Той, що на ньому тримався Еант і блюзнив так зухвало, –
510] Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.
Так і загинув Еант, водою солоною впившись.
Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладних
Суднах умкнути, – Гера-владарка його врятувала.
Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько
515] Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовина
Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю
Аж на край світу – туди, де раніше Фієст мав оселю
З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,
Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:
520] Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,
Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,
І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі
Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.
Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив
525] Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти
Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,
Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.
Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,
Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:
530] Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові
Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.
Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,
Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.
Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом
535] Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.
Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,
Ані з Егістових слуг, – усі в тім загинули домі».
Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,
Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях
540] Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.
А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,
Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:
«Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно
Плакать, нічого ми цим не доб'ємось. А ти постарайся
545] Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.
Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше
Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш».
Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний
Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, –
550] Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:
«Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,
Що десь живого широке ще й досі затримало море.
Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий».
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
555] «Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, –
Бачив на острові я, як сльози рясні проливав він
В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
360] Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.
Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,
В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, –
На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,
Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,
565] Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.
Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,
Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітхання
Від Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити,
Ти-бо Єлени є муж і доводишся Зевсові зятем».
Мовивши так, у море хвилясте він знову поринув.
Я ж і супутці мої богорівні до суден доладних
Разом пішли, і тяжко моє хвилювалося серце.
Потім, коли до свого корабля і до моря дійшли ми,
То зготували вечерю, і ніч божественна настала.
575] Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Знову свої кораблі на священне ми зсунули море,
Щогли поставили міцно й вітрила на них розпустили,
Потім самі увійшли та громадою сіли на лави, –
580] І під ударами весел запінилось сивеє море.
Стали ми знов близ Єгипту, ріки, що ллє з неба потоки,
Зевсом напоєні, й там я священні приніс гекатомби.
Жертвою гнів я богам заспокоївши вічноживущим,
Пагорб насипав на славу і честь Агамемнону вічну.
585] А закінчивши, вернувся, й дали мені знову безсмертні
Вітер попутний і швидко у рідну доставили землю.
Ну, а тепер залишайся, юначе, у домі моєму
Погостювати – на днів одинадцять чи навіть дванадцять.
Виряджу добре я потім і щедро тебе обдарую:
590] Коней дам трьох, колісницю чудову, та ще й у додачу
Келих коштовний я дам, щоб, безсмертним богам узливання
Творячи, кожного разу спогадував ти і про мене».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Сину Атреїв, занадто вже довго мене не затримуй.
595] Рад би і цілий я рік, тут сидячи, в тебе лишатись;
1 не журивсь ні за домом своїм би я, ні за батьками,
Стільки, слова і розмови твої я вчуваючи, маю
Втіхи безмежної, та у священному Пілосі журно
Товариші мене ждуть, поки тут мене ти ось тримаєш.
600] Кожен від тебе дарунок повік дорогий мені буде,
Не поведу лише коней в Ітаку, тобі їх залишу,
Хай покрасуються тут: навколо ти маєш рівнини
Широкополі, росте ситнику й конюшини багато,
Полби й пшениці та білого з буйним колоссям ячменю.
605] А на Ітаці ні лук, ані вигонів ширших немає,
Кіз лиш ситить, а миліша, ніж коней вона б насищала.
На островах, що на морі лежать, немає для коней
Ані розгону, ні лук – особливо ж на нашій Ітаці».
Так говорив він, але усміхнувсь Менелай гучномовний,
610] Хлопця рукою погладив, назвав на ім'я і промовив:
«Доброї крові ти, люба дитино, якщо так говориш.
Я подарунок тобі заміню, це можна зробити.
З дорогоцінних скарбів, що в моїм зберігаються домі,
Дам найпочесніший я, найкращий тобі подарунок:
615] Дам дорогої роботи кратеру – уся вона з срібла
Вилита, вінця ж у неї оздоблені золотом чистим.
Твір то Гефеста, мені ж дарував її Федім славетний,
Владар сідонян, коли я, вертавшись до рідного краю,
В домі його гостював, – тобі її хочу я дати».
620] Довго удвох між собою тоді вони так розмовляли.
В дім до державця божистого гості тим часом збирались,
Гнали овець, готували вино, що підносить бадьорість,
Хліб доставляли жінки їх ошатні, пов'язані гарно.
Так готувались до учти усі в Менелаєвім домі.
625] А женихи, що тим часом під домом зійшлись Одіссея,
Дисків і списів метанням на втоптанім добре майданку
Бавились і розважалися, як і раніше, зухвалі.
Лиш Антіной з Еврімахом, подібним на бога, сиділи,
Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.
630] Фроніїв син, Ноемон, близенько до них підійшовши,
До Антіноя з такими словами звернувшись, промовив:
«Чи, Антіною, відомо, чи ні, – коли повернутись
Знову сюди Телемах з піскуватого Пілоса має?
Взяв корабель він у мене, мені ж і самому потрібно
635] їхать в Еліду простору, бо там аж дванадцять пасеться
В мене кобил і мули, придатні уже до роботи,
Тільки ще дикі. Хочу впіймать одного та об'їздить».
Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,
Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, – загаявсь
640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:
«Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з ним
Хлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власних
Та наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.
645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:
Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєї
Чи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?»
Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:
«Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,
650] Якби людина така, з турботою в серці такою,
Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.
Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народі
Хлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,
Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.
655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівся
Ментор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав».
Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.
Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:
Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.
660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвався
В гніві страшному, – люттю великою сповнилось чорне
Серце його, і очі вогнем запалали жахливим.
«От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвала
Подорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!
665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,
Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.
Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу
Виснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.
Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,
670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоці
Підстерегти його – поміж Ітаки й скелястої Сами, –
Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!»
Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.
Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.
675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,
Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.
їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззаду
Чув за двором, на якому вони свої задуми ткали.
Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.
680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:
«З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?
Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницям
Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?
Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,
685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!
Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достаток
Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,
З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,
Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,
690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікому
В цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,
Що одного зненавидять, а другого милують надто.
Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.
Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно
695] Всім показали, – нема за колишнє добро в вас подяки!»
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
«О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!
Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляють
Ті женихи, – бодай би цього не дозволив Кроніон!
7оо Гострою міддю гадають вони Телемаха убити
Десь по дорозі додому. Вістей про батька питати
В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний»
Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,
Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами
705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.
Врешті такими вона озвалась до нього словами:
«Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхать
На кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослим
Правлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?
510] Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.
Так і загинув Еант, водою солоною впившись.
Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладних
Суднах умкнути, – Гера-владарка його врятувала.
Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько
515] Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовина
Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю
Аж на край світу – туди, де раніше Фієст мав оселю
З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,
Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:
520] Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,
Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,
І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі
Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.
Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив
525] Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти
Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,
Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.
Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,
Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:
530] Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові
Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.
Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,
Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.
Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом
535] Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.
Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,
Ані з Егістових слуг, – усі в тім загинули домі».
Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,
Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях
540] Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.
А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,
Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:
«Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно
Плакать, нічого ми цим не доб'ємось. А ти постарайся
545] Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.
Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше
Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш».
Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний
Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, –
550] Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:
«Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,
Що десь живого широке ще й досі затримало море.
Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий».
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
555] «Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, –
Бачив на острові я, як сльози рясні проливав він
В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
360] Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.
Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,
В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, –
На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,
Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,
565] Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.
Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,
Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітхання
Від Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити,
Ти-бо Єлени є муж і доводишся Зевсові зятем».
Мовивши так, у море хвилясте він знову поринув.
Я ж і супутці мої богорівні до суден доладних
Разом пішли, і тяжко моє хвилювалося серце.
Потім, коли до свого корабля і до моря дійшли ми,
То зготували вечерю, і ніч божественна настала.
575] Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Знову свої кораблі на священне ми зсунули море,
Щогли поставили міцно й вітрила на них розпустили,
Потім самі увійшли та громадою сіли на лави, –
580] І під ударами весел запінилось сивеє море.
Стали ми знов близ Єгипту, ріки, що ллє з неба потоки,
Зевсом напоєні, й там я священні приніс гекатомби.
Жертвою гнів я богам заспокоївши вічноживущим,
Пагорб насипав на славу і честь Агамемнону вічну.
585] А закінчивши, вернувся, й дали мені знову безсмертні
Вітер попутний і швидко у рідну доставили землю.
Ну, а тепер залишайся, юначе, у домі моєму
Погостювати – на днів одинадцять чи навіть дванадцять.
Виряджу добре я потім і щедро тебе обдарую:
590] Коней дам трьох, колісницю чудову, та ще й у додачу
Келих коштовний я дам, щоб, безсмертним богам узливання
Творячи, кожного разу спогадував ти і про мене».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Сину Атреїв, занадто вже довго мене не затримуй.
595] Рад би і цілий я рік, тут сидячи, в тебе лишатись;
1 не журивсь ні за домом своїм би я, ні за батьками,
Стільки, слова і розмови твої я вчуваючи, маю
Втіхи безмежної, та у священному Пілосі журно
Товариші мене ждуть, поки тут мене ти ось тримаєш.
600] Кожен від тебе дарунок повік дорогий мені буде,
Не поведу лише коней в Ітаку, тобі їх залишу,
Хай покрасуються тут: навколо ти маєш рівнини
Широкополі, росте ситнику й конюшини багато,
Полби й пшениці та білого з буйним колоссям ячменю.
605] А на Ітаці ні лук, ані вигонів ширших немає,
Кіз лиш ситить, а миліша, ніж коней вона б насищала.
На островах, що на морі лежать, немає для коней
Ані розгону, ні лук – особливо ж на нашій Ітаці».
Так говорив він, але усміхнувсь Менелай гучномовний,
610] Хлопця рукою погладив, назвав на ім'я і промовив:
«Доброї крові ти, люба дитино, якщо так говориш.
Я подарунок тобі заміню, це можна зробити.
З дорогоцінних скарбів, що в моїм зберігаються домі,
Дам найпочесніший я, найкращий тобі подарунок:
615] Дам дорогої роботи кратеру – уся вона з срібла
Вилита, вінця ж у неї оздоблені золотом чистим.
Твір то Гефеста, мені ж дарував її Федім славетний,
Владар сідонян, коли я, вертавшись до рідного краю,
В домі його гостював, – тобі її хочу я дати».
620] Довго удвох між собою тоді вони так розмовляли.
В дім до державця божистого гості тим часом збирались,
Гнали овець, готували вино, що підносить бадьорість,
Хліб доставляли жінки їх ошатні, пов'язані гарно.
Так готувались до учти усі в Менелаєвім домі.
625] А женихи, що тим часом під домом зійшлись Одіссея,
Дисків і списів метанням на втоптанім добре майданку
Бавились і розважалися, як і раніше, зухвалі.
Лиш Антіной з Еврімахом, подібним на бога, сиділи,
Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.
630] Фроніїв син, Ноемон, близенько до них підійшовши,
До Антіноя з такими словами звернувшись, промовив:
«Чи, Антіною, відомо, чи ні, – коли повернутись
Знову сюди Телемах з піскуватого Пілоса має?
Взяв корабель він у мене, мені ж і самому потрібно
635] їхать в Еліду простору, бо там аж дванадцять пасеться
В мене кобил і мули, придатні уже до роботи,
Тільки ще дикі. Хочу впіймать одного та об'їздить».
Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,
Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, – загаявсь
640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:
«Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з ним
Хлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власних
Та наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.
645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:
Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєї
Чи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?»
Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:
«Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,
650] Якби людина така, з турботою в серці такою,
Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.
Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народі
Хлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,
Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.
655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівся
Ментор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав».
Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.
Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:
Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.
660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвався
В гніві страшному, – люттю великою сповнилось чорне
Серце його, і очі вогнем запалали жахливим.
«От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвала
Подорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!
665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,
Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.
Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу
Виснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.
Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,
670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоці
Підстерегти його – поміж Ітаки й скелястої Сами, –
Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!»
Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.
Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.
675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,
Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.
їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззаду
Чув за двором, на якому вони свої задуми ткали.
Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.
680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:
«З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?
Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницям
Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?
Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,
685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!
Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достаток
Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,
З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,
Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,
690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікому
В цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,
Що одного зненавидять, а другого милують надто.
Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.
Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно
695] Всім показали, – нема за колишнє добро в вас подяки!»
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
«О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!
Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляють
Ті женихи, – бодай би цього не дозволив Кроніон!
7оо Гострою міддю гадають вони Телемаха убити
Десь по дорозі додому. Вістей про батька питати
В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний»
Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,
Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами
705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.
Врешті такими вона озвалась до нього словами:
«Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхать
На кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослим
Правлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента