Страница:
– Це від свіжого повітря, – озвалася Троянда. – Повітря в нас розкішне!
– Я, мабуть, піду їй назустріч, – сказала Аліса.
Хоча з квітами було й цікаво, але погомоніти зі справжньою Королевою – річ, звичайно, далеко поважніша.
– Нічого в тебе не вийде, – сказала Троянда. – Раджу йти у протилежний бік.
Ця порада, поза всяким сумнівом, була така безглузда, що Аліса мовчки попрямувала до Королеви. І, на превеликий свій подив, тут-таки й згубила її з очей, – зате знову опинилася на порозі будинку.
Аліса розсердилася й відступила назад. Пошукавши Королеву очима (і таки нагледівши її вдалині), вона вирішила, що тепер спробує піти у протилежному напрямку[4].
Усе вдалося на славу! Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Королевою, і якраз під тим пагорбом, до якого так довго намагалася дістатись.
– Ти звідки? – спитала Королева. – І куди прямуєш? Дивися прямо, говори чемно і не смикай пальцями!
Аліса виконала всі її настанови і якнайчемніше пояснила, що йшла собі своєю дорогою і ось – заблукала.
– Не знаю, що ти називаєш своєю дорогою, – зауважила Королева. – Тут усі дороги – мої. Але скажи, що тебе взагалі сюди привело? – додала вона вже лагідніше. – Поки збираєш думки – роби реверанс, це затягує час.
Алісі було трохи дивно це чути, проте не вірити такій високій особі вона не могла.
«Повернуся додому, і спробую робити реверанси, коли припізнятимусь на обід», – подумала вона.
– Вже час відповідати, – сказала Королева і глянула на годинник. – Коли щось кажеш, розтуляй рота трішечки ширше і не забувай додавати «Ваша Величносте».
– Я просто хотіла глянути на сад, Ваша Величносте…
– Молодець! – сказала Королева і поплескала її по голові, що Алісі аж ніяк не сподобалось. – А щодо саду, як ти його величаєш… то бачила я сади, супроти яких оцей був би дикою пущею.
Аліса на сміла з нею сперечатися і повела далі:
– …а ще я хотіла вийти на цей пагорб…
– Щодо «пагорба», – перебила Королева, – то я можу показати пагорби, супроти яких оцей був би долиною.
– Ба ні! – заперечила, нарешті, Аліса, дивуючись власній сміливості. – Пагорб ніяк не може бути долиною. Це – казна-що!
Королева похитала головою.
– Можеш називати це «казна-чим», про мене! – сказала вона. – Але я чувала таке «казнащо», супроти якого це могло б позмагатися в мудрості з тлумачним словником!
Тут Аліса знову зробила реверанс, бо з голосу Королеви їй здалося, що та трішечки ображена.
Вони мовчки йшли далі, аж поки дісталися верху пагорба. На пагорбі Аліса теж кілька хвилин стояла мовчки, оглядаючи краєвид, що відкривався звідти. Але й дивовижний то був краєвид!
З кінця в кінець долина була порізана рівненькими струмочками, а простір між ними ділився на рівні квадрати низенькими живоплотами, що сягали від струмка до струмка.
– Як на мене, то землю тут розбито під величезну шахівницю! – нарешті здобулася на слово Аліса. – Десь тут повинні бути й фігури!..
– Є! – додала вона в захваті, і серце їй схвильовано затьохкало. – Це тут розігрується найграндіозніша з шахових партій! Світова гра! Не знаю, правда, чи це можна назвати світом… Та й славна ж забава! От би стати однією з фігур – бодай Пішаком, аби лиш мене взяли до гри… Хоча, звичайно, найприємніше бути Королевою!
З цими словами вона не без остраху глипнула на справжню Королеву, але та тільки милостиво всміхнулася і сказала:
– Це легко влаштувати. Якщо хочеш, можеш бути Пішаком Білої Королеви, бо Лілейка ще замала для гри! Тим паче, що ти стоїш якраз на Другій клітинці. А дійдеш до Восьмої – станеш Королевою…
Так чи інак, але саме цієї миті вони пустилися бігти. Розмірковуючи про це згодом, Аліса так і не змогла до пуття згадати, що тоді на них найшло, – запам'ятала тільки, що вони бігли, побравшись за руки, і Королева летіла так хутко, що Аліса ледве за нею встигала.
– Мерщій! Мерщій! – репетувала Королева, і хоча бігти ще швидше Алісі було несила, вона не могла перевести подих, аби про це сказати.
Найдивніше в цій пригоді було те, що ні дерева, ні будь-які інші речі довкола не рухалися з місця: хоча б як швидко мчали Королева з Алісою, вони нічого не проминали.
– Може, все оце рухається разом з нами? – розгублено думала Аліса.
Королева, здавалося, прочитала її думки, бо прикрикнула: «Мерщій! Жодних розмов!»
Але Алісі було не до розмов! Вона мала таке відчуття, ніби взагалі більше ніколи не заговорить – так вона засапалася. А Королева знай репетувала:
– Мерщій! Мерщій! – і все тягла її за собою.
– Ми вже там? – пощастило нарешті промовити захеканій Алісі.
– Там? – перепитала Королева. – Ми були там хвилин із десять тому! Мерщій!
Якийсь час вони бігли мовчки, тільки вітер свистів Алісі у вухах.
«Ще зідме з голови все волосся!» – думала Аліса.
– Ну! Ну! – горлала Королева. – Мерщій! Мерщій!
Вони вже мчали так, що, здавалося, линули понад землею, ледь торкаючись її ногами. Нарешті, як Алісі вже зовсім забракло духу, вони спинилися. Аліса побачила, що сидить під деревом і не може відсапатися: голова йшла їй обертом.
Королева прихилила її до стовбура і лагідно сказала:
– А тепер можеш трішечки перепочити.
Аліса з великим зачудуванням розглядалася надовкіл.
– Ото! Я бачу, ми так і залишились під оцим деревом! Усе зосталося, як було!
– Певна річ, – сказала Королева. А ти як хотіла?
– У нас, – пояснила Аліса, ледь переводячи дух, – коли отак довго мчиш, мов ошпарений, то, зазвичай, опиняєшся в іншому місці.
– Яка повільна країна! – зауважила Королева. – А в нас, як бачиш, біжиш, мов ошпарений, аби тільки втриматися на місці. А хочеш дістатися куди інде – біжиш принаймні вдвічі шпаркіше!
– Ой ні, мені нікуди не треба! – сказала Аліса. – Мені добре й тут!.. Тільки дуже спекотно і страх як хочеться пити!
– Я знаю, чим тобі зарадити, – привітно мовила Королева, добуваючи з кишені невеличку коробку. – Коржиком не погребуєш?
Аліса подумала, що відмовлятися буде нечемно, хоч це було зовсім не те, чого їй хотілося. Отже, вона почала гризти коржика. Він був дуже сухий – ще ніколи в житті небезпека вдавитися не була для Аліси такою близькою.
– Доки ти вгамовуєш спрагу, – мовила Королева, – я тут дещо виміряю.
Вона добула з кишені стрічку з дюймовими позначками й заходилася міряти землю, встромляючи то тут, то там маленькі кілочки.
– На третьому ярді, – озвалася Королева, вганяючи в землю черговий кілочок, – я дам тобі настанови… Ще коржика?
– Ні, дякую, – відповіла Аліса. – Одного мені цілком достатньо!
– Сподіваюся, ти вгамувала спрагу?
Аліса не знала, що й відповісти, але, на щастя, Королева не чекала на відповідь.
– На четвертому ярді, – вела вона далі, – я їх тобі повторю – щоб не забула. На п'ятому скажу: «Прощавай!» А на шостому – піду.
Аліса не зводила з неї очей. Коли всі кілочки було забито, Королева вернулася до дерева і знову поволі рушила вздовж рядка кілочків. Біля кілочка, що позначав початок третього ярду, вона повернулася обличчям до Аліси і промовила:
– Пішак, як ти знаєш, за першим ходом проскакує клітинку. Тож Третю клітинку ти також проскочиш на всіх парах – тобто паротягом, – і зараз же опинишся на Четвертій. Нею володіють Круть і Верть… П'ята клітинка майже вся залита водою… Шоста – володіння ШаламаБалама… Але ти мовчиш?
– А… хіба… я мала щось сказати, – затинаючись, запитала Аліса.
– Ти повинна була подякувати мені за великодушні настанови, – з суворим докором мовила Королева. – Але вважаймо, що це було сказано. Отож Сьома клітинка – це суцільний ліс, але один із Кінних Лицарів покаже тобі шлях… А на Восьмій клітинці ми обидві будемо Королевами, і відсвяткуємо це!
Аліса підвелася, зробила реверанс і знову сіла.
Біля наступного кілочка Королева обернулася ще раз.
– Коли тобі забракне слова – скажи його по-французькому! – зауважила вона. – Ходи носаками врізнобіч! І пам'ятай, хто ти!
І не дожидаючи нового Алісиного реверансу, Королева підбігла до наступного кілочка, мигцем обернулася, сказала: «Прощавай!» і кинулася до останнього.
Хтозна, як саме це сталось, та щойно Королева його сягнула, як ураз пропала з очей[5]. Чи то вона розтанула в повітрі, а чи гайнула до лісу («А прудка вона, як вітер!» – подумала Аліса) – сказати було годі: щезла – та й усе.
Зате Аліса добре затямила, що вона – Пішак і що незабаром її хід.
Розділ третій. Задзеркальні комахи
Спершу, звичайно, належало оглянути місцевість, де вона мала ходити.
– Зовсім, як на уроці географії, – подумала Аліса, спинаючись навшпиньки, щоб побачити якнайдалі. – Головні ріки? Нема жодної. Видатні гори? Хіба ця, що я на ній стою, але навряд чи вона має назву. Головні міста… Ой, а що то за створіння ген-ген аж отам збирають мед? Ба ні, то не бджоли – хіба їх побачиш з такої далечі?..
Якусь часину Аліса стояла мовчки, пильнуючи за одним із тих створінь, що метушилися поміж квітів, запускаючи в них свій хоботок.
«Достоту, як бджола», – подумала Аліса.
Але те створіння аж ніяк не могло бути звичайною бджолою; і це й справді була не бджола, а слон, як вона невдовзі збагнула. Від такого відкриття Алісі аж дух перехопило.
– Яи ж велетенські там мусять рости квіти' – подумала Аліса. – Такі собі безверхі будинки на палях замість стеблин!.. А скільки ж то меду можна з них набрати!.. Мабуть, я збіжу донизу…
– Ні, ще не тепер, – сказала вона, стримавши негайне бажання бігти. – Перш ніж туди йти, треба запастися гарненькою замашною гілкою – відмахуватись від слонів… Ото буде потіха, коли мене запитають удома, як мандрівка, а я відповім: «О, мандрівка була хоч куди, тільки – тут вона за своїм звичаєм ледь скинула головою, – тільки… стояла страшенна спека, і не було спасу від слонів!»
– Спущусь-но я з іншого боку, – сказала вона трохи перегодом. – А до слонів завітаю пізніше. Тим більше, що мені так і кортить потрапити на Третю клітинку!
Здобувшись на таке виправдання, Аліса збігла з пагорба і перескочила перший із шести струмків[6]
– Квиточки, будь ласка! – загукав Контролер, просуваючи у вікно голову.
Усі відразу попростягували свої квитки. Квитки були хіба лиш трохи менші за самих пасажирів, і, здавалося, заступили увесь вагон.
– А ти що? – сказав Контролер, сердито глипнувши на Алісу. – Твій квиток, дитино!
І безліч голосів хором («Наче в пісні», – подумалось Алісі) закричали:
– Не затримуй його, дитино! Знаєш, скільки коштує його час? Тисяча фунтів – одна хвилина!
– Боюсь, я без квитка, – злякано мовила Аліса. – Там, де я була, не було залізничної каси…
І знову гримнув хор голосів:
– Там, де вона була, не знайшлося місця для залізничної каси. Знаєш, скільки коштує там земля? Тисяча фунтів – дюйм!
– Не викручуйся! – зауважив Контролер. – Можна було купити в машиніста.
І ще раз зазвучав хор голосів:
– Машиніст – це той, хто веде паротяг. Знаєш, скільки коштує його дим? Тисяча фунтів – клубочок!
«Краще мені сидіти тихо!» – подумала Аліса.
Цього разу голосів не було, бо й вона мовчала. Однак, на превеликий подив, усі пасажири хором подумали (сподіваюсь, ти уявляєш, що означає думати хором, бо я, зізнатися, аж ніяк):
«Краще тобі сидіти тихо. Знаєш, скільки коштує розмова? Тисяча фунтів – слово!»
– Сьогодні мені ця тисяча фунтів буде снитися цілу ніч! – подумала Аліса.
А Контролер тим часом уважно її розглядав – спершу в телескоп, далі в мікроскоп, а тоді в театральний бінокль. Нарешті він сказав: «Ти їдеш не туди!», зачинив вікно і подався геть.
– Авжеж, така мала дитина, – озвався пан, що сидів навпроти (зодягнутий у білий папір), – мусить знати, куди вона їде, хоч би навіть не знала й свого імені!
А Цап, – він сидів поруч із паном у білому, – заплющився й гучно промовив:
– Вона мусить знати дорогу до залізничної каси, хоч би й не вміла читати!
Ще далі, за Цапом, сидів Жук (та й чудернацькі ж пасажири зібралися у вагоні!), а що тут, здається, було заведено говорити всім по черзі, то Жук підпрягся й собі:
– Доведеться їй вертатися назад багажем!
Алісі не було видно, хто сидів за Жуком, вона тільки почула хрипкий голос:
– Нехай пересяде на інший…
Тут голос закашлявся й замовк.
«З голосу ніби охриплий кінь», – подумала Аліса.
І враз тонісінький-претонісінький голосочок пропищав у неї над самим вухом:
– Маєш слушну нагоду скаламбурити, скажімо: «Де хрип – там грип…»
Інший, напрочуд лагідний голос озвався з глибини вагона:
– На ній треба написати: «Обережно, дівчинка».
До цих голосів долучилися нові («Як багато тут пасажирів!» – подумала Аліса):
– Її треба відіслати поштою… і краще з головпошти, поки вона – з головою…
– Ні, треба телеграмою, в телеграфному стилі…
– Хай сама тягне цей самотяг…
І так далі.
Але білопапірний добродій нахилився вперед і шепнув їй на вухо:
– Не слухай їх, дитино! Краще купляй на кожній зупинці зворотній квиток.
– Ще чого бракувало! – спалахнула Аліса. – Я взагалі не просилася в цю подорож! Я щойно з лісу! І мені хочеться вернутися назад!
– З цього теж вийшов би ловкенький дотеп, – пропищав тонісінький голосочок біля самого її вуха. – щось на зразок: «Раз вліз в ліс, то й сиди собі там пеньочком».
– Не будьте таким докучайлом! – сказала Аліса, роззираючись, бо не могла збагнути, звідки лунає той голосок. – Якщо вам так припекло каламбурити, то робіть це без мене!
Голосочок тільки глибоко зітхнув, – мабуть, він належав якомусь безталанникові.
– Годилося б мовити йому кілька співчутливих слів, – подумала Аліса. – Аби ж тільки воно зітхало по-людському…
Але зітхання було таке кволе, що Аліса не почула б його взагалі, якби їй не зітхнули над самісіньким вухом. Від цього у вусі так залоскотало, що вона й думати забула про безталання нещасної крихітки.
– Я знаю: ти – друг, – знову задзумів голосочок. – Любий і давній друг. І ти не скривдиш мене, дарма що я комаха…
– Яка саме? – трохи занепокоїлася Аліса.
Насправді Алісу цікавило одне: чи не може та комаха часом її уджигнути, але то, певно, було б не надто чемне запитання.
– Невже ти не здо… – почав голосочок, але тут його заглушив пронизливий свист паротяга. Аліса і решта всі у паніці посхоплювалися на ноги.
Кінь, що вистромив був голову з вікна, спокійно втягнув її назад і пояснив:
– Це струмок! Зараз будемо перестрибувати!
Усі ніби заспокоїлись, лише Алісі на саму думку про стрибучі потяги стало якось мулько на душі.
– А втім, я зразу опинюся на Четвертій Клітинці, – потішила себе вона.
Тієї ж миті вагон сторчма здійнявся в повітря[7]. З переляку Аліса вчепилася в те, що трапилося їй під руку. То була Цапова борода.
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
Але борода наче здиміла, щойно Аліса до неї діткнулася. Аліса чомусь опинилася під деревом, а Комар (ось хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.
Комар, звичайно ж, був велетенський («десь із курча завбільшки», – прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.
– …Невже ти не любиш комах? – спокійно, мов і не він, провадив Комар.
– Я люблю тих, що розмовляють, – відповіла Аліса. – У нас комахи не вміють розмовляти.
– А яким комахам ти рада там, звідки прибула? – поцікавився Комар.
– Я комахам не рада взагалі, – пояснила Аліса. – Я радше їх боюся… принаймні великих. Але знаю, як їх звати.
– І вони озиваються, коли їх звати? – недбало поспитав Комар.
– Не знаю, не чула.
– Тоді навіщо ж їх звати, коли вони не озиваються? – здивувався Комар.
– Їм це ні до чого, – відказала Аліса, – але це зручно для людей, що їх назвали. Бо навіщо тоді взагалі речам назви?
– Хтозна, хтозна… – відповів Комар. – Там далі, у лісі, ніхто й ніщо ніяк не називається… Але ми гаємо час… То які, ти кажеш, у вас комахи?
– Найперше, Коник-Стрибунець, – Аліса почала загинати пальці.
– А-а, – протяг Комар. – Поглянь-но лишень на отой кущ! Там на гілці сидить дерев'яний Коник-Гойданець. Він увесь дерев'яний, і перегойдується з гілки на гілку.
– Зовсім, як на уроці географії, – подумала Аліса, спинаючись навшпиньки, щоб побачити якнайдалі. – Головні ріки? Нема жодної. Видатні гори? Хіба ця, що я на ній стою, але навряд чи вона має назву. Головні міста… Ой, а що то за створіння ген-ген аж отам збирають мед? Ба ні, то не бджоли – хіба їх побачиш з такої далечі?..
Якусь часину Аліса стояла мовчки, пильнуючи за одним із тих створінь, що метушилися поміж квітів, запускаючи в них свій хоботок.
«Достоту, як бджола», – подумала Аліса.
Але те створіння аж ніяк не могло бути звичайною бджолою; і це й справді була не бджола, а слон, як вона невдовзі збагнула. Від такого відкриття Алісі аж дух перехопило.
– Яи ж велетенські там мусять рости квіти' – подумала Аліса. – Такі собі безверхі будинки на палях замість стеблин!.. А скільки ж то меду можна з них набрати!.. Мабуть, я збіжу донизу…
– Ні, ще не тепер, – сказала вона, стримавши негайне бажання бігти. – Перш ніж туди йти, треба запастися гарненькою замашною гілкою – відмахуватись від слонів… Ото буде потіха, коли мене запитають удома, як мандрівка, а я відповім: «О, мандрівка була хоч куди, тільки – тут вона за своїм звичаєм ледь скинула головою, – тільки… стояла страшенна спека, і не було спасу від слонів!»
– Спущусь-но я з іншого боку, – сказала вона трохи перегодом. – А до слонів завітаю пізніше. Тим більше, що мені так і кортить потрапити на Третю клітинку!
Здобувшись на таке виправдання, Аліса збігла з пагорба і перескочила перший із шести струмків[6]
– Квиточки, будь ласка! – загукав Контролер, просуваючи у вікно голову.
Усі відразу попростягували свої квитки. Квитки були хіба лиш трохи менші за самих пасажирів, і, здавалося, заступили увесь вагон.
– А ти що? – сказав Контролер, сердито глипнувши на Алісу. – Твій квиток, дитино!
І безліч голосів хором («Наче в пісні», – подумалось Алісі) закричали:
– Не затримуй його, дитино! Знаєш, скільки коштує його час? Тисяча фунтів – одна хвилина!
– Боюсь, я без квитка, – злякано мовила Аліса. – Там, де я була, не було залізничної каси…
І знову гримнув хор голосів:
– Там, де вона була, не знайшлося місця для залізничної каси. Знаєш, скільки коштує там земля? Тисяча фунтів – дюйм!
– Не викручуйся! – зауважив Контролер. – Можна було купити в машиніста.
І ще раз зазвучав хор голосів:
– Машиніст – це той, хто веде паротяг. Знаєш, скільки коштує його дим? Тисяча фунтів – клубочок!
«Краще мені сидіти тихо!» – подумала Аліса.
Цього разу голосів не було, бо й вона мовчала. Однак, на превеликий подив, усі пасажири хором подумали (сподіваюсь, ти уявляєш, що означає думати хором, бо я, зізнатися, аж ніяк):
«Краще тобі сидіти тихо. Знаєш, скільки коштує розмова? Тисяча фунтів – слово!»
– Сьогодні мені ця тисяча фунтів буде снитися цілу ніч! – подумала Аліса.
А Контролер тим часом уважно її розглядав – спершу в телескоп, далі в мікроскоп, а тоді в театральний бінокль. Нарешті він сказав: «Ти їдеш не туди!», зачинив вікно і подався геть.
– Авжеж, така мала дитина, – озвався пан, що сидів навпроти (зодягнутий у білий папір), – мусить знати, куди вона їде, хоч би навіть не знала й свого імені!
А Цап, – він сидів поруч із паном у білому, – заплющився й гучно промовив:
– Вона мусить знати дорогу до залізничної каси, хоч би й не вміла читати!
Ще далі, за Цапом, сидів Жук (та й чудернацькі ж пасажири зібралися у вагоні!), а що тут, здається, було заведено говорити всім по черзі, то Жук підпрягся й собі:
– Доведеться їй вертатися назад багажем!
Алісі не було видно, хто сидів за Жуком, вона тільки почула хрипкий голос:
– Нехай пересяде на інший…
Тут голос закашлявся й замовк.
«З голосу ніби охриплий кінь», – подумала Аліса.
І враз тонісінький-претонісінький голосочок пропищав у неї над самим вухом:
– Маєш слушну нагоду скаламбурити, скажімо: «Де хрип – там грип…»
Інший, напрочуд лагідний голос озвався з глибини вагона:
– На ній треба написати: «Обережно, дівчинка».
До цих голосів долучилися нові («Як багато тут пасажирів!» – подумала Аліса):
– Її треба відіслати поштою… і краще з головпошти, поки вона – з головою…
– Ні, треба телеграмою, в телеграфному стилі…
– Хай сама тягне цей самотяг…
І так далі.
Але білопапірний добродій нахилився вперед і шепнув їй на вухо:
– Не слухай їх, дитино! Краще купляй на кожній зупинці зворотній квиток.
– Ще чого бракувало! – спалахнула Аліса. – Я взагалі не просилася в цю подорож! Я щойно з лісу! І мені хочеться вернутися назад!
– З цього теж вийшов би ловкенький дотеп, – пропищав тонісінький голосочок біля самого її вуха. – щось на зразок: «Раз вліз в ліс, то й сиди собі там пеньочком».
– Не будьте таким докучайлом! – сказала Аліса, роззираючись, бо не могла збагнути, звідки лунає той голосок. – Якщо вам так припекло каламбурити, то робіть це без мене!
Голосочок тільки глибоко зітхнув, – мабуть, він належав якомусь безталанникові.
– Годилося б мовити йому кілька співчутливих слів, – подумала Аліса. – Аби ж тільки воно зітхало по-людському…
Але зітхання було таке кволе, що Аліса не почула б його взагалі, якби їй не зітхнули над самісіньким вухом. Від цього у вусі так залоскотало, що вона й думати забула про безталання нещасної крихітки.
– Я знаю: ти – друг, – знову задзумів голосочок. – Любий і давній друг. І ти не скривдиш мене, дарма що я комаха…
– Яка саме? – трохи занепокоїлася Аліса.
Насправді Алісу цікавило одне: чи не може та комаха часом її уджигнути, але то, певно, було б не надто чемне запитання.
– Невже ти не здо… – почав голосочок, але тут його заглушив пронизливий свист паротяга. Аліса і решта всі у паніці посхоплювалися на ноги.
Кінь, що вистромив був голову з вікна, спокійно втягнув її назад і пояснив:
– Це струмок! Зараз будемо перестрибувати!
Усі ніби заспокоїлись, лише Алісі на саму думку про стрибучі потяги стало якось мулько на душі.
– А втім, я зразу опинюся на Четвертій Клітинці, – потішила себе вона.
Тієї ж миті вагон сторчма здійнявся в повітря[7]. З переляку Аліса вчепилася в те, що трапилося їй під руку. То була Цапова борода.
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
Але борода наче здиміла, щойно Аліса до неї діткнулася. Аліса чомусь опинилася під деревом, а Комар (ось хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.
Комар, звичайно ж, був велетенський («десь із курча завбільшки», – прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.
– …Невже ти не любиш комах? – спокійно, мов і не він, провадив Комар.
– Я люблю тих, що розмовляють, – відповіла Аліса. – У нас комахи не вміють розмовляти.
– А яким комахам ти рада там, звідки прибула? – поцікавився Комар.
– Я комахам не рада взагалі, – пояснила Аліса. – Я радше їх боюся… принаймні великих. Але знаю, як їх звати.
– І вони озиваються, коли їх звати? – недбало поспитав Комар.
– Не знаю, не чула.
– Тоді навіщо ж їх звати, коли вони не озиваються? – здивувався Комар.
– Їм це ні до чого, – відказала Аліса, – але це зручно для людей, що їх назвали. Бо навіщо тоді взагалі речам назви?
– Хтозна, хтозна… – відповів Комар. – Там далі, у лісі, ніхто й ніщо ніяк не називається… Але ми гаємо час… То які, ти кажеш, у вас комахи?
– Найперше, Коник-Стрибунець, – Аліса почала загинати пальці.
– А-а, – протяг Комар. – Поглянь-но лишень на отой кущ! Там на гілці сидить дерев'яний Коник-Гойданець. Він увесь дерев'яний, і перегойдується з гілки на гілку.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента