Кэрролл Льюис. Пригоди Аліси в Дивокраї

   Далі прийшла пора ласувати цукатами, і тут не обійшлося без ґвалту й колотнечі, позаяк великі птахи ремствували, що не встигли розкуштувати свого приза, а маленькі ним давилися, і їх раз у раз доводилося гупати по спині.
   Нарешті, коли було вже по всьому, вони знову посідали кружкома і попрохали Мишу розповісти щось іще.
   – Пам'ятаєте, ви мені обіцяли розказати свою історію, – нагадала Аліса, – звідки можна буде дізнатися, чому ви ненавидите ко… і со… – додала вона пошепки, остерігаючись, як би не образити її знов.
   – Моя історія, хвакт звісний, довга і сумна, – з зітханням промовила Миша.
   – Як хвіст мій? – перепитала Аліса, не розчувши гаразд Мишиного «хвакт звісний» (саме так у неї вийшло). Авжеж, він у вас і справді довгий, але чому сумний – ніяк не збагну.
   І, доки Миша говорила, Аліса не переставала гадати, до чого тут мишачий хвіст.
   Тож історія Миші в її уяві прибрала десь та кого звивистого вигляду:
   Стрів^[2]
   Мурко мишку
   в хаті і почав
   їй казати: «Я тебе
   позиваю, ходім,
   мишко, на суд;
   відкладать
   не годить-
   ся: будем
   нині су-
   диться,
   бо на мене
   з безділля
   напав уже
   нуд». Каже
   мишка Мур-
   кові: «Що за
   суд безго-
   ловий?
   Ні судці, ні
   підсудка
   ми не
   знайде-
   мо тут».
   «Сам я вис-
   туплю хутко
   за суддю
   й за під-
   судка;
   вже
   і ви-
   рок
   го-
   то-
   вий:
   то-
   бі,
   ми-
   ш-
   ко,
   ка-
   пу-
   т
   !
 
   – Ти не слухаєш! – гримнула на Алісу Миша. – Про що ти думаєш?
   – Вибачте, будь ласка, – сумирно сказала Аліса. – Ви вже, мабуть, чи не на п'ятій звивині зі слів?
   – На п'ятому з ослів! – люто крикнула Миша.
   – На п'ятому з вузлів? – спантеличено перепитала Аліса. – Ой, дайте, я допоможу розплутати!.. (Вона завжди готова була стати комусь у пригоді.)
   – Нема що давати! – сказала Миша, підвівшись і йдучи геть. – Знущаєшся, так? Наплела сім мішків гречаної вовни!
   – Я ж не зумисне! – промовила бідолашна Аліса. – Ви така вразлива, далебі!
   Миша тільки забурчала у відповідь.
   – Будь ласка, верніться і докажіть свою історію! – гукнула їй услід Аліса.
   – Будь ласка! – загукали хором усі решта.
   Але Миша лише роздратовано тріпнула головою і наддала ходи.
   – Як шкода, що вона пішла! – зітхнула Лорі, тільки-но Миша зникла з очей.
   А стара Крабиха скористалася з нагоди, щоб напутити свою дочку:
   – Отак-то, рибонько! Це тобі наука: треба стримуватися в косючих ситуаціях!
   – Прикуси язика, мам! – огризнулося Крабеня. – Ти навіть устрицю виведеш із терпіння!
   – От якби тут була наша Діна, – голосно сказала Аліса, не звертаючись ні до кого зосібна. – Вона б швидко принесла її назад!
   – А хто така Діна, дозволь спитати? – озвалася Лорі.
   Аліса аж засяяла, бо ладна була день і ніч говорити про свою пестунку.
   – Діна – то наша киця. Вона так хвацько ловить мишей! А бачили б ви, як вона полює на пташок: раз – і нема!
   Ця тирада справила на товариство глибоке враження. Декотрі пташки відразу поспішили від біди чимдалі. Стара Сорока стала дуже ретельно кутатися в шалик, примовляючи:
   – Думайте, що хочете, але я мушу йти додому. Нічне повітря – не на моє горло!
   А Канарка тремтячим голосом почала скликати своїх діток:
   – Ходімо, любесенькі! Вам давно пора в люлю!
   Отак, під різними приводами, всі розійшлися, й Аліса зосталася сама.
   – І хто мене тягнув за язика згадувати Діну! – сумно подумала вона. – Здається тут, унизу, ніхто її не любить, а я певна, що вона – найкраща киця у світі! О, Дінонько, Діно! Чи ми ще стрінемося знову, чи вже навіки розійшлись?..
   І бідолашна Аліса знову залилася слізьми – так самотньо й пригнічено вона почувалася.
   Однак трохи згодом до неї долинуло дрібне тупотіння, і вона рвучко підвела голову: може, то Миша передумала і вертається доказати свою історію?

Розділ четвертий. Кролик крутить Крутихвостом

   Але то був Білий Кролик. Він тихо дріботів назад, тривожно роззираючись на всі боки, мовби чогось шукав. Аліса розчула, як він мурмоче сам до себе:
   – Герцогиня! Ой, Герцогиня! Бідні мої лапки! моя шкурка! мої вусики! Вона ж мені голову зніме! І де я міг їх загубити, де?
   Аліса миттю здогадалася, що він шукає віяло й білі лайкові рукавички – і, добра душа, сама кинулася їх шукати. Але ні віяла, ні рукавичок ніде не було. Після купання в озерці все довкола здавалося іншим, а коридор зі скляним столиком та дверцятами щез без сліду.
   Невдовзі Кролик примітив Алісу, що нишпорила туди-сюди, і визвірився на неї:
   – Гей, Мері Ен! Ти що тут робиш? Ану біжи додому та принеси мені пару рукавичок і віяло! Одна нога – тут, друга – там!
   З переляку Аліса гайнула, куди вказував Кролик, навіть не пояснюючи йому в яку оману він упав.
   «Він переплутав мене з покоївкою, – думала вона на бігу. – Ото здивується, коли втямить, хто я насправді! А втім, я принесу йому віяло й рукавички, – звісно, якщо знайду».
   Ледве вона це подумала, як попереду виринув чепурний будиночок, на дверях якого блищала мідна табличка з написом: «Б.КРОЛИК, ШЛЯХТИЧ».
   Аліса ввійшла без стуку і поспішила нагору. Вона страшенно боялася, що стріне справжню Мері Ен, і та нажене її раніше, ніж вона знайде віяло й рукавички.
   – Чи ж не чудасія? – думала Аліса. – Опинитися на побігеньках у Кролика! Ще трохи – і я стану служницею в Діни!
   І вона почала уявляти, як би це виглядало.
   – «Панно Алісо! Негайно одягайтеся на прогулянку!» – «Зараз, зараз, нянечко! Я тут, поки вернеться Діна, стережу нірку, щоб не втекла миша».
   «А втім, хтозна, чи Діну триматимуть у домі, якщо вона отак попихатиме людьми!» – додумала думку Аліса.
   Тим часом вона опинилася в охайному покоїку, де на столі біля вікна побачила (як і сподівалася) віяло й дві чи три пари білих рукавичок. Вона взяла все, що мала взяти, і вже збиралася бігти назад, як раптом побачила біля дзеркала невеличку плящину. Цього разу ніякого «ВИПИЙ МЕНЕ» на ній не було, проте Аліса її відкоркувала й приклала до губ.
   – Я вже знаю, – подумала вона, – досить мені щось випити чи з'їсти – так і вродиться якесь диво! Подивимося, що буде цього разу? Я б не проти знову підрости – так нелегко бути дрібнолюдком!
   Так воно й сталося, і то далеко швидше, ніж гадалося. Не встигла Аліса випити й півпляшечки, як відчула, що впирається головою у стелю. Довелося їй нагинатися, щоб не скрутити собі в'язів. Вона похапцем поставила плящину на місце.
   – Ой, як шкода, що я стільки відсьорбнула! – сказала Аліса. – Сподіваюся, що далі не ростиму… вже й так у двері не пролажу…
   Гай-гай! Запізно було шкодувати! Вона все росла й росла, і за якусь часину мусила стати навколішки. Далі й цього вже було не досить, тож Аліса спробувала лягти, впершись одним ліктем у двері, а другий заклала за голову. Та вона все росла й росла, і останнє, на що спромоглася – це виставити руку в вікно, а ногу – в комин.