя скрашається можливістю якоїсь переміни. Часом одна-однісінька пригода тягне за собою незчисленні перипетії, певну зміну декорацій. А в неї – нічого. Певно, так од бога судилось. Майбутнє здавалося темним коридором, в кінці якого були наглухо забиті двері.
Вона занедбала музику. Навіщо грати? Для кого? Все одно їй ніколи не доведеться, сидячи за ерарівським роялем[34] в оксамитовій сукні з короткими рукавами, перебігати легкими пальцями по клавішах із слонової кості і відчувати, як, ніби вітерець, хвилює концертним залом з краю в край захоплений шепіт слухачів. А коли так, то чи варто мучитись над нудними етюдами? Не виймала вона з шухляд і свого малювання та гаптування. Кому воно потрібне? Шиття теж тільки дратувало її.
– Мені вже нема чого читати, – казала вона.
Так і сиділа вона на місці, розжарюючи в вогні кухонні щипці або дивлячись у вікно на дощ.
Сумно було їй на душі в неділю, коли дзвонили до вечерні. В німому отупшні прислухалася вона до мірних ударів деренчливого дзвона, дивилась, як по даху сусіднього дому спроквола походжав кіт, вигинаючи дугою спину під скісним промінням призахідного сонця. Вітер на шляху збивав хмари куряви. Час від часу звідкись долинало виття собаки, а монотонне бовкання дзвона без угаву лунало по селу, котилося в далекі гони…
Але ось люди починали виходити з церкви. Жінки в дерев'яних навощених черевиках, селяни в нових блузах, простоволоса дітвора бігла вистрибом попереду, – всі розходились по домівках. Лише п'ять-шість чоловік (весь час ті самі) грали до самої ночі в «корок» біля воріт харчевні.
Зима випала холодна. Шибки у вікнах на ранок замуровувало крижаними узорами, і кволе світло, що струмилось, мов крізь матове скло, часом так і не яснішало до самого смерку. О четвертій годині доводилось уже світити лампу.
Погожими днями Емма виходила в сад. На капусті мерехтів сріблистими розводами іній; довгі блискучі нитки снувались од качана до качана. Пташок було не чути, все немов заснуло. Абрикоси були обставлені соломою, виноградна лоза вилася хворою гадюкою попід карнизом стіни, на якій, придивившись, можна було побачити повзучих стоногів. У гіпсового кюре в трикутці, що читав молитовник під ялинами в куточку, відкришилася права нога, а лице полупилося від морозу і взялося немов білим лишаєм.
Потім Емма знову підіймалась до себе в кімнату, замикала двері, шурувала вугілля в каміні і, знемагаючи від жару, відчувала, як нудьга все важче лягала їй на душу. Вона залюбки спустилася б униз побалакати із служницею, та соромливість утримувала її.
Щодня завжди о тій самій порі відчиняв віконниці свого будиночка вчитель у чорній шовковій шапочці і проходив сільський стражник у блузі, з шаблею при боці. Вранці і ввечері тюпали по вулиці поштові коні – завжди по троє в ряд – до ставка на водопій. Вряди-годи дзеленчав дзвіночок на дверях харчевні та скрипіли під вітряну годину на залізних прутах мідні тазики, що правили за вивіску над дверима голярні. Вітрину її прикрашав старий малюнок, вирізаний з модного журналу, та воскове погруддя в жовтому шиньйоні. Перукар теж нарікав на те, що життя в нього склалось невдало, що йому нема чого ждати від майбутнього. Мріючи про перукарню у якомусь великому місті, от як у Руані, на набережній чи проти театру, похмурий майстер цілий день гуляв по вулиці взад і вперед, від мерії до церкви, виглядаючи клієнтів. Підводячи очі, пані Боварі завжди бачила його на посту: ніби вартовий, патрулював він у своїй фесці набакир, у ластиковій куртці.
Іноді надвечір за вікнами зали показувалось засмагле обличчя з чорними баками, яке розпливалось у широкій лагідній усмішці, виблискуючи білими зубами. Зразу ж зринала мелодія вальса, і під звуки катеринки кружляли й кружляли на кришці, в ляльковім салоні між кріслами, канапами і консолями, танцюристи заввишки в палець – жінки в рожевих тюрбанах, тірольці в камізельках, мавпочки в бальних фраках, кавалери в куценьких штанцях, – і все це відбивалось у маленьких дзеркальцях, зліплених по кутках стьожками фольгового паперу. Катеринщик крутив корбу, заглядаючи у вікна праворуч і ліворуч. Час від часу він підіймав коліном свій інструмент, що муляв цупким ременем йому в плече, і цвиркав на тротуарну тумбу довгою цівкою бурої слини. Музика, то жалібна й тягуча, то весела і шпарка, з шипінням виривалася з-за рожевої тафтяної занавіски, що трималась на візерунчастій мідній планці. Ці самі мелодії гралися десь у театрах, співалися в салонах, під них танцювалось вечорами в осяяних жирандолями залах. Вони долітали до Емми, як відголоси великого світу. Нескінченні сарабанди вихрилися їй у голові, і думка, ніби баядерка на квітчастому килимі, в'юнилась разом із звуками, пурхаючи від мрії до мрії, від смутку до смутку. Зібравши в кашкет милостиню, катеринщик запинав свою скриньку старим чохлом із синього полотна, закидав її на спину і, важко ступаючи, брався далі. Емма проводила його очима.
Особливо нестерпні були для неї години обіду в цій тісній їдальні внизу, з димучою пічкою, рипливими дверима, відсирілими стінами і вогкою підлогою, їй здавалось, що на тарілці подають їй усю гіркоту існування, а від погляду на паруюче варене м'ясо у неї в душі клубочилась огида. Шарль їв довго й багато; вона гризла горішки або, спершись ліктями на стіл, водила вістрям ножа по цераті.
Господарчі справи вона зовсім занехаяла. Пані Боварі-старша, приїхавши до них у великий піст, була вражена такою переміною. Справді, Емма перше була така чепурна, така вибаглива, а тепер цілими днями ходила невбрана, носила сірі прості панчохи, світила лойовими свічками. Вона одно говорила, що раз немає достатків, треба жити ощадно, що вона дуже задоволена, цілком щаслива, що їй дуже подобається в Тості, – і свекрусі ні до чого було причепитися. До того ж Емма, очевидячки, не збиралась прислухатися до її порад; одного разу, коли свекруха спробувала зауважити, що хазяї повинні стежити за благочестям прислуги, вона відповіла таким гнівним поглядом і таким холодним усміхом, що бідолашна жінка більше не заводила подібних розмов.
Емма зробилась вередливою, їй важко було догодити. Вона замовляла для себе окремі страви, а потім і не торкалась до них; сьогодні пила тільки молоко, а завтра чай – чашку за чашкою. То їй було холодно, і вона вперто не виходила з кімнати, то вона мліла від духоти, відчиняла всі вікна, одягалася в легенькі плаття. То вона не давала просвітку служниці, а то раптом засипала її гостинцями або посилала погуляти до сусідів. Бувало, що вона роздавала старцям усі дрібні гроші з свого гаманця, хоч не відзначалась особливою щедрістю і чулістю до чужих страждань, як, зрештою, і більшість людей, що вийшли з села: душі в них звичайно такі заскорузлі, як мозолясті руки їхніх батьків.
У кінці лютого дядько Руо привіз зятеві на спогад про своє одужання чудову індичку і прогостював у них три дні. Шарль був увесь час зайнятий хворими, і з старим мусила сидіти Емма. Він курив у кімнатах, спльовував у камін, говорив про хліборобські справи, про корів і телят, про дробину, про муніципальну раду, і, коли старий нарешті поїхав, дочка зачинила за ним двері з таким задоволенням, що аж сама здивувалась. А втім, вона вже не приховувала свого презирства до всіх і всього, що оточувало її; часто-густо вона умисно висловлювала чудернацькі думки – гудила те, що слід було хвалити, і хвалила те, що вважалося ганебним і непристойним. Чоловік тільки очі витріщав, слухаючи такі речі.
Невже цьому жалюгідному животінню не буде кінця? Чим вона гірша від тих жінок, що живуть щасливо? У Воб'єссарі вона бачила герцогинь, у яких і талії були грубілі, і манери вульгарніші. За віщо ж, боже, така несправедливість? Притулившись головою до стіни, Емма плакала, їй до болю хотілося зазнати того бурхливого й блискучого життя, тих нічних маскарадів, тих зухвалих розкошів і жагучих захоплень, що марились їй віддавна.
Вона ставала щораз блідішою, у неї почались серцебиття. Шарль прописав їй валер'янку й камфорові ванни. Але всякі спроби лікування ще дужче дратували її.
Бували дні, коли на неї находила якась хвороблива балакучість, потім це збудження змінялось тупою байдужістю, і вона сиділа мовчки й нерухомо. Тоді вона підтримувала свої сили тільки тим, що цілими флаконами виливала на себе одеколон.
Вона постійно скаржилась на Тост, і Шарль вирішив, що її хвороба викликана якимись впливами місцевого клімату. Упевнившись у цій думці, він почав серйозно думати про те, щоб переїхати кудись в інше місце.
Тоді Емма стала пити оцет, щоб іще більше схуднути. У неї з'явився сухий кашель і остаточно пропав апетит.
Шарлю нелегко було покидати Тост після чотирирічного перебування і якраз у такий момент, коли він починав ставати на ноги. Та що вдієш – раз треба, то, значить, треба! Він повіз жінку у Руан, до професора, в якого колись учився. Виявилось, що Емма нездужала на нервовому ґрунті і потребувала переміни клімату.
Розпитавши людей, Шарль довідався, що в Нефшательській окрузі є чимале містечко Йонвіль-л'Аббеї, звідки якраз перед тижнем виїхав лікар – польський емігрант. Тоді він написав до місцевого аптекаря, щоб дізнатися, скільки там населення, чи далеко живе найближчий лікар, чи багато заробляв на рік його попередник і так далі. Діставши задовільну відповідь, Шарль вирішив перебратися туди на весну, якщо тільки здоров'я Емми не покращає.
Одного дня, готуючись до близького від'їзду, Емма розбирала речі в шухляді і вколола об щось палець. То був дріт від її весільного букета. Флердоранжеві пелюстки пожовкли від пилу, атласні стьожки з срібною крайкою обтріпалися. Вона жбурнула букет в огонь. Квітки спалахнули, як суха солома. На попелі лишився поволі дотліваючий червоний кущик. Емма дивилась, як він горів. Тріскались картонні пуп'янки, корчились мідні дротинки, розтоплювався позумент; обсмалені паперові вінчики звивались над жаром, ніби чорні метелики, поки, нарешті, не вилетіли в комин.
У березні, коли вони виїхали з Тоста, пані Боварі була вагітна.
Частина друга
I
Емма чарувала його своєю тонкою вигадливістю: то вона по-новому виріже паперові розетки на свічки, то перешиє оборки на сукні, то видумає якусь незвичайну назву для найпростішої страви, абияк звареної наймичкою, і Шарль виїсть, смакуючи, всю тарілку. В Руані вона побачила дам, що носили на годинниках в'язку брелоків, – накупила того добра й собі. Оздобила камін двома великими вазами синього скла, справила собі несесер із слонової кості, з позолоченим наперстком. Що менше розумівся Шарль на жінчиних примхах, то більше вони зачаровували його: від них ще повнішим ставало його блаженство, ще любішим здавалось домашнє вогнище. Вони мов золотим пісочком посипали вузеньку стежечку його життя.
Він був при здоров'ї, мав добрий вигляд; репутація його остаточно встановилась. По селах його любили – він був чоловік не гордий. Він пестив дітей, ніколи не заглядав у шинок і взагалі викликав довір'я своєю моральністю. Особливо вдало лікував од катарів і простудних захворювань. Щоб часом не убити пацієнта, Шарль майже завжди прописував якусь заспокійливу мікстуру, іноді блювотне, ванну для ніг або п'явки. Але й хірургія не лякала його: він робив людям сильні кровопускання – як коням, – а зуби рвав так, що аж гай гудів.
Бажаючи йти в ногу з наукою, Шарль передплатив за проспектом новий журнал «Медичний вулик». Він пробував читати дещо після обіду, але не проходило й п'яти хвилин, як уже засинав, розморений духотою й ситістю, – голова схилялась на руки, а волосся гривою розсипалося по столу, черкаючись підставки лампи. Емма дивилась та тільки плечима здвигала. Чого не судився їй чоловіком хоч який-небудь мовчазний, упертий трудівник – один із тих, що порпаються ночами в книжках і під шістдесят років наживають, у додачу до ревматизму, хрестик, ношений у петельці мішкуватого фрака?.. Їй хотілося б, щоб прізвище Боварі – це ж і її прізвище! – стало славнозвісним, красувалось у вітринах книгарень, фігурувало в газетах і журналах, гриміло на всю Францію. Але Шарль не відзначався честолюбством. Один лікар з Івето, що з ним він був якось на консиліумі, сказав йому при постелі хворого, в присутності родичів, щось образливе. Увечері, коли Шарль розповів цю історію, Емма страшенно обурилась вчинком його колеги. Шарль був розчулений. Він пустив сльозу й поцілував жінку в лоб. Але вона нестямилась від сорому – їй хотілося прибити його. Щоб угамувати нерви, вона вибігла в коридор, розчахнула вікно і стала вдихати свіже повітря.
– Який нікчема! Який нікчема! – шепотіла вона, кусаючи собі губи.
І взагалі Шарль чимдалі більше дратував її. З роками в нього з'явилися вульгарні манери: за десертом він стругав ножем пробки від порожніх пляшок, суп їв присьорбуючи, а після їжі прочищав зуби язиком. Він починав гладшати, і здавалося, що очі його, маленькі від природи, придавлювались опасистими щоками до самих скронь.
Часом Емма заправляла йому в жилет червону обшивку плетеної фуфайки, перев'язувала краватку, викидала геть обтріпані рукавички, які він збирався натягати. Але все це вона робила не заради нього, як йому гадалось, а заради себе самої, з химерного дражливого егоїзму. Іноді вона навіть переказувала йому те, що читала – уривки з романів і нових п'єс, анекдоти з великосвітської хроніки. Як-не-як, а Шарль був таки людиною, завжди готовою слухати її і на все притакувати. А Емма, бувало, і з левреткою ділилась своїми таємницями. Зрештою, на безлюдді заговориш і до полін у каміні, і до маятника стінного годинника.
Але в глибині душі вона сподівалась якоїсь переміни. Як матрос на розбитому кораблі, вона розпачливо металася очима по безкраїй пустелі свого життя, виглядаючи білого вітрила в тумані дальніх обріїв. Вона не знала, що то буде за випадок, яким вітром принесе його до неї, до якого берега її приб'є; вона не знала, чи то буде шлюпка, чи трипалубний корабель, чи буде він навантажений стражданням, чи налитий щастям аж по люки. Але, прокидаючись уранці, вона щоразу сподівалась, що це станеться сьогодні, – і прислухалась до кожного шуму, зривалася з місця, дивувалась, що нема нічого й нікого. А коли заходило сонце, вона журилась і не могла діждатись завтрашнього дня.
Знову настала весна. Коли прийшли перші жаркі дні і зацвіли груші, у Емми з'явилась астма.
З початку липня вона стала рахувати на пальцях, скільки тижнів залишається до жовтня: можливо, маркіз д'Андервільє дасть у Воб'єссарі ще один бал. Але і вересень уже минув, а не було ані листів, ані візитів.
Після цього гіркого розчарування серце знову спустіло, знову потяглись нудні, одноманітні дні.
Невже вони отак і тягнутимуться нескінченною низкою – сірі, буденні, порожні? У людей навіть найбанальніше життя скрашається можливістю якоїсь переміни. Часом одна-однісінька пригода тягне за собою незчисленні перипетії, певну зміну декорацій. А в неї – нічого. Певно, так од бога судилось. Майбутнє здавалося темним коридором, в кінці якого були наглухо забиті двері.
Вона занедбала музику. Навіщо грати? Для кого? Все одно їй ніколи не доведеться, сидячи за ерарівським роялем[34] в оксамитовій сукні з короткими рукавами, перебігати легкими пальцями по клавішах із слонової кості і відчувати, як, ніби вітерець, хвилює концертним залом з краю в край захоплений шепіт слухачів. А коли так, то чи варто мучитись над нудними етюдами? Не виймала вона з шухляд і свого малювання та гаптування. Кому воно потрібне? Шиття теж тільки дратувало її.
– Мені вже нема чого читати, – казала вона.
Так і сиділа вона на місці, розжарюючи в вогні кухонні щипці або дивлячись у вікно на дощ.
Сумно було їй на душі в неділю, коли дзвонили до вечерні. В німому отупшні прислухалася вона до мірних ударів деренчливого дзвона, дивилась, як по даху сусіднього дому спроквола походжав кіт, вигинаючи дугою спину під скісним промінням призахідного сонця. Вітер на шляху збивав хмари куряви. Час від часу звідкись долинало виття собаки, а монотонне бовкання дзвона без угаву лунало по селу, котилося в далекі гони…
Але ось люди починали виходити з церкви. Жінки в дерев'яних навощених черевиках, селяни в нових блузах, простоволоса дітвора бігла вистрибом попереду, – всі розходились по домівках. Лише п'ять-шість чоловік (весь час ті самі) грали до самої ночі в «корок» біля воріт харчевні.
Зима випала холодна. Шибки у вікнах на ранок замуровувало крижаними узорами, і кволе світло, що струмилось, мов крізь матове скло, часом так і не яснішало до самого смерку. О четвертій годині доводилось уже світити лампу.
Погожими днями Емма виходила в сад. На капусті мерехтів сріблистими розводами іній; довгі блискучі нитки снувались од качана до качана. Пташок було не чути, все немов заснуло. Абрикоси були обставлені соломою, виноградна лоза вилася хворою гадюкою попід карнизом стіни, на якій, придивившись, можна було побачити повзучих стоногів. У гіпсового кюре в трикутці, що читав молитовник під ялинами в куточку, відкришилася права нога, а лице полупилося від морозу і взялося немов білим лишаєм.
Потім Емма знову підіймалась до себе в кімнату, замикала двері, шурувала вугілля в каміні і, знемагаючи від жару, відчувала, як нудьга все важче лягала їй на душу. Вона залюбки спустилася б униз побалакати із служницею, та соромливість утримувала її.
Щодня завжди о тій самій порі відчиняв віконниці свого будиночка вчитель у чорній шовковій шапочці і проходив сільський стражник у блузі, з шаблею при боці. Вранці і ввечері тюпали по вулиці поштові коні – завжди по троє в ряд – до ставка на водопій. Вряди-годи дзеленчав дзвіночок на дверях харчевні та скрипіли під вітряну годину на залізних прутах мідні тазики, що правили за вивіску над дверима голярні. Вітрину її прикрашав старий малюнок, вирізаний з модного журналу, та воскове погруддя в жовтому шиньйоні. Перукар теж нарікав на те, що життя в нього склалось невдало, що йому нема чого ждати від майбутнього. Мріючи про перукарню у якомусь великому місті, от як у Руані, на набережній чи проти театру, похмурий майстер цілий день гуляв по вулиці взад і вперед, від мерії до церкви, виглядаючи клієнтів. Підводячи очі, пані Боварі завжди бачила його на посту: ніби вартовий, патрулював він у своїй фесці набакир, у ластиковій куртці.
Іноді надвечір за вікнами зали показувалось засмагле обличчя з чорними баками, яке розпливалось у широкій лагідній усмішці, виблискуючи білими зубами. Зразу ж зринала мелодія вальса, і під звуки катеринки кружляли й кружляли на кришці, в ляльковім салоні між кріслами, канапами і консолями, танцюристи заввишки в палець – жінки в рожевих тюрбанах, тірольці в камізельках, мавпочки в бальних фраках, кавалери в куценьких штанцях, – і все це відбивалось у маленьких дзеркальцях, зліплених по кутках стьожками фольгового паперу. Катеринщик крутив корбу, заглядаючи у вікна праворуч і ліворуч. Час від часу він підіймав коліном свій інструмент, що муляв цупким ременем йому в плече, і цвиркав на тротуарну тумбу довгою цівкою бурої слини. Музика, то жалібна й тягуча, то весела і шпарка, з шипінням виривалася з-за рожевої тафтяної занавіски, що трималась на візерунчастій мідній планці. Ці самі мелодії гралися десь у театрах, співалися в салонах, під них танцювалось вечорами в осяяних жирандолями залах. Вони долітали до Емми, як відголоси великого світу. Нескінченні сарабанди вихрилися їй у голові, і думка, ніби баядерка на квітчастому килимі, в'юнилась разом із звуками, пурхаючи від мрії до мрії, від смутку до смутку. Зібравши в кашкет милостиню, катеринщик запинав свою скриньку старим чохлом із синього полотна, закидав її на спину і, важко ступаючи, брався далі. Емма проводила його очима.
Особливо нестерпні були для неї години обіду в цій тісній їдальні внизу, з димучою пічкою, рипливими дверима, відсирілими стінами і вогкою підлогою, їй здавалось, що на тарілці подають їй усю гіркоту існування, а від погляду на паруюче варене м'ясо у неї в душі клубочилась огида. Шарль їв довго й багато; вона гризла горішки або, спершись ліктями на стіл, водила вістрям ножа по цераті.
Господарчі справи вона зовсім занехаяла. Пані Боварі-старша, приїхавши до них у великий піст, була вражена такою переміною. Справді, Емма перше була така чепурна, така вибаглива, а тепер цілими днями ходила невбрана, носила сірі прості панчохи, світила лойовими свічками. Вона одно говорила, що раз немає достатків, треба жити ощадно, що вона дуже задоволена, цілком щаслива, що їй дуже подобається в Тості, – і свекрусі ні до чого було причепитися. До того ж Емма, очевидячки, не збиралась прислухатися до її порад; одного разу, коли свекруха спробувала зауважити, що хазяї повинні стежити за благочестям прислуги, вона відповіла таким гнівним поглядом і таким холодним усміхом, що бідолашна жінка більше не заводила подібних розмов.
Емма зробилась вередливою, їй важко було догодити. Вона замовляла для себе окремі страви, а потім і не торкалась до них; сьогодні пила тільки молоко, а завтра чай – чашку за чашкою. То їй було холодно, і вона вперто не виходила з кімнати, то вона мліла від духоти, відчиняла всі вікна, одягалася в легенькі плаття. То вона не давала просвітку служниці, а то раптом засипала її гостинцями або посилала погуляти до сусідів. Бувало, що вона роздавала старцям усі дрібні гроші з свого гаманця, хоч не відзначалась особливою щедрістю і чулістю до чужих страждань, як, зрештою, і більшість людей, що вийшли з села: душі в них звичайно такі заскорузлі, як мозолясті руки їхніх батьків.
У кінці лютого дядько Руо привіз зятеві на спогад про своє одужання чудову індичку і прогостював у них три дні. Шарль був увесь час зайнятий хворими, і з старим мусила сидіти Емма. Він курив у кімнатах, спльовував у камін, говорив про хліборобські справи, про корів і телят, про дробину, про муніципальну раду, і, коли старий нарешті поїхав, дочка зачинила за ним двері з таким задоволенням, що аж сама здивувалась. А втім, вона вже не приховувала свого презирства до всіх і всього, що оточувало її; часто-густо вона умисно висловлювала чудернацькі думки – гудила те, що слід було хвалити, і хвалила те, що вважалося ганебним і непристойним. Чоловік тільки очі витріщав, слухаючи такі речі.
Невже цьому жалюгідному животінню не буде кінця? Чим вона гірша від тих жінок, що живуть щасливо? У Воб'єссарі вона бачила герцогинь, у яких і талії були грубілі, і манери вульгарніші. За віщо ж, боже, така несправедливість? Притулившись головою до стіни, Емма плакала, їй до болю хотілося зазнати того бурхливого й блискучого життя, тих нічних маскарадів, тих зухвалих розкошів і жагучих захоплень, що марились їй віддавна.
Вона ставала щораз блідішою, у неї почались серцебиття. Шарль прописав їй валер'янку й камфорові ванни. Але всякі спроби лікування ще дужче дратували її.
Бували дні, коли на неї находила якась хвороблива балакучість, потім це збудження змінялось тупою байдужістю, і вона сиділа мовчки й нерухомо. Тоді вона підтримувала свої сили тільки тим, що цілими флаконами виливала на себе одеколон.
Вона постійно скаржилась на Тост, і Шарль вирішив, що її хвороба викликана якимись впливами місцевого клімату. Упевнившись у цій думці, він почав серйозно думати про те, щоб переїхати кудись в інше місце.
Тоді Емма стала пити оцет, щоб іще більше схуднути. У неї з'явився сухий кашель і остаточно пропав апетит.
Шарлю нелегко було покидати Тост після чотирирічного перебування і якраз у такий момент, коли він починав ставати на ноги. Та що вдієш – раз треба, то, значить, треба! Він повіз жінку у Руан, до професора, в якого колись учився. Виявилось, що Емма нездужала на нервовому ґрунті і потребувала переміни клімату.
Розпитавши людей, Шарль довідався, що в Нефшательській окрузі є чимале містечко Йонвіль-л'Аббеї, звідки якраз перед тижнем виїхав лікар – польський емігрант. Тоді він написав до місцевого аптекаря, щоб дізнатися, скільки там населення, чи далеко живе найближчий лікар, чи багато заробляв на рік його попередник і так далі. Діставши задовільну відповідь, Шарль вирішив перебратися туди на весну, якщо тільки здоров'я Емми не покращає.
Одного дня, готуючись до близького від'їзду, Емма розбирала речі в шухляді і вколола об щось палець. То був дріт від її весільного букета. Флердоранжеві пелюстки пожовкли від пилу, атласні стьожки з срібною крайкою обтріпалися. Вона жбурнула букет в огонь. Квітки спалахнули, як суха солома. На попелі лишився поволі дотліваючий червоний кущик. Емма дивилась, як він горів. Тріскались картонні пуп'янки, корчились мідні дротинки, розтоплювався позумент; обсмалені паперові вінчики звивались над жаром, ніби чорні метелики, поки, нарешті, не вилетіли в комин.
У березні, коли вони виїхали з Тоста, пані Боварі була вагітна.
Частина друга
I
Йонвіль-л'Аббеї (назва походить від старовинного капуцинського абатства, від якого вже й руїн не лишилось) – містечко, розташоване за вісім льє від Руана, між Аббевільським і Бовезьким шляхом, у долині річки Рієль, що впадає в Анд ель і жене біля свого гирла три водяні млини; у ній водиться форель, що принаджує сюди в недільні дні хлопців-вудкарів.
Коли звернеш із шляху коло Буасьєра і виберешся путівцем на невисоке узгір'я Ле, побачиш усю долину. Вона поділяється річкою на дві різко відмінні половини: ліворуч – сіножаті, праворуч – орна земля. Луки розкинулись уздовж пасма положистих пагорбів і за ними зливаються з брейськими пасовищами, а на схід сонця рівнина помалу підіймається і стелеться все ширше, половіючи до самого обрію латками житніх ланів. Річка, що в'ється між трав'янистими берегами, відмежовує світлою стьожкою барви полів від зелені лугів, і вся долина нагадує простелену долі величезну кирею з зеленим оксамитовим коміром, облямованим срібляною тасьмою.
Наближаючись до містечка, побачиш на обрії, прямо перед собою, Аргейські дубняки і Сен-Жанські кручі, помережані зверху донизу довгими й нерівними рудими смугами. То – патьоки від дощів, а цеглянистий колір рисок, що виділяються на сірій поверхні гори, походить від численних залізистих джерел, що беруть тут свій початок і пробиваються по всій околиці.
Тут сходяться межі Нормандії, Пікардії та Іль-де-Франсу. У цій проміжній області і говірка якась безлика, і ландшафт невиразний. Тут виробляється найгірший на всю округу нефшательський сир, а землеробство дуже клопітна справа: сипкі піщані ґрунти захаращені дрібним камінням і вимагають багато гною.
До 1835 року до Йонвіля майже неможливо було дістатися; але о цій порі прокладено чималий путівець, що зв'язує Аббевільський шлях з Ам'єнським. По ньому часом проходять валки з Руана до Фландрії. Проте Йонвіль так і залишився глухим закутком, незважаючи на доступ доринків збуту. Мешканці уперто тримаються малоприбуткового лугівництва, замість підносити рільничу продукцію, і ледаче містечко, одвертаючись од нив, розростається природно ближче до води. Його видно здалеку: лежить собі, розкинувшись на березі, мов чередник, що спочиває над річкою.
Під горою за мостом починається обсаджене молодими осичками шосе, що веде прямо до околиці містечка. Двори тут пообгороджувані тинами, посередині стоять хати, а круг них, під крислатими деревами, обчепленими драбинами, косами й тичками, розкидані різні господарські будівлі – возовні, давильні, винарні. Солом'яні стріхи, ніби насунуті на самі очі хутряні шапки, майже на цілу третину затуляють низенькі віконця з товстими опуклими шибками, вдавленими посередині, як денце в пляшці. Попід білими тинькованими стінами з чорними навскоси поперечками туляться де-де хирляві груші, а перед сінешніми дверми поставлені маленькі вертушки – вони не пускають до хати курчат, що прибігають до порога клювати хлібні кришки, розмочені в сидрі. Чим далі в містечко двори вужчають, будинки купчаться тісніше, тини зникають. Ось над вікном колишеться пучок папороті, почеплений на мітлище. Тут кузня, а трохи далі стельмашня; коло неї стоять, викочені трохи на дорогу, два-три вози. Ще вище біліє за палісадником великий дім, а перед ним круглий газон, де стоїть, притуливши пальчика до губ, маленький амур; обабіч ґанку висяться дві чавунні вази, на дверях блищить металева табличка. В цьому домі, найкращому в містечку, живе нотаріус.
Кроків за двадцять далі, по той бік вулиці, перед майданом – церква. Довкола неї – цвинтар, обнесений низькою огорожею; він заселений так густо, що старі надмогильні плити, осілі майже врівень із землею, утворюють суцільний настил, на якому проросла зелена травиця вимальовує правильні чотирикутники. Церкву відбудовано наново в останні роки королювання Карла X. Дерев'яне склепіння починає трухлявіти зверху, і місцями на його синьому тлі проступають чорні плями. Над дверима, де повинен міститися орган, виведений крилас для чоловіків; туди підіймаються гвинтовими сходами, що аж дзвенять під дерев'яними черевиками.
Денне світло проходить у церкву крізь прості, немальовані шибки і скісним промінням освітлює ряди лав, поставлених під прямим кутом до стіни; подекуди на них прибито гвіздками солом'яні мати, а над ними напис великими літерами: «Лавка ім'ярек». Далі, де звужується головний прохід, навпроти сповідальні красується невеличка статуя діви Марії в шовковій ризі і тюлевому, цяткованому срібними зірочками покривалі; щоки в богородиці нарум'янені, як у ідолів із Сандвічевих островів. Нарешті, в самій глибині перспективу завершує копія «Святої родини», подарована міністром внутрішніх справ, яка висить над вівтарем між чотирма високими свічниками. Ялинові лави на хорах так і лишилися нефарбованими.
Добру половину широкої йонвільської площі займає критий ринок – черепичний навіс, підпертий двома десятками стовпів. На розі, поряд з аптекою, стоїть мерія, споруджена за проектом паризького архітектора, – подоба грецького храму. Нижній поверх будівлі оздоблений трьома іонічними колонами, а верхній – галереєю з круглими арками; на фронтоні – галльський півень[35]; однією лапою він спирається на хартію[36], в другій тримає терези правосуддя.
Але найбільше привертає до себе увагу аптека пана Оме, навпроти трактиру «Золотий лев». Особливо впадає вона в вічі увечері, коли всередині засвічується лампа і червоні та зелені кулі на вітрині відкидають по бруківці кольорові відблиски. Поміж тими кулями, ніби в бенгальському вогні, видніється темний силует аптекаря, схиленого над конторкою. Дім його згори донизу заліплений оголошеннями, виведеними звичайним письмом, рондо і друкованими літерами: «Віші, зельтерська, барезька вода, кровоочисні екстракти, препарат Распайля, арабське борошно, пастила Дарсе, мазь Реньйо, перев'язочні матеріали, розчини для ванн, лікувальний шоколад тощо». А на вивісці, що тягнеться вздовж усього фасаду, золотими літерами значиться: «Аптека Оме». Всередині за великими терезами, пригвинченими до прилавка, над скляними дверима красується напис: «Лабораторія», а на самих дверях ще раз повторено золотими літерами на чорному тлі: «Оме».
Більше в Йонвілі й дивитись немає на що. Головна – і єдина – вулиця, де є ще кілька дрібних крамничок, тягнеться не більше як на рушничний постріл і уривається на завороті дороги. Як лишиш її по праву руку і підеш низом попід Сен-Жанською горою, вийдеш просто на кладовище.
Під час холери його поширили: розмурували з одного боку огорожу й прикупили суміжну ділянку землі в три акри, але могилки, як і раніше, туляться ближче до брами, а нова половина майже вся гуляє. Кладовищенський сторож, він же гробокоп і паламар при церкві, маючи подвійні доходи з покійників, засаджує, крім того, вільну площу картоплею. Але та грядка з року в рік вужчає, і коли в містечку лютує пошесть, старий не знає, чи йому радіти покійникам, чи сумувати, риючи все більше могил.
– Ти годуєшся мертвяками, Лестібудуа, – сказав йому якось кюре.
Почувши ці похмурі слова, сторож задумався. На деякий час він навіть був згорнув своє городництво, але потім знову взявся вирощувати бульбу, ще й бреше, що вона росте «самосійки».
З часу тих подій, про які в нас буде мова, в Йонвілі нічого не змінилось. На шпилі церковної дзвіниці, як і раніше, крутиться бляшаний триколірний прапорець; над галантерейною крамницею й досі майорять на вітрі два ситцеві вимпели; в аптеці по-старому поволі гниють собі в каламутному спирті недоноски, схожі на жмути білої губки, а над входом у трактир старий, полинялий від дощів золотий лев, як і колись, виставляє напоказ свою кучеряву, як у пуделя, шерсть.
Надвечір того дня, коли в Йонвіль мало приїхати подружжя Боварі, хазяйка цього трактиру, вдова Лефрансуа, так метушилася в себе на кухні, що аж упріла, пораючись біля каструль. Ще б пак, завтра базарний день. Треба заздалегідь порубати м'ясо, попатрати курчат, зварити суп і каву. Та ще приготувати обід своїм постійним столовникам, а також для лікаря, його дружини та служниці. Більярдна аж розлягалась од реготу. У задній кімнатці три мірошники гукали горілки. Дрова в печі палали, вугілля тріщало; на довгому кухонному столі, серед шматків сирої баранини, дрібно здригалися стоси тарілок, бо поряд на колоді саме шаткували шпинат. Десь на пташарні кудкудакали кури й ґелґотали гуси – за ними ганялася з ножем служниця.
Біля печі грів спину віспуватий чоловік у зелених шкіряних капцях, в оксамитовій шапочці з золотою китицею. На його обличчі було відбите цілковите самозадоволення; здавалось, він дивився на життя з таким самим спокоєм, як щиголь, що висів у нього над головою в плетеній клітці. Це був аптекар.
– Артемізо! – гукнула хазяйка. – Нарубай хмизу, поналивай графини, принеси горілки, та швидше! Коли б хоч знати, що їм подавати на десерт, тим гостям, що ви чекаєте… Господи боже! Знову ті биндюжники галасують у більярдній! А віз їхній так і стоїть коло самих воріт. Приїде «Ластівка», то ще поламає. Піди поклич Полита, нехай укотить у возовню!.. Повірите, пане Оме, вони в мене випили зранку, може, вісім глеків сидру, а зіграли вже більше п'ятнадцяти партій у більярд… Та вони мені все сукно на більярді пошматують, – казала вона, поглядаючи на клієнтів віддалеки, з ополоником у руках.
– Не велика біда, – зауважив пан Оме. – Новий купите.
– Новий більярд! – жахнулася вдова.
– Авжеж. Старий уже нікуди не годиться, пані Лефрансуа. Запевняю вас, ви просто самі собі шкодите. І дуже шкодите. До того ж тепер пішла мода на вузькі лузи і важкі киї. Грають більше в карамболь, ніж у пірамідку… Усе міняється! Треба йти в ногу з віком. От ви подивіться на Тельє…
Хазяйка почервоніла з досади.
– Що не кажіть, – вів далі аптекар, – а в нього більярд кращий, ніж у вас. І якби комусь спало на думку влаштувати патріотичну пульку на користь поляків або потерпілих од поводі ліонців…
– Боялась я вашого голодранця Тельє! – зневажливо здвигнула гладкими плечима хазяйка. – Не турбуйтесь, пане Оме! Поки буде стояти «Золотий лев», будуть у ньому і клієнти. У нас іще є, слава богу, і знаємо, де взяти. А вашу «Французьку кав'ярню» запечатають одного чудового ранку, ще й об'яву наліплять на віконниці!.. Перемінити більярд, – мурмотіла вона вже про себе. – Та на ньому ж так зручно складати випрану білизну, а в мисливський сезон можна послати постелю шістьом нічліжникам!.. Та де ж це забарився той роззява Івер?
– Ви що, ждатимете його, щоб подавати обід вашим столовникам? – спитав фармацевт.
– Ждатиму? А пан Біне? Адже він заявиться рівно о шостій, хвилина в хвилину. Другого такого акуратиста пошукати по всьому білому світу. І обов'язково йому треба сидіти на тому самому місці, в маленькій кімнаті. Убий його, не сяде обідати за іншим столом! А вже що перебірливий, що вибагливий – спробуй йому догодити сидром… Це не те, що пан Леон: той приходить коли о сьомій, коли о пів на восьму, що не подай, то й з'їсть. Такий чудесний молодий чоловік. І голосу ніколи не підвищить.
– Воно, бачите, є велика різниця між освіченою людиною і акцизником з відставних карабінерів…
Годинник вибив шосту. Ввійшов Біне.
Синій сюртук обвисав на його сухорлявій статурі; з-під шкіряного кашкета з зав'язаними на потилиці навушниками й задертим козирком виглядав лисий лоб, удавлений від довголітнього носіння каски. Він носив чорний суконний жилет, волосяний комірець і сірі панталони, у всяку погоду був узутий у добре наваксовані високі чоботи, на головках яких видавались симетричні опуклини від розбухлих великих пальців. Жодна волосинка не вибивалася за лінію його рівно підстриженої русявої борідки, що облямовувала, як зелений бордюр клумби, його довгасте, безбарвне обличчя з маленькими очицями й горбатим носом. Він досконало знав усі картярські ігри, був завзятим мисливцем і мав прегарний почерк; дома він завів токарний верстат, виточував знічев'я кільця на серветки і захаращував ними всю квартиру із захопленням митця і егоїзмом буржуа.
Біне попрямував до маленької кімнати, але звідти треба було спершу випровадити трьох мірошників. І весь час, поки йому накривали на стіл, він стояв мовчки на одному місці біля груби. Потім перейшов у кімнатку й зачинив за собою двері, як завжди, знявши при вході кашкета.
– У такого язик не відпаде від увічливих розмов, – сказав аптекар, залишившись на самоті з трактирницею.
– Він завжди отак якось. На тім тижні завернули сюди два комівояжери-суконщики – веселі хлопці, увесь вечір такі анекдоти розповідали, що в мене аж сльози виступили од сміху… А він сидів тут же, як сич у лісі, і ані пари з уст!
– Так! – підтвердив аптекар. – Нема в нього фантазії, нема дотепності, – нічого того, що характеризує світську людину.
– А проте кажуть, що він чоловік здібний, – заперечила хазяйка.
– Здібний? – перепитав пан Оме. – Хто? Він – здібний? Хіба що до акцизної служби, – додав він уже спокійнішим тоном.
І знову почав:
– Ну, я ще розумію, коли негоціант з великими торговельними зв'язками, юрист, чи лікар, чи фармацевт бувають настільки захоплені своїми справами, що стають диваками, навіть відлюдьками… Історія знає чимало таких прикладів! Але ж ці люди принаймні про щось думають. Ось хоч би й я. Скільки разів мені траплялось шукати ручку на столі, щоб надписати етикетку, – туди-сюди, аж вона за вухом!
Тим часом пані Лефрансуа вийшла за поріг виглядати, чи не їде «Ластівка». Вона здригнулась. До кухні раптом зайшов якийсь чоловік у чорному одязі. У вечірньому присмерку можна було все-таки розглядіти його рум'яне лице і атлетичну фігуру.
– Чим можу служити, пане кюре? – спитала трактирниця, дістаючи з полички каміна одного із мідних свічників, що стояли там цілою батареєю. – Може, вип'єте чогось? Чарочку смородинівки, склянку вина?
Священик відмовився надзвичайно ввічливо. Він зайшов тільки за своєю парасолькою, що забув допіру в Ернемонському монастирі. Попросивши пані Лефрансуа прислати йому парасольку ввечері додому, він подався до церкви: вже дзвонили на вечерню.
Коли звук його кроків затих на площі, аптекар заявив, що він вважає таку поведінку зовсім негідною. Яке мерзенне лицемірство – відмовитись від чарочки! А тим часом потайки попи всі пиячать, і, звичайно, всі вони бажали б повернути часи церковної десятини.
Коли звернеш із шляху коло Буасьєра і виберешся путівцем на невисоке узгір'я Ле, побачиш усю долину. Вона поділяється річкою на дві різко відмінні половини: ліворуч – сіножаті, праворуч – орна земля. Луки розкинулись уздовж пасма положистих пагорбів і за ними зливаються з брейськими пасовищами, а на схід сонця рівнина помалу підіймається і стелеться все ширше, половіючи до самого обрію латками житніх ланів. Річка, що в'ється між трав'янистими берегами, відмежовує світлою стьожкою барви полів від зелені лугів, і вся долина нагадує простелену долі величезну кирею з зеленим оксамитовим коміром, облямованим срібляною тасьмою.
Наближаючись до містечка, побачиш на обрії, прямо перед собою, Аргейські дубняки і Сен-Жанські кручі, помережані зверху донизу довгими й нерівними рудими смугами. То – патьоки від дощів, а цеглянистий колір рисок, що виділяються на сірій поверхні гори, походить від численних залізистих джерел, що беруть тут свій початок і пробиваються по всій околиці.
Тут сходяться межі Нормандії, Пікардії та Іль-де-Франсу. У цій проміжній області і говірка якась безлика, і ландшафт невиразний. Тут виробляється найгірший на всю округу нефшательський сир, а землеробство дуже клопітна справа: сипкі піщані ґрунти захаращені дрібним камінням і вимагають багато гною.
До 1835 року до Йонвіля майже неможливо було дістатися; але о цій порі прокладено чималий путівець, що зв'язує Аббевільський шлях з Ам'єнським. По ньому часом проходять валки з Руана до Фландрії. Проте Йонвіль так і залишився глухим закутком, незважаючи на доступ доринків збуту. Мешканці уперто тримаються малоприбуткового лугівництва, замість підносити рільничу продукцію, і ледаче містечко, одвертаючись од нив, розростається природно ближче до води. Його видно здалеку: лежить собі, розкинувшись на березі, мов чередник, що спочиває над річкою.
Під горою за мостом починається обсаджене молодими осичками шосе, що веде прямо до околиці містечка. Двори тут пообгороджувані тинами, посередині стоять хати, а круг них, під крислатими деревами, обчепленими драбинами, косами й тичками, розкидані різні господарські будівлі – возовні, давильні, винарні. Солом'яні стріхи, ніби насунуті на самі очі хутряні шапки, майже на цілу третину затуляють низенькі віконця з товстими опуклими шибками, вдавленими посередині, як денце в пляшці. Попід білими тинькованими стінами з чорними навскоси поперечками туляться де-де хирляві груші, а перед сінешніми дверми поставлені маленькі вертушки – вони не пускають до хати курчат, що прибігають до порога клювати хлібні кришки, розмочені в сидрі. Чим далі в містечко двори вужчають, будинки купчаться тісніше, тини зникають. Ось над вікном колишеться пучок папороті, почеплений на мітлище. Тут кузня, а трохи далі стельмашня; коло неї стоять, викочені трохи на дорогу, два-три вози. Ще вище біліє за палісадником великий дім, а перед ним круглий газон, де стоїть, притуливши пальчика до губ, маленький амур; обабіч ґанку висяться дві чавунні вази, на дверях блищить металева табличка. В цьому домі, найкращому в містечку, живе нотаріус.
Кроків за двадцять далі, по той бік вулиці, перед майданом – церква. Довкола неї – цвинтар, обнесений низькою огорожею; він заселений так густо, що старі надмогильні плити, осілі майже врівень із землею, утворюють суцільний настил, на якому проросла зелена травиця вимальовує правильні чотирикутники. Церкву відбудовано наново в останні роки королювання Карла X. Дерев'яне склепіння починає трухлявіти зверху, і місцями на його синьому тлі проступають чорні плями. Над дверима, де повинен міститися орган, виведений крилас для чоловіків; туди підіймаються гвинтовими сходами, що аж дзвенять під дерев'яними черевиками.
Денне світло проходить у церкву крізь прості, немальовані шибки і скісним промінням освітлює ряди лав, поставлених під прямим кутом до стіни; подекуди на них прибито гвіздками солом'яні мати, а над ними напис великими літерами: «Лавка ім'ярек». Далі, де звужується головний прохід, навпроти сповідальні красується невеличка статуя діви Марії в шовковій ризі і тюлевому, цяткованому срібними зірочками покривалі; щоки в богородиці нарум'янені, як у ідолів із Сандвічевих островів. Нарешті, в самій глибині перспективу завершує копія «Святої родини», подарована міністром внутрішніх справ, яка висить над вівтарем між чотирма високими свічниками. Ялинові лави на хорах так і лишилися нефарбованими.
Добру половину широкої йонвільської площі займає критий ринок – черепичний навіс, підпертий двома десятками стовпів. На розі, поряд з аптекою, стоїть мерія, споруджена за проектом паризького архітектора, – подоба грецького храму. Нижній поверх будівлі оздоблений трьома іонічними колонами, а верхній – галереєю з круглими арками; на фронтоні – галльський півень[35]; однією лапою він спирається на хартію[36], в другій тримає терези правосуддя.
Але найбільше привертає до себе увагу аптека пана Оме, навпроти трактиру «Золотий лев». Особливо впадає вона в вічі увечері, коли всередині засвічується лампа і червоні та зелені кулі на вітрині відкидають по бруківці кольорові відблиски. Поміж тими кулями, ніби в бенгальському вогні, видніється темний силует аптекаря, схиленого над конторкою. Дім його згори донизу заліплений оголошеннями, виведеними звичайним письмом, рондо і друкованими літерами: «Віші, зельтерська, барезька вода, кровоочисні екстракти, препарат Распайля, арабське борошно, пастила Дарсе, мазь Реньйо, перев'язочні матеріали, розчини для ванн, лікувальний шоколад тощо». А на вивісці, що тягнеться вздовж усього фасаду, золотими літерами значиться: «Аптека Оме». Всередині за великими терезами, пригвинченими до прилавка, над скляними дверима красується напис: «Лабораторія», а на самих дверях ще раз повторено золотими літерами на чорному тлі: «Оме».
Більше в Йонвілі й дивитись немає на що. Головна – і єдина – вулиця, де є ще кілька дрібних крамничок, тягнеться не більше як на рушничний постріл і уривається на завороті дороги. Як лишиш її по праву руку і підеш низом попід Сен-Жанською горою, вийдеш просто на кладовище.
Під час холери його поширили: розмурували з одного боку огорожу й прикупили суміжну ділянку землі в три акри, але могилки, як і раніше, туляться ближче до брами, а нова половина майже вся гуляє. Кладовищенський сторож, він же гробокоп і паламар при церкві, маючи подвійні доходи з покійників, засаджує, крім того, вільну площу картоплею. Але та грядка з року в рік вужчає, і коли в містечку лютує пошесть, старий не знає, чи йому радіти покійникам, чи сумувати, риючи все більше могил.
– Ти годуєшся мертвяками, Лестібудуа, – сказав йому якось кюре.
Почувши ці похмурі слова, сторож задумався. На деякий час він навіть був згорнув своє городництво, але потім знову взявся вирощувати бульбу, ще й бреше, що вона росте «самосійки».
З часу тих подій, про які в нас буде мова, в Йонвілі нічого не змінилось. На шпилі церковної дзвіниці, як і раніше, крутиться бляшаний триколірний прапорець; над галантерейною крамницею й досі майорять на вітрі два ситцеві вимпели; в аптеці по-старому поволі гниють собі в каламутному спирті недоноски, схожі на жмути білої губки, а над входом у трактир старий, полинялий від дощів золотий лев, як і колись, виставляє напоказ свою кучеряву, як у пуделя, шерсть.
Надвечір того дня, коли в Йонвіль мало приїхати подружжя Боварі, хазяйка цього трактиру, вдова Лефрансуа, так метушилася в себе на кухні, що аж упріла, пораючись біля каструль. Ще б пак, завтра базарний день. Треба заздалегідь порубати м'ясо, попатрати курчат, зварити суп і каву. Та ще приготувати обід своїм постійним столовникам, а також для лікаря, його дружини та служниці. Більярдна аж розлягалась од реготу. У задній кімнатці три мірошники гукали горілки. Дрова в печі палали, вугілля тріщало; на довгому кухонному столі, серед шматків сирої баранини, дрібно здригалися стоси тарілок, бо поряд на колоді саме шаткували шпинат. Десь на пташарні кудкудакали кури й ґелґотали гуси – за ними ганялася з ножем служниця.
Біля печі грів спину віспуватий чоловік у зелених шкіряних капцях, в оксамитовій шапочці з золотою китицею. На його обличчі було відбите цілковите самозадоволення; здавалось, він дивився на життя з таким самим спокоєм, як щиголь, що висів у нього над головою в плетеній клітці. Це був аптекар.
– Артемізо! – гукнула хазяйка. – Нарубай хмизу, поналивай графини, принеси горілки, та швидше! Коли б хоч знати, що їм подавати на десерт, тим гостям, що ви чекаєте… Господи боже! Знову ті биндюжники галасують у більярдній! А віз їхній так і стоїть коло самих воріт. Приїде «Ластівка», то ще поламає. Піди поклич Полита, нехай укотить у возовню!.. Повірите, пане Оме, вони в мене випили зранку, може, вісім глеків сидру, а зіграли вже більше п'ятнадцяти партій у більярд… Та вони мені все сукно на більярді пошматують, – казала вона, поглядаючи на клієнтів віддалеки, з ополоником у руках.
– Не велика біда, – зауважив пан Оме. – Новий купите.
– Новий більярд! – жахнулася вдова.
– Авжеж. Старий уже нікуди не годиться, пані Лефрансуа. Запевняю вас, ви просто самі собі шкодите. І дуже шкодите. До того ж тепер пішла мода на вузькі лузи і важкі киї. Грають більше в карамболь, ніж у пірамідку… Усе міняється! Треба йти в ногу з віком. От ви подивіться на Тельє…
Хазяйка почервоніла з досади.
– Що не кажіть, – вів далі аптекар, – а в нього більярд кращий, ніж у вас. І якби комусь спало на думку влаштувати патріотичну пульку на користь поляків або потерпілих од поводі ліонців…
– Боялась я вашого голодранця Тельє! – зневажливо здвигнула гладкими плечима хазяйка. – Не турбуйтесь, пане Оме! Поки буде стояти «Золотий лев», будуть у ньому і клієнти. У нас іще є, слава богу, і знаємо, де взяти. А вашу «Французьку кав'ярню» запечатають одного чудового ранку, ще й об'яву наліплять на віконниці!.. Перемінити більярд, – мурмотіла вона вже про себе. – Та на ньому ж так зручно складати випрану білизну, а в мисливський сезон можна послати постелю шістьом нічліжникам!.. Та де ж це забарився той роззява Івер?
– Ви що, ждатимете його, щоб подавати обід вашим столовникам? – спитав фармацевт.
– Ждатиму? А пан Біне? Адже він заявиться рівно о шостій, хвилина в хвилину. Другого такого акуратиста пошукати по всьому білому світу. І обов'язково йому треба сидіти на тому самому місці, в маленькій кімнаті. Убий його, не сяде обідати за іншим столом! А вже що перебірливий, що вибагливий – спробуй йому догодити сидром… Це не те, що пан Леон: той приходить коли о сьомій, коли о пів на восьму, що не подай, то й з'їсть. Такий чудесний молодий чоловік. І голосу ніколи не підвищить.
– Воно, бачите, є велика різниця між освіченою людиною і акцизником з відставних карабінерів…
Годинник вибив шосту. Ввійшов Біне.
Синій сюртук обвисав на його сухорлявій статурі; з-під шкіряного кашкета з зав'язаними на потилиці навушниками й задертим козирком виглядав лисий лоб, удавлений від довголітнього носіння каски. Він носив чорний суконний жилет, волосяний комірець і сірі панталони, у всяку погоду був узутий у добре наваксовані високі чоботи, на головках яких видавались симетричні опуклини від розбухлих великих пальців. Жодна волосинка не вибивалася за лінію його рівно підстриженої русявої борідки, що облямовувала, як зелений бордюр клумби, його довгасте, безбарвне обличчя з маленькими очицями й горбатим носом. Він досконало знав усі картярські ігри, був завзятим мисливцем і мав прегарний почерк; дома він завів токарний верстат, виточував знічев'я кільця на серветки і захаращував ними всю квартиру із захопленням митця і егоїзмом буржуа.
Біне попрямував до маленької кімнати, але звідти треба було спершу випровадити трьох мірошників. І весь час, поки йому накривали на стіл, він стояв мовчки на одному місці біля груби. Потім перейшов у кімнатку й зачинив за собою двері, як завжди, знявши при вході кашкета.
– У такого язик не відпаде від увічливих розмов, – сказав аптекар, залишившись на самоті з трактирницею.
– Він завжди отак якось. На тім тижні завернули сюди два комівояжери-суконщики – веселі хлопці, увесь вечір такі анекдоти розповідали, що в мене аж сльози виступили од сміху… А він сидів тут же, як сич у лісі, і ані пари з уст!
– Так! – підтвердив аптекар. – Нема в нього фантазії, нема дотепності, – нічого того, що характеризує світську людину.
– А проте кажуть, що він чоловік здібний, – заперечила хазяйка.
– Здібний? – перепитав пан Оме. – Хто? Він – здібний? Хіба що до акцизної служби, – додав він уже спокійнішим тоном.
І знову почав:
– Ну, я ще розумію, коли негоціант з великими торговельними зв'язками, юрист, чи лікар, чи фармацевт бувають настільки захоплені своїми справами, що стають диваками, навіть відлюдьками… Історія знає чимало таких прикладів! Але ж ці люди принаймні про щось думають. Ось хоч би й я. Скільки разів мені траплялось шукати ручку на столі, щоб надписати етикетку, – туди-сюди, аж вона за вухом!
Тим часом пані Лефрансуа вийшла за поріг виглядати, чи не їде «Ластівка». Вона здригнулась. До кухні раптом зайшов якийсь чоловік у чорному одязі. У вечірньому присмерку можна було все-таки розглядіти його рум'яне лице і атлетичну фігуру.
– Чим можу служити, пане кюре? – спитала трактирниця, дістаючи з полички каміна одного із мідних свічників, що стояли там цілою батареєю. – Може, вип'єте чогось? Чарочку смородинівки, склянку вина?
Священик відмовився надзвичайно ввічливо. Він зайшов тільки за своєю парасолькою, що забув допіру в Ернемонському монастирі. Попросивши пані Лефрансуа прислати йому парасольку ввечері додому, він подався до церкви: вже дзвонили на вечерню.
Коли звук його кроків затих на площі, аптекар заявив, що він вважає таку поведінку зовсім негідною. Яке мерзенне лицемірство – відмовитись від чарочки! А тим часом потайки попи всі пиячать, і, звичайно, всі вони бажали б повернути часи церковної десятини.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента