Він погоджується. Я годую його дуже смачним салом. Так-так. Салом. Український кіч — найздоровіший кіч на світі. Аскольд із цим погоджується. А потім їде на летовище.
Наступного дня ми домовляємося зустрітися у тому ж «Барабані». Я, моя сестриця Нона, мій друг-фотограф Паша і моя подруга-рекла-містка Кася сидимо й чекаємо Аскольда з Вікою. Я трохи нервую, я ж тьотька, як не як.
І от — нарешті — вніманіє — марш!!! ВОНИ ЗАХОДЯТЬ. Аскольд попереду, вона за ним. Гарна така, чорнява. Але ж тьотька в мені бере своє:
Не така вона вже й гарна, — думаю я, одночасно заковтуючи пиво й кивком голови вітаючись із Аскольдом та його ексою.
Якась шаленість цього року — стільки моїх добрих друзів розвелися. — це я кажу швидко і тихо до своєї сестри. Була би стервою, сказала би голосно і томно як-небудь. А так — я це ж я, і на фіг травмувати психіку і так уже травмованій дєвучці.
— Прівєт, — каже дєвучка російською. Я, знаючи, як вона ненавидить «хохлушок», кажу:
— Привіт. Я — (кажу своє ім'я). Приємно. Доєднуйся. — (Ловлю дивну тінь задоволення від того, що два останніх слова вона точно не второпала).
Вона, здається, посміхається своїми білими зубами й вищипаними бровами. Я свої ніколи не щипаю, це гидко і боляче, та й не заростають у мене очі. І ноги не заростають. А от вона — брууунетка. Хоч і фарбована. У брюнеток на ногах ростуть густі і теплі кущі. Цікаво, фарбовані брюнетки фарбують ці кущі, перш ніж зголити їх?
Вона шушукається з Аскольдом, а я з неприємністю чую, що мій голос звучить занадто гучно і збуджено. Заїдаю його кульками смаженого сиру, запиваю пивом.
У неї трохи довгий ніс, думаю я. І волосся блищить доволі штучно, і в очах порожняк. Хоча ні, про цей порожняк — точніше, про відсутність родзинки — я подумаю вже десь пізніше. Поки я думаю про те, що вона — красива дівчина (жінка? В неї дитині 4 роки), зростом ще менша за мене (що мене аж навіть ображає), і одягнута у придбані Аскольдом шмотки. Все дуже спортивне і дуже дороге. Я, як завжди — Міс Берлінський Секонд Хенд.
Говоримо про вибори, ясна річ. Говорити про будь-що інше — ознака політичної несвідомості чи, як мінімум, не українського громадянства і резиденства. 5 хвилин ввічливості і російської мови для новоприбулої. Кася, як моя добра подруга, рятує ситуацію політ-анекдотами і повільним поясненням дєвушці якихось усім нам відомих фактів. Дєвушка виховано слухає, киває, сміється в належних місцях. Аскольд сидить дуже тихо. Здуру пишу йому якийсь телячо-ніжний SМS, екса хапається за його телефон, читає моє повідомлення, змовницьки посміхається мені, відтак Аскольдові, й аж потім передає йому телефон. Аскольд кидає погляд на екранчик і запихає телефон куди подалі. В мені у цю мить вмирає від проносу остання еманація романтичної особистості. Як же я вас всіх ненавиджу.
Віка— екса (фак, постійно забуваю її ім'я чомусь -ніби ж і не Наташа вона, а я схиляюся до евфемізмів) поводиться так, як годиться поводитися красивій дєвушці. Така підкреслено розкута, білозубо усміхнена, все їй тут так подобається — просто страх. Я починаю згасати. Я часто згасаю в компанії красивих дєвушок, коли не маю бажання виблискувати красномовністю чи екстравагантністю. В мене не нафарбована мармиза, велетенські 2 зелені ока, 2 тоненькі руді хвостики, один природно червоний великий рот, якому трохи бракує окресленості…
Помалу я починаю відловлювати кайф від своєї некрасивості. Вона — як комфортний одяг. Дуже зручно бути зростом метр шістдесят. Зручно мати таку собі ніяку пику, яку, проте, легко перетворити в будь-що за допомогою мейк-апу. Тільки в дупу мейкап. Віва Віки і їх вищипані брови.
— Це в тебе ніяка пика? Ну ти й дурна!
А це вже, вибачте, неправда. Ні фіга я не дурна, ну, хіба що лиш деколи. Зато удєлаю любу красавіцу, це да.
— Так ти і є красавіца.
— Тоді удєлаю себе. Ех, це я вмію…
І на мої сиві яйця зелено-сірою прищепкою налізає черговий напад самознищення.
У вас таке буває?
Коли себе раптом щосили починаєш ненавидіти за те, що ти злий, за те, що нікому не вірний (навіть, здається, собі, що найбільше трафляє), за те, що маєш нахабність випорскувати галони жовчі на інших, ні в чому неповинних середньостатистичних людей.
— Тьху, і тут я за своє.
В результаті все твоє нутро мокріє, набухає і розривається назовні сльозами. Геть нічого спільного з сексом у цій процедурі немає.
— Ти красуня. Твоє волосся пахне снігом, а з рота — м'ятною жувачкою… Завжди, навіть коли ти їж не те і не там, і коли п'єш вино перед сном, а потім довго спиш…
Чи були ті слова про мене? Чи казав їх Аскольд про мене? Чи сказав їх Аскольд? А ви не задумувалися над тим, смердить чи ні у вашої коханки чи коханця з рота після сну?
Це продовжується, видовжується не минається…
Вибори Президента. 2004 рік. Такий суцільний сон, коли головне — не проспати Україну. Щоби не було, за зразком 94-го, історії того «ЯК МИ ПРОЇБАЛИ ЄВРОПУ».
— Ющенку — так, Януковичу — фак! — радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.
— Ага… — сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.
— Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.
В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:
— Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…
— Ага, — погоджується він. — Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…
— Знаєш, — кажу Аскольдові, — ненавиджу цю революцію за одну річ.
— Яку?
— Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше — холодно.
— Угу… — він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.
— А знаєш, за що люблю?
— Ну?
— За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.
Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.
На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»
— Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»
— Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!
— Ага. Ти любиш. Систематично. — (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). — До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!
— Валимо! — з готовністю відказує Аскольд.
— Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.
— Акі багєма срана, нє?
— Акі багєма. Срана.
Відтак ми дуже довго не можемо заснути — нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.
— Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, — каже Аскольд, — бо такої революції ще світ не бачив.
— Угу.
— Вона як та баба ваша з колони [50]— з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки — їбанутися!
Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.
Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.
— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!
Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».
Р.S.
Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.
Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.
15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.
Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.
Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо. І не хочемо звідси нікуди валити. Ми як те грузинське немовля, що народилося під час грузинської революції. На час наших подій малечі сповнився один рочок. Батьки стільки часу проводили коло приймачів, слідкуючи за українським помаранчем, що ледь не найкращим словом із лексикону дитинчати було слово «Ю-ЩЕН-КО!»
Hm. It’s not about loyaly. It’s about hope.
Людина, що дивиться на мене з високого дзеркала, мало мені знайома. Вона старша і серйозніша — куди старша і куди серйозніша, ніж я. Це ж нібито моє відображення. Ну добре, це швидше йому стукнуло сьогодні 24, а не мені. Це в нього настав вік народження дітей і крайнього виходу заміж. Хоча на біса я про це заводжу, якщо про це зовсім не думаю. Не гребуть мене гострі соціо-вікові проблеми чи як їх там, там соррі.
Я кашляю і страждаю то на безсоння, то на сонливість. Мене нудить, я не вагітнію, моїм лап-Іоном небезпечно бігають мурахи, а за спиною похмуро тупиться те саме дзеркало. Власне, воно й організовує простір гест-хаузної кімнати десь тут в Анурадхапурі. Я ще просто не знаю, де точно ми перебуваємо в цій древній сингальській столиці.
— Може, мене віл самого дзеркала й нудить? В Азії я завжди видаюся собі старшою й помічаю зморшки, про які в Європі і не подумала би. Хоча такі зморшки — на лобі і в посміхальних місцях — у деяких моїх подруг були вже у школі. Справа тут швидше в очах.
— Цілком можливо, що справа тут у банальному зміщенні годин. Шрі Ланка живе на чотири години швидше за Україну — хто зна, може, для тебе це чотири роки.
— Може… — (я вже здатна лише та тупі короткі відповіді).
В голові непролазно застряг величезний срібно-корпусний настінний «Rоlех» із дванадцятою нуль-нуль на циферблаті. Цей дубайський-аеропортовий передвісник безподаткового шоппінгу російських та ін. споживачів мовчки відбив мою роковину. Він просто був першим, що я побачила на стіні, і першим, що подумало про мене. Хе-хе. Настало число. Відразу ж після тою мене змусили зняти черевики зі сталевими пластинками в носаках і обшукали. Копчені черевики. Незручні і шнуруються аж до колін. Фак. Зі злості попросила Аскольда купити мені на паспорт обкладинку Саудівської Аравії. Обов'язково з'їжджу з нею в Штати. Хоча вони там «Фаренгейта» не дивилися. Чого би тоді дружненько голосували за олігофрена? Хоча, може, пожаліли його просто.
— Це як із покемонами. Діти настільки заворожені тим, що хтось може бути примітивнішим за них самих, що не відходять від екранів. Кажуть, можна залишити дитину перед телевізором, а самому повіятись кудись на цілий день. Знайдеш її там, де й залишив. Те ж і з американцями. Якій нещасній целюлітній дупі не захочеться відчути себе справжнім супер-пупер розумником поряд із таким президентом?
— Угу, і Брітні Спірс сказала, що довіряє своєму лідеру, і що всі повинні довіряти своєму лідеру, бо він президент, і знає, що робити.
— Да…
— Шо — да? Це цитата була.
— Да.
— Да. А взагалі, при чому тут американці?
— Американці завжди при чомусь.
— Як і євреї, як і китайці…
— Як і москалі…
— Ну, не, москалі не завжди при чомусь.
— А українці завжди ні при чому.
— Не завжди. Згадай Оранжеву Революцію.
— Скільки можна її згадувати.
— До кінця.
А відтак ми з якогось дива затягуємо радісно: «Вlamе Саnаdа! Вlamе Саnаdаааа!» із улюбленого South Раrk-у.
…Величенька ігуана перебігає нам дорогу. Цікаво, чи мають ланкійці свої забобони стосовно того, в який бік із якого вона побіжить?
— Слєва направа — дєла прапала, справа налєва — дєла запєла.
Штучна ялинка в готелику на тлі справжніх пальм-магнолій-бла-бла-бла (ну, що поробиш, диференціюю я лише два ці види з усієї соковито-зеленої тропічної армії…) виглядає дещо дурнувато. Хоча ні — дурнувато виглядають пластикові пальми з гірляндами коло оболонських казино. А ця ялина, якось по-совковому прикрашена невпопадними кульками, виглядає просто вирізаною з листівки 89 року, яку ти слав своїй бабусі. Там іще такі твої поздоровлення корявим почерком.
З тераси готелику видно озеро і гору на тому кінці озера. А на тій горі видно білий високий дах і шпичку храму. Ще на терасі перебуває коричневий вентилятор і стара карта Шрі Ланки. Якби ця тераса була в Україні, я би точно знала, що карту спіздили в школі, а менеджер готелику — колишня вчителька географії.
Від катання на безресорному поіржавілому ровері, заморському відповіднику «України», страшенно болить дупа. Кожнісінький камінь і вибоїну нею прожито.
Попереду веселенько крутить педалі наш шестидоларовий гід (зазвичай у кінці екскурсії такі беруть 10), за ним щодуху навертаю я, а в кінці процесії струмочком жебонить украй зромантизований Аскольд, час від часу зупиняючись, аби сфотографувати який-небудь ні грама не нудний ставочок із водяними лініями (Аскольд твердо вірить, що це лотоси) чи білявий вершечок ступи.
Наша радість від того, що день проживання (готелик, сніданок, водій, бензин) на Шрі Ланці коштує всього-на-всього 19 баксів на людину, дещо компенсується потребою башлянь на кожному кроці. Залишив капці перед храмом — заплати жевжику, що крутитиметься тут, їх «охороняючи». Пришвендявся в музей — для іноземців спеціальний прайс, хочеш подивитися окремий вельми цінний об'єкт — будь ласкавий, залиши окремі гроші. Щоправда, гід робить вигляд, що здає тобі нички, де ти можеш щось урвати на шару… ну-ну. Ми ж знаємо, що вся та шара ввійде потім у його «ну, наскільки ви оцінюєте мою роботу?…»
Але все це до сраки. До сраки під зіркою Анурадха, що в сузір'ї Скорпіона. Древнє сакральне місто, що стояло столицею 1400 років, ростило в собі паросток дерева Бо — того самого, під яким Сіддхартха Гаутама зробився просвітленим, мало за корону сім колосальних дагоб, палаци і монастирі. А якось було не витримало навали південно-індійських завойовників, здалося і поволі заросло собі джунглями. Аж поки геть зовсім недавно, році в 1820-му, якийсь сіромаха англійський мисливець, що безсовісно стріляв по тих краях дичину, не взяв та й не приперся спиною до якоїсь бозна-звідки в джунглях взятою колони. Він її: шкряб-шкряб, а там же мармур!!! (Ну, не знаю я точно, з якого будматеріалу була та сама колона, і чи на колону він натикнувся взагалі… Просто «мармур» звучить кавалок шляхетніше).
Аскольд залипає на барельєф храму Сурумунія. На ньому — відомі на ввесь світ коханці -високий принц Салія і його любов із нижчої касти, що ніжно звернулася в нього на колінах. Легенда каже, що син короля заради свого ненормативного кохання послав під три чорти можливість помахати скіпетром. Ну і правильно, я би теж так зробила. Навіщо така дика суспільна відповідальність? Кохатися і приємніше, і корисніше. А ще тут викликали дощ. Цікаво, чи тутешні жерці кричали так само, як кричать гуцульські пастухи під Попом Іваном.
У мене не проходять шмарки. Родом вони із Москви — ідеального місця для хапання зарази. Шмарки і ровер — це романтично. Ви не пробували?
— Ввечері обов'язково приходьте до дерева Бо, — каже наш гід. — Зараз там купа туристів, а ввечері буде служба з барабанами і безплатним входом.
Я питаю його, чи можна торкатися до дерева Бо, і він бреше, що можна. Ми потрапляємо під дощ і ховаємося під смішною кольоровою парасолькою. Велосипеди скриплять, люди в хатинках посміхаються, черепахи медитують коло води, ЮНЕСКО неякісне реставрує дагоби, пиво подається в велетенських пляшках із левом на етикетці, рис із каррі смакує гостро, але гастрит буває не від нього, кокосове молоко тут висушує і продає у жовтих коробочках «Маggі», одяг продається страшний, як у наших районних центрах, жінки в сарі куди звабливіші ніж у пісному європейському одязі, чоловіки по-ідіотськи заправляють сорочки в штани й носять сандалі зі шкірзамінника, діти ходять до школи в сніжно-білій формі, авокадо теплі і стиглі, як щока когось, кого кохаєш і хочеш, життя аж ніяк НЕ лайно.
Вечір. Купа невидимих тварин і їхні голоси Служба в храмі дерева Бо. Солдати з дароносними подушечками в руках, на подушечках квіткові пелюстки. Війна на Шрі Ланці не припиняється от уже 25 років. Солдати співають молитви і ходять довкола храму. Вимовляють щось, що схоже нашому лохівському вухові на «Цар, цар, ца-а-ар…» Двоє музик екстатичне б'ють у барабани. Ми з Аскольдом за ними підглядаємо з-за рогу храму.
Можна доторкнутися, але не можна осягнути, — кажу я пошепки. Аскольд мене не чує.
— Ми надто тупі і надто молоді, — кажу я, — аби хоч на сантиметр по-справжньому заглибитися в їхнітаїнства. А ті європейські «апологети» буддизму чи індуїзму, що довго й нудно ялозять поверхнею сакрального знання під виглядом його «осягнення», достойні хіба що щирого співчуття індуса найнижчої касти.
Дерево Бо огороджено трьома огорожами, за останньою з них стоїть служка (ні, то не напівбожевільний і не напівсвятий, він просто працює в цивільній поліції) і приймає дари від вірних. Жінки моляться над дзбаночками з водою, над пелюстками квітів. Співають, б'ють поклони, надовго залишаються перед зображеннями Будди та святих. Відтак передають ті дзбаночки служці, служка виливає ту воду (чи просто ставить їх — ми ж того не бачимо) під дерево Бо. — А до нього — ніяк? — з коров'ячими очками питаюся я в нашого водія Ніхала. Він поводиться геть якось по-батьківськи і по дружньому, і поки що я навіть не підозрюю, що все це лишень заради: «Ні… 30 доларів чайових -мало. Хоча би 50… Моя жінка… ресторан треба… діти подарунки… Га?!» А може й не «лишень», може «попри».
— Зараз я запитаю, мадам, одну хвилинку! — мені дуже смішно, що таке патлате одоробало, як я, хтось може кликати «мадам». Але я чинно тупцяю за Ніхалом. Він щось довго патякає до охоронця, що спускається до нас зі своєї три-небесної висоти. В їх діалозі часто звучить слово «Україна», прицмокування язиком і сміх. Вони завжди собі сміються. І хитають збоку в бік головою. Значень цей жест має безліч — щось типу гуцульського «йо» (далась мені Гуцульщина в Цейлоні?!) — і ніколи не знаєш напевне, якою є відповідь на твоє питання. А якщо чувачок ще й не зовсім в'їхав у твій інгліш, то й поготів.
— Він каже, треба йти за дозволом до Великого Монаха, — повідомляє Ніхал. Не знаю, кого він так сонцесяйно кличе, але ж напевно було би цікаво побачити людину, що дає право доступу до дерева Бо.
Ми з Аскольдом дружно намагаємося викликати в себе душевний трепет.
— Я тут вичитав, — пошепки каже Аскольд (ми взагалі тут шепочемося, бо хоч і на відкритому повітрі тут все, але ж храм, і жінки так гарно співають, а солдати моляться. Охоронці ж, видимо, не сильно забивають собі служиві голови всілякими сакральними нісенітницями і волають одне до одного з усієї сили) — що в присутності монаха треба сідати на підлогу. В жоднісінькому разі не можна сидіти вище нього.
— Угумсь, — кажу я.
Ми весело чимчикуємо за християнином Ніхалом (I am Jesus [51]! — каже про себе він. — Аrе уоu аlsо Jesus [52]? — Слово «сhristian [53]» входить до його лексикону десь аж на п'ятий день нашого спілкування. Ми нарешті перестаємо гиготіти від його невинного самозванства). Головний монах сидить у хатці на диванчику. Ніхал падає перед ним на коліна і цілує полу помаранчевого одягу. Ми з Аскольдом, мабуть, вирішуємо, що виглядатимемо повними ідіотами, мавпуючи його дії, тому просто ніяково всідаємося на підлогу. Головний монах, щоправда, показує нам на лавиці, але ми щосили мантиляємо головами.
Ніхал починає свою прохальну промову. Тим часом Великий Монах виглядає швидше схожим на шефа брігадних пацанів якої-небудь Надвірної чи Звенигородки. Великий (ага, таки великий — опуклий такий, вгодований), лисий (ну, якийсь такий по-особливому, не зовсім по-монашому лисий), із ласою посмішкою і телефоном з витягнутою антенкою в руках. Сидів собі на канапі дуже зручно, з ногами, казав час від часу «Ага-ага», зиркаючи то на нас, то на Ніхала, з тією своєю вдоволеною посмішкою. Відтак запитав:
— First time Sri Lanka [54]?
— Єс! — хором гукнули ми.
— Dо уоu likе buddhism [55]?
Ми знову посилено закивали і заєсали. Я вже готова була відкрити пельку, щоби вибухнути тирадою про свій глибинний респект до буддизму, контакт культур, кут свого сприйняття та інший булшит, як Ніхал заходився підійматися і дякувати. Щасливим він не виглядав. Нам відмовили.
— Він каже, що там забагато місцевих людей. Якщо ми вас пустимо, а їх ні, вони зчинять скандал і побіжать до нього жалітися. Треба би прийти в інший час, коли не було людей.
— Угу, ясно, — зітхнула я, але одразу ж подумала, що пустити нас, якихось уродів-туристів з України (нє, ну воно, звичайно, екзотика), а вірним не дати доступу до їхньої святині було би страшенним святотатством і дискримінацією. Великий Монах шарить, що робить. Не даремно ж він чухається тією своєю антеною. Проте Ніхал каже:
— Він попаде в пекло. Я знаю. От побачите. Не знаю, чи побачимося ми в пеклі з Великим Монахом, але Ніхал виносить йому вирок із такою безапеляційністю, що йому ліпше вірити.
Тим часом назустріч нам іде босоніж бабця-монахиня, старенька і потемніла від сонця й багаторічної аскези.
— А от такі попадуть у рай! — знову пророчить Ніхал. — Я знаю, я бачу!
Ми погоджуємося з ним. Я тут же пригадую собі слова нашого місцевого греко-католицького священика, що любив повторювати: «Дорога до пекла буде встелена монахами й священиками». Мене чомусь в дитинстві ці слова наповнювали життєвою енергією й вірою у краще.
Я дуже вперта особа. Мені важко відступати від своїх бажань. Навіть від геть дурнуватих. А тим паче від тих, що здаються розумними:
— Мені потрібенлисточок зі священного дерева Бо, — кажу Аскольдові. — Пішли туди і будемо чекати, поки не впаде. Бо рвати його з дерева заживо — вандалізм.
Ми виходимо сходами догори, якісь люди за нашими спинами шпурляються дрючками в мавп, а їх тут купа — навіть рідкісні є, з чорними пичками.
— І це все в храмі! — цокає язиком і колише головою Ніхал. Він любить всіх тварюк і м'яса не їсть. Хоч і християнин.
В невеличкій ніші стовпилися люди. Там читатимуть молитву над одержимим. Ніхал з усією безпосередністю мочить жало туди, де нещасний чоловік труситься у жахливих конвульсіях. Втім, молитву відспівано — чувака попущено. Іди собі з миром. Відтак люди по одному підходять до дядечка (виглядає він саме як цивільний дядечко — у штанях і сорочці, здається), що читав над одержимим, кидають на пожертву копієчку чи кладуть квіточки, і дядечко пов'язує їм на руку білу нитяну мотузочку благословення. Ми з Аскольдом довго штовхаємося, хто перший (бо страшно і незручно, та ще й на нас всі так балушаться) і шукаємо по кишенях копієчки. В нас, як завжди, виявляється або замало грошей — що аж соромно навіть жебраку давати, то забагато — що вистачило би справити весілля на все село. Не, ми таки знаходимо копієчку, дядя бачить, що знаходимо ми її в Аскольдовій кишені, презирливо мене відпихає (чи то я мнітєльна просто?!), іде до Аскольда, в'яже йому ниточку на зап'ястя. Відтак я підставляю своє. Тоже в'яже — куди ж діватися. А люди стоять і дивляться на той перформанс. І багато хто з них посміхається до нас.
Ми поставали під деревом і чекаємо. Ніхал уже поперезнайомився з усіма охоронцями, і всім їм розказав нашу слізливу історію про двох прочан з України (де навіть колір революції збігався з кольором одягу буддійських монахів), що приїхали в таку дальню даль за омріяним листочком із Дерева Бо. Та й хто би з них подумав, що ця ідея стукнула мене по баняку лише сьогодні в обід?
Наступного дня ми домовляємося зустрітися у тому ж «Барабані». Я, моя сестриця Нона, мій друг-фотограф Паша і моя подруга-рекла-містка Кася сидимо й чекаємо Аскольда з Вікою. Я трохи нервую, я ж тьотька, як не як.
І от — нарешті — вніманіє — марш!!! ВОНИ ЗАХОДЯТЬ. Аскольд попереду, вона за ним. Гарна така, чорнява. Але ж тьотька в мені бере своє:
Не така вона вже й гарна, — думаю я, одночасно заковтуючи пиво й кивком голови вітаючись із Аскольдом та його ексою.
Якась шаленість цього року — стільки моїх добрих друзів розвелися. — це я кажу швидко і тихо до своєї сестри. Була би стервою, сказала би голосно і томно як-небудь. А так — я це ж я, і на фіг травмувати психіку і так уже травмованій дєвучці.
— Прівєт, — каже дєвучка російською. Я, знаючи, як вона ненавидить «хохлушок», кажу:
— Привіт. Я — (кажу своє ім'я). Приємно. Доєднуйся. — (Ловлю дивну тінь задоволення від того, що два останніх слова вона точно не второпала).
Вона, здається, посміхається своїми білими зубами й вищипаними бровами. Я свої ніколи не щипаю, це гидко і боляче, та й не заростають у мене очі. І ноги не заростають. А от вона — брууунетка. Хоч і фарбована. У брюнеток на ногах ростуть густі і теплі кущі. Цікаво, фарбовані брюнетки фарбують ці кущі, перш ніж зголити їх?
Вона шушукається з Аскольдом, а я з неприємністю чую, що мій голос звучить занадто гучно і збуджено. Заїдаю його кульками смаженого сиру, запиваю пивом.
У неї трохи довгий ніс, думаю я. І волосся блищить доволі штучно, і в очах порожняк. Хоча ні, про цей порожняк — точніше, про відсутність родзинки — я подумаю вже десь пізніше. Поки я думаю про те, що вона — красива дівчина (жінка? В неї дитині 4 роки), зростом ще менша за мене (що мене аж навіть ображає), і одягнута у придбані Аскольдом шмотки. Все дуже спортивне і дуже дороге. Я, як завжди — Міс Берлінський Секонд Хенд.
Говоримо про вибори, ясна річ. Говорити про будь-що інше — ознака політичної несвідомості чи, як мінімум, не українського громадянства і резиденства. 5 хвилин ввічливості і російської мови для новоприбулої. Кася, як моя добра подруга, рятує ситуацію політ-анекдотами і повільним поясненням дєвушці якихось усім нам відомих фактів. Дєвушка виховано слухає, киває, сміється в належних місцях. Аскольд сидить дуже тихо. Здуру пишу йому якийсь телячо-ніжний SМS, екса хапається за його телефон, читає моє повідомлення, змовницьки посміхається мені, відтак Аскольдові, й аж потім передає йому телефон. Аскольд кидає погляд на екранчик і запихає телефон куди подалі. В мені у цю мить вмирає від проносу остання еманація романтичної особистості. Як же я вас всіх ненавиджу.
Віка— екса (фак, постійно забуваю її ім'я чомусь -ніби ж і не Наташа вона, а я схиляюся до евфемізмів) поводиться так, як годиться поводитися красивій дєвушці. Така підкреслено розкута, білозубо усміхнена, все їй тут так подобається — просто страх. Я починаю згасати. Я часто згасаю в компанії красивих дєвушок, коли не маю бажання виблискувати красномовністю чи екстравагантністю. В мене не нафарбована мармиза, велетенські 2 зелені ока, 2 тоненькі руді хвостики, один природно червоний великий рот, якому трохи бракує окресленості…
Помалу я починаю відловлювати кайф від своєї некрасивості. Вона — як комфортний одяг. Дуже зручно бути зростом метр шістдесят. Зручно мати таку собі ніяку пику, яку, проте, легко перетворити в будь-що за допомогою мейк-апу. Тільки в дупу мейкап. Віва Віки і їх вищипані брови.
— Це в тебе ніяка пика? Ну ти й дурна!
А це вже, вибачте, неправда. Ні фіга я не дурна, ну, хіба що лиш деколи. Зато удєлаю любу красавіцу, це да.
— Так ти і є красавіца.
— Тоді удєлаю себе. Ех, це я вмію…
І на мої сиві яйця зелено-сірою прищепкою налізає черговий напад самознищення.
У вас таке буває?
Коли себе раптом щосили починаєш ненавидіти за те, що ти злий, за те, що нікому не вірний (навіть, здається, собі, що найбільше трафляє), за те, що маєш нахабність випорскувати галони жовчі на інших, ні в чому неповинних середньостатистичних людей.
— Тьху, і тут я за своє.
В результаті все твоє нутро мокріє, набухає і розривається назовні сльозами. Геть нічого спільного з сексом у цій процедурі немає.
— Ти красуня. Твоє волосся пахне снігом, а з рота — м'ятною жувачкою… Завжди, навіть коли ти їж не те і не там, і коли п'єш вино перед сном, а потім довго спиш…
Чи були ті слова про мене? Чи казав їх Аскольд про мене? Чи сказав їх Аскольд? А ви не задумувалися над тим, смердить чи ні у вашої коханки чи коханця з рота після сну?
Вибори Президента. 2004 рік. Такий суцільний сон, коли головне — не проспати Україну. Щоби не було, за зразком 94-го, історії того «ЯК МИ ПРОЇБАЛИ ЄВРОПУ».
— Ющенку — так, Януковичу — фак! — радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.
