Ибсен Генрик. Дика качка

   Грегерс. Он воно що! В який спосіб?
   Верле. Бачиш, я писав тобі, щоб ти неодмінно і негайно приїхав сюди, у місто… гм…
   Грегерс. Так… але що тобі, власне, потрібно від мене? Я цілий день чекав, що ти поясниш.
   Верле. Я хочу запропонувати тобі вступити компаньйоном у фірму.
   Грегерс. Мені? У твою фірму? Компаньйоном?
   Верле. Авжеж. Нам би не довелось у зв'язку з цим постійно бути разом. Ти б міг вести справи тут, у місті, а я переїхав би на завод.
   Грегерс. Ти?
   Верле. Бачиш, я тепер уже не такий працівник, як колись. Доводиться берегти очі, Грегерсе; щось ослабли вони.
   Грегерс. Ну, це завжди було.
   Верле. Не так, як тепер. Та крім того… з деяких міркувань… я б, мабуть, міг вважати за краще перебратися туди… хоча б на деякий час.
   Грегерс. Ось чого ніколи не міг би подумати.
   Верле. Слухай, Грегерсе, ми з тобою багато в чому не погоджуємось. Але все ж таки ми з тобою – батько і син. І, далебі, ми могли б дійти якоїсь згоди.
   Грегерс. Тобто про людське око?
   Верле. Та хоча б так. Подумай про це, Грегерсе. На твою думку, це можливо? А?
   Грегерс (холодно дивиться на нього). Під цим щось криється.
   Верле. Як то – криється?
   Грегерс. Я тобі для чогось потрібен.
   Верле. При таких близьких узах, як наші, треба гадати – один завжди потрібен другому.
   Грегерс. Еге, так кажуть.
   Верле. І я б дуже хотів, щоб ти тепер пожив удома деякий час. Я самотній, Грегерсе. Завжди був самотній… все життя. Але тепер це особливо дає себе знати, – старіюсь. Мені треба мати біля себе кого-небудь.
   Грегерс. Адже ти маєш фру Сьорбю.
   Верле. Так, це вірно. І я, так би мовити, майже не можу обійтися без неї. У неї така весела вдача і рівний характер; вона оживляє весь дім… а мені це так потрібно.
   Грегерс. Отже, виходить, ти маєш усе, що тобі потрібно.
   Верле. Певно. Але я боюсь, що так не може довго тривати. Жінка за таких умов… легко може потрапити у фальшиве становище в очах світу. Не скажу, що й для мужчини це зручно.
   Грегерс. О, коли мужчина справляє такі обіди, як ти, він таки може дозволити собі дещо.
   Верле. Але ж вона, Грегерсе? її становище? Боюсь, що довго вона не витримає. Та якби навіть… якби заради мене вона й махнула рукою на всі пересуди і плітки… то сам поміркуй, Грегерсе, – у тебе так сильно розвинене почуття справедливості…
   Грегерс (перебиваючи його). Коротко і ясно: ти збираєшся одружитися з нею?
   Верле. А коли й так? Що тоді?
   Грегерс. Я теж спитаю: що тоді?
   Верле. Ти був би категорично проти цього?
   Грегерс. Аж ніяк. Ні в якому разі.
   Верле. Я ж не міг знати… Можливо, шануючи пам'ять покійної матері…
   Грегерс. Я не екзальтований.
   Верле. Ну, як би то не було, ти, в усякому разі, зняв з мого серця важкий камінь. Для мене дуже важливо у цій справі заручитися твоєю підтримкою.
   Грегерс (дивлячись йому у вічі). Тепер я розумію, навіщо я тобі був потрібен, для чого тобі треба було мене використати.
   Верле. Використати! Що за слово!
   Грегерс. Не будьмо надто вимогливі щодо слів, – хоча б сам на сам. (З коротким сміхом.) Так он воно що! Ось навіщо я за всяку ціну повинен був з'явитися до міста власною персоною. Заради фру Сьорбю треба було надати домові сімейного вигляду. Табльо^[1] з батька і сина! Це щось новеньке.
   Верле. Як ти смієш говорити таким тоном!
   Грегерс. Коли в цьому домі була сім'я? Ніколи, скільки я себе пам'ятаю. А тепер, мабуть, виникла потреба створити хоч щось подібне. Справді, як це чудово буде: заговорять, що онде, мовляв, син на крилах благоговіння прилетів на заручини старого батька. Що ж тоді залишиться від усіх цих поголосів про бідну покійну страдницю-матір? Ані порошинки! її син розвіє їх!
   Верле. Грегерсе… Далебі, мені здається, що для тебе нема на світі людини, ненависнішої за мене.
   Грегерс (тихо). Занадто вже близько я придивився до тебе.
   Верле. Ти дивився на мене очима своєї матері. (Трохи знижуючи голос.) А ти б пригадав, що її очі… бували іноді затуманені…
   Грегерс (тремтячим голосом). Я розумію, на що ти натякаєш. Але хто винен у нещасливій слабості матері? Ти і всі оці твої!.. Останньою була ця жіночка, з якою ти звів Яльмара Екдаля, коли тобі самому вона… о-о!
   Верле (знизуючи плечима). Слово в слово, як сказала б твоя мати.
   Грегерс (не звертаючи на нього уваги). І він, ця велика, по-дитячому довірлива душа, тепер з головою загруз у брехні… Живе під одним дахом з такою… і не знає, що його так зване сімейне вогнище побудоване на брехні! (Роблячи крок до батька.) Як погляну на пройдений тобою шлях – наче дивлюсь на поле бою, вкрите розбитими людськими життями.
   Верле. Здається мені, що прірва між нами занадто вже широка.
   Грегерс (опанувавши себе, вклоняється). Я теж це помітив і тому – відкланююсь… іду.
   Верле. Ідеш? Зовсім з дому?
   Грегерс. Так. Тепер, нарешті, я бачу перед собою мету життя.
   Верле. Що ж це за мета?
   Грегерс. Ти б лише поглузував, дізнавшись.
   Верле. Хто самотній – не так легко глузує, Грегерсе.
   Грегерс (показуючи в глибину другої кімнати). Поглянь-но, батьку, камергери граються в піжмурки з фру Сьорбю… На добраніч… прощавай! (Іде до другої кімнати і зникає праворуч.)
   Чути сміх і жартівливі вигуки групи гостей, що з'явилися в другій кімнаті зліва.
   Верле (презирливо бурмоче вслід Грегерсу). Ех! Бідолаха!.. А ще каже – не екзальтований.

Дія друга

   Ательє Яльмара Екдаля. Просторе приміщення, очевидно, колишнє горище. Праворуч скісна стеля з великими шибками, наполовину запнутими синіми завісками. У правому кутку, в глибині, вхідні двері; а на першому плані праворуч двері до жилих кімнат. У лівій стіні теж двоє дверей, і в простінку між; ними залізна грубка. У середній стіні широкі розсувні двері. Умеблювання скромне, але затишне. Між дверима праворуч, трохи віддалік від простінку, диван, стіл і кілька стільців. На столі засвічена лампа під абажуром, лежать фотографії і різний дріб'язок: пензлі, папір, олівці та ін. У кутку, біля грубки, старе крісло. Там і тут розставлені і розкладені фотографічні апарати і приладдя. Біля середньої стіни, ліворуч від розсувних дверей, полиці, на яких кілька книжок, ящики і пляшки з хімічною рідиною, різні інструменти тощо.
   Гіна Екдаль сидить за шитвом на стільці біля стола. Гедвіг на дивані, затуливши очі долонями від лампи і заткнувши вуха двома пальцями, читає книгу.
   Гіна (поглядає на дочку з прихованою тривогою, потім камеє). Гедвіг!
   Гедвіг не чує.
   (Голосніше.) Гедвіг!
   Гедвіг (віднімаючи пальці від вух). Що, мамо?
   Гіна. Любонько, не можна тобі більше читати.
   Гедвіг. Ну, мамо, ну, ще трошки! Хвилиночку.
   Гіна. Ні, ні, відклади книгу. Батько цього не любить. Він і сам ніколи не читає вечорами.
   Гедвіг (закриваючи книгу). Так, тато не дуже-то любить читати.
   Гіна (відкладає шитво і бере зі столу олівець і зошит). Ти не пам'ятаєш, скільки ми сьогодні заплатили за масло?
   Гедвіг. Крону шістдесят п'ять єре.
   Гіна. Вірно. (Записує.) Страх, скільки у нас масла виходить. До того ж ковбаса і сир. Стривай-но… (Записує.) І шинка ще… Гм… (Підраховує.) От уже й виходить…
   Гедвіг. А ще ж пиво?
   Гіна. Так, звичайно. (Записує.) Обходиться дорогенько. А все потрібне.
   Гедвіг. Зате нам з тобою не треба було сьогодні супу на обід, раз тато пішов.
   Гіна. Так, це добре склалося. Та ще я одержала вісім крон п'ятдесят єре за карточки.
   Гедвіг. Невже стільки?
   Гіна. Рівно вісім крон п'ятдесят!
   Мовчання. Гіна знову береться до шитва. Гедвіг бере олівець, папір і щось малює, заслоняючи очі лівою рукою.
   Гедвіг. Адже дивно якось, що тато сьогодні на такому пишному обіді у комерсанта Верле!
   Гіна. Не можна сказати, що в комерсанта. Це ж бо син прислав по нього. (Згодом.) З комерсантом ми не маємо ніяких справ.
   Гедвіг. От буде добре, коли тато прийде. Він обіцяв попросити для мене у фру Сьорбю чого-небудь смачного.
   Гіна. Еге, в цьому домі, повір мені, знайдеться багато смачненького.
   Гедвіг (продовжуючи малювати). А я начебто зголодніла трошки.
   Старий Екдальз паперами під пахвою і згортком у кишені пальта з'являється з вхідних дверей.
   Гіна. Як дідусь пізно сьогодні!
   Екдаль. Контору замкнули. Довелося ждати у Гроберга. І потім пройти через… Гм…
   Гедвіг. Дали знову на переписування, дідусю?
   Екдаль. Цілу папку. Поглянь-но.
   Гіна. Добре.
   Гедвіг. їв кишені теж у тебе згорток.
   Екдаль. Що? Дурниці! Нічого там нема. (Ставить палицю в куток.) Роботи надовго вистачить, Гіно. (Відсуває одну половинку дверей у задній стіні.) Тсс! (Зазирає в них і знову обережно засуває.) Хе-хе! Усі задрімали! А вона залізла у кошик. Хе-хе!
   Гедвіг. А їй не зимно в кошику, дідусю?
   Екдаль. Таке вигадаєш! Зимно!.. Стільки соломи! (Іде до дальніх дверей ліворуч.) У мене там є сірники?
   Гіна. Сірники на комоді.
   Екдаль іде до себе.
   Гедвіг. От добре, що дідусь знову з переписуванням!
   Гіна. Так. Бідолашний старий; тепер хоч кишеньковими грішми запасеться.
   Гедвіг. І не сидітиме цілими ранками в тому поганому трактирі у мадам Еріксен!
   Гіна. Так, і це дуже добре.
   Невелика пауза.
   Гедвіг. Як ти думаєш, вони все ще за столом сидять?
   Гіна. А бог їх знає. Мабуть.
   Гедвіг. Подумай, яким смачним обідом частують там тата! Він, мабуть, прийде веселий. Правда, мамо?
   Гіна. Авжеж. А якби ми ще могли порадувати його, що кімнату здано!
   Гедвіг. Ну, це не обов'язково сьогодні.
   Гіна. Це було б так добре. А то стоїть без усякої користі.
   Гедвіг. Ні, я хотіла сказати, що сьогодні не обов'язково. Тато й так сьогодні буде в гуморі. Краще, коли цим ми його порадуємо іншим разом.
   Гіна (дивиться на неї). А ти любиш радувати тата увечері чимось таким хорошим?
   Гедвіг. Звичайно. Тоді відразу якось веселіше стає.
   Гіна (замислюючись). Так, так, мабуть, так.
   Старий Екдаль виходить із своєї кімнати і прямує до перших дверей ліворуч.
   Гіна (обертаючись до нього). Щось потрібно у кухні, дідусю?
   Екдаль. Так, потрібно. А ти сиди собі. (Іде до кухні.)
   Гіна. Не надумав би з вугіллям возитися. (Чекає.) Гедвіг, піди-но поглянь, що він там…
   Екдаль виходить з кухні з кухлем окропу, що парує.
   Гедвіг. Ти по окріп ходив, дідусю?
   Екдаль. Так. Треба. Писати буду, а чорнило густе, як каша… Гм!..
   Гіна. Ви б, дідусю, повечеряли спочатку. Адже там приготовано.
   Екдаль. Бог з нею, з вечерею, Гіно. Дуже я зайнятий, кажу тобі. І нехай ніхто до мене не входить. Ніхто… Гм!.. (Йде до себе.)
   Гіна і Гедвіг переглядаються.
   Гіна (тихо). Як ти гадаєш, де він роздобув грошей?
   Гедвіг. Мабуть, від Гроберга одержав.
   Гіна. Таке скажеш, Гедвіг. Гроберг завжди присилає гроші мені.
   Гедвіг. То, мабуть, десь у борг узяв пляшечку.
   Гіна. Бідний дідусь; навряд чи дають йому в борг.
   Яльмар Екдаль входить у пальті і сірому пуховому капелюсі. Гіна кидає шитво і підводиться.
   Ах, ти вже повернувся, Екдалю!
   Гедвіг (теж: схоплюється). Подумайте, тато вже прийшов!
   Яльмар (кладучи капелюх). Тепер, мабуть, і всі вже розійшлися.
   Гедвіг. Так рано?
   Яльмар. Адже були кликані на обід. (Хоче скинути із себе пальто.)
   Гіна. Стривай, я тобі допоможу.
   Гедвіг. І я.
   Скидають з нього пальто, яке Гіна потім вішає на стіну.
   А багато було гостей, тату?
   Яльмар. Ні, небагато. Нас було за столом осіб дванадцять-чотирнадцять.
   Гіна. І ти з ними усіма розмовляв?
   Яльмар. Так, трошки. Грегерс цілком заволодів мною.
   Гіна. Що він, усе такий же непоказний?
   Яльмар. Так, не дуже показний… А старий не повернувся?
   Гедвіг. Аякже. Сидить у себе й пише.
   Яльмар. Розповідав що-небудь?
   Гіна. Ні, що йому розповідати?
   Яльмар. Не згадував?… Казали, здається, що він був у Гроберга. Я загляну до нього.
   Гіна. Ні, ні, не треба.
   Яльмар. Чому? Хіба він сказав, що не хоче впустити мене?…
   Гіна. Йому, видно, сьогодні не хочеться нікого пускати до себе.
   Гедвіг (подаючи знаки). Гм!.. гм!..
   Гіна (не помічаючи). Ходив до кухні по окріп…
   Яльмар. А-а! Сидить тепер і…
   Гіна. Та вже напевно.
   Яльмар. Господи Боже! Мій бідний сивоволосий батько!.. Ну й нехай собі сидить втішається.
   Старий Екдаль у домашньому сюртуку із розкуреною люлькою в руках виходить із своєї кімнати.
   Екдаль. Повернувся? А я ото слухаю – наче твій голос.
   Яльмар. Щойно прийшов.
   Екдаль. Ти, здається, мене не бачив?
   Яльмар. Ні. Але там казали, що ти пройшов через… Я хотів тебе наздогнати…
   Екдаль. Гм… Дуже мило з твого боку!.. А що воно за люди були там?
   Яльмар. Різні. Камергер Флор, камергер Балле, камергер Касперсон, камергер такий-то і такий… я не знаю всіх.
   Екдаль (киваючи). Чуєш, Гіно! З самими камергерами сидів.
   Гіна. Еге, тепер там страх як пишно стало в домі.
   Гедвіг. Що ж вони, співали ці камергери? Чи вголос читали що-небудь?
   Яльмар. Ні, тільки нісенітниці верзли. Хотіли було мене примусити декламувати. Та їм не пощастило.
   Екдаль. Не пощастило їм?
   Гіна. А ти ж би чудово зміг.
   Яльмар. Ні, не треба бути до послуг усім і всякому. (Ходячи по кімнаті.) Принаймні, я не з таких.
   Екдаль. Ні, ні. Яльмар не з таких.
   Яльмар. Не знаю, чого це мені конче потрібно розважати гостей у тих рідких випадках, коли я буваю у товаристві. Нехай інші стараються. Ці молодчики тільки те й роблять, що переходять з дому в дім – попоїсти та попити. Нехай вони й розплачуються за частування.
   Гіна. Та невже ти так і сказав?
   Яльмар (наспівуючи). Хо-хо-хо! Довелось-таки і їм дещо проковтнути.
   Екдаль. Самим камергерам!
   Яльмар. Авжеж, і їм. (Між іншим.) Потім у нас ще виникла невелика суперечка щодо токайського.
   Екдаль. Токайського? Тонке вино!
   Яльмар (зупиняючись). Буває і тонке. Але, я скажу тобі, не всі випуски однакові. Уся справа в тому, чи багато сонця потрапило на виноград.
   Гіна. І все ти знаєш, Екдалю!