Ибсен Генрик. Підпори суспільства

   Санстад. Розуміється, пане консул.
   Руммель. Слово дане, і справа мусить піти якнайкраще.
   Бернік. О, я ніскільки не турбуюсь про те, які будуть результати. Треба тільки, щоб кожний з нас обстоював цю справу в своєму колі. Коли ж їй буде забезпечене співчуття всіх верств суспільства, тоді, само собою, доведеться взяти участь і міському самоврядуванню.
   Бетті. Ні, справді ж бо, Карстене, дай і нам послухати. Іди сюди і розкажи…
   Бернік. О Бетті, люба, це рішуче не дамська справа.
   Гільмар. Значить, ти все-таки вирішив узятися за цю залізницю?
   Бернік. Розуміється.
   Рерлун. Але торік, пане консул…
   Бернік. То була інша річ. Тоді йшлося про приморську лінію…
   Вігелан. А вона зовсім зайва, пане ад'юнкт. Адже в нас є пароплави…
   Санстад. І, крім того, вона обійшлася б надто дорого…
   Руммель. І йшла б просто врозріз з насущними інтересами міста.
   Бернік. А найголовніше – не принесла б користі широким верствам населення. От чому я тоді й не погодився, і було прийнято проект внутрішньої лінії.
   Гільмар. Так, але ця лінія не зачепить сусідні міста.
   Бернік. Вона зачепить наше місто, любий Гільмаре, тому що ми проведемо до себе вітку.
   Гільмар. Ах, так! Значить, новий задум.
   Руммель. І задум чудовий – еге ж?
   Рерлун. Гм!..
   Вігелан. Не можна заперечувати, що саме провидіння ніби призначило цю місцевість для такої вітки.
   Рерлун. Ви це серйозно говорите, пане Вігелан?
   Бернік. Так, признаюся, я теж вбачаю ніби перст долі в тому, що я під час своєї весняної ділової поїздки випадково потрапив у долину, де мені раніше не доводилось бувати. І тут, наче блискавка, промайнула в мене думка: от де зручно провести до нас вітку. Я вирядив інженера на розвідку. І ось у мене вже всі попередні плани й кошториси, – все в порядку.
   Бетті (все ще стоячи з іншими дамами в дверях тераси). Але як же це, любий Карстене, ти все приховував від нас?
   Бернік. Дорога Бетті, вам би все-таки не зрозуміти справжню суть діла. А втім, я до сьогоднішнього дня нікому і словом про це не згадував. Але тепер настала рішуча хвилина; тепер час діяти відверто і енергійно. Нехай би мені навіть довелося ризикнути всім своїм майном, я все ж дійду до кінця.
   Руммель. І ми з тобою, Берніку. Можеш розраховувати на нас.
   Рерлун. Ви справді покладаєте такі великі надії на цю справу, панове?
   Бернік. Ще б пак! Яким могутнім важелем це стане для піднесення всього нашого суспільства! Подумайте тільки, які лісові угіддя стануть доступні, які багаті рудники відкриються для розробки! А гірські річки з незліченними водоспадами? Яке широке поле для фабричної діяльності!
   Рерлун. І вас не турбує, що жваві стосунки з зіпсованим зовнішнім світом…
   Бернік. Будьте спокійні, пане ад'юнкт. Наше роботяще містечко, хвалити Бога, утвердилося тепер на митних моральних підвалинах. Ми всі докладали зусиль до оздоровлення ґрунту, якщо можна так висловитись, і так будемо продовжувати, кожний у своїй сфері. Ви, пане ад'юнкт, продовжуйте вашу плідну діяльність у школі й сім'ї, ми, люди практичного життя, зміцнюватимемо суспільство, підносячи в міру можливості добробут широких верств населення, а наше жіноцтво, – прошу вас сюди, ближче, добродійки, вам слід це послухати, – наше жіноцтво, скажу я, наші дружини й дочки нехай продовжують невтомно служити справі добродійності і бути взагалі підтримкою і втіхою для своїх близьких, як моя дорога Бетті і Марта для мене з Улафом. (Оглядаючись.) А де ж Улаф?
   Бетті. Ах, зараз канікули, його й не втримаєш дома.
   Бернік. Ну, значить, знов утік на пристань! Побачиш, він не вгамується, поки не скоїться якесь лихо.
   Гільмар. Ото!.. Трохи погратися зі стихіями…
   Фру Руммель. Як це мило з вашого боку, пане Бернік, що ви такі віддані своїй сім'ї!
   Бернік. Так, адже сім'я – це ядро суспільства. Хороша сім'я, чесні, вірні друзі, маленьке, тісне коло, куди не можуть вторгнутись ніякі шкідливі елементи…
   Управитель Крап входить з правого боку з листами й газетами.
   Крап. Іноземна пошта, пане консул, і телеграма з Нью-Йорка.
   Бернік (взявши телеграму). А! Від судновласників «Індіанки».
   Руммель. Що, пошта прибула? Ну, я мушу відкланятися.
   Вігелан. І я теж.
   Сан стад. До побачення, пане консул.
   Бернік. До побачення, до побачення, панове. Не забудьте, сьогодні о п'ятій годині засідання.
   Руммель, Вігелан, Санстад. Так, так, гаразд, будемо. (Виходять праворуч.)
   Бернік (прочитавши телеграму). Ні, це зовсім по-американськи. Просто обурливо!
   Бетті. Господи, Карстене, що таке?
   Бернік. Ось, пане Крап, прочитайте.
   Крап (читає). «Якомога менший ремонт; спустити «Індіанку», як тільки буде на плаву; час сприятливий; в крайньому разі піде з вантажем»… Справді, що й казати!
   Бернік. Піде з вантажем! Ці панове чудово знають, що з таким вантажем судно піде на дно, як камінь, коли б щось трапилося.
   Рерлун. Ось вони – ці хвалені умови життя у «великому світі».
   Бернік. Ви маєте рацію – ані найменшої турботи про людське життя, коли справа зв'язана з баришами. (Крапу.) Можна спустити «Індіанку» днів через чотири-п'ять?
   Крап. Так, якщо пан Вігелан погодиться, щоб ми поки припинили роботи на «Пальмі».
   Бернік. Гм… не погодиться він. Ну, ви займіться, будь ласка, кореспонденцією… Заждіть, ви не бачили на пристані Улафа?
   Крап. Ні, пане консул. (Виходить до кабінету.)
   Бернік (знову кинувши погляд на телеграму). Ризикувати життям вісімнадцяти чоловік – для цих панів нічого не значить.
   Гільмар. Що ж, покликання моряка – боротися зі стихіями. Як це мусить лоскотати нерви, коли між тобою й пучиною тільки тонка дошка…
   Бернік. Чи знайдеться у нас хоч один судновласник, який пішов би на таке? Ні одного, ні одного!.. (Побачивши Улафа.) Ну, хвалити Бога, цілий…
   У садок вбігає з вулиці Улаф з вудкою в руці.
   Улаф (ще з саду). Дядю Гільмаре, я був унизу і бачив пароплав.
   Бернік. Ти знову був на пристані?
   Улаф. Ні, тільки на човні. Уяви, дядечку, висадився цілий цирк з кіньми й звірятами. І страх скільки пасажирів!
   Фру Руммель. Нарешті ми дочекались цирку!
   Рерлун. Ми?… Я принаймні…
   Фру Руммель. Ну, звичайно, не ми, а…
   Д і н а. Мені б дуже хотілося подивитись цирк.
   Улаф. І мені теж.
   Гільмар. Дурненький! Ну, що там дивитись? Усе – лише дресировка. Інша річ, коли научос мчить крізь пампаси на своєму вогненному мустангу. Ну, та в таких жалюгідних містечках…
   Улаф (термосить Марту за руку). Тьотю Марто, поглянь, поглянь – он де вони!
   Фру Голт. їй-богу, вони!
   Фру Люнгє. М-м, які противні!
   Велика кількість пасажирів і натовп городян проходять вулицею.
   Фру Руммель. Здається, страшенні блазні. Подивіться, фру Голт, на оцю, в сірому платті: тягне на спині саквояж!
   Фру Голт. Подумайте! Начепила його на ручку парасольки! Мабуть, мадам директорша.
   Фру Руммель. А ото либонь і сам директор… той, з бородою. Виглядає справжнім розбійником. Не дивись на нього, Гільдо!
   Фру Голт. Іти теж, Нетто!
   Улаф. Мамо, директор нам уклоняється!
   Бернік. Що таке?
   Бетті. Що ти кажеш, Улафе?
   Фру Руммель. їй-богу, і ця жінка вклоняється!
   Бернік. Це вже занадто!
   Mарта (мимоволі скрикує). А!..
   Бетті. Що з тобою, Марто?
   Mарта. Нічого, мені тільки здалося…
   Улаф (не тямлячи себе з радості). Дивіться, дивіться! Ось і всі інші з кіньми й звірятами, а онде й американці. Усі матроси з «Індіанки».
   Чути «Янкі Дудл» під акомпанемент кларнета й барабана.
   Гільмар (затикаючи вуха). Ух, ух, ух!
   Рерлун. Я так міркую, чи не ретируватись нам трохи, добродійки? Це нас не обходить. Займемось знову нашою роботою.
   Бетті. Чи не запнути завіси?
   Рерлун. Так, так; я й сам подумав.
   Дами сідають до столу. Рерлун зачиняє скляні двері на терасу і спускає завіси на цих дверях і на вікнах; у кімнаті стає напівтемно.
   Улаф (заглядаючи за завісу). Мамо, директорська мадам умивається біля фонтана.
   Бетті. Як? Просто на площі?
   Фру Руммель. Серед білого дня!
   Гільмар. Ну, якби я подорожував у пустелі і мені попалася водойма, я б теж не задумуючись… Ух, цей жахливий кларнет!
   Рерлун. Слід би поліції втрутитись.
   Бернік. Ну, до іноземців не можна бути надто суворими, ця публіка позбавлена вродженого почуття пристойності, яке тримає нас у належних межах. Нехай собі бешкетують. Що нам до того? Усі ці вільності, які суперечать добрим звичаям і традиціям, на щастя, чужі нашому суспільству, якщо можна так висловитись… Це ще що таке?!
   Стороння дама швидко входить у двері з правого боку.
   Всі дами (тривожно, пошепки). Наїзниця, директорська мадам…
   Бетті. Боже, що це означає?
   Mарта (скочивши з місця). Ах!
   Дама. Здрастуй, люба Бетті! Здрастуй, Марто! Здрастуй, зятю!
   Бетті (скрикує). Лона!
   Бернік (відсахнувшись). Слово честі!..
   Фру Голт. Боже милостивий!
   Фру Руммель. Не може бути!
   Гільмар. Ну!.. Ух!..
   Б етті. Лона… Та невже?
   Лона. Чи це я? Так, присягаюсь, це я. Можете мене обняти, не соромтесь.
   Гільмар. Ух! Ух!
   Б етті. І ти тепер приїхала сюди, як…
   Бернік. І збираєшся виступати прилюдно?
   Лона. Виступати? Як виступати?
   Бернік. Я гадав… у цирку…
   Лона. Ха-ха-ха! Та ти при розумі, зятю? Ти думаєш, я з трупи наїзників? Ні, я хоч і перепробувала всякої всячини, і по-всякому дуріла…
   Фру Руммель. Гм!
   Лона…але наїзницею не бувала.
   Бернік. Виходить, все-таки не…
   Бетті. Ох, слава Богу!
   Лона. Ні, ми приїхали самі по собі, як і інші добрі люди; правда, другим класом, але до цього нам не звикати.
   Бетті. Ти кажеш: м и?
   Бернік (зробивши крок до Лони). Хто це ми?
   Лона. Розуміється, я з хлопчиськом.
   Усі дами. З хлопчиськом?
   Гільмар. Як?!
   Рерлун. Ну, скажу я вам!
   Бетті. Що ти говориш, Лоно?
   Лона. Розуміється, я кажу про Джона, у мене ж немає іншого хлопчиська, опріч Джона, або Йогана, як ви його тут кликали.
   Бетті. Йоган!..
   Фру Руммель (тихо до фру Люнге). Безпутний брат!
   Бернік (повільно). Йоган з тобою?
   Лона. Так, звичайно; хіба я поїхала б без нього? Але у вас у всіх такі смутні обличчя, сидите в темряві, шиєте щось біле… Чи не помер хтось із рідних?
   Рерлун. Добродійко, перед вами гурток для врятування морально зіпсованих…
   Лона (стиха). Що ви кажете? Ці симпатичні, скромні дами?…
   Фру Руммель. Ну, це, скажу я вам!..
   Лона. А, розумію, розумію!.. Чорт забирай, та це ж фру Руммель! А ось і фру Голт! Так, ми з вами з тих часів не помолодшали… Але послухайте, друзі мої, нехай морально зіпсовані тепер трошки почекають, вони не стануть від цього гіршими. В таку радісну годину…
   Рерлун. Година повернення не завжди година радощів.
   Лона. О-о? Ви так тлумачите Біблію, пане пастор?
   Рерлун. Я не пастор.
   Лона. Ну, то, певно, будете ним. Але – фе-фе-фе! – якою гниллю тхне від цієї «моральної» білизни! Ніби від савана. Я, бачите, звикла до свіжого повітря прерій.
   Бернік (витираючи лоб). Так, справді, тут щось душно.
   Лона. Почекай, почекай; ось зараз виберемось із склепу. (Розсуваючи завіси.) Нехай мій хлопчисько покажеться при повному освітленні. Ось покажу я вам молодця – перший сорт!
   Гільмар. Ух!
   Лона (розчиняє двері й вікна). Дайте йому тільки спершу почиститися в готелі. На пароплаві замурзався, як свиня.
   Гільмар. Ух! Ух!
   Лона. «Ух!» Та це ж… (Звертаючись до інших і вказуючи пальцем на Гільмара.) Він усе ще тут швендяє та ухає?
   Гільмар. Я не швендяю, я лікуюсь…
   Рерлун. Гм, добродійко, я не думаю…
   Лона (побачивши Улафа). Це твій, Бетті? Дай-но лапу, хлопче! Чи ти боїшся своєї старої, бридкої тітки?
   Рерлун (беручи книгу під пахву). Я не думаю, добродійки, щоб у нас був сьогодні настрій продовжувати нашу роботу. Але ж завтра ми знову зберемось?
   Лона (в той час, як сторонні дами підводяться і прощаються). Гаразд, зберемось. Буду обов'язково.
   Рерлун. Ви?… Дозвольте запитати, добродійко, що ви збираєтесь робити в нашому гуртку?
   Лона. Провітрити його, пане пастор!

Дія друга

   Там же.
   Бетті сидить сама біля робочого столу і шиє. Трохи згодом з правого боку входить Бернік, у капелюсі і рукавичках, з палицею в руці.
   Бетті. Ти вже повернувся, Карстене?