Страница:
Про перебування та діяльність П. Орлика у похідній канцелярії гетьмана Івана Мазепи немає якихось конкретних відомостей, однак зрозуміло, що це була напружена праця: налагодження дипломатичного листування з Кримським ханством, Османською імперією, Польщею, поширення пропагандистських грамот та звернень до населення Гетьманщини, запорожців тощо.
Вирішальна битва під Полтавою відбулася 27 червня 1709 р. (8 липня за н. ст.). Шведсько-українська армія під керівництвом Карла XII зазнала цілковитого розгрому від російсько-українського війська Петра І. Шведська армія під командуванням генерала Левенґаупта капітулювала і відступила до Переволочи. Карл XII, поранений ще за декілька днів до Полтавськох битви, переправився на правий берег Дніпра, взявши з собою півтори тисячі шведів. За шведським королем змушений був податися і гетьман Іван Мазепа зі своїм оточенням та запорожцями. З ним був і Пилип Орлик. Його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях до тодішніх турецьких володінь, а саме до Бендерської фортеці.
Мандрівка через степи Правобережжя була тяжкою, і тільки завдяки степовикам-запорожцям було можливо прогодувати таку силу людей в безлюдних місцевостях. Страждання тяглись, аж поки вони не опинилися біля Бугу.
І. Мазепа був фізично і душевно розбитий. Назрівав бунт запорожців, вони зазнали значних втрат, і в їхніх лавах чулося глухе ремствування. Був план навіть пограбувати гетьманський скарб, а самого гетьмана захопити, щоби видати цареві. Але зрештою бунт ущух сам собою.
Та на втікачів чекала нова несподіванка: турецький паша з Очакова дозволив пройти тільки визначним особам, а решту людей затримав по той бік Бугу і не дозволив їм переправлятись. Особливо неприємним було це для І. Мазепи, який не раз запевняв короля, що очаківський паша – його добрий приятель.
Наслідки такого рішення були тяжкими і для шведів. Саме тут наздогнала втікачів московська кавалерія. Відбувся кривавий бій. Армія знесилених утікачів зазнала поразки і страшних втрат. Переправлятись через ріку стало ще тяжче.
Десь у липні 1709 р. вигнанці прибули до Бендер. За підрахунками вчених в еміграції опинилося близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Смертельно хворий гетьман І. Мазепа віддаляє від себе П. Орлика, сподіваючись передати гетьманську булаву та значні статки своєму небожеві Андрію Войнаровському. Проте П. Орлик, який не зламався від невдач, не бажав стояти осторонь від продовження боротьби та намагався засвідчити свою прихильність помираючому гетьману.
Обрання гетьманом
«Пакти и Конституції прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу…»
Вирішальна битва під Полтавою відбулася 27 червня 1709 р. (8 липня за н. ст.). Шведсько-українська армія під керівництвом Карла XII зазнала цілковитого розгрому від російсько-українського війська Петра І. Шведська армія під командуванням генерала Левенґаупта капітулювала і відступила до Переволочи. Карл XII, поранений ще за декілька днів до Полтавськох битви, переправився на правий берег Дніпра, взявши з собою півтори тисячі шведів. За шведським королем змушений був податися і гетьман Іван Мазепа зі своїм оточенням та запорожцями. З ним був і Пилип Орлик. Його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях до тодішніх турецьких володінь, а саме до Бендерської фортеці.
Мандрівка через степи Правобережжя була тяжкою, і тільки завдяки степовикам-запорожцям було можливо прогодувати таку силу людей в безлюдних місцевостях. Страждання тяглись, аж поки вони не опинилися біля Бугу.
І. Мазепа був фізично і душевно розбитий. Назрівав бунт запорожців, вони зазнали значних втрат, і в їхніх лавах чулося глухе ремствування. Був план навіть пограбувати гетьманський скарб, а самого гетьмана захопити, щоби видати цареві. Але зрештою бунт ущух сам собою.
Та на втікачів чекала нова несподіванка: турецький паша з Очакова дозволив пройти тільки визначним особам, а решту людей затримав по той бік Бугу і не дозволив їм переправлятись. Особливо неприємним було це для І. Мазепи, який не раз запевняв короля, що очаківський паша – його добрий приятель.
Наслідки такого рішення були тяжкими і для шведів. Саме тут наздогнала втікачів московська кавалерія. Відбувся кривавий бій. Армія знесилених утікачів зазнала поразки і страшних втрат. Переправлятись через ріку стало ще тяжче.
Десь у липні 1709 р. вигнанці прибули до Бендер. За підрахунками вчених в еміграції опинилося близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Смертельно хворий гетьман І. Мазепа віддаляє від себе П. Орлика, сподіваючись передати гетьманську булаву та значні статки своєму небожеві Андрію Войнаровському. Проте П. Орлик, який не зламався від невдач, не бажав стояти осторонь від продовження боротьби та намагався засвідчити свою прихильність помираючому гетьману.
Обрання гетьманом
У ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. помер гетьман Іван Мазепа. Перед українською еміграцією у Бендерах постало два нагальних питання: хто буде наступним гетьманом і кому дістанеться той значний статок у золоті, коштовностях і гетьманських інсиґніях, які привіз І. Мазепа з собою до Бендер.
Питання про спадщину І. Мазепи, що складала як військову скарбницю, так і приватне майно найбагатшої в козацькій державі людини (як свідчить відомий сучасний історик Наталя Яковенко, враховуючи готівку, золоті злитки й коштовне каміння, спадщина гетьмана оцінювалася у величезну суму до 1,2 млн шведських рейхсталерів), набувало більшого значення, ніж саме обрання наступника, адже надії на реванш українців у боротьбі з Московським царством значною мірою залежали від наявності грошей.
Для визначення долі цих статків була створена спеціальна, так звана Бендерська комісія, що складалася з польського генерала Станіслава Понятовського, шведського канцлера Генріха Мюллера, камергера Клінґерштірна і радника фон Кохена.
На підставі свідчення управителя Мазепиних маєтків Бистрицького комісія вирішила, що Мазепині скарби є його приватною власністю, а отже, їх має успадкувати небіж І. Мазепи (син його сестри) Андрій Войнаровський. Карл XII підтвердив це рішення, і в такий спосіб справу було раз і назавжди вирішено. З тим мусила миритися й бендерська еміграція.
Хоча пізніше Бистрицький написав був листа Кардові XII, в якому засвідчив, що подав неправдиві зізнання. Але було вже запізно.
Значно пізніше, в 1719 р., П. Орлик писав з цього приводу до шведської королеви Ульріки Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці і допомозі своїх приятелів, яких він з'єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояка протестувала проти цього мовчання». П. Орлик не клопотався про ревізію Бендерської постанови, він наполягав тільки на поверненні шведським урядом тих сум, які (і тут з боку родини Войнаровських були заявлені претензії) належали до державного скарбу, особливо ж тих 60 000 талярів, що були колись позичені І. Мазепою шведам з державної каси в Будищах.
Величезні грошові статки так і не стали в пригоді небожу І. Мазепи. Як зазначає Наталя Яковенко, А. Войнаровський як потенційно небезпечна політична фігура був у 1716 р. з наказу Петра І викрадений серед білого дня в Гамбурзі, таємно перевезений до Санкт-Петербурга, а звідти після допитів засланий у Якутськ, де і помер у 1742 році.
Після вирішення долі статків на черзі було обрання гетьмана, яке відбулося 5 квітня 1710 p., тобто більш аніж через півроку після смерті гетьмана Івана Мазепи.
Кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко і генеральний писар Пилип Орлик. Кандидатура Дмитра Горленка як людини, що не мала особливої популярності, незабаром відпала, і зосталось два кандидати – генеральний писар Пилип Орлик і найбільш улюблений родич Мазепи, його небіж Андрій Войнаровський. За деякими даними А. Войнаровський, успадкувавши статки І. Мазепи, відмовився від кандидатури на гетьманство. За іншими – А. Войнаровський продовжував балотуватися, і попервах його підтримував шведський король Карл XII, однак дізнавшись, що цей претендент не має досвіду державного управління та не має авторитету серед старшини, незабаром переніс свою прихильність до генерального писаря Пилипа Орлика.
Пилип Орлик теж вагався, чи ставати йому гетьманом без козацької скарбниці. Як не дивно, але підтримку П. Орлика шведським королем радісно зустрів і А. Войнаровський, який пообіцяв генеральному писареві у разі обрання його на гетьманство заплатити йому 3000 дукатів зі «спадку» свого дядька.
Хоч і з важким серцем, але П. Орлик погоджується прийняти на себе гетьманство, яке, хоч і в еміграційних умовах, вимагало значних видатків: чого коштувала сама резиденція, зносини з чужими урядами, дипломатична праця в орієнтальних умовах, серед турків і татар тощо. Як він писав у 1719 р.: «Я не просив собі гідності гетьмана, а прийняв її з наказу його величності і, не маючи публічних фондів для ведення справ, уклав у те власні гроші». Погоджуючись на гетьманство, П. Орлик ставить перед королем вимоги обіцяти не складати зброї доти, доки Україна не буде визволена із «московського ярма» (термін П. Орлика).
Отже, 5 квітня 1710 р. (16 квітня за н. ст.) козацька рада у м. Бендерах обрала гетьманом П. Орлика (1710—1742), який до того часу обіймав посаду генерального писаря. Цього ж дня приймається угода між гетьманом і козацьким товариством.
Очевидно, тоді ж було укомплектовано нову генеральну старшину. Генеральним обозним залишився Іван Ломиковський, що обіймав цю посаду ще за гетьмана І. Мазепи, генеральним суддею став Клим Довгополий, генеральним писарем – Іван Максимович, генеральними осавулами – Григорій Герцик і Федір Мирович.
Особливо значими особами були: Кость Гордієнко, що стояв на чолі Війська Запорозького, і Дмитро Горленко, що був прилуцьким полковником з 1693 р. і користувався загальною повагою як найстарший полковник Гетьманщини в еміграції.
У день виборів було проголошено «Конституцію прав і свобод Запорозького Війська», або «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою» («Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»).
Головний зміст цього акта – це угода між гетьманом Пилипом Орликом і його соратниками-козаками.
Новообраний гетьман склав присягу: «Я, Пилип Орлик, новообраний Запорозького Війська гетьман, присягаю Господові Богу, славленому в Святій Тройці, на тому, що, будучи обраний, оголошений і виведений на знаменитий уряд гетьманський вільними голосами, за давніми правами та звичаями військовими, за зволенням найяснішої королівської величності шведської, протектора нашого, від генеральної старшини і всього Запорозького Війська тут, при боці його королівської величності, і яке біля Дніпра на Низу залишається, через посланих осіб, що ці договори й постанови, тут описані і межи мною і тим-таки Запорозьким Військом узаконені й утверджені з повною порадою на акті теперішньої елекцїї, по всіх пунктах, комматах та періодах незмінно виконувати: милість, вірність і старатливе дбання до малоросійської Вітчизни, матері нашої, про добро її посполитим, про публічні цілість, про розширення прав та вольностей військових, скільки сили, розуму та способів стане, мати; жодних факців не ладнати зі сторонніми державами та народами, а всередині у Вітчизні на зруйнування і хоч яке пошкодження; оголошувати усякі підступи Вітчизні, правам та вольностям військовим, шкідливі генеральній старшині, полковникам і кому належить. Обіцяю і повинність беру зберігати до вищих і заслужених у Запорозькому Війську осіб пошанування й любов до всього старшого і меншого товариства, а до переступників, згідно з артикулами правними, справедливість. У цьому мені, Боже, допоможи, непорочне се Євангеліє та невинна страсть Христова. А те все підписом руки моєї власної і печаткою військовою стверджую. Діялось у Бендері, року 1710, квітня 5 дня. Пилип Орлик, гетьман Запорозького Війська рукою власною». (Опубліковано за: Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. —К., 1993. – С 277—286; переклад із книжної української мови Валерія Шевчука.)
10 травня 1710 р. Карл XII, як новопризнаний протектор України, затвердив обрання П. Орлика на гетьманство й договір, видавши з цієї нагоди лист до українського народу, в якому хвалив мужність і вірність П. Орлика і обіцяв, доки український народ не здобуде давнішньої волі, не складе зброї проти московського царя, буде боронити цілісність України і боротися зі спільними ворогами.
Після затвердження шведським королем на гетьманство новообраний гетьман Гетьманщини на одному з прийомів виголосив перед Карлом XII латиною пишну промову: «Представляюсь Тобі, Найсильніший і Найщасливіший Королю, я, новообраний Гетьман Війська Запорозького. Я погиб би, як би не рука Вашої Найяснішої Королівської Величності, страшна для ворогів і доброзичлива для вірнопідданих, не підтримала погибаючого і не допомогла мені… Чи мені, Найясніший Королю, рівнятись з Іваном Мазепою, котрому по славі й популярності не було рівної людини в нашій батьківщині? Чи мені, що не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що виносив падаюче небо, тягар правління Україною, мені, недостойному такої чести і навіть, скажу більше, такого тягару? Чи мені, недосвідченому аргонавтові для такої великої і могутньої влади, в наш жорстокий вік направити розшатаний вихрями і бурями український корабель до благословенних островів? Чи мені, подібно Тезею блукаючи по кручених шляхах, вивести із лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну – нашу отчизну, котру стереже московський дракон, і повернути їй колишню волю? Однак Ти, Наймилостивіший Королю, оборониш, по однодушному бажанню нашому, Військо Запорозьке під своєю могутньою рукою краще, ніж під щитом Аякса; Ти щасливо проведеш розбитий човен України по бурхливих хвилях до миса Доброї Надії! Ти одіпхнеш московське страховище своїми могутніми грудями, на котрих Ти носиш образ великодушного лева. Я ж, діло рук Твоїх, дістаючи гетьманський уряд, приношу подяку престолу зброї мого протектора, Вашої Величності, і цілую тисячу разів побідні руки Вашої Величності».
Проте доки тривали всі ці події довкола обрання гетьмана, укладання угоди з козаками, становище козаків та запорожців було дуже складним.
Узагалі шведи, козаки і поляки (останні прибули найпізніше крутою дорогою з Шлезька) переживали гостру матеріальну скруту. Король мусив позичати грошей, де тільки міг, – у єврейських, вірменських, грецьких купців та лихварів, у А. Войнаровського тощо. Сам турецький уряд постачав щоденно провіанту на суму 500 талярів, але цього вочевидь не вистачало. Без скарбу померлого гетьмана і новообраний гетьман П. Орлик не мав змоги розгорнути активну державницьку діяльність.
Наростаючий брак продовольства, голод, холод, дезертирство, хвороби – все це негативно позначалося на духовному стані козацтва. Упродовж 1710 р. з козацьких осель біля Бендер та інших місць надходять жалісні прохання до шведського короля про допомогу. Не знаючи, як вийти з цього становища, козацтво почало продавати свою зброю. Свідки оповідають, що під командою кошового К. Гордієнка було 4000 запорожців, у яких зброї немає, бо вони її за час перебування в Бендерах з голоду попродавали.
Ситуація емігрантів поліпшилася лише наприкінці 1710 p., коли перед походом на Правобережну Україну шведський король виплатив запорожцям якісь гроші, щоби дати їм можливість викупити свої рушниці та справити собі одяг.
Отже, незважаючи на тяжкі обставини – відсутність військової сили, грошей, інтернування у чужій країні, Пилип Орлик, погоджуючись стати гетьманом, прагнув продовжити справу свого благодійника гетьмана Івана Мазепи – звільнити Україну – Гетьманщину з-під влади московського царя.
Питання про спадщину І. Мазепи, що складала як військову скарбницю, так і приватне майно найбагатшої в козацькій державі людини (як свідчить відомий сучасний історик Наталя Яковенко, враховуючи готівку, золоті злитки й коштовне каміння, спадщина гетьмана оцінювалася у величезну суму до 1,2 млн шведських рейхсталерів), набувало більшого значення, ніж саме обрання наступника, адже надії на реванш українців у боротьбі з Московським царством значною мірою залежали від наявності грошей.
Для визначення долі цих статків була створена спеціальна, так звана Бендерська комісія, що складалася з польського генерала Станіслава Понятовського, шведського канцлера Генріха Мюллера, камергера Клінґерштірна і радника фон Кохена.
На підставі свідчення управителя Мазепиних маєтків Бистрицького комісія вирішила, що Мазепині скарби є його приватною власністю, а отже, їх має успадкувати небіж І. Мазепи (син його сестри) Андрій Войнаровський. Карл XII підтвердив це рішення, і в такий спосіб справу було раз і назавжди вирішено. З тим мусила миритися й бендерська еміграція.
Хоча пізніше Бистрицький написав був листа Кардові XII, в якому засвідчив, що подав неправдиві зізнання. Але було вже запізно.
Значно пізніше, в 1719 р., П. Орлик писав з цього приводу до шведської королеви Ульріки Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці і допомозі своїх приятелів, яких він з'єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояка протестувала проти цього мовчання». П. Орлик не клопотався про ревізію Бендерської постанови, він наполягав тільки на поверненні шведським урядом тих сум, які (і тут з боку родини Войнаровських були заявлені претензії) належали до державного скарбу, особливо ж тих 60 000 талярів, що були колись позичені І. Мазепою шведам з державної каси в Будищах.
Величезні грошові статки так і не стали в пригоді небожу І. Мазепи. Як зазначає Наталя Яковенко, А. Войнаровський як потенційно небезпечна політична фігура був у 1716 р. з наказу Петра І викрадений серед білого дня в Гамбурзі, таємно перевезений до Санкт-Петербурга, а звідти після допитів засланий у Якутськ, де і помер у 1742 році.
Після вирішення долі статків на черзі було обрання гетьмана, яке відбулося 5 квітня 1710 p., тобто більш аніж через півроку після смерті гетьмана Івана Мазепи.
Кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко і генеральний писар Пилип Орлик. Кандидатура Дмитра Горленка як людини, що не мала особливої популярності, незабаром відпала, і зосталось два кандидати – генеральний писар Пилип Орлик і найбільш улюблений родич Мазепи, його небіж Андрій Войнаровський. За деякими даними А. Войнаровський, успадкувавши статки І. Мазепи, відмовився від кандидатури на гетьманство. За іншими – А. Войнаровський продовжував балотуватися, і попервах його підтримував шведський король Карл XII, однак дізнавшись, що цей претендент не має досвіду державного управління та не має авторитету серед старшини, незабаром переніс свою прихильність до генерального писаря Пилипа Орлика.
Пилип Орлик теж вагався, чи ставати йому гетьманом без козацької скарбниці. Як не дивно, але підтримку П. Орлика шведським королем радісно зустрів і А. Войнаровський, який пообіцяв генеральному писареві у разі обрання його на гетьманство заплатити йому 3000 дукатів зі «спадку» свого дядька.
Хоч і з важким серцем, але П. Орлик погоджується прийняти на себе гетьманство, яке, хоч і в еміграційних умовах, вимагало значних видатків: чого коштувала сама резиденція, зносини з чужими урядами, дипломатична праця в орієнтальних умовах, серед турків і татар тощо. Як він писав у 1719 р.: «Я не просив собі гідності гетьмана, а прийняв її з наказу його величності і, не маючи публічних фондів для ведення справ, уклав у те власні гроші». Погоджуючись на гетьманство, П. Орлик ставить перед королем вимоги обіцяти не складати зброї доти, доки Україна не буде визволена із «московського ярма» (термін П. Орлика).
Отже, 5 квітня 1710 р. (16 квітня за н. ст.) козацька рада у м. Бендерах обрала гетьманом П. Орлика (1710—1742), який до того часу обіймав посаду генерального писаря. Цього ж дня приймається угода між гетьманом і козацьким товариством.
Очевидно, тоді ж було укомплектовано нову генеральну старшину. Генеральним обозним залишився Іван Ломиковський, що обіймав цю посаду ще за гетьмана І. Мазепи, генеральним суддею став Клим Довгополий, генеральним писарем – Іван Максимович, генеральними осавулами – Григорій Герцик і Федір Мирович.
Особливо значими особами були: Кость Гордієнко, що стояв на чолі Війська Запорозького, і Дмитро Горленко, що був прилуцьким полковником з 1693 р. і користувався загальною повагою як найстарший полковник Гетьманщини в еміграції.
У день виборів було проголошено «Конституцію прав і свобод Запорозького Війська», або «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою» («Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»).
Головний зміст цього акта – це угода між гетьманом Пилипом Орликом і його соратниками-козаками.
Новообраний гетьман склав присягу: «Я, Пилип Орлик, новообраний Запорозького Війська гетьман, присягаю Господові Богу, славленому в Святій Тройці, на тому, що, будучи обраний, оголошений і виведений на знаменитий уряд гетьманський вільними голосами, за давніми правами та звичаями військовими, за зволенням найяснішої королівської величності шведської, протектора нашого, від генеральної старшини і всього Запорозького Війська тут, при боці його королівської величності, і яке біля Дніпра на Низу залишається, через посланих осіб, що ці договори й постанови, тут описані і межи мною і тим-таки Запорозьким Військом узаконені й утверджені з повною порадою на акті теперішньої елекцїї, по всіх пунктах, комматах та періодах незмінно виконувати: милість, вірність і старатливе дбання до малоросійської Вітчизни, матері нашої, про добро її посполитим, про публічні цілість, про розширення прав та вольностей військових, скільки сили, розуму та способів стане, мати; жодних факців не ладнати зі сторонніми державами та народами, а всередині у Вітчизні на зруйнування і хоч яке пошкодження; оголошувати усякі підступи Вітчизні, правам та вольностям військовим, шкідливі генеральній старшині, полковникам і кому належить. Обіцяю і повинність беру зберігати до вищих і заслужених у Запорозькому Війську осіб пошанування й любов до всього старшого і меншого товариства, а до переступників, згідно з артикулами правними, справедливість. У цьому мені, Боже, допоможи, непорочне се Євангеліє та невинна страсть Христова. А те все підписом руки моєї власної і печаткою військовою стверджую. Діялось у Бендері, року 1710, квітня 5 дня. Пилип Орлик, гетьман Запорозького Війська рукою власною». (Опубліковано за: Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. —К., 1993. – С 277—286; переклад із книжної української мови Валерія Шевчука.)
10 травня 1710 р. Карл XII, як новопризнаний протектор України, затвердив обрання П. Орлика на гетьманство й договір, видавши з цієї нагоди лист до українського народу, в якому хвалив мужність і вірність П. Орлика і обіцяв, доки український народ не здобуде давнішньої волі, не складе зброї проти московського царя, буде боронити цілісність України і боротися зі спільними ворогами.
Після затвердження шведським королем на гетьманство новообраний гетьман Гетьманщини на одному з прийомів виголосив перед Карлом XII латиною пишну промову: «Представляюсь Тобі, Найсильніший і Найщасливіший Королю, я, новообраний Гетьман Війська Запорозького. Я погиб би, як би не рука Вашої Найяснішої Королівської Величності, страшна для ворогів і доброзичлива для вірнопідданих, не підтримала погибаючого і не допомогла мені… Чи мені, Найясніший Королю, рівнятись з Іваном Мазепою, котрому по славі й популярності не було рівної людини в нашій батьківщині? Чи мені, що не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що виносив падаюче небо, тягар правління Україною, мені, недостойному такої чести і навіть, скажу більше, такого тягару? Чи мені, недосвідченому аргонавтові для такої великої і могутньої влади, в наш жорстокий вік направити розшатаний вихрями і бурями український корабель до благословенних островів? Чи мені, подібно Тезею блукаючи по кручених шляхах, вивести із лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну – нашу отчизну, котру стереже московський дракон, і повернути їй колишню волю? Однак Ти, Наймилостивіший Королю, оборониш, по однодушному бажанню нашому, Військо Запорозьке під своєю могутньою рукою краще, ніж під щитом Аякса; Ти щасливо проведеш розбитий човен України по бурхливих хвилях до миса Доброї Надії! Ти одіпхнеш московське страховище своїми могутніми грудями, на котрих Ти носиш образ великодушного лева. Я ж, діло рук Твоїх, дістаючи гетьманський уряд, приношу подяку престолу зброї мого протектора, Вашої Величності, і цілую тисячу разів побідні руки Вашої Величності».
Проте доки тривали всі ці події довкола обрання гетьмана, укладання угоди з козаками, становище козаків та запорожців було дуже складним.
Узагалі шведи, козаки і поляки (останні прибули найпізніше крутою дорогою з Шлезька) переживали гостру матеріальну скруту. Король мусив позичати грошей, де тільки міг, – у єврейських, вірменських, грецьких купців та лихварів, у А. Войнаровського тощо. Сам турецький уряд постачав щоденно провіанту на суму 500 талярів, але цього вочевидь не вистачало. Без скарбу померлого гетьмана і новообраний гетьман П. Орлик не мав змоги розгорнути активну державницьку діяльність.
Наростаючий брак продовольства, голод, холод, дезертирство, хвороби – все це негативно позначалося на духовному стані козацтва. Упродовж 1710 р. з козацьких осель біля Бендер та інших місць надходять жалісні прохання до шведського короля про допомогу. Не знаючи, як вийти з цього становища, козацтво почало продавати свою зброю. Свідки оповідають, що під командою кошового К. Гордієнка було 4000 запорожців, у яких зброї немає, бо вони її за час перебування в Бендерах з голоду попродавали.
Ситуація емігрантів поліпшилася лише наприкінці 1710 p., коли перед походом на Правобережну Україну шведський король виплатив запорожцям якісь гроші, щоби дати їм можливість викупити свої рушниці та справити собі одяг.
Отже, незважаючи на тяжкі обставини – відсутність військової сили, грошей, інтернування у чужій країні, Пилип Орлик, погоджуючись стати гетьманом, прагнув продовжити справу свого благодійника гетьмана Івана Мазепи – звільнити Україну – Гетьманщину з-під влади московського царя.
«Пакти и Конституції прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу…»
Найбільш відомим актом державної і політичної діяльності Пилипа Орлика став «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». Сучасна поширена назва «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» походить від скороченої латинської назви – «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis». Цей акт ще увійшов в історію під назвою «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерівська конституція».
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента