Та спокійно відмовив Мойсей:
«Так і буть, Авіроне!
Що повиснути має колись,
Те і в морі не втоне.
Канаана тобі не видать
І не йти до востоку;
З сього місця ні вперед, ні взад
Ти не зробиш і кроку».
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авірон, і поблід,
Сподіваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон
В сміх! А з сміхом тим в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Як у градовій хмарі.
VIII
І піднявся завзятий Датан:
«Дарма грозиш, пророчиш!
Ось як я тобі правду скажу,
Може, й слухать не схочеш.
Признавайсь: не на теє ти вчивсь
У єгипетській школі,
Щоб, дорісши, кайдани кувать
Нашій честі і волі?
Признавайсь: не на те ти ходив
У єгипетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями кувать
На Ізраїля зраду?
Признавайся: було там у них
Віщування старинне,
Що від дуба й дванадцяти гіль
Власть Єгипту загине?
Знали всі, фараон і жерці,
Що той дуб і ті гілі —
Се Ізрайля дванадцять колін,
Розбуялих на Нілі.
І жахались, що мимо всіх праць,
І знущань, і катовань,
Той Ізраїль росте та росте,
Як та Нілова повінь.
Знали всі: як в гебрейській сім’ї
Родить первенця мати,
То в єгипетській мусить в той день
Первородне вмирати.
Та не знав ніхто ради на се,
Не придумав підмоги,
Тільки ти, перекиньчик, упав
Фараону під ноги.
І сказав: «Ти позволь їх мені
Повести у пустиню,
Я знесилю, і висушу їх,
І покірними вчиню».
І додержав ти слова, повів
Нас, мов глупу отару,
Фараону на втіху в піски,
Нам на горе і кару.
Скільки люду в пустині лягло!
Ті піски і ті скали
Сотням тисяч Ізрайля синів
Домовиною стали!
А тепер, коли з наших ватаг
Тільки жмінька лишилась
І Ізраїля сила грізна
По пісках розгубилась,
Коли дух наш хоробрий упав,
Мов нелітня дитина,
І завзяття пом’якло в душі,
Наче мокрая глина,—
Ти ведеш нас у сей Канаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут фараон
Над усіми князями!
Се ж безумство – тиснутися нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать єгиптян,
Чи просити їх ласки?»
«О Датане, – промовив Мойсей,—
Не журися, мій сину!
Канаана тобі не видать,
Не гнуть гордую спину.
Ще одне повідаю тобі,
Небораче Датане:
При смерті тобі й п’яді землі
Під ногами не стане».
«Гей, гебреї! – Датан закричав.—
Ви ж клялися Ваалу!
Чи ж забули так скоро свою
Учорашню ухвалу?
За каміння! Він кпить собі з нас,
Так, як кпив разів много.
Най загине він краще один,
Як ми всі через нього!»
«Най загине! – кругом загуло.—
І ось тут йому й амінь!»
Тільки диво, ні одна рука
Не сягнула по камінь.
І Датан зміркувався як стій:
«Забирайся в тій хвили!
Щоб ми кров’ю твоєю під ніч
Своїх рук не сквернили!»
І юрба, мов шалена, ревла:
«Забирайся ще нині!»
І лунав її рев, мов крутіж —
Гураган по долині.
ІХ
Але ось підняв голос Мойсей
У розпалі гнівному,
Покотились слова по степу,
Наче розкоти грому.
«Горе вам, нетямучі раби
На гордині котурні!
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні.
Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши,
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.
Горе вам, непокірні, палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором, мов клином, самі
Унутрі ви роздерті.
Як кропива, ви руку жжете,
Що, мов цвіт, вас плекає;
Як бугай, бодете пастуха,
Що вам паші шукає.
Горе вам, що зробив вас Господь
Всього людства багаттям!
Бо найвищий сей дар буде ще
Вам найтяжчим прокляттям!
Бо коли вас осяє Господь
Ласки свої промінням,
Ви послів і пророків Його
Поб’єте все камінням.
Кожду ж крапельку крові тих слуг
І чад своїх найкращих
Буде мстити Єгова на вас
І на правнуках ваших.
Буде бити і мучити вас,
Аж заплачете з болю
І присягнете в горю чинить
Його праведну волю.
Та як кара жорстока мине,
Знову карк ваш затвердне,
Черга злочинів, кар і жалю
Знов свій закрут оберне.
Горе вам, бо століття цілі
Житимете в тій школі,
Поки навчитесь плавно читать
Книгу Божої волі!
Бачу образ ваш: в лісі пастух,
З бука чиру надерши,
У воді мочить, сушить, потім
Б’є й толочить найперше.
Поки губка та зм’якне, як пух,
І візьметься в ній сила,
З-під удару підхопити вмить
Яру іскру з кресила.
Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе
Так товктиме Єгова,
Поки зм’якнеш на губку й спіймеш
Іскру Божого слова.
Ти підеш до своєї мети,
Як бидля в плуг нераде…
Горе тим, що Єгови кулак
На карки їх упаде!
Ти далеко в минуле глядиш
І в будущі дороги,
Та на близькі терни та пеньки
Все збиватимеш ноги.
Наче кінь той здичілий, летиш
У безодню з розгону
І колись за ярмо ще свою
Проміняєш корону.
Стережись, щоб обітниць своїх
Не відкликав Єгова,
Щоб за впертість на тобі однім
Не зламав Свого слова!
І щоб Він не покинув тебе
Всім народам для страху,
Як розтоптану красу змію,
Що здихає на шляху!»
Похилившися, слухали всі,
Мовчазливі, понурі,
Лиш у грудях сопло щось глухе,
Наче подихи бурі.
Х
Добігало вже сонце до гір,
Величезне, червоне,
І було мов герой і пливак,
Що знесилений тоне.
По безхмарому небі плила
Меланхолія тьмяна,
І тремтіло шакалів виття,
Мов болючая рана.
Затремтіло щось людське, м’яке
В старім серці пророка,
І понизила лет свій на мить
Його дума висока.
Чи ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях?
І, мов хоре, голодне дитя,
Щось захлипало в грудях.
«О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю,—
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю.
Але ні, не самого себе
Я у тобі кохаю;
Все найкраще, найвище, що знав,
Я у тебе вкладаю.
О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова:
Я люблю тебе дужче, повніш,
Ніж сам Бог наш Єгова.
Міліони у Нього дітей,
Всіх він гріє і росить,—
А у мене ти сам лиш, один,
І тебе мені досить,
І коли з міліонів тебе
Вибрав Він Собі в слуги,
Я без вибору став твій слуга,
Лиш з любові і туги.
І коли Він для Себе бере
Твою силу робочу,
Я, Ізрайлю, від тебе собі
Нічогісько не хочу.
І коли Він жадає кадил,
І похвали, й пошани,
Я від тебе невдячність прийму,
І наруги, і рани.
Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу,
А й за хиби та злоби твої,
Хоч над ними і плачу.
За ту впертість сліпую твою,
За ті гордощі духа,
Що, зійшовши на глупий свій шлях,
Навіть Бога не слуха.
За брехливість твого язика,
За широке сумління,
Що держиться земного добра,
Мов ціпкеє коріння.
За безсоромність твоїх дочок,
За палке їх кохання,
І за мову й звичаї твої,
За твій сміх і дихання.
О Ізраїлю, чадо моє!
Жалься Богу Шаддаю!
Як люблю я безмірно тебе,
А проте покидаю.
Бо вже близька година моя,
Та остатня, незнана,
А я мушу, я мушу дійти
До межі Канаана.
Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!
Та смирив мене Бог, і ввійти
Доведеться самому.
Та хоч би край Йордана мені
Зараз трупом упасти,
Щоб в обіцянім краю лише
Старі кості покласти.
Там я буду лежать і до гір
Сих моавських глядіти,
Аж за мною прийдете ви всі,
Як за мамою діти.
І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче,
Як той пес, що на лови у степ
Пана свойого кличе.
І я знаю, ви рушите всі,
Наче повінь весною,
Тут у славнім поході своїм
Не питайте за мною!
Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки!
О Ізраїлю, чадо моє,
Будь здоровий навіки!»
XI
А як з табору вийшов у степ,
То ще гори горіли
І манив пурпуровий їх шлях
До далекої ціли.
А ярами вже пітьма лягла
І котилася в доли;
В серці вигнанця плакало щось:
«Вже не верну ніколи!»
Ось гебрейська біжить дітвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Мойсея, за плащ
І за руки чіпляла.
«Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч?
Будь, дідусеньку, з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Які башти і брами!»
«Гарно, діти, будуйте свій мур!
Та не час мені ждати;
Пограничний мур смерті й життя
Я іду оглядати».
«Ой дідусю! Поглянь, у яру
Скорпіона ми вбили!
А в тернині аж троє малих
Зайченяток зловили».
«Добре дітки! Вбивайте усіх
Скорпіонів ви сміло!
Хоч неправедне, але проте
Пожиточне се діло.
А неправедне, бо й скорпіон
Жить у світі бажає.
А чи ж винен він тому, що їдь
У хвості своїм має?
Але зайчиків ви віднесіть
Там назад, де спіймали.
Адже ж мама їх плаче! Про се
Ви хіба не гадали?
Милосердними треба вам буть
Задля всього живого!
Бо життя – се клейнод, хіба ж є
Що дорожче над нього?»
«Зачекай ще, дідусю, не йди!
Сядь у нашій громаді.
Оповідж нам пригоди свої!
Ми так слухати раді.
Оповідж, як ти був молодим,
Скільки бачив ти дива,
Як стада свого тестя ти пас
На верхів’ях Хорива.
Як ти корч той терновий уздрів,
Що горить, не згорає,
І як голос почув ти з корча,
Що аж жах пробирає».
«Не пора мені, діти, про се
Говорити широко.
Бачте, ніч вже тумани несе,
Гасне деннеє око.
Та прийде колись час і для вас
В життєвому пориві,
Появиться вам кущ огняний,
Як мені на Хориві.
Стане свято в вас, мов у храму,
В той момент незабутній,
І озветься до вас із огню
Отой голос могутній:
«Здійми обув буденних турбот,
Приступи сюди сміло,
Бо Я хочу послати тебе
На великеє діло».
Не гасіте ж святого огню,
Щоб, як поклик настане,
Ви могли щиросердно сказать:
«Я готовий, о пане!»
Довго ще міркували дітки
Над пророцькою річчю,
Коли сам він нечутно пішов
Ночі й пітьмі настрічу.
Довго висів і смуток, і жаль
Над мовчущими дітьми,
Поки темний його силует
Щез зовсім серед пітьми.
XII
«Обгорнула мене самота,
Як те море безкрає,
І мій дух, мов вітрило, її
Подих в себе вбирає.
О, давно я знайомий, давно
З опікункою тою!
Увесь вік, чи в степах, чи з людьми,
Я ходив самотою.
Мов планета блудна, я лечу
В таємничу безодню
І один чую дотик іще —
Дивну руку Господню.
Тихо скрізь, і замовкли уста,
Запечатано слово,
Тільки Ти на дні серця мого
Промовляєш, Єгово.
Лиш Тебе моє серце шука
У тужливім пориві:
Обізвися до мене ще раз,
Як колись на Хориві!
Ось я шлях довершив, що тоді
Ти вказав мені, Батьку,
І знов сам перед Тебе стаю,
Як був сам на початку.
Сорок літ я трудився, навчав,
Весь заглиблений в Тобі,
Щоб з рабів тих зробити народ
По Твоїй уподобі.
Сорок літ, мов коваль, я клепав
Їх серця і сумління
І до того дійшов, що уйшов
Від їх кпин і каміння.
Саме в пору, як нам би в землі
Обітованій стати!..
О Всезнавче, чи знав Ти вперед
Про такі результати?
І ворушиться в серці грижа:
Може, я тому винен?
Може, я заповіти Твої
Не справляв, як повинен?
О Єгово, я слізно моливсь:
Я слабий, я немова!
Кому іншому дай сей страшний
Маєстат Свого слова!
І ось сумнів у душу мені
Тисне жало студене…
О Всесильний, озвися, чи Ти
Задоволений з мене?»
Так, ідучи, молився Мойсей
У сердечному горі,—
Та мовчала пустиня німа,
Тихо моргали зорі.
XIII
Аж почувся притишений сміх
Край саміського боку,
Наче хтось біля нього ішов,
Хоч не чуть було кроку.
І почулися тихі слова,
Мов сичання гадюки:
«Цвіт безтямності плодить усе
Колючки лиш і муки.
А як вийде самому той плід
Донести не спромога,—
То найкраще увесь свій тягар
Положити на Бога».
Мойсей:
Хтось говорить! Чи в моїм нутрі
Власне горе шалене,
Чи отут, може, демон який
Насміхається з мене?
Голос:
Аж тепер усумнився в своє
Реформаторське діло?
Сорок літ ти був певний і вів
Хоч насліпо, та сміло.
Мойсей:
Хтось говорить! Чом чоло моє
Покривається потом?
Страшно? Ні! Та по серці се йде,
Мов розпаленим дротом.
Голос:
У гордині безмежній свій люд
Ти зіпхнув з його шляху,
Щоб зробить, яким сам його хтів,
Чи не пізно для страху?
Мойсей:
Хто ти, дивний? Не бачу тебе,
Та від себе не струшу!
Тільки чую, як зір твій мені
Все вгризається в душу.
Голос:
Чи так важно, хто я? Хто зумів
Наказать колись морю,
Тому важно не хто, але що
І чи правду говорю!
Мойсей:
Ні, не правда, що з гордощів я
Розпочав своє діло!
Тільки бачачи люд у ярмі,
Моє серце боліло.
Голос:
Бо ти чув себе братом рабів,
І се стидом палило,
І захтів їх зробити таким,
Щоб тобі було мило.
Мойсей:
Так, з низин тих, мрячних і лячних,
Я хотів їх підвести
Там, де сам став, до світлих висот,
І свободи, і чести.
Голос:
Та Творця, що послав їх там вниз,
Ти не радивсь в ту пору;
Аж тепер, як упав ти, Його
Кличеш в свойому горю.
Мойсей:
Ні, на се ж мене пхнуло його
Всемогуче веління,
В темну душу хоривський огонь
Надихнув просвітління.
Голос:
Гей, а може, хоривський огонь
Не горів на Хориві,
Лиш у серці завзятім твоїм,
У шаленім пориві?
Може, голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішній, власний?
Але пристрасть засліплює зір,
А бажання – се ж чари,
Плодить оку і світ, і богів,
Як пустиннії мари.
Те бажання, що, наче шакал,
У душі твоїй вило,—
Лиш воно тебе їх ватажком
І пророком зробило.
Мойсей:
Ах, від слів тих я чую себе
Сто раз більш в самотині!
Хто ти, вороже?
Голос:
Я Азазель,
Темний демон пустині.
XIV
Було темно. Лиш зорі яркі
Миготіли з простору.
Простував при їх блиску Мойсей
Ус е вгору та вгору.
Без стежок. Серед пітьми вели
Його дивнії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
Він ішов, не ставав, мов герой
До остатнього бою,
Та у серці важка боротьба
Ішла з самим собою.
«Те бажання, – кричало там щось,—
Виплід сорому й болю,
Се був кущ огняний, що велів
Вирвать люд мій на волю?..
Те бажання – се був той огонь
І була тота сила,
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
Те бажання – братам помогти
І їх сльози обтерти —
Се той гріх, що за нього я варт
І прогнання, і смерти?
«Ні, не те! Бережись і не крив
Сам душею своєю!
Се бажання святе! Та чи гріх
Не підповз там змією?
Чи не був же ти їх ватажком,
Паном душ їх і тіла?
І чи власть та бажання святі
В твоїм серці не з’їла?
Чи новим фараоном для них
І ще тяжчим не був ти,
Бо в їх душу контролем своїм,
В їх сумління сягнув ти?..
Небезпечно ставати всупір
Діл природних бігови!
Легко власний свій забаг подать
За веління Єгови.
Що, як ти сорок літ отсих був
Шалом Божеським хорий,
Замість Божого, їм накидав
Власний план тіснозорий?
Адже ж, може, в Єгипті вони,
Множачись серед муки,
Могли вирости в силу й забрать
Увесь край в свої руки?
Відірвавши від грунту їх там
І завівши в пустиню,
Чи подумав ти: може, отсим
Злочин лютий я чиню?
Що значить безгрунтовій юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не те ж, що з землі вирвать дуб
І пустити на воду?
Чи не правду говорить Датан:
Старі гнізда лишили,
А новії здобути нема
Ні охоти, ні сили?
О Єгово, озвися, скажи:
Я чинив Твою волю,
Чи був іграшка власних скорбот,
І засліплення, й болю?
О Єгово, озвися! Чи й Ти
Здобуваєш дар мови
Лиш у пристрасті нашій, у снах,
У розбурханій крови?»
Та Єгова мовчав, лише чуть
Лиховіснії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
XV
Підіймалося сонце над степ,
Мов багровеє коло,
І промінням, мов стрілами, тьму
Прошибало й кололо.
У промінні тім Небо-гора,
Мов цариця в пурпурі,
Над всі гори найвища здійма
Свої ребра понурі.
На найвищому шпилі гори,
Вище зломів і кантів,
Хтось недвижно стоїть, мов один
З предковічних гігантів.
Там високо над чвари землі,
Над всі шуми і згуки
Він стоїть і до неба простяг
Розпростертії руки.
У сходовому сяйві небес,
В пурпуровім промінню
Колосальний його силует
Видно геть у пустиню.
І летять із гебрейських шатрів
Затурбовані зори,
Мов гонці, до гіганта того
На осяяні гори.
«Се Мойсей!» – одні одним уста
Промовляють насміло,
Та не вимовлять того, що там
У серцях защеміло.
Се Мойсей на молитві стоїть,
Розмовляючи з Богом,
І молитва та небо боде,
Мов поломінним рогом.
Хоч заціплені міцно уста
І не чуть його мови,
Але серце його розмовля
І кричить до Єгови.
Підіймається сонце, пала
Вся небесная стеля,
І стоїть на молитві Мойсей
Нерухомий, як скеля.
Вже полуденний демон степом
Шле знесилля і змору,
Та Мойсея мов руки чиїсь
Підіймають все вгору.
І схиляється сонце униз
Вже над Фазга вершини,
І ляга величезная тінь
Від вершин на рівнини.
І паде величезная тінь
Від Мойсея востаннє
Аж униз на гебрейські шатри,
Мов батьківське прощаннє.
А по таборі пострах ішов:
«Боже, щоб у сю хвилю
Не закляв нас пророк, бо клятьба
Мала б дивную силу!
Від такої молитви тремтять
Землянії основи,
Тають скелі, як віск, і дрижить
Трон предвічний Єгови.
І як він заклене нас тепер,
І як сонечко сяде,
То весь люд і весь край сей вночі
Без полики пропаде».
XVI
А Мойсей борикався, горів,
Добивався до ціли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлілий.
Захиталася скеля під ним
Із усіма шпилями,
І безтямний лежав він, немов
У колисці у мами.
Якась пісня тужлива над ним
Сумовито бриніла,
І рука колихала його
Пухова, сніжно-біла.
І почулися тихі слова:
«Бідний, бідний мій сину!
Ось що з тебе зробило життя
За маленьку часину!
Чи давно ж я плекала тебе
І водила за руку?
Чи на те ж я дала тебе в світ,
Щоб терпів таку муку?
Скільки зморшків на твоїм чолі!
І зів’яле все тіло!
І волосся, що гладила я,
Наче сніг, побіліло!
А колись ти від мене притьмом
Рвавсь на бої та герці!
Бач, до чого дійшов! А скажи,
Кілько ран в твоїм серці!
Бідна, бідна дитино моя!
Потерпів єси много!
Ще й сьогодні… на сонці весь день!
І пощо було того?
На молитві! В народу свого
І минуле, й будуще
Ти молитвою вникнути рад,—
Ох, дитя невидюще!
Ось я камінь із кручі зіпхну,
І піде він валиться
Від скали до скали, з яру в яр,
І скакати, і биться.
Тут удариться він о зубець,
Розіб’ється на части,
Там з собою ще камінь порве,
Щоб з ним нижче упасти.
Тут покине шматок, там другий,
І летить, і гуркоче,—
І чи зна хто, де кождий шматок
Заспокоїться хоче?
Я тверджу: і Єгова не зна!
І молись хоч і клінно,
А де мусить упасти шматок,
Там впаде неодмінно.
В нім самім його керма і власть,
В нім самім ота сила,
Що назначує місце йому,
Що його сотворила.
І хоч як твій Єгова міцний,
Він ту силу не змінить
І одного сього камінця
У лету він не спинить.
Ось пилок: ледве зір твій його
Добачає тремтіння,
А Єгова не може його
Повернуть в неісніння.
І не може звеліти йому
Йти по шляху не тому,
Як яким його гонить повік
Ота сила, що в ньому.
Се ж пилок! Що ж казать про народ,
Многодушну істоту,
Де в рух мас вносить кожда душа
Частку свойого льоту?
Про Оріона пісню ти чув,
Про гіганта сліпого,
Що, щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
А на плечах поводиря ніс,
Сміхованця-хлопчину,
Що показував шлях йому – все
Інший в кожду годину.
«Ти до сонця веди мене, хло!»
Той вів рано до сходу,
А на південь в полудне, під ніч,—
До західного броду.
А Оріон іде все та йде,
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за світлом, що ось
Йому блисне вже конче.
Через гори і море свій хід
Велетенський простує,
А не зна, що на плечах його
Хлопчик з нього жартує.
Сей Оріон – то людськість уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусиллі спішить
До незримої ціли.
Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
Строїть плани не в міру до сил,
Ціль не в міру до актів,
І жартує з тих планів її
Хлопчик – логіка фактів.
І, як той дивовижний сліпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди йшла,
В те трафля, в що не мірить.
А ти молишся! Бідне дитя!
Де твій розум, де сила!
Ти ж хапаєшся піну благать,
Щоб ріку зупинила!»
XVII
Щось було спочатку в тих словах,
Наче чистії води;
Віяв свіжістю, добрістю з них
Якийсь дух охолоди.
Та помалу душне щось тягло,
Наче самум пустині,
І робилося лячно, немов
В ніч без світла дитині.
І жахнувся Мойсей, і з землі
Підволікся насилу,
І сказав: «Пощо мучиш мене,
Поки ляжу в могилу?
Ти не мати моя! 3 твоїх слів
Не любов помічаю.
Ти не мати! О ти Азазель,
Темний демон одчаю.
Відступись! Заклинаю тебе
Тим ім’ям штирочертним!
Я не вірю тобі! Ти брехун,
Хоч ти будь і безсмертним».
І почулися тихі слова:
«Нерозумна дитина!
Ти кленеш мене ним, а я ж сам
Його сили частина.
Що мені твоя вбога клятьба!
Ти б умер із одчаю,
Якби сотую частку лишень
Знав того, що я знаю.
Ти кленеш, як твою сліпоту
Ткнув промінчик пожежі,
В якій я живу й він – понад всі
Часу й простору межі.
Ось розсуну ще крихту тобі
Тіснозорості таму:
Глянь на край той, що він обіцяв
Праотцю Аврааму!»
І заблис увесь захід огнем,
І уся Палестина
Стала видна Мойсею з гори,
Мов широка картина.
А незримий товариш його
Знай потихо говоре:
«Бачиш зеркало чорне внизу?
Се є Мертвеє море.
А по той бік високі шпилі
До небесної стелі
Простягаються круто рядом,—
Се там Кармелю скелі.
Глянь на північ, де гори Сіон —
Євусеї кочують,
А як крикнути добре з гори,
Амореї почують.
Отся срібная стрічка – Йордан
В Мертве море впадає;
Близько устя його Єрихон
Бродового жадає.
Одинока долина над ним,
Та тісняться до неї
Амоніти по сей бік ріки,
По той бік хананеї.
А на заході гори, верхи,
Полонини широкі,
А на північ мале озерце
І знов гори високі.
Ось тобі й Палестина уся,
Край овець і ячменю,
Від Кадеса до Кармеля всю
Мов затулиш у жменю,
Ні шляхів тут широких нема,
Ні до моря проходу!
Де ж тут жить, розвиваться, рости
І множиться народу?»
Та відмовив понуро Мойсей:
«Хто дав з каменя воду,
Той сей край перемінить на рай
Для Свойого народу!»
XVIII
Знов почувся притишений сміх.
«Віра гори ворушить!
Та поглянь сей новий ряд картин:
Те, що статися мусить!
Бач, як сунеться плем’я твоє,
Як Йордан переходить,
Єрихон добуває і скрізь
У річках крові бродить.
Ось століттями йде боротьба
За той шмат Палестини:
Амореї, гебреї, хетта,
Амалик, філістини.
Ось гебрейськеє царство! Що сліз
Коштуватиме й крові!
А заважить у судьбах землі,
Як та муха волові.
І не вспіє воно розцвісти,
Й розлетиться на части,
Щоб у пащу могутніх сусід
Часть за частю упасти.
Ось поглянь, які хмари летять
Від Дамаска й Галаду!
Се йде Ассур, гебреям несе
І руїну, й загладу.
Ось поглянь, червоніють поля,
Труп на трупі усюди:
Се піднявся страшний Вавілон
На загладу Іюди.
Храм Єгови в огні… А сей тлум…
Мов комахи по полю,
Йдуть по тисячу сковані враз
Недобитки в неволю.
Чуєш плач? На руїнах рида
Одинокий розумний,[17]
Що коритися радив врагам,
Щоб не впасти до трумни.
Як же пустка смердить! Але ось
Мов по пітьмі світає…
З тих, що тлумом пішли, подивись,
Як же мало вертає!
Щось дрібненьке ворушиться там,
Коло мурів Салима:
Новий люд, новий бог, новий храм,
Нова сила незрима.
І росте воно, б’ється в біді
І чіпляється грунту,
Мов будяк той низький і ціпкий,
Все готовий до бунту.
Понад голови люду того
Йдуть всесвітнії бурі,
Панства, царства встають і падуть,
Мов фантоми понурі.