Костецкий Анатолий. Постукай у моє вiкно (на украинском языке)

   - Хочете, вiршi вам почитаю? Сам склав!
   - Давай, - не дуже щиро зрадiли ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського "Динамо".
   Вiтько здерся на гойдалку, змахнув невiдомо навiщо рукою i почав:
   Свiтило сонце, птах спiвав,
   а я додому крокував.
   Аж раптом iз-за рогу
   з гучним веселим "гав!"
   рудий i клишоногий
   з'явився пес i став.
   - Привiт, кудлатохвостий!
   я привiтався з ним.
   Ходiм до мене в гостi,
   ти, певне, зголоднiв?
   Я дам тобi варення,
   цукерок повну жменю,
   солодку скибку динi.
   Ну що, рудий, ходiмо?
   Та пес у гостi не схотiв,
   дослухав пес мене - i втiк...
   "Тим гiрше для рудого!"
   подумав я про нього,
   подумав - i покрокував.
   А надi мною птах спiвав.
   Що тут почалось - не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.
   - Ну як? - поцiкавився Вiтько.
   - Вищий клас! - гигикнув Славко.
   - Карл-сон-чик наш! - продекламував Сергiй, i ми ще дужче розреготалися.
   Тут Вiтько зрозумiв, що смiємося ми не з вiршiв, а з нього, товстого й червонощокого, мов дiвчисько. Вiн схлипнув i кинувся геть. За кiлька днiв ми помирились, але вiршiв своїх Вiтько нам бiльше не читає.
   "Нiчого, - думав я, - аби не кидав писати. Стане колись всесвiтньовiдомим, i ми згадаємо, як чули його перший виступ!"
   Такий вiн, наш Вiтько! Тож ясно, що придумати якесь там iм'я - для нього пусте!
   Нарештi всi надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в дверi. Я попросив хлопцiв зачекати й побiг вiдкрити.
   За дверима стояв незнайомець. Пiд пахвою в нього був чорний облiзлий портфель, а на головi сидiв чудернацький зелений капелюх.
   - Здрастуйте, молодий чоловiче! - якось надто ввiчливо привiтався вiн. - Це ви - Юрко Почепцов?
   - Так, - вiдповiв я.
   - I це ви повiсили об'яву?
   - Яку... об'яву? - почав я, та раптом усе зрозумiв. "Вiн! Хазяїн Гринi!.." - подумав я, i в грудях менi похололо...
   Скажи "привiт!"
   - Може, запросите мене до квартири, чи так через порiг i розмовлятимем? - порушив тишу незнайомець.
   - Вибачте! - знiтився я. - Заходьте, будь ласка.
   - А це що за збори? - поцiкавився вiн, коли побачив хлопцiв.
   - Нiякi не збори! - заперечив я. - Ми просто так... Ви проходьте на кухню, воно там.
   - Що - "воно"? - здивувався незнайомець.
   - Не "що", а "хто"! - поправила його Вiтуня. - Бо воно живе.
   - Звiсно, "хто"! - сказав я. - Ваш Гриня.
   - Пробачте, але я не дуже розумiю, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене нiяких Гринь!
   - Як нема?! - здивувався тепер Сергiй. - А ваше граченя?
   - А, так ви про граченя! - нарештi зрозумiв незнайомець. - Так би й казали, а то "воно", "Гриня"! А ви чому, власне, вирiшили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?
   - Звичайно, знаємо! - вiдповiв Славко. - Ви його хазяїн.
   "Поганий хазяїн!" - подумав я, та змовчав.
   - От i не вгадали! - посмiхнувся незнайомець. - Я - ваш новий кербуд! Хе-хе...
   - Ви... правду кажете? - не повiрила Вiтуня.
   - Дiвчинко! - суворо обiрвав її кербуд. - Запам'ятай: Зiновiй Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!
   - Вибачте нас, Зiновiю Всеволодовичу! - загомонiли вiдразу всi. Ми теє... ну, ми того...
   - Я бачу, що ви "теє" i трохи, мабуть, "того", але, - i вiн подивився на мене, - запам'ятайте раз i назавжди, громадянине Почепцов: нiяких об'яв без мого дозволу вивiшувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районi, бiля першого парадного є спецiальна дошка для об'яв та оголошень. Дверi - не для цього! Ясно?
   - Ясно! - вiдповiли ми як один.
   - Тодi бувайте i про це не забувайте! - заговорив раптом вiршами кербуд i сам здивувався. - Ти ба, поет!.. Ну добре, пiшов. А об'явочку знiмiть, "товаришi громадяни"!
   - Здається, в_с_е! - сказав Славко, i ми полегшено зiтхнули.
   - Нам теж час. Бувай! - попрощалися хлопцi. - А об'яву ми знiмемо.
   Вони помахали Гринi - н_а_ш_о_м_у Гринi! - i пiшли, а я нагодував граченя й сiв за уроки.
   Скоро прийшов тато.
   Вiн зазирнув до кухнi й одразу - точнiсiнько як я у хлопцiв спитав у мене:
   - Ну як?!
   - Люкс! - вiдповiв я Сергiєвим слiвцем, i тато щасливо посмiхнувся.
   - Ти уроки робиш? - помiтив вiн. - Роби, роби, потiм розкажеш.
   Тато вiдрiзав хлiба й сиру, налив чаю i спитав:
   - Ти пробач, я на хвильку. Можна, я побуду з ним... з граченям?
   - Звичайно, можна! - щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мрiяв про щось живе.
   - Я трошки, поки ти вчиш, - зрадiв тато, взяв коробку з Гринею i поспiшив до себе.
   А коли я впорався з уроками, ми з татом сидiли на кухнi й розмовляли. Я розповiв йому про всi нашi пригоди. А потiм тато розповiв менi про гракiв.
   Виявляється, вони живуть майже по всiх куточках Радянського Союзу, а навеснi прилiтають найпершими. Гнiздяться вони величезними колонiями i з року в рiк повертаються на старi мiсця. Граки знищують шкiдливих комах, очищають лiси й поля. i що цiкаво - їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кiлька слiв.
   - Тату, а давай Гриню навчимо, - попросив я.
   - А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а вiн нам: "Привiт!" Або хтось питає, як його звуть, а вiн "Гриня!" Здорово?..
   - Здорово! - погодився я. - А як його вчити?
   - Не так i просто, - зiзнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.
   - Та вiн кращий за всiх! - захоплено вигукнув я.
   - Навiть за нас iз мамою? - примружився тато.
   - Ой, що ти! Гриня кращий за всiх гракiв.
   - Коли так - навчиться! - погодився тато й пiшов зустрiчати маму з роботи. А я прибрав на кухнi, склав на завтра портфель, пiдкинув Гринi сиру - раптом їсти схоче! - i пiшов спати.
   Сьогоднi я заснув одразу. Навiть не чув, коли прийшли батьки. i всю нiч менi снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на свiтi.
   Гiмнастицi - ура!
   Тепер днi минали швидко й весело. А з ними непомiтно промайнули осiнь та зима.
   Гриня став уже зовсiм нашим i тiльки-но помiчав когось, як вигукував своє вiтальне "кр-ри-а!". Вiн помiтно пiдрiс, i лише по дзьобу можна було вгадати, що вiн молодий. У грачиної молодi дзьоби вкритi невеличкими брунатними пiр'їнами, а дзьоби дорослих - бiлi.
   Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пiр'я й витирається.
   Ми весь час навчали Гриню розмовляти.
   Не скажу, що вийшло одразу, але...
   Якось, коли я повернувся додому й кинув Гринi звичне "Привiт!" вiн не вiдповiв.
   - Гриню, ти не захворiв? - схвилювався я.
   Гриня сидiв на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом вiн звiвся навшпиньки, витяг шию, мов пiвень, i гукнув:
   - Кр-ри-iт!
   - Що?! Що ти сказав? - не повiрив я власним вухам. - Ану повтори!
   I Гриня повторив, та ще й як!
   Що тут зi мною сталось, я зараз i не згадаю. Пам'ятаю тiльки, що я гасав по квартирi та кричав:
   - Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..
   На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси - на завтрашнiй снiданок - i помчав у двiр дiлитись новиною.
   - Вигадуєш! - не повiрили хлопцi, коли я розповiв Про Гриню.
   - Пiшли, самi почуєте! - запропонував я, i ми гуртом помчали до мене.
   Тiльки-но ми переступили порiг i навiть не встигли привiтати Гриню, як почули:
   - Кр-ри-iт! Кр-ри-iт!
   Гриня, наш розумничок, вiтав моїх товаришiв.
   Тепер усi повiрили. I хоча Гриня не дуже розбiрливо вимовляв свiй "привiт", але вiн зрештою птах, а не людина. Он скiльки людей неправильно говорять i перевчатися не хочуть! Тож Гринi можна вибачити.
   Ми оточили його й почали наперебiй говорити пестливi слова.
   - Досить! - зупинив нас Сергiй. - Розбалуємо його, i вiн далi не схоче вчитися.
   - Схоче, схоче, - заторохтiла Вiтуня. - Вiн такий хороший! - Вона погладила Гриню.
   А вiн скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, i вдячно потерся об її щiчку.
   - А давайте його у двiр винесем, - запропонував Славко. - Вiн уже добре лiтає, нехай погуляє на свободi!
   - Не вигадуй! - обурився я. - А коли дремене кудись, тодi що?
   - Не дремене, не дремене! - загомонiли всi, пiдтримуючи Славка. Такий розумний не дремене.
   Коли б хто знав, як менi не хотiлося ризикувати Гринею! Та вiдмовляти друзям не хотiлося ще бiльше. Тому я погодився. Але спробував iще раз вiдмовити хлопцiв.
   - А вiн не застудиться? - вагався я. - Надворi ще снiг.
   - Не крути! - зрозумiли всi мою хитрiсть. - Ти сам знаєш: для гракiв снiг - нiщо. Ходiм!
   I ми пiшли...
   Пустити Гриню ми вирiшили на майданчику.
   Я став посеред нього. За спиною була гiрка, спереду - хлопцi пiвколом, про всяк випадок.
   - Запускай! - скомандував Сергiй, i я посадив Гриню на березневий пiдталин снiг.
   Чи то свiже повiтря подiяло на нього, чи снiг з незвички обпiк йому лапки, тiльки Гриня скрикнув, махнув крилами - i помчав через нашi голови!
   Ми аж занiмiли. А коли зрозумiли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хiба наздоженеш молодого дужого грака, вiдгодованого на домашнiх харчах?!
   Гриня летiв, як метеор. За якусь мить вiн зник за рогом будинку.
   - О-ох! - видихнули ми водночас i прикипiли на мiсцi.
   Але за кiлька хвилин iз-за протилежного рогу з'явився - хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!
   Вiн долетiв до мого пiд'їзду i всiвся на бетонний козирок над входом.
   Коли ми пiдбiгли до дверей, Гриня спокiйнiсiнько, мов нiчого й не сталося, чистив своє пiр'я i гордо позирав на нас.
   - Ну й дав! - захоплено вигукнув Славко.
   - Вищий пiлотаж! - закричав Вiтько. i ми тричi гукнули Гринi "ура".
   А Гриня втiшався славою i, здавалось, не думав спускатись.
   - Гриню, - покликав я лагiдно, - а йди-но сюди! Нiякої уваги.
   - Гриню, любесенький! - заблагала Вiтуня. - Будь хорошим, ходи до нас.
   Те ж саме...
   Ми кликали його на всi голоси. Яких тiльки слiв ми не вигадували! Та дарма. На Гриню нiщо не дiяло. Вiн тiльки зиркав згори на нас. Ще б пак, цiла купа людей витанцьовує перед ним!
   - Ну от що! - рiшуче мовив Славко. - Зараз я тебе, розбiйника, дiстану. Не Гриня ти, а справжнiй Буцефал! Ану, хлопцi, - звернувся вiн до нас, - станьте двоє поруч, а я здеруся вам на плечi.
   Далi пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозумiли план Славка.
   - Але ж вiн може втекти! - злякалась Вiтуня.
   - Мовчи, - обiрвав її пошепки Сергiй, - бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нiчого не пiдозрював.
   - А про що? - поцiкавилась Вiтуня.
   - Про що хочеш. Казку розкажи.
   - Яку?
   - От недотепа! - скипiв Сергiй. - Та хоч "Плескачика".
   - Я знаю тiльки вiршами...
   - Це те, що треба! - встряв Вiтько, бо Сергiй ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.
   - Добре, - погодилась нарештi Вiтуня й почала:
   Якось каже дiд бабусi:
   - Розпали вогонь в печi
   та для нашої Ганнусi
   ти плескачика спечи...
   Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.
   У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.
   - Ставайте навшпиньки! - просичав Вiтько, який керував операцiєю. - Не дiстає!
   Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.
   - Є! - почувся Вiтькiв радiсний шепiт.
   Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить - i Гриня був у нього в руках!
   - Славi - слава! - закричали ми. - Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!
   I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього - вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув - аж п'яти заблищали!
   "Так це ж вiн, - одразу здогадався я, - колишнiй хазяїн Гринi!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бiдолашного птаха з дому!"
   Я хотiв був кинути йому навздогiн кiлька "гарячих" слiвець, та мене збив Славко.
   - От що таке гiмнастика! - гордо сказав вiн, коли спустився. Рекомендую всiм: найкращий вид спорту!
   Ми дружно погодились i вiдразу ж вирiшили гуртом записатись на гiмнастику.
   - А дiвчат беруть? - захвилювалась Вiтуня.
   - Вiзьмуть, - заспокоїв її Славко. - Я за тебе попрошу.
   Ми ще погомонiли про Гриню, про Славчин подвиг i про користь гiмнастики та розiйшлися по домiвках - уроки вчити. Наближались веснянi канiкули, i нам не хотiлося псувати оцiнки за чверть.
   Канiкули - це добре, але...
   Третю чверть я закiнчив майже на "вiдмiнно". Чому майже? Бо зi спiвiв та малювання в мене були четвiрки.
   Зi спiвами ясно. Голосу та слуху в мене нiколи не було. "Викапаний тато!" - казала мама, коли ми з ним "давали концерт", тобто спiвали дуетом i натирали пiдлогу.
   А з малюванням сталася прикрiсть.
   Наприкiнцi чвертi нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засiв за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у життi, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.
   Коли я вже розфарбував свiй малюнок, прийшов Славко.
   - Малюєш? - поцiкавився вiн.
   - Малюю, - вiдповiв я. - Вже кiнчаю.
   - А в мене не виходить.
   - Чому? - здивувався я.
   - Та знаєш, - пожалiвся Славко, - спершу я намалював, а потiм подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала з цукром, хiба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нiчого не вийшло.
   - Та невже? - посмiхнувся я.
   - А ти сам спробуй! - розсердився Славко й пiшов.
   А я сiв за стiл i почав думати: як же й справдi намалювати чай, щоб видно було, що вiн iз цукром? Але нiчого не придумав. Тодi я просто написав на малюнку: "Ц_е_й ч_а_й - i_з ц_у_к_р_о_м!"
   - Почепцов! - викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. - Це що за жарти? - i вiн тицьнув менi мiй малюнок.
   - Це не жарти, а "Чай iз цукром", - сказав я.
   - А де видно, що вiн iз цукром?
   - Так я ж написав!
   - Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас урок м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! - обурився вчитель i влiпив менi трояка. В результатi - четвiрка у табелi.
   Та коли не зважати на це, все було не так i погано. Мама радiла й дивувалася, чому я раптом зробився майже вiдмiнником. А тато навiть промову виголосив - про позитивний вплив домашнiх тварин на учбовий процес.
   А наступного дня...
   А наступного дня тато рано прибiг з роботи й весело сповiстив, що його посилають у вiдрядження до Чернiгова. Мама страшенно зрадiла й одразу вирiшила, що ми поїдемо всi разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернiговi живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусi та й Чернiгiв оглянемо.
   Iдея була чудовою, коли б не... Гриня! Взяти його з собою неможливо. Не кидати ж напризволяще!
   - Це не проблема! - сказав тато. - Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...
   Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.
   - Тiльки гляди, - попередив я, - не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.
   - Все буде нормально! - поклявся Славко. - Їдь i не переживай.
   I я поїхав.
   Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, - як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"
   У Чернiговi в нас було стiльки справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження - теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.
   Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.
   Постукай у моє вiкно!
   Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.
   - Повернувся, мандрiвник, - пробурмотiв вiн замiсть вiтання.
   - Повернувся! А чого ти став такий гордий?
   - Який там гордий! - вiдмахнувся Славко. - З Гринею щось не те...
   - Як не те?! - злякався я. - Що з ним? Кажи! Де вiн?
   - Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.
   - Де коробка? - перебив я Славка.
   - Он у кутку...
   Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.
   - Гриню, - покликав я тихенько, - я приїхав. Привiт!
   Вiн тiльки скоса позирнув на мене.
   - Ти не впiзнав мене? Це я, твiй хазяїн!
   Гриня навiть не ворухнувся. Перед ним стояла тарiлка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжi.
   - Не їсть? - поспитав я Славка.
   - Не їсть...
   - А навiщо така здоровенна тарiлка! - накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.
   - Не чiпляйся до тарiлки! - огризнувся Славко. - Тарiлка в самий раз. То Гриня замалий для неї.
   Я взяв коробку, вiддав Славковi тарiлку й подякував.
   - Е, чого там! - кинув Славко, й очi в нього стали сумними, як у Гринi.
   Ми попрощались, i я понiс Гриню додому.
   Вдома я про все розповiв татовi.
   - Нiчого, - заспокоїв тато, - iди лягай, все буде добре!
   Заснув я аж перед свiтанком. А вранцi, тiльки-но прокинувся, вiдразу побiг до кухнi.
   Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.
   - Зрозумiв? - спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.
   - Зрозумiв... - ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.
   - Розкис, як дiвчисько! - сказала мама й сама раптом схлипнула.
   - Нiчого не поробиш, - розвiв руками тато. - Вирiшуй сам... - i вони з мамою пiшли в кiмнату.
   А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! - подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.
   За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!
   Дивна все-таки рiч - тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!
   Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.
   - Ну що, - промовив Сергiй, - пора?
   - Пора... - вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.
   Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився - так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.
   Хлопцi оточили мене, - кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...
   - Бувай, - тихо сказав Сергiй.
   - Салют, - махнув рукою Славко.
   - Прощавай, - кинув Вiтько.
   А Вiтуня лиш голосно схлипнула.
   - До побачення! - мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i - стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!
   - Навiть не озирнувся! - пробурмотiв Славко. - Правду кажуть - як вовка не годуй...
   Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.
   - Та ну вас усiх! - кинув Славко i поплентав до свого пiд'їзду.
   Невдовзi усi розiйшлись. А я ще години двi сидiв на майданчику, нiби сподiвався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не "прощавай", а "до побачення"!
   Та даремно. Вiн не повертався!
   Я й незчувся, як до мене пiдiйшов Зiновiй Всеволодович.
   - Що, знов розмiрковуєш, куди б його об'явочку прилiпити?! пожартував вiн i хотiв був засмiятися своєму жартовi, але запримiтив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумiв: менi зараз не до жартiв! Кербуд iще з хвильку потоптався на мiсцi, нiби пiдшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою i мовчки подибав геть.
   На восьмий поверх я пiднiмався пiшки i дорогою заспокоював себе:
   - Це нiчого. Це так, тимчасово. Воно пройде...
   Але насправдi я чудово знав, що в_о_н_о вже нiколи не пройде, що в_о_н_о засiло в менi назавжди, i вiд сьогоднiшнього дня щоразу, коли надворi вiтер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрiбнi тепло i ласка, постукає до мене у вiкно?!