— Ага… — сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.
— Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.
В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:
— Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…
— Ага, — погоджується він. — Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…
— Знаєш, — кажу Аскольдові, — ненавиджу цю революцію за одну річ.
— Яку?
— Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше — холодно.
— Угу… — він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.
— А знаєш, за що люблю?
— Ну?
— За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.
Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.
На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»
— Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»
— Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!
— Ага. Ти любиш. Систематично. — (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). — До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!
— Валимо! — з готовністю відказує Аскольд.
— Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.
— Акі багєма срана, нє?
— Акі багєма. Срана.
Відтак ми дуже довго не можемо заснути — нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.
— Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, — каже Аскольд, — бо такої революції ще світ не бачив.
— Угу.
— Вона як та баба ваша з колони [50]— з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки — їбанутися!
Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.
Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.
— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!
Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».
Р.S.
Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.
Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.
15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.
Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.
Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо. І не хочемо звідси нікуди валити. Ми як те грузинське немовля, що народилося під час грузинської революції. На час наших подій малечі сповнився один рочок. Батьки стільки часу проводили коло приймачів, слідкуючи за українським помаранчем, що ледь не найкращим словом із лексикону дитинчати було слово «Ю-ЩЕН-КО!»
Hm. It’s not about loyaly. It’s about hope.
Я кашляю і страждаю то на безсоння, то на сонливість. Мене нудить, я не вагітнію, моїм лап-Іоном небезпечно бігають мурахи, а за спиною похмуро тупиться те саме дзеркало. Власне, воно й організовує простір гест-хаузної кімнати десь тут в Анурадхапурі. Я ще просто не знаю, де точно ми перебуваємо в цій древній сингальській столиці.
— Може, мене віл самого дзеркала й нудить? В Азії я завжди видаюся собі старшою й помічаю зморшки, про які в Європі і не подумала би. Хоча такі зморшки — на лобі і в посміхальних місцях — у деяких моїх подруг були вже у школі. Справа тут швидше в очах.
— Цілком можливо, що справа тут у банальному зміщенні годин. Шрі Ланка живе на чотири години швидше за Україну — хто зна, може, для тебе це чотири роки.
— Може… — (я вже здатна лише та тупі короткі відповіді).
В голові непролазно застряг величезний срібно-корпусний настінний «Rоlех» із дванадцятою нуль-нуль на циферблаті. Цей дубайський-аеропортовий передвісник безподаткового шоппінгу російських та ін. споживачів мовчки відбив мою роковину. Він просто був першим, що я побачила на стіні, і першим, що подумало про мене. Хе-хе. Настало число. Відразу ж після тою мене змусили зняти черевики зі сталевими пластинками в носаках і обшукали. Копчені черевики. Незручні і шнуруються аж до колін. Фак. Зі злості попросила Аскольда купити мені на паспорт обкладинку Саудівської Аравії. Обов'язково з'їжджу з нею в Штати. Хоча вони там «Фаренгейта» не дивилися. Чого би тоді дружненько голосували за олігофрена? Хоча, може, пожаліли його просто.
— Це як із покемонами. Діти настільки заворожені тим, що хтось може бути примітивнішим за них самих, що не відходять від екранів. Кажуть, можна залишити дитину перед телевізором, а самому повіятись кудись на цілий день. Знайдеш її там, де й залишив. Те ж і з американцями. Якій нещасній целюлітній дупі не захочеться відчути себе справжнім супер-пупер розумником поряд із таким президентом?
— Угу, і Брітні Спірс сказала, що довіряє своєму лідеру, і що всі повинні довіряти своєму лідеру, бо він президент, і знає, що робити.
— Да…
— Шо — да? Це цитата була.
— Да.
— Да. А взагалі, при чому тут американці?
— Американці завжди при чомусь.
— Як і євреї, як і китайці…
— Як і москалі…
— Ну, не, москалі не завжди при чомусь.
— А українці завжди ні при чому.
— Не завжди. Згадай Оранжеву Революцію.
— Скільки можна її згадувати.
— До кінця.
А відтак ми з якогось дива затягуємо радісно: «Вlamе Саnаdа! Вlamе Саnаdаааа!» із улюбленого South Раrk-у.
…Величенька ігуана перебігає нам дорогу. Цікаво, чи мають ланкійці свої забобони стосовно того, в який бік із якого вона побіжить?
— Слєва направа — дєла прапала, справа налєва — дєла запєла.
Штучна ялинка в готелику на тлі справжніх пальм-магнолій-бла-бла-бла (ну, що поробиш, диференціюю я лише два ці види з усієї соковито-зеленої тропічної армії…) виглядає дещо дурнувато. Хоча ні — дурнувато виглядають пластикові пальми з гірляндами коло оболонських казино. А ця ялина, якось по-совковому прикрашена невпопадними кульками, виглядає просто вирізаною з листівки 89 року, яку ти слав своїй бабусі. Там іще такі твої поздоровлення корявим почерком.
З тераси готелику видно озеро і гору на тому кінці озера. А на тій горі видно білий високий дах і шпичку храму. Ще на терасі перебуває коричневий вентилятор і стара карта Шрі Ланки. Якби ця тераса була в Україні, я би точно знала, що карту спіздили в школі, а менеджер готелику — колишня вчителька географії.
Від катання на безресорному поіржавілому ровері, заморському відповіднику «України», страшенно болить дупа. Кожнісінький камінь і вибоїну нею прожито.
Попереду веселенько крутить педалі наш шестидоларовий гід (зазвичай у кінці екскурсії такі беруть 10), за ним щодуху навертаю я, а в кінці процесії струмочком жебонить украй зромантизований Аскольд, час від часу зупиняючись, аби сфотографувати який-небудь ні грама не нудний ставочок із водяними лініями (Аскольд твердо вірить, що це лотоси) чи білявий вершечок ступи.
Наша радість від того, що день проживання (готелик, сніданок, водій, бензин) на Шрі Ланці коштує всього-на-всього 19 баксів на людину, дещо компенсується потребою башлянь на кожному кроці. Залишив капці перед храмом — заплати жевжику, що крутитиметься тут, їх «охороняючи». Пришвендявся в музей — для іноземців спеціальний прайс, хочеш подивитися окремий вельми цінний об'єкт — будь ласкавий, залиши окремі гроші. Щоправда, гід робить вигляд, що здає тобі нички, де ти можеш щось урвати на шару… ну-ну. Ми ж знаємо, що вся та шара ввійде потім у його «ну, наскільки ви оцінюєте мою роботу?…»
Але все це до сраки. До сраки під зіркою Анурадха, що в сузір'ї Скорпіона. Древнє сакральне місто, що стояло столицею 1400 років, ростило в собі паросток дерева Бо — того самого, під яким Сіддхартха Гаутама зробився просвітленим, мало за корону сім колосальних дагоб, палаци і монастирі. А якось було не витримало навали південно-індійських завойовників, здалося і поволі заросло собі джунглями. Аж поки геть зовсім недавно, році в 1820-му, якийсь сіромаха англійський мисливець, що безсовісно стріляв по тих краях дичину, не взяв та й не приперся спиною до якоїсь бозна-звідки в джунглях взятою колони. Він її: шкряб-шкряб, а там же мармур!!! (Ну, не знаю я точно, з якого будматеріалу була та сама колона, і чи на колону він натикнувся взагалі… Просто «мармур» звучить кавалок шляхетніше).
Аскольд залипає на барельєф храму Сурумунія. На ньому — відомі на ввесь світ коханці -високий принц Салія і його любов із нижчої касти, що ніжно звернулася в нього на колінах. Легенда каже, що син короля заради свого ненормативного кохання послав під три чорти можливість помахати скіпетром. Ну і правильно, я би теж так зробила. Навіщо така дика суспільна відповідальність? Кохатися і приємніше, і корисніше. А ще тут викликали дощ. Цікаво, чи тутешні жерці кричали так само, як кричать гуцульські пастухи під Попом Іваном.
У мене не проходять шмарки. Родом вони із Москви — ідеального місця для хапання зарази. Шмарки і ровер — це романтично. Ви не пробували?
— Ввечері обов'язково приходьте до дерева Бо, — каже наш гід. — Зараз там купа туристів, а ввечері буде служба з барабанами і безплатним входом.
Я питаю його, чи можна торкатися до дерева Бо, і він бреше, що можна. Ми потрапляємо під дощ і ховаємося під смішною кольоровою парасолькою. Велосипеди скриплять, люди в хатинках посміхаються, черепахи медитують коло води, ЮНЕСКО неякісне реставрує дагоби, пиво подається в велетенських пляшках із левом на етикетці, рис із каррі смакує гостро, але гастрит буває не від нього, кокосове молоко тут висушує і продає у жовтих коробочках «Маggі», одяг продається страшний, як у наших районних центрах, жінки в сарі куди звабливіші ніж у пісному європейському одязі, чоловіки по-ідіотськи заправляють сорочки в штани й носять сандалі зі шкірзамінника, діти ходять до школи в сніжно-білій формі, авокадо теплі і стиглі, як щока когось, кого кохаєш і хочеш, життя аж ніяк НЕ лайно.
Вечір. Купа невидимих тварин і їхні голоси Служба в храмі дерева Бо. Солдати з дароносними подушечками в руках, на подушечках квіткові пелюстки. Війна на Шрі Ланці не припиняється от уже 25 років. Солдати співають молитви і ходять довкола храму. Вимовляють щось, що схоже нашому лохівському вухові на «Цар, цар, ца-а-ар…» Двоє музик екстатичне б'ють у барабани. Ми з Аскольдом за ними підглядаємо з-за рогу храму.
Можна доторкнутися, але не можна осягнути, — кажу я пошепки. Аскольд мене не чує.
— Ми надто тупі і надто молоді, — кажу я, — аби хоч на сантиметр по-справжньому заглибитися в їхнітаїнства. А ті європейські «апологети» буддизму чи індуїзму, що довго й нудно ялозять поверхнею сакрального знання під виглядом його «осягнення», достойні хіба що щирого співчуття індуса найнижчої касти.
Дерево Бо огороджено трьома огорожами, за останньою з них стоїть служка (ні, то не напівбожевільний і не напівсвятий, він просто працює в цивільній поліції) і приймає дари від вірних. Жінки моляться над дзбаночками з водою, над пелюстками квітів. Співають, б'ють поклони, надовго залишаються перед зображеннями Будди та святих. Відтак передають ті дзбаночки служці, служка виливає ту воду (чи просто ставить їх — ми ж того не бачимо) під дерево Бо. — А до нього — ніяк? — з коров'ячими очками питаюся я в нашого водія Ніхала. Він поводиться геть якось по-батьківськи і по дружньому, і поки що я навіть не підозрюю, що все це лишень заради: «Ні… 30 доларів чайових -мало. Хоча би 50… Моя жінка… ресторан треба… діти подарунки… Га?!» А може й не «лишень», може «попри».
— Зараз я запитаю, мадам, одну хвилинку! — мені дуже смішно, що таке патлате одоробало, як я, хтось може кликати «мадам». Але я чинно тупцяю за Ніхалом. Він щось довго патякає до охоронця, що спускається до нас зі своєї три-небесної висоти. В їх діалозі часто звучить слово «Україна», прицмокування язиком і сміх. Вони завжди собі сміються. І хитають збоку в бік головою. Значень цей жест має безліч — щось типу гуцульського «йо» (далась мені Гуцульщина в Цейлоні?!) — і ніколи не знаєш напевне, якою є відповідь на твоє питання. А якщо чувачок ще й не зовсім в'їхав у твій інгліш, то й поготів.
— Він каже, треба йти за дозволом до Великого Монаха, — повідомляє Ніхал. Не знаю, кого він так сонцесяйно кличе, але ж напевно було би цікаво побачити людину, що дає право доступу до дерева Бо.
Ми з Аскольдом дружно намагаємося викликати в себе душевний трепет.
— Я тут вичитав, — пошепки каже Аскольд (ми взагалі тут шепочемося, бо хоч і на відкритому повітрі тут все, але ж храм, і жінки так гарно співають, а солдати моляться. Охоронці ж, видимо, не сильно забивають собі служиві голови всілякими сакральними нісенітницями і волають одне до одного з усієї сили) — що в присутності монаха треба сідати на підлогу. В жоднісінькому разі не можна сидіти вище нього.
— Угумсь, — кажу я.
Ми весело чимчикуємо за християнином Ніхалом (I am Jesus [51]! — каже про себе він. — Аrе уоu аlsо Jesus [52]? — Слово «сhristian [53]» входить до його лексикону десь аж на п'ятий день нашого спілкування. Ми нарешті перестаємо гиготіти від його невинного самозванства). Головний монах сидить у хатці на диванчику. Ніхал падає перед ним на коліна і цілує полу помаранчевого одягу. Ми з Аскольдом, мабуть, вирішуємо, що виглядатимемо повними ідіотами, мавпуючи його дії, тому просто ніяково всідаємося на підлогу. Головний монах, щоправда, показує нам на лавиці, але ми щосили мантиляємо головами.
Ніхал починає свою прохальну промову. Тим часом Великий Монах виглядає швидше схожим на шефа брігадних пацанів якої-небудь Надвірної чи Звенигородки. Великий (ага, таки великий — опуклий такий, вгодований), лисий (ну, якийсь такий по-особливому, не зовсім по-монашому лисий), із ласою посмішкою і телефоном з витягнутою антенкою в руках. Сидів собі на канапі дуже зручно, з ногами, казав час від часу «Ага-ага», зиркаючи то на нас, то на Ніхала, з тією своєю вдоволеною посмішкою. Відтак запитав:
— First time Sri Lanka [54]?
— Єс! — хором гукнули ми.
— Dо уоu likе buddhism [55]?
Ми знову посилено закивали і заєсали. Я вже готова була відкрити пельку, щоби вибухнути тирадою про свій глибинний респект до буддизму, контакт культур, кут свого сприйняття та інший булшит, як Ніхал заходився підійматися і дякувати. Щасливим він не виглядав. Нам відмовили.
— Він каже, що там забагато місцевих людей. Якщо ми вас пустимо, а їх ні, вони зчинять скандал і побіжать до нього жалітися. Треба би прийти в інший час, коли не було людей.
— Угу, ясно, — зітхнула я, але одразу ж подумала, що пустити нас, якихось уродів-туристів з України (нє, ну воно, звичайно, екзотика), а вірним не дати доступу до їхньої святині було би страшенним святотатством і дискримінацією. Великий Монах шарить, що робить. Не даремно ж він чухається тією своєю антеною. Проте Ніхал каже:
— Він попаде в пекло. Я знаю. От побачите. Не знаю, чи побачимося ми в пеклі з Великим Монахом, але Ніхал виносить йому вирок із такою безапеляційністю, що йому ліпше вірити.
Тим часом назустріч нам іде босоніж бабця-монахиня, старенька і потемніла від сонця й багаторічної аскези.
— А от такі попадуть у рай! — знову пророчить Ніхал. — Я знаю, я бачу!
Ми погоджуємося з ним. Я тут же пригадую собі слова нашого місцевого греко-католицького священика, що любив повторювати: «Дорога до пекла буде встелена монахами й священиками». Мене чомусь в дитинстві ці слова наповнювали життєвою енергією й вірою у краще.
Я дуже вперта особа. Мені важко відступати від своїх бажань. Навіть від геть дурнуватих. А тим паче від тих, що здаються розумними:
— Мені потрібенлисточок зі священного дерева Бо, — кажу Аскольдові. — Пішли туди і будемо чекати, поки не впаде. Бо рвати його з дерева заживо — вандалізм.
Ми виходимо сходами догори, якісь люди за нашими спинами шпурляються дрючками в мавп, а їх тут купа — навіть рідкісні є, з чорними пичками.
— І це все в храмі! — цокає язиком і колише головою Ніхал. Він любить всіх тварюк і м'яса не їсть. Хоч і християнин.
В невеличкій ніші стовпилися люди. Там читатимуть молитву над одержимим. Ніхал з усією безпосередністю мочить жало туди, де нещасний чоловік труситься у жахливих конвульсіях. Втім, молитву відспівано — чувака попущено. Іди собі з миром. Відтак люди по одному підходять до дядечка (виглядає він саме як цивільний дядечко — у штанях і сорочці, здається), що читав над одержимим, кидають на пожертву копієчку чи кладуть квіточки, і дядечко пов'язує їм на руку білу нитяну мотузочку благословення. Ми з Аскольдом довго штовхаємося, хто перший (бо страшно і незручно, та ще й на нас всі так балушаться) і шукаємо по кишенях копієчки. В нас, як завжди, виявляється або замало грошей — що аж соромно навіть жебраку давати, то забагато — що вистачило би справити весілля на все село. Не, ми таки знаходимо копієчку, дядя бачить, що знаходимо ми її в Аскольдовій кишені, презирливо мене відпихає (чи то я мнітєльна просто?!), іде до Аскольда, в'яже йому ниточку на зап'ястя. Відтак я підставляю своє. Тоже в'яже — куди ж діватися. А люди стоять і дивляться на той перформанс. І багато хто з них посміхається до нас.
Ми поставали під деревом і чекаємо. Ніхал уже поперезнайомився з усіма охоронцями, і всім їм розказав нашу слізливу історію про двох прочан з України (де навіть колір революції збігався з кольором одягу буддійських монахів), що приїхали в таку дальню даль за омріяним листочком із Дерева Бо. Та й хто би з них подумав, що ця ідея стукнула мене по баняку лише сьогодні в обід?