Там вороги всі так змішались,
Стіснились, що уже кусались,
Руками ж нільзя і махать.
Як ось і сердобольна мати
Енею хукнула в кабак,
Велів, щоб штурмом город брати,
Рутульських перебить собак.
Столичний же Лаврент достати,
Латину з Турном перцю дати;
Бо цар в будинках ні гугу.
Еней на старших галасає.
Мерщій до себе їх ззиває
І мовить, ставши на бугру:
«Моєї мови не жахайтесь
(Бо нею управля Зевес)
І зараз з військом одправляйтєсь
Брать город, де паршивий пес,
Латин зрадливий, п'є сивуху,
А ми б'ємось зо всього духу.
Ідіть паліть, рубайте всіх;
Громадська ратуш, зборні ізби
Щоб наперед всього ізслизли,
Амату ж зав'яжіте в міх».
Сказав, і військо загриміло,
Як громом, разним оружжям;
Построїлось і полетіло
Простесенько к градським стінам.
Огні через стіну шпурляли,
До стін драбини приставляли
І хмари напустили стріл.
Еней, на город руки знявши,
Латина в зраді укорявши,
Кричить: «Латин вина злих діл».
Якії в городі остались,
Злякались од такой біди,
І голови їх збунтовались,
Не знали, утікать куди.
Одні тряслись, другі потіли.
Ворота одчинять хотіли,
Щоб в город напустить троян.
Другі Латина визивали,
На вал полізти принуждали,
Щоб сам спасав своїх мирян.
Амата, глянувши в віконце,
Уздріла в городі пожар;
Од диму, стріл затьмилось сонце;
Напав Амату сильний жар.
Не бачивши ж рутульців, Турна,
Вся кров скипілася зашкурна,
І вмиг царицю одур взяв.
Здалося їй що Турн убитий,
Через неї стидом покритий,
Навік з рутульцями пропав.
Їй жизнь зробилася немила
І осоружився ввесь світ,
Себе, олімпських кобенила,
І видно ізо всіх приміт,
Що глузд останній потеряла;
Бо царськеє убрання рвала
І в самій смутній сій порі.
Очкур вкруг шиї обкрутивши,
Кінець за жердку зачепивши,
Повісилась на очкурі.
Амати смерть ся бусурменська
Як до Лавинії дійшла,
То крикнула «уви!» з-письменська,
По хаті гедзатись пішла.
Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка, нарядилась вмах;
В маленьке дзеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах.
Такая розімчалась чутка
В народі, в городі, в полках,
Латин же, як старий плохутка,
Устояв ледве на ногах.
Тепер він берега пустився
І так злиденно іскривився,
Що став похожим на верзун.
Амати смерть всіх сполошила,
В тугу, в печаль всіх утопила,
Од неї звомпив сам пан Турн.
Як тілько Турн освідомився,
Що дав цариці смерть очкур,
То так на всіх остервенився,
Підстрелений мов дикий кнур.
Біжить, кричить, маха руками
І грізними велить словами
Латинцям і рутульцям бой
З енеївцями перервати.
Якраз противні супостати,
Утихомирясь, стали в строй.
Еней од радості не стямивсь,
Що Турн виходить битись з ним;
Оскалив зуб, на всіх оглянувсь
І списом помахав своїм.
Прямий, як сосна, величавий.
Бувалий, здатний, тертий, жвавий
Такий, як був Нечоса-князь.
На нього всі баньки п'ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк — не боявсь.
Як тілько виступили к бою
Завзята пара ватажків,
То, зглянувшися між собою,
Зубами всякий заскрипів.
Тут хвись! Шабельки засвистіли,
Цок-цок! — і іскри полетіли;
Один другого полосять!
Турн перший зацідив Енея,
Що з плеч упала і керея,
Еней був поточивсь назад.
І вмиг, прочумавшись, з наскоком
Еней на Турна напустив,
Оддячивши йому сто з оком,
І вражу шаблю перебив.
Яким же побитом спастися?
Трохи не лучче уплестися?
Без шаблі нільзя воювать.
Так Турн зробив без дальней думки.
Як кажуть, підобравши клунки,
Ану! Чим тьху навтіки драть.
Біжить пан Турн, і репетує,
І просить у своїх меча;
Ніхто сердеги не рятує
Од рук троянська силача!
Як ось іще перерядилась
Сестриця, і пред ним явилась,
І в руку сунула палаш;
Оп'ять шабельки заблищали,
Оп'ять панцири забряжчали,
Оп'ять пан Турн оправивсь наш.
Тут Зевс не втерпів, обізвався,
Юноні з гнівом так сказав:
«Чи ум од тебе одцурався?
Чи хочеш, щоб тобі я дав
По пані старій блискавками?
Біда з злосливими бабами!
Уже ж вістимо всім богам:
Еней в Олімпі буде з нами
Живитись тими ж пирогами,
Які кажу пекти я вам.
Безсмертного ж хто ма убити.
Або хто може рану дать?
Про що ж мазку мирянську лити?
За Турна щиро так стоять?
Ютурна на одну проказу,
І певне, по твому приказу,
Палаш рутульцю піддала.
І поки ж будеш ти біситься?
На Трою і троянців злиться?
Ти зла їм вдоволь задала».
Юнона в первий раз смирилась,
Без крику к Зевсу річ вела:
«Прости, паноче! Проступилась,
Я, далебі, дурна була;
Нехай Еней сідла рутульця,
Нехай спиха Латина з стульця,
Нехай поселить тут свій рід.
Но тілько щоб латинське плем'я
Удержало на вічне врем'я
Імення, мову, віру, вид».
«Іноси! сількість! Як мовляла», —
Юноні Юпітер сказав.
Богиня з радіщ, танцювала.
А Зевс метелицю свистав.
І все на шальках розважали,
Ютурну в воду одіслали,
Щоб з братом Турном розлучить;
Бо книжка Зевсова з судьбами,
Несмертних писана руками,
Так мусила установить.
Еней махає довгим списом.
На Турна міцно наступа.
«Тепер, — кричить, підбитий бісом, —
Тебе ніхто не захова.
Хоть як вертись і одступайся,
Хоть в віщо хоч перекидайся,
Хоть зайчиком, хоть вовком стань,
Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,
Я витягну тебе спідсподу
І розмізчу, погану дрянь».
Од сей бундючкоі Турн речі
Безпечно усик закрутив
І, зжав свої широкі плечі,
Енею глуздівно сказав:
«Я ставлю річ твою в дурницю;
Ти в руку не піймав синицю,
Не тебе, далебіг, боюсь.
Олімпські нами управляють,
Вони на мене налягають,
Пред ними тілько я смирюсь».
Сказавши, круто повернувся
І камінь пудів в п'ять підняв;
Хоть з праці трохи і надувся;
Бо, бач, не тим він Турном став,
Не та була в нім жвавость, сила,
Йому Юнона ізмінила;
Без богів ж людська моч — пустяк.
Йому і камінь ізміняє,
Енея геть не долітає,
І Турна взяв великий страх.
В таку щасливую годину
Еней чимдуж спис розмахав
І Турну, гадовому сину,
На вічний поминок послав;
Гуде, свистить, несеться піка,
Як зверху за курчам шульпіка,
Торох рутульця в лівий бік!
Простягся Турн, як щогла, долі,
Качається од гіркой болі,
Клене олімпських єретик.
Латинці од сього жахнулись,
Рутульці галас підняли,
Троянці глумно осміхнулись,
В Олімпі ж могорич пили.
Турн тяжку боль одоліває,
К Енею руки простягає
І мову слезную рече:
«Не жизні хочу я подарка;
Твоя, Анхізович, припарка
За Стікс мене поволоче.
Но єсть у мене батько рідний,
Старий і дуже ветхих сил;
Без мене він хоть буде бідний,
Та світ мені сей став не мил;
Тебе о тім я умоляю,
Прошу, як козака, благаю:
Коли мені смерть задаси,
Одправ до батька труп дублений;
Ти будеш за сіє спасенний,
На викуп же, що хоч, проси».
Еней од речі сей зм'ягчився
І меч піднятий опустив;
Трохи-трохи не прослезився
І Турна ряст топтать пустив.
Аж зирк — Паллантова ладунка
І золота на ній карунка
У Турна висить на плечі.
Енея очі запалали,
Уста од гніву задрижали,
Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.
І вмиг, вхопивши за чуприну,
Шкереберть Турна повернув,
Насів коліном злу личину
І басом громовим гукнув:
«Так ти троянцям нам для сміха
Глумиш з Паллантова доспіха
І думку маєш буть живим?
Паллант тебе тут убиває,
Тебе він в пеклі дожидає,
Іди к чортам, дядькам своїм».
З сим словом меч свій устромляє
В роззявлений рутульця рот
І тричі в рані повертає,
Щоб більше не було хлопот.
Душа рутульська полетіла
До пекла, хоть і не хотіла,
К пану Плутону на бенкет.
Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.
Котляревский
Иван Петрович Котляревский(29 августа (9 сентября) 1769, Полтава — 29 октября (10 ноября) 1838, там же) — выдающийся украинский писатель, драматург, первый классик новой украинской литературы, первый автор, начавший писать на украинском языке. Один из идеологов Просвещения на Украине. Русский военный офицер, чиновник.
Родился в Полтаве. В 1780—1789 учился в Полтавской духовной семинарии. В 1789—1793 работал канцеляристом, в 1793—1796 — домашним учителем в сельских помещичьих семьях. В 1796—1808 находился на военной службе. В 1806—1807 Котляревский в ранге штабс-капитана принимал участие в русско-турецкой войне 1806—1812 гг., был участником осады Измаила. В 1808 году вышел в отставку. С 1810 года работал надзирателем «Дома для воспитания детей бедных дворян». В 1812 году во время похода Наполеона І Бонапарта на Россию Котляревский с разрешения генерал-губернатора Я. Е. Лобанова-Ростовского, сформировал в городке Горошине Хорольского уезда на Полтавщине 5-й украинский казачий полк (при условии, что полк будет сохранён после окончания войны как постоянное казацкое войско), за что получил чин майора. В 1817—1821 гг. — директор Полтавского театра. В 1818 году вместе в итоге с В. Лукашевичем, В. Тарнавским и др. входил в состав полтавской масонской ложи «Любовь к истине». Котляревский оказывал содействие выкупу М. С. Щепкина из крепостничества. В 1827—1835 — попечитель «богоугодных» заведений. Умер в Полтаве.
Литературную деятельность начал около 1794 года. Котляревский — автор «Энеиды» (1798, 1842 — полное посмертное издание) — первого произведения на украинском языке (на народном полтавском диалекте). Взяв за основу сюжетную канву одноименной поэмы Вергилия, а также одноименную пародийную поэму Шаховского на русском языке (где Эней изображён как русский «удалой детина»), Котляревский в традициях старинного украинского бурлеска создал свое оригинальное художественное произведение. В поэме автор воссоздал разные стороны жизни малороссийского общества во второй половине XVIII века. Национальная окраска и сочувствие к судьбе простого народа обусловили большой успех «Энеиды» среди современников.
По мотивам поэмы были созданы оперы «Эней в странствии» (композитор Я. Е. Лопатинский) и «Энеида» (композитор H. Лысенко, либретто Г. Садовского). В 1804 году написал «Песню на Новый 1805 год господину нашему и отцу Алексею Борисовичу Кукарину» (впервые опубликованная Я. Ф. Головацким в журнале «Пчела» в 1849). В 1819 г. Котляревский написал для Полтавского театра пьесы «Наталка-Полтавка» (изд. 1838) и водевиль «Москаль-Волшебник» (изд. 1841), которые стали точкой отсчета новой украинской драматургии. H. Лысенко, использовав задел своих предшественников (О. Барсицького, А. Едлички) создал музыку к «Наталке-Полтавке». Творчество Котляревского высоко ценил Т. Г. Шевченко. Поэт в 1838 году написал стих «На вечную память Котляревскому», в котором воплотил Котляревского как национального певца и прославлял как творца бессмертной «Энеиды». В 1903 году в Полтаве был сооружен памятник Котляревского (скульптор Л. И. Позен), в 1973 году — в Киеве (скульптор Г. Кальченко). В 1952 году в Полтаве был открыт литературно-мемориальный музей Котляревского.
