Страница:
Той, що підійшов, звично вмостився за столом, мигцем примружившись на повчальний стінопис, де худий, як обтягнутий коричневою шкірою скелет, біс зі зрізаною ногою, тягнув палець до напівголого, з напівзакоченими очима індиферентного праведника, що погрожував тому вчительським перстом…
– Слідчий прокуратури Володимир Бойко, – не надто жваво, скоріше вповільнено-суворо відрекомендувався він тезкові, немов понуро підраховував подумки, як скоро біс зрозуміє, що зло не можна зупинити гордим пальцем, а праведник, запанікувавши, почне дзвонити в міліцію. – Ви перший виявили…
– Я. Вона студентка педагогічного, ця дівчина? – нервово перебив його Володимир Сергійович.
– Ви знаєте її? – насторожився слідчий.
– Ні. Але в мене дочка там навчається. На четвертому курсі. На історика!
– На четвертому курсі історичного? – в занадто великих очах чоловіка загорівся небезпечний інтерес. – У такому разі, можливо, ви знаєте Риту Боєць? Судячи з усього, вона однокурсниця вашої дочки.
– Чого це ви так вирішили? – Тривога Сергійовича наростала.
– Ми знайшли її сумку. У ній був студентський квиток і залікова книжка.
– О Боже! – похололо всередині. – Боже милостивий! Ні!
Смерть, і без того жахлива та безбожна, виявилася такою близькою, що пробігла зовсім поряд від найдорожчої на землі істоти – його Мурзика, Марійки! Марійки, що втекла сьогодні вночі раптом, – невідомо куди.
– Це дігери! – поривчасто нахилився Сергійович, простягаючи до тезка руку, ніби маючи намір схопити того за рукав. – Я вашим говорив. Дві ночі підряд, у цьому самому місці. І Кирилівські відкриті! А про ці печери самі знаєте, що базікають…
– Що саме? – жваво уточнив слідчий.
– Та чого тільки не придумують! Що нечисто там. І сунутися туди не можна, бо вони ніби просто до пекла ведуть. У Києві ж під землею печер багато, і про кожну своя байка є. Про цю – така.
– Це не байка, – звів брови слідчий Бойко, дивлячись на Сергійовича впритул очима, що здавалися нереальними. – Для когось це зовсім не байка. Якийсь божевільний вірить у неї так сильно, що вбиває людей. Це ритуальне жертвопринесення. Вони – не дігери, а сатаністи. Ваша дочка знала про рід ваших занять? – запитав він різко.
І Володимир Сергійович угадав: тезко вже підозрює його Марійку, а заразом і його самого. Проте все ж не відчув відторгнення. Суворий клинопис складок на лобі Володимира Бойка, вимогливі та вперті вузькі губи й напружений пошук у занадто великих його очах переконували: той – нормальний мужик. Серйозний. І не підлий, видно.
– Про аварію? Та ні, звідки? Тобто вранці знала, звичайно, – відповів Володимир Сергійович чесно. – А вночі? Та я й не мав тут бути, у мене вихідний. Просто попросив, аби коли що, хлопці мені подзвонили.
– Так-так, – кивнув Бойко, мабуть, уже повідомлений про зміст свідчень колег Сергійовича. – Але що, власне, змусило вас припустити, що аварія може статися вдруге?
– Та те, що я серцем відчуваю, не так щось! – закричав Сергійович. – Не так щось із трубами! Не могло нові труби без причини всі разом прорвати! Ми ще вранці з Колею, другом моїм, балакали, що треба в міліцію повідомити.
– Ви вважаєте, хтось пошкодив їх навмисно?
– Не схоже, – скривився Володимир Сергійович. – Слідів сокири або чогось такого немає. Тільки дивно це, і від цього ще дивніше!
– Більш ніж дивно, – підтвердив його співрозмовник неприязно і значущо. І якщо неприязнь явно стосувалася самої «більш ніж дивної» ситуації, значущість, безумовно, адресувалася «свідкові, який виявив» і «відчував серцем». – А ваша дочка, – знову перевів він розмову на Марійку, – ніколи не згадувала когось із ініціалами М. К.?
– М. К.? – стурбовано перепитав Марійчин батько. – Знайомі ж бо літери. Вони у нас по будинку на усіх папірцях намальовані. Ви ж знаєте молодих дівчаток: закохаються, і давай сердечка з ініціалами малювати. Тільки Марійка моя тут ні при чому! – з натиском пояснив Володимир. – Якщо ви хилите, що вона якось у цьому страхітті замішана…
– Ні, ні, – хитнув головою тезко. – Я цілком можу допустити, що це лише випадковий збіг. Але ви не повірите, якщо я розповім вам, скільки разів за мою багаторічну практику саме найвипадковіший і найбезглуздіший збіг допомагав розкриттю злочину… Чи, навпаки, коштував людям життя. І мені дуже не хотілося б, аби на цьому самому місці, – показав він туди, де, затулений від них стіною, лежав накритий простирадлом труп молодої та гарної дівчини, яка вже ніколи не стане старою, – завтра опинилася ваша дочка.
– Та звідки ви взагалі це М.К. взяли?! – розсердився Марійчин батько, обурений його вбивчим припущенням.
– Хтось зазвав її сюди. Запискою, – суворо відрубав той. – Вона була підписана ініціалами…
– Зрозумів. його прізвище Красавицький, – рішуче оголосив Володимир Ковальов. – Імені не пам’ятаю. Марійка мені якось призналася, таємно від матері. Тільки нічого в неї з ним немає! Самі охи та ахи. А він навіть її не помічає. Моя дочка… Загалом, вона не з тих, хто хлопцям подобається. На жаль.
– У цьому випадку це може бути і на щастя, – сказав слідчий.
І прикусивши вузьку і бліду губу, похмуро подивився нереальними очима на напівстертого ангела Апокаліпсису, що згортав небо в сувій на стіні над ними.
Вона завжди прокидалася відразу, не витрачаючи ні миті на те, щоб відокремити сни від дійсності, згадати, хто вона така, чого хоче, що було вчора і чекає на неї сьогодні. І тепер відразу ж усвідомила катастрофу: вона кинула потрібного можновладця в розпал уже оголошеного статевого акту, і єдине виправдання, яке може здатися йому переконливим, – довідка про те, що нереалізована коханка несподівано з’їхала з глузду.
Було бридко.
Потилиця нуднувато вила, але основний біль засів у правій скроні, звив там пухке гніздо й ворушився в нім, заподіюючи Каті нестерпні страждання. Щось незвичне в ділянці шиї та спини страшенно дратувало і діяло їй на нерви, але в контексті загальної безсторонньої ситуації значення це не мало.
Ліворуч від неї, щільно притиснувши до себе зігнуті ноги і приречено втопивши голову в колінах, сиділа кучеряво-руда дівчина у вухатих тапочках.
Марійка прокинулася раніше за всіх і тут же отримала запаморочливий шок, який миттю перетворився на тупий, паралізуючий відчай.
Вона – в центрі Києва!
У домашніх тапках і червоній горошком піжамі, зшитій мамою із ситцю, купленого на фіранки ще за часів Марійчиного дитинства і, «щоб не пропадало добро», по-хазяйськи пущеного в діло!
І хоча мати напевно вже обдзвонила всі лікарні та морги, довівши й себе і тата до передінфарктного стану, навіть заради порятунку їх обох вона не здатна змусити себе пробігти в ганебній піжамі через Місто.
Київ прокидався…
Згорнувшись у клубочок, Чуб з умиротвореним виразом обличчя спала на траві під однією з блакитних ялинок, посаджених біля входу до музею. Їй, на відміну від сестер по нещастю, не раз доводилося ночувати просто неба. На пляжному шезлонгу в Коктебелі, на піску Казантипу й навіть у Київському ботанічному саду під кущем бузку, де вона одного дня зі здивуванням виявила саму себе після запійної любовної ночі. А недалеко від витягнутої руки Дарини лежала стара, неправдоподібно товста і неймовірно важка на вигляд книга в палітурці з потертої шкіри, що закінчувалася двома фігурними застібками.
На ній чорним вартовим сидів великий поважний ворон, терпляче тримаючи у дзьобі вузький довгий конверт із матово-чорного паперу.
Побачивши, що Катя дивиться на нього, ворон швидко зробив крок уперед, простягаючи їй листа. Зачекавши, Катя невпевнено взяла у нього загадкове послання, і птах тут же злетів увись, каркаючи голосно і значуще.
Рудо-кучерява підвела очі на звук і тихо мовила:
– Здрастуйте.
Катя не відреагувала: руда була занадто незначним нюансом того, що відбувалося. А те, що відбувалося, Каті страшенно не подобалось. Її свідомість, як завжди безпристрасну та логічну, немов уклали у ватну кулю марення. Її виснажливо морозило, і біль продавлював скроню. Стараючись тримати голову нерухомо, Катя, підвівшись, потяглася до книги і підсунула її до себе. На обкладинці не було назви. Книжка, схоже, була дуже-дуже старою. Але Катя, що вважала себе знавцем ретрораритетів, погано розбиралася в антикварних книгах – їх вона ніколи не купувала.
Скривджено настовбурчивши пухкі губи, Дарина прокинулася з незадоволеним стогоном і каламутно, із сумнівом подивилася на обох.
– А де це ми? – спитала вона вареним голосом, в якому, одначе, зовсім було відсутнє здивування.
Страдницьки морщачись праворуч, Катя рішуче звелася на ноги, притискаючи важку книгу до живота. Застібки відразу ж розстебнулися, тихо дзвякнувши. Голова загула, і на секунду Катя відчула гостру, мерзотну ненависть до свого тіла, що виявилося занадто слабким.
«Додому, – жорстко наказала вона йому. – Там розберуся».
– Котра година? – пробурчала Дарина.
Те, що сталося, помалу воскресало в її пам’яті.
– Що тут учора було? Я сама це бачила чи як? – здивовано запитала вона. – А чому ми повідключались?
– Нам на голову впала книга, – з готовністю відповіла Марійка Ковальова тоном відмінниці, яка завжди все пам’ятає й завжди все знає. В її словах прозвучало полегшення: спокійно-бурчлива реакція Дарини чомусь заспокоїла її, і безнадійність у душі осіла.
– Оця? – Дарина з цікавістю витріщилася на живіт Каті. – Ого, яка величезна! Такою і на смерть прибити можна.
Катя прислухалася: здається, на Великій Житомирській уже ворушилися перші машини. Дарина підвелась і жваво підскочила до неї.
– Дай подивитися… – Вона безцеремонно вхопилася за край книги і потягла її на себе.
Ураз осатанівши від такої фамільярності, Катя, неприязно вивернувшись, вихопила раритет із зухвалих пальців і пішла геть: розмальоване «мале хамло» з пришелепуватою сережкою в носі дратувало її кожним своїм жестом. Але не встигла вона зробити і кроку, як «хамло» знову вчепилося в палітурку і поривчасто смикнуло на себе і книгу, і саму Катю.
– Ти чьо! Вона – спільна! – хрипким спросоння голосом заволало воно.
– Пусти, – злісно процідила Катерина, і скроня її свинцево завила від болю.
– Та за кого ти себе вважаєш, сучко?! – обурено скрикнула Дарина, вмить пригадавши тій усі колишні образи.
Їх обличчя люто випнулись одне на одного, дівчата важко затанцювали на місці, перетягуючи книгу ривками, як канат, кожна у свій бік. Книга, занадто товста, щоб можна було увібрати її в долоню, розкрила «рот», і, незручно вхопившись за її сторінки, Дарина вирвала одну з них із коренем.
– Дурка! – збліднувши від злості, Катя вправно підхопила падаючий том і раптом завдала Дарині блискавичного та зневажливого удару – не занадто вдалого і змазаного, але цілком відчутного.
Дарина м’яко завалилася на зад.
Катя побігла.
М’ячем підскочивши із землі, переможена кинулась услід за нею, жбурляючи їй у спину гучні лайки.
Марійка, оглушена цією раптовою бійкою, боязко підвелась і, раз у раз поглядаючи вслід білявці, що втекла, підійшла до свого велосипеда. Він мав жалюгідний вигляд: від зіткнення зі сходинками музею одне колесо відлетіло геть, інше зігнулося незакінченою вісімкою.
«Мама вб’є», – аморфно подумала Марійка. Проте найбільше вона переймалася тим, як велосипед потрапив сюди? Може, хтось привіз її на гору? Вона знову з надією подивилася на південний захід, молячись подумки, щоб жвава білявка не змогла наздогнати гарну, капосну чорнявку та скоріше повернулась. У її присутності Марійка почувалася значно впевненіше. Мабуть, тому, що позаяк та вже допомогла їй, не кинувши її саму в «Центр… Старокіевскаго колдовства» біля чужого бездиханного тіла.
Молитви Марійки було почуто. Із-за рогу будинку з’явилася скуйовджена, розрум’янена Дарина. Вона йшла, випромінюючи навкруги електричні заряди гніву, і, зупинившись, розлючено тупнула ногою. Потім у відчаї підскочила до свого мопеда і часто заколошматила себе кулаками по голові.
– Ну дурка я! Дурка! – скривджено заволала вона. – Чого я за нею пішки погналась? Уявляєш, ця сучка загальмувала тачку на перехресті! Я трохи, зовсім трохи не встигла! Водій очманів од дами в білизні, і як рвоне. Ну я тебе ще дістану! – Її кулаки залишили в спокої голову та зметнулися вгору на адресу Каті. – Відчуваю себе цілковитою ідіоткою, – незадоволено резюмувала вона. – Втім, – несподівано засміялася Дарина, – не можна сказати, що це таке вже дискомфортне відчуття. Я часто себе нею відчуваю, вже звикла. А ти взагалі хто?
– Марійка.
– А круто ти вчора в сходинки в’їхала, Марійко! Хто ж із заплющеними очима на велику їздить, чуєш, дуриндо?
– Я приїхала на велосипеді? – не повірила їй опівнічна велосипедистка.
– Значить, ти теж бачила цю дурню? – проігнорувала її запитання білявка. – І тітку у вогні? Ось тут?! – ударила вона черевиком по бетонній плиті. – Ти пам’ятаєш, що вона сказала нам?
– Що ми помремо перш, ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні, бо наш порятунок лежить там, куди нам немає вороття, – докладно відзвітувала Ковальова.
– Ряба – любою? Тобто якою це?
– Тобто коханою.
– Тоді ми помремо ще не скоро, – оптимістично підсумувала Дарина Чуб. – Хто ж рябу покохає? Хіба що за гроші. Але ж це не рахується… – Вона спантеличено почухала короткий ніс. – І з роботи мене поперли. А я ж там і жила, і харчувалася, відколи з матір’ю посварилась, – додала вона роздумуючи. – Ось туди мені точно немає вороття. Гаразд, куди тебе відвезти?
– На Солом’янку. Якщо можна, – тривожно повідомила її Марійка. – Я б і сама, тільки я – ось… – Вона зніяковіло вхопилася за полу піжами і зім’яла її в руках.
– А чьо, прикольна піжама, тобі личить! Не комплексуй! Хто знає, може, тепер так модно? Гаразд, дитино, тримай… – Чуб, не роздумуючи, зняла з себе блискучий піджак, який здавався катастрофічно безглуздим у світлі раннього дня, що ледве відсвяткував шість годин од народження, і добродушно простягла його Марійці.
І хоча остання визнала, що це циркове вбрання ще страшніше за її горох, і в комплекті вони якраз являли ідеальну клоунську пару, відмовитися Марійка посоромилася, боячись образити доброзичливу білявку в кращих почуттях.
– А велосипед? – сиротливо спитала вона, розуміючи, що вже спокушає її терпіння.
– Ну, велик, пробач, я на мотузочку не потягну. Давай у кущі його заховаємо, там, у ямі. Потім забереш… – Дарина нагнулася, щоб допомогти Марійці перетягнути уламки, і побіжно похвалила: – А ти вчора завивку зробила? Тобі класно!
Ковальова здивовано доторкнулася до свого волосся. І виявила, здригнувшись, що її голова, і без того очамріла, розбухла від скуйовджених і непокірних кучерів, які норовливо виривали на волю з розпатланої кіски, яка ще вчора була маленькою та куцою, а тепер радісно вилася до середини спини.
– Може… – затнувся він, тоскно дивлячись на неї.
«Повія» була неймовірно гарною! Гарною до різі в очах! – саме це і змусило його приголомшено загальмувати машину, відразу забувши про всі справи та правила безпеки і гігієни.
– Навіть не думай про це! – жорстоко обламала його Катя і зачинила двері.
Її морозило. А під коробкою лоба було задушливо-спекотно, як на кухні, переповненій важким газом. Арка, що відділяє передпокій од вітальні, обрамляла сумну картину – сліди вчорашньої романтичної прелюдії. І зараз Каті треба було наново приступати до вирішення питання, яке вона власними руками зробила практично нерозв’язним: лисий кабан, ще нещодавно готовий їсти з її рук, напевно скористається першою-ліпшою можливістю, щоб відплатити їй за ганебне приниження.
Проте зранку на горизонті окреслилася нова проблема – не менш, а можливо, і більш небезпечна…
Зітхнувши, Катя стомлено притулила бідолашну хвору голову до одвірка. Годинник із золотою галантною пастушкою показував двадцять три хвилини на сьому. Час збиратись. О восьмій Катя завжди була на роботі. Удома їй не сиділось і не лінувалося, хоч вона і любила свою квартиру – таку улесливу, дорогу та ідеально прораховану за стилем, що пишався своїми нежіночими кріслами та канапою; і паркетом червоного дерева, контрабандою вивезеним із ветхого особняка на Липках; і механізмом годинника на маленькій долоньці пастушки-маркізи, що йшов уже три століття, не оступившись ні на хвилину. Але любила вона її саме як ідеал – зовсім не тією затишною, теплою і підсвідомою любов’ю, яку викликають у обивателів їхні зручні крісла-нори, розтоптані капці і дбайливі, лагідні пледи.
«Чому я вдарила Василя Федоровича і помчала туди? Що там було? Я бачила це чи?..» – не дозволила собі розпхикатися вона.
Катя неприязно подивилася на відвойовану книгу та лист, мимохідь кинуті нею на столик під дзеркалом у коридорі. Розгадка або хоч би натяк на розгадку мусить відшукатися саме в них!
З рота книжки висовувався трикутним язиком аркуш, вирваний під час бійки з хамською білявкою, і, машинально потягнувши сторінку 104 за помічений цифрами куточок, Катя піднесла її до очей.
«Владою моєї руки…» – нашвидку прочитала вона.
І обмерла, задихнувшись від марення.
Її пальці, що стискували аркуш, закінчувалися непристойно довгими, вигнутими дугою нігтями! Цього не могло бути! Не могло! І одіпхнувши поглядом цю чужу, незрозумілу руку, Катя нестримно вчепилася в дзеркало і заволала.
Жінка, що дивилася на неї з дзеркального скла, не була Катею. У неї були божевільні очі та зламані збожеволілі губи. А по сірих щоках стікало нижче плечей рівне синяво-чорне волосся.
– О-о-о-о-о-о-о-о-о… Ні! Ні! – заверещала жінка.
А Дображанська, упустивши книжковий аркуш, безжально розірвала нігтями чорний конверт – єдине місце у світі, де могло ховатися Пояснення!
Ясні Києвиці, —
насилу розібрала вона дивний архаїчний почерк, із химерними розчерками та завитками,
– маю честь запросити вас у ніч із 6 на 7 липня на великий шабаш на вашу честь на першій Горі Києва.
Та ба, чи відбудеться це свято, залежить лише від вас. А la guerre comme а la guerre[5]. І, як на лихо, на сто запитань я не можу дати вам зараз жодної відповіді.
Але ніщо неспроможне заборонити мені запропонувати вам прогулянку під захід сонця на другій Горі Міста. Приходьте і не бійтеся, Василь не заподіє вам лиха! Він допоможе. Інші пояснення ви отримаєте у вежі першого будинку на Ярославовім Валу, якщо будете ввічливі з Ним.
К. Д.
На дні конверта залишалося іще щось, і, гарячково струсну його, Катя упустила на підлогу три старі великі ключі, голівки яких зображували вухаті котячі пики. І застигла, витріщаючись на них порожнім осклілим поглядом.
Розділ шостий,
Не встигла Марійка вставити ключ у замок, як почула неспокійні мамині кроки, що грозово спрямувались у напрямі вхідних дверей.
– Ой, що я мамі скажу?! – гірко забідкалася вона.
– Щоб це була твоя найбільша проблема! – безпроблемно озвалася Дарина, не в силах відірвати погляд від своїх нових двосантиметрових кігтів.
Її кровні нігті вічно ламались і ще жодного разу не досягали цієї жаданої довжини. Білі кіски, що відросли за ніч рівно вдвічі, теж скоріше втішили, ніж злякали безробітну співачку. (Звичайно, Чуб розуміла: це з біса дивний феномен. Але все-таки не могла дивуватися з нього раніше, ніж вип’є дві філіжанки кави.)
Марійка безуспішно спробувала пригладити безлад на своїй голові і, боязко натиснувши на кулю дверної ручки, тут же заховала руки за спину, хоча її нігті подовжилися чомусь зовсім трохи – не більше, ніж на три-чотири міліметри.
Як і слід було чекати, мати вже стояла на порозі, заздалегідь розтуливши рота, у надрах якого вирували сто п’ятдесят запитань. Але побачивши Марійку у блискотливому клаптевому піджаку з перманентом Алли Пугачової, всі вони разом застрягли у неї в горлі.
– Ви хто? – агресивно зіщулилася жінка, нервово порпаючись у кишені халата в пошуках окулярів.
– Це я, матусю, – пискнула Марійка.
– Ти?! Боже, доцю, що з тобою зробили?
– Е-е-е…
– А гарно їй, правда? – бадьоро встряла Чуб. – Це моя перукарка її закрутила. Безкоштовно! – значуще мовила вона, досвідченим поглядом конферансьє визначивши: для такої тітки «безкоштовно», мабуть, – дуже серйозний аргумент.
– Ну, якщо безкоштовно…
Мати перевела розгублений погляд на Землепотрясну Дарину, з жахом поглядаючи на сценічний грим, що розплився за ніч, і ніс, який виблискував стразом. Їй явно хотілося запитати: «А це хто така?», але вона мужньо стрималася, хоч Марійка й підозрювала: витримки їй вистачить ненадовго. Сповідувана матір’ю релігія гостинності ще жодного разу не проходила випробування на витривалість. Батьки любили приймати гостей, але це були їхні звані та «ждані» гості, тоді як Марійка за всю свою двадцятидворічну біографію ніколи не приводила додому подруг, а тим більше таких.
– Де ж ви були? – згадала мама головне питання минулої ночі.
Марійка жалібно подивилася на неї.
– На вечірці, – блискавично прийшла їй на допомогу Дарина. – Знаєте, так весело було! Тільки півгодини тому розійшлися.
– У піжамі? – уточнила мати вражено.
– Ах, це… – заусміхалася Дарина. – Уявляєте, Марійка на парі приїхала туди в піжамі. Ми всі думали, що вона програє, а вона – ось!
– По місту? На велосипеді? – тільки і змогла сказати мати, безсило намагаючись уявити свою розмазню-дочку в ролі азартної сперечальниці.
– Та тут недалеко. – Дарина бездумно махнула рукою кудись праворуч.
– І що ж ти не зателефонувала? – зробила мати останню спробу розібратись у тому, що відбувається.
– Ой, – захитала головою Дарина Чуб. – Ви не уявляєте, як вона хвилювалася! Вона ж не знала, що у хазяїв телефон за несплату відключили. А я, як на зло, свій мобільний на роботі забула, – скрушно мовила вона, непомітно хвицаючи Марійку ногою.
– Мамо, познайомся. Це… – запізніло спробувала відрекомендувати свою балакучу супутницю та й осіклася, згадавши, що тупо забула спитати у білявки ім’я.
– Я Дарина. Дарина Чуб, – надміру радісно проголосила Дарина. – Закінчила музичне училище імені Ґлієра. Я – естрадна співачка!
– Он як? – Мама зовсім знітилася.
– А це моя мама, Ганна Миколаївна, – завершила церемонію знайомства дочка і, скориставшись загальним замішанням, ввічливо підштовхнула новоявлену подругу: – Туди, Дарино, прямо і праворуч.
Відконвоювавши випускницю Ґлієра до персональної кімнати, Марійка по-солдатському швидко перевдягнулася за дверима шафи. І, змінивши піжаму на мішкуваті джинси та сорочку тата, вужем прослизнула на кухню за життєво важливим кофеїном.
Їй пощастило: чайник щойно скипів, і це суттєво скоротило термін негайно вчиненого їй повторного допиту – з погрозами.
– Хто ця дівчина? – голосно поцікавилася мати, так, щоб її запитання долетіло до спальні дочки, де сиділа ця… Ця!!! (Із наступним словом мама поки ще не визначилася.)
– Моя знайома. – Марійка квапливо дістала філіжанки, щедро сипнула на денця розчинних кавових гранул і залила їх окропом.
– І давно ти її знаєш?
– Не дуже. – Знайомство терміном менше доби цілком підходило під це абстрактне визначення.
Мати підійшла до Марійки впритул, загородивши собою цукорницю.
– А хто ще був на цій вечірці? Багато людей? – з натиском спитала вона.
– Ні… – Марійка сильно сумнівалася, що ніч, коли вона провалялася трупом біля сходинок історичного музею, можна вважати вечіркою, а тим більше – «веселою».
– А хлопці там були? – зацікавилася мама.
– Ні, – з полегшенням відповіла дочка, позаяк цього разу говорила прямолінійну правду. – Тільки самі дівчата!
Зігнувшись, вона все ж дотяглася до тріснутого фаянсового гриба з червоно-горохастим капелюшком і, спішно кинувши в темну рідину по дві ложки, згадала, що Дарина просила гірку каву.
– Це що, був дівич-вечір? – розчаровано уточнила мати. – Що ж ви робили? – В її голосі прозвучала негарна підозра. – І з якого дива, питаю, ти її привела об’їдати нас? Це батькова кава! Ти на неї ні копійки не заробила! Ти взагалі утриманка! Зрозуміла?
Підхопивши повні філіжанки, Марійка перелякано відчинила задом двері й мовчки ретирувалася з поля бою, щоб тут же потрапити з вогню та в полум’я.
– Ну, ти даєш! – буркотливо зустріла її Дарина Чуб. – Батьків зовсім не виховуєш! Не можна їх так розпускати! Тобі ж не тринадцять років, аби за кожну відсутність звітувати. І викручуватися зовсім не вмієш. І косметика по нулях!
– Слідчий прокуратури Володимир Бойко, – не надто жваво, скоріше вповільнено-суворо відрекомендувався він тезкові, немов понуро підраховував подумки, як скоро біс зрозуміє, що зло не можна зупинити гордим пальцем, а праведник, запанікувавши, почне дзвонити в міліцію. – Ви перший виявили…
– Я. Вона студентка педагогічного, ця дівчина? – нервово перебив його Володимир Сергійович.
– Ви знаєте її? – насторожився слідчий.
– Ні. Але в мене дочка там навчається. На четвертому курсі. На історика!
– На четвертому курсі історичного? – в занадто великих очах чоловіка загорівся небезпечний інтерес. – У такому разі, можливо, ви знаєте Риту Боєць? Судячи з усього, вона однокурсниця вашої дочки.
– Чого це ви так вирішили? – Тривога Сергійовича наростала.
– Ми знайшли її сумку. У ній був студентський квиток і залікова книжка.
– О Боже! – похололо всередині. – Боже милостивий! Ні!
Смерть, і без того жахлива та безбожна, виявилася такою близькою, що пробігла зовсім поряд від найдорожчої на землі істоти – його Мурзика, Марійки! Марійки, що втекла сьогодні вночі раптом, – невідомо куди.
– Це дігери! – поривчасто нахилився Сергійович, простягаючи до тезка руку, ніби маючи намір схопити того за рукав. – Я вашим говорив. Дві ночі підряд, у цьому самому місці. І Кирилівські відкриті! А про ці печери самі знаєте, що базікають…
– Що саме? – жваво уточнив слідчий.
– Та чого тільки не придумують! Що нечисто там. І сунутися туди не можна, бо вони ніби просто до пекла ведуть. У Києві ж під землею печер багато, і про кожну своя байка є. Про цю – така.
– Це не байка, – звів брови слідчий Бойко, дивлячись на Сергійовича впритул очима, що здавалися нереальними. – Для когось це зовсім не байка. Якийсь божевільний вірить у неї так сильно, що вбиває людей. Це ритуальне жертвопринесення. Вони – не дігери, а сатаністи. Ваша дочка знала про рід ваших занять? – запитав він різко.
І Володимир Сергійович угадав: тезко вже підозрює його Марійку, а заразом і його самого. Проте все ж не відчув відторгнення. Суворий клинопис складок на лобі Володимира Бойка, вимогливі та вперті вузькі губи й напружений пошук у занадто великих його очах переконували: той – нормальний мужик. Серйозний. І не підлий, видно.
– Про аварію? Та ні, звідки? Тобто вранці знала, звичайно, – відповів Володимир Сергійович чесно. – А вночі? Та я й не мав тут бути, у мене вихідний. Просто попросив, аби коли що, хлопці мені подзвонили.
– Так-так, – кивнув Бойко, мабуть, уже повідомлений про зміст свідчень колег Сергійовича. – Але що, власне, змусило вас припустити, що аварія може статися вдруге?
– Та те, що я серцем відчуваю, не так щось! – закричав Сергійович. – Не так щось із трубами! Не могло нові труби без причини всі разом прорвати! Ми ще вранці з Колею, другом моїм, балакали, що треба в міліцію повідомити.
– Ви вважаєте, хтось пошкодив їх навмисно?
– Не схоже, – скривився Володимир Сергійович. – Слідів сокири або чогось такого немає. Тільки дивно це, і від цього ще дивніше!
– Більш ніж дивно, – підтвердив його співрозмовник неприязно і значущо. І якщо неприязнь явно стосувалася самої «більш ніж дивної» ситуації, значущість, безумовно, адресувалася «свідкові, який виявив» і «відчував серцем». – А ваша дочка, – знову перевів він розмову на Марійку, – ніколи не згадувала когось із ініціалами М. К.?
– М. К.? – стурбовано перепитав Марійчин батько. – Знайомі ж бо літери. Вони у нас по будинку на усіх папірцях намальовані. Ви ж знаєте молодих дівчаток: закохаються, і давай сердечка з ініціалами малювати. Тільки Марійка моя тут ні при чому! – з натиском пояснив Володимир. – Якщо ви хилите, що вона якось у цьому страхітті замішана…
– Ні, ні, – хитнув головою тезко. – Я цілком можу допустити, що це лише випадковий збіг. Але ви не повірите, якщо я розповім вам, скільки разів за мою багаторічну практику саме найвипадковіший і найбезглуздіший збіг допомагав розкриттю злочину… Чи, навпаки, коштував людям життя. І мені дуже не хотілося б, аби на цьому самому місці, – показав він туди, де, затулений від них стіною, лежав накритий простирадлом труп молодої та гарної дівчини, яка вже ніколи не стане старою, – завтра опинилася ваша дочка.
– Та звідки ви взагалі це М.К. взяли?! – розсердився Марійчин батько, обурений його вбивчим припущенням.
– Хтось зазвав її сюди. Запискою, – суворо відрубав той. – Вона була підписана ініціалами…
– Зрозумів. його прізвище Красавицький, – рішуче оголосив Володимир Ковальов. – Імені не пам’ятаю. Марійка мені якось призналася, таємно від матері. Тільки нічого в неї з ним немає! Самі охи та ахи. А він навіть її не помічає. Моя дочка… Загалом, вона не з тих, хто хлопцям подобається. На жаль.
– У цьому випадку це може бути і на щастя, – сказав слідчий.
І прикусивши вузьку і бліду губу, похмуро подивився нереальними очима на напівстертого ангела Апокаліпсису, що згортав небо в сувій на стіні над ними.
* * *
Уже о п’ятій ранку невсипуще липневе небо почало вдоволено рожевіти, і через півгодини світло проповзло під вії Каті, вторгшись у темряву її сну, і, скривившись, вона невдоволено розплющила очі.Вона завжди прокидалася відразу, не витрачаючи ні миті на те, щоб відокремити сни від дійсності, згадати, хто вона така, чого хоче, що було вчора і чекає на неї сьогодні. І тепер відразу ж усвідомила катастрофу: вона кинула потрібного можновладця в розпал уже оголошеного статевого акту, і єдине виправдання, яке може здатися йому переконливим, – довідка про те, що нереалізована коханка несподівано з’їхала з глузду.
Було бридко.
Потилиця нуднувато вила, але основний біль засів у правій скроні, звив там пухке гніздо й ворушився в нім, заподіюючи Каті нестерпні страждання. Щось незвичне в ділянці шиї та спини страшенно дратувало і діяло їй на нерви, але в контексті загальної безсторонньої ситуації значення це не мало.
Ліворуч від неї, щільно притиснувши до себе зігнуті ноги і приречено втопивши голову в колінах, сиділа кучеряво-руда дівчина у вухатих тапочках.
Марійка прокинулася раніше за всіх і тут же отримала запаморочливий шок, який миттю перетворився на тупий, паралізуючий відчай.
Вона – в центрі Києва!
У домашніх тапках і червоній горошком піжамі, зшитій мамою із ситцю, купленого на фіранки ще за часів Марійчиного дитинства і, «щоб не пропадало добро», по-хазяйськи пущеного в діло!
І хоча мати напевно вже обдзвонила всі лікарні та морги, довівши й себе і тата до передінфарктного стану, навіть заради порятунку їх обох вона не здатна змусити себе пробігти в ганебній піжамі через Місто.
Київ прокидався…
Згорнувшись у клубочок, Чуб з умиротвореним виразом обличчя спала на траві під однією з блакитних ялинок, посаджених біля входу до музею. Їй, на відміну від сестер по нещастю, не раз доводилося ночувати просто неба. На пляжному шезлонгу в Коктебелі, на піску Казантипу й навіть у Київському ботанічному саду під кущем бузку, де вона одного дня зі здивуванням виявила саму себе після запійної любовної ночі. А недалеко від витягнутої руки Дарини лежала стара, неправдоподібно товста і неймовірно важка на вигляд книга в палітурці з потертої шкіри, що закінчувалася двома фігурними застібками.
На ній чорним вартовим сидів великий поважний ворон, терпляче тримаючи у дзьобі вузький довгий конверт із матово-чорного паперу.
Побачивши, що Катя дивиться на нього, ворон швидко зробив крок уперед, простягаючи їй листа. Зачекавши, Катя невпевнено взяла у нього загадкове послання, і птах тут же злетів увись, каркаючи голосно і значуще.
Рудо-кучерява підвела очі на звук і тихо мовила:
– Здрастуйте.
Катя не відреагувала: руда була занадто незначним нюансом того, що відбувалося. А те, що відбувалося, Каті страшенно не подобалось. Її свідомість, як завжди безпристрасну та логічну, немов уклали у ватну кулю марення. Її виснажливо морозило, і біль продавлював скроню. Стараючись тримати голову нерухомо, Катя, підвівшись, потяглася до книги і підсунула її до себе. На обкладинці не було назви. Книжка, схоже, була дуже-дуже старою. Але Катя, що вважала себе знавцем ретрораритетів, погано розбиралася в антикварних книгах – їх вона ніколи не купувала.
Скривджено настовбурчивши пухкі губи, Дарина прокинулася з незадоволеним стогоном і каламутно, із сумнівом подивилася на обох.
– А де це ми? – спитала вона вареним голосом, в якому, одначе, зовсім було відсутнє здивування.
Страдницьки морщачись праворуч, Катя рішуче звелася на ноги, притискаючи важку книгу до живота. Застібки відразу ж розстебнулися, тихо дзвякнувши. Голова загула, і на секунду Катя відчула гостру, мерзотну ненависть до свого тіла, що виявилося занадто слабким.
«Додому, – жорстко наказала вона йому. – Там розберуся».
– Котра година? – пробурчала Дарина.
Те, що сталося, помалу воскресало в її пам’яті.
– Що тут учора було? Я сама це бачила чи як? – здивовано запитала вона. – А чому ми повідключались?
– Нам на голову впала книга, – з готовністю відповіла Марійка Ковальова тоном відмінниці, яка завжди все пам’ятає й завжди все знає. В її словах прозвучало полегшення: спокійно-бурчлива реакція Дарини чомусь заспокоїла її, і безнадійність у душі осіла.
– Оця? – Дарина з цікавістю витріщилася на живіт Каті. – Ого, яка величезна! Такою і на смерть прибити можна.
Катя прислухалася: здається, на Великій Житомирській уже ворушилися перші машини. Дарина підвелась і жваво підскочила до неї.
– Дай подивитися… – Вона безцеремонно вхопилася за край книги і потягла її на себе.
Ураз осатанівши від такої фамільярності, Катя, неприязно вивернувшись, вихопила раритет із зухвалих пальців і пішла геть: розмальоване «мале хамло» з пришелепуватою сережкою в носі дратувало її кожним своїм жестом. Але не встигла вона зробити і кроку, як «хамло» знову вчепилося в палітурку і поривчасто смикнуло на себе і книгу, і саму Катю.
– Ти чьо! Вона – спільна! – хрипким спросоння голосом заволало воно.
– Пусти, – злісно процідила Катерина, і скроня її свинцево завила від болю.
– Та за кого ти себе вважаєш, сучко?! – обурено скрикнула Дарина, вмить пригадавши тій усі колишні образи.
Їх обличчя люто випнулись одне на одного, дівчата важко затанцювали на місці, перетягуючи книгу ривками, як канат, кожна у свій бік. Книга, занадто товста, щоб можна було увібрати її в долоню, розкрила «рот», і, незручно вхопившись за її сторінки, Дарина вирвала одну з них із коренем.
– Дурка! – збліднувши від злості, Катя вправно підхопила падаючий том і раптом завдала Дарині блискавичного та зневажливого удару – не занадто вдалого і змазаного, але цілком відчутного.
Дарина м’яко завалилася на зад.
Катя побігла.
М’ячем підскочивши із землі, переможена кинулась услід за нею, жбурляючи їй у спину гучні лайки.
Марійка, оглушена цією раптовою бійкою, боязко підвелась і, раз у раз поглядаючи вслід білявці, що втекла, підійшла до свого велосипеда. Він мав жалюгідний вигляд: від зіткнення зі сходинками музею одне колесо відлетіло геть, інше зігнулося незакінченою вісімкою.
«Мама вб’є», – аморфно подумала Марійка. Проте найбільше вона переймалася тим, як велосипед потрапив сюди? Може, хтось привіз її на гору? Вона знову з надією подивилася на південний захід, молячись подумки, щоб жвава білявка не змогла наздогнати гарну, капосну чорнявку та скоріше повернулась. У її присутності Марійка почувалася значно впевненіше. Мабуть, тому, що позаяк та вже допомогла їй, не кинувши її саму в «Центр… Старокіевскаго колдовства» біля чужого бездиханного тіла.
Молитви Марійки було почуто. Із-за рогу будинку з’явилася скуйовджена, розрум’янена Дарина. Вона йшла, випромінюючи навкруги електричні заряди гніву, і, зупинившись, розлючено тупнула ногою. Потім у відчаї підскочила до свого мопеда і часто заколошматила себе кулаками по голові.
– Ну дурка я! Дурка! – скривджено заволала вона. – Чого я за нею пішки погналась? Уявляєш, ця сучка загальмувала тачку на перехресті! Я трохи, зовсім трохи не встигла! Водій очманів од дами в білизні, і як рвоне. Ну я тебе ще дістану! – Її кулаки залишили в спокої голову та зметнулися вгору на адресу Каті. – Відчуваю себе цілковитою ідіоткою, – незадоволено резюмувала вона. – Втім, – несподівано засміялася Дарина, – не можна сказати, що це таке вже дискомфортне відчуття. Я часто себе нею відчуваю, вже звикла. А ти взагалі хто?
– Марійка.
– А круто ти вчора в сходинки в’їхала, Марійко! Хто ж із заплющеними очима на велику їздить, чуєш, дуриндо?
– Я приїхала на велосипеді? – не повірила їй опівнічна велосипедистка.
– Значить, ти теж бачила цю дурню? – проігнорувала її запитання білявка. – І тітку у вогні? Ось тут?! – ударила вона черевиком по бетонній плиті. – Ти пам’ятаєш, що вона сказала нам?
– Що ми помремо перш, ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні, бо наш порятунок лежить там, куди нам немає вороття, – докладно відзвітувала Ковальова.
– Ряба – любою? Тобто якою це?
– Тобто коханою.
– Тоді ми помремо ще не скоро, – оптимістично підсумувала Дарина Чуб. – Хто ж рябу покохає? Хіба що за гроші. Але ж це не рахується… – Вона спантеличено почухала короткий ніс. – І з роботи мене поперли. А я ж там і жила, і харчувалася, відколи з матір’ю посварилась, – додала вона роздумуючи. – Ось туди мені точно немає вороття. Гаразд, куди тебе відвезти?
– На Солом’янку. Якщо можна, – тривожно повідомила її Марійка. – Я б і сама, тільки я – ось… – Вона зніяковіло вхопилася за полу піжами і зім’яла її в руках.
– А чьо, прикольна піжама, тобі личить! Не комплексуй! Хто знає, може, тепер так модно? Гаразд, дитино, тримай… – Чуб, не роздумуючи, зняла з себе блискучий піджак, який здавався катастрофічно безглуздим у світлі раннього дня, що ледве відсвяткував шість годин од народження, і добродушно простягла його Марійці.
І хоча остання визнала, що це циркове вбрання ще страшніше за її горох, і в комплекті вони якраз являли ідеальну клоунську пару, відмовитися Марійка посоромилася, боячись образити доброзичливу білявку в кращих почуттях.
– А велосипед? – сиротливо спитала вона, розуміючи, що вже спокушає її терпіння.
– Ну, велик, пробач, я на мотузочку не потягну. Давай у кущі його заховаємо, там, у ямі. Потім забереш… – Дарина нагнулася, щоб допомогти Марійці перетягнути уламки, і побіжно похвалила: – А ти вчора завивку зробила? Тобі класно!
Ковальова здивовано доторкнулася до свого волосся. І виявила, здригнувшись, що її голова, і без того очамріла, розбухла від скуйовджених і непокірних кучерів, які норовливо виривали на волю з розпатланої кіски, яка ще вчора була маленькою та куцою, а тепер радісно вилася до середини спини.
* * *
«Грак», якого Катя так вдало спіймала на перехресті Володимирської та Великої Житомирської, піднявся з нею у квартиру і, на своє глибоке здивування, отримав од «повії в драних панчохах» обіцяну і більш ніж щедру нагороду.– Може… – затнувся він, тоскно дивлячись на неї.
«Повія» була неймовірно гарною! Гарною до різі в очах! – саме це і змусило його приголомшено загальмувати машину, відразу забувши про всі справи та правила безпеки і гігієни.
– Навіть не думай про це! – жорстоко обламала його Катя і зачинила двері.
Її морозило. А під коробкою лоба було задушливо-спекотно, як на кухні, переповненій важким газом. Арка, що відділяє передпокій од вітальні, обрамляла сумну картину – сліди вчорашньої романтичної прелюдії. І зараз Каті треба було наново приступати до вирішення питання, яке вона власними руками зробила практично нерозв’язним: лисий кабан, ще нещодавно готовий їсти з її рук, напевно скористається першою-ліпшою можливістю, щоб відплатити їй за ганебне приниження.
Проте зранку на горизонті окреслилася нова проблема – не менш, а можливо, і більш небезпечна…
Зітхнувши, Катя стомлено притулила бідолашну хвору голову до одвірка. Годинник із золотою галантною пастушкою показував двадцять три хвилини на сьому. Час збиратись. О восьмій Катя завжди була на роботі. Удома їй не сиділось і не лінувалося, хоч вона і любила свою квартиру – таку улесливу, дорогу та ідеально прораховану за стилем, що пишався своїми нежіночими кріслами та канапою; і паркетом червоного дерева, контрабандою вивезеним із ветхого особняка на Липках; і механізмом годинника на маленькій долоньці пастушки-маркізи, що йшов уже три століття, не оступившись ні на хвилину. Але любила вона її саме як ідеал – зовсім не тією затишною, теплою і підсвідомою любов’ю, яку викликають у обивателів їхні зручні крісла-нори, розтоптані капці і дбайливі, лагідні пледи.
«Чому я вдарила Василя Федоровича і помчала туди? Що там було? Я бачила це чи?..» – не дозволила собі розпхикатися вона.
Катя неприязно подивилася на відвойовану книгу та лист, мимохідь кинуті нею на столик під дзеркалом у коридорі. Розгадка або хоч би натяк на розгадку мусить відшукатися саме в них!
З рота книжки висовувався трикутним язиком аркуш, вирваний під час бійки з хамською білявкою, і, машинально потягнувши сторінку 104 за помічений цифрами куточок, Катя піднесла її до очей.
«Владою моєї руки…» – нашвидку прочитала вона.
І обмерла, задихнувшись від марення.
Її пальці, що стискували аркуш, закінчувалися непристойно довгими, вигнутими дугою нігтями! Цього не могло бути! Не могло! І одіпхнувши поглядом цю чужу, незрозумілу руку, Катя нестримно вчепилася в дзеркало і заволала.
Жінка, що дивилася на неї з дзеркального скла, не була Катею. У неї були божевільні очі та зламані збожеволілі губи. А по сірих щоках стікало нижче плечей рівне синяво-чорне волосся.
– О-о-о-о-о-о-о-о-о… Ні! Ні! – заверещала жінка.
А Дображанська, упустивши книжковий аркуш, безжально розірвала нігтями чорний конверт – єдине місце у світі, де могло ховатися Пояснення!
Ясні Києвиці, —
насилу розібрала вона дивний архаїчний почерк, із химерними розчерками та завитками,
– маю честь запросити вас у ніч із 6 на 7 липня на великий шабаш на вашу честь на першій Горі Києва.
Та ба, чи відбудеться це свято, залежить лише від вас. А la guerre comme а la guerre[5]. І, як на лихо, на сто запитань я не можу дати вам зараз жодної відповіді.
Але ніщо неспроможне заборонити мені запропонувати вам прогулянку під захід сонця на другій Горі Міста. Приходьте і не бійтеся, Василь не заподіє вам лиха! Він допоможе. Інші пояснення ви отримаєте у вежі першого будинку на Ярославовім Валу, якщо будете ввічливі з Ним.
К. Д.
На дні конверта залишалося іще щось, і, гарячково струсну його, Катя упустила на підлогу три старі великі ключі, голівки яких зображували вухаті котячі пики. І застигла, витріщаючись на них порожнім осклілим поглядом.
Розділ шостий,
із якого ми дізнаємося, що головною ознакою відьми є хвіст
Въдьма, во первыхъ, имъетъ хвост; это главный признакъ, по которому она узнается… Случалось поймать иную въдьму; коль скоро начиналась съ нею расправа, необходимая въ такихъ случаяхъ, оказывалось, что она не въдьма, а самозванка.
«Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян»
Не встигла Марійка вставити ключ у замок, як почула неспокійні мамині кроки, що грозово спрямувались у напрямі вхідних дверей.
– Ой, що я мамі скажу?! – гірко забідкалася вона.
– Щоб це була твоя найбільша проблема! – безпроблемно озвалася Дарина, не в силах відірвати погляд від своїх нових двосантиметрових кігтів.
Її кровні нігті вічно ламались і ще жодного разу не досягали цієї жаданої довжини. Білі кіски, що відросли за ніч рівно вдвічі, теж скоріше втішили, ніж злякали безробітну співачку. (Звичайно, Чуб розуміла: це з біса дивний феномен. Але все-таки не могла дивуватися з нього раніше, ніж вип’є дві філіжанки кави.)
Марійка безуспішно спробувала пригладити безлад на своїй голові і, боязко натиснувши на кулю дверної ручки, тут же заховала руки за спину, хоча її нігті подовжилися чомусь зовсім трохи – не більше, ніж на три-чотири міліметри.
Як і слід було чекати, мати вже стояла на порозі, заздалегідь розтуливши рота, у надрах якого вирували сто п’ятдесят запитань. Але побачивши Марійку у блискотливому клаптевому піджаку з перманентом Алли Пугачової, всі вони разом застрягли у неї в горлі.
– Ви хто? – агресивно зіщулилася жінка, нервово порпаючись у кишені халата в пошуках окулярів.
– Це я, матусю, – пискнула Марійка.
– Ти?! Боже, доцю, що з тобою зробили?
– Е-е-е…
– А гарно їй, правда? – бадьоро встряла Чуб. – Це моя перукарка її закрутила. Безкоштовно! – значуще мовила вона, досвідченим поглядом конферансьє визначивши: для такої тітки «безкоштовно», мабуть, – дуже серйозний аргумент.
– Ну, якщо безкоштовно…
Мати перевела розгублений погляд на Землепотрясну Дарину, з жахом поглядаючи на сценічний грим, що розплився за ніч, і ніс, який виблискував стразом. Їй явно хотілося запитати: «А це хто така?», але вона мужньо стрималася, хоч Марійка й підозрювала: витримки їй вистачить ненадовго. Сповідувана матір’ю релігія гостинності ще жодного разу не проходила випробування на витривалість. Батьки любили приймати гостей, але це були їхні звані та «ждані» гості, тоді як Марійка за всю свою двадцятидворічну біографію ніколи не приводила додому подруг, а тим більше таких.
– Де ж ви були? – згадала мама головне питання минулої ночі.
Марійка жалібно подивилася на неї.
– На вечірці, – блискавично прийшла їй на допомогу Дарина. – Знаєте, так весело було! Тільки півгодини тому розійшлися.
– У піжамі? – уточнила мати вражено.
– Ах, це… – заусміхалася Дарина. – Уявляєте, Марійка на парі приїхала туди в піжамі. Ми всі думали, що вона програє, а вона – ось!
– По місту? На велосипеді? – тільки і змогла сказати мати, безсило намагаючись уявити свою розмазню-дочку в ролі азартної сперечальниці.
– Та тут недалеко. – Дарина бездумно махнула рукою кудись праворуч.
– І що ж ти не зателефонувала? – зробила мати останню спробу розібратись у тому, що відбувається.
– Ой, – захитала головою Дарина Чуб. – Ви не уявляєте, як вона хвилювалася! Вона ж не знала, що у хазяїв телефон за несплату відключили. А я, як на зло, свій мобільний на роботі забула, – скрушно мовила вона, непомітно хвицаючи Марійку ногою.
– Мамо, познайомся. Це… – запізніло спробувала відрекомендувати свою балакучу супутницю та й осіклася, згадавши, що тупо забула спитати у білявки ім’я.
– Я Дарина. Дарина Чуб, – надміру радісно проголосила Дарина. – Закінчила музичне училище імені Ґлієра. Я – естрадна співачка!
– Он як? – Мама зовсім знітилася.
– А це моя мама, Ганна Миколаївна, – завершила церемонію знайомства дочка і, скориставшись загальним замішанням, ввічливо підштовхнула новоявлену подругу: – Туди, Дарино, прямо і праворуч.
Відконвоювавши випускницю Ґлієра до персональної кімнати, Марійка по-солдатському швидко перевдягнулася за дверима шафи. І, змінивши піжаму на мішкуваті джинси та сорочку тата, вужем прослизнула на кухню за життєво важливим кофеїном.
Їй пощастило: чайник щойно скипів, і це суттєво скоротило термін негайно вчиненого їй повторного допиту – з погрозами.
– Хто ця дівчина? – голосно поцікавилася мати, так, щоб її запитання долетіло до спальні дочки, де сиділа ця… Ця!!! (Із наступним словом мама поки ще не визначилася.)
– Моя знайома. – Марійка квапливо дістала філіжанки, щедро сипнула на денця розчинних кавових гранул і залила їх окропом.
– І давно ти її знаєш?
– Не дуже. – Знайомство терміном менше доби цілком підходило під це абстрактне визначення.
Мати підійшла до Марійки впритул, загородивши собою цукорницю.
– А хто ще був на цій вечірці? Багато людей? – з натиском спитала вона.
– Ні… – Марійка сильно сумнівалася, що ніч, коли вона провалялася трупом біля сходинок історичного музею, можна вважати вечіркою, а тим більше – «веселою».
– А хлопці там були? – зацікавилася мама.
– Ні, – з полегшенням відповіла дочка, позаяк цього разу говорила прямолінійну правду. – Тільки самі дівчата!
Зігнувшись, вона все ж дотяглася до тріснутого фаянсового гриба з червоно-горохастим капелюшком і, спішно кинувши в темну рідину по дві ложки, згадала, що Дарина просила гірку каву.
– Це що, був дівич-вечір? – розчаровано уточнила мати. – Що ж ви робили? – В її голосі прозвучала негарна підозра. – І з якого дива, питаю, ти її привела об’їдати нас? Це батькова кава! Ти на неї ні копійки не заробила! Ти взагалі утриманка! Зрозуміла?
Підхопивши повні філіжанки, Марійка перелякано відчинила задом двері й мовчки ретирувалася з поля бою, щоб тут же потрапити з вогню та в полум’я.
– Ну, ти даєш! – буркотливо зустріла її Дарина Чуб. – Батьків зовсім не виховуєш! Не можна їх так розпускати! Тобі ж не тринадцять років, аби за кожну відсутність звітувати. І викручуватися зовсім не вмієш. І косметика по нулях!