Страница:
слабосило©, хворо© дiвчини. Правда, укра©нськi епiгони Шевченка не раз
"рвали кайдани", вiщували "волю", але се звичайно були фрази, було
пережовування не так думок, як поетичних зворотiв i образiв великого
кобзаря. Леся Укра©нка не силку ться на Шевченкiв пафос, не пережову його
термiнологi©; у не© свiй пафос, сво власне слово. Коли в "Русалцi" вона
сто©ть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася
вiд нього, не потребу зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама ма
що сказати читачам, у само© наболiло на душi чимало, у само© поетичне
слово доспiло i сиплеться, мов золота пшениця.
В 1890 i 1891 р. зложений цикл "Кримських спогадiв", у котрих
майстерство Лесi Укра©нки ся повним блиском. Вельми характерний для
свiтогляду нашо© авторки "Заспiв", зложений очевидно пiзнiше, як бiльша
частина вiршiв сього циклу. Вона радо згаду гарну кримську кра©ну.
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину.
Та я за те докiрливого слова
Тобi не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долi,
Не винна ти, що я така нещасна!
Се знак, що талант нашо© писательки доходить до повно© дозрiлостi, при
всiй сво©й лiричнiй експансивностi пiдноситься до того об' ктивiзму, що
вмi вiдрiзнити власне горе вiд загального порядку фактiв i iдей, не
попада в чорний песимiзм пiд впливом власного страждання. Брак того
об' ктивiзму у деяких генiальних поетiв наробив багато лиха в сферi думок
i настрою цiлих поколiнь; пригадаю тiльки iтальянця Леопардi7, у котрого
незлiчима фiзична хвороба породила песимiстичний свiтогляд, що закрасив
собою всi його твори; пригадаю цiлий ряд французьких поетiв сатанiстiв,
неокатоликiв та декадентiв-неврастенiкiв, у котрих поезiя була виразом ©х
власних нервових та психiчних хвороб, але при тiм генералiзацi ю тих
хворобливих явищ. Наша авторка безпечна вiд тако© генералiзацi©. У не©
тiло хворе, але душа здорова i думка ясна. Власне страждання не заслоню
перед нею анi краси природи i тих розкiшних мрiй, якi навiва та краса
(див. "Тиша морська", "На човнi", "Байдари", "Бахчисарай"), анi краси,
спокою i щастя iнших людей (див. "Татарочка"); воно не заглушу у не©
бажання волi i добра для всiх людей, навпаки, скрiпля те бажання, хоч
разом i прислоню його легким туманом суму та резигнацi©.
Серед мороку, бурi-негоди
Цiлу нiч буде човен блукати;
Як зiйде сонце правди та згоди,
Я тодi вiчним сном буду спати.
Буде шарпати буря вiтрила,
Пожене геть по темному морю...
Ох, коли б менi доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!
По 1893 р. Леся Укра©нка не опублiкувала нiяко© бiльшо© збiрки сво©х
творiв, але з того, що вона публiкувала вiдтодi в наших перiодичних
виданнях, ми бачимо, що талант ©© все мiцнi , ставить собi все труднiшi i
ширшi завдання. З тих ©© пiзнiших творiв ми роздивимось тут лише поему
"Роберт Брюс", опублiкованому в "Хлiборобi"8 1894 р., поему "Давня казка"
("Жит i слово", V, 1896 р.), i вiршi, друкованi в "Життю i словi" 1897 р.
та в Л. Н. вiснику9 1898 року.
"Шотландська легенда" про Роберта Брюса написана 1893 р. Композицiя
сього твору не блискуча, епiчний тон авторцi не да ться ще, описи битв
досить блiдi i конвенцiональнi, державнi справи в ©© вiршах малюються
досить на©вно i сухо, без поетично© пластики. Загалом "Роберт Брюс"
немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епiчному стилю.
Нема вже тут то© балакучостi i розволiклостi, що в "Самсонi", авторка
говорить просто, ясно, декуди пiдноситься до правдивого запалу, як ось у
промовi Брюса до шотландських селян:
Нема в нас лицарства, нема в нас панiв,
Вони вже англiйськi пiдданi;
Та ще в кра©нi шотландський народ,
Не звик вiн носити кайдани.
Повстаньмо ж тепера усi, як один,
За дiло братерське спiльне!
Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
Коли наше поле не вiльне.
У поемi "Давня казка" авторка пiдiйма наново тему, порушену в
"Мiсячнiй легендi", але пiдiйма далеко вдатнiше, ставить ©© широко i
обробля по-майстерськи. Ся тема - вiдносини поета до суспiльностi, а
властиво значення поезi© в iндивiдуальному i громадському життi. Авторка
показу нам се на iсторi© двох людей - безiменного поета i гордого лицаря
Бертольда. Занятий сво©ми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на
поета, глузу з нього, вважа його жебраком, а в найлiпшiм разi диваком чи
навiть божевiльним. Але, закохавшися, сей лицар почува потребу поезi©,
щоби збудити любов у серцi любо© дiвчини, i тут поет ста йому в пригодi.
Та ось лицар вируша на вiйну, вiйсько втомлене важкими походами i
невигодами, бунту ться, лицаревi прийшлось би пропасти, та знов поетовi
пiснi виручають його, додають воякам духу i ведуть ©х до побiди. Через се
лицар робиться великим паном i по якiмсь часi почина утискати та кривдити
сво©х пiдданих. Тодi поетовi пiснi пiдiймаються против нього, говорять
народовi про волю i рiвнiсть, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче
пiдкупити поета, далi грозить йому - все надармо. Тодi вiн закида його в
тюрму, де поет i вмира . Але його слово не вмерло. Народ зрива ться до
бунту i вбива кривдника-пана. Та його ма ток i його пиху переймають його
нащадки, так само як по смертi одного поета постають новi, перейнятi тими
самими думками.
Мiж нащадками знялася
Боротьба тяжка, завзята,
Та вона ведеться й досi,
Та вiйна страшна, затята.
I тепер нащадки графськi
Тюрми мiцнi© будують,
А поетовi нащадки
Слово гостре гартують.
Проти дiла соромного,
Виступа слово праве.
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно i не криваве!
А коли вiйна скiнчиться
Того дiла й того слова,
То скiнчиться давня казка,
А настане правда нова.
На сьому кiнчиться Лесина поема, без сумнiву одна з найкращих i
найхарактернiших окрас нашо© ново© лiтератури. У наших часах, в часах
загального рознервовання i екстраваганцi©, у часах, коли скрiзь луна аж
лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось iз уст поета почути такi
тверезi та здоровi погляди на задачу i вагу поезi©, якi висказу тут наша
авторка. По ©© думцi, поезiя для маси робучого народу - потiха в горю,
спочивок по працi, для кожного чоловiка - природний вираз розбудженого
чуття i вищих змагань, для все© громади - заохота в боротьбi i докiр
усякiй нiкчемностi; для пригноблених вона - гарячий поклик до бою за волю
i людськi права, а для кривдникiв - грiзний месник. Все i всюди поезiя -
слуга житт вих потреб, слуга того вищого й iдейного порядку, що веде людей
до поступу, до поправи ©х долi. I коли зразу вона служить iнколи розривкою
i забавою вищих верстов, то до найвищо© сили i гiдностi доходить тiльки
тодi, коли робиться виразом життя i боротьби найширших народних мас i
заразом бойовим окликом за найвищi людськi i громадськi iдеали - свободу,
рiвнiсть i братерство всiх людей.
Коли поминути деякi розволiклостi, деякi млявi i латанi строфи (напр.,
перша з тих, якi ми навели вище) i деякi недошлiфованi вiршi, то цiлу
поему мусимо признати дуже гарною. Композицiя проста i ясна, без зайвих
епiзодiв, конфлiкти мiж обома героями зазначенi виразно, глибокими рисами,
хоч i не пiдведенi крикливими фарбами, характери змальованi живо i вiрно,
i хоча цiла поема властиво ма символiчне значення, то проте ©© геро© нiде
i нiчим не подiбнi до мертвих абстрактiв i символiв, а жиють повним,
iндивiдуальним життям. Се великий трiумф таланту Лесi Укра©нки; ©© твiр
наскрiзь iдейний, а проте не тенденцiйний.
Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тiй поемi -
гумор. Справедливо сказано, що гумор - невiдлучна прикмета кожного
правдивого таланту. У Лесi Укра©нки досi ми майже не завважували гумору;
тiльки часом в ©© поезi© проблискувало щось легесеньке, наче ледве
замiтний усмiх на заплаканiм лицi. "Давня казка" вся, вiд початку до
кiнця, держана в легкiм, гумористичнiм тонi. Се гумор наскрiзь
добродушний, щирий, що пливе не з гамовано© злостi, не з завистi, а з
глибоко© любовi, з ясного, спокiйного погляду на життя i його боротьбу.
Навiть там, де сама течiя оповiдання набира кривавого кольору, напр., в
бунтiвницькiй пiснi поетовiй, авторка вмi сво©м гумором озолотити ту
криваву течiю, надати ©й подобу на©вного жарту. Я не сумнiваюся, що сей
гумористичний тон головна основа високо© стiйностi се© поеми, що тiльки
через нього авторка устереглася вiд того фальшивого пафосу, що так псу
"Мiсячну легенду", i здужала надати сво му оповiданню живiсть i принаду.
Та коли зважити той важкий настрiй, який уже тодi гнiтив душу Лесi
Укра©нки i який виливався майже рiвночасно в iнших ©© вiршах, то ми мусимо
подякувати якiйсь та мничiй щасливiй хвилинi, що могла викликати з-пiд ©©
пера оцю поему, наскрiзь здорову, погiдну i повну житт во© радостi.
У вiршах, помiщених у "Житю i словi" за 1897 р., особливим артизмом i
незвичайною силою визначуються тi, де авторка малю сумний i невiдрадний
полiтичний стан сво © рiдно© кра©ни i ту безнадiйну боротьбу, яку веде
жменька смiлих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в вiршах "Fiat
nox"* та "Грiшниця" змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка
бажала б i сама встати до то© боротьби, але чу свою безсильнiсть i бажа ,
щоб хоч ©© слово було твердою крицею i ранило ворога. Слово авторки
справдi робиться грiмке i гостре, як сталь, але воно луна страшною
розпукою.
О горе тим, що вродженi в темницi,
Що глянули на свiт в тюремне вiкно.
Тюрма, се коло зло© чарiвницi,
Нiколи не розiб' ться воно.
I авторка кiнчить словами, повними безмежного горя:
О горе нам усiм!
Хай гине честь, сумлiння,
Аби упала ся тюремная стiна!
Нехай вона впаде, i зрушене камiння
Покри нас i нашi iмена!
Перед нами вирина фiгура Самсона, обрисована колись невправною ще
рукою нашо© авторки. Як же без порiвняння могутнiше i правдивiше ©© слово
тут, де вона сама разом з сучасним сво©м поколiнням чу себе в ролi
Самсона, але без нiяких романтичних прикрас, без квiток i вiнкiв, з одною
перспективою страшно© смертi, безславно© i ганебно©, смертi, що нiвечить
не тiльки тiло, але навiть сумлiння i добру пам'ять у людей. Сучаснi
росiйськi вiдносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетiв;
пригада мо хоч би вiрш Некрасова на смерть Писар ва, де вiн вiд правдивого
новочасного героя жадав резигнацi© навiть з особисто© честi:
Тот герой, кто и честь свою губит,
Когда жертва спасает людей.
На лихо, ся думка дуже небезпечна i двосiчна: жертва з особисто© честi
i з сумлiння звичайно нiколи не ряту нiкого, i супроти сього
Некрасовського поклику i його практичного переводження на користь
свободолюбного руху в 70-х роках пiднявся тверезий та непоборно ясний
голос Драгоманова з покликом: "Чиста справа потребу чистих рук". От
тим-то ми, вiддаючи всяку можливу похвалу вiршам Лесi Укра©нки "Хвилина
розпачу" за ©х силу, красоту i поетичнiсть, мусимо застерегтися проти ©х
практично© фiлософi©. Сама авторка, очевидно, також добре розумi ©х
практичну неможливiсть, коли дала ©м власне такий титул, що наперед
характеризу ©х, як хвилевий вибух важкого болю i зневiри.
Iз поезiй Лесi, помiщених у "Вiснику", найкраща i найбiльш характерна -
"Мрiя", чудове сповiдання, напiвспомин, а напiвпоклик до важкого бою з
рiзким, мужнiм прокляттям на кiнцi:
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!
Ще раз повторяю: читаючи м'якi та рознервованi або холодно резонерськi
писання сучасних молодих укра©нцiв мужчин i порiвнюючи ©х з тими
бадьорими, сильними та смiлими, а притiм такими простими, такими щирими
словами Лесi Укра©нки, мимоволi дума ш, що ся хвора, слабосила дiвчина -
трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Укра©ну.
Але проте вона дiвчина, у не© м'яке жiноче серце, i ми пiзна мо уперве
його несмiлi пориви з двох вiршiв, помiщених у "Вiснику". Оба тi вiршi
мають орi нтальну закраску: "Схiдна мелодiя" i "Жидiвська мелодiя", та в
обох видно за туманом туги i резигнацi© безмiрно нiжне, щире чуття i
притiм таке багатство колориту, якого не повстидався б i справдi
орi нтальний поет.
Ми перебрали всi важнiщi поетичнi твори Лесi Укра©нки. Ми не покривали
хиб ©© першкх проб, судили ©х гостро, мiркуючи, що авторка тако© мiри, як
вона, не потребу поблажливостi. Для пiзнiших творiв ми ма мо найповнiше
признання i подив. Укра©на, на наш погляд, нинi не ма поета, що мiг би
силою i рiзностороннiстю свого таланту зрiвнятися з Лесею Укра©нкою.
Ми навмисно лишили набоцi ©© прозовi проби "Така ©© доля", "Бiда
навчить", "Жаль" i ©© переклади з Гейне i Вiктора Гюго. Не в новелах ©©
сила, а переклади, хоч деякi й дуже вдатнi, не додадуть свiжих листкiв до
©© лаврового вiнка. © талант - лiричний, але не вузько суб' ктивний; ©й
удаються й епiчнi i драматичнi форми, але тiльки тодi, коли вони являються
тiльки формами ©© могутньо© лiрики. Чиста епiка i чиста драма не входять,
як нам зда ться, у обсяг ©© таланту. III_
Я бажав би закiнчити свою критичну студiйку кiлькома загальними
увагами. Я не сумнiваюся, що у нас знайдуться людцi, котрi, прочитавши мо©
уваги i прочитавши тi вiршi, якi я ставлю найвище в поетичнiм скарбi Лесi
Укра©нки, скажуть: "Е, зна мо! Йому подоба ться все тенденцiйне та
публiцистичне, але се ще зовсiм не промовля за поетичною вартiстю тих
творiв". Розумi ться, сфера думок i естетичних уподобань республiка без
жандармiв i без диктатора. Я також не жандарм i не диктатор i накидати
нiкому думок i уподобань не хочу, але проте вважаю себе в правi i в
обов'язку висловлювати сво© власнi думки i уподобання i боронити ©х з
таким запалом i з таким розумiнням, на яке мене стане.
Я вже сказав i повторяю ще раз: найкращi писання Лесi Укра©нки iдейнi,
але зовсiм не тенденцiйнi. Яка тут рiзниця? Така, як мiж iндукцi ю i
дедукцi ю в логiцi, мiж синтезом i аналiзом в хiмi©. Поетичний твiр я
називаю iдейним тодi, коли в його основi лежить якийсь живий образ, факт,
враження, чуття автора. Вглибляючися фантазi ю в той образ, автор
обрисову , освiтлю його з рiзних бокiв i силку ться способами, якi да
йому поетична технiка, викликати його по змозi в такiй формi, в такiй
самiй силi, в такiм самiм колоритi в душi читача. Вглибляючися фантазi ю в
той образ, автор силку ться сконцентрувати його, вiднайти, вiдчути його
суть, його значення, його зв'язок з цiлiстю життя, тобто виключити з нього
все припадкове, а пiднести те, що в нiм типове, iдейне. Розумi ться, що
й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачевi сей глибший,
iдейний пiдклад даного живого образу. Поетична технiка, оперта на законах
психологiчно© перцепцi© i асоцiацi©, говорить нам, що се найкраще
осяга ться найпростiшими способами, комбiнацiями конкретних образiв, але
так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайнiшi струни нашо©
душi, щоб вiдкривали нам широкi горизонти чуття i житт вих вiдносин. Без
то©, що так скажу, долiшньо© гармонi© поет може змалювати дуже гарнi i
пластичнi образки, але вони в нашiй душi не лишать глибшого слiду,
прогомонять, мов припадкове зачутi, хоч не раз i дотепно скомпонованi
анекдоти. Про такi твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тiльки той
поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретнi i яркi
образи, рiвночасно вмi торкати тi та мнi струни нашо© душi, що озиваються
тiльки в хвилi нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Вiн ма
ключ до скарбницi наших найглибших зворушень, вiн розбуджу в нашiй душi
такi сили i такi пориви, що без нього, може, й довiку дрiмали би на днi
або пiднялись би тiльки в якихсь надзвичайних хвилях. Вiн збагачу нашу
душу зворушеннями могутнiми, а притiм чистими вiд примiтки буденщини,
припадковостi i его©зму, робить нас горожанами вищого, iдейного свiту. Се
й iдейнiсть його творiв. Вона не нiякою штучною примiшкою, ©© не можна
"вложити до твору", вона те, що нiмцi називають "immanent"*, випливом
такого, а не iншого способу думання, бачення i почування автора, випливом
i манiфестацi ю його душi, образом його iндивiдуальностi. Розумi ться в
такiм разi, що коли iндивiдуальнiсть поета невироблена, невисока,
безхарактерна i негармонiйна, то й його поезiя навiть при великiм талантi
не пiдiйметься високо, не порушить нашо© душi.
Тенденцiйна поезiя виходить з iншо© основи i доходить до iншо© цiлi.
Тенденцiйний поет виходить вiд яко©сь чи то соцiально©, чи полiтично©, чи
загалом теоретично© тези, котру йому хочеться висловити, розширити мiж
людьми. Замiсть розумових аргументiв, вiн пiдбира для не© якiсь поетичнi
образи, немов iлюстрацi© до друкованого тексту. Iлюстрацi© можуть собi
бути дуже гарнi, але вони в книжцi не самi для себе, а тiльки для
пояснення тексту. Тенденцiйний поет може бути знаменитим вiртуозом
поетично© технiки, та проте його твiр блищить, а не грi , значить, не
осяга того, що повинна осягати правдива поезiя. Та вiн звичайно не осяга
й того, що хотiв автор, бо для пропаганди його тези треба було доказiв,
вияснень, а поетична форма не може заступити ©х. Чим бiльше таланту
потрачено на такий твiр, тим гiрше, бо читачеве серце лишилося холодне, а
його розум у найлiпшiм разi збаламучено замiсть дiйсного прояснення.
Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многi з новочасних
поетiв, котрi силкуються бути безiдейними, щоби, мовляв, служити штуцi для
само© штуки, красотi для красоти, без вiдома попадають у тенденцiйнiсть.
Не маючи або не хотячи мати нiяких живих людських iнтересiв, бажаючи
буцiмто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань i iдеалiв, на
вершинах чисто© краси, вони закривають тим перед очима публiки або сво
нерозумiння життя, або свiй цинiчний iндиферентизм. I що ж дають ©й за те?
В найлiпшiм разi безцiльну гру слiв i форм, кольористичнi контрасти,
барвистi декорацi©, за котрими нема нiчого живого i реального. А се також
тенденцiя, що мина ться з метою поезi©. Поетична красота, се не сама
красота поетично© форми, анi нагромадження якихсь нiбито естетичних i
гарних образiв, анi комбiнацiя гучних слiв. Усi тi складники тiльки тодi
творять дiйсну красоту, коли являються частями вищо© цiлостi - духовно©
красоти, iдейно© гармонi©. А тут, як i на кожнiм полi людсько© творчостi,
головним, рiшучим моментом власне та душа, iндивiдуальнiсть, чуття
поета. Недаром кличе Гете до всiх оцих поетiв, чи радше вiртуозiв
поетично© форми: Wenn ihr's nicht fühlt, ihr werdet's nicht erjagen.*
ПРИМIТКИ ЛIТЕРАТУРА, ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ
("Правда",_ часть_ лiтературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне
лiтературне прямування")._
Стаття вперше була надрукована в прогресивному журналi "Молот", Львiв,
1878 р, с. 209-215. Пiдп. I. Ф. Пода ться за творами Iвана Франка в
двадцяти томах, том XVI, Лiтературно-критичнi статтi. К., 1955, с. 5-13.
У названiй статтi I. Франко показав боротьбу передових
революцiйно-демократичних письменникiв проти буржуазного нацiоналiзму,
носi© якого скупчилися навколо львiвського журналу "Правда" i з його
сторiнок вели нацiоналiстичну пропаганду. Натхненники цього реакцiйного
журналу - В. Барвiнський, О. Кониський, О. Огоновський та iншi виступали
проти налагодження вза мозв'язкiв Укра©ни з Росi ю. А в статтi "Сьогочасне
лiтературне прямування", написанiй Нечуем-Левицьким за настановами
редакцi© журналу ("Правда" 1878 р., N 11, т. 2-й), обстоювалась iдея
вiдокремлення одного народу вiд другого.
Франко гостро виступив проти таких настанов "Правди" i не тiльки викрив
носi©в укра©нського буржуазного нацiоналiзму, а й став на захист iде©
дружби i днання передово© демократично© укра©нсько© i росiйсько©
лiтератури.
Вперше в укра©нськiй лiтературi були так ясно i чiтко викладенi Франком
естетичнi принципи критичного реалiзму, боротьби за iнтереси трудящих,
днання з братнiм росiйським народом i його передовою лiтературою.
Естетичне кредо I. Франка, теоретично обгрунтоване в його статтi
"Лiтература, ©© завдання i найважнiшi цiхи", стало пiдвалиною творчостi
укра©нських письменникiв революцiйно-демократичного напрямку.
1). "Правда, не один, знаючий дiло..." - Цi слова Франка звучать як
iронiя, а дальшi його докази вщент розбивають це тенденцiйне твердження
журналу "Правда". ПРИСВЯТА
написана з нагоди столiття з дня народження Т. Г. Шевченка нiмецькою
мовою 12 травня 1914 року i того ж року надрукована у N 3-4 вiденського
журналу "Ukrainische Rundschau", що був присвячений пам'ятi Шевченка.
Текст цi © присвяти в перекладi на укра©нську мову надрукувала газета
"Нове слово" (Львiв, 1914, N 523, с. 6) пiд заголовком "Присвята Iвана
Франка Тарасовi Шевченковi".
Друку ться за творами Iвана Франка в двадцяти томах, т. 17, К., 1955,
с. 7. ТЕМНЕ ЦАРСТВО
Так називалася стаття, яку I. Франко написав у 1881 роцi як другий
роздiл його ж працi "Причинки до оцiнення поезi© Тараса Шевченка". Перший
роздiл названо© працi пiд оглавою "Гайдамаки" був опублiкований в ж.
"Свiт" N.N 8-12 за 1881 р., а "Темне царство" в N 13 за 1882 р.
З цього приводу у "Передньому словi" до окремого видання статтi "Темне
царство" у 1914 роцi (серiя "Мiжнародна бiблiотека", .N 14) I. Франко
писав:
"Оця студiя була написана восени 1881 р. в мо©м рiднiм селi Нагу вичах,
як друга часть "Причинкiв до оцiнення поезiй Тараса Шевченка", яких перша
часть була присвячена розборовi поеми "Гайдамаки". Обi частi були
друкованi в часописi "Свiт, iлюстрована лiтературно-наукова часопись"
видаванiм у Львовi в р. 1881, чч. 8-9, с. 158-161, ч. 10, с. 171-2, ч.
11-12, с. 195-199 i ч. 13, с. 221-4. Тiльки другу з тих студiй уважаю
потрiбним передрукувати тепер як рiч, на мою думку, досить заокруглену та
непередавнену, i випускаю ©© в свiт для вшанування пам'ятi великого
укра©нського поета в день сотих його народин. Непередавненою вважаю свою
студiю тому, що "темне царство", змальоване в нiй, у сво©й сутi не
змiнилося й досi, незважаючи на немногi свiтлiшi роки, i якраз тепер iще
раз виявило свою силу та снагу забороною врочистого святкування пам'ятi
великого укра©нського поета в головнiм мiстi Укра©ни.
Передруковуючи сю студiю по 33 роках, я поробив деякi, не дуже значнi,
язиковi, стилiстичнi та речовi поправи та пододавав нотки. В основi вона
лишилася незмiнною".
На останнiй сторiнцi цi © книжечки помiтка: "писано в Нагу вичах у днях
10-25 жовтня 1881". Стаття друку ться за 20-ти томним виданням творiв I.
Франка, т. 17, с. 9-29.
1. "...до змiни поглядiв усi © iнтелiгентно© росiйсько© громади, чимало
причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi - письменники_ Герцен_ i
Бакунiн..."_ Тут I. Франко безпiдставно ставить в одну площину О. I.
Герцена - письменника-революцiонера, "наследника декабристов" (В. И.
Ленин) з М. О. Бакунiним - iдеологом народництва i анархiзму.
2. Ляменне, Фелiсiте Робер (1782-1854) -_ французький письменник,
представник християнських соцiалiстiв.
3. Ауербах Бертольд (1812-1882)_ - нiмецький письменник.
4. "...вузький укра©нський нацiоналiзм..."_ У цьому висловi I. Франка,
що повторю ться декiлька разiв, мова йде не про свiтогляднi переконання Т.
Шевченка, а про певну обмеженiсть тематики його раннiх творiв, про так
званий "формальний патрiотизм". З часом, як доводить автор статтi "Темне
царство", свiтогляд та iдейно-художнi принципи поета набирають
революцiйно-демократичного забарвлення i стають провiдними в його творчому
методi. Про це свiдчить вся дальша творчiсть Т. Шевченка.
5. "...поет виразно вказу тут, що йому противнi всi тi вiйни та
рiзанини, в яких вiн колись бачив славу Укра©ни, що всi тi кривавi подi©
уважа великою помилкою предкiв..."_ - оцi слова, як i частина статтi,
присвяченi аналiзовi поеми "Гайдамаки", викликанi полемiкою з Омельяном
Огоновським, який тлумачив поеми Шевченка з нацiоналiстичних позицiй. В
запалi полемiки Франко дещо недооцiнив революцiйний змiст i художн
значення "Гайдамакiв". Пiзнiше вiн вiдкинув ранню статтю про "Гайдамакiв",
хоч деякi неправильнi твердження з не© залишилися ще в статтi "Темне
царство". Протягом всього творчого життя Шевченко закликав до вiйни з
крiпосництвом i самодержавством, обстоюючи одночасно iде© дружби
слов'янських народiв.
6. "Читачам,_ знакомим_ iз росiйською лiтературою, вiдома буде стаття_
Добролюбова..."_ Франко ма на увазi статтю Добролюбова "Темне царство",
яка була надрукована в ж. "Современник", 1859, кн., VII, вiддiл III, с.
17-18, кн. IX, вiд. III, с. 53-128.
7._ "..._"_Сон"_ - один з слабших творiв Шевченка"_ - таке твердження
стосу ться, як видно з контексту, композицi© твору. В цiлому ж критик дав
високу оцiнку поемi: "Верх його поетичного творчества ми бачемо в його
поемах полiтичних "Кавказ", "Сон", в "Неофiтах", "Марi©" особливо в
"Думках" ("Свiт", 1881, с. 172).
8. "...i досi великоруська лiтература не ма того, що назива ться
полiтичною поезi ю..."_ - таке твердження Франка помилкове, викликане
необiзнанiстю критика iз росiйською полiтичною поезi ю кiнця 70 i початку
80-х рокiв. На той час Франко не знав ще поезi© декабристiв, пушкiнського
"Послання в Сибiр" та iнших творiв.
9. "Iз мо © недруковано© поеми "Снiгова казка"_ - уривок з поеми Франка
"Снiгова казка" вперше опублiкований в ж. "Радянський Львiв", у 1947 роцi,
N 5, с. 55 з автографа, що зберiга ться у вiддiлi рукописiв Iнституту
лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН Укра©нсько© РСР, ФЗ, N 473.
10. Тредьяковський_ - слова "чудище, обло, огромно, озорно, стозевно, и
лаяй" з поеми Тредьяковського "Телемахида" - вiршовано© переробки роману
Фенелона "Пригоди Телемаха". Можливо, Франко мiг взяти цей вiрш i з твору
О. С. Радiщева "Путешествие из Петербурга в Москву", де названий вiрш був
епiграфом. За цi слова Тредьяковський був катований, але не був "засiчений
на смерть" рiзками.
11. Де-Бальмен Я. П. (1813-1845) -_ приятель Т. Шевченка, художник,
iлюстрував "Кобзаря" в рукопису, офiцер царсько© армi©, загинув пiд час
походу царського вiйська на Кавказ. Укра©нський поет присвятив Якову
де-Бальмену свою поему "Кавказ". Оскiльки кавказьким народам загрожувало
поневолення iноземними загарбниками, то при днання Кавказу до Росi© - факт
iсторично прогресивний.
12. "До москалiв"_ - тут москалi у розумiннi - "солдати". МАРIЯ
МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК).
Посмертна згадка._
Надрукована вперше в "Лiтературно-науковому вiснику", 1907 року, т.
XXXIX, кн. 8-9, с. 381-384. Пода мо за текстом творiв I. Франка в двадцяти
"рвали кайдани", вiщували "волю", але се звичайно були фрази, було
пережовування не так думок, як поетичних зворотiв i образiв великого
кобзаря. Леся Укра©нка не силку ться на Шевченкiв пафос, не пережову його
термiнологi©; у не© свiй пафос, сво власне слово. Коли в "Русалцi" вона
сто©ть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася
вiд нього, не потребу зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама ма
що сказати читачам, у само© наболiло на душi чимало, у само© поетичне
слово доспiло i сиплеться, мов золота пшениця.
В 1890 i 1891 р. зложений цикл "Кримських спогадiв", у котрих
майстерство Лесi Укра©нки ся повним блиском. Вельми характерний для
свiтогляду нашо© авторки "Заспiв", зложений очевидно пiзнiше, як бiльша
частина вiршiв сього циклу. Вона радо згаду гарну кримську кра©ну.
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину.
Та я за те докiрливого слова
Тобi не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долi,
Не винна ти, що я така нещасна!
Се знак, що талант нашо© писательки доходить до повно© дозрiлостi, при
всiй сво©й лiричнiй експансивностi пiдноситься до того об' ктивiзму, що
вмi вiдрiзнити власне горе вiд загального порядку фактiв i iдей, не
попада в чорний песимiзм пiд впливом власного страждання. Брак того
об' ктивiзму у деяких генiальних поетiв наробив багато лиха в сферi думок
i настрою цiлих поколiнь; пригадаю тiльки iтальянця Леопардi7, у котрого
незлiчима фiзична хвороба породила песимiстичний свiтогляд, що закрасив
собою всi його твори; пригадаю цiлий ряд французьких поетiв сатанiстiв,
неокатоликiв та декадентiв-неврастенiкiв, у котрих поезiя була виразом ©х
власних нервових та психiчних хвороб, але при тiм генералiзацi ю тих
хворобливих явищ. Наша авторка безпечна вiд тако© генералiзацi©. У не©
тiло хворе, але душа здорова i думка ясна. Власне страждання не заслоню
перед нею анi краси природи i тих розкiшних мрiй, якi навiва та краса
(див. "Тиша морська", "На човнi", "Байдари", "Бахчисарай"), анi краси,
спокою i щастя iнших людей (див. "Татарочка"); воно не заглушу у не©
бажання волi i добра для всiх людей, навпаки, скрiпля те бажання, хоч
разом i прислоню його легким туманом суму та резигнацi©.
Серед мороку, бурi-негоди
Цiлу нiч буде човен блукати;
Як зiйде сонце правди та згоди,
Я тодi вiчним сном буду спати.
Буде шарпати буря вiтрила,
Пожене геть по темному морю...
Ох, коли б менi доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!
По 1893 р. Леся Укра©нка не опублiкувала нiяко© бiльшо© збiрки сво©х
творiв, але з того, що вона публiкувала вiдтодi в наших перiодичних
виданнях, ми бачимо, що талант ©© все мiцнi , ставить собi все труднiшi i
ширшi завдання. З тих ©© пiзнiших творiв ми роздивимось тут лише поему
"Роберт Брюс", опублiкованому в "Хлiборобi"8 1894 р., поему "Давня казка"
("Жит i слово", V, 1896 р.), i вiршi, друкованi в "Життю i словi" 1897 р.
та в Л. Н. вiснику9 1898 року.
"Шотландська легенда" про Роберта Брюса написана 1893 р. Композицiя
сього твору не блискуча, епiчний тон авторцi не да ться ще, описи битв
досить блiдi i конвенцiональнi, державнi справи в ©© вiршах малюються
досить на©вно i сухо, без поетично© пластики. Загалом "Роберт Брюс"
немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епiчному стилю.
Нема вже тут то© балакучостi i розволiклостi, що в "Самсонi", авторка
говорить просто, ясно, декуди пiдноситься до правдивого запалу, як ось у
промовi Брюса до шотландських селян:
Нема в нас лицарства, нема в нас панiв,
Вони вже англiйськi пiдданi;
Та ще в кра©нi шотландський народ,
Не звик вiн носити кайдани.
Повстаньмо ж тепера усi, як один,
За дiло братерське спiльне!
Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
Коли наше поле не вiльне.
У поемi "Давня казка" авторка пiдiйма наново тему, порушену в
"Мiсячнiй легендi", але пiдiйма далеко вдатнiше, ставить ©© широко i
обробля по-майстерськи. Ся тема - вiдносини поета до суспiльностi, а
властиво значення поезi© в iндивiдуальному i громадському життi. Авторка
показу нам се на iсторi© двох людей - безiменного поета i гордого лицаря
Бертольда. Занятий сво©ми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на
поета, глузу з нього, вважа його жебраком, а в найлiпшiм разi диваком чи
навiть божевiльним. Але, закохавшися, сей лицар почува потребу поезi©,
щоби збудити любов у серцi любо© дiвчини, i тут поет ста йому в пригодi.
Та ось лицар вируша на вiйну, вiйсько втомлене важкими походами i
невигодами, бунту ться, лицаревi прийшлось би пропасти, та знов поетовi
пiснi виручають його, додають воякам духу i ведуть ©х до побiди. Через се
лицар робиться великим паном i по якiмсь часi почина утискати та кривдити
сво©х пiдданих. Тодi поетовi пiснi пiдiймаються против нього, говорять
народовi про волю i рiвнiсть, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче
пiдкупити поета, далi грозить йому - все надармо. Тодi вiн закида його в
тюрму, де поет i вмира . Але його слово не вмерло. Народ зрива ться до
бунту i вбива кривдника-пана. Та його ма ток i його пиху переймають його
нащадки, так само як по смертi одного поета постають новi, перейнятi тими
самими думками.
Мiж нащадками знялася
Боротьба тяжка, завзята,
Та вона ведеться й досi,
Та вiйна страшна, затята.
I тепер нащадки графськi
Тюрми мiцнi© будують,
А поетовi нащадки
Слово гостре гартують.
Проти дiла соромного,
Виступа слово праве.
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно i не криваве!
А коли вiйна скiнчиться
Того дiла й того слова,
То скiнчиться давня казка,
А настане правда нова.
На сьому кiнчиться Лесина поема, без сумнiву одна з найкращих i
найхарактернiших окрас нашо© ново© лiтератури. У наших часах, в часах
загального рознервовання i екстраваганцi©, у часах, коли скрiзь луна аж
лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось iз уст поета почути такi
тверезi та здоровi погляди на задачу i вагу поезi©, якi висказу тут наша
авторка. По ©© думцi, поезiя для маси робучого народу - потiха в горю,
спочивок по працi, для кожного чоловiка - природний вираз розбудженого
чуття i вищих змагань, для все© громади - заохота в боротьбi i докiр
усякiй нiкчемностi; для пригноблених вона - гарячий поклик до бою за волю
i людськi права, а для кривдникiв - грiзний месник. Все i всюди поезiя -
слуга житт вих потреб, слуга того вищого й iдейного порядку, що веде людей
до поступу, до поправи ©х долi. I коли зразу вона служить iнколи розривкою
i забавою вищих верстов, то до найвищо© сили i гiдностi доходить тiльки
тодi, коли робиться виразом життя i боротьби найширших народних мас i
заразом бойовим окликом за найвищi людськi i громадськi iдеали - свободу,
рiвнiсть i братерство всiх людей.
Коли поминути деякi розволiклостi, деякi млявi i латанi строфи (напр.,
перша з тих, якi ми навели вище) i деякi недошлiфованi вiршi, то цiлу
поему мусимо признати дуже гарною. Композицiя проста i ясна, без зайвих
епiзодiв, конфлiкти мiж обома героями зазначенi виразно, глибокими рисами,
хоч i не пiдведенi крикливими фарбами, характери змальованi живо i вiрно,
i хоча цiла поема властиво ма символiчне значення, то проте ©© геро© нiде
i нiчим не подiбнi до мертвих абстрактiв i символiв, а жиють повним,
iндивiдуальним життям. Се великий трiумф таланту Лесi Укра©нки; ©© твiр
наскрiзь iдейний, а проте не тенденцiйний.
Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тiй поемi -
гумор. Справедливо сказано, що гумор - невiдлучна прикмета кожного
правдивого таланту. У Лесi Укра©нки досi ми майже не завважували гумору;
тiльки часом в ©© поезi© проблискувало щось легесеньке, наче ледве
замiтний усмiх на заплаканiм лицi. "Давня казка" вся, вiд початку до
кiнця, держана в легкiм, гумористичнiм тонi. Се гумор наскрiзь
добродушний, щирий, що пливе не з гамовано© злостi, не з завистi, а з
глибоко© любовi, з ясного, спокiйного погляду на життя i його боротьбу.
Навiть там, де сама течiя оповiдання набира кривавого кольору, напр., в
бунтiвницькiй пiснi поетовiй, авторка вмi сво©м гумором озолотити ту
криваву течiю, надати ©й подобу на©вного жарту. Я не сумнiваюся, що сей
гумористичний тон головна основа високо© стiйностi се© поеми, що тiльки
через нього авторка устереглася вiд того фальшивого пафосу, що так псу
"Мiсячну легенду", i здужала надати сво му оповiданню живiсть i принаду.
Та коли зважити той важкий настрiй, який уже тодi гнiтив душу Лесi
Укра©нки i який виливався майже рiвночасно в iнших ©© вiршах, то ми мусимо
подякувати якiйсь та мничiй щасливiй хвилинi, що могла викликати з-пiд ©©
пера оцю поему, наскрiзь здорову, погiдну i повну житт во© радостi.
У вiршах, помiщених у "Житю i словi" за 1897 р., особливим артизмом i
незвичайною силою визначуються тi, де авторка малю сумний i невiдрадний
полiтичний стан сво © рiдно© кра©ни i ту безнадiйну боротьбу, яку веде
жменька смiлих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в вiршах "Fiat
nox"* та "Грiшниця" змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка
бажала б i сама встати до то© боротьби, але чу свою безсильнiсть i бажа ,
щоб хоч ©© слово було твердою крицею i ранило ворога. Слово авторки
справдi робиться грiмке i гостре, як сталь, але воно луна страшною
розпукою.
О горе тим, що вродженi в темницi,
Що глянули на свiт в тюремне вiкно.
Тюрма, се коло зло© чарiвницi,
Нiколи не розiб' ться воно.
I авторка кiнчить словами, повними безмежного горя:
О горе нам усiм!
Хай гине честь, сумлiння,
Аби упала ся тюремная стiна!
Нехай вона впаде, i зрушене камiння
Покри нас i нашi iмена!
Перед нами вирина фiгура Самсона, обрисована колись невправною ще
рукою нашо© авторки. Як же без порiвняння могутнiше i правдивiше ©© слово
тут, де вона сама разом з сучасним сво©м поколiнням чу себе в ролi
Самсона, але без нiяких романтичних прикрас, без квiток i вiнкiв, з одною
перспективою страшно© смертi, безславно© i ганебно©, смертi, що нiвечить
не тiльки тiло, але навiть сумлiння i добру пам'ять у людей. Сучаснi
росiйськi вiдносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетiв;
пригада мо хоч би вiрш Некрасова на смерть Писар ва, де вiн вiд правдивого
новочасного героя жадав резигнацi© навiть з особисто© честi:
Тот герой, кто и честь свою губит,
Когда жертва спасает людей.
На лихо, ся думка дуже небезпечна i двосiчна: жертва з особисто© честi
i з сумлiння звичайно нiколи не ряту нiкого, i супроти сього
Некрасовського поклику i його практичного переводження на користь
свободолюбного руху в 70-х роках пiднявся тверезий та непоборно ясний
голос Драгоманова з покликом: "Чиста справа потребу чистих рук". От
тим-то ми, вiддаючи всяку можливу похвалу вiршам Лесi Укра©нки "Хвилина
розпачу" за ©х силу, красоту i поетичнiсть, мусимо застерегтися проти ©х
практично© фiлософi©. Сама авторка, очевидно, також добре розумi ©х
практичну неможливiсть, коли дала ©м власне такий титул, що наперед
характеризу ©х, як хвилевий вибух важкого болю i зневiри.
Iз поезiй Лесi, помiщених у "Вiснику", найкраща i найбiльш характерна -
"Мрiя", чудове сповiдання, напiвспомин, а напiвпоклик до важкого бою з
рiзким, мужнiм прокляттям на кiнцi:
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!
Ще раз повторяю: читаючи м'якi та рознервованi або холодно резонерськi
писання сучасних молодих укра©нцiв мужчин i порiвнюючи ©х з тими
бадьорими, сильними та смiлими, а притiм такими простими, такими щирими
словами Лесi Укра©нки, мимоволi дума ш, що ся хвора, слабосила дiвчина -
трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Укра©ну.
Але проте вона дiвчина, у не© м'яке жiноче серце, i ми пiзна мо уперве
його несмiлi пориви з двох вiршiв, помiщених у "Вiснику". Оба тi вiршi
мають орi нтальну закраску: "Схiдна мелодiя" i "Жидiвська мелодiя", та в
обох видно за туманом туги i резигнацi© безмiрно нiжне, щире чуття i
притiм таке багатство колориту, якого не повстидався б i справдi
орi нтальний поет.
Ми перебрали всi важнiщi поетичнi твори Лесi Укра©нки. Ми не покривали
хиб ©© першкх проб, судили ©х гостро, мiркуючи, що авторка тако© мiри, як
вона, не потребу поблажливостi. Для пiзнiших творiв ми ма мо найповнiше
признання i подив. Укра©на, на наш погляд, нинi не ма поета, що мiг би
силою i рiзностороннiстю свого таланту зрiвнятися з Лесею Укра©нкою.
Ми навмисно лишили набоцi ©© прозовi проби "Така ©© доля", "Бiда
навчить", "Жаль" i ©© переклади з Гейне i Вiктора Гюго. Не в новелах ©©
сила, а переклади, хоч деякi й дуже вдатнi, не додадуть свiжих листкiв до
©© лаврового вiнка. © талант - лiричний, але не вузько суб' ктивний; ©й
удаються й епiчнi i драматичнi форми, але тiльки тодi, коли вони являються
тiльки формами ©© могутньо© лiрики. Чиста епiка i чиста драма не входять,
як нам зда ться, у обсяг ©© таланту. III_
Я бажав би закiнчити свою критичну студiйку кiлькома загальними
увагами. Я не сумнiваюся, що у нас знайдуться людцi, котрi, прочитавши мо©
уваги i прочитавши тi вiршi, якi я ставлю найвище в поетичнiм скарбi Лесi
Укра©нки, скажуть: "Е, зна мо! Йому подоба ться все тенденцiйне та
публiцистичне, але се ще зовсiм не промовля за поетичною вартiстю тих
творiв". Розумi ться, сфера думок i естетичних уподобань республiка без
жандармiв i без диктатора. Я також не жандарм i не диктатор i накидати
нiкому думок i уподобань не хочу, але проте вважаю себе в правi i в
обов'язку висловлювати сво© власнi думки i уподобання i боронити ©х з
таким запалом i з таким розумiнням, на яке мене стане.
Я вже сказав i повторяю ще раз: найкращi писання Лесi Укра©нки iдейнi,
але зовсiм не тенденцiйнi. Яка тут рiзниця? Така, як мiж iндукцi ю i
дедукцi ю в логiцi, мiж синтезом i аналiзом в хiмi©. Поетичний твiр я
називаю iдейним тодi, коли в його основi лежить якийсь живий образ, факт,
враження, чуття автора. Вглибляючися фантазi ю в той образ, автор
обрисову , освiтлю його з рiзних бокiв i силку ться способами, якi да
йому поетична технiка, викликати його по змозi в такiй формi, в такiй
самiй силi, в такiм самiм колоритi в душi читача. Вглибляючися фантазi ю в
той образ, автор силку ться сконцентрувати його, вiднайти, вiдчути його
суть, його значення, його зв'язок з цiлiстю життя, тобто виключити з нього
все припадкове, а пiднести те, що в нiм типове, iдейне. Розумi ться, що
й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачевi сей глибший,
iдейний пiдклад даного живого образу. Поетична технiка, оперта на законах
психологiчно© перцепцi© i асоцiацi©, говорить нам, що се найкраще
осяга ться найпростiшими способами, комбiнацiями конкретних образiв, але
так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайнiшi струни нашо©
душi, щоб вiдкривали нам широкi горизонти чуття i житт вих вiдносин. Без
то©, що так скажу, долiшньо© гармонi© поет може змалювати дуже гарнi i
пластичнi образки, але вони в нашiй душi не лишать глибшого слiду,
прогомонять, мов припадкове зачутi, хоч не раз i дотепно скомпонованi
анекдоти. Про такi твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тiльки той
поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретнi i яркi
образи, рiвночасно вмi торкати тi та мнi струни нашо© душi, що озиваються
тiльки в хвилi нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Вiн ма
ключ до скарбницi наших найглибших зворушень, вiн розбуджу в нашiй душi
такi сили i такi пориви, що без нього, може, й довiку дрiмали би на днi
або пiднялись би тiльки в якихсь надзвичайних хвилях. Вiн збагачу нашу
душу зворушеннями могутнiми, а притiм чистими вiд примiтки буденщини,
припадковостi i его©зму, робить нас горожанами вищого, iдейного свiту. Се
й iдейнiсть його творiв. Вона не нiякою штучною примiшкою, ©© не можна
"вложити до твору", вона те, що нiмцi називають "immanent"*, випливом
такого, а не iншого способу думання, бачення i почування автора, випливом
i манiфестацi ю його душi, образом його iндивiдуальностi. Розумi ться в
такiм разi, що коли iндивiдуальнiсть поета невироблена, невисока,
безхарактерна i негармонiйна, то й його поезiя навiть при великiм талантi
не пiдiйметься високо, не порушить нашо© душi.
Тенденцiйна поезiя виходить з iншо© основи i доходить до iншо© цiлi.
Тенденцiйний поет виходить вiд яко©сь чи то соцiально©, чи полiтично©, чи
загалом теоретично© тези, котру йому хочеться висловити, розширити мiж
людьми. Замiсть розумових аргументiв, вiн пiдбира для не© якiсь поетичнi
образи, немов iлюстрацi© до друкованого тексту. Iлюстрацi© можуть собi
бути дуже гарнi, але вони в книжцi не самi для себе, а тiльки для
пояснення тексту. Тенденцiйний поет може бути знаменитим вiртуозом
поетично© технiки, та проте його твiр блищить, а не грi , значить, не
осяга того, що повинна осягати правдива поезiя. Та вiн звичайно не осяга
й того, що хотiв автор, бо для пропаганди його тези треба було доказiв,
вияснень, а поетична форма не може заступити ©х. Чим бiльше таланту
потрачено на такий твiр, тим гiрше, бо читачеве серце лишилося холодне, а
його розум у найлiпшiм разi збаламучено замiсть дiйсного прояснення.
Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многi з новочасних
поетiв, котрi силкуються бути безiдейними, щоби, мовляв, служити штуцi для
само© штуки, красотi для красоти, без вiдома попадають у тенденцiйнiсть.
Не маючи або не хотячи мати нiяких живих людських iнтересiв, бажаючи
буцiмто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань i iдеалiв, на
вершинах чисто© краси, вони закривають тим перед очима публiки або сво
нерозумiння життя, або свiй цинiчний iндиферентизм. I що ж дають ©й за те?
В найлiпшiм разi безцiльну гру слiв i форм, кольористичнi контрасти,
барвистi декорацi©, за котрими нема нiчого живого i реального. А се також
тенденцiя, що мина ться з метою поезi©. Поетична красота, се не сама
красота поетично© форми, анi нагромадження якихсь нiбито естетичних i
гарних образiв, анi комбiнацiя гучних слiв. Усi тi складники тiльки тодi
творять дiйсну красоту, коли являються частями вищо© цiлостi - духовно©
красоти, iдейно© гармонi©. А тут, як i на кожнiм полi людсько© творчостi,
головним, рiшучим моментом власне та душа, iндивiдуальнiсть, чуття
поета. Недаром кличе Гете до всiх оцих поетiв, чи радше вiртуозiв
поетично© форми: Wenn ihr's nicht fühlt, ihr werdet's nicht erjagen.*
ПРИМIТКИ ЛIТЕРАТУРА, ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ
("Правда",_ часть_ лiтературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне
лiтературне прямування")._
Стаття вперше була надрукована в прогресивному журналi "Молот", Львiв,
1878 р, с. 209-215. Пiдп. I. Ф. Пода ться за творами Iвана Франка в
двадцяти томах, том XVI, Лiтературно-критичнi статтi. К., 1955, с. 5-13.
У названiй статтi I. Франко показав боротьбу передових
революцiйно-демократичних письменникiв проти буржуазного нацiоналiзму,
носi© якого скупчилися навколо львiвського журналу "Правда" i з його
сторiнок вели нацiоналiстичну пропаганду. Натхненники цього реакцiйного
журналу - В. Барвiнський, О. Кониський, О. Огоновський та iншi виступали
проти налагодження вза мозв'язкiв Укра©ни з Росi ю. А в статтi "Сьогочасне
лiтературне прямування", написанiй Нечуем-Левицьким за настановами
редакцi© журналу ("Правда" 1878 р., N 11, т. 2-й), обстоювалась iдея
вiдокремлення одного народу вiд другого.
Франко гостро виступив проти таких настанов "Правди" i не тiльки викрив
носi©в укра©нського буржуазного нацiоналiзму, а й став на захист iде©
дружби i днання передово© демократично© укра©нсько© i росiйсько©
лiтератури.
Вперше в укра©нськiй лiтературi були так ясно i чiтко викладенi Франком
естетичнi принципи критичного реалiзму, боротьби за iнтереси трудящих,
днання з братнiм росiйським народом i його передовою лiтературою.
Естетичне кредо I. Франка, теоретично обгрунтоване в його статтi
"Лiтература, ©© завдання i найважнiшi цiхи", стало пiдвалиною творчостi
укра©нських письменникiв революцiйно-демократичного напрямку.
1). "Правда, не один, знаючий дiло..." - Цi слова Франка звучать як
iронiя, а дальшi його докази вщент розбивають це тенденцiйне твердження
журналу "Правда". ПРИСВЯТА
написана з нагоди столiття з дня народження Т. Г. Шевченка нiмецькою
мовою 12 травня 1914 року i того ж року надрукована у N 3-4 вiденського
журналу "Ukrainische Rundschau", що був присвячений пам'ятi Шевченка.
Текст цi © присвяти в перекладi на укра©нську мову надрукувала газета
"Нове слово" (Львiв, 1914, N 523, с. 6) пiд заголовком "Присвята Iвана
Франка Тарасовi Шевченковi".
Друку ться за творами Iвана Франка в двадцяти томах, т. 17, К., 1955,
с. 7. ТЕМНЕ ЦАРСТВО
Так називалася стаття, яку I. Франко написав у 1881 роцi як другий
роздiл його ж працi "Причинки до оцiнення поезi© Тараса Шевченка". Перший
роздiл названо© працi пiд оглавою "Гайдамаки" був опублiкований в ж.
"Свiт" N.N 8-12 за 1881 р., а "Темне царство" в N 13 за 1882 р.
З цього приводу у "Передньому словi" до окремого видання статтi "Темне
царство" у 1914 роцi (серiя "Мiжнародна бiблiотека", .N 14) I. Франко
писав:
"Оця студiя була написана восени 1881 р. в мо©м рiднiм селi Нагу вичах,
як друга часть "Причинкiв до оцiнення поезiй Тараса Шевченка", яких перша
часть була присвячена розборовi поеми "Гайдамаки". Обi частi були
друкованi в часописi "Свiт, iлюстрована лiтературно-наукова часопись"
видаванiм у Львовi в р. 1881, чч. 8-9, с. 158-161, ч. 10, с. 171-2, ч.
11-12, с. 195-199 i ч. 13, с. 221-4. Тiльки другу з тих студiй уважаю
потрiбним передрукувати тепер як рiч, на мою думку, досить заокруглену та
непередавнену, i випускаю ©© в свiт для вшанування пам'ятi великого
укра©нського поета в день сотих його народин. Непередавненою вважаю свою
студiю тому, що "темне царство", змальоване в нiй, у сво©й сутi не
змiнилося й досi, незважаючи на немногi свiтлiшi роки, i якраз тепер iще
раз виявило свою силу та снагу забороною врочистого святкування пам'ятi
великого укра©нського поета в головнiм мiстi Укра©ни.
Передруковуючи сю студiю по 33 роках, я поробив деякi, не дуже значнi,
язиковi, стилiстичнi та речовi поправи та пододавав нотки. В основi вона
лишилася незмiнною".
На останнiй сторiнцi цi © книжечки помiтка: "писано в Нагу вичах у днях
10-25 жовтня 1881". Стаття друку ться за 20-ти томним виданням творiв I.
Франка, т. 17, с. 9-29.
1. "...до змiни поглядiв усi © iнтелiгентно© росiйсько© громади, чимало
причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi - письменники_ Герцен_ i
Бакунiн..."_ Тут I. Франко безпiдставно ставить в одну площину О. I.
Герцена - письменника-революцiонера, "наследника декабристов" (В. И.
Ленин) з М. О. Бакунiним - iдеологом народництва i анархiзму.
2. Ляменне, Фелiсiте Робер (1782-1854) -_ французький письменник,
представник християнських соцiалiстiв.
3. Ауербах Бертольд (1812-1882)_ - нiмецький письменник.
4. "...вузький укра©нський нацiоналiзм..."_ У цьому висловi I. Франка,
що повторю ться декiлька разiв, мова йде не про свiтогляднi переконання Т.
Шевченка, а про певну обмеженiсть тематики його раннiх творiв, про так
званий "формальний патрiотизм". З часом, як доводить автор статтi "Темне
царство", свiтогляд та iдейно-художнi принципи поета набирають
революцiйно-демократичного забарвлення i стають провiдними в його творчому
методi. Про це свiдчить вся дальша творчiсть Т. Шевченка.
5. "...поет виразно вказу тут, що йому противнi всi тi вiйни та
рiзанини, в яких вiн колись бачив славу Укра©ни, що всi тi кривавi подi©
уважа великою помилкою предкiв..."_ - оцi слова, як i частина статтi,
присвяченi аналiзовi поеми "Гайдамаки", викликанi полемiкою з Омельяном
Огоновським, який тлумачив поеми Шевченка з нацiоналiстичних позицiй. В
запалi полемiки Франко дещо недооцiнив революцiйний змiст i художн
значення "Гайдамакiв". Пiзнiше вiн вiдкинув ранню статтю про "Гайдамакiв",
хоч деякi неправильнi твердження з не© залишилися ще в статтi "Темне
царство". Протягом всього творчого життя Шевченко закликав до вiйни з
крiпосництвом i самодержавством, обстоюючи одночасно iде© дружби
слов'янських народiв.
6. "Читачам,_ знакомим_ iз росiйською лiтературою, вiдома буде стаття_
Добролюбова..."_ Франко ма на увазi статтю Добролюбова "Темне царство",
яка була надрукована в ж. "Современник", 1859, кн., VII, вiддiл III, с.
17-18, кн. IX, вiд. III, с. 53-128.
7._ "..._"_Сон"_ - один з слабших творiв Шевченка"_ - таке твердження
стосу ться, як видно з контексту, композицi© твору. В цiлому ж критик дав
високу оцiнку поемi: "Верх його поетичного творчества ми бачемо в його
поемах полiтичних "Кавказ", "Сон", в "Неофiтах", "Марi©" особливо в
"Думках" ("Свiт", 1881, с. 172).
8. "...i досi великоруська лiтература не ма того, що назива ться
полiтичною поезi ю..."_ - таке твердження Франка помилкове, викликане
необiзнанiстю критика iз росiйською полiтичною поезi ю кiнця 70 i початку
80-х рокiв. На той час Франко не знав ще поезi© декабристiв, пушкiнського
"Послання в Сибiр" та iнших творiв.
9. "Iз мо © недруковано© поеми "Снiгова казка"_ - уривок з поеми Франка
"Снiгова казка" вперше опублiкований в ж. "Радянський Львiв", у 1947 роцi,
N 5, с. 55 з автографа, що зберiга ться у вiддiлi рукописiв Iнституту
лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН Укра©нсько© РСР, ФЗ, N 473.
10. Тредьяковський_ - слова "чудище, обло, огромно, озорно, стозевно, и
лаяй" з поеми Тредьяковського "Телемахида" - вiршовано© переробки роману
Фенелона "Пригоди Телемаха". Можливо, Франко мiг взяти цей вiрш i з твору
О. С. Радiщева "Путешествие из Петербурга в Москву", де названий вiрш був
епiграфом. За цi слова Тредьяковський був катований, але не був "засiчений
на смерть" рiзками.
11. Де-Бальмен Я. П. (1813-1845) -_ приятель Т. Шевченка, художник,
iлюстрував "Кобзаря" в рукопису, офiцер царсько© армi©, загинув пiд час
походу царського вiйська на Кавказ. Укра©нський поет присвятив Якову
де-Бальмену свою поему "Кавказ". Оскiльки кавказьким народам загрожувало
поневолення iноземними загарбниками, то при днання Кавказу до Росi© - факт
iсторично прогресивний.
12. "До москалiв"_ - тут москалi у розумiннi - "солдати". МАРIЯ
МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК).
Посмертна згадка._
Надрукована вперше в "Лiтературно-науковому вiснику", 1907 року, т.
XXXIX, кн. 8-9, с. 381-384. Пода мо за текстом творiв I. Франка в двадцяти