Флобер Гюстав. Виховання почуттів

Гюстав Флобер
Виховання почуттів

Історія молодої людини, або виховання почуттів

   «Флобера странное наследство —
   Education sentimentale…»

(А. Блок)

   «Вашого старого трубадура нечувано топчуть ногами. Люди, що одержали від мене примірник мого роману, бояться зі мною про нього говорити з остраху скомпрометувати себе або жаліючи мене», – так у грудні 1869 року писав у листі до своєї відомої подруги, французької письменниці Жорж Санд автор нині славетного роману «Виховання почуттів» Гюстав Флобер.
   Сьогодні Флобер – класик світової літератури, один із великої трійки: Бальзак – Стендаль – Флобер. Ці троє доклали найбільше зусиль до створення і становлення реалістичного мистецтва Франції XIX століття. При цьому у кожного з них своя художня неповторність і своя життєва історія.
   Доля Гюстава Флобера – і як письменника, і як людини свого часу – водночас своєрідна і драматична. За життя він не набув тієї широкої слави, що виходила б за межі Франції, яку мав Бальзак. Але він не зазнав і негараздів творця «Людської комедії»: його не гнітила участь «літературного негра», який повинен будь-що-будь виконати роботу в належний термін. Флобер нерідко нарікає на муки творчості, але він мав змогу шліфувати свій – як його пізніше визначать – неперевершений стиль. Хоча йому і не притаманна тужлива інтонація самотності непізнаного, неоціненого сучасниками таланту, яка панує в мужніх та гірких зізнаннях Стендаля, але й Флоберу відомі нерозуміння і неправедний суд над його книгами – суд не тільки в переносному, але і в прямому значенні цього слова. За роман «Пані Боварі» Флобера було звинувачено в аморальності й притягнуто до судової відповідальності. З гіркою іронією прокоментував письменник рішення суду: «Про що ж можна писати, якщо таке невинне створіння, якщо бідну мою пані Боварі схопили за волосся і, мов гулящу, відправили до виправної поліції?!» На щастя, завжди поруч були ті, хто розумів міру й природу хисту митця. Перш за все, це дивний друг і талановитий читач Жорж Санд та «любий москвич», як називав Івана Тургенева Флобер.
   Мабуть, ніколи не застаріє афоризм древнього римлянина: «Habent sua fata libelli». Книжки мають свою долю…
   Починаючи з покоління Марселя Пруста, який був у захваті від флоберівського стилю, слава Флобера все зростає, а «Пані Боварі» та «Виховання почуттів», свого часу так суворо зустріті критикою, сьогодні найвідоміші твори письменника.
   «Виховання почуттів» – третій після «Пані Боварі» та «Саламбо» завершений роман Флобера. Порівняно з його попередником Бальзаком, творчість якого письменник особливо шанував, хоча у своїх книжках на рівних вступав з ним в полемічний діалог, Флобер написав незрівнянно менше. При цьому художній обсяг, художній простір його романів не поступається бальзаківському. Є і в нього «сцени провінційного життя» в «Пані Боварі», і «паризькі сцени» у «Вихованні почуттів». Ті самі проблеми – «історія молодої людини», «втрачені ілюзії» – хвилюють його. Як молодший сучасник, як спадкоємець Флобер органічно поєднує, узагальнюючи, набутки своїх попередників – романтиків і реалістів, але виступає як неповторна особистість, створюючи свій стиль, свого героя, свій художній світ. Він відійде від романтичної віри в можливість для героя уникнути принизливого, пошлого впливу суспільства, «натовпу», в можливість благословенної романтичної самотності. На відміну від романтиків, на відміну від Бальзака, Флобер звертає увагу на ігноровану ними пересічну людину, на банальні, а не «ексклюзивні» ситуації, в яких висвічується і драматичне, а то й трагічне, і трагікомічне, «боварістське» в його персонажах, коли вони не хочуть (або не можуть) бачити себе й інших, життєві колізії та обставини такими, якими вони є.
   Роман «Виховання почуттів» – найскладніший за стилем, ідеями, проблематикою із всього написаного майстром. Визначний французький літературознавець Моріс Бардеш стверджує, що в цьому творі Флобер винайшов «романну формулу XX століття». Це багатоплановий за змістом роман, у якому в новому, несподіваному ракурсі поєднані історія Франції, історія покоління, історія героя. Можливо, це найневтішніша з книг Гюстава Флобера.
   Безпосередню флоберівське починається вже з назви роману^[1]. Французький заголовок «Education sentimentale» приховує в собі вихідну неоднозначність. Переклад «виховання почуттів» дещо звужує сенс, приглушує особливу флоберівську іронію. З французької можна було б перекласти як «сентиментальне (навіть «сантиментальне») виховання».
   Ця назва сприймається як сумний фразеологізм, співзвучний бальзаківським «втраченим ілюзіям». Проте крізь сум пробивається авторська скептична посмішка: «сентиментальне виховання» за часів зовсім не сентиментальної, розбещеної Липневої монархії, що йде до своєї загибелі – революції 1848 року.
   «Історія молодої людини» – це підзаголовок флоберівського роману. Генеральна сюжетна лінія пов'язана з життєвим шляхом Фредеріка Моро, що починається о шостій ранку 15 вересня 1840 р. на палубі корабля, а завершується, хоч життя ще триває, на початку зими 1868 р. біля каміна у своєму домі. Флобер скрупульозний хронікер, і його цифри теж складаються в історію «виховання почуттів». Плодюча осінь перейшла в холодну зиму. Вранці вперше побачить Фредерік на пароплаві Марію Арну, жінку, що на десятиліття стане сенсом його життя, центром його почуттів. Через 27 років під вечір березневого дня вона востаннє з'явиться перед ним. Ніщо не зайве, жодна деталь – на полотні майстра. Якщо, схвильований красою пані Арну, ще не знайомий з нею, Фредерік звертає увагу на її чорне блискуче волосся, то і в сцені останньої зустрічі Флобер вдається до обігрування цієї деталі: завершуючи сюжетний мотив, дар коханки, що коханкою не була, – пасмо, вже сивого, волосся.
   Створюючи картину паризького життя, Флобер буквально переповнює подробицями текст: тут і назви вулиць, точні адреси та вивіски кафе, ресторанів, клубів, достовірні пейзажі, інтер'єри будинків різних верств тощо. Навіть те, скільки коштує сніданок Фредеріка в ресторані, повідомляє автор. Що ж до одержання Фредеріком від багатого дядька очікуваної спадщини, то тут інформація подається з нотаріальною точністю: 12 грудня 1845 року.
   Літературна критика 1869 р. була глухою до художніх принципів майстра та нещадною в зауваженнях. Докоряли «переповненням дрібницями», «жанровою невизначеністю». Особливо ущипливим був талановитий, але недобрий і несправедливий, пристрасний у своїх судженнях Барбе д'Оревіллі: «Це тільки два томи, – насмішкувато пише він, – але їх могло б бути й десять, бо вульгарні й дурнуваті пригоди Фредеріка Моро можна продовжувати безкінечно».
   Та «дрібниць» і «жанрової невизначеності» у Флобера не було. Було намагання передати життєву конкретику, прозу буття, крізь яку так нелегко пробитися до «сантиментальності», до ліричного струмочка молодих надій, поезії молодих сподівань, планів, до поезії не спотвореного пошлістю, бездуховною прагматикою життя. Гі де Мопассан в одній із своїх статей, присвячених авторові «Виховання почуттів», пише, що роман Флобера – це «досконало виконана картина того, що коїться кожного дня, точний запис життя». Водночас Мопассан акцентує «жагу ліризму», «владний вплив романтизму» протягом усього життя письменника, який так старанно, так чесно і мужньо вивчав неприкрашену дійсність. Цей сплав об'єктивного «запису життя» і романтичної рефлексії визначили індивідуальний стиль майстра. Флоберові вдалось синтезувати романтичне й антиромантичне, поезію й прозу, політику і приватне життя. За словами Андре Моруа, у «Вихованні почуттів» Флобер поєднує в собі й учня Гюґо, і наставника Мопассана. Це зумовило тип флоберівського героя. У ньому легко розпізнати риси його романтичних попередників – здатність до високого кохання, вірної дружби. Його перший портрет у книзі – «молода людина років вісімнадцяти», «з довгим волоссям», яка «нерухомо стоїть біля штурвалу», «з альбомом під пахвою» – доносить знайому естетику молодості, артистизму, самотності, блукань. Та романтизм уже помітно розбавлений – перш за все, бальзаківського-флоберівською темою грошей, які у випадку Фредеріка Моро визначають не тільки його самовідчуття, але й місце його проживання. Романтична любов до пані Арну зрештою не завадить йому приєднатися до череди коханців куртизанки Рози Брон, примірюватись до вигідного шлюбу з багатою нареченою Луїзою Рокка або з удовою пані Дамбрез, позбавившись від літературних претензій, спокушатися привілеями політичної чи будь-якої іншої кар'єри. Виховання почуттів має чіткий вектор та алгоритм. Його, виховання, незламний хід демонструється багато разів. Історія молодої людини, персоніфікована перш за все долею Фредеріка Моро, але підтверджена життєвими шляхами всіх молодих персонажів роману, чиї молоді амбіції, плани стихають, перемагаються персональною посередністю та загальною пересічністю «світу кольору плісняви».
   Тема «виховання почуттів» пов'язана не тільки з приватними долями героїв, що різняться соціальним походженням, характерами, особистими планами. Вона, ця тема, ввібрала в себе і бурхливу французьку історію – революцію 1848 року.
   Марксистська критика XX століття часто-густо писала про однобічність відображення у романі революції 1848 року. Можливо, якоюсь мірою зауваження слушне. Флобер на відміну від Гюґо не зосереджується на героїці революційних подій. Але натомість він відтворив те, чого нема ні у Гюго, ні в «Сценах політичного життя» Бальзака. Бальзак геніально створює образи стратегів політичної інтриги, але не цікавиться тим, що стане головним для Флобера. Автор «Виховання почуттів» демонструє, як «ідея оволодіває масами», спрощуючись, вульгаризуючись в корегуванні як «лівими», так і «правими», як в численних революційних «Клубах Розуму» зникає навіть тінь останнього, доводяться до абсурду і бунтарські й державні ідеї. Письменник безжально викриває як реакціонерів-буржуа, так і революціонерів-робітників, змальовуючи внутрішню єдність їх ментальності. Одні хочуть зберегти багатство і владу, другі хочуть їх забрати і присвоїти. «Фанатизм наживи не поступався шаленостям злиднів». Флобер майже документально, з журналістською прискіпливістю відображує хроніку революційних днів – у датах і обличчях. Але і тут «роман без героя»: численні ряджені, перевтілення буржуа в демократа, революціонера в консерватора, соціаліста Сенекаля в поліцейського, буржуазного ділка Дамбреза в ентузіаста нових ідей… Єдиний щирий шанувальник республіки Дюсардьє вимушений з болем констатувати: «Коли прийшла революція, я думав, що ми будемо щасливі. (…) Але тепер ще гірше, ніж раніше».
   Виховання почуттів охопило і соціальне і приватне життя, і політику, і мистецтво, що огидно комерціалізується. Флобер висвічує, окрім історії головного героя, більш ніж десятеро біографій, і всі вони при різноманітності сходяться в одному: в таненні людяності, духовності, в спільному русі до пошлої пересічності.
   У фіналі цей сумний висновок підтвердять і Фредерік Моро та його друг Шарль Делор'є – не тільки визнанням свого життєвого фіаско, поразки надій та планів усіх своїх товаришів, але й признанням кращим за все, що було в їх житті, невдалої спроби підлітків відвідати публічний дім. Цим і завершується виховання почуттів.
   Інтонаційне багатство роману – від безпристрасності до жагучої печалі, від скептичної іронії до сатири – не заважає, а сприяє створенню цілісної художньої картини, багатобічному визначенню проблеми, що навряд чи коли-небудь втратить актуальність.
   Л. А. Мироненко

Виховання почуттів

 

 

Частина перша

 

 

І

   15 вересня 1840 року, близько шостої години ранку, пароплав «Місто Монтеро», лаштуючись одчалити від набережної Святого Бернара, випускав великі клуби диму.
   Поспішали захекані люди; бочки, кодоли, корзини з білизною захаращували проходи; матроси нікому не відповідали; всі штовхалися; між двома машинними кожухами височіла купа тюків; людський гамір поглинало сичання пари, що, вириваючись крізь отвори в залізній обшивці труб, оповивала все білястою заслоною, а на баку безперестану калатав дзвін.
   Нарешті судно відійшло, й обидва береги, забудовані складами, корабельнями й заводами, звільна потяглися, ніби, розмотуючись, дві широкі стрічки.
   Юнак років вісімнадцяти з довгим волоссям непорушно стояв неподалік стерна, тримаючи під пахвою альбом. Крізь легкий туман він розглядав далекі дзвіниці, якісь не відомі йому будівлі; тоді востаннє обвів поглядом острів Святого Людовіка, стару частину міста, собор Богоматері; незабаром Париж зник із очей, і юнак важко зітхнув.
   Фредерік Моро, недавно отримавши диплом бакалавра, вертався в Ножан-на-Сені, де він мав нудьгувати два місяці перед тим, як поїхати вивчати право. Мати, давши синові необхідну суму, відправила його до Гавра, щоб навідав дядька, котрий, як вона сподівалася, міг відписати небожеві спадщину; Фредерік прибув звідтіля напередодні і, не маючи змоги затриматись у столиці, винагороджував себе тим, що вертався в провінцію найдальшою дорогою.
   Метушня вляглася; всі розташувалися по своїх місцях; дехто грівся, стоячи біля машини; труба з повільним ритмічним хрипом викидала султани чорного диму; мідні деталі судна сльозилися краплинами роси; палуба тремтіла від легкого внутрішнього двиготіння, а колеса, швидко обертаючись, били по воді.
   Річку облямовували пласкі піщані береги. Назустріч траплялися то плоти, що починали хитатися на хвилях од пароплава, то якийсь безвітрильний човен із чоловіком, котрий ловив рибу; невдовзі хисткий туман розсіявся, вигулькнуло сонце, пагорок, що височів на правім березі Сени, став мало-помалу нижчати, а на протилежному березі, ближче до річки, з'являвся другий.
   Його увінчували дерева, з-поміж яких манячіли низенькі будиночки з італійськими дахами у вигляді терас. Біля них видніли пообгороджувані новенькими парканами й залізними штахетами садки, що спускалися схилом, газони, теплиці, герань у вазах, симетрично розставлених по перилах, на які можна було зіпертися. Не одному з тих, хто милувався на чепурненькі, такі затишні притулки, хотілось би стати їхнім господарем, щоб прожити тут до кінця днів своїх із хорошим більярдом, човником та подругою чи якимось іншим об'єктом заповітних мрій. Задоволення, що відчували люди від своєї першої мандрівки по воді, схиляло до вияву сердечних почуттів. Витівники почали жартувати. Залунали пісні. Було весело. Подекуди задзвеніли чарки.
   Фредерік думав про кімнату, в якій він житиме, про план драми, про сюжети картин, про майбутні любовні захоплення. Він гадав, що щастя, на яке заслуговувала досконалість його душі, бариться. Він подумки декламував сумовиті вірші; нетерпляче походжав по палубі; дійшов до її кінця, де висів дзвін, і там, серед пасажирів та матросів, помітив пана, котрий залицявся до якоїсь селянки; говорячи їй компліменти, він крутив у руках золотого хрестика, що висів у неї на грудях. То був років сорока кучерявий веселун. Його могутню постать щільно облягала чорна оксамитова куртка, два смарагди ряхтіли на манжетах батистової сорочки, а широкі білі панталони звисали на якісь незвичайні червоні юхтові чоботи із синіми візерунками.
   Його не бентежила Фредерікова присутність. Він кілька разів повертався до нього й підморгував, ніби закликаючи до розмови; потім почастував сигарами всіх, що стояли довкола. Проте, видно, нудьгуючи в тій компанії, він одійшов. Фредерік попрямував слідом за ним.
   Спершу розмова точилася про різні Гатунки тютюну, а далі цілком природно перейшла на жінок. Добродій у червоних чоботях дав молодикові кілька порад; він висловлював різні теорії, розповідав анекдоти, покликався на власний досвід і всю ту розтлінну мову провадив батьківським тоном, воднораз і простодушним, і забавним.
   Він видавав себе за республіканця; багато мандрував, був знайомий із закулісним життям театрів, ресторанів, газет і всіма знаменитими артистами, яких фамільярно називав на ім'я; Фредерік невдовзі поділився з ним своїми планами; він схвалив їх.
   Але зненацька ввірвав розмову, задивився на пароплавну трубу і, швидко бурмочучи, заходився вираховувати, «скільки вийде, якщо поршень зробить за хвилину стільки-от тактів» і т. ін. А коли цифра була визначена, почав палко захоплюватися краєвидом. Він казав, що вважає себе щасливим, бо звільнився від усіляких справ.
   Фредерік відчував до нього певну пошану і не встояв проти бажання довідатись, як його зовуть. Незнайомець відповів одним духом:
   – Жак Арну, власник «Художнього промислу» на бульварі Монмартр.
   Слуга в картузі з золотим галуном підійшов до нього й сказав:
   – Чи не зійдете, пане, донизу? Мадмуазель плаче.
   Він зник.
   «Художній промисел» – змішане підприємство, де були об'єднані газета, присвячена малярству, та крамниця, в якій торгували картинами. Фредерікові не раз траплялося читати цю назву в рідному місті на величезних оголошеннях у книгарні, де на видноті красувалося ім'я Жака Арну.
   Сонце кидало прямовисне проміння, під яким блищали залізні скріпи щогл, металева обшивка, поверхня води; її розтинав ніс пароплава, і від нього розходилися дві борозни, що тяглися аж до окрайки лугів. З кожним вигином річки відкривалися такі самі ряди сріблястих тополь. Місцина була безлюдна. В небі непорушно стояли білі хмарини, і нудьга, невиразно розлита довкола, здавалось, уповільнювала рух пароплава й надавала подорожнім іще непоказнішого вигляду.
   За винятком кількох буржуа, пасажирів першого класу, все це були робітники, крамарі, їхні жінки та діти. А що за тих часів був звичай одягатися в дорогу простіше, то трохи не всі були в якихось старих шапках чи полинялих капелюхах, в замизканих чорних мундирах, витертих за канцелярськими столами, або в сюртуках, що так довго слугували прикажчикам крамниць, аж матерія на ґудзиках геть порозлазилась; у декого з-під жилета з вилогами виднілася перкалева сорочка, заплямлена кавою; краватки, що вже скидалися на ганчірку, були застебнуті шпильками з накладного золота; полотняні туфлі трималися на штрипках. Кілька непевних типів із бамбуковими ціпками на шкіряних петельках скоса шастали поглядом, а батьки родин витріщали очі й про все розпитували. Вони розмовляли стоячи або присівши на свою поклажу; інші куняли по кутках; дехто підживлявся їжею. Палуба була геть засмічена, повсюди валялися горіхові шкаралупи, недокурки сигар, лушпайки груш, загорнені в папір ковбасні обрізки; три столяри-червонодеревники в блузах стовбичили перед буфетом; арфіст у лахмітті спочивав, зіпершись ліктем на свій інструмент; час од часу було чути, як у топку підкидають вугілля, лунали вигуки, сміх; а капітан усе ходив мостиком від одного машинного кожуха до другого. Простуючи до свого місця, Фредерік штовхнув двері в перший клас і потривожив двох мисливців із собаками.
   Перед ним постало ніби видіння.
   Вона сиділа посередині лави сама-одна; в усякому разі Фредерік, засліплений її поглядом, не помітив нікого. Коли він проходив повз неї, вона підвела голову; він мимохіть нахилився і, сівши трохи поодаль з того самого боку, де й вона, почав дивитися на неї.
   На ній був крислатий солом'яний капелюх із рожевими стрічками, що маяли на вітрі за її спиною. Чорне зашпилене волосся спускалося досить низько, торкаючись кінчиків довгих брів, і, здавалося, любовно обнімало овал її лиця. Поцяткована чорними крапками світла муслінова сукня лежала рясними складками. Незнайомка була поглинена якимось вишиванням; її рівний ніс, підборіддя, вся її постать чітко окреслювались на тлі блакитного неба.
   Поки вона залишалася в тій самій позі, він кілька разів пройшовся палубою, вдаючи цілковиту байдужість, потім зупинився біля її парасольки, прихиленої до лави, і прикинувся, ніби стежить за човном на річці.
   Ніколи він не бачив такої прекрасної смаглявої шкіри, такого звабливого стану, таких тонких пальців, що просвічувалися наскрізь. Він дивився на її робочий кошик із таким зачаруванням, немов це було щось незвичайне. Як її звуть, де вона живе, яке її минуле? Йому хотілося знати обставу її кімнати, всі її сукні, які вона одягала, людей, котрі в неї бувають; і навіть бажання володіти нею зникало перед бажанням набагато глибшим, перед болісною безмірною цікавістю.
   З'явилася негритянка з косинкою на голові, ведучи за руку вже величеньку дівчинку. Дитина щойно прокинулась, і по щоках у неї котилися сльози. Вона посадила дитину собі на коліна. «Дівчина вередує, а їй ось-ось уже сім років; мама більше не любитиме її; надто часто прощають їй примхи». І Фредерік радісно слухав, ніби все те було для нього відкриттям, набутком якихось нових знань.
   Певно, вона родом андалуска або креолка; чи не з островів привезла вона з собою і цю негритянку?
   Довга шаль із ліловими смугами лежала у неї за спиною на мідній обшивці борта. Мабуть, не раз на морі вологими вечорами вона загорталася цією шаллю, вкривала ноги, закутавшись у ній, спала! Важкі торочки тягнули шаль донизу, вона мало-помалу сповзала і вже падала на воду. Фредерік метнувся й підхопив її. Жінка сказала:
   – Дякую вам, добродію.
   Їхні очі зустрілися.
   – Ти готова, дружинонько? – гукнув пан Арну, появляючись на східцях.
   Мадмуазель Марта кинулась до нього і, обхопивши батькові шию, почала смикати його за вуса. Долинули звуки арфи, дівчинці захотілося «побачити» музику, і незабаром арфіст, якого вела негритянка, зайшов до першого класу. Арну впізнав у ньому колишнього натурника і, на подив присутніх, звернувся до нього на «ти». Нарешті арфіст, відкинувши назад довге волосся, витягнув руки й заграв.
   То був східний романс, де мовилося про кинджали, квіти і зорі. Чоловік у лахмітті співав про все те пронизливим голосом; гуркіт машини вривався в мелодію й порушував такт; арфіст сильніше бив по струнах; вони бриніли, і в їхніх металевих звуках ніби вчувалося ридання й стогін гордої, хоч і переможеної любові. Дерева обабіч річки схилялися до самої води; линув свіженький легіт; пані Арну неуважливо дивилася в далечінь. Коли музика стихла, вона кілька разів зімкнула й розімкнула повіки, ніби прокидаючись зі сну.
   Арфіст уклінно наблизився до них. Поки Арну шукав дрібних грошей, Фредерік простягнув до музикантового картуза руку і, сором'язливо її розтуливши, впустив туди луїдор. Не марнославство спонукало його подати цю милостиню в неї на очах, а благословенна думка, майже побожний порив душі, до якого він приєднував і її.
   Арну, поступаючись дорогою Фредерікові, став по-дружньому вмовляти його зійти з ним донизу. Фредерік запевняв, що він оце тільки поснідав; насправді він помирав із голоду, а в його гаманці не лишилося й сантима.
   Але зараз же він подумав, що, як і всякий, має право перебувати в каюті.
   За круглими столами вже їли кілька буржуа, між них сновигав офіціант; пан і пані Арну розташувалися в глибині праворуч; Фредерік сів на довгий, обтягнений оксамитом диван, прийнявши звідти газету.
   В Монтеро подружжя мало пересісти в шалонський диліжанс. Їхня подорож по Швейцарії розрахована на місяць. Пані Арну кинула докір чоловікові за те, що він попускає дитині пустощі. Він щось шепнув дружині на вухо, мабуть, якусь люб'язність, бо вона всміхнулася. Потім він устав, щоб запнути фіранку на вікні у неї за спиною.
   Низька біла стеля надто яскраво відбивала світло. Фредерік, що сидів проти пані Арну, виразно бачив тінь од її вій. Вона торкалася губами склянки, двома пальцями відламувала шматочки хліба; лазуровий медальйон, прикріплений до браслета на золотім ланцюжку, час од часу дзенькав об тарілку. А ті, хто там був, ніби не помічали її.
   Часом крізь ілюмінатор було видно борт човна, що причалював до судна, щоб прийняти або висадити пасажирів. Люди, що сиділи за столами, нахилялися до віконця й називали прибережну місцевість.
   Арну нарікав на кухаря, а коли подали рахунок, обурився, вимагаючи зменшення його. Потім він повів юнака на бак, щоб випити грогу. Але Фредерік швидко вернувся під тент, куди знову прийшла й пані Арну. Вона читала якусь тоненьку книжечку в сірій обкладинці. Куточки її вуст інколи піднімалися, і проблиск задоволення осявав її лице. Він позаздрив тому, хто вигадав усі ті речі, які видимо тішили її. Що більше він милувався нею, то ясніше відчував, як між ними пролягає безодня. Він думав, що незабаром треба буде розстатися з нею безповоротно, не залишивши навіть спомину про себе.
   Праворуч тяглася рівнина; з лівого боку буяли пасовиська на схилі пагорка, де виднілися виноградники, ліщина, млин посеред зелені, а ген далі, високо, по білій скелі, що сягала крайнеба, в'юнко звивалися стежини. Яке то щастя, обнявши її стан, пліч-о-пліч виходити разом із нею на горб, – тим часом як сукня її торкатиметься пожовклого листя, – прямувати в сяйві цих очей і слухати любий голос! Пароплав міг би зупинитись, і їм залишилося б лише зійти на берег, однак усе це, таке просте, не легше було здійснити, ніж повернути сонце!
   Трохи далі відкрився замок із стрілчатим дахом і чотирикутними вежками. Перед його фасадом стелилися квітники; липові алеї, ведучи в гущавину парку, скидалися на високі темні склепінчасті тунелі. Він уявив собі, як вона проходить доріжкою, обсадженою грабинами. В цю хвилину на ґанок, де стояли діжки з померанцевими деревами, зійшли молода жінка і юнак. Потім усе зникло.