Дюруа пробурмотів, спинившись на порозі:
– Вибачте, будь ласка, я вам заважаю?
А приятель його, сердито повернувши голову, пробурчав:
– Що тобі ще? Швидше, нам ніколи.
Той ніяково пробурмотів:
– Та нічого, вибачте.
Але Форестьє обурено скрикнув:
– Сто чортів, не гай часу! Не прийшов же ти сюди, щоб привітатись.
Тоді Дюруа дуже схвильовано промовив:
– Ні… бачиш… у мене… не виходить ще стаття… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві той раз… що я надіявся… і от прийшов…
Форестьє урвав його на слові:
– Ти глузуєш з людей, зрештою! Так ти уявляєш, що я працюватиму за тебе, а ти тільки до каси в кінці місяця ходитимеш? Ні. Це вже зась!
Молода жінка мовчки курила та посміхалась невиразною ласкавою посмішкою, ніби личкуючи нею свої іронічні думки.
А Дюруа, почервонівши, маячив:
– Вибачте… я гадав… я думав…
І зненацька ясно промовив:
– Прошу ласкаво пробачити мені, пані, і щиро дякую вам ще раз за чудову статтю, що ви мені вчора склали.
Потім уклонився, сказав Шарлеві:
– О третій я буду в редакції.
І вийшов.
Швидко йдучи додому, він бурчав:
– Добре, сам напишу, покажу їм…
Гнів його змагав, і він зразу ж сів писати.
Він продовжив пригоду, що почала пані Форестьє, нагромаджуючи подробиці, позичені з бульварних романів, неймовірні події та пишномовні описи в кострубатому ученському стилі та в унтер-офіцерських виразах. За годину він кінчив статтю, що нагадувала якийсь безглуздий хаос, і впевнено поніс її до «Французького життя».
Перший, кого він здибав, був Сен-Потен, що міцно потиснув йому руку, як спільникові, й спитав:
– Читали мою розмову з китайцем та індусом? Правда ж цікаво? Весь Париж я потішив. А й кінчика їхнього носа не бачив.
Дюруа, нічого ще не читавши, зразу ж узяв газету й переглянув статтю під назвою «Індія та Китай», а репортер показував йому та підкреслював найцікавіші місця.
Прийшов, віддихуючи, Форестьє з діловим і заклопотаним виглядом.
– А, гаразд, ви мені обидва потрібні. І зазначив їм, які політичні інформації треба здобути на вечір. Дюруа подав йому статтю.
– Ось далі про Алжир.
– Гаразд, передам патронові.
На цьому й кінчилось.
Сен-Потен вивів свого нового товариша й сказав йому в коридорі:
– Ви в касі були?
– Ні, навіщо?
– Навіщо? Щоб вам заплатили. Бачите, завжди треба за місяць уперед брати. Невідомо, що станеться.
– Та… це дуже приємно.
– Я познайомлю вас із касиром. Перешкод не буде. Тут добре платять.
І Дюруа одержав своїх двісті франків та двадцять вісім франків за вчорашню статтю; отже, разом з рештою платні по залізниці в його кишені набігло триста сорок франків.
Такої суми він ще ніколи не мав, і йому здавалось, що забагатів набезрік.
Потім Сен-Потен повів його побалакати до кількох редакцій противницьких газет, сподіваючись, що відомості, які їм зібрати доручили, там уже здобуто і він зуміє їх вивідати своїм хитрим красномовством.
Ввечері Дюруа, не маючи вже що робити, задумав одвідати Фолі-Бержер і, набравшись сміливості, підійшов до контроля.
– Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Колись я приходив з паном Форестьє, і він обіцяв залишити мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.
Подивились у список. Його імені там не було. Проте контролер, людина дуже привітна, сказав йому:
– Зверніться все-таки, пане, до директора, і він, певно, уволить ваше прохання.
Його пустили, і він майже зразу ж здибав Рашель, ту жінку, що з собою той раз повів.
Вона підійшла до нього:
– Добридень, котику. Як ся маєш?
– Дуже добре, а ти?
– І я не кепсько. Знаєш, з того дня ти мені двічі наснився.
Дюруа підлещено посміхнувся:
– Ха-ха, що ж це значить?
– Значить, що ти сподобався мені, щиглику, і ми знову почнемо діло, коли тобі до серця.
– Сьогодні, якщо хочеш.
– Гаразд.
– Добре, тільки… – він завагався, трохи зніяковівши від того, що мав казати, – тільки цей раз у мене порожньо: в клубі був і програвся вщент.
Вона глянула йому у вічі, почуваючи брехню інстинктом і досвідом повії, звиклої до крутійства та торгування чоловіків, і сказала:
– Брехун! Знаєш, не добре зі мною так поводитись.
Він ніяково посміхнувся.
– Коли хочеш десять франків, так це все, що в мене лишилось.
Вона відповіла з некорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху:
– Як знаєш, любий, я хочу тільки тебе.
І, глянувши зачарованими очима на молодикові вуса, вона взяла його руку й закохано на неї сперлась:
– Вип’ємо спочатку гренадину. Потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому підемо раненько, правда ж?
Він спав у неї допізна. Уже розвиднилось, коли вийшов, і зараз же загадав купити «Французьке життя».
Тремтячою рукою розгорнув газету, але статті його не було, і він стояв на пішоході, тоскно переглядаючи шпальти, надіючись знайти нарешті те, що шукав.
Прийшов додому й заснув, не роздягаючись.
Кілька годин згодом він прийшов до редакції і з’явився до пана Вальтера.
– Я дуже здивувався, пане, коли не побачив сьогодні в газеті своєї другої статті про Алжир.
Директор підвів голову й сухо відповів:
– Я віддав її перечитати вашому другові Форестьє; він не ухвалив, треба переробити.
Дюруа обурено вийшов, не сказавши й слова, і влетів до кабінету свого приятеля.
– Чому ти не пустив сьогодні мою статтю?
Журналіст курив, одкинувшись на спинку крісла й поклавши на стіл ноги, каляючи закаблуками почату статтю. Він відповів спокійно, стомленим і далеким голосом, що доходив ніби з ями:
– Патрон її не ухвалив і доручив віддати тобі, щоб ти виправив. Он вона.
І показав пальцем на згорнуті аркуші під прес-пап’є.
Дюруа від збентеження не змігся нічого сказати й забрав їх у кишеню. Форестьє тим часом сказав:
– Сьогодні підеш спочатку до префектури…
І зазначив, куди треба сходити й які відомості здобути. Дюруа вийшов, не спромігшись на уїдливе слово, якого марно шукав.
Другого дня він знову приніс статтю. Йому знову було повернуто. Коли її не прийняли і втретє, він зрозумів, що зарвався і тільки Форестьє може йому допомогти.
Тож він не нагадував більше про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким та хитрим, коли так треба, та ревно виконував свої репортерські обов’язки, сподіваючись кращих часів.
Він познайомився з театральними та політичними лаштунками, коридорами та передвітальнями державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах та з похмурими фізіономіями заспаних швейцарів.
Мав постійні зносини з міністрами, швейцарами, генералами, поліцаями, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, зводниками, шахраями, світськими людьми, шулерами, візниками, прислужниками в кав’ярнях та з багатьма іншими, став зацікавленим, але байдужим до всіх приятелем, не відрізняючи їх у пошані, міряючи їх на одну міру, цінуючи їх з одного погляду, бо бачився з ними всіма щодня й щогодини з тим самим наміром і розмовляв з ними всіма про ті самі службові справи. Він сам порівнював себе до людини, що перекуштувала всяких вин і не відрізняє вже шато-марго від аржантейля.
Невдовзі він став визначним репортером, певним у інформаціях, хитрим, моторним, спритним, – справжнім скарбом для газети, як казав пан Вальтер, що знався на співробітниках.
Тим часом платили йому тільки по десять сантимів від рядка й двісті франків утримання, а що життя на бульварах, по кав’ярнях та ресторанах коштує дорого, то грошей він ніколи не мав і впадав у розпуку від злиднів.
«Тут фокус якийсь є», – думав він, бачачи, що в декого з товаришів не переводиться золото, але не міг дорозумітися, яких таємних заходів вони вживають, щоб здобутись на такий добробут. І він заздро підозрював тут невідомі й непевні способи, якісь послуги, цілу вироблену систему контрабанди. Отже, йому теж треба викрити таємницю, пристати до мовчазної спілки й приєднатись до товаришів, що діляться без нього.
І ввечері, дивлячись із вікна на потяги, він часто обмірковував, на які способи і йому б узятись.
V
– Вибачте, будь ласка, я вам заважаю?
А приятель його, сердито повернувши голову, пробурчав:
– Що тобі ще? Швидше, нам ніколи.
Той ніяково пробурмотів:
– Та нічого, вибачте.
Але Форестьє обурено скрикнув:
– Сто чортів, не гай часу! Не прийшов же ти сюди, щоб привітатись.
Тоді Дюруа дуже схвильовано промовив:
– Ні… бачиш… у мене… не виходить ще стаття… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві той раз… що я надіявся… і от прийшов…
Форестьє урвав його на слові:
– Ти глузуєш з людей, зрештою! Так ти уявляєш, що я працюватиму за тебе, а ти тільки до каси в кінці місяця ходитимеш? Ні. Це вже зась!
Молода жінка мовчки курила та посміхалась невиразною ласкавою посмішкою, ніби личкуючи нею свої іронічні думки.
А Дюруа, почервонівши, маячив:
– Вибачте… я гадав… я думав…
І зненацька ясно промовив:
– Прошу ласкаво пробачити мені, пані, і щиро дякую вам ще раз за чудову статтю, що ви мені вчора склали.
Потім уклонився, сказав Шарлеві:
– О третій я буду в редакції.
І вийшов.
Швидко йдучи додому, він бурчав:
– Добре, сам напишу, покажу їм…
Гнів його змагав, і він зразу ж сів писати.
Він продовжив пригоду, що почала пані Форестьє, нагромаджуючи подробиці, позичені з бульварних романів, неймовірні події та пишномовні описи в кострубатому ученському стилі та в унтер-офіцерських виразах. За годину він кінчив статтю, що нагадувала якийсь безглуздий хаос, і впевнено поніс її до «Французького життя».
Перший, кого він здибав, був Сен-Потен, що міцно потиснув йому руку, як спільникові, й спитав:
– Читали мою розмову з китайцем та індусом? Правда ж цікаво? Весь Париж я потішив. А й кінчика їхнього носа не бачив.
Дюруа, нічого ще не читавши, зразу ж узяв газету й переглянув статтю під назвою «Індія та Китай», а репортер показував йому та підкреслював найцікавіші місця.
Прийшов, віддихуючи, Форестьє з діловим і заклопотаним виглядом.
– А, гаразд, ви мені обидва потрібні. І зазначив їм, які політичні інформації треба здобути на вечір. Дюруа подав йому статтю.
– Ось далі про Алжир.
– Гаразд, передам патронові.
На цьому й кінчилось.
Сен-Потен вивів свого нового товариша й сказав йому в коридорі:
– Ви в касі були?
– Ні, навіщо?
– Навіщо? Щоб вам заплатили. Бачите, завжди треба за місяць уперед брати. Невідомо, що станеться.
– Та… це дуже приємно.
– Я познайомлю вас із касиром. Перешкод не буде. Тут добре платять.
І Дюруа одержав своїх двісті франків та двадцять вісім франків за вчорашню статтю; отже, разом з рештою платні по залізниці в його кишені набігло триста сорок франків.
Такої суми він ще ніколи не мав, і йому здавалось, що забагатів набезрік.
Потім Сен-Потен повів його побалакати до кількох редакцій противницьких газет, сподіваючись, що відомості, які їм зібрати доручили, там уже здобуто і він зуміє їх вивідати своїм хитрим красномовством.
Ввечері Дюруа, не маючи вже що робити, задумав одвідати Фолі-Бержер і, набравшись сміливості, підійшов до контроля.
– Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Колись я приходив з паном Форестьє, і він обіцяв залишити мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.
Подивились у список. Його імені там не було. Проте контролер, людина дуже привітна, сказав йому:
– Зверніться все-таки, пане, до директора, і він, певно, уволить ваше прохання.
Його пустили, і він майже зразу ж здибав Рашель, ту жінку, що з собою той раз повів.
Вона підійшла до нього:
– Добридень, котику. Як ся маєш?
– Дуже добре, а ти?
– І я не кепсько. Знаєш, з того дня ти мені двічі наснився.
Дюруа підлещено посміхнувся:
– Ха-ха, що ж це значить?
– Значить, що ти сподобався мені, щиглику, і ми знову почнемо діло, коли тобі до серця.
– Сьогодні, якщо хочеш.
– Гаразд.
– Добре, тільки… – він завагався, трохи зніяковівши від того, що мав казати, – тільки цей раз у мене порожньо: в клубі був і програвся вщент.
Вона глянула йому у вічі, почуваючи брехню інстинктом і досвідом повії, звиклої до крутійства та торгування чоловіків, і сказала:
– Брехун! Знаєш, не добре зі мною так поводитись.
Він ніяково посміхнувся.
– Коли хочеш десять франків, так це все, що в мене лишилось.
Вона відповіла з некорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху:
– Як знаєш, любий, я хочу тільки тебе.
І, глянувши зачарованими очима на молодикові вуса, вона взяла його руку й закохано на неї сперлась:
– Вип’ємо спочатку гренадину. Потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому підемо раненько, правда ж?
Він спав у неї допізна. Уже розвиднилось, коли вийшов, і зараз же загадав купити «Французьке життя».
Тремтячою рукою розгорнув газету, але статті його не було, і він стояв на пішоході, тоскно переглядаючи шпальти, надіючись знайти нарешті те, що шукав.
Прийшов додому й заснув, не роздягаючись.
Кілька годин згодом він прийшов до редакції і з’явився до пана Вальтера.
– Я дуже здивувався, пане, коли не побачив сьогодні в газеті своєї другої статті про Алжир.
Директор підвів голову й сухо відповів:
– Я віддав її перечитати вашому другові Форестьє; він не ухвалив, треба переробити.
Дюруа обурено вийшов, не сказавши й слова, і влетів до кабінету свого приятеля.
– Чому ти не пустив сьогодні мою статтю?
Журналіст курив, одкинувшись на спинку крісла й поклавши на стіл ноги, каляючи закаблуками почату статтю. Він відповів спокійно, стомленим і далеким голосом, що доходив ніби з ями:
– Патрон її не ухвалив і доручив віддати тобі, щоб ти виправив. Он вона.
І показав пальцем на згорнуті аркуші під прес-пап’є.
Дюруа від збентеження не змігся нічого сказати й забрав їх у кишеню. Форестьє тим часом сказав:
– Сьогодні підеш спочатку до префектури…
І зазначив, куди треба сходити й які відомості здобути. Дюруа вийшов, не спромігшись на уїдливе слово, якого марно шукав.
Другого дня він знову приніс статтю. Йому знову було повернуто. Коли її не прийняли і втретє, він зрозумів, що зарвався і тільки Форестьє може йому допомогти.
Тож він не нагадував більше про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким та хитрим, коли так треба, та ревно виконував свої репортерські обов’язки, сподіваючись кращих часів.
Він познайомився з театральними та політичними лаштунками, коридорами та передвітальнями державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах та з похмурими фізіономіями заспаних швейцарів.
Мав постійні зносини з міністрами, швейцарами, генералами, поліцаями, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, зводниками, шахраями, світськими людьми, шулерами, візниками, прислужниками в кав’ярнях та з багатьма іншими, став зацікавленим, але байдужим до всіх приятелем, не відрізняючи їх у пошані, міряючи їх на одну міру, цінуючи їх з одного погляду, бо бачився з ними всіма щодня й щогодини з тим самим наміром і розмовляв з ними всіма про ті самі службові справи. Він сам порівнював себе до людини, що перекуштувала всяких вин і не відрізняє вже шато-марго від аржантейля.
Невдовзі він став визначним репортером, певним у інформаціях, хитрим, моторним, спритним, – справжнім скарбом для газети, як казав пан Вальтер, що знався на співробітниках.
Тим часом платили йому тільки по десять сантимів від рядка й двісті франків утримання, а що життя на бульварах, по кав’ярнях та ресторанах коштує дорого, то грошей він ніколи не мав і впадав у розпуку від злиднів.
«Тут фокус якийсь є», – думав він, бачачи, що в декого з товаришів не переводиться золото, але не міг дорозумітися, яких таємних заходів вони вживають, щоб здобутись на такий добробут. І він заздро підозрював тут невідомі й непевні способи, якісь послуги, цілу вироблену систему контрабанди. Отже, йому теж треба викрити таємницю, пристати до мовчазної спілки й приєднатись до товаришів, що діляться без нього.
І ввечері, дивлячись із вікна на потяги, він часто обмірковував, на які способи і йому б узятись.
V
Минуло два місяці, заходив вересень, а швидка фортуна, якої Дюруа сподівався, щось дуже, на його думку, барилась. Найбільше турбувався він непомітністю свого становища й не добачав шляху, яким вибитись на верховини, де знаходять шанобу та гроші. Він ніби замкнений був у своєму непомітному репортерському ділі, замурований у ньому невихідно. Його цінили, але поводились з ним відповідно до його рангу. Навіть Форестьє, якому він силу послуг зробив, не запрошував уже його до обіду, ставився до нього, як до підлеглого, хоч і називав на «ти» як приятеля.
Щоправда, вряди-годи Дюруа щастило при нагоді вміщати статейку, і, набувши в роботі легкості пера й такту, якого бракувало йому, коли писав другий нарис про Алжир, він не боявся вже відмови на свої дописи. Але від них до самостійних статей та знавецьких розправ на політичні теми була така ж відстань, як між візником та паном на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало його, що двері світських домів були йому зачинені; що ніде не трактували його за рівного та й з жінками не випадало йому ближче зійтися, хоч декотрі відомі актриси часом приймали в справах дуже зацікавлено й незмушено.
До того ж він з досвіду знав, що всі вони, світські й комедіантки, мають до нього особливий потяг, раптову приязнь, і почував нетерплячку стриноженого коня, не знаючи тих, від кого його майбутність могла залежати.
Не раз збирався він одвідати пані Форестьє, але згадка про останню зустріч спиняла, принижувала його; та крім того, він чекав, що й сам чоловік його запросить. Тоді згадав про пані де Марель, згадав, що вона просила його заходити, і з’явився до неї якось вільної днини.
– Я завжди до третьої вдома, – казала вона.
Він подзвонив до неї о пів на третю.
Вона жила на вулиці Верней, на п’ятому.
На дзвінок вийшла розпатлана покоївка й сказала, пов’язуючи чепчика:
– Пані вдома, тільки не знаю, чи встала вона.
Й розчинила до вітальні двері, що й так були непричинені.
Дюруа зайшов. Кімната була велика, але мало й недбало умебльована. Вицвілі старі крісла стояли рядком коло стін, як служниця їх упорядкувала, бо ні в чому не почувалось дбайливості елегантної жінки, що своє помешкання любить. Чотири вбогі картини, де змальовано човна на річці, корабля на морі, вітряка серед долини та дроворуба в лісі, висіли на мотузках, ще й косо, крім того. Давно вже, мабуть, висіли вони отак перед байдужими очима господині.
Дюруа сів і почав чекати. Довго чекав. Потім розчинились двері й убігла пані де Марель у японському пеньюарі з рожевого шовку, розшитому золотими краєвидами, синіми квітками й білими пташками, і скрикнула:
– Уявіть, я ще лежала! Як мило, що ви прийшли! Я певна була, що ви мене забули.
Вона в захваті простягла йому обидві руки, й Дюруа, почуваючи себе вільно в скромному помешканні, взяв їх, але поцілував одну, як зробив колись Норбер де Варен.
Вона припросила його сідати, потім сказала, оглядаючи його з голови до п’ят:
– Як ви змінились! Покращали з вигляду. Париж вам на користь. Ну, розповідайте новини.
І зразу ж почали розмову, ніби давніми знайомими були, почуваючи між себе зародження раптової приязні, почуваючи той доплив довір’я, інтимності та захоплення, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі й походження.
Зненацька молода жінка здивовано спинилась:
– Чудно, що я так з вами розмовляю. Мені здається, ніби знаю вас уже років з десять. Мабуть, ми друзями будемо. Згода?
– Безперечно, – відповів він, а посмішка його сказала ще більше.
Вона здавалась йому дуже спокусливою в блискучому м’якому пеньюарі, не такою витонченою, як пані Форестьє в білому, не такою гнучкою та ніжною, зате збуднішою й гострішою.
Коли бачив пані Форестьє з її нерухомою, граційною посмішкою, що водночас і вабила, і спиняла, що немов казала: «Ви подобаєтесь мені», та заразом: «Бережіться», і якої справжнього змісту не можна було збагнути, – тоді йому хотілось передусім упасти до її ніг, цілувати тонке мереживо на корсажі й дихати пахучим теплом, що знімалось з-над грудей. А коло пані де Марель почував грубіше, певніше бажання, що тремтіло в його руках перед опуклими обрисами легкого шовку.
Вона говорила безперестань, пересипаючи свою балачку легкими дотепами, до них була вправна, як той майстер, котрий уміє опанувати складну роботу, дивуючи інших своєю спритністю. Він слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати. Можна чудову паризьку хроніку написати, коли навести її на розмову про злободенні події».
Але у двері тихо-тихесенько постукали.
– Можна! – гукнула пані де Марель.
З’явилась дівчинка, підійшла просто до Дюруа й подала йому руку.
Мати здивовано прошепотіла:
– Це справжня перемога. Не пізнаю її.
Молодик, поцілувавши дитину, посадив її поруч і почав серйозно та ласкаво розпитувати, що вона поробляла, відколи вони не бачились. Вона відповідала тоненьким флейтовим голосом з поважністю дорослої.
Годинник продзвонив третю. Журналіст підвівся.
– Приходьте частіше, – сказала пані де Марель, – говоритимемо, як сьогодні; я завжди буду рада. А чому вас у Форестьє не видно?
Він відповів:
– О, це дрібниці! Діла багато. Сподіваюсь, що здибаємось у них цими днями.
І пішов з невиразною надією в серці.
Форестьє він нічого про цей візит не сказав.
Але наступними днями його не покидав спогад, ба більше, ніж спогад, – якесь відчуття нереальної і невідступної присутності тієї жінки. Йому здавалось, що він уже трохи нею заволодів, бо образ її тіла стояв йому в очах і зачарування її вдачею лишилось у його серці, її образ не давав йому спокою, як трапляється це іноді після того, коли перебудеш з кимсь чудові години. Так ніби підпав під дивну, інтимну, невиразну й хвильну владу, чарівну своєю таємничістю.
За кілька днів він зробив і другий візит.
Покоївка провела його до вітальні, і назустріч йому вийшла Лоріна. Вона вже не руку подала, а зразу підставила своє чоло й сказала:
– Мама просила вас почекати. Вона вийде за чверть години, бо ще не одягнена. Тим часом я буду вам до товариства.
Церемонне поводження дівчинки тішило Дюруа, і він одповів:
– Чудово, панно, мені дуже приємно бути з вами чверть години, але попереджаю вас, що я зовсім не серйозний і граюсь цілісінький день; пропоную вам погратися в «кицьку на сідалі».
Дівчинка була вражена, потім посміхнулась, як справжня жінка, на вигадку, що її зніяковила й здивувала.
– В хаті не можна гратися, – прошепотіла вона.
– Мені байдуже, – провадив він. – Я скрізь граюся. Ну, ловіть мене.
І почав кружляти коло столу, підбурюючи її ганятись, а вона ходила за ним, посміхаючись з ввічливою вибачливістю, часом руку простягала, щоб схопити його, але бігати не зважувалась.
Він спинявся, пригинався, а коли вона підходила дрібно й непевно, підплигував, як чортик із скриньки, і прожогом кидався в другий кінець вітальні. Це розворушило її, вона засміялась нарешті й, розпалившись, пустилась за ним бігцем, радісно й боязко гукаючи, коли здавалось їй, що наздогнала. Загороджуючи їй дорогу, він підставляв стілець, вона крутилась коло нього, потім він кидав його й хапав іншого. Лоріна вже бігала, захопившись утіхою нової гри, почервоніла й метушилась у дитячому захваті після кожної втечі, хитрості та виверту свого товариша.
Ось вона вже зовсім спіймала його, а він схопив її на руки, підкинув до стелі і крикнув:
– Кицька на сідалі!
Зачарована дівчинка бовтала ногами, щоб вирватись, і сміялась від щирого серця.
Вийшла пані де Марель, геть спантеличена.
– Ах, Лоріна… Лоріна грається… Ви чарівник, добродію!
Він поставив дитину, поцілував матері руку, і вони сіли втрьох, дівчинка посередині, їм хотілося побалакати, але Лоріна, така мовчазна звичайно, тепер від захвату говорила без угаву, і її довелось вирядити до дитячої.
Вона пішла мовчки, але з слізьми на очах.
Коли лишились самі, пані де Марель знизила голос:
– Ви знаєте, у мене великий план, і я думала про вас. От що: я обідаю щотижня у Форестьє і коли-не-коли частую їх натомість у ресторані. Не люблю приймати в себе, не створена я для цього, та, крім того, й не розуміюсь ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому. Люблю вільно жити. Так я запрошую їх вряди-годи до ресторану, але втрьох нам не дуже весело, а мої знайомі з ними не знаються. Ви ж розумієте, я прошу вас бути з нами в суботу, – ми зберемося у кав’ярні Ріш, о пів на восьму. Знаєте, де це?
Він радо погодився. Вона казала:
– Нас буде тільки четверо, пара на пару. Для нас, жінок, ці незвичні маленькі бенкети дуже втішні.
На ній була темно-каштанова сукня, вона визивно й кокетно облягала її стан, стегна, груди та руки, і Дюруа якийсь невиразний подив брав, якась незрозуміла ніяковість від розбрату між її старанним і добірним убранням та видимою недбайливістю до свого помешкання. Все, що одягало її тіло, що торкалось його інтимно й безпосередньо, було ніжне й тонке, але все інше її не обходило.
Він покинув її, зберігаючи, як і той раз, відчуття її незримої присутності, що іноді доходило до галюцинації. І дедалі нетерплячіше чекав призначеного для обіду дня.
Взявши вдруге в зажиток чорного фрака, бо кошти ще не дозволяли йому придбати вечірнього костюма, він перший з’явився до місця на кілька хвилин передчасно.
Його провели на третій поверх до маленької кімнати в червоних шпалерах, що виходила на бульвар своїм єдиним вікном.
На прямокутному столі, з чотирма накриттями лежала біла скатертина, така блискуча, що здавалась налакованою, а шклянки, срібло та грільня весело мінились під вогнем дванадцяти свічок у двох високих свічниках.
У вікно видко було велику пляму ясного зела – листу на деревах, освітленого яскравим світлом окремих кабінетів.
Дюруа сів на низеньку канапу, червону, під колір шпалер, і старі пружини ввігнулись під ним так безсило, мов він у яму провалився. У всьому розлогому будинкові він чув невиразний гук, той шум великих ресторанів, що створюється від брязкоту посуду та срібла, хапливої й тихої ходи прислужників по килиму в коридорі й стукоту розчинюваних на мить дверей, що з-за них вихоплюється гомін тісних кімнат, де сидять, обідаючи, люди. Увійшов Форестьє і потиснув йому руку з щирою приязню, якої ніколи не виявляв у редакції «Французького життя».
– Дами наші прийдуть разом, – сказав він. – Що за чудова річ оці обіди!
Потім оглянув стола, погасив відразу газовий ріжок, що блимав, як нічник, зачинив одну половину вікна через протяг і вибрав собі затишне місце, заявивши:
– Мушу берегтися; місяць мені краще було, а ось знову погіршало. Застудився у вівторок, коли з театру вийшов.
Двері розчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли жінки в вуалях, закутані, обережні, чарівною таємничою ходою, властивою їм у місцях, що мають непевну славу.
Коли Дюруа вітався з пані Форестьє, вона покартала його, що він не заходить, і додала, посміхаючись до приятельки:
– Звичайно, ви волієте краще пані де Марель, для неї у вас знаходиться час.
Потім усі посідали, і метрдотель подав Форестьє картку вин.
– Давайте чоловікам, що хочете, – скрикнула пані де Марель, – а нам замороженого шампанського, найкращого, ніжного шампанського, та й більш нічого.
А коли слуга вийшов, заявила, збуджено сміючись:
– Хочу сьогодні сп’яніти; ми влаштуємо тут бенкет, справжній бенкет.
Форестьє, ніби й не чуючи її, спитав:
– Ви нічого не маєте, щоб зачинити вікно? Мені уже кілька днів заклало в грудях.
– Ні, прошу.
Він зачинив і другу половинку й сів, заспокоївшись та прояснівши.
Дружина його замислено мовчала й не підводила від столу очей, усміхаючись тією невиразною усмішкою, що, здається, завжди обіцяє й тільки ошукує.
Подали крихітні й масні остендські устриці, схожі на маленькі вушка, – вони танули між піднебінням та язиком, як солоні цукерки.
Потім після супу подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і гості почали балачку.
Говорили спочатку про скандальну подію, що наробила шелесту, – історію зі світською жінкою, яку приятель чоловіка її застав у окремому кабінеті, де вона вечеряла з чужоземним князем.
Форестьє дуже з цієї пригоди сміявся, а жінки казали, що той нескромний балакун – негідник і мерзотник. Дюруа теж був їхньої думки і голосно заявив, що в таких справах кожен чоловік – чи дійова особа він там, чи вірник, чи простий свідок, – мусить мовчати, як домовина. Він додав:
– Яке чарівне було б життя, коли б ми могли покладатись на цілковиту обопільну скромність. Часто, дуже часто, майже завжди жінок якраз і спиняє страх, що таємниця їхня виявиться.
І спитав посміхаючись:
– Хіба ж не правда? Скільки жінок віддалося б раптовому бажанню, несподіваній, хвилинній, безтямній примсі й любовній фантазії, коли б не боялись заплатити ганебним скандалом та гіркими слізьми за коротке й легеньке щастя.
Говорив він палко й переконано, немов справу, свою справу обороняв, немов казав:
– Зі мною нема чого боятися. Спробуйте, то побачите.
Вони дивились на нього обидві, заохочуючи його поглядом, уважаючи, що говорить він добре й правдиво, потверджуючи дружньою мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок не довго встояла б перед певністю таємниці.
А Форестьє, що розлігся на канапі, підібгавши під себе одну ногу й заткнувши за жилета серветку, щоб не заляпати фрака, промовив зненацька, переконано й скептично засміявшись:
– Авжеж, вони надолужили б, аби певні були мовчанки. Сто чортів! Бідні чоловіки!
Мова пішла про любов. Не визнаючи її за вічну, Дюруа вважав, що вона може бути довга, може створити щирий зв’язок, ніжну приязнь, довіру! Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався на болісні ревнощі, драми, сцени та страждання, що майже завжди супроводять розрив.
Коли замовк, пані де Марель зітхнула:
– Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її надмірними вимогами.
Пані Форестьє додала, граючись ножем:
– Так… так… гарно бути любленою.
Здавалось, що мрія її полинула десь далі, що вона думала про щось, чого не зважувалась висловити.
Далі страви не приносили, і вони попивали вряди-годи шампанське, жуючи шкуринку з круглих хлібців. І думка про любов проймала їх поволі й нестримно, п’янила помалу їхні душі, як ясне вино, що падало по краплі їм у горло, запалювало їхню кров і хвилювало душу.
Принесли телячі котлети, ніжні й пухкі, розкладені на густому ложі дрібних гостролистих шпарагів.
– А, чорт, то гарна річ! – скрикнув Форестьє.
Всі їли поволі, смакуючи добірне м’ясо й жирну, як вершки, городину. Дюруа провадив:
– Коли я полюблю жінку, тоді нічого для мене не існує.
Сказав це переконливо, захоплюючись думкою про насолоду кохання під впливом насолоди від смачної їжі. Пані Форестьє прошепотіла, своїм звичаєм, байдуже:
– Ні з чим не можна порівняти щастя від першого рукостискання, коли одна рука питає: «Любиш мене?», а друга відповідає: «Так, люблю».
Пані де Марель, що знову випила хильцем шампанського, весело сказала, ставлячи келих:
– Я не така платонічна.
Всі засміялись, ухваливши її слова, і очі у всіх заблищали.
Форестьє ліг на канапу, розкинув на подушки руки й сказав поважно:
– Така щирість робить вам честь і доводить, що жінка з вас практична. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?
Вона поволі, з безмежною зневагою знизала плечима й сказала ясно:
– У пана де Мареля немає про це думки. В нього є… тільки здержливість.
І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила у квітучий сад вишуканого соромітництва.
Це була хвилина влучних натяків, коли словами піднімають завіси, як спідниці, хвилина хитрощів мови, вправного й заличкованого зухвальства, сласного лукавства та речень, то показують оголені образи в завішених виразах, що зводять на очі й на думку раптові видива того, чого не можна сказати, й дають світським людям якусь витончену, таємну любов, якісь нечисті дотики думок, хвильно й чуттєво викликаючи в уяві всі соромні й жадані таємниці обіймів.
Принесли печеню, куріпок і перепелів, солодкий горошок і гусячий паштет, а до нього салату з мереживним листом, що лежала в цебровидній салатниці, як зелений мох. Вони їли все це неуважно, між іншим, цілком захопившись своєю мовою, пірнувши в любовну купелю.
Жінки вкінець розійшлися – пані де Марель з властивим зухвальством, що нагадувало виклик, а пані Форестьє з чарівною стриманістю, чесністю в тоні, в голосі, в посмішці й у всій поставі, що своєю скромністю ще дужче підкреслювала її сміливі слова.
Форестьє, розлігшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і прикидав часом таке грубе й цинічне слівце, що дами, вражені формою, й для форми ніяковіли на дві-три секунди. Пустивши якогось масного дотепа, він додавав:
– Чудово, діти мої. Якщо й далі так триватиме, то наробите дурниць.
Подали десерт, потім каву, і лікери влили в збуджені голови ще важчого й гарячішого хвилювання.
Пані де Марель, як і заявила перед обідом, була п’яна й визнавала це по-жіночому весело, балакучо й граційно, прикидаючись, на втіху гостям, ще п’янішою, ніж насправді була.
Пані Форестьє вже мовчала, може, з обережності, й Дюруа, почуваючи себе надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно себе стримував.
Закурили, і Форестьє зненацька закашлявся.
Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервоніло, він задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:
– Не про мене ці забавки, яке безглуздя!
Увесь настрій його зник від невідступної думки про страшну недугу.
– Ходімо додому, – сказав він.
Пані де Марель подзвонила прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали. Вона спробувала читати, але цифри крутились їй перед очима, й вона передала папірця Дюруа:
– Слухайте, платіть за мене, я нічого не бачу, п’яна дуже.
І кинула йому до рук гаманця.
«Разом» виносило сто тридцять франків. Дюруа переглянув і перевірив рахунки, потім дав дві кредитки, взяв решту й спитав тихо:
– Скільки лишити на чарку?
– Скільки хочете, не знаю.
Він поклав на тарілку п’ять франків і віддав молодій жінці гаманця.
– Дозвольте провести вас? – спитав він.
– Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.
Попрощавшись із подружжям Форестьє, Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.
Він почував її близько коло себе, замкнену разом з ним у чорній скрині, яку коли-не-коли освітлювали зненацька газові ріжки з пішоходів. Почував крізь рукав теплінь її плеча, а не знав, що казати, зовсім не знав, бо владне бажання схопити її в обійми паралізувало йому розум.
«Якщо зважусь, що вона тоді?» – думав він. Спогад про сороміцтва, за обідом говорені, підбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.
Вона теж мовчала, нерухомо відхилившись у своєму кутку. Він подумав би, що вона спить, якби очі її не блищали раз у раз, коли промінь світла падав у карету.
«Що вона думає?» Він добре тямив, що говорити не можна, що слово, одно слово, урвавши тишу, може зіпсувати все; але сміливості йому бракувало, сміливості на раптовий і грубий вчинок.
Зненацька вона поворухнула ногою. Від цього ледве примітного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може й поклику, його дрожем пройняло з голови до ніг, він обернувся вмить і кинувся на неї, шукаючи устами рота й руками – голого тіла.
Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитись, пручатись, відіпхнути його, потім здалася, немов сили їй не стало далі опиратись.
Але карета незабаром спинилась коло будинку, де вона жила, й Дюруа від здивування не міг добрати жагучих слів, щоб подякувати їй, благословити її та висловити свою любов. Тим часом вона не підводилась, навіть не ворушилась, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, боячись, щоб візник чого не подумав, вийшов перший і подав їй руку.
Нарешті вона вийшла, хитаючись, мовчки. Він подзвонив і, коли двері розчинились, спитав, тремтячи:
– Коли ми побачимось?
Вона шепнула так тихо, що він насилу розібрав:
Щоправда, вряди-годи Дюруа щастило при нагоді вміщати статейку, і, набувши в роботі легкості пера й такту, якого бракувало йому, коли писав другий нарис про Алжир, він не боявся вже відмови на свої дописи. Але від них до самостійних статей та знавецьких розправ на політичні теми була така ж відстань, як між візником та паном на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало його, що двері світських домів були йому зачинені; що ніде не трактували його за рівного та й з жінками не випадало йому ближче зійтися, хоч декотрі відомі актриси часом приймали в справах дуже зацікавлено й незмушено.
До того ж він з досвіду знав, що всі вони, світські й комедіантки, мають до нього особливий потяг, раптову приязнь, і почував нетерплячку стриноженого коня, не знаючи тих, від кого його майбутність могла залежати.
Не раз збирався він одвідати пані Форестьє, але згадка про останню зустріч спиняла, принижувала його; та крім того, він чекав, що й сам чоловік його запросить. Тоді згадав про пані де Марель, згадав, що вона просила його заходити, і з’явився до неї якось вільної днини.
– Я завжди до третьої вдома, – казала вона.
Він подзвонив до неї о пів на третю.
Вона жила на вулиці Верней, на п’ятому.
На дзвінок вийшла розпатлана покоївка й сказала, пов’язуючи чепчика:
– Пані вдома, тільки не знаю, чи встала вона.
Й розчинила до вітальні двері, що й так були непричинені.
Дюруа зайшов. Кімната була велика, але мало й недбало умебльована. Вицвілі старі крісла стояли рядком коло стін, як служниця їх упорядкувала, бо ні в чому не почувалось дбайливості елегантної жінки, що своє помешкання любить. Чотири вбогі картини, де змальовано човна на річці, корабля на морі, вітряка серед долини та дроворуба в лісі, висіли на мотузках, ще й косо, крім того. Давно вже, мабуть, висіли вони отак перед байдужими очима господині.
Дюруа сів і почав чекати. Довго чекав. Потім розчинились двері й убігла пані де Марель у японському пеньюарі з рожевого шовку, розшитому золотими краєвидами, синіми квітками й білими пташками, і скрикнула:
– Уявіть, я ще лежала! Як мило, що ви прийшли! Я певна була, що ви мене забули.
Вона в захваті простягла йому обидві руки, й Дюруа, почуваючи себе вільно в скромному помешканні, взяв їх, але поцілував одну, як зробив колись Норбер де Варен.
Вона припросила його сідати, потім сказала, оглядаючи його з голови до п’ят:
– Як ви змінились! Покращали з вигляду. Париж вам на користь. Ну, розповідайте новини.
І зразу ж почали розмову, ніби давніми знайомими були, почуваючи між себе зародження раптової приязні, почуваючи той доплив довір’я, інтимності та захоплення, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі й походження.
Зненацька молода жінка здивовано спинилась:
– Чудно, що я так з вами розмовляю. Мені здається, ніби знаю вас уже років з десять. Мабуть, ми друзями будемо. Згода?
– Безперечно, – відповів він, а посмішка його сказала ще більше.
Вона здавалась йому дуже спокусливою в блискучому м’якому пеньюарі, не такою витонченою, як пані Форестьє в білому, не такою гнучкою та ніжною, зате збуднішою й гострішою.
Коли бачив пані Форестьє з її нерухомою, граційною посмішкою, що водночас і вабила, і спиняла, що немов казала: «Ви подобаєтесь мені», та заразом: «Бережіться», і якої справжнього змісту не можна було збагнути, – тоді йому хотілось передусім упасти до її ніг, цілувати тонке мереживо на корсажі й дихати пахучим теплом, що знімалось з-над грудей. А коло пані де Марель почував грубіше, певніше бажання, що тремтіло в його руках перед опуклими обрисами легкого шовку.
Вона говорила безперестань, пересипаючи свою балачку легкими дотепами, до них була вправна, як той майстер, котрий уміє опанувати складну роботу, дивуючи інших своєю спритністю. Він слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати. Можна чудову паризьку хроніку написати, коли навести її на розмову про злободенні події».
Але у двері тихо-тихесенько постукали.
– Можна! – гукнула пані де Марель.
З’явилась дівчинка, підійшла просто до Дюруа й подала йому руку.
Мати здивовано прошепотіла:
– Це справжня перемога. Не пізнаю її.
Молодик, поцілувавши дитину, посадив її поруч і почав серйозно та ласкаво розпитувати, що вона поробляла, відколи вони не бачились. Вона відповідала тоненьким флейтовим голосом з поважністю дорослої.
Годинник продзвонив третю. Журналіст підвівся.
– Приходьте частіше, – сказала пані де Марель, – говоритимемо, як сьогодні; я завжди буду рада. А чому вас у Форестьє не видно?
Він відповів:
– О, це дрібниці! Діла багато. Сподіваюсь, що здибаємось у них цими днями.
І пішов з невиразною надією в серці.
Форестьє він нічого про цей візит не сказав.
Але наступними днями його не покидав спогад, ба більше, ніж спогад, – якесь відчуття нереальної і невідступної присутності тієї жінки. Йому здавалось, що він уже трохи нею заволодів, бо образ її тіла стояв йому в очах і зачарування її вдачею лишилось у його серці, її образ не давав йому спокою, як трапляється це іноді після того, коли перебудеш з кимсь чудові години. Так ніби підпав під дивну, інтимну, невиразну й хвильну владу, чарівну своєю таємничістю.
За кілька днів він зробив і другий візит.
Покоївка провела його до вітальні, і назустріч йому вийшла Лоріна. Вона вже не руку подала, а зразу підставила своє чоло й сказала:
– Мама просила вас почекати. Вона вийде за чверть години, бо ще не одягнена. Тим часом я буду вам до товариства.
Церемонне поводження дівчинки тішило Дюруа, і він одповів:
– Чудово, панно, мені дуже приємно бути з вами чверть години, але попереджаю вас, що я зовсім не серйозний і граюсь цілісінький день; пропоную вам погратися в «кицьку на сідалі».
Дівчинка була вражена, потім посміхнулась, як справжня жінка, на вигадку, що її зніяковила й здивувала.
– В хаті не можна гратися, – прошепотіла вона.
– Мені байдуже, – провадив він. – Я скрізь граюся. Ну, ловіть мене.
І почав кружляти коло столу, підбурюючи її ганятись, а вона ходила за ним, посміхаючись з ввічливою вибачливістю, часом руку простягала, щоб схопити його, але бігати не зважувалась.
Він спинявся, пригинався, а коли вона підходила дрібно й непевно, підплигував, як чортик із скриньки, і прожогом кидався в другий кінець вітальні. Це розворушило її, вона засміялась нарешті й, розпалившись, пустилась за ним бігцем, радісно й боязко гукаючи, коли здавалось їй, що наздогнала. Загороджуючи їй дорогу, він підставляв стілець, вона крутилась коло нього, потім він кидав його й хапав іншого. Лоріна вже бігала, захопившись утіхою нової гри, почервоніла й метушилась у дитячому захваті після кожної втечі, хитрості та виверту свого товариша.
Ось вона вже зовсім спіймала його, а він схопив її на руки, підкинув до стелі і крикнув:
– Кицька на сідалі!
Зачарована дівчинка бовтала ногами, щоб вирватись, і сміялась від щирого серця.
Вийшла пані де Марель, геть спантеличена.
– Ах, Лоріна… Лоріна грається… Ви чарівник, добродію!
Він поставив дитину, поцілував матері руку, і вони сіли втрьох, дівчинка посередині, їм хотілося побалакати, але Лоріна, така мовчазна звичайно, тепер від захвату говорила без угаву, і її довелось вирядити до дитячої.
Вона пішла мовчки, але з слізьми на очах.
Коли лишились самі, пані де Марель знизила голос:
– Ви знаєте, у мене великий план, і я думала про вас. От що: я обідаю щотижня у Форестьє і коли-не-коли частую їх натомість у ресторані. Не люблю приймати в себе, не створена я для цього, та, крім того, й не розуміюсь ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому. Люблю вільно жити. Так я запрошую їх вряди-годи до ресторану, але втрьох нам не дуже весело, а мої знайомі з ними не знаються. Ви ж розумієте, я прошу вас бути з нами в суботу, – ми зберемося у кав’ярні Ріш, о пів на восьму. Знаєте, де це?
Він радо погодився. Вона казала:
– Нас буде тільки четверо, пара на пару. Для нас, жінок, ці незвичні маленькі бенкети дуже втішні.
На ній була темно-каштанова сукня, вона визивно й кокетно облягала її стан, стегна, груди та руки, і Дюруа якийсь невиразний подив брав, якась незрозуміла ніяковість від розбрату між її старанним і добірним убранням та видимою недбайливістю до свого помешкання. Все, що одягало її тіло, що торкалось його інтимно й безпосередньо, було ніжне й тонке, але все інше її не обходило.
Він покинув її, зберігаючи, як і той раз, відчуття її незримої присутності, що іноді доходило до галюцинації. І дедалі нетерплячіше чекав призначеного для обіду дня.
Взявши вдруге в зажиток чорного фрака, бо кошти ще не дозволяли йому придбати вечірнього костюма, він перший з’явився до місця на кілька хвилин передчасно.
Його провели на третій поверх до маленької кімнати в червоних шпалерах, що виходила на бульвар своїм єдиним вікном.
На прямокутному столі, з чотирма накриттями лежала біла скатертина, така блискуча, що здавалась налакованою, а шклянки, срібло та грільня весело мінились під вогнем дванадцяти свічок у двох високих свічниках.
У вікно видко було велику пляму ясного зела – листу на деревах, освітленого яскравим світлом окремих кабінетів.
Дюруа сів на низеньку канапу, червону, під колір шпалер, і старі пружини ввігнулись під ним так безсило, мов він у яму провалився. У всьому розлогому будинкові він чув невиразний гук, той шум великих ресторанів, що створюється від брязкоту посуду та срібла, хапливої й тихої ходи прислужників по килиму в коридорі й стукоту розчинюваних на мить дверей, що з-за них вихоплюється гомін тісних кімнат, де сидять, обідаючи, люди. Увійшов Форестьє і потиснув йому руку з щирою приязню, якої ніколи не виявляв у редакції «Французького життя».
– Дами наші прийдуть разом, – сказав він. – Що за чудова річ оці обіди!
Потім оглянув стола, погасив відразу газовий ріжок, що блимав, як нічник, зачинив одну половину вікна через протяг і вибрав собі затишне місце, заявивши:
– Мушу берегтися; місяць мені краще було, а ось знову погіршало. Застудився у вівторок, коли з театру вийшов.
Двері розчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли жінки в вуалях, закутані, обережні, чарівною таємничою ходою, властивою їм у місцях, що мають непевну славу.
Коли Дюруа вітався з пані Форестьє, вона покартала його, що він не заходить, і додала, посміхаючись до приятельки:
– Звичайно, ви волієте краще пані де Марель, для неї у вас знаходиться час.
Потім усі посідали, і метрдотель подав Форестьє картку вин.
– Давайте чоловікам, що хочете, – скрикнула пані де Марель, – а нам замороженого шампанського, найкращого, ніжного шампанського, та й більш нічого.
А коли слуга вийшов, заявила, збуджено сміючись:
– Хочу сьогодні сп’яніти; ми влаштуємо тут бенкет, справжній бенкет.
Форестьє, ніби й не чуючи її, спитав:
– Ви нічого не маєте, щоб зачинити вікно? Мені уже кілька днів заклало в грудях.
– Ні, прошу.
Він зачинив і другу половинку й сів, заспокоївшись та прояснівши.
Дружина його замислено мовчала й не підводила від столу очей, усміхаючись тією невиразною усмішкою, що, здається, завжди обіцяє й тільки ошукує.
Подали крихітні й масні остендські устриці, схожі на маленькі вушка, – вони танули між піднебінням та язиком, як солоні цукерки.
Потім після супу подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і гості почали балачку.
Говорили спочатку про скандальну подію, що наробила шелесту, – історію зі світською жінкою, яку приятель чоловіка її застав у окремому кабінеті, де вона вечеряла з чужоземним князем.
Форестьє дуже з цієї пригоди сміявся, а жінки казали, що той нескромний балакун – негідник і мерзотник. Дюруа теж був їхньої думки і голосно заявив, що в таких справах кожен чоловік – чи дійова особа він там, чи вірник, чи простий свідок, – мусить мовчати, як домовина. Він додав:
– Яке чарівне було б життя, коли б ми могли покладатись на цілковиту обопільну скромність. Часто, дуже часто, майже завжди жінок якраз і спиняє страх, що таємниця їхня виявиться.
І спитав посміхаючись:
– Хіба ж не правда? Скільки жінок віддалося б раптовому бажанню, несподіваній, хвилинній, безтямній примсі й любовній фантазії, коли б не боялись заплатити ганебним скандалом та гіркими слізьми за коротке й легеньке щастя.
Говорив він палко й переконано, немов справу, свою справу обороняв, немов казав:
– Зі мною нема чого боятися. Спробуйте, то побачите.
Вони дивились на нього обидві, заохочуючи його поглядом, уважаючи, що говорить він добре й правдиво, потверджуючи дружньою мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок не довго встояла б перед певністю таємниці.
А Форестьє, що розлігся на канапі, підібгавши під себе одну ногу й заткнувши за жилета серветку, щоб не заляпати фрака, промовив зненацька, переконано й скептично засміявшись:
– Авжеж, вони надолужили б, аби певні були мовчанки. Сто чортів! Бідні чоловіки!
Мова пішла про любов. Не визнаючи її за вічну, Дюруа вважав, що вона може бути довга, може створити щирий зв’язок, ніжну приязнь, довіру! Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався на болісні ревнощі, драми, сцени та страждання, що майже завжди супроводять розрив.
Коли замовк, пані де Марель зітхнула:
– Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її надмірними вимогами.
Пані Форестьє додала, граючись ножем:
– Так… так… гарно бути любленою.
Здавалось, що мрія її полинула десь далі, що вона думала про щось, чого не зважувалась висловити.
Далі страви не приносили, і вони попивали вряди-годи шампанське, жуючи шкуринку з круглих хлібців. І думка про любов проймала їх поволі й нестримно, п’янила помалу їхні душі, як ясне вино, що падало по краплі їм у горло, запалювало їхню кров і хвилювало душу.
Принесли телячі котлети, ніжні й пухкі, розкладені на густому ложі дрібних гостролистих шпарагів.
– А, чорт, то гарна річ! – скрикнув Форестьє.
Всі їли поволі, смакуючи добірне м’ясо й жирну, як вершки, городину. Дюруа провадив:
– Коли я полюблю жінку, тоді нічого для мене не існує.
Сказав це переконливо, захоплюючись думкою про насолоду кохання під впливом насолоди від смачної їжі. Пані Форестьє прошепотіла, своїм звичаєм, байдуже:
– Ні з чим не можна порівняти щастя від першого рукостискання, коли одна рука питає: «Любиш мене?», а друга відповідає: «Так, люблю».
Пані де Марель, що знову випила хильцем шампанського, весело сказала, ставлячи келих:
– Я не така платонічна.
Всі засміялись, ухваливши її слова, і очі у всіх заблищали.
Форестьє ліг на канапу, розкинув на подушки руки й сказав поважно:
– Така щирість робить вам честь і доводить, що жінка з вас практична. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?
Вона поволі, з безмежною зневагою знизала плечима й сказала ясно:
– У пана де Мареля немає про це думки. В нього є… тільки здержливість.
І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила у квітучий сад вишуканого соромітництва.
Це була хвилина влучних натяків, коли словами піднімають завіси, як спідниці, хвилина хитрощів мови, вправного й заличкованого зухвальства, сласного лукавства та речень, то показують оголені образи в завішених виразах, що зводять на очі й на думку раптові видива того, чого не можна сказати, й дають світським людям якусь витончену, таємну любов, якісь нечисті дотики думок, хвильно й чуттєво викликаючи в уяві всі соромні й жадані таємниці обіймів.
Принесли печеню, куріпок і перепелів, солодкий горошок і гусячий паштет, а до нього салату з мереживним листом, що лежала в цебровидній салатниці, як зелений мох. Вони їли все це неуважно, між іншим, цілком захопившись своєю мовою, пірнувши в любовну купелю.
Жінки вкінець розійшлися – пані де Марель з властивим зухвальством, що нагадувало виклик, а пані Форестьє з чарівною стриманістю, чесністю в тоні, в голосі, в посмішці й у всій поставі, що своєю скромністю ще дужче підкреслювала її сміливі слова.
Форестьє, розлігшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і прикидав часом таке грубе й цинічне слівце, що дами, вражені формою, й для форми ніяковіли на дві-три секунди. Пустивши якогось масного дотепа, він додавав:
– Чудово, діти мої. Якщо й далі так триватиме, то наробите дурниць.
Подали десерт, потім каву, і лікери влили в збуджені голови ще важчого й гарячішого хвилювання.
Пані де Марель, як і заявила перед обідом, була п’яна й визнавала це по-жіночому весело, балакучо й граційно, прикидаючись, на втіху гостям, ще п’янішою, ніж насправді була.
Пані Форестьє вже мовчала, може, з обережності, й Дюруа, почуваючи себе надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно себе стримував.
Закурили, і Форестьє зненацька закашлявся.
Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервоніло, він задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:
– Не про мене ці забавки, яке безглуздя!
Увесь настрій його зник від невідступної думки про страшну недугу.
– Ходімо додому, – сказав він.
Пані де Марель подзвонила прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали. Вона спробувала читати, але цифри крутились їй перед очима, й вона передала папірця Дюруа:
– Слухайте, платіть за мене, я нічого не бачу, п’яна дуже.
І кинула йому до рук гаманця.
«Разом» виносило сто тридцять франків. Дюруа переглянув і перевірив рахунки, потім дав дві кредитки, взяв решту й спитав тихо:
– Скільки лишити на чарку?
– Скільки хочете, не знаю.
Він поклав на тарілку п’ять франків і віддав молодій жінці гаманця.
– Дозвольте провести вас? – спитав він.
– Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.
Попрощавшись із подружжям Форестьє, Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.
Він почував її близько коло себе, замкнену разом з ним у чорній скрині, яку коли-не-коли освітлювали зненацька газові ріжки з пішоходів. Почував крізь рукав теплінь її плеча, а не знав, що казати, зовсім не знав, бо владне бажання схопити її в обійми паралізувало йому розум.
«Якщо зважусь, що вона тоді?» – думав він. Спогад про сороміцтва, за обідом говорені, підбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.
Вона теж мовчала, нерухомо відхилившись у своєму кутку. Він подумав би, що вона спить, якби очі її не блищали раз у раз, коли промінь світла падав у карету.
«Що вона думає?» Він добре тямив, що говорити не можна, що слово, одно слово, урвавши тишу, може зіпсувати все; але сміливості йому бракувало, сміливості на раптовий і грубий вчинок.
Зненацька вона поворухнула ногою. Від цього ледве примітного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може й поклику, його дрожем пройняло з голови до ніг, він обернувся вмить і кинувся на неї, шукаючи устами рота й руками – голого тіла.
Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитись, пручатись, відіпхнути його, потім здалася, немов сили їй не стало далі опиратись.
Але карета незабаром спинилась коло будинку, де вона жила, й Дюруа від здивування не міг добрати жагучих слів, щоб подякувати їй, благословити її та висловити свою любов. Тим часом вона не підводилась, навіть не ворушилась, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, боячись, щоб візник чого не подумав, вийшов перший і подав їй руку.
Нарешті вона вийшла, хитаючись, мовчки. Він подзвонив і, коли двері розчинились, спитав, тремтячи:
– Коли ми побачимось?
Вона шепнула так тихо, що він насилу розібрав:
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента