Страница:
Коней своїх козацьких од себе не пускай».
А Сірченко Петро на теє не повіряє,
Під тернами-байраками лягає-спочиває,
Коні свої козацькі далеко од себе пускає…
Не успів Сірченко Петро між турки-яничари вбігати —
Міг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти.
Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,
З плеч головку козацьку знімали…
Як свідчать іноземні джерела, другий син І. Сірка – Роман – був досить відомим та досвідченим воїном. Тому про нього були складені пісні та перекази:
За версією народної думи, підтвердженою дослідниками, Роман Сірко помер у Мерефі, вдома, на очах своєї матері:
Історики говорять і про родинні зв'язки між кошовим Іваном Сірком та гетьманом Петром Дорошенком: вони були кумами. Щоправда, дослідники сперечаються, хто в кого тримав дитину до хреста: Сірко у П. Дорошенка чи навпаки.
У тогочасному українському суспільстві шанували героїзм і самопожертву, був розвинутий культ героїчної особистості. Кодекс честі воїна мав за основу основ виконання обов'язку захисника і борця – захисника землі, де живе рідний народ і духи предків та борця з різноманітними ворогами. Бути керівником означало нести відповідальність перед тими, хто довірив йому владу. Відомо, що запорожці шанували своїх здібних полководців так само, як і не церемонилися з невдахами. Для козаків велике значення мали поняття честі й обов'язку воїна: «Хоч пан, хоч пропав – двічі не вмирати. Гей, нумо хлопці до зброї». І тому одним із стрижневих звичаїв у запорожців було побратимство, яке своїм корінням сягає ще часів скіфів. Коли хто з козаків обирав собі побратима, це означало, що віднині він за нього піде навіть на смерть. Обряд братання відбувався так: майбутні побратими, надрізавши пальці, капали кров у чашу з вином, занурювали в неї леза мечів, а потім, тримаючись один за одного, випивали. Після цього ніщо вже не могло розлучити їх. Джерела згадують, що в Івана Сірка також були побратими: Гнат Голобля, Павло Грибович, Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Минченко, Петро Перехрист, Григорій Чечельницький, Яким Тимнак, Яків Третяк та інші.
Розділ п'ятий
А Сірченко Петро на теє не повіряє,
Під тернами-байраками лягає-спочиває,
Коні свої козацькі далеко од себе пускає…
Не успів Сірченко Петро між турки-яничари вбігати —
Міг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти.
Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,
З плеч головку козацьку знімали…
Як свідчать іноземні джерела, другий син І. Сірка – Роман – був досить відомим та досвідченим воїном. Тому про нього були складені пісні та перекази:
Другий син був одружений із дочкою від першого шлюбу гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького. Як свідчать документальні джерела, його батько навіть відрядив сина з сотнею козаків на службу до польського короля Яна III Собеського. По смерті шанованого ним кошового, король узяв юнака під свою опіку, про що й повідомив запорожців: «Сина уродзонного Сірка, сина так великого мужа і вождя, відважного борця за цілісність християнства, ми притулили до себе і взяли під опіку, щоб показати світу, як ми вдячні рицарській праці його батька, сина пригорнув до себе завдяки пам'яті й заслугам його батька».
Ой Лимане, Лимане,
Ти, Сірку Романе,
Да гей же ти, Сірку Романе!
Ой що будем робити,
Нема козакам по чарці горілки де взяти,
Да гей же, де взяти!
За версією народної думи, підтвердженою дослідниками, Роман Сірко помер у Мерефі, вдома, на очах своєї матері:
В Івана Сірка був рідний брат, який загинув у Капустяній Долині, що на Черкащині, у бою проти польських військ навесні 1664 року.
Сірчиха-Іваниха письмо читає,
К сирій землі крижем упадає,
Словами промовляє:
«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:
Первая печаль – що я сім год пробувала,
Сірка Івана в очі не видала;
Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає;
Третяя печаль – що Сірченко Роман умирає».
Історики говорять і про родинні зв'язки між кошовим Іваном Сірком та гетьманом Петром Дорошенком: вони були кумами. Щоправда, дослідники сперечаються, хто в кого тримав дитину до хреста: Сірко у П. Дорошенка чи навпаки.
У тогочасному українському суспільстві шанували героїзм і самопожертву, був розвинутий культ героїчної особистості. Кодекс честі воїна мав за основу основ виконання обов'язку захисника і борця – захисника землі, де живе рідний народ і духи предків та борця з різноманітними ворогами. Бути керівником означало нести відповідальність перед тими, хто довірив йому владу. Відомо, що запорожці шанували своїх здібних полководців так само, як і не церемонилися з невдахами. Для козаків велике значення мали поняття честі й обов'язку воїна: «Хоч пан, хоч пропав – двічі не вмирати. Гей, нумо хлопці до зброї». І тому одним із стрижневих звичаїв у запорожців було побратимство, яке своїм корінням сягає ще часів скіфів. Коли хто з козаків обирав собі побратима, це означало, що віднині він за нього піде навіть на смерть. Обряд братання відбувався так: майбутні побратими, надрізавши пальці, капали кров у чашу з вином, занурювали в неї леза мечів, а потім, тримаючись один за одного, випивали. Після цього ніщо вже не могло розлучити їх. Джерела згадують, що в Івана Сірка також були побратими: Гнат Голобля, Павло Грибович, Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Минченко, Петро Перехрист, Григорій Чечельницький, Яким Тимнак, Яків Третяк та інші.
Розділ п'ятий
Роки звитяги
Політична та воєнна кар'єра Сірка припала на бурхливі роки Хмельниччини. Перше документальне повідомлення про участь кошового в цих подіях пов'язане із закінченням Жванецької битви 1653 року: він громить ординців, що брали ясир на Поділлі, повертаючись у Крим.
Запорозьке козацтво в 1654 році, після укладання Б. Хмельницьким військово-політичного союзу з московським государем Олексієм Михайловичем, було у непевному стані: чи залишатися вірнопідданими польського короля, чи визнати зверхність московського сюзерена, а чи то взагалі піддатись під протекцію кримського хана або турецького султана.
Джерела засвідчують, що Сірко не був серед тієї старшини, що безапеляційно підтримувала політичний вибір «Батька Хмеля». Він радше належав до тієї політичної партії, яка не схвалювала україно-московський союз 1654 року. Гетьман Богдан викликав його до суду за підбурення черні разом із полковником Іваном Богуном, але обидва втекли. Іван Сірко пішов за Дніпровські пороги, на Січ, де й залишився. Очевидно, конфлікт кошового з гетьманом Богданом позначився на його подальшій кар'єрі. І тому знову на політичній арені він з'являється тільки після смерті Богдана Хмельницького.
Козаки Поділля обирають його кальницьким полковником (1658—1660).
Іван Виговський, який став гетьманом у 1657 році, продовжив справу гетьмана Богдана в боротьбі за збереження незалежності Держави Війська Запорозького. Проте його державницька діяльність збігається із загостренням соціальної боротьби, що значно ускладнило суспільно-політичну ситуацію в Україні. У своїй політиці гетьман Іван Виговський спирався на козацьку старшину та шляхту, що послаблювало його позиції в боротьбі за владу. Були спроби відновити союз із Польщею на рівноправних засадах.
Союз із Польщею та загострення відносин із Запорозькою Січчю сприяли формуванню опозиції політиці гетьмана І. Виговського. Соціальна база гетьмана швидко зменшувалася. Його почали залишати навіть однодумці.
Україно-московський конфлікт, громадянська війна сприяли зміцненню позицій антигетьманської опозиції на чолі з Юрієм Хмельницьким, до якої приєдналися Іван Богун та Іван Сірко із запорожцями. Саме вони були серед старшинського угруповання, що допомогло Юрію Хмельниченку стати новим гетьманом.
Сучасники повідомляли про те, що Сірко організував виступ запорожців проти гетьмана І. Виговського після Конотопської битви (липень 1659 року). Гетьман наказав стратити бунтівних полковників Сірка та Богуна, але його наказ не був виконаний.
Прагнучи попередити можливий наступ на Москву (після розгрому І. Виговським московської армії під Конотопом за допомогою татар), московський уряд мав на меті організувати похід донських і запорозьких козаків проти Кримського ханства. До цієї акції московський воєвода В. Шереметев, який перебував у Києві, вирішив схилити опозиційно налаштованого до пропольської політики гетьмана І. Виговського Івана Сірка. Користуючись ситуацією, яка склалася, отаман здійснює походи на кримських татар та ногайців, що залишалися союзниками І. Виговського. Вийшовши з Січі на Побужжя в серпні 1659 року, він учинив напад на турецьку фортецю Аккерман (сучасний Білгород-Дністровський) та ногайські улуси. При цьому Сірко визволив велику кількість литовських бранців, яких згодом відпустив, а також захопив двох мурз, кількох вельможних осіб. Після цього він вирушив до Києва на допомогу боярину В. Шереметеву.
На думку сучасних істориків, намагаючись не допустити об'єднання сил кальницького полковника І. Сірка з армією московського воєводи В. Шереметева, гетьман І. Виговський наказав полковнику Тимошеві Носачу перешкодити їхнім планам. Проте полковникові І. Сірку вдалося завдати поразки висланим супроти нього військам, очолюваним полковником Носачем.
На прохання московського командування козаки чинили напади на війська й на самого кримського хана Мухаммеда-Гірея IV. Неподалік міста Умань І. Сірко розбив ординців і розташувався в гирлі Південного Бугу на Андріївському острові.
Такі дії полковника І. Сірка, на думку дослідників, негативно вплинули на позиції гетьмана І. Виговського. Хан Мухаммед – Гірей IV покинув Виговського й повернувся до Криму. У вересні 1659 року І. Виговському довелося зректися гетьманства.
Після усунення І. Виговського від гетьманської влади на козацькій раді в Білій Церкві Юрія Хмельниченка знову проголосили гетьманом України. Серед головних дорадників новообраного гетьмана був і полковник І. Сірко.
17 жовтня 1659 року на чолі старшини, серед якої був й І. Сірко, Ю. Хмельницький переправився на лівий берег Дніпpa, де було московське військо, командири якого не наважувалися перейти на інший берег. 19 жовтня того ж року, прибувши до Переяслава, гетьман Ю. Хмельницький розпочав переговори з царськими боярами, а вже 27 жовтня підписав новий російсько-український договір – Переяславські статті.
Вважають що на Переяславській раді був присутній і кальницький полковник І. Сірко, який з іншими представниками козацької старшини належав до прихильників укладання нового союзу з Московією. Історики зазначають, що є дві версії тексту договору. Різниця між ними полягає в тому, що на одному з документів наявні підписи всіх старшин, а в іншому – підписи більшості старшин, у тому числі й підпис Сірка, були зроблені Ю. Хмельницьким. С. Величко також згадує, що замість І. Сірка угоду підписав Ю. Хмельниченко. Д. Яворницький, як й інші тогочасні дослідники, пояснював це тим, що Сірко був неписьменним: «Присяглася і підписалася козацька старшина, а в її числі і кальницький полковник Іван Сірко, за якого, через його неписьменність, розписався гетьман Юрій Хмельницький». Проте сучасні історики вважають, що так полковник намагався ухилитися від можливих зобов'язань перед московським урядом та залишити собі можливості для свободи маневрів. Але московський уряд, прагнучи мати союзника в особі популярного і впливового кальницького полковника, відзначив його царською нагородою за вірну службу.
Протягом осені 1659-го та зими 1660 року І. Сірко разом із наказним гетьманом М. Ханенком продовжив боротьбу проти І. Виговського, взявши участь в облозі Барського замку. За наказом гетьмана Ю. Хмельницького навесні 1660 року І. Сірко вів успішну боротьбу з ординцями, здійснив низку походів у кримські та турецькі володіння, зокрема похід на Очаків.
Під час Чуднівської кампанії (вересень – жовтень 1660 року) Сірко залишив Ю. Хмельницького, який уклав новий союз із Польщею – Слободищенський трактат (1660) – та успішно воював із кримськими татарами. У ході однієї сутички йому навіть удалося захопити 16 тисяч ханських коней. Цю новину польському королю повідомив покоєвий короля Іван Мазепа.
Протягом 1661 року Сірко, як і інші козацькі старшини, не прихилявся тоді ні до царської, ні до королівської величностей, успішно чинячи опір ординцям.
В умовах боротьби за владу на Лівобережжі Сірко не виявився прихильником і нового претендента на гетьманство – наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка, звинувачуючи його та його небожа Хмельниченка в розв'язанні ними усобиць. Про гостроту конфлікту свідчить той факт, що наказний гетьман навіть видав універсал, прирікаючи Сірка мало не на смертну кару. Козацький полковник також не залишився в боргу. Як повідомляє літописець Самійло Величко у своїх листах до призвидців громадянської війни, Сірко погрожував усуненням з гетьманства: «Господь допоможе війську об'єднатися, і повстане чорна рада військова», «можемо взяти тебе й… викинути з гетьманства, як непотрібну п'явку з верші».
Втративши підтримку з боку козацтва, не маючи успіху в боротьбі за владу, батькового таланту політика і воєначальника, розчарувавшись, Ю. Хмельниченко вирішив постригтися в ченці. Новим гетьманом на Правобережжі був обраний Павло Тетеря.
1663 рік став доленосним у житті Івана Сірка: його вперше було обрано на надзвичайну і впливову посаду у Війську Запорозькому – кошовим отаманом.
Іван Сірко став кошовим отаманом у дуже складний і суперечливий час. Після 1660 року Правобережна Україна знову опинилася під владою Речі Посполитої. Це був час загострення боротьби між гетьманами за владу в Україні, час постійних спустошливих вторгнень на її землі польських і татарських володарів. За таких обставин від кошового отамана вимагалися талант політичного діяча, принциповість, досвід, глибоке розуміння військово-стратегічної ситуації, здатність робити відповідальний вибір. Як зазначають сучасні дослідники, політичними пріоритетами І. Сірка стають, по-перше, протистояння турецько-татарській експансії на українські землі, а по-друге, збереження непохитності вольностей Запорожжя.
У боротьбі за владу в Лівобережній Україні 1663 року І. Сірко підтримав кошового отамана Січі Івана Брюховецького. Саме підтримка знаного й авторитетного козацького старшини відіграла неабияку роль в утвердженні Івана Брюховецького як гетьмана. За цей учинок деякі сучасні історики звинувачують Сірка у «відсутності стратегічного мислення, схильності до різких політичних поворотів, навіть у політичній наївності».
Сучасники Брюховецького також відзначали наявну відмінність між двома козацькими лідерами. Так, автор тогочасної пісні «Курта» з неприхованою неприязню говорить про гетьмана І. Брюховецького і з симпатією оповідає про Івана Сірка:
Протягом осені 1663 – зими 1664 року об'єднана 100-тисячна польсько-українська армія, очолювана самим Яном Казимиром, участь у поході якого була обумовлена великим бажанням узяти реванш після поразок від Б. Хмельницького, виступила на Лівобережжя. Король вирушив походом на Сіверщину, П. Тетеря – на Полтавщину (не бажаючи керувати військом, він доручив командування авторитетному серед козацтва полковнику Іванові Богуну). Кінець листопада – початок грудня 1663 року позначився великими воєнними успіхами для польського війська. Польська армія, переправившись на лівий берег, зайняла Переяслав, Ніжин, Чернігів і Батурин. Мужній опір полякам вчинили жителі Салтикової Дівиці й Мени. Три дні захищався Короп.
У цей же період (жовтень – грудень 1663 року) запорожці, очолені І. Сірком, своє кошове отаманство здали Пилипчаті, та московські ратники на чолі з Григорієм Косаговим, калмики здійснили два походи на Перекоп і визволили невільників та зруйнували кочів'я ординців. Такі дії давали привід кримському ханові не поспішати з допомогою польському війську, яке в цей час, очолюване королем Яном Казимиром, вдерлося на Лівобережжя й очікувало весь грудень на підмогу татар. Докладаючи зусиль, аби привернути на свій бік авторитетного козацького ватажка, популярність якого дедалі зростала (його вже почали серйозно розглядати як претендента на гетьманську булаву), король Ян Казимир навіть послав йому з Шаргорода 300 золотих червінців і золотий ланцюг. Та відважний козацький лицар, звісно, відмовився від цього знаку королівської уваги.
На початку 1664 року фортуна зрадила полякам. 23 січня польське військо з'явилося під Глуховим, героїчна облога якого тривала два тижні. «Під Глуховим забаритися довелося», – писали польські учасники походу. Велику допомогу надав захисникам міста полковник Іван Богун, повідомляючи про плани польського командування (на думку деяких істориків, він належав до кола опозиційно налаштованих до П. Тетері старшин). 8 лютого 1664 року, втративши 4 тисячі жовнірів, Ян Казимир змушений був зняти облогу й вирушити до Севська, де 17 лютого об'єднався з литовцями.
Жорстоке поводження поляків викликало опір лівобережного козацтва. Дошкуляла зима. Становище україно-польських сил, очолених королем, стало погіршуватися. У цей же період, імовірно, при спробі арешту, королю стало відомо про належність полковника І. Богуна до опозиції, останнього було вбито.
Невдачі польської армії під Новгород-Сіверському прискорили королівське рішення. На військовій раді в лютому 1664 року було вирішено відмовитися від планів відновлення королівської влади на Лівобережжі та повернутися до Польщі. Король із частиною війська під тиском московської армії та козацьких полків лівобережного гетьмана І. Брюховецького відійшов через Білорусь до Польщі. Частину війська він направив на Правобережжя, де з лютого 1664 року розгорталося антигетьманське повстання. Про його масштаби писав і Павло Тетеря: «Ніде ми не зустрічаємо ворога в чистому полі, але він розсіяний по містечках і містах, і настільки уперто тримається… що нам доводиться хіба що приступом брати кожне з них…»
Здійснивши успішні походи на Крим, форсувавши Буг і Дністер, атакувавши турецькі села вище Бендер (Тягині), де «багатьох бусурман побив і здобич велику взято було», Сірко виступив на охоплене повстанням Правобережжя. «Сірко з кількома сотнями кінних свавільників, вийшовши з Дніпра, увійшов до України, бунтуючи поспільство, до котрого маса людей горнеться», – так описував події кримський хан Мухаммед-Гірей IV.
Проте є версія, згідно з якою Ю. Хмельницький начебто обмовився своїй сестрі (удові по Д. Виговському та дружині П. Тетері) про свій намір узяти участь у змові, ініціатором якої був І. Сірко. Та, у свою чергу, розповіла про це чоловікові, і Тетеря наказав арештувати Юрія-Гедеона. Його схопили в Городищі, коли він повертався до монастиря від своєї сестри. Прямих доказів його вини, як і вини митрополита Іосифа Нелюбовича-Тукальського, не було, але це не завадило П. Тетері спочатку відіслати їх до Львова, а потім – до фортеці Мальборк (Марієнбург) у Пруссії, де вони провели кілька років аж до укладення Андрусівського перемир'я (1667).
За іншою версією, участь І. Сірка в антигетьманському повстанні на Правобережній Україні була обумовлена свавіллям польської адміністрації, зокрема немирівського старости Домбровського, який наприкінці 1663 – на початку 1664 року наказав утопити сотника та кількох козаків. Їхні товариші втекли на Запорожжя, вчинивши у відповідь свавілля щодо польських посадовців, підбурили Сірка та Сулимку на повстання проти короля й Речі Посполитої, що й «почало тяжку війну в Україні».
У ході антигетьманського повстання відбулася низка кровопролитних битв між козацькими загонами Івана Сірка та московськими ратниками воєводи Г. Косагова – з одного боку, й об'єднаними силами полків П. Тетері та польських військ С. Чарнецького – з другого. Сірко досить успішно відбивався від польських військ, узяв в облогу П. Тетерю під Вільховцем, прагнув освоїти шляхи, які сполучали Правобережну Україну з Лівобережжям, діяв під Смілою, Лисянкою та Криловим. Піднявшись Дніпром вище Крилова, Сірко об'єднався з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким, допоміг останньому укріпитися в Каневі. У квітні 1664 року Сірко виступає проти найжорстокішого карателя українського народу коронного гетьмана Стефана Чарнецького (якого за те, що він убирався в тигрову чи леопардову шкуру козаки з ненавистю називали «рябою собакою»). Битва під Паволоччю не принесла успіху жодному з воєначальників. Але й облога Черкас (де перебував І. Сірко) також була невдалою. Після семи днів він був змушений зняти облогу міста. Битва в Капустяній Долині завершилася перемогою І. Сірка. Але радість розгрому найлютішого ворога козацтва була неповною: у битві загинув рідний брат отамана. Прагнучи хоч якось дошкулити козацькому звитяжцю, поляки відрубали братові Сірка голову, настромили на корогву й передали своєму воєначальнику.
Допомагаючи встановлювати владу на Правобережжі гетьманові І. Брюховецькому, Сірку вдалося здобути Медведівку, Чигирин, Умань і Брацлав, у якому захопив обоз П. Тетері зі скарбами, які той прагнув забрати з собою до Польщі. Запорожці захопили все Поділля та південну Київщину. У листі від 13 березня 1664 року Іван Сірко повідомляв Москву про визволення й приєднання відповідних земель до Гетьманщини. На думку сучасних істориків, цей Сірковий похід сприяв утворенню там гетьманства Петра Дорошенка.
Запорозьке козацтво в 1654 році, після укладання Б. Хмельницьким військово-політичного союзу з московським государем Олексієм Михайловичем, було у непевному стані: чи залишатися вірнопідданими польського короля, чи визнати зверхність московського сюзерена, а чи то взагалі піддатись під протекцію кримського хана або турецького султана.
Джерела засвідчують, що Сірко не був серед тієї старшини, що безапеляційно підтримувала політичний вибір «Батька Хмеля». Він радше належав до тієї політичної партії, яка не схвалювала україно-московський союз 1654 року. Гетьман Богдан викликав його до суду за підбурення черні разом із полковником Іваном Богуном, але обидва втекли. Іван Сірко пішов за Дніпровські пороги, на Січ, де й залишився. Очевидно, конфлікт кошового з гетьманом Богданом позначився на його подальшій кар'єрі. І тому знову на політичній арені він з'являється тільки після смерті Богдана Хмельницького.
Козаки Поділля обирають його кальницьким полковником (1658—1660).
Іван Виговський, який став гетьманом у 1657 році, продовжив справу гетьмана Богдана в боротьбі за збереження незалежності Держави Війська Запорозького. Проте його державницька діяльність збігається із загостренням соціальної боротьби, що значно ускладнило суспільно-політичну ситуацію в Україні. У своїй політиці гетьман Іван Виговський спирався на козацьку старшину та шляхту, що послаблювало його позиції в боротьбі за владу. Були спроби відновити союз із Польщею на рівноправних засадах.
Союз із Польщею та загострення відносин із Запорозькою Січчю сприяли формуванню опозиції політиці гетьмана І. Виговського. Соціальна база гетьмана швидко зменшувалася. Його почали залишати навіть однодумці.
Україно-московський конфлікт, громадянська війна сприяли зміцненню позицій антигетьманської опозиції на чолі з Юрієм Хмельницьким, до якої приєдналися Іван Богун та Іван Сірко із запорожцями. Саме вони були серед старшинського угруповання, що допомогло Юрію Хмельниченку стати новим гетьманом.
Сучасники повідомляли про те, що Сірко організував виступ запорожців проти гетьмана І. Виговського після Конотопської битви (липень 1659 року). Гетьман наказав стратити бунтівних полковників Сірка та Богуна, але його наказ не був виконаний.
Прагнучи попередити можливий наступ на Москву (після розгрому І. Виговським московської армії під Конотопом за допомогою татар), московський уряд мав на меті організувати похід донських і запорозьких козаків проти Кримського ханства. До цієї акції московський воєвода В. Шереметев, який перебував у Києві, вирішив схилити опозиційно налаштованого до пропольської політики гетьмана І. Виговського Івана Сірка. Користуючись ситуацією, яка склалася, отаман здійснює походи на кримських татар та ногайців, що залишалися союзниками І. Виговського. Вийшовши з Січі на Побужжя в серпні 1659 року, він учинив напад на турецьку фортецю Аккерман (сучасний Білгород-Дністровський) та ногайські улуси. При цьому Сірко визволив велику кількість литовських бранців, яких згодом відпустив, а також захопив двох мурз, кількох вельможних осіб. Після цього він вирушив до Києва на допомогу боярину В. Шереметеву.
На думку сучасних істориків, намагаючись не допустити об'єднання сил кальницького полковника І. Сірка з армією московського воєводи В. Шереметева, гетьман І. Виговський наказав полковнику Тимошеві Носачу перешкодити їхнім планам. Проте полковникові І. Сірку вдалося завдати поразки висланим супроти нього військам, очолюваним полковником Носачем.
На прохання московського командування козаки чинили напади на війська й на самого кримського хана Мухаммеда-Гірея IV. Неподалік міста Умань І. Сірко розбив ординців і розташувався в гирлі Південного Бугу на Андріївському острові.
Такі дії полковника І. Сірка, на думку дослідників, негативно вплинули на позиції гетьмана І. Виговського. Хан Мухаммед – Гірей IV покинув Виговського й повернувся до Криму. У вересні 1659 року І. Виговському довелося зректися гетьманства.
Після усунення І. Виговського від гетьманської влади на козацькій раді в Білій Церкві Юрія Хмельниченка знову проголосили гетьманом України. Серед головних дорадників новообраного гетьмана був і полковник І. Сірко.
17 жовтня 1659 року на чолі старшини, серед якої був й І. Сірко, Ю. Хмельницький переправився на лівий берег Дніпpa, де було московське військо, командири якого не наважувалися перейти на інший берег. 19 жовтня того ж року, прибувши до Переяслава, гетьман Ю. Хмельницький розпочав переговори з царськими боярами, а вже 27 жовтня підписав новий російсько-український договір – Переяславські статті.
Вважають що на Переяславській раді був присутній і кальницький полковник І. Сірко, який з іншими представниками козацької старшини належав до прихильників укладання нового союзу з Московією. Історики зазначають, що є дві версії тексту договору. Різниця між ними полягає в тому, що на одному з документів наявні підписи всіх старшин, а в іншому – підписи більшості старшин, у тому числі й підпис Сірка, були зроблені Ю. Хмельницьким. С. Величко також згадує, що замість І. Сірка угоду підписав Ю. Хмельниченко. Д. Яворницький, як й інші тогочасні дослідники, пояснював це тим, що Сірко був неписьменним: «Присяглася і підписалася козацька старшина, а в її числі і кальницький полковник Іван Сірко, за якого, через його неписьменність, розписався гетьман Юрій Хмельницький». Проте сучасні історики вважають, що так полковник намагався ухилитися від можливих зобов'язань перед московським урядом та залишити собі можливості для свободи маневрів. Але московський уряд, прагнучи мати союзника в особі популярного і впливового кальницького полковника, відзначив його царською нагородою за вірну службу.
Протягом осені 1659-го та зими 1660 року І. Сірко разом із наказним гетьманом М. Ханенком продовжив боротьбу проти І. Виговського, взявши участь в облозі Барського замку. За наказом гетьмана Ю. Хмельницького навесні 1660 року І. Сірко вів успішну боротьбу з ординцями, здійснив низку походів у кримські та турецькі володіння, зокрема похід на Очаків.
Під час Чуднівської кампанії (вересень – жовтень 1660 року) Сірко залишив Ю. Хмельницького, який уклав новий союз із Польщею – Слободищенський трактат (1660) – та успішно воював із кримськими татарами. У ході однієї сутички йому навіть удалося захопити 16 тисяч ханських коней. Цю новину польському королю повідомив покоєвий короля Іван Мазепа.
Протягом 1661 року Сірко, як і інші козацькі старшини, не прихилявся тоді ні до царської, ні до королівської величностей, успішно чинячи опір ординцям.
В умовах боротьби за владу на Лівобережжі Сірко не виявився прихильником і нового претендента на гетьманство – наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка, звинувачуючи його та його небожа Хмельниченка в розв'язанні ними усобиць. Про гостроту конфлікту свідчить той факт, що наказний гетьман навіть видав універсал, прирікаючи Сірка мало не на смертну кару. Козацький полковник також не залишився в боргу. Як повідомляє літописець Самійло Величко у своїх листах до призвидців громадянської війни, Сірко погрожував усуненням з гетьманства: «Господь допоможе війську об'єднатися, і повстане чорна рада військова», «можемо взяти тебе й… викинути з гетьманства, як непотрібну п'явку з верші».
Втративши підтримку з боку козацтва, не маючи успіху в боротьбі за владу, батькового таланту політика і воєначальника, розчарувавшись, Ю. Хмельниченко вирішив постригтися в ченці. Новим гетьманом на Правобережжі був обраний Павло Тетеря.
1663 рік став доленосним у житті Івана Сірка: його вперше було обрано на надзвичайну і впливову посаду у Війську Запорозькому – кошовим отаманом.
Іван Сірко став кошовим отаманом у дуже складний і суперечливий час. Після 1660 року Правобережна Україна знову опинилася під владою Речі Посполитої. Це був час загострення боротьби між гетьманами за владу в Україні, час постійних спустошливих вторгнень на її землі польських і татарських володарів. За таких обставин від кошового отамана вимагалися талант політичного діяча, принциповість, досвід, глибоке розуміння військово-стратегічної ситуації, здатність робити відповідальний вибір. Як зазначають сучасні дослідники, політичними пріоритетами І. Сірка стають, по-перше, протистояння турецько-татарській експансії на українські землі, а по-друге, збереження непохитності вольностей Запорожжя.
У боротьбі за владу в Лівобережній Україні 1663 року І. Сірко підтримав кошового отамана Січі Івана Брюховецького. Саме підтримка знаного й авторитетного козацького старшини відіграла неабияку роль в утвердженні Івана Брюховецького як гетьмана. За цей учинок деякі сучасні історики звинувачують Сірка у «відсутності стратегічного мислення, схильності до різких політичних поворотів, навіть у політичній наївності».
Сучасники Брюховецького також відзначали наявну відмінність між двома козацькими лідерами. Так, автор тогочасної пісні «Курта» з неприхованою неприязню говорить про гетьмана І. Брюховецького і з симпатією оповідає про Івана Сірка:
Обрання І. Брюховецького гетьманом підштовхнуло польського короля розпочати активні дії. На Правобережжі в січні 1663 року новим гетьманом стає зорієнтований на Польщу лицемірний честолюбець Павло Тетеря.
Ой ти, батьку-Сірку,
Козацький барвінку,
Ти надівай шапку-бирку,
Ти надівай чабана-товаринку.
Протягом осені 1663 – зими 1664 року об'єднана 100-тисячна польсько-українська армія, очолювана самим Яном Казимиром, участь у поході якого була обумовлена великим бажанням узяти реванш після поразок від Б. Хмельницького, виступила на Лівобережжя. Король вирушив походом на Сіверщину, П. Тетеря – на Полтавщину (не бажаючи керувати військом, він доручив командування авторитетному серед козацтва полковнику Іванові Богуну). Кінець листопада – початок грудня 1663 року позначився великими воєнними успіхами для польського війська. Польська армія, переправившись на лівий берег, зайняла Переяслав, Ніжин, Чернігів і Батурин. Мужній опір полякам вчинили жителі Салтикової Дівиці й Мени. Три дні захищався Короп.
У цей же період (жовтень – грудень 1663 року) запорожці, очолені І. Сірком, своє кошове отаманство здали Пилипчаті, та московські ратники на чолі з Григорієм Косаговим, калмики здійснили два походи на Перекоп і визволили невільників та зруйнували кочів'я ординців. Такі дії давали привід кримському ханові не поспішати з допомогою польському війську, яке в цей час, очолюване королем Яном Казимиром, вдерлося на Лівобережжя й очікувало весь грудень на підмогу татар. Докладаючи зусиль, аби привернути на свій бік авторитетного козацького ватажка, популярність якого дедалі зростала (його вже почали серйозно розглядати як претендента на гетьманську булаву), король Ян Казимир навіть послав йому з Шаргорода 300 золотих червінців і золотий ланцюг. Та відважний козацький лицар, звісно, відмовився від цього знаку королівської уваги.
На початку 1664 року фортуна зрадила полякам. 23 січня польське військо з'явилося під Глуховим, героїчна облога якого тривала два тижні. «Під Глуховим забаритися довелося», – писали польські учасники походу. Велику допомогу надав захисникам міста полковник Іван Богун, повідомляючи про плани польського командування (на думку деяких істориків, він належав до кола опозиційно налаштованих до П. Тетері старшин). 8 лютого 1664 року, втративши 4 тисячі жовнірів, Ян Казимир змушений був зняти облогу й вирушити до Севська, де 17 лютого об'єднався з литовцями.
Жорстоке поводження поляків викликало опір лівобережного козацтва. Дошкуляла зима. Становище україно-польських сил, очолених королем, стало погіршуватися. У цей же період, імовірно, при спробі арешту, королю стало відомо про належність полковника І. Богуна до опозиції, останнього було вбито.
Невдачі польської армії під Новгород-Сіверському прискорили королівське рішення. На військовій раді в лютому 1664 року було вирішено відмовитися від планів відновлення королівської влади на Лівобережжі та повернутися до Польщі. Король із частиною війська під тиском московської армії та козацьких полків лівобережного гетьмана І. Брюховецького відійшов через Білорусь до Польщі. Частину війська він направив на Правобережжя, де з лютого 1664 року розгорталося антигетьманське повстання. Про його масштаби писав і Павло Тетеря: «Ніде ми не зустрічаємо ворога в чистому полі, але він розсіяний по містечках і містах, і настільки уперто тримається… що нам доводиться хіба що приступом брати кожне з них…»
Здійснивши успішні походи на Крим, форсувавши Буг і Дністер, атакувавши турецькі села вище Бендер (Тягині), де «багатьох бусурман побив і здобич велику взято було», Сірко виступив на охоплене повстанням Правобережжя. «Сірко з кількома сотнями кінних свавільників, вийшовши з Дніпра, увійшов до України, бунтуючи поспільство, до котрого маса людей горнеться», – так описував події кримський хан Мухаммед-Гірей IV.
Проте є версія, згідно з якою Ю. Хмельницький начебто обмовився своїй сестрі (удові по Д. Виговському та дружині П. Тетері) про свій намір узяти участь у змові, ініціатором якої був І. Сірко. Та, у свою чергу, розповіла про це чоловікові, і Тетеря наказав арештувати Юрія-Гедеона. Його схопили в Городищі, коли він повертався до монастиря від своєї сестри. Прямих доказів його вини, як і вини митрополита Іосифа Нелюбовича-Тукальського, не було, але це не завадило П. Тетері спочатку відіслати їх до Львова, а потім – до фортеці Мальборк (Марієнбург) у Пруссії, де вони провели кілька років аж до укладення Андрусівського перемир'я (1667).
За іншою версією, участь І. Сірка в антигетьманському повстанні на Правобережній Україні була обумовлена свавіллям польської адміністрації, зокрема немирівського старости Домбровського, який наприкінці 1663 – на початку 1664 року наказав утопити сотника та кількох козаків. Їхні товариші втекли на Запорожжя, вчинивши у відповідь свавілля щодо польських посадовців, підбурили Сірка та Сулимку на повстання проти короля й Речі Посполитої, що й «почало тяжку війну в Україні».
У ході антигетьманського повстання відбулася низка кровопролитних битв між козацькими загонами Івана Сірка та московськими ратниками воєводи Г. Косагова – з одного боку, й об'єднаними силами полків П. Тетері та польських військ С. Чарнецького – з другого. Сірко досить успішно відбивався від польських військ, узяв в облогу П. Тетерю під Вільховцем, прагнув освоїти шляхи, які сполучали Правобережну Україну з Лівобережжям, діяв під Смілою, Лисянкою та Криловим. Піднявшись Дніпром вище Крилова, Сірко об'єднався з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким, допоміг останньому укріпитися в Каневі. У квітні 1664 року Сірко виступає проти найжорстокішого карателя українського народу коронного гетьмана Стефана Чарнецького (якого за те, що він убирався в тигрову чи леопардову шкуру козаки з ненавистю називали «рябою собакою»). Битва під Паволоччю не принесла успіху жодному з воєначальників. Але й облога Черкас (де перебував І. Сірко) також була невдалою. Після семи днів він був змушений зняти облогу міста. Битва в Капустяній Долині завершилася перемогою І. Сірка. Але радість розгрому найлютішого ворога козацтва була неповною: у битві загинув рідний брат отамана. Прагнучи хоч якось дошкулити козацькому звитяжцю, поляки відрубали братові Сірка голову, настромили на корогву й передали своєму воєначальнику.
Допомагаючи встановлювати владу на Правобережжі гетьманові І. Брюховецькому, Сірку вдалося здобути Медведівку, Чигирин, Умань і Брацлав, у якому захопив обоз П. Тетері зі скарбами, які той прагнув забрати з собою до Польщі. Запорожці захопили все Поділля та південну Київщину. У листі від 13 березня 1664 року Іван Сірко повідомляв Москву про визволення й приєднання відповідних земель до Гетьманщини. На думку сучасних істориків, цей Сірковий похід сприяв утворенню там гетьманства Петра Дорошенка.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента