Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Учитель ладинсько© школи вген Корецький, прокинувшися в сво©й камерi
18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогоднi якраз виходить два
мiсяцi, вiдколи вiн попавсь у неволю. Вiн по©хав до Ки ва, потрапив туди
саме тодi, як вийшов манiфест 6-го серпня про Державну Думу. Всi розумiли,
що пiсля всього того, що було - пiсля криваво© вiйни в Маньчжурi©, року
напружено© боротьби дома, пiсля всiх тих вiч, страйкiв, бунтацiй, пожежi й
кровi, несамовитих погромiв i народних бунтiв, - пiсля всього того це було
занадто мало, занадто блiдо. Кожен розумiв, бачив, що це не може нiкого
задовольнити, що всi кра©ни, всi народи величезно© держави, стисненi й
досi в старих путах, не заспокоюються цим малим здобутком i справа
вiдбуватиметься й далi... Люди з запалом читали прокламацi©, в яких
пояснялося, через що реформа не може, i не повинна нiкого задовольнити...
З такою прокламацi ю в кишенi, з купкою нових книжок на полiтичнi теми
та з папером, олiвцями й пiдручниками, купленими в школу, ©хав Корецький з
Ки ва; i як вийшов з вагону на вокзал у сво му невеличкому городi, - зараз
же його арештовано.
На допитах йому казано:
- А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные
избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, - так
обождите немного: вы очень поторопились!..
Вiдома рiч, що й арештовано його найбiльше через ту справу з
"конституционным приговором". Звiсно, справник уже давно намагався в
шкiльнiй радi, щоб Корецького скинуто з учителювання... Але все ж ця
справа наробила тодi великого шелесту в ©х невеличкому городi. Корецьким i
його селом зацiкавилися поступовi люди з мiсцево© iнтелiгенцi©.... Пiшла
справа навiть у пресу, - ну, звiсно, що все це взято було до уваги, i
Корецький мусив "обождать немного" та й дожида вже два мiсяцi...
За цi два мiсяцi йому тiльки раз дозволено побачитися з жiнкою - на
десять хвилин при жандармi... Навiть дiтей не пустили, хоч Таля взяла була
обох... Тодi ще ©© не прогнали з школи, де вона була в його помiчницею;
але тiльки через те, що за не© в шкiльнiй радi оступився Моловський...
Другого разу його може не бути, i тодi... З чого ж тодi вони житимуть? А
може вже й тепер треба про це питатися? Хiба вiн зна ? Скiльки вже часу
нiяких звiсток з волi! Спершу вiн мав деякi, бо приходили до тюрми новi
арештованi. Знав, що з Японi ю вже замирили, знав про всякi розрухи... Але
от уже три тижнi нiкого нового не приводять, забрали й тих, що сидiли з
ним у камерi, - нi газет, нi людей: нiчого не зна , що дi ться за цими
мурами.
Зна тiльки, що там життя кипить, люди борються, добиваються... Горiла
його душа, пориваючися й собi туди ж... Хотiлося робити й боротися i було
страшно жалко за сво©м селом. Дев'ять рокiв вибув вiн там у школi. Багато
його школярiв сть таких, що купчаться коло його й Талi, як одна духовна
сiм'я. Скiльки книг з ©ми прочитано, скiльки розмов було!.. Трохи знання
таки дано ©м... Вiн з Талею передали ©м частину свого власного я, вони мов
уже рiднi ©м зробилися - як же не жалко ©х покидати? А надто тепер, коли
ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли ©м усiм так треба
допомоги - словом i дiлом... Звiсно, -
Раз добром налите серце
Вiк не прохолоне! -
нiщо не зможе знищити зовсiм ту нацiональну й полiтичну свiдомiсть, яку
дали вони вдвох сво©м учням, але все ж народ живе в такiй страшнiй
темрявi, що серед не© легко зблукатися навiть тому, хто, зда ться, нiби й
зна дорогу!.. I так би хотiлося ©х усiх бачити... Найбiльше Петра та
Якова.
Та де там ©х побачиш, коли й Талi до його не пускають... дiтей
навiть!.. Чого ж уже дiтей не пустили? Що тi© дiти могли вдiяти? I де вони
тепер усi тро ? Чи здоровi? Ще нiколи не було йому так сумно, так
жалiсно-болюче без ©х... без тихих Талiних очей, без веселого щебетання
дитячого...
Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!..
Сiрi бруднi мури - загидженi, запляманi, холоднi - стискали його з усiх
бокiв. Тiльки там, крiзь грати невеличкого вiкна, високо, мало не пiд
стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кiнчиком бiло© хмарки,
по краях прозоро©, як серпанок. Осiннiй день удався теплий, сонячний i
здавався Корецькому тут, серед цi © брудно© темряво© камери, не осiннiм, а
весняним. Думка несамохiть нагадувала обсипанi бiлим цвiтом вишнi,
запашнi, блискучi листочки на березах i довгi срiблястi вiти вербовi,
похиленi над молодими гомiнливими хвилями весело© рiчки, що повилась серед
широко© зелено© луки з розкиданими по ©й плямами жовтих квiток. Яке все
було гарне, безмiрно-прекрасне, весняне... Як же без його жити? Хiба ж це
можна? Хiба ж риба може без води жити? О, як вiн тепер розумiв, як добре
розумiв тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло ©х з тюремних мурiв, i
вони йшли нi на що не зважаючи - iшли пiд кулi вартових, на голод i
блуканину в сибiрськiй тайзi, не спинялись перед смертю сво ю чи чужою,
щоби тiльки побачити над собою широку блакить небесну, щоби почути
повiвання вiльного вiтру, щоби припасти намученими грудьми до матерi-землi
й цiлувати ©©, цiлувати божевiльними поцiлунками, ховаючи лице в пахучiй
молодiй травi!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!..
Брязнули ключi коло дверей, грюкнув засув. Принесено звичайний
уранiшнiй чай.
- Горяченького! - промовив солдат-доглядач, ставлячи на стiл жестяний
чайник i кладучи франзолю.
Корецький нiчого не вiдказав йому. Машинально, не думаючи про те, що
робить, став поратися з ча м, потiм швиденько випив його, мов роблячи те,
чого не мiг не зробити з повинностi, лiг на лiжко, заплющив очi i знову
почав мрiяти.
А що, якби справдi спробувати? Не всi ж утечi кiнчаються нещасливо. Бо
доки його тут держатимуть, це невiдомо. Може навiть зашлють кудись на
пiвнiч або на Сибiр... кудись мiж якути... Хiба там менше небезпечностi
смертi? Аби грубий деспот-тюремник виявив свою грубiсть трохи в бiльшiй
мiрi, а невiльник запротестував проти цього, - от уже й готова якась
якутська трагедiя... А якби зараз вирватися туди - на зеленi луки, пiд
сонячне небо! О!..
Вiн зiрвався з лiжка i обiйшов камеру попiд мурами, озираючи ©х. О,
дуже мiцнi! Вiн спинився перед вiкном, подумав... Звичайно, коли перепиляв
би грати та мотуза путящого, то можна бути внизу... Але ж унизу пiд вiкном
буде двiр, а треба бути за двором. Ну, то як же?
Корецький почав пригадувати собi, що вiн саме бачив, проходячи двором,
уявляв план його, та нiяк не мiг дорозумуватися, де саме вiн опинився б,
коли б iзлiз мотузом з вiкна у двiр. Зда ться, це вiкно з причiлку. Коли
так, то тодi, ставши на землi, вiн повинен пройти до рогу будiвлi, перейти
двором до середньо© брами, нею вступити в другий двiр, тодi знову брама й
аж тодi воля.
Так. Але ж саме в його пiд вiкном ходить вартовий, бiля першо© брами
другий, а брама замкнена i ключ у воротаря... так само й з другою брамою.
Нарештi там, за останньою брамою, знову вартовий...
Що ж вiн з ними з усiма робитиме? Поперед усього свiй вартовий, той, що
пiд вiкном... Корецький устав i пiдiйшов до вiкна... Ось чути його ходу.
Вiн обходить частину будинку: проходить проз вiкно, заверта за рiг, тодi
знову назад проз вiкно й заверта за другий рiг, стрiваючися з другим
вартовим. Ну, то треба...
А що це за галас такий там, на волi? Мов який ярмарок чи базар. Але
тут, - вiн добре зна , - нiколи не бува нi ярмаркiв, нi базарiв... А
такий галас, мов величезне стовпище людей гомонить i вигуку ... Нi, вже
затихло.
Дак треба скористуватися з того часу, як вартовий заверта за рiг тюрми
й не може бачити його вiкна. Чи можна встигнути?
Але галас на волi не втиха . Чути якiсь окремi вигуки, тiльки не
розбереш що... А! догадавсь: це певне не на волi, а в дворi: привели або
виводять великий гурт рештантiв, вони стовпились у дворi й чогось
галасують... Може сваряться промiж себе... може з начальством лаються,
"неповиновенi оказують", як каже доглядач, а може так просто галасують...
Ану, пораху ще вiн, скiльки часу вартовий бува за рогом тюрми.
Пiдождав, поки вартовий, здавалося йому, пiдiйшов до рогу будiвлi й почав
рахувати. Раз, два, три... нарахував усього сто тридцять один... То треба
держати вiрьовку напоготовi, прив'язану... За яких 15 - 20 секунд можна
бути вже внизу, долi - саме тодi, як вартовий буде за заднiм рогом, i
пробiгти до брами...
- Щоб набiгти на другого вартового, що сто©ть на тiй брамi, - пiдказав
вiн сам собi. - Нi, це дурниця, з цього нiчогiсiнько не буде.
То це ввесь його план руйну ться й нема нiякого способу?
Але що це?.. Знов крик iще дужчий...
- Урра-а-а!..
Чого тi рештанти радiють? Не розумi !... Якась дурниця!..
Хiба пiдкопатися? Ще б пак, - з другого поверху!.. Пробити помiст i
пролiзти в перший поверх... там сидять "уголовнi"... треба, щоб i вони
згодилися тiкати... Ну, але з ©ми справа небезпечна: коли б навiть i
згодилися, то в ©х завсiгди так трапля ться, що вони когось задавлять або
зарiжуть... якогось вартовника, або що... ну, а вiн - убивати людину...
Нi-нi, - з ними треба облишити!..
Ну, а якi ж iншi способи? Просто коридором?..
Але все ж брами з вартовим не минеш! - знову сам себе перепинив. - Яким
би способом не вийти, - завсiгди вийдеш у двiр, а з двору брама з вартовим
неминуча... Неминуча, - пiдкреслив вiн слово думкою.
Безнадiя вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у не©, мов п'явка в
тiло... Лiг на лiжку, закинув руки за голову, заплющив очi. Не хотiв
думати, не хотiв почувати... Але почував - ©©, ту п'явку, що всмокталась у
душу...
Скiльки ще буде тут? Мiсяць? Пiвроку? Рiк? Поки впаде режим?
Поки впаде!
Вiрив, що це буде, що неминуча це рiч, але коли вона здi ться?.. Всьому
кiнець, але коли вiн буде?
А гинути тут, або там, - серед сибiрських тундр, далеко вiд рiдного
краю!..
Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це
вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогоднi спокою не
дають!
Не ворухнувся i навiть не розплющив очей, як хтось увiйшов до камери.
- Вас требують у контору, - почувся голос.
Корецький розплющив очi, - перед ним стояв один з доглядачiв.
- Чого?
- Не могу знать... требують... i щоб немедлено...
- Може жандарський офiцер при©хав?
- Не могу знать...
Корецький лiниво, нехотя пiдвiвся, взяв бриля й пiшов попереду, а за ©м
слiдком доглядач. Перейшли коридором, зiйшли вниз у двiр. Вiн був
порожнiй. А де ж тi рештанти, що галасували?
- Що тут у дворi за крик був? Рештанти чи що кричали? - запитався вiн у
доглядача.
- Не могу знать... - одказав той звичайною фразою, а тодi, трохи
помовчавши, додав: - То не в дворi... там, на вулицi, значить, крик...
- Чого ж?..
Той стиснув плечами.
- Без понятiя народ... Вольн нiя...
Може б вiн казав ще що, але в цю мить до ©х пiдiйшов старший доглядач,
i вiн замовк. Пiшли втрьох по схiдцях нагору, i незабаром Корецький
опинивсь у конторi, - в невеликiй бруднiй хатинцi.
Вгорi на стiнах два старi царськi портрети, якiсь iнструкцi© в рямцях,
- ©х так позасиджували мухи, що вже мабуть i не дочита шся, що там
написано. Пiводчинена шафа з паперами... два столи, позастилуванi синiм
папером, обляпанi чорнилом... на столах купи паперiв... За бiльшим сидить
начальник тюрми, - товстий, брезклий чоловiк з заспаним обличчям. Вiн
зиркнув на Корецького.
- Тут нащот вас бумага... - Витяг папiрець i глянув на його. -
Освобождаетесь...
- Як? - спитався Корецький, не ймучи вiри.
- Освобождаетесь, говорю... Распишитесь в получении ваших денег и
часов...
Вiн штовхнув до Корецького якусь книгу. Корецький, не читаючи,
розписався тремтячою рукою, упхнув до кишенi, не рахуючи, грошi,
годинника...
- Отведи их - пусть соберутся, - звелiв начальник старшому доглядачевi.
- Тогда освободить, - могут идти...
Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом покидав у кошик
сво© речi й ледве мiг дiждатися, поки солдат iзв'язав ©х. Тодi не пiшов, а
бiльше побiг коридором i вниз по схiдцях, - ледве солдат з кошиком за ©м
поспiвав.
Тiльки вони вийшли в другий двiр, зараз Корецький почув, що за брамою
на вулицi якийсь гомiн. Та вiн про це не думав. Пас нетерплячими очима
руки забарного воротаря, що, не поспiшаючись, методично стромляв сво©ми
товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав... Нарештi
вiдiмкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом... Корецький нахилився
тим часом, узяв з землi кошик за вiрьовку i ступив в одчинену хвiртку на
вулицю.
I враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самiсiнько©
брами - мужчини, панночки... З несподiванки вiн спинився, дивлячись на
людей.
- Корецький! - кинув хтось серед стовпища.
- Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..
I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого пiдхопили чи©сь
руки, багато рук, i вiн заколихався над головами великого стовпища, що
залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв
величезний бiлий прапор з написом червоними лiтерами: "Амнiстiя". Далi
червонiло ще кiлька прапорiв - менших.
- Урра! - загремiло ще дужче. - Урра, Корецький! Хай живе свобода!..
- Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловiка!.. - почувся
знайомий Корецькому голос. - Треба на звожчика!..
- Звожчика!.. Давай звожчика!.. - загукало кiлька голосiв. Корецького
спустили додолу.
Стовпище розступилося, покидаючи прохiд, i на кiнцi його Корецький
побачив фаетон.
- Прошу вас, вгене Петровичу, - промовив той же знайомий голос, i
Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, - добре знайомий йому
адвокат Яковенко. Мiж двома лавами людей - панiв, робiтникiв, панiй,
панночок - вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним Яковенко,
а навпроти ще дво людей, - всi тро стискали руку Корецькому,
здоровкалися з ним, поздоровляли "з визволенням", але Корецький не
розумiв, хто тi дво , i не розбирав, що з ним дi ться.
- Рушай до думи!.. - звелiв Яковенко. - Швидше! Конi рушили. Але все
стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, i вiн мусив ©хати ходою.
- Ну, хвала боговi, - таки добилися! - казав Яковенко. - Зна те:
прокурор i жандарми нiяк не хотiли вас випускати. А я кажу... я був у
депутацi© од мiтингу... я кажу: для само© властi краще, коли випустите
його, нiж коли доведете до нещастя... Адже перед тюрмою сто©ть стовпище,
готове щомить розбивати браму... Ну, вони й сами помiркували...
Згодились... Тепер ми просто на мiтинг... Всi вимагають, щоб ви там були,
хочуть вас бачити...
- Який мiтинг? - ледве мiг спитатися Корецький. - З якого приводу?
- Як з якого? - здивувався Яковенко. - Ах! то ви, бiдолашний, нiчого не
зна те!.. Ви не читали телеграми... Панове! - гукнув вiн у стовпище. - Вiн
не читав телеграми... Дайте телеграму!.. Швидше!..
- Телеграму! Телеграму!.. - розкотилося мiж народом, i кiлька рук з
великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один i подав
Корецькому.
- Ось читайте: "Височайший манифест..." Конституцiя!..
Тремтячи як у пропасницi, почав Корецький читати. Очi не слухались,
якось перескакували по словах, якийсь туман застилав лiтери...
- Читайте голосно!.. - Голосно хай хтось чита !.. - Почулося гукання. -
Знову хай читають!..
Яковенко взяв у когось iз рук ще один аркуш, устав у фаетонi, що ледве
посувався серед стовпища, i, держачись однi ю рукою за передок, другою
пiднявши вгору бiлий аркуш, почав читати манiфест:
- "...даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на
началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова,
собраний и союзов", - одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але
зараз же його покрили ще голоснiшi вигуки:
- Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..
- "...Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог
восприять силу без одобрения Государственной Думы"...
- Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже
iншу телеграму. Уривки долiтали до вуха Корецькому:
- "Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге...
Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста... Предложили
почтить народ, мужественно завоевавший свободу".
- Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!..
Амнiстiя!.. Амнiстiя!..
Корецькому стиснуло горло, вiн почував, що коли не вдержиться, то
зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Вiн заплющив очi i зцiпив зуби.
Процесiя помалу посувалася, i Яковенко тим часом розказував:
- Уночi ми получили манiфеста в редакцi©... Зараз же рiшили випустити
його окремим плакатом... У десять годин вiн уже по всьому городу гуляв...
Народ висипав на вулицi, - ну, звiсно, мiтинг... Стали говорити. Амнiстiя
- перше слово... Панове, - каже доктор Лавренко, - поки дадуть амнiстiю з
Петербургу, - не забувайте, що в нашiй тюрмi сидить борець за волю -
Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звiсно, в такi хвилини
юрба не мiрку довго... Так i шугнули до тюрми, - хотiли силомiць... Та
вже ми вмовили взятися до легального способу... Ну, ото й вибрали
депутацiю з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович... - i вiн
показу на тих двох, що сидять навпроти Корецького, i тодi тiльки вiн
пiзна ©х.
А Яковенко все говорить. Вiн швидко, поспiшаючись, уривками переказу
Корецькому подi© двох останнiх мiсяцiв: з'©зд земських i городських
дiячiв, повсюднi мiтинги, розрухи по городах i селах i, нарештi,
величезний страйк залiзничникiв та iнших робiтникiв, що спинив,
спаралiзував економiчний рух усi © величезно© держави... Все це Корецький
чу , але спершу розумi тiльки частину казаного, уривки... Та помалу
почина призвичаюватися до всього того, що тут iз ©м трапилося, почина
розумiти його i сво становище серед цих нових подiй. I невимовна радiсть
обнiма його, аж iз глибу душi почина рости щось велике, гарне,
непереможне... I воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь - криком, -
чим-небудь, аби тiльки виявитися.
- Стiй! Стiй!
Фаетон спиня ться, й Корецький помiча , що стовпище побiльшало.
- Виходьмо... при©хали, - каже йому Яковенко.
Вiн виходить. Яковенко бере його за руку й почина протискуватися крiзь
натовп.
- Пропустiть... пустiть, панове! - говорить адвокат. - Дайте пройти до
помосту, - дуже пильна справа.
Люди нехотя поступаються i пропускають у вузький прохiд - щiлину, що
зараз же знову затуля ться за ©ми.
Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарештi
ноги ©х намацують щось нiби схiдцi.
- Обережнiше... обережнiше... не впадiть!.. Отут схiдець... - каже
Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.
Корецький силку ться не впасти, намацу ногами серед чужих нiг якiсь
нiби дошки i сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз i пильнуючи
сво©х рухiв.
- Ну, прийшли! - говорить Яковенко.
Корецький пiдводить голову i бачить перед собою стiл, поставлений на
якомусь помостi, а за столом якогось добродiя... Вiн зараз же пiзна
доктора Лавренка й розумi , що це голова мiтингу. Бiля його за столом ще
дво : один сидить, а другий, зовсiм незнайомий Корецькому, молодий,
чорнявий чоловiк з худим обличчям, говорить промову.
I враз спершу стиха, а далi все голоснiше й голоснiше чу ться навкруги:
- Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!..
Корецький!.. Корецький!..
Голова мiтингу Лавренко поверта ться й бачить Корецького. Вiн швидко
вста i стиска йому руку.
- Який я радий... - але голос урива ться йому, а навкруги змага ться
все дужчий i дужчий крик:
- Корецький!.. Корецький!..
Чорнявий промовник замовка . Лавренко маха обома руками на натовп,
просячи мовчання. Як трохи притиха , вiн голосно, на ввесь майдан, гука :
- Громадяни! Воля справдi наступила... Перший день нашого
конституцiйного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмi, а на волi
один з борцiв за його, за щастя народне, - вген Петрович Корецький.
- Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..
Корецький бачить перед собою море голiв, а над ним - геть скрiзь по
майдану - купаючись у золотому сяйвi, в'ються, то згортаючись, то
розгортаючись, червонi прапори з якимись написами... А он один бiлий - це
той, що написано: "Амнiстiя"... i чорний... Прапори мають, море голiв
хвилю ться, руки знiмаються вгору - махають брилями, бiлими хустками... I
навкруги з будинкiв - у вiкнах, на ганках i навiть на покрiвлях теж
товпляться люди, махають хустками, прапорцями, i могучий голос визволеного
народу гремить аж до осяйного, радiсного, щасливого неба:
- Хай живе воля!..
Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати.
Корецького садовлять тут же за стiл. Чорнявий оратор може кiнчати свою
промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан i ближчi
частини вулиць, що сходяться до його. Студентськi кашкети, робiтницькi
брилi, жiночi брилики, дорогi панськi брилi, навiть цилiндри, - все
змiшалося в одну величезну мiшанину... Он кiлька селянських шапок, -
мабуть селяни з ближчих сiл... Он три бiлих хусточки сестер з Червоного
Хреста... I скрiзь, скрiзь червонi стрiчки - в петельках, на брилях i
бриликах... Он якийсь хлопчик без шапки. Злiз на лiхтарний стовп i
обв'язу його смужкою червоно© китайки. А он два офiцерськi мундири... нi,
то вiйськовi лiкарi... i в тих навiть червонi стрiчки в петельках
пальта... Поки Корецький роздивля ться, чорнявий промовник говорить про
важнiсть моменту, про велику справу визволення пролетарiату, та його,
видимо, не дуже слухають i ледве вiн змовка , - зараз зрива ться новий
крик:
- Корецького... просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..
Лавренко поверта ться до Корецького.
- Мусите говорити.
Корецький блiдне i, не змагаючись, уста . Про що вiн говоритиме, - сам
не зна , але почува , що те велике й гарне, що наростало й наросло у його
в душi, зараз вихопиться на волю. Вiн простяга руку i ввесь майдан
стиха .
- Громадяни! - почина вiн. - Не вам мушу я розказувати, якими святими
сльозами, якою благородною кров'ю змочено шлях визволення... I нiколи цих
слiз i кровi не пролилося стiльки, як тепер, та зате ж i нiколи не
добувалися ми тако© вiдповiдi, як тепер. Це вперше почули ми слово, що
нагаду те, чого ми хочемо. Поки що - це тiльки слово, на паперi написане,
але вiд нас залежить, щоб воно сталося дiлом... I на це ми повиннi тепер
оддати усю свою силу, ввесь свiй розум, всю свою любов до волi.
Вiн говорить i враз помiча там, серед стовпища, просто помосту, щось
знайоме... Блакитна вуалька на простенькому бриликовi, а пiд ним... Невже
це вона? Невже це Таля?.. Так-так, - вона, запевне вона!.. Дивиться на
його, смi ться, кива йому... Безмiрна радiсть обнiма його всього, вiн
усмiха ться широким щасливим усмiхом i слова самi рвуться йому з уст:
- Тут, у нашому городi, може на цьому саме майданi, де ми тепер
зiбралися вiдсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись
козацька рада, рада вiльного, рада визволеного укра©нського народу. Тяжкою
боротьбою добув собi народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рiдному
кра© iдеали громадсько© волi, рiвностi... Правда, ми програли тодi, сили
темряви й неволi, сили похмурого деспотизму були дужчi за нашу молоду
новонарождену волю, - вони зламали ©©... Але тi iдеали, за якi наш народ
боровся, не жалiючи свого життя, - тi iдеали не могли в душi його зламати
нiякий деспотизм, нiяка темрява. I та велика перемiна, яка тепер робиться,
- не чужа вона нам: ми ждали ©©, виглядали ©© в темнiй неволi крiпацтва, в
тяжкому поневiряннi пiсля крiпацького життя, боролися за не©, - i ось вона
прийшла, сподiвана й рiдна нам! I коли був час, що народ наш порiзнився з
iнтелiгенцi ю, то тепер цей час минувся: народ вирiс, народ зробився вже
свiдомим творцем свого власного щастя i та свiдомiсть об' дну його з
iнтелiгенцi ю в одну велику сiм'ю. I ця сiм'я борцiв iде назустрiч
золотому сонцевi визволення робочих мас, визволення рiдного народу i всiх
народiв з iржавих пут старо© неволi... Воно горить, ся вже, це золоте
сонце, i кличе нас: вперед! вище! до високостiв щасливого, вiльного,
могучого робiтницького життя!..
Буря оплескiв, крикiв: "браво! слава!" громом гремить серед майдану i
знову мають хустки й прапорцi, i сяють радiснi очi з-пiд брилика з синьою
вуалькою...
II
Вже було надвечiр, як Корецький ©хав удвох iз жiнкою додому. Вони були
на майданi, аж поки скiнчилося вiче, потiм, укупi з Яковенко'м, опинилися
в редакцi© газети - Корецький трохи працював у ©й, даючи туди дописи й
невеликi статейки, а тепер пiшов на збiрку спiвробiтникiв: мали
обмiркувати справу, як далi держатися. Поставлено було: стати цiлком на
той грунт, що манiфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не
посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти
по-вкра©нському й пояснити манiфест, щоб завтра ж можна було його
видрукувати й розiслати пiслязавтра вкупi з газетою та й так пустити мiж
люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на
пiдставi манiфесту, - вiн навiть уже забiгав туди по дорозi i трохи
поговорив там про це. Видимо було, що пресi належатиме у всiх дальших
подiях величезна роль, ще бiльша, нiж досi... Корецький дуже добре розумiв
усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом
вернеться знову до сво©х школярiв i цього йому дуже хотiлося, але поки що
- газета була справою перворядно© ваги. Вiн мав у ©й говорити переважно
для села i вимовив собi право писати по-укра©нському.
Пiсля цього Корецького закликали ще на одну збiрку, але хоч i кортiло
там бути, - дужче хотiлося додому. I тепер вони ©хали вдвох. Поштарський
возик торохтiв шляхом, малий хлопець поштарiв то ляскав батогом, то щось
мугикав собi пiд нiс. Таля оповiдала про те, що дiялося в ©х дома й на
селi, поки вiн був у неволi. Дiти були здоровi, вона також... Другого
вчителя в школу досi не прислали й вона, як могла, сама справлялася з
усi ю роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, труднiше було б
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Учитель ладинсько© школи вген Корецький, прокинувшися в сво©й камерi
18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогоднi якраз виходить два
мiсяцi, вiдколи вiн попавсь у неволю. Вiн по©хав до Ки ва, потрапив туди
саме тодi, як вийшов манiфест 6-го серпня про Державну Думу. Всi розумiли,
що пiсля всього того, що було - пiсля криваво© вiйни в Маньчжурi©, року
напружено© боротьби дома, пiсля всiх тих вiч, страйкiв, бунтацiй, пожежi й
кровi, несамовитих погромiв i народних бунтiв, - пiсля всього того це було
занадто мало, занадто блiдо. Кожен розумiв, бачив, що це не може нiкого
задовольнити, що всi кра©ни, всi народи величезно© держави, стисненi й
досi в старих путах, не заспокоюються цим малим здобутком i справа
вiдбуватиметься й далi... Люди з запалом читали прокламацi©, в яких
пояснялося, через що реформа не може, i не повинна нiкого задовольнити...
З такою прокламацi ю в кишенi, з купкою нових книжок на полiтичнi теми
та з папером, олiвцями й пiдручниками, купленими в школу, ©хав Корецький з
Ки ва; i як вийшов з вагону на вокзал у сво му невеличкому городi, - зараз
же його арештовано.
На допитах йому казано:
- А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные
избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, - так
обождите немного: вы очень поторопились!..
Вiдома рiч, що й арештовано його найбiльше через ту справу з
"конституционным приговором". Звiсно, справник уже давно намагався в
шкiльнiй радi, щоб Корецького скинуто з учителювання... Але все ж ця
справа наробила тодi великого шелесту в ©х невеличкому городi. Корецьким i
його селом зацiкавилися поступовi люди з мiсцево© iнтелiгенцi©.... Пiшла
справа навiть у пресу, - ну, звiсно, що все це взято було до уваги, i
Корецький мусив "обождать немного" та й дожида вже два мiсяцi...
За цi два мiсяцi йому тiльки раз дозволено побачитися з жiнкою - на
десять хвилин при жандармi... Навiть дiтей не пустили, хоч Таля взяла була
обох... Тодi ще ©© не прогнали з школи, де вона була в його помiчницею;
але тiльки через те, що за не© в шкiльнiй радi оступився Моловський...
Другого разу його може не бути, i тодi... З чого ж тодi вони житимуть? А
може вже й тепер треба про це питатися? Хiба вiн зна ? Скiльки вже часу
нiяких звiсток з волi! Спершу вiн мав деякi, бо приходили до тюрми новi
арештованi. Знав, що з Японi ю вже замирили, знав про всякi розрухи... Але
от уже три тижнi нiкого нового не приводять, забрали й тих, що сидiли з
ним у камерi, - нi газет, нi людей: нiчого не зна , що дi ться за цими
мурами.
Зна тiльки, що там життя кипить, люди борються, добиваються... Горiла
його душа, пориваючися й собi туди ж... Хотiлося робити й боротися i було
страшно жалко за сво©м селом. Дев'ять рокiв вибув вiн там у школi. Багато
його школярiв сть таких, що купчаться коло його й Талi, як одна духовна
сiм'я. Скiльки книг з ©ми прочитано, скiльки розмов було!.. Трохи знання
таки дано ©м... Вiн з Талею передали ©м частину свого власного я, вони мов
уже рiднi ©м зробилися - як же не жалко ©х покидати? А надто тепер, коли
ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли ©м усiм так треба
допомоги - словом i дiлом... Звiсно, -
Раз добром налите серце
Вiк не прохолоне! -
нiщо не зможе знищити зовсiм ту нацiональну й полiтичну свiдомiсть, яку
дали вони вдвох сво©м учням, але все ж народ живе в такiй страшнiй
темрявi, що серед не© легко зблукатися навiть тому, хто, зда ться, нiби й
зна дорогу!.. I так би хотiлося ©х усiх бачити... Найбiльше Петра та
Якова.
Та де там ©х побачиш, коли й Талi до його не пускають... дiтей
навiть!.. Чого ж уже дiтей не пустили? Що тi© дiти могли вдiяти? I де вони
тепер усi тро ? Чи здоровi? Ще нiколи не було йому так сумно, так
жалiсно-болюче без ©х... без тихих Талiних очей, без веселого щебетання
дитячого...
Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!..
Сiрi бруднi мури - загидженi, запляманi, холоднi - стискали його з усiх
бокiв. Тiльки там, крiзь грати невеличкого вiкна, високо, мало не пiд
стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кiнчиком бiло© хмарки,
по краях прозоро©, як серпанок. Осiннiй день удався теплий, сонячний i
здавався Корецькому тут, серед цi © брудно© темряво© камери, не осiннiм, а
весняним. Думка несамохiть нагадувала обсипанi бiлим цвiтом вишнi,
запашнi, блискучi листочки на березах i довгi срiблястi вiти вербовi,
похиленi над молодими гомiнливими хвилями весело© рiчки, що повилась серед
широко© зелено© луки з розкиданими по ©й плямами жовтих квiток. Яке все
було гарне, безмiрно-прекрасне, весняне... Як же без його жити? Хiба ж це
можна? Хiба ж риба може без води жити? О, як вiн тепер розумiв, як добре
розумiв тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло ©х з тюремних мурiв, i
вони йшли нi на що не зважаючи - iшли пiд кулi вартових, на голод i
блуканину в сибiрськiй тайзi, не спинялись перед смертю сво ю чи чужою,
щоби тiльки побачити над собою широку блакить небесну, щоби почути
повiвання вiльного вiтру, щоби припасти намученими грудьми до матерi-землi
й цiлувати ©©, цiлувати божевiльними поцiлунками, ховаючи лице в пахучiй
молодiй травi!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!..
Брязнули ключi коло дверей, грюкнув засув. Принесено звичайний
уранiшнiй чай.
- Горяченького! - промовив солдат-доглядач, ставлячи на стiл жестяний
чайник i кладучи франзолю.
Корецький нiчого не вiдказав йому. Машинально, не думаючи про те, що
робить, став поратися з ча м, потiм швиденько випив його, мов роблячи те,
чого не мiг не зробити з повинностi, лiг на лiжко, заплющив очi i знову
почав мрiяти.
А що, якби справдi спробувати? Не всi ж утечi кiнчаються нещасливо. Бо
доки його тут держатимуть, це невiдомо. Може навiть зашлють кудись на
пiвнiч або на Сибiр... кудись мiж якути... Хiба там менше небезпечностi
смертi? Аби грубий деспот-тюремник виявив свою грубiсть трохи в бiльшiй
мiрi, а невiльник запротестував проти цього, - от уже й готова якась
якутська трагедiя... А якби зараз вирватися туди - на зеленi луки, пiд
сонячне небо! О!..
Вiн зiрвався з лiжка i обiйшов камеру попiд мурами, озираючи ©х. О,
дуже мiцнi! Вiн спинився перед вiкном, подумав... Звичайно, коли перепиляв
би грати та мотуза путящого, то можна бути внизу... Але ж унизу пiд вiкном
буде двiр, а треба бути за двором. Ну, то як же?
Корецький почав пригадувати собi, що вiн саме бачив, проходячи двором,
уявляв план його, та нiяк не мiг дорозумуватися, де саме вiн опинився б,
коли б iзлiз мотузом з вiкна у двiр. Зда ться, це вiкно з причiлку. Коли
так, то тодi, ставши на землi, вiн повинен пройти до рогу будiвлi, перейти
двором до середньо© брами, нею вступити в другий двiр, тодi знову брама й
аж тодi воля.
Так. Але ж саме в його пiд вiкном ходить вартовий, бiля першо© брами
другий, а брама замкнена i ключ у воротаря... так само й з другою брамою.
Нарештi там, за останньою брамою, знову вартовий...
Що ж вiн з ними з усiма робитиме? Поперед усього свiй вартовий, той, що
пiд вiкном... Корецький устав i пiдiйшов до вiкна... Ось чути його ходу.
Вiн обходить частину будинку: проходить проз вiкно, заверта за рiг, тодi
знову назад проз вiкно й заверта за другий рiг, стрiваючися з другим
вартовим. Ну, то треба...
А що це за галас такий там, на волi? Мов який ярмарок чи базар. Але
тут, - вiн добре зна , - нiколи не бува нi ярмаркiв, нi базарiв... А
такий галас, мов величезне стовпище людей гомонить i вигуку ... Нi, вже
затихло.
Дак треба скористуватися з того часу, як вартовий заверта за рiг тюрми
й не може бачити його вiкна. Чи можна встигнути?
Але галас на волi не втиха . Чути якiсь окремi вигуки, тiльки не
розбереш що... А! догадавсь: це певне не на волi, а в дворi: привели або
виводять великий гурт рештантiв, вони стовпились у дворi й чогось
галасують... Може сваряться промiж себе... може з начальством лаються,
"неповиновенi оказують", як каже доглядач, а може так просто галасують...
Ану, пораху ще вiн, скiльки часу вартовий бува за рогом тюрми.
Пiдождав, поки вартовий, здавалося йому, пiдiйшов до рогу будiвлi й почав
рахувати. Раз, два, три... нарахував усього сто тридцять один... То треба
держати вiрьовку напоготовi, прив'язану... За яких 15 - 20 секунд можна
бути вже внизу, долi - саме тодi, як вартовий буде за заднiм рогом, i
пробiгти до брами...
- Щоб набiгти на другого вартового, що сто©ть на тiй брамi, - пiдказав
вiн сам собi. - Нi, це дурниця, з цього нiчогiсiнько не буде.
То це ввесь його план руйну ться й нема нiякого способу?
Але що це?.. Знов крик iще дужчий...
- Урра-а-а!..
Чого тi рештанти радiють? Не розумi !... Якась дурниця!..
Хiба пiдкопатися? Ще б пак, - з другого поверху!.. Пробити помiст i
пролiзти в перший поверх... там сидять "уголовнi"... треба, щоб i вони
згодилися тiкати... Ну, але з ©ми справа небезпечна: коли б навiть i
згодилися, то в ©х завсiгди так трапля ться, що вони когось задавлять або
зарiжуть... якогось вартовника, або що... ну, а вiн - убивати людину...
Нi-нi, - з ними треба облишити!..
Ну, а якi ж iншi способи? Просто коридором?..
Але все ж брами з вартовим не минеш! - знову сам себе перепинив. - Яким
би способом не вийти, - завсiгди вийдеш у двiр, а з двору брама з вартовим
неминуча... Неминуча, - пiдкреслив вiн слово думкою.
Безнадiя вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у не©, мов п'явка в
тiло... Лiг на лiжку, закинув руки за голову, заплющив очi. Не хотiв
думати, не хотiв почувати... Але почував - ©©, ту п'явку, що всмокталась у
душу...
Скiльки ще буде тут? Мiсяць? Пiвроку? Рiк? Поки впаде режим?
Поки впаде!
Вiрив, що це буде, що неминуча це рiч, але коли вона здi ться?.. Всьому
кiнець, але коли вiн буде?
А гинути тут, або там, - серед сибiрських тундр, далеко вiд рiдного
краю!..
Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це
вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогоднi спокою не
дають!
Не ворухнувся i навiть не розплющив очей, як хтось увiйшов до камери.
- Вас требують у контору, - почувся голос.
Корецький розплющив очi, - перед ним стояв один з доглядачiв.
- Чого?
- Не могу знать... требують... i щоб немедлено...
- Може жандарський офiцер при©хав?
- Не могу знать...
Корецький лiниво, нехотя пiдвiвся, взяв бриля й пiшов попереду, а за ©м
слiдком доглядач. Перейшли коридором, зiйшли вниз у двiр. Вiн був
порожнiй. А де ж тi рештанти, що галасували?
- Що тут у дворi за крик був? Рештанти чи що кричали? - запитався вiн у
доглядача.
- Не могу знать... - одказав той звичайною фразою, а тодi, трохи
помовчавши, додав: - То не в дворi... там, на вулицi, значить, крик...
- Чого ж?..
Той стиснув плечами.
- Без понятiя народ... Вольн нiя...
Може б вiн казав ще що, але в цю мить до ©х пiдiйшов старший доглядач,
i вiн замовк. Пiшли втрьох по схiдцях нагору, i незабаром Корецький
опинивсь у конторi, - в невеликiй бруднiй хатинцi.
Вгорi на стiнах два старi царськi портрети, якiсь iнструкцi© в рямцях,
- ©х так позасиджували мухи, що вже мабуть i не дочита шся, що там
написано. Пiводчинена шафа з паперами... два столи, позастилуванi синiм
папером, обляпанi чорнилом... на столах купи паперiв... За бiльшим сидить
начальник тюрми, - товстий, брезклий чоловiк з заспаним обличчям. Вiн
зиркнув на Корецького.
- Тут нащот вас бумага... - Витяг папiрець i глянув на його. -
Освобождаетесь...
- Як? - спитався Корецький, не ймучи вiри.
- Освобождаетесь, говорю... Распишитесь в получении ваших денег и
часов...
Вiн штовхнув до Корецького якусь книгу. Корецький, не читаючи,
розписався тремтячою рукою, упхнув до кишенi, не рахуючи, грошi,
годинника...
- Отведи их - пусть соберутся, - звелiв начальник старшому доглядачевi.
- Тогда освободить, - могут идти...
Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом покидав у кошик
сво© речi й ледве мiг дiждатися, поки солдат iзв'язав ©х. Тодi не пiшов, а
бiльше побiг коридором i вниз по схiдцях, - ледве солдат з кошиком за ©м
поспiвав.
Тiльки вони вийшли в другий двiр, зараз Корецький почув, що за брамою
на вулицi якийсь гомiн. Та вiн про це не думав. Пас нетерплячими очима
руки забарного воротаря, що, не поспiшаючись, методично стромляв сво©ми
товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав... Нарештi
вiдiмкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом... Корецький нахилився
тим часом, узяв з землi кошик за вiрьовку i ступив в одчинену хвiртку на
вулицю.
I враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самiсiнько©
брами - мужчини, панночки... З несподiванки вiн спинився, дивлячись на
людей.
- Корецький! - кинув хтось серед стовпища.
- Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..
I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого пiдхопили чи©сь
руки, багато рук, i вiн заколихався над головами великого стовпища, що
залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв
величезний бiлий прапор з написом червоними лiтерами: "Амнiстiя". Далi
червонiло ще кiлька прапорiв - менших.
- Урра! - загремiло ще дужче. - Урра, Корецький! Хай живе свобода!..
- Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловiка!.. - почувся
знайомий Корецькому голос. - Треба на звожчика!..
- Звожчика!.. Давай звожчика!.. - загукало кiлька голосiв. Корецького
спустили додолу.
Стовпище розступилося, покидаючи прохiд, i на кiнцi його Корецький
побачив фаетон.
- Прошу вас, вгене Петровичу, - промовив той же знайомий голос, i
Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, - добре знайомий йому
адвокат Яковенко. Мiж двома лавами людей - панiв, робiтникiв, панiй,
панночок - вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним Яковенко,
а навпроти ще дво людей, - всi тро стискали руку Корецькому,
здоровкалися з ним, поздоровляли "з визволенням", але Корецький не
розумiв, хто тi дво , i не розбирав, що з ним дi ться.
- Рушай до думи!.. - звелiв Яковенко. - Швидше! Конi рушили. Але все
стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, i вiн мусив ©хати ходою.
- Ну, хвала боговi, - таки добилися! - казав Яковенко. - Зна те:
прокурор i жандарми нiяк не хотiли вас випускати. А я кажу... я був у
депутацi© од мiтингу... я кажу: для само© властi краще, коли випустите
його, нiж коли доведете до нещастя... Адже перед тюрмою сто©ть стовпище,
готове щомить розбивати браму... Ну, вони й сами помiркували...
Згодились... Тепер ми просто на мiтинг... Всi вимагають, щоб ви там були,
хочуть вас бачити...
- Який мiтинг? - ледве мiг спитатися Корецький. - З якого приводу?
- Як з якого? - здивувався Яковенко. - Ах! то ви, бiдолашний, нiчого не
зна те!.. Ви не читали телеграми... Панове! - гукнув вiн у стовпище. - Вiн
не читав телеграми... Дайте телеграму!.. Швидше!..
- Телеграму! Телеграму!.. - розкотилося мiж народом, i кiлька рук з
великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один i подав
Корецькому.
- Ось читайте: "Височайший манифест..." Конституцiя!..
Тремтячи як у пропасницi, почав Корецький читати. Очi не слухались,
якось перескакували по словах, якийсь туман застилав лiтери...
- Читайте голосно!.. - Голосно хай хтось чита !.. - Почулося гукання. -
Знову хай читають!..
Яковенко взяв у когось iз рук ще один аркуш, устав у фаетонi, що ледве
посувався серед стовпища, i, держачись однi ю рукою за передок, другою
пiднявши вгору бiлий аркуш, почав читати манiфест:
- "...даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на
началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова,
собраний и союзов", - одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але
зараз же його покрили ще голоснiшi вигуки:
- Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..
- "...Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог
восприять силу без одобрения Государственной Думы"...
- Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже
iншу телеграму. Уривки долiтали до вуха Корецькому:
- "Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге...
Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста... Предложили
почтить народ, мужественно завоевавший свободу".
- Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!..
Амнiстiя!.. Амнiстiя!..
Корецькому стиснуло горло, вiн почував, що коли не вдержиться, то
зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Вiн заплющив очi i зцiпив зуби.
Процесiя помалу посувалася, i Яковенко тим часом розказував:
- Уночi ми получили манiфеста в редакцi©... Зараз же рiшили випустити
його окремим плакатом... У десять годин вiн уже по всьому городу гуляв...
Народ висипав на вулицi, - ну, звiсно, мiтинг... Стали говорити. Амнiстiя
- перше слово... Панове, - каже доктор Лавренко, - поки дадуть амнiстiю з
Петербургу, - не забувайте, що в нашiй тюрмi сидить борець за волю -
Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звiсно, в такi хвилини
юрба не мiрку довго... Так i шугнули до тюрми, - хотiли силомiць... Та
вже ми вмовили взятися до легального способу... Ну, ото й вибрали
депутацiю з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович... - i вiн
показу на тих двох, що сидять навпроти Корецького, i тодi тiльки вiн
пiзна ©х.
А Яковенко все говорить. Вiн швидко, поспiшаючись, уривками переказу
Корецькому подi© двох останнiх мiсяцiв: з'©зд земських i городських
дiячiв, повсюднi мiтинги, розрухи по городах i селах i, нарештi,
величезний страйк залiзничникiв та iнших робiтникiв, що спинив,
спаралiзував економiчний рух усi © величезно© держави... Все це Корецький
чу , але спершу розумi тiльки частину казаного, уривки... Та помалу
почина призвичаюватися до всього того, що тут iз ©м трапилося, почина
розумiти його i сво становище серед цих нових подiй. I невимовна радiсть
обнiма його, аж iз глибу душi почина рости щось велике, гарне,
непереможне... I воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь - криком, -
чим-небудь, аби тiльки виявитися.
- Стiй! Стiй!
Фаетон спиня ться, й Корецький помiча , що стовпище побiльшало.
- Виходьмо... при©хали, - каже йому Яковенко.
Вiн виходить. Яковенко бере його за руку й почина протискуватися крiзь
натовп.
- Пропустiть... пустiть, панове! - говорить адвокат. - Дайте пройти до
помосту, - дуже пильна справа.
Люди нехотя поступаються i пропускають у вузький прохiд - щiлину, що
зараз же знову затуля ться за ©ми.
Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарештi
ноги ©х намацують щось нiби схiдцi.
- Обережнiше... обережнiше... не впадiть!.. Отут схiдець... - каже
Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.
Корецький силку ться не впасти, намацу ногами серед чужих нiг якiсь
нiби дошки i сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз i пильнуючи
сво©х рухiв.
- Ну, прийшли! - говорить Яковенко.
Корецький пiдводить голову i бачить перед собою стiл, поставлений на
якомусь помостi, а за столом якогось добродiя... Вiн зараз же пiзна
доктора Лавренка й розумi , що це голова мiтингу. Бiля його за столом ще
дво : один сидить, а другий, зовсiм незнайомий Корецькому, молодий,
чорнявий чоловiк з худим обличчям, говорить промову.
I враз спершу стиха, а далi все голоснiше й голоснiше чу ться навкруги:
- Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!..
Корецький!.. Корецький!..
Голова мiтингу Лавренко поверта ться й бачить Корецького. Вiн швидко
вста i стиска йому руку.
- Який я радий... - але голос урива ться йому, а навкруги змага ться
все дужчий i дужчий крик:
- Корецький!.. Корецький!..
Чорнявий промовник замовка . Лавренко маха обома руками на натовп,
просячи мовчання. Як трохи притиха , вiн голосно, на ввесь майдан, гука :
- Громадяни! Воля справдi наступила... Перший день нашого
конституцiйного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмi, а на волi
один з борцiв за його, за щастя народне, - вген Петрович Корецький.
- Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..
Корецький бачить перед собою море голiв, а над ним - геть скрiзь по
майдану - купаючись у золотому сяйвi, в'ються, то згортаючись, то
розгортаючись, червонi прапори з якимись написами... А он один бiлий - це
той, що написано: "Амнiстiя"... i чорний... Прапори мають, море голiв
хвилю ться, руки знiмаються вгору - махають брилями, бiлими хустками... I
навкруги з будинкiв - у вiкнах, на ганках i навiть на покрiвлях теж
товпляться люди, махають хустками, прапорцями, i могучий голос визволеного
народу гремить аж до осяйного, радiсного, щасливого неба:
- Хай живе воля!..
Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати.
Корецького садовлять тут же за стiл. Чорнявий оратор може кiнчати свою
промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан i ближчi
частини вулиць, що сходяться до його. Студентськi кашкети, робiтницькi
брилi, жiночi брилики, дорогi панськi брилi, навiть цилiндри, - все
змiшалося в одну величезну мiшанину... Он кiлька селянських шапок, -
мабуть селяни з ближчих сiл... Он три бiлих хусточки сестер з Червоного
Хреста... I скрiзь, скрiзь червонi стрiчки - в петельках, на брилях i
бриликах... Он якийсь хлопчик без шапки. Злiз на лiхтарний стовп i
обв'язу його смужкою червоно© китайки. А он два офiцерськi мундири... нi,
то вiйськовi лiкарi... i в тих навiть червонi стрiчки в петельках
пальта... Поки Корецький роздивля ться, чорнявий промовник говорить про
важнiсть моменту, про велику справу визволення пролетарiату, та його,
видимо, не дуже слухають i ледве вiн змовка , - зараз зрива ться новий
крик:
- Корецького... просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..
Лавренко поверта ться до Корецького.
- Мусите говорити.
Корецький блiдне i, не змагаючись, уста . Про що вiн говоритиме, - сам
не зна , але почува , що те велике й гарне, що наростало й наросло у його
в душi, зараз вихопиться на волю. Вiн простяга руку i ввесь майдан
стиха .
- Громадяни! - почина вiн. - Не вам мушу я розказувати, якими святими
сльозами, якою благородною кров'ю змочено шлях визволення... I нiколи цих
слiз i кровi не пролилося стiльки, як тепер, та зате ж i нiколи не
добувалися ми тако© вiдповiдi, як тепер. Це вперше почули ми слово, що
нагаду те, чого ми хочемо. Поки що - це тiльки слово, на паперi написане,
але вiд нас залежить, щоб воно сталося дiлом... I на це ми повиннi тепер
оддати усю свою силу, ввесь свiй розум, всю свою любов до волi.
Вiн говорить i враз помiча там, серед стовпища, просто помосту, щось
знайоме... Блакитна вуалька на простенькому бриликовi, а пiд ним... Невже
це вона? Невже це Таля?.. Так-так, - вона, запевне вона!.. Дивиться на
його, смi ться, кива йому... Безмiрна радiсть обнiма його всього, вiн
усмiха ться широким щасливим усмiхом i слова самi рвуться йому з уст:
- Тут, у нашому городi, може на цьому саме майданi, де ми тепер
зiбралися вiдсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись
козацька рада, рада вiльного, рада визволеного укра©нського народу. Тяжкою
боротьбою добув собi народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рiдному
кра© iдеали громадсько© волi, рiвностi... Правда, ми програли тодi, сили
темряви й неволi, сили похмурого деспотизму були дужчi за нашу молоду
новонарождену волю, - вони зламали ©©... Але тi iдеали, за якi наш народ
боровся, не жалiючи свого життя, - тi iдеали не могли в душi його зламати
нiякий деспотизм, нiяка темрява. I та велика перемiна, яка тепер робиться,
- не чужа вона нам: ми ждали ©©, виглядали ©© в темнiй неволi крiпацтва, в
тяжкому поневiряннi пiсля крiпацького життя, боролися за не©, - i ось вона
прийшла, сподiвана й рiдна нам! I коли був час, що народ наш порiзнився з
iнтелiгенцi ю, то тепер цей час минувся: народ вирiс, народ зробився вже
свiдомим творцем свого власного щастя i та свiдомiсть об' дну його з
iнтелiгенцi ю в одну велику сiм'ю. I ця сiм'я борцiв iде назустрiч
золотому сонцевi визволення робочих мас, визволення рiдного народу i всiх
народiв з iржавих пут старо© неволi... Воно горить, ся вже, це золоте
сонце, i кличе нас: вперед! вище! до високостiв щасливого, вiльного,
могучого робiтницького життя!..
Буря оплескiв, крикiв: "браво! слава!" громом гремить серед майдану i
знову мають хустки й прапорцi, i сяють радiснi очi з-пiд брилика з синьою
вуалькою...
II
Вже було надвечiр, як Корецький ©хав удвох iз жiнкою додому. Вони були
на майданi, аж поки скiнчилося вiче, потiм, укупi з Яковенко'м, опинилися
в редакцi© газети - Корецький трохи працював у ©й, даючи туди дописи й
невеликi статейки, а тепер пiшов на збiрку спiвробiтникiв: мали
обмiркувати справу, як далi держатися. Поставлено було: стати цiлком на
той грунт, що манiфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не
посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти
по-вкра©нському й пояснити манiфест, щоб завтра ж можна було його
видрукувати й розiслати пiслязавтра вкупi з газетою та й так пустити мiж
люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на
пiдставi манiфесту, - вiн навiть уже забiгав туди по дорозi i трохи
поговорив там про це. Видимо було, що пресi належатиме у всiх дальших
подiях величезна роль, ще бiльша, нiж досi... Корецький дуже добре розумiв
усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом
вернеться знову до сво©х школярiв i цього йому дуже хотiлося, але поки що
- газета була справою перворядно© ваги. Вiн мав у ©й говорити переважно
для села i вимовив собi право писати по-укра©нському.
Пiсля цього Корецького закликали ще на одну збiрку, але хоч i кортiло
там бути, - дужче хотiлося додому. I тепер вони ©хали вдвох. Поштарський
возик торохтiв шляхом, малий хлопець поштарiв то ляскав батогом, то щось
мугикав собi пiд нiс. Таля оповiдала про те, що дiялося в ©х дома й на
селi, поки вiн був у неволi. Дiти були здоровi, вона також... Другого
вчителя в школу досi не прислали й вона, як могла, сама справлялася з
усi ю роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, труднiше було б