Ибсен Генрик. Ляльковий дім

   Служниця. Так, із паном директором банку. Але я не знаю… Адже в пана директора доктор…
   Нора. А хто там такий?
   Кроґстад (у дверях передпокою). Це я, фру Гельмер.
   Фру Лінне здригається, але опановує себе і відвертається до вікна.
   Нора (поволі підходить до Кроґстада і напружено, стиха питає). Ви? Що таке? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?
   Кроґстад. До певної міри про банківські справи. Я посідаю невеличку посаду в Акціонерному банку, а ваш чоловік, як я чув, тепер буде нашим директором…
   Нора. Тобто…
   Кроґстад. В особистій справі, фру Гельмер. Оце й усе.
   Нора. То заходьте, будь ласка, он двері до його кабінету. (Незворушно вклоняється, зачиняє двері до передпокою, тоді повертається і заглядає в грубу.)
   Фру Лінне. Норо, хто це був?
   Нора. Приватний повірений Кроґстад.
   Фру Лінне. Тоце справді він.
   Нора. Ти його знаєш?
   Фру Лінне. Знала… Кілька років тому він якийсь час провадив справи в наших околицях.
   Нора. Так, справді.
   Фру Лінне. Як він змінився!
   Нора. Він, здається, був дуже невдало одружений.
   Фру Лінне. То тепер він удівець?
   Нора. Із купою дітей… Нарешті розгорілося. (Зачиняє дверцята у грубі й ледь відвертає крісло-гойдалку.)
   Фру Лінне. Він, кажуть, береться до найрізноманітніших справ?
   Нора. Так? Дуже можливо. Я цього не знаю. Але годі нам говорити про справи. Нудно.
   З кабінету Гельмера виходить доктор Ранк.
   Ранк (ще у дверях). Ні, ні, я не хочу заважати. Краще загляну до твоєї дружини. (Зачиняє двері й помічає фру Лінне.) Ох, вибачте! Здається, я й тут заважатиму.
   Нора. Анітрохи. (Знайомить їх.) Доктор Ранк – фру Лінне.
   Ранк. Он як. Я не раз чув тут це прізвище. Здається, я поминув вас на сходах, коли йшов сюди.
   Фру Лінне. Так, я підіймаюся дуже поволі. Не маю сили…
   Ранк. Ага… Якась несправність у внутрішньому механізмі?
   Фру Лінне. Радше звичайна перевтома.
   Ранк. Та й годі? Видно, приїхали в місто відпочити і втомлюєтесь, бігаючи по гостях?
   Фру Лінне. Я приїхала сюди шукати праці.
   Ранк. Хіба це найкращі ліки від перевтоми?
   Фру Лінне. Треба ж якось жити, докторе.
   Ранк. Так, чогось усім здається, що жити треба.
   Нора. Та годі вам, докторе!.. Адже й ви самі не від того, щоб іще пожити.
   Ранк. Даймо, що так. Хоч як мені погано, я все-таки ладен жити й мучитися якомога довше. І всі мої пацієнти теж. І всі моральні каліки так само. Тепер один такий сидить у Гельмера…
   Фру Лінне (тихо). О!..
   Нора. Хто сидить?
   Ранк. Приватний повірений Кроґстад, людина, якої ви не знаєте. В нього підгнило вже навіть коріння характеру. Але й він там почав товкти як щось неспростовне, що і йому треба жити.
   Нора. Так? Про що ж він прийшов говорити з Гель-мером?
   Ранк. їй-богу, не знаю. Я чув тільки, що згадували Акціонерний банк.
   Нора. Я не знала, що Кроґ… що той приватний повірений Кроґстад якось пов'язаний із банком.
   Ранк. Так, він має там якусь посаду. (До фру Лінне.) Не знаю, чи й у ваших краях трапляються такі люди, що, ніби в лихоманці, нишпорять усюди й принюхуються, чи не тхне де моральною гнилизною, аби цим привернути до себе увагу й отримати якусь вигідну посаду. А здорові люди лишаються за порогом.
   Фру Лінне. Але ж хворі люди якраз найбільше потребують опіки.
   Ранк (здвигає плечима). Отож воно й є. Через такі погляди суспільство обертається на лікарню.
   Нора, заполонена своїми власними думками, раптом вибухає тихим сміхом і плеще в долоні.
   Чого ви смієтеся? Чи ви взагалі знаєте, що являє собою суспільство?
   Нора. Мені нема більше про що думати, як про ваше нудне суспільство! Я сміюся зовсім з іншого… з чогось, що страшенно веселить мене. Скажіть, докторе Ранк, тепер усі службовці Акціонерного банку залежать від Торвальда?
   Ранк. І це вас страшенно веселить?
   Нора (сміється й мугикає). Це вже моя справа! Моя справа! (Походжає по кімнаті.) Так, справді страшенно тішить думка, що ми… що Торвальд здобув такий вплив на силу-силенну людей. (Витягає з кишені торбинку.) Докторе Ранк, хочете мигдалевих тістечок?
   Ранк. Не може бути! Мигдалеві тістечка! Я думав, що це тут заборонений плід.
   Нора. Так, але їх мені трішки принесла Кристина.
   Фру Лінне. Що? Я?…
   Нора. Ну, ну, не лякайся. Ти ж не могла знати, що Торвальд заборонив мені купувати їх. Він, бачиш, боїться, що я зіпсую собі ними зуби. Та нічого… раз можна… Правда, докторе Ранк? Прошу! (Кладе йому тістечко до рота.) І тобі, Кристино. І мені також одне, маленьке… або хай уже двоє. (Знов походжає по кімнаті.) Так, тепер я справді безмежно щаслива. Мені тільки одного дуже хотілося б.
   Ранк. Ну? Чого саме?
   Нора. Дуже мені кортить сказати щось, аби його почув Торвальд.
   Ранк. То чому ж ви не скажете?
   Нора. Не зважуюся, бо це поганий вислів.
   Фру Лінне. Поганий?
   Ранк. Ну, то й не треба казати його перед Торвальдом. Але перед нами ж можна. То що вам так кортить сказати, аби його почув Торвальд?
   Нора. Мені страшенно кортить сказати: хай би його чорти забрали!
   Ранк. Ви здуріли!
   Фру Лінне. Бог з тобою, Норо!..
   Ранк. Кажіть, ось він іде.
   Нора (ховає торбинку). Тс-с-с, тс-с-с!
   Гельмер із плащем на руці, тримаючи в ній капелюха, виходить зі свого кабінету.
   Нора (до нього). Ну, Торвальде, ти спекався його?
   Гельмер. Так, він пішов.
   Нора. Дозволь познайомити тебе… Це Кристина, вона приїхала до міста.
   Гельмер. Кристина?… Вибачте, але я не знаю…
   Нора. Фру Лінне, любий, фру Кристина Лінне.
   Гельмер. Он як! Мабуть, товаришка моєї дружини з часів дитинства?
   Фру Лінне. Так, ми знайомі віддавна.
   Нора. І уяви собі, вона приїхала так здалека, щоб поговорити з тобою.
   Гельмер. Тобто як?