Котляревський Іван Петрович. Енеїда

Тому, хто праведно живе,
Так, як велике безголов’я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому яку охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися,
Кричи, мовчи, співай, крутися,
Рубайсь—так і дадуть палаш.
 
 
Ні чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий боже, щоб не догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб’язно;
Тут всякий гласно женихався,
Ревнивих ябед не боявся,
Було вобще все заодно.
 
 
Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно,
На великодніх як святках;
Коли кому що захотілось.
То тут як з неба і вродилось;
От так-то добрі тут жили.
Еней, се зрівши, дивовався
І тут яги своей спитався,
Які се праведні були.
 
 
«Не думай, що були чиновні,—
Сівілла сей дала одвіт,—
Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт;
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або сап’янах;
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не рицарі, не розбишаки;
Не ті се, що кричать «і паки»,
Не ті, що в золотих шапках.
 
 
Се бідні нищі, навіжені,
Що дурнями зчисляли їх,
Старці, хромі, сліпорожденні,
З яких був людський глум і сміх:
Се, що з порожніми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах;
Се ті, що біг дастьполупали,
Се ті, яких випроводжали
В потилицю і по плечах.
 
 
Се вдови бідні, безпомощні,
Яким приюту не було;
Се діви чесні, непорочні.
Яким спідниці не було:
Се, що без родичів остались…
І сиротами називались,
А послі вбгались і в оклад;
Се, що проценту не лупили,
Що людям помагать любили,
Хто чим багат, то тим і рад.
 
 
Тут также старшина правдива,—
Бувають всякії пани;
Но тілько трохи сього дива,
Не квапляться на се вони!
Бувають військові, значкові,
І сотники, і бунчукові,
Які правдиву жизнь вели;
Тут люде всякого завіту,
По білому єсть кілько світу,
Которі праведно жили».
 
 
«Скажи ж, моя голубко сиза,—
Іще Еней яги спитав,—
Чом батька я свого Анхіза
І досі в вічі не видав?
Ні з грішними, ні у Плутона,
Хіба йому нема закона,
Куда його щоб засадить?»
«Він божої,—сказала,—крові
І по Венериній любові,
Де схоче, буде там і жить».
 
 
Базікавши, зійшли на гору,
На землю сіли оддихать
І, попотівши саме впору,
Тут прийнялися розглядать,
Анхіза щоб не прогуляти.
Обридло-бо і так шукати;
Анхіз же був тоді внизу
І, походжавши по долині,
Об миленькій своїй дитині
Водив по мізку коверзу.
 
 
Як глядь нагору ненароком,
І там свого синка уздрів,
Побіг старий не просто – боком
І ввесь од радості згорів.
Хватавсь з синком поговорити,
О всіх спитатись, розпросити
І повидатись хоч часок,
Енеєчка свого обняти,
По-батьківській поціловати,
Його почути голосок.
 
 
«Здоров, синашу, ма дитятко! —
Анхіз Енеєві сказав.—
Чи се ж тобі таки не стидно,
Що довго я тебе тут ждав?
Ходім лишень к моїй господі,
Там поговорим на свободі,
За тебе будем мірковать».
Еней стояв так, мов дубина,
Котилась з рота тілько слина,
Не смів мерця поціловать,
 
 
Анхіз, сю бачивши причину,
Чого синочок сумовав,
І сам хотів обнять дитину —
Та ба! уже не в ту попав;
Прийнявсь, його щоб научати
І тайності йому сказати,
Який Енеїв буде плід,
Якії діти будуть жваві,
На світі зроблять скілько слави,
Яким-то хлопцям буде дід.
 
 
Тогді-то в пеклі вечорниці
Лучились, бачиш, як на те,
Були дівки та молодиці
І там робили не пусте;
У воронасобі іграли,
Весільних пісеньок співали,
Співали тут і колядок;
Палили клоччя, ворожили,
По спині лещатами били,
Загадовали загадок.
 
 
Тут заплітали джерегелі,
Дробушечки на головах;
Скакали по полу вегері,
В тісної бабипо лавках:
А в комин суджених питали,
У хатніх вікон підслухали,
Ходили в північ по пусткам;
До свічки ложечки палили,
Щетину із свині шмалили
Або жмурились по куткам.
 
 
Сюди привів Анхіз Енея
І між дівок сих посадив;
Як неука і дуралея,
Прийнять до гурту їх просив;
І щоб обом їм услужили,
Як знають, так поворожили,
Що стрінеться з його синком:
Чи він хоть трохи уродливий,
К чому і як Еней щасливий,
Щоб всіх спитались ворожок.
 
 
Одна дівча була гостренька
І саме ухо прехихе,
Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,
Було з диявола лихе.
Вона тут тілько і робила,
Що всім гадала, ворожила,
Могуща в ділі тім була;
Чи брехеньки які сточити,
Кому імення приложити.
То так якраз і додала.
 
 
Привідця зараз ся шептуха
І примостилась к старику.
Йому шепнула біля вуха
І завела з ним річ таку:
«Ось я синкові загадаю,
Поворожу і попитаю,
Йому що буде, розкажу;
Я ворожбу такую знаю,
Хоть що, по правді одгадаю
І вже ніколи не збрешу».
 
 
І зараз в горщечок наклала
Відьомських разних-всяких трав,
Які на Костянтинарвала,
І те гніздо, що ремез клав:
Васильки, папороть, шевлію,
Петрів батіг і конвалію,
Любисток, просерень, чебрець;
І все се налила водою
Погожою, непочатою,
Сказавши скількось і словець.
 
 
Горщок сей черепком накрила,
Поставила його на жар
І тут Енея присадила,
Щоб огоньок він роздував;
Як розігрілось, зашипіло,
Запарилось, заклекотіло,
Ворочалося зверху вниз;
Еней наш насторочив уха,
Мов чоловічий голос слуха,
Те чує і старий Анхіз.
 
 
Як стали роздувать пильніше,
Горщок той дуже клекотав,
Почули голос виразніше,
І він Енею так сказав:
«Енею годі вже журитись,
Од його має розплодитись
Великий і завзятий рід;
Всім світом буде управляти,
По всіх усюдах воювати,
Підверне всіх собі під спід.
 
 
І Римськії поставить стіни,
В них буде жити, як в раю;
Великі зробить переміни
Во всім окружнім там краю;
Там буде жить та поживати,
Покіль не будуть ціловати
Ноги чиєїсь постола…
Но відсіль час тобі вбираться
І з панотцем своїм прощаться,
Щоб голова тут не лягла».
 
 
Сього Анхізу не бажалось,
Щоб попрощатися з синком,
І в голову йому не клалось,
Щоб з ним так бачитись мельком,
Та ба! вже нічим пособити,
Енея треба відпустити,
Із пекла вивести на світ,
Прощалися і обнімались,
Слізьми гіркими обливались,—
Анхіз кричав, як в марті кіт.
 
 
Еней з Сівіллою старою
Із пекла бігли навпростець;
Синок ворочав головою,
Поки аж не сховавсь отець;
Прийшов к троянцям помаленьку
І крався нишком, потихеньку,
Де їм велів себе пождать.
Троянці покотом лежали
І на дозвіллі добре спали —
Еней і сам уклався спать.
 

Частина четверта

 
Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить;
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркоті закеньдюшить.
Коли ж що напхом з’язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселі занутрить;
Об лихо вдаром заземлюєш,
І ввесь забуд свій зголодуєш,
І біг до горя зачортить.
 
 
Та що абищоти верзлялом,
Не казку кормом солов’ять:
Ось ну, закалиткуй брязкалом,
То радощі заденежать.
Коли давало сп’ятакуєш,
То, може, чуло зновинуєш.
Якщо з тобою спередить:
Куди на плавах човновати,
Як угодили Юнонати
І як Еней замінервить.
 
 
Мене за сю не лайте мову,
Не я її скомпоновав:
Сівіллу лайте безтолкову,
Її се мізок змусовав.
Се так вона коверзовала,
Енеєві пророковала,
Йому де поступатись як;
Хотіло мізок закрутити,
Щоб грошей більше улупити,
Хоть бідний був Еней і так.
 
 
Та треба з лиха догадаться,
Як прийде узлом до чогось;
А з відьмою не торговаться,
Щоб хлипати не довелось.
Подяковав старую суку
Еней за добрую науку,
Шагів з дванадцять в руку дав.
Сівілла грошики в калитку,
Піднявши пелену і свитку, –
Ізслизла, мов лихий злигав.
 
 
Еней, ізбувши сучу бабу,
Якмога швидше на човни,
Щоб не дала Юнона швабу,
Що опинився б в сатани.
Троянці, в човни посідавши
І швидко їх поодпихавши,
По вітру гарно поплили;
Гребли з диявола всі дружно,
Що деяким аж стало душно,
По хвилі весельця гули.
 
 
Пливуть – аж вітри забурчали
І закрутили не шутя,
Завили, різно, засвистали,
Нема Енеєві пуття!
І зачало човни бурхати,
То сторч, то набік колихати,
Що враг устоїть на ногах;
Троянці з ляку задрижали,
Як лиху помогти-не знали;
Іграли тілько на зубах.
 
 
Як ось став вітер ущухати,
І хвилі трохи уляглись;
Став місяць з хмари виглядати,
І звізди на небі блись-блись!
Агу! Троянцям легше стало,
І тяжке горе з серця спало,
Уже-бо думали пропасть.
З людьми на світі так буває:
Коли кого міх налякає,
То послі торба спать не дасть.
 
 
Уже троянці вгамовались,
Могоричу всі потягли;
І, мов меньки, повивертались,
Безпечно спати залягли;
Аж ось поромщик їх, проноза,
На землю впав, як міх із воза,
І, мов на пуп, репетовав:
«Пропали всі ми з головами,
Прощаймось з тілом і душами,
Остатній наш народ пропав.
 
 
Заклятий острів перед нами,
І ми його не минемо,
Не пропливем нігде човнами,
А на йому пропадемо;
Живе на острові цариця
Цірцея, люта чарівниця
І дуже злая до людей:
Які лиш не остережуться,
А їй на острів попадуться,
Тих переверне на звірей.
 
 
Не будеш тут ходить на парі,
А підеш зараз чотирма.
Пропали! Як сірко в базарі!
Готовте шиї до ярма!
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне, що волом:
І будеш в плузі походжати,
До броваря дрова таскати,
А може, підеш бовкуном.
 
 
Лях цвенькати уже не буде,
Загубить чуйку і жупан,
І «не позвалям»там забуде,
А заблеє так, як баран.
Москаль – бодай би. не козою
Замекекекав з бородою;
А прус хвостом не завиляв.
Як, знаєш, лис хвостом виляє,
Як дуже Дойданалягає
І як Чухрайугонку дав.
 
 
Цесарці ходять журавлями,
Цірцеї служать за гусар
І в острові тім сторожами.
Італіянець же маляр,
Ісквапніший на всякі штуки,
Співак, танцюра на всі руки,
Уміє і чижів ловить;
Сей переряжен в обезьяну,
Ошийник носить із сап’яну
І осужден людей смішить.
 
 
Французи ж, давнії сіпаки,
Головорізи-різники,
Сі перевернуті в собаки,
Чужі щоб гризли маслаки.
Вони і на владику лають,
За горло всякого хватають,
Гризуться і проміж себе:
У них хто хитрий, то і старший,
І, знай, всім наминає парші,
Чуприну всякому скубе.
 
 
Повзуть швейцарці черв’яками,
Голландці квакають в багні,
Чухонці лазять мурав’ями,
Пізнаєш жида там в свині.
Індиком ходить там гішпанець,
Кротом же лазить португалець,
Звіркує шведин вовком там,
Датчанин добре жеребцює,
Ведмедем турчин там танцює;
Побачите, що буде нам».
 
 
Біду побачив неминучу,
Троянці всі і пан Еней
Зібралися в одну всі кучу
Подумать о біді своєй
І миттю тут уговорились,
Щоб всі хрестились і молились,
Щоб тілько острів їм минуть.
Молебень же втяли Еолу,
Щоб вітрам, по його ізволу,
В другий бік повелів дмухнуть.
 
 
Еол молебнем вдовольнився
І вітрів зараз одвернув,
Троянський плав перемінився,
Еней буть звірем увильнув.
Втага вся повеселіла,
Горілка з пляшок булькотіла,
Ніхто ні каплі не пролив;
Потім взялися за весельця
І пригребнули всі од серця,
Мовби Еней по пошті плив.
 
 
Еней, по човну походжая,
Роменський тютюнець курив;
На всі чотири розглядая,
Коли б чого не пропустив.
«Хваліте, – крикнув, – братця, бога!
Гребіте дужче якомога,
От Тібр перед носом у нас,
Ся річка Зевсом обіщана
І з берегами нам оддана.
Греби! – от закричу шабас!»
 
 
Гребнули раз, два, три, чотири,
Як на! – у берега човни;
Троянці наші чуприндирі
На землю скіць-як там були!
І зараз стали розкладатись,
Копати, строїть, ташоватись,
Мов їм під лагер суд одвів.
Еней кричить: «Моя тут воля,
І кілько оком скинеш поля,
Скрізь геть настрою городів».
 
 
Земелька ся була Латинська,
Завзятий цар в ній був Латин;
Старий скупиндя – скурвасинська,
Дрижав, як Каїн, за алтин.
А также всі його підданці
Носили латані галанці.
Дивившись на свого царя;
На гроші там не козиряли,
А в кітькикрашанками грали,
Не візьмеш даром сухаря.
 
 
Латин сей, хоть не дуже близько,
А все олімпським був рідня,
Не кланявся нікому низько,
Для його все була бридня.
Мерика, кажуть, його мати,
До Фавна стала учащати
Та і Латина добула.
Латин дочку мав чепуруху,
Проворну, гарну і моргуху,
Одна у нього і була.
 
 
Дочка була зальотна птиця
І ззаду, спереду, кругом;
Червона, свіжа, як кислиця,
І все ходила павичом.
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода;
Хоть хто на неї ненароком
Закине молодецьким оком,
То так її і вподоба.
 
 
Така дівча – кусочок ласий,
Заслинишся, як глянеш раз;
Що ваші гречеські ковбаси!
Що ваш первак, грушевий квас!
Завійниця од неї вхопить,
На голову насяде клопіт;
А може, тьохне і не там.
Поставить рогом ясні очі,
Що не доспиш петрівськой ночі;
Те по собі я знаю сам.
 
 
Сусідні хлопці женихались
На гарну дівчину таку,
І сватать деякі питались,
Які хотіли, щоб смаку
В Латиновій дочці добиться,
Царя приданим поживиться,
Геть, геть – і царство за чуб взять.
Но ненечка її Амата
В душі своїй була строката,
Не всякий їй любився зять.
 
 
Один був Турн, царьок нешпетний
З Латином у сусідстві жив,
Дочці і матері прикметний,
І батько дуже з ним дружив.
Не в шутку молодець був жвавий,
Товстий, високий, кучерявий,
Обточений, як огірок;
І війська мав свого чимало,
І грошиків таки бряжчало,
Куди не кинь, був Турн царьок.
 
 
Пан Турн щось дуже підсипався
Царя Латина до дочки,
Як з нею був, то виправлявся
І піднімавсь на каблучки.
Латин, дочка, стара Амата
Щодень від Турна ждали свата,
Уже нашили рушників
І всяких всячин напридбали.
Які на сватанні давали,
Все сподівались старостів.
 
 
Коли чого в руках не маєш,
То не хвалися, що твоє;
Що буде, ти того не знаєш,
Утратиш, може, і своє.
Не розглядівши, кажуть, броду,
Не лізь прожогом перший в воду,
Бо щоб не насмішив людей.
І перше в волок подивися,
Тоді і рибою хвалися;
Бо будеш йолоп, дуралей.
 
 
Як пахло сватанням в Латина
І ждали тілько четверга,
Аж тут Анхізова дитина
Припленталась на берега
Зо всім своїм троянським плем’ям.
Еней немарно тратив врем’я,
По-молодецьку закурив:
Горілку, пиво, мед і брагу
Поставивши перед ватагу,
Для збору в труби засурмив.
 
 
Троянство, знаєш, все голодне
Сипнуло ристю на той клик;
Як галич в врем’я непогодне,
Всі підняли великий крик.
Сивушки зараз ковтонули
По ківшику, і не здригнули,
І докосились до потрав.
Все військо добре убирало,
Аж поза ухами лящало,
Один перед другим хватав.
 
 
Вбирали січену капусту,
Шатковану, і огірки
(Хоть се було в час м’ясопусту),
Хрін з квасом, редьку, буряки;
Рябка, тетерю, саламаху-
Як не було: поїли з маху
І всі строщили сухарі,
Що не було, все поз’їдали,
Горілку всю повипивали,
Як на вечері косарі.
 
 
Еней оставив із носатку
Було горілки про запас,
Но клюкнув добре по порядку,
Розщедривсь, як бува у нас,
Хотів посліднім поділитись,
Щоб до кінця уже напитись,
І добре цівкою смикнув;
За ним і вся його голота
Тягла, поки була охота,
Що деякий і хвіст надув.
 
 
Барильця, пляшечки, носатку,
Сулії, тикви, баклажки,
Все висушили без остатку,
Посуду потовкли в шматки.
Троянці з хмелю просипались,
Скучали, що не похмелялись;
Пішли, щоб землю озирать,
Де їм показано селитись,
Жить, будоватися, женитись,
І щоб латинців розпізнать.
 
 
Ходили там чи не ходили,
Як ось вернулись і назад
І чепухи нагородили,
Що пан Еней не був і рад.
Сказали: «Люди тут бурмочуть,
Язиком дивним нам сокочуть.
І ми їх мови не втнемо;
Слова свої на ус кончають,
Як ми що кажем їм, – не знають,
Між ними ми пропадемо».
 
 
Енеи тут зараз взяв догадку,
Велів побігти до дяків,
Купить Піярськуюграматку,
Полуставців, октоїхів;
І всіх зачав сам мордовати,
Поверх, по словам складати
Латинськую тму, мну, здо, тло;
Троянське плем’я все засіло
Коло книжок, що аж потіло,
І по-латинському гуло.
 
 
Еней від них не одступався,
Тройчаткою всіх приганяв;
І хто хоть трохи ліновався,
Тому субіткиі давав.
За тиждень так лацину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли
І говорили все на ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном – домінусом,
Себе ж то звали – троянус.
 
 
Еней троянців похваливши,
Що так лацину поняли,
Сивушки в кубочки наливши,
І могорич всі запили.
Потім з десяток щомудрійших,
В лацині щонайрозумнійших,
З ватаги вибравши якраз,
Послав послами до Латина
Од імені свого і чина,
А з чим послав, то дав приказ.
 
 
Посли, прийшовши до столиці,
Послали до царя сказать,
Що до його і до цариці
Еней прислав поклон оддать
І з хлібом, з сіллю і з другими
Подарками предорогими,
Щоб познакомитись з царем;
І як доб’ється панськой ласки
Еней-сподар і князь троянський,
То прийде сам в царський терем
 
 
Латину тілько що сказали,
Що од Енея єсть посли,
Із хлібом, з сіллю причвалали,
Та і подарки принесли,
Хотять Латину поклониться,
Знакомитись і подружиться,
Як тут Латин і закричав:
«Впусти! Я хліба не цураюсь
І з добрими людьми братаюсь.
От на ловця звір наскакав!»
 
 
Велів тут зараз прибирати
Світлиці, сіни, двір мести:
Клечання по двору саджати,
Шпалерів разних нанести
І вибивать царськую хату,
Либонь, покликав і Амагу,
Щоб і вона дала совіт,
Як лучче, краще прибирати,
Де, як коврами застилати
І підбирать до цвіту цвіт.
 
 
Послав гінця до богомаза,
Щоб мальовання накупить
І также розного припаса,
Щоб що було і їсть, і пить.
Вродилось ренське з курдимоном
І пиво чорнеє з лимоном,
Сивушки же трохи не з спуст;
Де не взялись воли, телята,
Барани, вівці, поросята;
Латин прибравсь, мов на запуст.
 
 
Ось привезли і мальовання
Роботи первійших майстрів,
Царя Гороха пановання,
Патрети всіх багатирів:
Як Александр цареві Пору
Давав із військом добру хльору;
Чернець Мамая як побив;
Як Муромець Ілля гуляє,
Як б’є половців, проганяє, –
Як Переяслів боронив;
 
 
Бова з Полканом як водився,
Один другого як вихрив;
Як Соловей Харциз женився,
Як в Польщі Желізняк ходив.
Патрет був француза Картуша,
Против його стояв Гаркуша,
А Ванька Каїн впереді.
І всяких всячин накупили;
Всі стіни ними обліпили;
Латин дививсь їх красоті!
 
 
Латин, так дома спорядивши,
Кругом все в хатах оглядав,
Світелки, сіни обходивши,
Собі убори добирав:
Плащем з клейонки обвернувся,
Циновим ґудзем застебнувся,
На голову взяв капелюх;
Набув на ноги кинді нові
І рукавиці взяв шкапові,
Надувсь, мов на огні лопух.
 
 
Латин, як цар, в своїм наряді
Ішов в кругу своїх вельмож,
Которі всі були в параді,
Надувшись всякий з них, як йорж,
Царя на дзиґлик посадили,
А сами мовчки одступили
Від покутя аж до дверей.
Цариця ж сіла на ослоні,
В єдамашковому шушоні,
В кораблику із соболей.
 
 
Дочка Лавися-чепуруха
В німецькім фуркальці була,
Вертілась, як в окропі муха,
В верцадло очі все п’яла.
Од дзиґлика ж царя Латина
Скрізь прослана була ряднина
До самой хвіртки і воріт;
Стояло військо тут зальотне,
Волове, кінне і піхотне,
І ввесь був зібраний повіт.
 
 
Послів ввели к царю з пихою,
Як водилося у латин;
Несли подарки пред собою:
Пиріг завдовжки із аршин
І солі кримки і бахмутки,
Лахміття розного три жмутки,
Еней Латину що прислав.
Посли к Латину приступились,
Три рази низько поклонились,
А старший рацію сказав:
 
 
« Енеус ностер магнус панус
І славний троянорумкнязь,
Шмигляв по морю як циганус,
Ад те, о рекс! прислав нункнас.
Рогамус, доміне Латине,
Нехай наш капутне загине,
Перміттежить в землі своєй,
Хоть за пекунії, хоть гратіс,
Ми дяковати будем сатіс
Бенефіценціїтвоєй.
 
 
О рекс! будь нашим меценатом,
І ласкам туампокажи,
Енеусузробися братом,
О оптіме! не одкажи:
Енеус прінцепсєсть моторний,
Формозус, гарний і проворний,
Побачиш сам інноміне!
Вели акціпереподарки
З ласкавим видом і без сварки,
Що прислані через мене:
 
 
Се килим -самольот чудесний,
За Хмеля виткався царя,
Літа під облака небесні,
До місяця і де зоря;
Но можна стіл ним застилати,
І перед ліжком простилати,
І тарадайку закривать.
Царівні буде він в пригоду,
І то найбільш для того году,
Як замуж прийдеться давать.
 
 
Ось скатерть шльонськая нешпетна,
Її у Липську добули;
Найбільше в тім вона прикметна,
На стіл як тілько настели
І загадай якої страви,
То всякі вродяться потрави,
Які на світі тілько єсть:
Пивце, винце, медок, горілка,
Рушник, ніж, ложка і тарілка.
Цариці мусим сю піднесть.
 
 
А се сап’янці-самоходи,
Що в них ходив іще Адам;
В стариннії пошиті годи,
Не знаю, як достались нам;
Либонь, достались од пендосів,
Що в Трої нам утерли носів,
Про те Еней зна молодець;
Сю вещ, як рідку і старинну,
Підносимо царю Латину
З поклоном низьким на ралець».
 
 
Цариця, цар, дочка Лавина
Зглядалися проміж себе.
Із рота покотилась слина,
До себе всякий і гребе,
Які достались їм подарки,
Насилу обійшлось без сварки;
Як ось Латин сказав послам:
«Скажіте вашому Енею,
Латин із цілою сім’єю,
Крий боже, як всі раді вам.
 
 
І вся моя маєтність рада,
Що бог вас навернув сюди;
Мні мила ваша вся громада,
Я не пущу вас нікуди;
Прошу Енею покланятись
І хліба-солі не цуратись,
Кусок останній розділю.
Дочка у мене одиначка,
Хазяйка добра, пряха, швачка.
То, може, і в рідню вступлю».
 
 
І зараз попросив до столу
Латин Енеєвих бояр,
Пили горілку до ізволу
І їли бублики, кав’яр;
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшці потрух з галушками,
Потім до соку каплуни;
З отрібки баба-шарпанина,
Печена з часником свинина,
Крохналь, який їдять пани.
 
 
В обід пили заморські вина,
Не можна всіх їх розказать,
Бо потече із рота слина
У декого, як описать:
Пили сикизку, деренівку
І кримську вкусную дулівку,
Що то айвовкою зовуть.
На віват– з мущирів стріляли,
Туш– грімко трубачі іграли,
А многоліт– дяки ревуть.
 
 
Латин по царському звичаю
Енею дари одрядив:
Лубенськогошмат короваю,
Корито опішнянськихслив,
Горіхів київськихсмажених,
Полтавськихпундиків пряжених
І гусячих п’ять кіп яєць;
Рогатого скота з Лип’янки,
Сивухи відер з п’ять Будянки,
Сто решетилівськиховець.
 
 
Латин старий і полигався
З Енеєм нашим молодцем.
Еней і зятем називався, –
Но діло краситься кінцем!
Еней по щастю без поміхи
Вдавався в жарти, ігри, сміхи,
А о Юноні і забув,
Його котора не любила
І скрізь за ним, де був, слідила,
Нігде од неї не ввильнув.
 
 
Ірися, цьохля проклятуща,
Завзятійша од всіх брехух,
Олімпська мчалка невсипуща,
Крикливійша із щебетух,
Прийшла, Юноні розказала,
Енея як Латинь приймала,
Який між ними єсть уклад:
Еней за тестя мав Латина,
А сей Енея як за сина,
І у дочки з Енеєм лад.
 
 
«Еге! – Юнона закричала, –
Поганець, як же розібрав!
Я нарошно йому спускала,
А він і ноги розіклав!
Ого! провчу я висікаку
І перцю дам йому і маку,
Потямить, якова-то я.
Проллю троянську кров, латинську,
Вмішаю Турна скурвасинську,
Я наварю їм киселя».
 
 
І на! через штафет к Плутону
За підписом своїм приказ,
Щоб фурію він Тезіфону
Послав к Юноні той же час;
Щоб ні в берлині, ні в дормезі,
І ні в ридвані, ні в портшезі,
А бігла б на перекладних;
Щоб не було в путі препони,
То б заплатив на три прогони,
Щоб на Олімп вродилась вмиг.
 
 
Прибігла фурія із пекла,
Яхиднійша од всіх відьом,
Зла, хитра, злобная, запекла,
Робила з себе скрізь содом.
Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,
З великим треском, свистом, гуком,
Зробила об собі лепорт,
Якраз її взяли гайдуки
І повели в терем під руки,
Хоть так страшна була, як чорт.
 
 
«Здорова, люба, мила доню, –
Юнона в радощах кричить, –
До мене швидше, Тезіфоню! -
І ціловать її біжить. –
Сідай, голубко! Як ся маєш?
Чи. пса троянського ти знаєш?
Тепер к Латину завітав
І крутить там, як в Карфагені;
Достанеться дочці і нені,
Латин щоб в дурні не попав.
 
 
Ввесь знаєть світ, що я не злобна,
Людей губити не люблю;
Но річ така богоугодна,
Коли Енея погублю.
Зроби ти похорон з весілля,
Задай ти добре всім похмілля,
Хоть би побрали всіх чорти:
Амагу, Турна і Латина,
Енея, гадового сина,
Пужни по-своєму їх ти!»
 
 
«Я наймичка твоя покорна, –
Ревнула фурія, як грім, –
На всяку хіть твою неспорна,
Сама троянців всіх поїм;
Амату з Турном я з’єднаю
І сим Енея укараю,
Латину ж в тім’я дур пущу;
Побачать то боги і люде,
Що з сватання добра не буде,
Всіх, всіх в шматочки потрощу».
 
 
І перекинулась клубочком.