Страница:
підскочив на поміч братові Петро з товаришами, й, скористувавшись тим,
що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней
і почали колоти гада чингалами. Гад довго ще змагався й, випручавши
з-під коня свій хвіст, розкидав їм козаків на всі боки, але врешті він
знемігся, й козаки розбили йому голову келепами [14].
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги; молодик же й
зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою.
Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув,
а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорозьких
степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й,
як добре дерево, завтовшки. Линовище [15]полоза було дуже дебеле,
слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не
було б куди заховатись, то - певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував
своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь
молодика.
Два дні йшли запорожці понад Кам'янкою, бавлячись іноді полюванням
на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по
плесах річки. Над козаками крутилися чорні круки, а позаду слідкували
вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й круки, й вовки здавна звикли до
того, що де ходило Запорозьке Військо, там бувало багато трупу після
бойовищ. На сей раз вовки помилилися, й щоночі, голодні, вони оступали
козацький табір та, не наважуючись наблизитись до нього, здалеку
зорили на козаків з темряви своїми блискучими очима, порушуючи тишу
ночі нудним виттям.
На третій день запорожці звернули з Кам'янки в балку Широку й
вибилися нею на рівний, як море, степ, прямуючи до Кривого Рога, біля
якого зійшлися річки Інгулець та Саксагань. Тепер знову запорожцям
треба було берегтися, бо повз Кривий Ріг під час останньої війни
російським військом був прокладений шлях з Кременчука на дніпровські
гирла та на Кінбург.
Виїхавши далеко вперед на чати, осавул упевнився, що в Кривому
Розі стоїть цілий повк драгунів. Не гаючись, він побіг назад до
Калниболоцького.
- Пане полковнику, в Кривому Розі стоїть повк драгунів, а косяк
їхній пасеться далеченько від коша. Нема легше, як зайняти той косяк
сюди, посадовити на коней усе наше військо й хутко перейти за Буг.
- Може, воно й не трудно так зробити, як ти говориш, - одповів
Калниболоцький суворо, - але ти забув про те, що мандрівка запорожців
на Дунай до турків повинна бути таємницею.
- Так доведеться Кривий Ріг обминати?
- Виходе на те!
- Вести до Орлячого гнізда?
- Добре місце!
Перебалакавши з отаманом, Петро Рогоза вернув вершників назад і
пішов на північ, спускаючись лощинками до річки Саксагані.
Скоро перед очима козаків з'явився на тім боці річки великий
захисний кут, оточений з трьох боків височеннима скелями, а від
Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим
Гніздом [16], хоч і був близько од Кривого Рога, але добре заховавсь од
нього за скелястими колінами річки.
Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом ї
зникли під віттями дубів у темряві захисного гаю.
Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши
тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося:
великий косяк драгунських. коней, що його він бачив сьогодня з гори,
не давав йому спокою.
«Вони ж забрали весь наш січовий косяк, 16 000 коней, - міркував
молодий козак, - так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька
десятків їхніх?»
Сон зовсім одлетів од його очей.
«Піти хоч подивитися, де вони пасуться...»
Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю
ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть,
великий бенкет і зчинили такий галас, що їх чути було за півмилі.
Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася
чиясь темна постать.
- Куди це ти простягся? - почулося питання. Гнат пізнав голос
брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповівів:
- Та щось не спиться. Піду в проходку.
- Молодий ще ти, щоб мене дурити, - проказав старший брат. - А
недоуздок нащо?
- Та й у тебе в руці неначе обротька, - одповів Гнат,
придивляючись до того, що держав брат. - Ну, годі ховатися: ти, Петре,
по коней - візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує
йому справу. Гнат угадав думки брата й образився:
- Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак!
- Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже
візьму, тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі
вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в
долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо
козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були
вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мєти.
За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на
бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки
драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе
били щось на землі.
- Гуляють у карти, - пошепки сказав Петро братові, зійшовши до
нього в берег. - Ото я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і
Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від
коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони
вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка
чималий табунещь, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь
голос, підроблюючись під вовків.
Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою
од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи
не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве
зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.
Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до
козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і,
скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до
табору.
Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого
осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той :
зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
- Ти збожеволів? - гримав він на осавула. - Драгуни зараз
шукатимуть коней і натраплять на наш табір. Чи не хочеш ти, щоб
пролилася братня кров після того, як усе товариство в Січі стало на
тому, щоб її не проливати?
