От викопала ямку і, як вже добре розсвіло, вичепурила її гарненько – зовсім готово. Уставши на ноги, глянула на ямку, здригнула кріпко усім тілом… далі скрепилася на серці… і хутко пішла за дитиною, приговорюючи: «Ступай, Митрику, годі тобі спати на голій землі, копитанськнй сину! От тобі вічна кватера готова!…» Підбігцем підійшла до дитини, протягнула руки, щоб узяти його., а воно, сердешненьке, виспавшись, прокинулось і собі протягнуло рученя-точки, та сміється так веселенько, звісно – як годовичок, та й крикнуло: «Мамо!… Мамо!…» Та так жалібно, словнісінько, неначе проситься, щоб мама його не губила. Здригнула Оксана дуже… далі перемоглась, як кинеться, як ухопить дитину… а дитина рученятами і обняло її, і цілує, і белькоче: «Мамо!., бозя!…» Оксана так і зомліла, і незчулася, як і впала на землю…
Утреня роса та вітерець дмухнув на неї – от вона отямилася… дивиться– і не зна, де вона. А дитинятко лазить по ній та усе, що вміє, те й белькоче: «Мамо!… Бозя!…» Тут Оксана згадала, що вона мала зробити. Згадала – і мороз по ній так і пройшов… уздріла ямку, що було для своєї дитини викопала, разом скочила, ухопила дитину на руки і як стріла побігла від того місця і, відбігши, кинулась навколішки, положила дитину і стала богу молитись щиро, і поклони бити, і обіщуватись, що нізащо вже не зробить ніякого худа дитині, донесе його додому і, коли мати його не благословить і відкине від себе, і хоч усе село гнушатиметься його і байстрюком дражнитимуть, хоч що б то не було їй за дитину, вона його не покине, вигодує його і до розуму доведеть. А далі й каже: «Коли я не вміла бути дочкою, так буду матір'ю!» – і стала вп'ять молитися і бога прохати, щоб простив їй сей тяжкий, смертельний гріх, що вона хотіла зробити над дитиною. Тільки що, помолячись, стала уставати, тут якраз сонечко зійшло, та так ясно і так пречисто… Оксані стало на душі трошки веселіше, утерла сльози, поснідала трошки, дала й дитині папки, завернула його, пригорнула його до серця, де в неї лежала у платочку дівоча її коса, і пішла з своєю думкою, часто здихаючи, і усе з дитиною розмовляла: «Бозя! Мамо!» А Митрик щебетав за нею, сміявсь, ловлячи її сльози, що так на нього капали, та й Заснув собі.
Довго того розказувати, як наша сердешна Оксана з своїм Митриком пробиралась через усі міста до свого села. Часом добрий чоловік лучався і підвозив її, а більш того, що йшла. Рук не чула, несучи дитину, ноги дуже боліли від ходьби; де випросить чого з'їсти, а де й нічого не дадуть, то й голодувала часто, зоставляючи дитині і послідню крихту. От вже доходить, вже усе ближче, усе ближче до свого села… а серце тільки тьох-тьох! а на серці, так бог зна які думки! Як вона явиться матері?… Що мати скаже їй? Ще то чи жива мати?… Горечко їй тяжке!
Скільки вона там ішла, і як вже йшла, а таки дійшла. Ось верстов з десяток зосталося до свого села. Дума собі: «Хоч і нерано вже, а як поспішу востаннє, то хоч смерком, а таки добреду додому…» Як же в неї одна думка, що як то вона побачиться з матір'ю… або знайде вже її на кладбиші; так йде, і ноги не йдуть, і спотикається, і становиться, вп'ять піде, дрижить усім тілом, у горлі засиха, де найде водицю, промочить смажні уста, вп'ять піде… дух їй захвачує, нездужа, сяде, чи віддохне хоч трохи, чи ні, вп'ять скочить, вп'ять піде і вп'ять ненадовго… та так і опізнилась. Полуношна зірка зійшла, а вона ще далеко від села. Дибала-дибала, знемоглась зовсім; стало сіріти, забачила, що маячить їх церква, вона так і впала навколішки… «Церква свята! Я увіходила у неї чиста і непорочна. Чи достойна ж буду стати у ній з своїми гріхами!» І що-то вже плакала, стоячи там та молячись… Глянула, що землю змочила слізьми, от і каже: «От який ралець принесла я на родиму землю… Недовго буду я тебе сквернити, ступаючи по тобі!… Не зступляйся передо мною! Прийми грішне тіло в себе по смерті, хоч за те, що буду тебе рано й вечір слізьми поливати!…»
Посилкувалась, щоб устати, не змогла, тут на дорозі і припала, стогнучи й плачучи.
Обвидніло. Йде чоловік дорогою у село. Бачить, щось лежить на дорозі… підійшов ближче – жінка з дитиною, мабуть, недужа; лежить, плаче, стогне і руки лама. «Чого ти тут, молодице, на шляху лягла?» – питається чоловік.
Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно… «Ох, господи!» – крикнула, обернулась ік землі, заплакала навзрид і каже: «Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!…»
– Та що ти таке? Чи недужа, чи що?
Оксана не каже нічого, тільки гірко плаче.
– Та ну-бо, коли недужа, то я тебе підвезу,– сказав чоловік і став її поворочувати, щоб знати, що се таке є.
– Убий мене, Петре!-крикнула Оксана -Убий на сім місці: я за тебе буду бога молити.
– Та хто се такий? Щось я тебе не пізнаю.
– Убий Оксану! Роздави її п'ятою…
– Оксано, се ти? – крикнув Петро і відступився від неї, зчепив руки і, дивуючись, дивиться на неї…
І як йому було пізнати Оксану? Він знав її дівкою здоровою, повновидою, рум'яною, веселою, жартовливою; сьогодні розрядиться, а завтра ще лучче. А тепер, бачить, лежить перед ним щось худе та прехуде, сухе, бліде, замліле, аж почорніла на виду! Не одежа на ній, а старцеве лохмоття на ній, і голова покрита чорним-пречорним дірявим очіпком; лежить, не здужає устати і гірко плаче.
Добра Петрова душа! Кинувся до неї, підняв її, посадив і сам сів біля неї, розважав її, сам поплакав з нею, і як вона дуже випитувала про матір, чи жива вона і як живе, то він і розказав:
– Мати твоя, Оксано, жива, то що з того? Лучше б їй бог смерть послав! Ось що я тобі розкажу.
У той вечір, як ти… теє… то, як вже тебе не було, вона і не хопилася, лягла спати, думаючи, що ти нерано прийдеш. Як же вздріла уранці, що тебе нема і що ти не почувала дома, оттут вона вже не знала, що й робити! Побігла до сусіди на пораду, на провідки… через годину усе село загуло, що Оксани нема. Бідна твоя мати, і сказати не можна, як журилася, та усе ніхто не догадується, де ти дівалася. Ніхто не знав, щоб ти з ким із служазих любилася, а об копитанові й байдуже – ніхто й не думав. «Коли ж вона не за москалями побігла,– казали люди,– так або втопилася, абощо». Шукали і у ставку. Аж ось і вернувсь наш Кіндрат-таки; його підводу брали під салдатів, а він ночував у тім дворі у дядька, де й копитан на кватері стояв. Чує Кіндрат, що люди розказують, що копитан привіз з нашого села якусь дівку. Він, щоб подивитись, хто там така, чи не з дочок його хто, зирк у вікно… аж Оксана сидить у копитана на колінках і обніма його, й цілує, і веселенька, і весільні пісеньки собі ж приспівує… Правда ж сьому, Оксано? Було се?
Оксана похилила голову і втерла слізочки… Петро їй каже:
– Ну, дарма, се він так розказував. Він здивовався, та як не його діло, то й відійшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато і для своїх людей, і хазяїнам. І Кіндрат, каже, пив… Не плач, Оксано, і не соромся; я розказую, як він казав. Отто Кіндрат, вернувшись до Векли, та прямо їй і каже: «Не шукайте Оксани своєї: вона оттак і так, там і там…» Тут вже не знали, що з твоєю матір'ю і робити. Вона не заплакала, а тільки уся по-
Дерев'яніла… Стали її розважати, вона мовчить та все у куток пильно дивиться. Я там був і не відходив від неї.
Оксана хотіла щось сказати, дякуючи йому, та за слізьми не змогла.
– От мовчала-мовчала і усе дивиться так страшно на усіх, далі і заговорила таке, що й сказати не можна. То кричала, щоб ловили салдатів, що вкрали в неї душу, що вже в неї нема душі, що вже вона не чоловік, що вона колода, ні на що не потрібна. То помовчить, та й стане людей прохати до себе на весілля, що вона йде за копитана, і почне пов'язувати собі на голову що-небудь замість скиндячок, та й зведе весільних пісеньок… «А як,– каже,– приведу собі доцю Оксаночку, гарну та прегарну…» Та разом з серцем і крикне: «То я її за ніжки та об лавку. Уб'ю, гадюку, уб'ю, змію!… Вона з мене кров виссала, вона…»-та тут вже таке понесе, що не хочу тобі й розказувати, бо й так дуже плачеш…
– Годі ж, годі! Перестань! – казав Петро.-Слухай, що далі тобі буду розказувати. Страждала твоя мати так довго. Ми думали, що вона тронулась з ума; одначе сяк-так то молодиці, то знахурі відволодали її, прийшла вона до пам'яті… так що ж? Тут-то яке її лихо постигло! Тут і напали на неї наші п'явки! Зараз начальство з громадою присудили, як Векла є бездушная, і сина і приньмита нема й не буде, то землю її узяли у общественну і поділили начальники меж собою. Тут писар по книгам знайшов, що б то твій дідусь та його дідові та винен був п'ятдесят рублів, і об тім і бумагу читав перед громадою… а що громада зна? От і присудили ваш двір віддати писареві… от твоя мати і пішла у сусіди…
– Моя мати у сусідах? – крикнула Оксана, руки ламаючи.-Се я їй так наробила! -Та аж припала до землі, плачучи…
– Та як вийшла? Обібрана зовсім. То на ліки пішло, то брали добрі люди за якусь колись-то позичку, а то й підкрадали, так що Векла, з багатої на усе село, у чім стояла, у тім і перейшла до Миколи Штирі. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсім занапастили і звели її нінащо!… Хотів уступитись за неї… «Не руш,– сказала мені Векла,– бог з ними! Се мені нічогісінько! Коли Оксана так зробила, а вже люди… І нащо воно мені без неї? Помру і без худоби. Вона поїздить з копитаном, заробить багато грошей, у розкоші поживе, а я на смітті помру!…»
Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так і міри нема! Якби що, сама б на себе руки підняла, слухаючи, до якої біди довела вона матір. Петро сяк-так розважав її і став совітоватись, як їй до матері явитись; Оксана нічого того не слухала. «Піду,– каже,– просто до неї, як і помандрувала просто. Умру біля ніг її! Нехай що хоче, те й робить зо мною».
Петро довго сидів та усе думав, далі й каже: «Як тобі, Оксано, і у наше село явитись? Тебе засміють, закиркають, просвітку тобі не буде. Послухай мене. Сідай на мій віз, я тебе провезу до мого двора так, що ніхто й не побачить. Там знайду материну плахту, і свитину, і очіпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звінча, та тогді вже явимось і до матері. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а і у селі ніхто не посміє з тебе сміятись, бо ти вже будеш мужняя жона…»
Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!… Петре!… Ти не чоловік, ти янгол божий!… Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!… Що се ти здумав?… Чи достойна ж я того, щоб "ти й думав так? Як у твій чесний дом. що була богобоязлива сім'я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?…»
– Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна… ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру…
– Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу твоєї сім'ї й роду!… Я пропаща навіки! Хіба не бачиш онде й заробіток мій…
– Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матері сина!…
– Ось де моя слава,-сказала Оксана, і вийняла платочок з своєю косою, і показала Петрові.– Ось де вона! Ніхто не може її приставити до мене! Ніхто її не узяв у мене, я сама, своїми руками відрізала, як сама себе і погубила. Приставити її і вернути мою славу ніяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матері, коли ще допустить до себе, буду їй і сином, і дочкою, і робітницею, і кріпачкою. Буду ніч "і день робити, щоб її пропитувати за те добро, що через мене рішилась вона. А чужого віку не хочу заїдати, не хочу, щоб ти за свою добрість терпів через мене…
Що то вже довго уговорював її Петро, так вона нізащо не захотіла зробити по його думці, хоч зовсім бачила, що він дуже велике добро для неї і для матері робив. Не захотіла, щоб він її проводив через село і від сміху оборонив, нізащо не захотіла. «Як заробила, так буду й чути. Я ще й не сього достойна!»
Пожалковавши, поїхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пішла селом…
Перш усього зострілась з Оксаною молодиця, прежня її подруга. Придивилась і крикнула: «Так і е! Се Оксана. Мотре, дивись -Оксана йде!» Мотря собі: «Та Оксана ж, із заробітком!» Одна по одній – і пішли по усьому селу… тільки доходить сердешна Оксана до якого двора, дивиться – вже усі з хати вийшли, і дивуються на неї, і сміються з неї, і кричать: «А що? Погуляла за салдатами? Добула слави? Неси салдатченка матері на втіху. Чи байстрюком матері хвалиться йдеш? Не дивись на мене, паплюго!» Оттака їй честь була зо всіх дворів. А коли дівчата вийдуть дивитись на неї, то матері заганяють і лають, щоб і не дивилися па неї. «Вона,– кажуть,– не достойна того за своє мандрування за салдатами. Остидила усе село!» А ще пуше дітвора! Так ті, чувши усе від старших, так аж на вулицю вибігли, і за поли її сіпають, і кричать, і вже й приложили: «Салдатка йде, байстря несе… кир-кир-кир-кир!»
Оксано, Оксано! Чи ти се усе чуєш у тім же селі, де колись тільки вийдеш на вулицю, то усі вибігають против тебе, щоб хоть подивитись на тебе та позавидувати на твою красу; а коли, було, заговориш з ким, так і той радісінький, і усі збираються круг тебе, щоб послухати твоїх речей, шуток та вигадок. І що то: і самий престаренний дід і немощний, що, вивели його на вдвір'я та посадили на завалині, і той, як, було, проходиш мимо нього, то так пильно дивиться на тебе, так аж не втерпить і скаже: «От дівка – так так!» А тепер яка тобі честь!… Що то ще буде від матері?…
Серед такого величання йде сердешна Оксана, і куди йде, не зна, бо од стида і світу не бачить. Плакала б, так вже й сліз нема, так вже серце запеклось, що й сльозинки очі не пустять…
Сяк-так добрела через силу до Миколиної хати, де чула, що мати її живе. Скріпила серце, відчинила сіни, посадила хлопця долі, подумала, перехрестилась, відчинила хату, глядь – господи! Хто то лежить?… На полу, на рядні лежить старенька, худа-худа, як шкелет, жовта, бліда, очі запали, з-під старенького очіпка світить біле, сіде волосся;
вкрита стареньким кожушком і виставила руку, а рука суха-пресуха, як скіпка, і хоч спить, а стогне… «Хто се?– дума Оксана.-Чи не мати? -Так я ж не таку покинула її. Хоч вже й старенька була, та була повновида і ще не сіда… Та хто се?…» Стоїть як укопана… труситься… зовсім зомліти… Тут сльози аж до серця підступили… як побіжать річкою з очей… не здержалася, проговорила, хлипаючи: «Матіночко! Рід-нень-ка… Чи се ж ти?…» Стара лупнула очима, бистро подивилась на Оксану, а та аж за піл ухватилась – не встоїть на ногах… Стара заплющилась, вп'ять підняла очі і дуже пильно приглядалася; далі струснулась, стало їй дьоргати по лицю, глянула до бога, підняла руки… і тільки крикнула – ох!… Вже Оксана кинулася до ніг, достає їх, хвата, щоб поцілувати, а сама так і заливається слізьми… Векла (се вона й була) випручала ноги, піднялась і сіла на полу; труситься, до бога руки підводить, силкується щось сказати – і не промовить… Оксана лежить долі, аж підплива слізьми, потім стала навколішки, піймала руку материну, і хоч та віднімала, а вона таки держить та виціловує її… і собі не зможе слова промовити! Довго сього було; стара через силу і сказала:
– Що се ти "наробила з собою? – та сказала так тихенько та люб'язно; звісно, як мати.
Хлнпа Оксана, стоячи навколішках, і слова не скаже. Дух її захвачує.
– Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! – стала казати Векла і слов не збере. Далі, силкуючись, промовила: – Йди собі туди, куди від мене пішла. Нащо я тобі!
– Ох, мамочко!…– тільки й чуть від Оксани.
– Мені без тебе легше було… Я не можу на тебе дивитись… йди собі… коли здужаю… кликну тебе…
Оксана не встає…
– Мамо!… Бозя!…– Се Митрик, що покинула його мати у сінях, бачачи, що двері у хату відчинені, поліз-поліз, переліз через поріг, доліз до серед хати, сів, розглядав, глянув на образи та показує ручкою і белькоче: «Мамо!… Бозя!…»
Векла глянула на нього пильно, здригнула і питає дочки:
– Се воно?
– Воно» мамочко!
– Подай мені його.
Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матері і припала до ніг материних.
Векла, узявши дитину, дивилась на неї довго, перехрестила його: «Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Слава тобі, господи, що ти не звела його, не взяла нового гріха на душу».
Митрик, сидячи на руках у Векли, байдуже, що тут ро,-биться, усе ручкою показує на образи та усе, знай: «Мамо!… Бозя!… Бач…»
– Так, мій янголе божий! – сказала Векла, пригорнувши дитину до себе.– Так, бозя! Бог і сам проща грішників, і нам, грішним, велить прощать ворогам нашим… Устань, Оксано, йди до серця материного, будь моєю дитиною вп'ять.
Господи! і сказати не можна, що тут вже було меж ними, скільки вони плакали, обнімались… Оксана усе випитує матір, чи від щирого серця вона її прощає, бо сама собі не вірить від радості…
І увесь день на тім пройшов, що усе вони пестувалися… Стара Векла аж неначе здоровіша стала, і усе до бога, усе до бога, щоб і він так простив, як вона простила дочку свою.
Надвечір бачила Оксана, що Петро приходив до хазяїна і розпитував, що тут у них було, а до Векли й не заходив.
Увечері Оксана розказала матері усе: як спізналася з копитаном і як усе було, аж до посліднього часу. Векла усе пильно слухала, не раз сплакнула, слухаючи страждання Оксанино, а далі сказала: «Не було б сього нічого, якби ти мені попереду сказала, що полюбила копитана і з якою думкою. Я б тебе відвела від нього. Де таки сьому статись, щоб пан та узяв мужичку? Коли і явиться такий супостат і стане таке казати, то се на сміх, на погибель. А якби ти не гордилася та не думала, щоб бути за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і за Петра, що дуже мені у великій пригоді став без тебе, то було б усе не те… Ох, моя годинонька лихая!… Ну, та вже сказано, бог простить!… Будемо жити, неначе нічого і не було; і не спом'янемо нічим. А за копитана… нехай я буду молитись! Спасибі господу милосердному, що тобі на розум послав уклонитися од зла, що покинула єси свого урага, не подумала за ним таскатись, кинула усеє зло, прийшла до мене і дитину сохранила. Через се ти знайшла вп'ять моє серце. Годі ж, годі, не плач вже. Спочинь після такого турбовання. Завтра приньмемось за діло, як і попереду бувало».
От і справді, почали жити собі любенько. Векла чула, як селом осміяли її Оксану; чула і від Миколи, хазяїна, де жила, що не буде держати «мандрьохи», як усі узивали Оксану; так от зона і призвала і своїх хазяїнів, і ще декого з розумніших людей та й розказала їм про Оксанине страждання. От усі тут і розсудили, що се більш насильство було, чим своя охота.
Далі та далі, хоч де й побачать люди Оксану, то усе менш, усе менш сміються Оксані і усе менш прикладають прикладок. Бо насміялись, так вже й годі. Так Оксана-бо своє знала. Нікуди від матері ні на п'ядь і ні з ким вже нігде не водилась і не зналась. Одна собі у хаті сидить та робить; і матір зодяга і пропитує її, ніч і день рук не поклада. Тільки їй і проходки, що до церкви божої, та по воду, та куди роботу віднести.
Як обжилися трошки, тогді став Петро ходити до них; помагав їм де у чім і знай все своє товкував, щоб Оксана пішла за нього. Раз слухавши його довго, що він їй об сім казав, вона просила його, щоб ішов з нею. От і пішли, і прийшли на кладбище. От Оксана й каже:
– Петре, я завсегда знала твою добру душу; знала, що ти чесний і розумний чоловік. Мені тебе жалко було, що ти за мною убиваєшся, і я скоріш усіх пішла б за тебе, якби не явивсь… він, погубщик мій. Після сього, що я з собою зробила, я не достойна не тільки тебе, та й посліднього личмана. Тут, на батьковому гробові, де й сама колись лежатиму, закопала я свою славу, що показувала тобі, як ще йшла у село, свою дівочую косу, свою волю, до суду, до віку. Закопавши, поклялася: як не можна приставити знову моєї коси, так не можна мені стати достойною чесного чоловіка; не принесу нікому безчестя, не зав'яжу чужого віку, не остиджу ніякої сім'ї, не піду ні за кого. Петре, ти вбивавсь за мою матінку; як я згубила було її, ти не покинув її. Ти мене, як я у самій великій білі була, скрізь землю пішла б, ти не покинув мене на шляху, розважав мене, і як усі на мене напали, сміялись з мене, попрікали мені, плювали на мене й цурались мене, ти саме тоді хотів мене узяти, покрити мій стид і сором, увести мене меж чесних людей… Хто ж так зробив би, як не син моєї матері, брат мій рідний? Петре, будь мені братиком рідненьким! Не покинь мене, коли мене усі люди покинули! Прийми тут, де моя слава, де моя воля лежить, де й я колись лежатиму, прийми мою присягу, що не піду ні за тебе і ні за кого! Буду матері дочкою, якою колись була; буду сину матір'ю, поки… поки його батько… коли то ще не відцурається…
– Оксано! Жалко мені тебе рішатись, бо, бачить бог, і тепер тебе так люблю, як спершу полюбив. Хотів покрити твою славу, хотів показати людям, що вони неправедно осуждають; хотів бути батьком твойому сироті, бо на… нього нічого сподіватись. Коли, кажеш, хочеш бути дочкою, якою й була, так у сім ділі послухаймо матері: як вона скаже, так нехай і буде.
Подумавши, Оксана сказала: «Нехай буде, як мати скаже». От і пішли додому.
Мати вислухала Петра, потім вислухала і Оксану і сказала: «Петре, велика твоя душа! Бог тобі нехай відплатить за усе, що робив для нас і що тепер хочеш робити. Дяки нашої тобі мало! Дуже б я сього хотіла, щоб ще на свойому віку побачити моєї Оксаночки славу покритою; та що ж робити? Оксана правду каже. Ти молод чоловік, ти ще не знаєш, що можуть зробити людські речі… Хоч по капельці дощик крапа на камінь, а таки проїсть його; так і тут. Стануть говорити, товкувати, судити; ти се усе чуєш; попереду тобі нічого; а далі станеш прислухатись, думати, передумувати; далі й повіриш і станеш жалкувати, що узяв таку… зненавидиш її… А яка її доля тогді вже буде? Тепер яка єсть вона, одним одна душею, усе перестражда, усе перетерпить. Так, Петре! Правда, бачу, Оксанина. Будь же братиком, не покинь її з сиріткою, як я вмру, а мені будь таким, як я і до сього часу тебе бачу і благословляю тебе за се».
– Матінко рідная! – поклонивсь аж у ноги Петро і каже: – Прийми ж мене, сироту, у свою сім'ю. Благослови мене, як сина! Не цурайтеся мене і не бороніть мені содержати вас. Сестро Оксано! Уручи ж мені твого хлопця. Я приньмаю його замість сина. Як ти присягалася своєю славою, так і я от перед матір'ю заприсягаюсь, що не оженюсь ніколи. Після мене він наслідує і мою худобу. Благослови, мамо!
Векла поблагословила їх усіх і віддала Митрика Петрові руками і сказала: «Нехай же він буде Митро Зав'яжи-світ, бо він нам усім зав'язав світ».
Так і почали хлопця звати і у сільські списки так його записали. Векла з дочкою не мали ні у чім нужди: Петро їм помагав і усім поділявся. Сяк-так зібралися, купили двір і жили собі, хвалячи бога милосердного.
Раз, так вже годів через п'ять після того, як се діялось, убіг у хату Митрик і кричить до Оксани: «Мамо, мамо, а в мене є біленький шажок! Ось бач!» І показує гривеник.
– А хто се тобі, сину, дав? – пита Оксана.
– Пан дав,– каже.
– Який же там пан?
– А ось який,– каже вже Петро, що увійшов за ним у хату.– Копитан.
Оксана так і поблідла, і затрусилась.
– Та не лякайтесь, а слухайте, що було,– казав Петро.– Дивлюсь, на станніоннім дворі, що біля мене, стоїть бричка і ходить по двору таке, мов наш копитан. Я підійшов ближче… дивлюсь… він і є. Я подумав, що з нього буде? Покликав Митрика та і йду у хату, буцім до смотрителя, а він мене і зопинив:
– Се твой мальчик? – каже.
– Нєту, ваше благородіє,– кажу я,– се копитанський.– Так прямо і відрізав.
– Как копитанський? – аж скрикнув і підійшов до
хлопця.
– Так, ваше благородіє,– кажу,– команда стояла тут, так копитан зманув у нас дівку, Оксану. Так вона утекла від нього і принесла сього хлопчика.
– Так сто єйо син? Да, мошенник, какой бойкий,– та узяв його за чубчик і поскуб легенько, та й каже: – Так она-таки дійшла назад? А мені сказали, што она із сином утопилась.
– Ні, ваше благородіє,– сказав я,– прийшла сюди і живеть тут у великій бідності…
– Виш, как мене обманули,– каже.– О, да плут будеть мальчик. Увесь у меня.
Тут ще подьоргав його то за ухо, то за чубчик, а далі вийняв гривеник, та й дав хлопцеві, і каже: «На, отдай матері, штоб тобі орішков купила». А сам сів у бричку і поїхав.
Так розказував Петро.
Оксана узяла гривеник, звела очі до бога і кинула той гривеник у вікно, аж геть на вулицю, де діти грались; обняла Митрика і гірко-гірко заплакала…
Утреня роса та вітерець дмухнув на неї – от вона отямилася… дивиться– і не зна, де вона. А дитинятко лазить по ній та усе, що вміє, те й белькоче: «Мамо!… Бозя!…» Тут Оксана згадала, що вона мала зробити. Згадала – і мороз по ній так і пройшов… уздріла ямку, що було для своєї дитини викопала, разом скочила, ухопила дитину на руки і як стріла побігла від того місця і, відбігши, кинулась навколішки, положила дитину і стала богу молитись щиро, і поклони бити, і обіщуватись, що нізащо вже не зробить ніякого худа дитині, донесе його додому і, коли мати його не благословить і відкине від себе, і хоч усе село гнушатиметься його і байстрюком дражнитимуть, хоч що б то не було їй за дитину, вона його не покине, вигодує його і до розуму доведеть. А далі й каже: «Коли я не вміла бути дочкою, так буду матір'ю!» – і стала вп'ять молитися і бога прохати, щоб простив їй сей тяжкий, смертельний гріх, що вона хотіла зробити над дитиною. Тільки що, помолячись, стала уставати, тут якраз сонечко зійшло, та так ясно і так пречисто… Оксані стало на душі трошки веселіше, утерла сльози, поснідала трошки, дала й дитині папки, завернула його, пригорнула його до серця, де в неї лежала у платочку дівоча її коса, і пішла з своєю думкою, часто здихаючи, і усе з дитиною розмовляла: «Бозя! Мамо!» А Митрик щебетав за нею, сміявсь, ловлячи її сльози, що так на нього капали, та й Заснув собі.
Довго того розказувати, як наша сердешна Оксана з своїм Митриком пробиралась через усі міста до свого села. Часом добрий чоловік лучався і підвозив її, а більш того, що йшла. Рук не чула, несучи дитину, ноги дуже боліли від ходьби; де випросить чого з'їсти, а де й нічого не дадуть, то й голодувала часто, зоставляючи дитині і послідню крихту. От вже доходить, вже усе ближче, усе ближче до свого села… а серце тільки тьох-тьох! а на серці, так бог зна які думки! Як вона явиться матері?… Що мати скаже їй? Ще то чи жива мати?… Горечко їй тяжке!
Скільки вона там ішла, і як вже йшла, а таки дійшла. Ось верстов з десяток зосталося до свого села. Дума собі: «Хоч і нерано вже, а як поспішу востаннє, то хоч смерком, а таки добреду додому…» Як же в неї одна думка, що як то вона побачиться з матір'ю… або знайде вже її на кладбиші; так йде, і ноги не йдуть, і спотикається, і становиться, вп'ять піде, дрижить усім тілом, у горлі засиха, де найде водицю, промочить смажні уста, вп'ять піде… дух їй захвачує, нездужа, сяде, чи віддохне хоч трохи, чи ні, вп'ять скочить, вп'ять піде і вп'ять ненадовго… та так і опізнилась. Полуношна зірка зійшла, а вона ще далеко від села. Дибала-дибала, знемоглась зовсім; стало сіріти, забачила, що маячить їх церква, вона так і впала навколішки… «Церква свята! Я увіходила у неї чиста і непорочна. Чи достойна ж буду стати у ній з своїми гріхами!» І що-то вже плакала, стоячи там та молячись… Глянула, що землю змочила слізьми, от і каже: «От який ралець принесла я на родиму землю… Недовго буду я тебе сквернити, ступаючи по тобі!… Не зступляйся передо мною! Прийми грішне тіло в себе по смерті, хоч за те, що буду тебе рано й вечір слізьми поливати!…»
Посилкувалась, щоб устати, не змогла, тут на дорозі і припала, стогнучи й плачучи.
Обвидніло. Йде чоловік дорогою у село. Бачить, щось лежить на дорозі… підійшов ближче – жінка з дитиною, мабуть, недужа; лежить, плаче, стогне і руки лама. «Чого ти тут, молодице, на шляху лягла?» – питається чоловік.
Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно… «Ох, господи!» – крикнула, обернулась ік землі, заплакала навзрид і каже: «Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!…»
– Та що ти таке? Чи недужа, чи що?
Оксана не каже нічого, тільки гірко плаче.
– Та ну-бо, коли недужа, то я тебе підвезу,– сказав чоловік і став її поворочувати, щоб знати, що се таке є.
– Убий мене, Петре!-крикнула Оксана -Убий на сім місці: я за тебе буду бога молити.
– Та хто се такий? Щось я тебе не пізнаю.
– Убий Оксану! Роздави її п'ятою…
– Оксано, се ти? – крикнув Петро і відступився від неї, зчепив руки і, дивуючись, дивиться на неї…
І як йому було пізнати Оксану? Він знав її дівкою здоровою, повновидою, рум'яною, веселою, жартовливою; сьогодні розрядиться, а завтра ще лучче. А тепер, бачить, лежить перед ним щось худе та прехуде, сухе, бліде, замліле, аж почорніла на виду! Не одежа на ній, а старцеве лохмоття на ній, і голова покрита чорним-пречорним дірявим очіпком; лежить, не здужає устати і гірко плаче.
Добра Петрова душа! Кинувся до неї, підняв її, посадив і сам сів біля неї, розважав її, сам поплакав з нею, і як вона дуже випитувала про матір, чи жива вона і як живе, то він і розказав:
– Мати твоя, Оксано, жива, то що з того? Лучше б їй бог смерть послав! Ось що я тобі розкажу.
У той вечір, як ти… теє… то, як вже тебе не було, вона і не хопилася, лягла спати, думаючи, що ти нерано прийдеш. Як же вздріла уранці, що тебе нема і що ти не почувала дома, оттут вона вже не знала, що й робити! Побігла до сусіди на пораду, на провідки… через годину усе село загуло, що Оксани нема. Бідна твоя мати, і сказати не можна, як журилася, та усе ніхто не догадується, де ти дівалася. Ніхто не знав, щоб ти з ким із служазих любилася, а об копитанові й байдуже – ніхто й не думав. «Коли ж вона не за москалями побігла,– казали люди,– так або втопилася, абощо». Шукали і у ставку. Аж ось і вернувсь наш Кіндрат-таки; його підводу брали під салдатів, а він ночував у тім дворі у дядька, де й копитан на кватері стояв. Чує Кіндрат, що люди розказують, що копитан привіз з нашого села якусь дівку. Він, щоб подивитись, хто там така, чи не з дочок його хто, зирк у вікно… аж Оксана сидить у копитана на колінках і обніма його, й цілує, і веселенька, і весільні пісеньки собі ж приспівує… Правда ж сьому, Оксано? Було се?
Оксана похилила голову і втерла слізочки… Петро їй каже:
– Ну, дарма, се він так розказував. Він здивовався, та як не його діло, то й відійшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато і для своїх людей, і хазяїнам. І Кіндрат, каже, пив… Не плач, Оксано, і не соромся; я розказую, як він казав. Отто Кіндрат, вернувшись до Векли, та прямо їй і каже: «Не шукайте Оксани своєї: вона оттак і так, там і там…» Тут вже не знали, що з твоєю матір'ю і робити. Вона не заплакала, а тільки уся по-
Дерев'яніла… Стали її розважати, вона мовчить та все у куток пильно дивиться. Я там був і не відходив від неї.
Оксана хотіла щось сказати, дякуючи йому, та за слізьми не змогла.
– От мовчала-мовчала і усе дивиться так страшно на усіх, далі і заговорила таке, що й сказати не можна. То кричала, щоб ловили салдатів, що вкрали в неї душу, що вже в неї нема душі, що вже вона не чоловік, що вона колода, ні на що не потрібна. То помовчить, та й стане людей прохати до себе на весілля, що вона йде за копитана, і почне пов'язувати собі на голову що-небудь замість скиндячок, та й зведе весільних пісеньок… «А як,– каже,– приведу собі доцю Оксаночку, гарну та прегарну…» Та разом з серцем і крикне: «То я її за ніжки та об лавку. Уб'ю, гадюку, уб'ю, змію!… Вона з мене кров виссала, вона…»-та тут вже таке понесе, що не хочу тобі й розказувати, бо й так дуже плачеш…
– Годі ж, годі! Перестань! – казав Петро.-Слухай, що далі тобі буду розказувати. Страждала твоя мати так довго. Ми думали, що вона тронулась з ума; одначе сяк-так то молодиці, то знахурі відволодали її, прийшла вона до пам'яті… так що ж? Тут-то яке її лихо постигло! Тут і напали на неї наші п'явки! Зараз начальство з громадою присудили, як Векла є бездушная, і сина і приньмита нема й не буде, то землю її узяли у общественну і поділили начальники меж собою. Тут писар по книгам знайшов, що б то твій дідусь та його дідові та винен був п'ятдесят рублів, і об тім і бумагу читав перед громадою… а що громада зна? От і присудили ваш двір віддати писареві… от твоя мати і пішла у сусіди…
– Моя мати у сусідах? – крикнула Оксана, руки ламаючи.-Се я їй так наробила! -Та аж припала до землі, плачучи…
– Та як вийшла? Обібрана зовсім. То на ліки пішло, то брали добрі люди за якусь колись-то позичку, а то й підкрадали, так що Векла, з багатої на усе село, у чім стояла, у тім і перейшла до Миколи Штирі. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсім занапастили і звели її нінащо!… Хотів уступитись за неї… «Не руш,– сказала мені Векла,– бог з ними! Се мені нічогісінько! Коли Оксана так зробила, а вже люди… І нащо воно мені без неї? Помру і без худоби. Вона поїздить з копитаном, заробить багато грошей, у розкоші поживе, а я на смітті помру!…»
Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так і міри нема! Якби що, сама б на себе руки підняла, слухаючи, до якої біди довела вона матір. Петро сяк-так розважав її і став совітоватись, як їй до матері явитись; Оксана нічого того не слухала. «Піду,– каже,– просто до неї, як і помандрувала просто. Умру біля ніг її! Нехай що хоче, те й робить зо мною».
Петро довго сидів та усе думав, далі й каже: «Як тобі, Оксано, і у наше село явитись? Тебе засміють, закиркають, просвітку тобі не буде. Послухай мене. Сідай на мій віз, я тебе провезу до мого двора так, що ніхто й не побачить. Там знайду материну плахту, і свитину, і очіпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звінча, та тогді вже явимось і до матері. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а і у селі ніхто не посміє з тебе сміятись, бо ти вже будеш мужняя жона…»
Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!… Петре!… Ти не чоловік, ти янгол божий!… Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!… Що се ти здумав?… Чи достойна ж я того, щоб "ти й думав так? Як у твій чесний дом. що була богобоязлива сім'я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?…»
– Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна… ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру…
– Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу твоєї сім'ї й роду!… Я пропаща навіки! Хіба не бачиш онде й заробіток мій…
– Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матері сина!…
– Ось де моя слава,-сказала Оксана, і вийняла платочок з своєю косою, і показала Петрові.– Ось де вона! Ніхто не може її приставити до мене! Ніхто її не узяв у мене, я сама, своїми руками відрізала, як сама себе і погубила. Приставити її і вернути мою славу ніяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матері, коли ще допустить до себе, буду їй і сином, і дочкою, і робітницею, і кріпачкою. Буду ніч "і день робити, щоб її пропитувати за те добро, що через мене рішилась вона. А чужого віку не хочу заїдати, не хочу, щоб ти за свою добрість терпів через мене…
Що то вже довго уговорював її Петро, так вона нізащо не захотіла зробити по його думці, хоч зовсім бачила, що він дуже велике добро для неї і для матері робив. Не захотіла, щоб він її проводив через село і від сміху оборонив, нізащо не захотіла. «Як заробила, так буду й чути. Я ще й не сього достойна!»
Пожалковавши, поїхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пішла селом…
Перш усього зострілась з Оксаною молодиця, прежня її подруга. Придивилась і крикнула: «Так і е! Се Оксана. Мотре, дивись -Оксана йде!» Мотря собі: «Та Оксана ж, із заробітком!» Одна по одній – і пішли по усьому селу… тільки доходить сердешна Оксана до якого двора, дивиться – вже усі з хати вийшли, і дивуються на неї, і сміються з неї, і кричать: «А що? Погуляла за салдатами? Добула слави? Неси салдатченка матері на втіху. Чи байстрюком матері хвалиться йдеш? Не дивись на мене, паплюго!» Оттака їй честь була зо всіх дворів. А коли дівчата вийдуть дивитись на неї, то матері заганяють і лають, щоб і не дивилися па неї. «Вона,– кажуть,– не достойна того за своє мандрування за салдатами. Остидила усе село!» А ще пуше дітвора! Так ті, чувши усе від старших, так аж на вулицю вибігли, і за поли її сіпають, і кричать, і вже й приложили: «Салдатка йде, байстря несе… кир-кир-кир-кир!»
Оксано, Оксано! Чи ти се усе чуєш у тім же селі, де колись тільки вийдеш на вулицю, то усі вибігають против тебе, щоб хоть подивитись на тебе та позавидувати на твою красу; а коли, було, заговориш з ким, так і той радісінький, і усі збираються круг тебе, щоб послухати твоїх речей, шуток та вигадок. І що то: і самий престаренний дід і немощний, що, вивели його на вдвір'я та посадили на завалині, і той, як, було, проходиш мимо нього, то так пильно дивиться на тебе, так аж не втерпить і скаже: «От дівка – так так!» А тепер яка тобі честь!… Що то ще буде від матері?…
Серед такого величання йде сердешна Оксана, і куди йде, не зна, бо од стида і світу не бачить. Плакала б, так вже й сліз нема, так вже серце запеклось, що й сльозинки очі не пустять…
Сяк-так добрела через силу до Миколиної хати, де чула, що мати її живе. Скріпила серце, відчинила сіни, посадила хлопця долі, подумала, перехрестилась, відчинила хату, глядь – господи! Хто то лежить?… На полу, на рядні лежить старенька, худа-худа, як шкелет, жовта, бліда, очі запали, з-під старенького очіпка світить біле, сіде волосся;
вкрита стареньким кожушком і виставила руку, а рука суха-пресуха, як скіпка, і хоч спить, а стогне… «Хто се?– дума Оксана.-Чи не мати? -Так я ж не таку покинула її. Хоч вже й старенька була, та була повновида і ще не сіда… Та хто се?…» Стоїть як укопана… труситься… зовсім зомліти… Тут сльози аж до серця підступили… як побіжать річкою з очей… не здержалася, проговорила, хлипаючи: «Матіночко! Рід-нень-ка… Чи се ж ти?…» Стара лупнула очима, бистро подивилась на Оксану, а та аж за піл ухватилась – не встоїть на ногах… Стара заплющилась, вп'ять підняла очі і дуже пильно приглядалася; далі струснулась, стало їй дьоргати по лицю, глянула до бога, підняла руки… і тільки крикнула – ох!… Вже Оксана кинулася до ніг, достає їх, хвата, щоб поцілувати, а сама так і заливається слізьми… Векла (се вона й була) випручала ноги, піднялась і сіла на полу; труситься, до бога руки підводить, силкується щось сказати – і не промовить… Оксана лежить долі, аж підплива слізьми, потім стала навколішки, піймала руку материну, і хоч та віднімала, а вона таки держить та виціловує її… і собі не зможе слова промовити! Довго сього було; стара через силу і сказала:
– Що се ти "наробила з собою? – та сказала так тихенько та люб'язно; звісно, як мати.
Хлнпа Оксана, стоячи навколішках, і слова не скаже. Дух її захвачує.
– Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! – стала казати Векла і слов не збере. Далі, силкуючись, промовила: – Йди собі туди, куди від мене пішла. Нащо я тобі!
– Ох, мамочко!…– тільки й чуть від Оксани.
– Мені без тебе легше було… Я не можу на тебе дивитись… йди собі… коли здужаю… кликну тебе…
Оксана не встає…
– Мамо!… Бозя!…– Се Митрик, що покинула його мати у сінях, бачачи, що двері у хату відчинені, поліз-поліз, переліз через поріг, доліз до серед хати, сів, розглядав, глянув на образи та показує ручкою і белькоче: «Мамо!… Бозя!…»
Векла глянула на нього пильно, здригнула і питає дочки:
– Се воно?
– Воно» мамочко!
– Подай мені його.
Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матері і припала до ніг материних.
Векла, узявши дитину, дивилась на неї довго, перехрестила його: «Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Слава тобі, господи, що ти не звела його, не взяла нового гріха на душу».
Митрик, сидячи на руках у Векли, байдуже, що тут ро,-биться, усе ручкою показує на образи та усе, знай: «Мамо!… Бозя!… Бач…»
– Так, мій янголе божий! – сказала Векла, пригорнувши дитину до себе.– Так, бозя! Бог і сам проща грішників, і нам, грішним, велить прощать ворогам нашим… Устань, Оксано, йди до серця материного, будь моєю дитиною вп'ять.
Господи! і сказати не можна, що тут вже було меж ними, скільки вони плакали, обнімались… Оксана усе випитує матір, чи від щирого серця вона її прощає, бо сама собі не вірить від радості…
І увесь день на тім пройшов, що усе вони пестувалися… Стара Векла аж неначе здоровіша стала, і усе до бога, усе до бога, щоб і він так простив, як вона простила дочку свою.
Надвечір бачила Оксана, що Петро приходив до хазяїна і розпитував, що тут у них було, а до Векли й не заходив.
Увечері Оксана розказала матері усе: як спізналася з копитаном і як усе було, аж до посліднього часу. Векла усе пильно слухала, не раз сплакнула, слухаючи страждання Оксанино, а далі сказала: «Не було б сього нічого, якби ти мені попереду сказала, що полюбила копитана і з якою думкою. Я б тебе відвела від нього. Де таки сьому статись, щоб пан та узяв мужичку? Коли і явиться такий супостат і стане таке казати, то се на сміх, на погибель. А якби ти не гордилася та не думала, щоб бути за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і за Петра, що дуже мені у великій пригоді став без тебе, то було б усе не те… Ох, моя годинонька лихая!… Ну, та вже сказано, бог простить!… Будемо жити, неначе нічого і не було; і не спом'янемо нічим. А за копитана… нехай я буду молитись! Спасибі господу милосердному, що тобі на розум послав уклонитися од зла, що покинула єси свого урага, не подумала за ним таскатись, кинула усеє зло, прийшла до мене і дитину сохранила. Через се ти знайшла вп'ять моє серце. Годі ж, годі, не плач вже. Спочинь після такого турбовання. Завтра приньмемось за діло, як і попереду бувало».
От і справді, почали жити собі любенько. Векла чула, як селом осміяли її Оксану; чула і від Миколи, хазяїна, де жила, що не буде держати «мандрьохи», як усі узивали Оксану; так от зона і призвала і своїх хазяїнів, і ще декого з розумніших людей та й розказала їм про Оксанине страждання. От усі тут і розсудили, що се більш насильство було, чим своя охота.
Далі та далі, хоч де й побачать люди Оксану, то усе менш, усе менш сміються Оксані і усе менш прикладають прикладок. Бо насміялись, так вже й годі. Так Оксана-бо своє знала. Нікуди від матері ні на п'ядь і ні з ким вже нігде не водилась і не зналась. Одна собі у хаті сидить та робить; і матір зодяга і пропитує її, ніч і день рук не поклада. Тільки їй і проходки, що до церкви божої, та по воду, та куди роботу віднести.
Як обжилися трошки, тогді став Петро ходити до них; помагав їм де у чім і знай все своє товкував, щоб Оксана пішла за нього. Раз слухавши його довго, що він їй об сім казав, вона просила його, щоб ішов з нею. От і пішли, і прийшли на кладбище. От Оксана й каже:
– Петре, я завсегда знала твою добру душу; знала, що ти чесний і розумний чоловік. Мені тебе жалко було, що ти за мною убиваєшся, і я скоріш усіх пішла б за тебе, якби не явивсь… він, погубщик мій. Після сього, що я з собою зробила, я не достойна не тільки тебе, та й посліднього личмана. Тут, на батьковому гробові, де й сама колись лежатиму, закопала я свою славу, що показувала тобі, як ще йшла у село, свою дівочую косу, свою волю, до суду, до віку. Закопавши, поклялася: як не можна приставити знову моєї коси, так не можна мені стати достойною чесного чоловіка; не принесу нікому безчестя, не зав'яжу чужого віку, не остиджу ніякої сім'ї, не піду ні за кого. Петре, ти вбивавсь за мою матінку; як я згубила було її, ти не покинув її. Ти мене, як я у самій великій білі була, скрізь землю пішла б, ти не покинув мене на шляху, розважав мене, і як усі на мене напали, сміялись з мене, попрікали мені, плювали на мене й цурались мене, ти саме тоді хотів мене узяти, покрити мій стид і сором, увести мене меж чесних людей… Хто ж так зробив би, як не син моєї матері, брат мій рідний? Петре, будь мені братиком рідненьким! Не покинь мене, коли мене усі люди покинули! Прийми тут, де моя слава, де моя воля лежить, де й я колись лежатиму, прийми мою присягу, що не піду ні за тебе і ні за кого! Буду матері дочкою, якою колись була; буду сину матір'ю, поки… поки його батько… коли то ще не відцурається…
– Оксано! Жалко мені тебе рішатись, бо, бачить бог, і тепер тебе так люблю, як спершу полюбив. Хотів покрити твою славу, хотів показати людям, що вони неправедно осуждають; хотів бути батьком твойому сироті, бо на… нього нічого сподіватись. Коли, кажеш, хочеш бути дочкою, якою й була, так у сім ділі послухаймо матері: як вона скаже, так нехай і буде.
Подумавши, Оксана сказала: «Нехай буде, як мати скаже». От і пішли додому.
Мати вислухала Петра, потім вислухала і Оксану і сказала: «Петре, велика твоя душа! Бог тобі нехай відплатить за усе, що робив для нас і що тепер хочеш робити. Дяки нашої тобі мало! Дуже б я сього хотіла, щоб ще на свойому віку побачити моєї Оксаночки славу покритою; та що ж робити? Оксана правду каже. Ти молод чоловік, ти ще не знаєш, що можуть зробити людські речі… Хоч по капельці дощик крапа на камінь, а таки проїсть його; так і тут. Стануть говорити, товкувати, судити; ти се усе чуєш; попереду тобі нічого; а далі станеш прислухатись, думати, передумувати; далі й повіриш і станеш жалкувати, що узяв таку… зненавидиш її… А яка її доля тогді вже буде? Тепер яка єсть вона, одним одна душею, усе перестражда, усе перетерпить. Так, Петре! Правда, бачу, Оксанина. Будь же братиком, не покинь її з сиріткою, як я вмру, а мені будь таким, як я і до сього часу тебе бачу і благословляю тебе за се».
– Матінко рідная! – поклонивсь аж у ноги Петро і каже: – Прийми ж мене, сироту, у свою сім'ю. Благослови мене, як сина! Не цурайтеся мене і не бороніть мені содержати вас. Сестро Оксано! Уручи ж мені твого хлопця. Я приньмаю його замість сина. Як ти присягалася своєю славою, так і я от перед матір'ю заприсягаюсь, що не оженюсь ніколи. Після мене він наслідує і мою худобу. Благослови, мамо!
Векла поблагословила їх усіх і віддала Митрика Петрові руками і сказала: «Нехай же він буде Митро Зав'яжи-світ, бо він нам усім зав'язав світ».
Так і почали хлопця звати і у сільські списки так його записали. Векла з дочкою не мали ні у чім нужди: Петро їм помагав і усім поділявся. Сяк-так зібралися, купили двір і жили собі, хвалячи бога милосердного.
Раз, так вже годів через п'ять після того, як се діялось, убіг у хату Митрик і кричить до Оксани: «Мамо, мамо, а в мене є біленький шажок! Ось бач!» І показує гривеник.
– А хто се тобі, сину, дав? – пита Оксана.
– Пан дав,– каже.
– Який же там пан?
– А ось який,– каже вже Петро, що увійшов за ним у хату.– Копитан.
Оксана так і поблідла, і затрусилась.
– Та не лякайтесь, а слухайте, що було,– казав Петро.– Дивлюсь, на станніоннім дворі, що біля мене, стоїть бричка і ходить по двору таке, мов наш копитан. Я підійшов ближче… дивлюсь… він і є. Я подумав, що з нього буде? Покликав Митрика та і йду у хату, буцім до смотрителя, а він мене і зопинив:
– Се твой мальчик? – каже.
– Нєту, ваше благородіє,– кажу я,– се копитанський.– Так прямо і відрізав.
– Как копитанський? – аж скрикнув і підійшов до
хлопця.
– Так, ваше благородіє,– кажу,– команда стояла тут, так копитан зманув у нас дівку, Оксану. Так вона утекла від нього і принесла сього хлопчика.
– Так сто єйо син? Да, мошенник, какой бойкий,– та узяв його за чубчик і поскуб легенько, та й каже: – Так она-таки дійшла назад? А мені сказали, што она із сином утопилась.
– Ні, ваше благородіє,– сказав я,– прийшла сюди і живеть тут у великій бідності…
– Виш, как мене обманули,– каже.– О, да плут будеть мальчик. Увесь у меня.
Тут ще подьоргав його то за ухо, то за чубчик, а далі вийняв гривеник, та й дав хлопцеві, і каже: «На, отдай матері, штоб тобі орішков купила». А сам сів у бричку і поїхав.
Так розказував Петро.
Оксана узяла гривеник, звела очі до бога і кинула той гривеник у вікно, аж геть на вулицю, де діти грались; обняла Митрика і гірко-гірко заплакала…