- Ніякої небезпеки немає! - заспокоював його Рогоза. - Досить нам
зразу підняти військо й перейти до Гайдамацького байраку - й не то що
драгуни, а й сам дідько там нас не знайде! А півсотні коней під час
походу стануть нам у великій пригоді.
Потроху речі осавула заспокоїли полковника, й, згодившись на тому,
що можливо й коней узяти, й не виявити себе драгунам, він звелів
піднімати козаків і рушати до Гайдамацького байраку.
VI
Гайдамацький байрак [17], що до нього зараз мали йти запорожці, був
за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було
тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли
височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова
пуща, що навіть у південь у байраці не видно було сонця. В скелях
байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній
можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко
роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася:
«стайнею» [18].
За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний
притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й
зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці
з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати
в байраці навіть облогу.
До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів
тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли
козаків по слідах, вони пішли берегом річки; по каміннях; вершники ж
побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки,
поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак.
Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало
біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги
холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в
своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз
і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й
весело розташовувалися попід гіллястими дубами.
Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх
кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного
хліба лишилося обмаль.
Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню
полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем
Драньком.
- Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?
Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в
руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині.
Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому
було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи
посміхувато, Дранько відповів:
- А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й
покажу, як пекти хліб без печі.
Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
- Куди вам, дядьку, хмиз?
- Он до тієї печери! - показав пекар на печеру, що з захисного
кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під
високої скелі. - Та ще, будь ласка, сину, - додав Дранько, - зроби
деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю
лопату.
Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з
печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся
за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то
камінь, і докінчив свою роботу.
Упоравшись, він почав оглядати байрак.
Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були
сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося,
що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті,
жовтогарячі й червоні [19]. Тут же, поруч з тими скелями, стояли
блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо.
Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди
кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо [20].
Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж
було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі
байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі
можуть стати людям.
Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв,
і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо.
Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно,
що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що
товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке
від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната
заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під
ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства.
Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві
ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут,
приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу
Гайдамацького байраку.
Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути
голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:
Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий
козаче. Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі, Що нема спокою ані
вдень, ні вночі: Сусіди близькії - вороги тяжкії, Не дають ходити,
дівчину любити...
Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе
самотнім, і в голові його встало питання: «Що ж далі? Невже весь вік,
до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?»
Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався
голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось
іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... хотілось поєднатись з
кимсь душею... хотілося кохать.
На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й
спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім
усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі
доспівав пісню:
Я ж буду ходити і буду любити.
Ще й за себе візьму - буду з нею жити!
Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як
молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери
вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина.
Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закалякі в
руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було
заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята
відбивали в собі й страждання, й жах, і надію.
«Мара!» - промайнуло в голові Гната, й він навіть поточився назад.
- Козаче любий! - обізвалася дівчина. - Ти не заріжеш мене, як
татари хотіли зарізати... Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий...
Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не
мара, й, узявши її за руку, почав упадливо розпитувати:
- Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть?
- Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду [21],
та нас у степу здибали татари й, пов'язавши всіх, гнали було до Криму.
Біля Кривого Рога вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас
сюди, щоб переховати.
- I ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле?
- Ми не самі були, - відповіла дівчина, - з нами йшло більше
півсотні козаків.
- Як?! - здивувався Гнат. - I вони далися татарам до рук?
- Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни
одібрали в наших усю зброю!
- Та де ж вони всі - і козаки, й татари?
- Всі тут по печерах! Нас татари батогами загнали в печери, щоб
потім, коли ви підете звідсіля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу
печеру, де тато й мати! Я тільки сама вночі вибігла нишком з тієї
печери й заховалася окремо!
Дівчина взяла Гната за руку й хотіла вести до печери, де були її
батько й мати, але враз спинилася й заплакала:
- Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх
- і тата, й маму!
- Не плач, Катрусю! - почав заспхжоювати дівчину Гнат. - Вони не
насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької
помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх
батьків.
Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув
од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх
печерах, гукаючи по-татарському, що коли татари не вилізуть, то їх
будуть викурювати димом, а якщо вийдуть самохіть, то всі будуть живі.
Татари, не гаючись, порозв'язували своїх бранців, і ті, славлячи
Бога, почали вилазити на світ; слідом же за ними вилазили й татари,
падаючи запорожцям до ніг.
Так було й біля тієї печери, до якої Гната й козаків привела
Катря. Батько й мати дівчини вийшли на світ, і вона обнімала їх,
плачучи з радощів.
Гнат стояв осторонь, дивлячись, як Катря милувалася біля батьків,
і з журбою похилив голову. Він відчував свою самотність тепер ще
дужче, ніж годину до того.
Аж ось Катря обернулася до нього й глянула йому в очі вдячним
ласкавим поглядом. Гнат повеселішав і, коли всі заспокоїлися, умовив
Катриного батька йти з усіма до коша снідати.
Тим часом вартові сповістили, що степом пробігало з десяток
драгунів на північ, а через годину вони вернулися знову й, обминувши
Гайдамацький байрак, попрямували на Кривий Ріг.
- Ну, отож і все їхнє розшукування своїх коней! - сміючись, сказав
Петро Рогоза. - Шкода, що я зайняв такий малий табунець!
Після того як Катря трохи підживилася сніданком, Гнат, щоб побути
з дівчиною на самоті, підмовив її йти подивитись, як у тій печері, де
вона сиділа, тепер пекли хліб. Дівчина охоче згодилась, і вони пішли
поміж дубамй до лощини, де була печера. Тепер з печери вибивалося
полум'я, а з щілин, що були над нею в скелі, виходив дим. Біля печери,
на плесковатому камені, скинувши сорочку й чоботи, вовтузився,
умішуючи тісто, одноокий Дранько. Углядівши Гната, він зрадів:
- А я бідкався, що ти мене зрадив. Давай скоріше ще сушняку!
Гнат з Катрею почали збирати сухі гілки дубів і носити їх до
печери, самі ж вели розмову про те, як жила Катря в Гарді й як ішла
степами.
- Чим же ви годувались у дорозі? - питав Гнат.
- Спочатку їли те, що взяли з собою, а далі, як хліба вже не
вистачило, дуже бідували. По степах їли катран, козельці, бабки,
гірчак та земляні горіхи; по балках: щавель, паслін та полуниці; по
байраках: груші, кислиці, терен, бузину та ожину. Іноді й мед диких
бджіл по скелях знаходили... А тільки без хліба дуже тяжко. Я так ще
якось терпіла, а от тато прямо так захляли, що вже ледве ноги
волочили. Дичини скрізь було багато, та стріляти не було чим. Були б,
мабуть, померли всі, коли б не трапився нам тарпан [22], що його саме
тільки зарізали вовки; так ми вовків одігнали, а самі тарпана спекли
та й доїли. Зазнали ми багато лиха в дорозі. Останнім часом надумали
робити пастки на бабаків та сільці на куріпок, так тоді трохи легше
стало.
- Так ти, дівчино, тепер більше за козака досвіду в Дикому Полі
маєш!.. - сказав Гнат, допомагаючи Катрі підняти оберемок хмизу.
- Де там!.. - Дівчина знову зажурилася. - Куди ж тепер ми
подінемося? Тато мали думку осісти біля Січі, а як Січ тепер
зруйновано, то вже немає нам захисту. Доведеться таки дістатись
татарам у неволю.
- Не журися. Ідіть з нами на Дунай. У нас там буде нова Січ.
- Коли б же я була козаком, - сказала Катря вже жартовливо, - тоді
я побраталася б з тобою, та й жили 6 разом у Січі.
Гнатові стало весело й радісно на серці:
- Можна жити вкупі й не в Січі, а біля Січі, збудувавши собі
хатину.
Катря хутко побігла з своїм оберемком хмизу й кинула його біля
печери.
- Ну, спасибі! - зустрів Катрю й Гната Дранько. - Сього досить:
печера нагріється добре. Приходьте надвечір - дам вам гарячу
паляничку.
Тим часом наспів обід. Калниболоцький вийняв з бесагів [23]образ
святої Покрови й, приладнавши його під віттям захисного дуба, почав
голосно читати Святе письмо. Запорожці великим натовпом обступили
образ і, постававши навколюшки, уважливо слухали, що читав отаман. Усі
вони однаково сумували за рідним краєм, однаково непевні були в своєму
прийдешньому й однаково щиро молилися.
VII
У Гайдамацькому байраці запорожці пробули три дні, й за цей час
усі втікачі з Гарду, обміркувавши своє становище, вирішили, що
найліпше їм іти разом з військом на турецьку сторону.
На четверту ніч осавул зробив під'їзд до Кривого Рога й упевнився,
що шлях був вільний і безпечний. Тієї ж ночі, вдосвіта, запорожці
понавантажували своїх коней і рушили з байраку до зимовника запорожця
Лещука, що стояв біля броду через річку Інгулець.
Розпитавши в старого запорожця про те, куди пішли драгуни,
Калниболоцький поспішився йти далі від сього небезнечного місця й,
перевівши військо бродом за річку, звернув з шляху, направляючи
військо на захід сонця до високої гори.
Гнат, як і завжди, їхав у чатах поперед війська, недалеко від
брата Петра. Його вороний кінь виніс уже його на високу гору й з лівої
руки в козака, потопаючи в мареві, виникла висока могила - така
висока, що Гнат навіть не втерпів, щоб не спитати брата, як вона
зветься,
- Це Царева могила, - відповів Петро.
Розмовляючи про могили, які взагалі мали велике значіння в житті
запорожців, бо по могилах у ті часи, коли ще не було помітних шляхів,
розпізнавали, куди простувати, брати наблизилися до Царевої могили, й
Гнат, розігнавши коня, вихопився на самий шпиль могили.
Перед очима козака встали чарівні степові краєвиди. На північ, де
з-під обрію вибігла річка Інгулець, і на південь, куди вона прямувала,
було видко її глибоку долину миль на десять у обидва боки. Посередині
цієї долини, біля Кривого Рога, до неї зійшлися річки Саксагань,
Бокова й Боковенька; а на сході сонця, геть-геть край неба, видко було
кряжі, що за ними ховався Базавлук і Запорозька Січ, а на захід сонця
прослався рівний степ з ледве помітними лощинами. На всі боки по
степах, скільки оком глянь, немов живе море, хвилювалася степова
трава, паруючи під промінням сонця, а ген далі, край неба, виникало
таємне марево, приваблюючи очі великими озерами блискучої води з
зеленими по озерах остревами та чарівними городами з мурами й баштами,
що, як таємні примари, танули від подиху вітра.
Трудно було відвести очі від чарівного краєвиду, й Гнат довго
стояв на могилі нерухомо. У цей час поруч ього виникла поважна постать
Калниболоцького. Він довго, так само як і Гнат, не зводив очей з
степу, але в погляді його не грала молода бадьорість, як у Гната, а
відбився непереможний сум і розпука. Таким поглядом, яким дивився
Калниболоцький на степ, дивиться тільки вдова на труп любого їй
чоловіка.
- Краю мій рідний, улюблений!.. - почав говорити запорозький
полковник, немов не помічаючи Гната. - Степи мої розлогі, незабутні!
Невже не побачу вас довіку? Щасливий ти, хто лежиш під сією високою
могилою. Ти любив наші рідні степи, й твоя душа, що витає тут над
твоєю домовиною, бачить степи, улюблені за життя; нас же, сіромах,
лиха доля несе на далеку чужину, в землю бусурманську, щоб там
покласти нам свої кістки в нерідну землю?
Полковняк замовк, але Гнат не насмілювався навіть поворушитись,
щоб не порушнти таємних поривань його душі. Минуло кільки хвилин, а
козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе
намагався навікн заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці.
Нарешті Гнат наважився порушити тишу:
- Батьку полковнику, адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде
жити...
Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого
жалю:
- Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай,
що другої України на світі немає. Воюючи з полками, з волохамн,
угорцями й турками, я багато бачив земель аж до Німецького й
Середземного моря. Добре я знаю всю Цесарщину [24], був навіть у
Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а
скажу тобі, що такого любого та веселого краго, як наша Україна, ніде
я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь - добрі на ньому плавні, гарні озера
й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як
біля моря піску, - ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю,
як отут у нас за Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так-то, сину
мін, - докінчив Калниболоцький, - на Дунай мандруй, а Україну на серці
май.
Полковник повернув коня й хотів з'їздити з могили, але крутобока
могила лякала його коня своєю високістю, і він упинався й хріп. Щоб
допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав'язував обом
коням очі й звів їх з могили за уздечки.
Осавул з чатівниками був уже далеко, й Гнатові довелося їх
доганяти. Гнатів Арап вихором побіг степом, розхиляючи на обидва боки
високу траву, що була йому по саму шию, - тільки будяки-велетні, з
їхніми гострими колючками, що мов дерева, випиналися з трави своїми
червоними, дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити
тими будяками коня.
У південь на одному з кряжів безкрайого степу Петро наглядів косяк
тарпанів, і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною.
- Бачиш, Гнате, тарпанів? - вдався він до брата.
- Бачу. Добре було б піймати хоч одного.
- Вловиш їх, якраз? - посміхнувся Петро. - Вони бігають, як вітер.
От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати.
Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові
та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями
разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку,
що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней
і почали колоти гада чингалами. Гад довго ще змагався й, випручавши
з-під коня свій хвіст, розкидав їм козаків на всі боки, але врешті він
знемігся, й козаки розбили йому голову келепами [14].
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги; молодик же й
зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою.
Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув,
а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорозьких
степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й,
як добре дерево, завтовшки. Линовище [15]полоза було дуже дебеле,
слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не
було б куди заховатись, то - певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував
своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь
молодика.
Два дні йшли запорожці понад Кам'янкою, бавлячись іноді полюванням
на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по
плесах річки. Над козаками крутилися чорні круки, а позаду слідкували
вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й круки, й вовки здавна звикли до
того, що де ходило Запорозьке Військо, там бувало багато трупу після
бойовищ. На сей раз вовки помилилися, й щоночі, голодні, вони оступали
козацький табір та, не наважуючись наблизитись до нього, здалеку
зорили на козаків з темряви своїми блискучими очима, порушуючи тишу
ночі нудним виттям.
На третій день запорожці звернули з Кам'янки в балку Широку й
вибилися нею на рівний, як море, степ, прямуючи до Кривого Рога, біля
якого зійшлися річки Інгулець та Саксагань. Тепер знову запорожцям
треба було берегтися, бо повз Кривий Ріг під час останньої війни
російським військом був прокладений шлях з Кременчука на дніпровські
гирла та на Кінбург.
Виїхавши далеко вперед на чати, осавул упевнився, що в Кривому
Розі стоїть цілий повк драгунів. Не гаючись, він побіг назад до
Калниболоцького.
- Пане полковнику, в Кривому Розі стоїть повк драгунів, а косяк
їхній пасеться далеченько від коша. Нема легше, як зайняти той косяк
сюди, посадовити на коней усе наше військо й хутко перейти за Буг.
- Може, воно й не трудно так зробити, як ти говориш, - одповів
Калниболоцький суворо, - але ти забув про те, що мандрівка запорожців
на Дунай до турків повинна бути таємницею.
- Так доведеться Кривий Ріг обминати?
- Виходе на те!
- Вести до Орлячого гнізда?
- Добре місце!
Перебалакавши з отаманом, Петро Рогоза вернув вершників назад і
пішов на північ, спускаючись лощинками до річки Саксагані.
Скоро перед очима козаків з'явився на тім боці річки великий
захисний кут, оточений з трьох боків височеннима скелями, а від
Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим
Гніздом [16], хоч і був близько од Кривого Рога, але добре заховавсь од
нього за скелястими колінами річки.
Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом ї
зникли під віттями дубів у темряві захисного гаю.
Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши
тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося:
великий косяк драгунських. коней, що його він бачив сьогодня з гори,
не давав йому спокою.
«Вони ж забрали весь наш січовий косяк, 16 000 коней, - міркував
молодий козак, - так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька
десятків їхніх?»
Сон зовсім одлетів од його очей.
«Піти хоч подивитися, де вони пасуться...»
Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю
ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть,
великий бенкет і зчинили такий галас, що їх чути було за півмилі.
Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася
чиясь темна постать.
- Куди це ти простягся? - почулося питання. Гнат пізнав голос
брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповівів:
- Та щось не спиться. Піду в проходку.
- Молодий ще ти, щоб мене дурити, - проказав старший брат. - А
недоуздок нащо?
- Та й у тебе в руці неначе обротька, - одповів Гнат,
придивляючись до того, що держав брат. - Ну, годі ховатися: ти, Петре,
по коней - візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує
йому справу. Гнат угадав думки брата й образився:
- Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак!
- Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже
візьму, тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі
вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в
долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо
козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були
вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мєти.
За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на
бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки
драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе
били щось на землі.
- Гуляють у карти, - пошепки сказав Петро братові, зійшовши до
нього в берег. - Ото я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і
Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від
коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони
вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка
чималий табунещь, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь
голос, підроблюючись під вовків.
Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою
од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи
не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве
зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.
Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до
козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і,
скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до
табору.
Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого
осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той :
зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
- Ти збожеволів? - гримав він на осавула. - Драгуни зараз
шукатимуть коней і натраплять на наш табір. Чи не хочеш ти, щоб
пролилася братня кров після того, як усе товариство в Січі стало на
тому, щоб її не проливати?
- Ніякої небезпеки немає! - заспокоював його Рогоза. - Досить нам
зразу підняти військо й перейти до Гайдамацького байраку - й не то що
драгуни, а й сам дідько там нас не знайде! А півсотні коней під час
походу стануть нам у великій пригоді.
Потроху речі осавула заспокоїли полковника, й, згодившись на тому,
що можливо й коней узяти, й не виявити себе драгунам, він звелів
піднімати козаків і рушати до Гайдамацького байраку.
VI
Гайдамацький байрак [17], що до нього зараз мали йти запорожці, був
за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було
тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли
височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова
пуща, що навіть у південь у байраці не видно було сонця. В скелях
байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній
можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко
роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася:
«стайнею» [18].
За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний
притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й
зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці
з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати
в байраці навіть облогу.
До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів
тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли
козаків по слідах, вони пішли берегом річки; по каміннях; вершники ж
побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки,
поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак.
Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало
біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги
холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в
своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз
і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й
весело розташовувалися попід гіллястими дубами.
Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх
кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного
хліба лишилося обмаль.
Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню
полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем
Драньком.
- Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?
Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в
руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині.
Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому
було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи
посміхувато, Дранько відповів:
- А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й
покажу, як пекти хліб без печі.
Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
- Куди вам, дядьку, хмиз?
- Он до тієї печери! - показав пекар на печеру, що з захисного
кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під
високої скелі. - Та ще, будь ласка, сину, - додав Дранько, - зроби
деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю
лопату.
Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з
печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся
за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то
камінь, і докінчив свою роботу.
Упоравшись, він почав оглядати байрак.
Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були
сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося,
що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті,
жовтогарячі й червоні [19]. Тут же, поруч з тими скелями, стояли
блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо.
Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди
кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо [20].
Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж
було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі
байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі
можуть стати людям.
Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв,
і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо.
Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно,
що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що
товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке
від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната
заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під
ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства.
Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві
ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут,
приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу
Гайдамацького байраку.
Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути
голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:
Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий
козаче. Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі, Що нема спокою ані
вдень, ні вночі: Сусіди близькії - вороги тяжкії, Не дають ходити,
дівчину любити...
Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе
самотнім, і в голові його встало питання: «Що ж далі? Невже весь вік,
до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?»
Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався
голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось
іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... хотілось поєднатись з
кимсь душею... хотілося кохать.
На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й
спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім
усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі
доспівав пісню:
Я ж буду ходити і буду любити.
Ще й за себе візьму - буду з нею жити!
Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як
молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери
вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина.
Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закалякі в
руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було
заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята
відбивали в собі й страждання, й жах, і надію.
«Мара!» - промайнуло в голові Гната, й він навіть поточився назад.
- Козаче любий! - обізвалася дівчина. - Ти не заріжеш мене, як
татари хотіли зарізати... Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий...
Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не
мара, й, узявши її за руку, почав упадливо розпитувати:
- Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть?
- Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду [21],
та нас у степу здибали татари й, пов'язавши всіх, гнали було до Криму.
Біля Кривого Рога вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас
сюди, щоб переховати.
- I ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле?
- Ми не самі були, - відповіла дівчина, - з нами йшло більше
півсотні козаків.
- Як?! - здивувався Гнат. - I вони далися татарам до рук?
- Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни
одібрали в наших усю зброю!
- Та де ж вони всі - і козаки, й татари?
- Всі тут по печерах! Нас татари батогами загнали в печери, щоб
потім, коли ви підете звідсіля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу
печеру, де тато й мати! Я тільки сама вночі вибігла нишком з тієї
печери й заховалася окремо!
Дівчина взяла Гната за руку й хотіла вести до печери, де були її
батько й мати, але враз спинилася й заплакала:
- Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх
- і тата, й маму!
- Не плач, Катрусю! - почав заспхжоювати дівчину Гнат. - Вони не
насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької
помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх
батьків.
Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув
од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх
печерах, гукаючи по-татарському, що коли татари не вилізуть, то їх
будуть викурювати димом, а якщо вийдуть самохіть, то всі будуть живі.
Татари, не гаючись, порозв'язували своїх бранців, і ті, славлячи
Бога, почали вилазити на світ; слідом же за ними вилазили й татари,
падаючи запорожцям до ніг.
Так було й біля тієї печери, до якої Гната й козаків привела
Катря. Батько й мати дівчини вийшли на світ, і вона обнімала їх,
плачучи з радощів.
Гнат стояв осторонь, дивлячись, як Катря милувалася біля батьків,
і з журбою похилив голову. Він відчував свою самотність тепер ще
дужче, ніж годину до того.
Аж ось Катря обернулася до нього й глянула йому в очі вдячним
ласкавим поглядом. Гнат повеселішав і, коли всі заспокоїлися, умовив
Катриного батька йти з усіма до коша снідати.
Тим часом вартові сповістили, що степом пробігало з десяток
драгунів на північ, а через годину вони вернулися знову й, обминувши
Гайдамацький байрак, попрямували на Кривий Ріг.
- Ну, отож і все їхнє розшукування своїх коней! - сміючись, сказав
Петро Рогоза. - Шкода, що я зайняв такий малий табунець!
Після того як Катря трохи підживилася сніданком, Гнат, щоб побути
з дівчиною на самоті, підмовив її йти подивитись, як у тій печері, де
вона сиділа, тепер пекли хліб. Дівчина охоче згодилась, і вони пішли
поміж дубамй до лощини, де була печера. Тепер з печери вибивалося
полум'я, а з щілин, що були над нею в скелі, виходив дим. Біля печери,
на плесковатому камені, скинувши сорочку й чоботи, вовтузився,
умішуючи тісто, одноокий Дранько. Углядівши Гната, він зрадів:
- А я бідкався, що ти мене зрадив. Давай скоріше ще сушняку!
Гнат з Катрею почали збирати сухі гілки дубів і носити їх до
печери, самі ж вели розмову про те, як жила Катря в Гарді й як ішла
степами.
- Чим же ви годувались у дорозі? - питав Гнат.
- Спочатку їли те, що взяли з собою, а далі, як хліба вже не
вистачило, дуже бідували. По степах їли катран, козельці, бабки,
гірчак та земляні горіхи; по балках: щавель, паслін та полуниці; по
байраках: груші, кислиці, терен, бузину та ожину. Іноді й мед диких
бджіл по скелях знаходили... А тільки без хліба дуже тяжко. Я так ще
якось терпіла, а от тато прямо так захляли, що вже ледве ноги
волочили. Дичини скрізь було багато, та стріляти не було чим. Були б,
мабуть, померли всі, коли б не трапився нам тарпан [22], що його саме
тільки зарізали вовки; так ми вовків одігнали, а самі тарпана спекли
та й доїли. Зазнали ми багато лиха в дорозі. Останнім часом надумали
робити пастки на бабаків та сільці на куріпок, так тоді трохи легше
стало.
- Так ти, дівчино, тепер більше за козака досвіду в Дикому Полі
маєш!.. - сказав Гнат, допомагаючи Катрі підняти оберемок хмизу.
- Де там!.. - Дівчина знову зажурилася. - Куди ж тепер ми
подінемося? Тато мали думку осісти біля Січі, а як Січ тепер
зруйновано, то вже немає нам захисту. Доведеться таки дістатись
татарам у неволю.
- Не журися. Ідіть з нами на Дунай. У нас там буде нова Січ.
- Коли б же я була козаком, - сказала Катря вже жартовливо, - тоді
я побраталася б з тобою, та й жили 6 разом у Січі.
Гнатові стало весело й радісно на серці:
- Можна жити вкупі й не в Січі, а біля Січі, збудувавши собі
хатину.
Катря хутко побігла з своїм оберемком хмизу й кинула його біля
печери.
- Ну, спасибі! - зустрів Катрю й Гната Дранько. - Сього досить:
печера нагріється добре. Приходьте надвечір - дам вам гарячу
паляничку.
Тим часом наспів обід. Калниболоцький вийняв з бесагів [23]образ
святої Покрови й, приладнавши його під віттям захисного дуба, почав
голосно читати Святе письмо. Запорожці великим натовпом обступили
образ і, постававши навколюшки, уважливо слухали, що читав отаман. Усі
вони однаково сумували за рідним краєм, однаково непевні були в своєму
прийдешньому й однаково щиро молилися.
VII
У Гайдамацькому байраці запорожці пробули три дні, й за цей час
усі втікачі з Гарду, обміркувавши своє становище, вирішили, що
найліпше їм іти разом з військом на турецьку сторону.
На четверту ніч осавул зробив під'їзд до Кривого Рога й упевнився,
що шлях був вільний і безпечний. Тієї ж ночі, вдосвіта, запорожці
понавантажували своїх коней і рушили з байраку до зимовника запорожця
Лещука, що стояв біля броду через річку Інгулець.
Розпитавши в старого запорожця про те, куди пішли драгуни,
Калниболоцький поспішився йти далі від сього небезнечного місця й,
перевівши військо бродом за річку, звернув з шляху, направляючи
військо на захід сонця до високої гори.
Гнат, як і завжди, їхав у чатах поперед війська, недалеко від
брата Петра. Його вороний кінь виніс уже його на високу гору й з лівої
руки в козака, потопаючи в мареві, виникла висока могила - така
висока, що Гнат навіть не втерпів, щоб не спитати брата, як вона
зветься,
- Це Царева могила, - відповів Петро.
Розмовляючи про могили, які взагалі мали велике значіння в житті
запорожців, бо по могилах у ті часи, коли ще не було помітних шляхів,
розпізнавали, куди простувати, брати наблизилися до Царевої могили, й
Гнат, розігнавши коня, вихопився на самий шпиль могили.
Перед очима козака встали чарівні степові краєвиди. На північ, де
з-під обрію вибігла річка Інгулець, і на південь, куди вона прямувала,
було видко її глибоку долину миль на десять у обидва боки. Посередині
цієї долини, біля Кривого Рога, до неї зійшлися річки Саксагань,
Бокова й Боковенька; а на сході сонця, геть-геть край неба, видко було
кряжі, що за ними ховався Базавлук і Запорозька Січ, а на захід сонця
прослався рівний степ з ледве помітними лощинами. На всі боки по
степах, скільки оком глянь, немов живе море, хвилювалася степова
трава, паруючи під промінням сонця, а ген далі, край неба, виникало
таємне марево, приваблюючи очі великими озерами блискучої води з
зеленими по озерах остревами та чарівними городами з мурами й баштами,
що, як таємні примари, танули від подиху вітра.
Трудно було відвести очі від чарівного краєвиду, й Гнат довго
стояв на могилі нерухомо. У цей час поруч ього виникла поважна постать
Калниболоцького. Він довго, так само як і Гнат, не зводив очей з
степу, але в погляді його не грала молода бадьорість, як у Гната, а
відбився непереможний сум і розпука. Таким поглядом, яким дивився
Калниболоцький на степ, дивиться тільки вдова на труп любого їй
чоловіка.
- Краю мій рідний, улюблений!.. - почав говорити запорозький
полковник, немов не помічаючи Гната. - Степи мої розлогі, незабутні!
Невже не побачу вас довіку? Щасливий ти, хто лежиш під сією високою
могилою. Ти любив наші рідні степи, й твоя душа, що витає тут над
твоєю домовиною, бачить степи, улюблені за життя; нас же, сіромах,
лиха доля несе на далеку чужину, в землю бусурманську, щоб там
покласти нам свої кістки в нерідну землю?
Полковняк замовк, але Гнат не насмілювався навіть поворушитись,
щоб не порушнти таємних поривань його душі. Минуло кільки хвилин, а
козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе
намагався навікн заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці.
Нарешті Гнат наважився порушити тишу:
- Батьку полковнику, адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде
жити...
Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого
жалю:
- Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай,
що другої України на світі немає. Воюючи з полками, з волохамн,
угорцями й турками, я багато бачив земель аж до Німецького й
Середземного моря. Добре я знаю всю Цесарщину [24], був навіть у
Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а
скажу тобі, що такого любого та веселого краго, як наша Україна, ніде
я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь - добрі на ньому плавні, гарні озера
й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як
біля моря піску, - ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю,
як отут у нас за Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так-то, сину
мін, - докінчив Калниболоцький, - на Дунай мандруй, а Україну на серці
май.
Полковник повернув коня й хотів з'їздити з могили, але крутобока
могила лякала його коня своєю високістю, і він упинався й хріп. Щоб
допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав'язував обом
коням очі й звів їх з могили за уздечки.
Осавул з чатівниками був уже далеко, й Гнатові довелося їх
доганяти. Гнатів Арап вихором побіг степом, розхиляючи на обидва боки
високу траву, що була йому по саму шию, - тільки будяки-велетні, з
їхніми гострими колючками, що мов дерева, випиналися з трави своїми
червоними, дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити
тими будяками коня.
У південь на одному з кряжів безкрайого степу Петро наглядів косяк
тарпанів, і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною.
- Бачиш, Гнате, тарпанів? - вдався він до брата.
- Бачу. Добре було б піймати хоч одного.
- Вловиш їх, якраз? - посміхнувся Петро. - Вони бігають, як вітер.
От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати.
Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові
та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями
разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку,