Страница:
Вразливий Гоголь мав досить матеріалу для зображення найбільших порухів людської душі. У листі до матері він зізнається, що розповідь про Страшний суд так жахливо і разюче вплинула на нього, що це навернуло його «до самих високих думок».
…Одного разу, коли на Василівку опускались сутінки, Микоша притиснувся у куточку дивана і серед повної тиші прислухався до стуку довгого маятника старовинного стінного годинника. У вухах шуміло, здавалось, щось насувається. Стук маятника був стуком часу, що відходив у вічність. Раптом слабе нявкання кішки порушило зловісну тишу. Кішка, нявкаючи, скрадалась до заціпенілого Микоші. Вона йшла, потягуючись, а м’які лапи тихо постукували об підлогу кігтями і зелені очі світились недобрим світлом. Микоші стало зо всім моторошно. Він виліз на диван і притиснувся до стіни.
– Кицю, кицю, – покликав він і, схопивши кішку, побіг у сад, де кинув її у ставок. Вона намагалася випливти, а він відштовхував її палицею. Хлопчик тремтів від страху і в той же час відчував якесь задоволення, помсту за свій переляк. Але коли вона втонула й останні кола розійшлися по воді, а потім запала гробова тиша, йому стало до сліз жалко «киці». Йому здавалося, що він утопив людину. Микоша страшно плакав, поки батько, якому він зізнався у скоєному, відшмагав його.
Перші роки отроцтва Гоголь провів із своїм молодшим братом Іваном, який рано помер. Батько Гоголя, їдучи в поле з синами, інколи задавав їм дорогою теми для віршованих імпровізацій: «сонце», «степ», «небо». І Микоша досить легко і винахідливо віршував, зливаючись із світом природи, з доброю і сонячною усмішкою українського літа. А часом він був такий серйозний і замислений, що це дуже хвилювало його матір. Освіту початкову він одержав дома від найманого семінариста, а до вступу в Полтавську гімназію готувався у гімназичного вчителя. Згодом він писав бабусі: «Порадуйте таточка з мамусею, що я досяг успіхів у науках у першому класі гімназії, вчитель мною задоволений». Дало себе знати і природне обдарування, і багатюща бібліотека в маєтку царського сановника Д. П. Трощинського, і, мабуть, могутня енергетика полтавської землі. Недарма саме на хуторі в Шишаках, уже в ХХ столітті, після страшних потрясінь і війн славетний учений, перший президент Української академії наук В. Вернадський обдумував і писав своє знамените вчення про ноосферу.
Як дивно і як близько – чарівна папороть Гоголя і його переконання про превалювання сфери розуму, яке він оприлюднив у «Вибраних місцях із листування з друзями», і ноосфера Вернадського. Як дивно і близько четвертий вимір у геометрії сучасника Гоголя Лобачевського – і сміливий вихід славетного українця в багатовимірний простір великої літератури. Вже з перших років формування Миколи Гоголя як майбутнього митця вражає густота талантів першої величини, які так чи інакше впливали на становлення майбутнього великого російського письменника, оригінального мислителя з виразною національною ментальністю. Василь Капніст, Євген Гребінка, Нестор Кукольник – сліпуча, але швидко згасла зірка російської літератури, «возвишенний», як називали його сучасники, зачинатель російського роману, сусід Гоголя в Миргородському повіті Василь Наріжний, Іван Котляревський, зачинатель нової української літератури. Слід сказати, що Гоголь захоплювався «Енеїдою» Котляревського, читаючи і перечитуючи її в студентські роки. Не випадково в «Сорочинському ярмарку» є епіграфи із «Енеїди».
Коли вже говорити про полтавські зв’язки Гоголя, слід особливо сказати про М. І. Гнєдича (1784—1833) – відомого поета і знаменитого перекладача гомерівської «Іліади». Він народився в Полтаві, тут минули його дитячі і шкільні роки. Був близький до поетів-декабристів. Гоголь добре знав Гнєдича, високо цінував його поезію, зачитувався перекладом «Іліади».
У 1819 році на сцені полтавського театру вже йшли п’єси Котляревського, а головні ролі виконував молодий, але вже відомий актор М. С. Щепкін, який потім став одним з близьких друзів М. В. Гоголя.
Від Полтави до Ніжина
Сфінкс з обличям жінки і пазурами лева
…Одного разу, коли на Василівку опускались сутінки, Микоша притиснувся у куточку дивана і серед повної тиші прислухався до стуку довгого маятника старовинного стінного годинника. У вухах шуміло, здавалось, щось насувається. Стук маятника був стуком часу, що відходив у вічність. Раптом слабе нявкання кішки порушило зловісну тишу. Кішка, нявкаючи, скрадалась до заціпенілого Микоші. Вона йшла, потягуючись, а м’які лапи тихо постукували об підлогу кігтями і зелені очі світились недобрим світлом. Микоші стало зо всім моторошно. Він виліз на диван і притиснувся до стіни.
– Кицю, кицю, – покликав він і, схопивши кішку, побіг у сад, де кинув її у ставок. Вона намагалася випливти, а він відштовхував її палицею. Хлопчик тремтів від страху і в той же час відчував якесь задоволення, помсту за свій переляк. Але коли вона втонула й останні кола розійшлися по воді, а потім запала гробова тиша, йому стало до сліз жалко «киці». Йому здавалося, що він утопив людину. Микоша страшно плакав, поки батько, якому він зізнався у скоєному, відшмагав його.
Перші роки отроцтва Гоголь провів із своїм молодшим братом Іваном, який рано помер. Батько Гоголя, їдучи в поле з синами, інколи задавав їм дорогою теми для віршованих імпровізацій: «сонце», «степ», «небо». І Микоша досить легко і винахідливо віршував, зливаючись із світом природи, з доброю і сонячною усмішкою українського літа. А часом він був такий серйозний і замислений, що це дуже хвилювало його матір. Освіту початкову він одержав дома від найманого семінариста, а до вступу в Полтавську гімназію готувався у гімназичного вчителя. Згодом він писав бабусі: «Порадуйте таточка з мамусею, що я досяг успіхів у науках у першому класі гімназії, вчитель мною задоволений». Дало себе знати і природне обдарування, і багатюща бібліотека в маєтку царського сановника Д. П. Трощинського, і, мабуть, могутня енергетика полтавської землі. Недарма саме на хуторі в Шишаках, уже в ХХ столітті, після страшних потрясінь і війн славетний учений, перший президент Української академії наук В. Вернадський обдумував і писав своє знамените вчення про ноосферу.
Як дивно і як близько – чарівна папороть Гоголя і його переконання про превалювання сфери розуму, яке він оприлюднив у «Вибраних місцях із листування з друзями», і ноосфера Вернадського. Як дивно і близько четвертий вимір у геометрії сучасника Гоголя Лобачевського – і сміливий вихід славетного українця в багатовимірний простір великої літератури. Вже з перших років формування Миколи Гоголя як майбутнього митця вражає густота талантів першої величини, які так чи інакше впливали на становлення майбутнього великого російського письменника, оригінального мислителя з виразною національною ментальністю. Василь Капніст, Євген Гребінка, Нестор Кукольник – сліпуча, але швидко згасла зірка російської літератури, «возвишенний», як називали його сучасники, зачинатель російського роману, сусід Гоголя в Миргородському повіті Василь Наріжний, Іван Котляревський, зачинатель нової української літератури. Слід сказати, що Гоголь захоплювався «Енеїдою» Котляревського, читаючи і перечитуючи її в студентські роки. Не випадково в «Сорочинському ярмарку» є епіграфи із «Енеїди».
Коли вже говорити про полтавські зв’язки Гоголя, слід особливо сказати про М. І. Гнєдича (1784—1833) – відомого поета і знаменитого перекладача гомерівської «Іліади». Він народився в Полтаві, тут минули його дитячі і шкільні роки. Був близький до поетів-декабристів. Гоголь добре знав Гнєдича, високо цінував його поезію, зачитувався перекладом «Іліади».
У 1819 році на сцені полтавського театру вже йшли п’єси Котляревського, а головні ролі виконував молодий, але вже відомий актор М. С. Щепкін, який потім став одним з близьких друзів М. В. Гоголя.
Від Полтави до Ніжина
У серці кожного українця луною відгукується Полтава – одне з найдревніших міст України. У літописах містечко на Ворсклі називалось Лтавою і Олтавою. Тут у 1174 році в бою з половцями показав свою силу руський князь Ігор Святославич. Він розгромив орди половецьких ханів Кобяка і Кончака. На початку ХV століття про Полтаву після довгої перерви, пов’язаної з Руїною, згадують літописці. На честь перемоги над польською шляхтою тут було споруджено Хрестовоздвиженський монастир. А влітку 1709 року прогриміла Полтавська битва, яка возвістила про народження нової імперії і про крах сподівань на самостійну Українську державу. Коли в серпні 1818 року Микошу Гоголя з братом Іваном привезли в Полтавське училище, Полтава вже була досить солідним містом. Але пам’ять письменника мало що зафіксувала. Хіба кленову лінійку та ординарну латину. З архівних документів полтавського училища видно, що в першому класі Гоголь вивчав арифметику до дробів, катехізис, книгу про посади людини і Новий заповіт. «Резвое поведение» не дозволило Микоші перейти у вищі класи. Воно й не дивно – адже сам директор полтавських училищ вважав училище «гиблим місцем». У батьків не було коштів на краще місце виховання. Микошу, не допущеного до навчання у другому класі, батьки забирають додому. І от цілий рік він у рідних місцях, серед людей, які шанують і люблять найглибші закутки його вразливої і незвичайної душі. Потім знову вчиться в Полтаві вдома під керівництвом учителя-різночинця Гаврила Сорочинського. Він успішно освоїв програму першого класу губернської гімназії і в 1821 році був прийнятий на казенний рахунок у другий клас Ніжинської гімназії вищих наук. Гімназія щойно відкрилась і завдяки клопотанню того ж Д. П. Трощинського перед молодим графом Кушелевим-Безбородько батьки Гоголя звільнились від плати 1200 рублів на рік за навчання сина.
Тут слід сказати, що поява цього вищого навчального закладу в Україні стала можливою завдяки ініціативі князя Іллі Безбородька, брата Олександра Андрійовича Безбородька, українця за походженням. Він мав величезний вплив на політику і державні справи Росії. Народився він у сім’ї українського генерального писаря, вчився в Київській духовній академії. Відзначився як хоробрий офіцер під час російсько-турецької війни. А вже невдовзі він – статс-секретар Катерини ІІ, директор Поштового депертаменту, член секретної експедиції Сенату. Саме Безбородько ініціював «грецький проект» – відновлення Візантійської імперії з російським ставлеником на троні. При Павлі І він уже канцлер Росії. «Український ставленик» був високоосвіченою людиною з багатогранними інтересами. Його перу належать твори з історії України і Молдавії. Наприкінці життя він написав «Записки о составлении законов российских», де проявив себе прибічником ідей французького Просвітництва. Безбородько пропонував запросити до управління країною всі верстви населення. Старий вельможа, дипломат і мудрець, він повчав російських дипломатів: «Не знаю, як буде при вас, а при нас жодна гармата в Європі без дозволу нашого випалити не сміла».
Треба сказати, що далеко не один Безбородько мав вирішальний вплив на російську політику і культуру. Реформаторські задуми Петра І вимагали освічених людей, вихованих на цінностях західної культури, а чи не єдиним носієм їх на просторах Східної Європи була Києво-Могилянська академія. Починаючи з 1700 року масовими стали виклики представників київської культури і науки в Москву. Місця настоятелів у російських монастирях займали понад 200 вихованців Київської академії. Вони їхали в Росію і несли з собою просвітительські й культурні традиції Києва. У друкарській справі під українським впливом почали нумерувати кожну сторінку, із Києва прийшла в Росію поліфонічна партесна музика і нотне письмо на нотному стані. Із України прийшов також театр (спочатку вертеп), у літературі проявились силабізація і тонізація віршів.
У середині ХІХ століття дослідник руської старовини Л. Безсонов так описував цю ситуацію: «Після приєднання Малої і завоювання Білої Русі звідти рушили до нас численні натовпи вихідців, які, власне, колонізували Велику Русь. Уже з половини ХVIІ століття ми значно підкорились їхньому впливу в діяльності вченій, в школах, в літературі, частково у мові і т. ін., а разом з тим, і в співі, в музиці… Цивілізація, яку вони несли з собою звідти як сміливе знамено перемоги над варварством, цілком відповідала цивілізації, яку одягала на Русь могутня рука реформатора Петра». У Росії починають засновувати школи – і майже всі вони існують дякуючи вихованцям Київської академії.
Як бачимо, утворення Ніжинського ліцею відбулось саме в цьому руслі, і недарма ліцей, який носив ім’я Олександра Андрійовича Безбородька, дав Росії і Україні цілу плеяду письменників і науковців, художників і дипломатів. Серед них зіркою першої величини виступає М. В. Гоголь.
Отож у 1821 році Гоголь починає навчання в Ніжинській гімназії вищих наук. І тут же проявились його нахили до театру, які починались ще в маєтку Трощинського в Кибинцях. Повернувшись одного разу після канікул у гімназію, Гоголь привіз на українській мові комедію свого батька, яку грали в домашньому театрі Трощинського. З того часу театр став пристрастю Гоголя і його товаришів. Зразком цього театру був для нього театр його батька. Він пише йому із Ніжина: «Я думаю, дорогий таточку, якщо б ви мене побачили, то точно б сказали, що я змінився, як у моральності, так і в успіхах. Якби ви побачили, як я тепер малюю!» Цього листа датовано 1824 роком, а вже 1825 року батька Гоголя не стало. Мати тяжко переживала втрату чоловіка, адже вони так доповнювали і так любили одне одного… І Микоша писав їй: «…Я тепер спокійний. Хоча не можу бути щасливий, втративши кращого батька, найвірнішого друга, всього дорогоцінного моєму серцю». З цих слів можна зрозуміти, яку велику роль відіграв у становленні Миколи Гоголя-письменника його батько – український драматург, людина, що прекрасно знала історію рідного краю, сповідувала принципи просвітництва і демократизму.
Гоголь переходить у сьомий клас. Бере участь у рукописних ліцейських журналах і альманахах («Метеор литературы», «Навоз парнасский» та ін.). Завідує бібліотекою, що складалась із передплачуваних у складчину книг і журналів. Відвідує збори гімназичного історичного товариства. Читає і переписує пушкінські твори, хоча сам ближче дотримується літературної романтичної манери Бестужева-Марлінського. До цих років відносяться перші літературні спроби Гоголя: вірш «Непогода», віршована балада «Дві рибки», віршована трагедія «Розбійники», слов’янська повість «Брати Твердиславичі», поема «Росія під ігом татар» і сатира «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний».
Різні автори, які описують ніжинський період життя Гоголя, свідчення його друзів і сучасників, створюють досить дивну картину – з одного боку, талановитий юнак, який рано зрозумів своє призначення, вихований на традиціях «Кибинських Афін», із загостреним релігійним сприйняттям світу (цим він зобов’язаний перш за все матері), а з другого – заглиблений у себе «бука», майстер на різноманітні витівки, а дехто спостеріг у ньому «двоєдушність». Зупинимось саме на «двоєдушності». Жахлива атмосфера «кленової лінійки» в Полтавській гімназії, саме становище «пансіонера» Гоголя на фоні багатих батьків і родичів його товаришів, упослідження українського слова (його батько – український драматург! – Л. Т.), для якого були зачинені двері Ніжинського ліцею, – ось головна причина його «двоєдушності». Вона з часом не зникне, а ще більше розвинеться в імперському Санкт-Петербурзі.
У Ніжині Микоша Гоголь любив простолюд, часто бував на «простонародній» околиці Ніжина Магерках; бувало, з товаришами вони й «козакували». Одного разу Гоголь запропонував своїм друзям піти погуляти за річку в ліс. Щоб не робити довгих обходів, друзі перелізли через тин найближчого городу, що виходив на річку. Загавкали собаки, жінка з дитинчам на руках накинулась на них з лайкою:
– Геть, курохвати, а то покличу чоловіка, так він вам ноги поперебиває, щоб через чужий тин не лазили! Чого вас принесла нечиста сила?!
– Нам сказали, – спокійно відповів Гоголь, – що тут живе молодиця, у якої дитина схожа на порося… Та ось же… видите порося!
Розлютована молодиця стала кликати чоловіка:
– Остапе! Остапе!
Підійшов дядько із заступом у руках.
– Бий їх заступом! – репетувала молодиця. – Знаєш, що вони кажуть? Розказують, що наша дитина схожа на порося!
– Що ж, може, й правда, – відповів статечно дядько, – це тобі за те, що ти мене кабаном називаєш…
Про мистецтво перевтілення Гоголя-ліцеїста розповідає його товариш по ліцею Т. Г. Пащенко: «П’єса складалась із двох дій, Гоголь повинен був з’явитися у другій. Публіка тоді ще не знала Гоголя, але ми добре знали і з нетерпінням ждали його виходу на сцену. У другій дії представлена була на сцені проста малоросійська хата і кілька оголених дерев, вдалині річка і пожовтілий очерет. Біля хати стоїть лавиця, на сцені нікого нема. Ось з’являється стариган у простому кожусі, в баранячій шапці і мазаних чоботах. Спираючись на палку, він ледве пересувається, доходить, крекчучи, до лавиці і сідає. Сидить, трясеться, крекче, хихикає і кашляє, та нарешті захихикав і закашляв таким задушливим і сильним старечим кашлем з несподіваною добавкою, що вся публіка грохнула і вибухнула нестримним сміхом. А стариган преспокійно піднявся з лавиці і поплентався зі сцени. Біжить за ширми інстектор Білоусов:
– Як же це ти, Гоголь? Що ж це ти зробив?
– А як ви думали зіграти натурально роль восьмидесятирічного старця? У нього, бідолахи, всі пружини розслабли, і гвинти уже не діють як слід.
На такий вагомий аргумент інспектор і всі ми розреготались і більше не питали Гоголя. З цього вечора публіка узнала і зацікавилась Гоголем як чудовим коміком».
Товариш Гоголя по ліцею К. М. Базилі, який потім став генеральним консулом Росії в Бейруті й допомагав письменникові здійснити паломництво по святих місцях, згадує, що «в Ніжині вони грали трагедії Озерова «Едіп» і «Фінгал», водевілі і якусь малоросійську п’єсу (очевидно, комедію Гоголя-батька. – Л. Т.), від якої публіка надривалась од сміху. Але найбільш удало в нас удавалась комедія Фонвізіна «Недоросль». Бачив я цю п’єсу в Москві і в Петербурзі, але зберіг завжди те переконання, що жодній актрисі не вдавалась роль Простакової так добре, як зіграв цю роль шістнадцятирічний тоді Гоголь».
…А тепер подивимось на галерею діячів російського і українського мистецтва, які прямо чи опосередковано формували творчу особистість Гоголя до від’їзду з України в Петербург. Василь Капніст – патріот рідної землі, який перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською, автор знаменитої на всю Росію п’єси «Ябеда», сини якого пішли за декабристами; Іван Котляревський, славетний полтавець, зачинатель нової української літератури, з чиєї «Енеїди» Микола Гоголь брав епіграфи до своїх творів; Василь Наріжний, який народився поблизу Василівки в селі Устивиця; полтавець Микола Гнєдич, знаменитий перекладач творів Гомера; однокашник Миколи Гоголя по Ніжинському ліцею, згодом автор відомих «Малоросійських приказок» і роману «Чайковський» полтавець Євген Гребінка; нарешті, батько письменника В. О. Гоголь – український драматург. Як бачимо, творча аура, яка оточувала Миколу Гоголя, була насиченою і енергетично активною. Їх літературні й культурні уподобання, спосіб мислення несли в собі відбиток впливу ідей Києво-Могилянської, а згодом Київської духовної академій. Свого часу Миргород відвідував визначний український філософ Г. С. Сковорода, його вплив на творчість і філософські шукання Гоголя очевидний. Так формувалась українська ментальність М. В. Гоголя, і коли він двадцятирічним юнаком приїхав до Петербурга, це був не провінційний «неофіт», а молодий літератор, який мав цілком достатню вищу освіту, знав європейські мови. Ще раз подумки згадаємо і знаменитого царського канцлера, українця, графа Олександра Безбородька. І його брата князя Іллю Безбородька, на чий кошт був відкритий Ніжинський ліцей – до Харківського університету найбільший осередок освіти і культури в Україні.
Когорта вихідців з України була різною – були серед них і самостійні «планети», і менші «супутники», але ця культурна планетна система відігравала величезну роль у становленні російської літератури, яка по праву відома світові як велика російська література. Українці щиро хотіли привнести в «общерусскую» літературу демократизм і національну своєрідність, завдяки їм ми можемо говорити про «українську школу» в російській літературі. Вони прагнули імперської трибуни, бо мали що сказати Росії і світові. Більшість із них щиро вірили в можливість впливу не тільки на культуру, а й на суспільно-політичну думку імперії. Однак той же Капніст цілком серйозно сподівався на допомогу західних країн, зокрема Німеччини, у справі надання Україні автономії. Уже згадуваний Василь Наріжний гостро критикував імперські порядки, ставлення до приєднаних держав і територій. Цензура так і не дозволила за його життя друк його творів повністю.
Були й інші випадки. Колега М. В. Гоголя по Ніжинському ліцею Нестор Кукольник одержав з рук імператора золотий портсигар за вірнопіддану п’єсу «Рука Всевышнего Отечество спасла». За ним закріпилось навіть прізвисько «Возвишений» за твори «високого штибу». Він свого часу мав хоч і короткий, але феєричний успіх, і навіть Бєлінський хвалив його прозу «за чудове володіння російською мовою».
Однак такі випадки не визначали загальної тенденції, і українці та вихідці з України позитивно впливали на процес становлення великої російської літератури. Серед них на першому плані був славетний українець М. В. Гоголь, якому судилося кардинально реформувати тодішню російську літературу, прищепити їй принципи демократизму та розкутості європейського культурного процесу.
А поки в Ніжині на квартирі у професора Білоусова, який сприяв творчому самовияву, по суботах збирались Гоголь, Кукольник, Базилі, Прокопович, Гребінка. Читали свої нові твори, робили їх критичний аналіз, відбирали для розміщення в рукописному журналі. З цих учнівських видань почалася літературна дорога Гоголя, Кукольника і Базилі. Микоша Гоголь не дуже любив точні науки, а також мовно-риторичну схоластику. Маючи відмінну пам’ять, він схоплював необхідне на лекціях і, підготувавшись за кілька днів перед екзаменом, успішно переходив у вищий клас. І що важливо – це була батьківщина письменника. Весною і восени до послуг ліцеїстів був великий ліцейський сад, де вони проводили більшу частину свого позакласного часу. І все це було під чудесним небом України. Дехто з вихованців, серед них і Микоша Гоголь, брали з собою в сад необхідний письмовий матеріал і там обдумували свої твори. Були й розваги. «Тепер у нас ярмарок, – пише Гоголь своєму дядькові П. П. Косяровському, – ми провели час непогано, безперестану їздили по ярмарку і розорялися в пух… Я один промотав пару цілкових…»
Закінчивши курс наук, Гоголь негайно переодягся в «партикулярний одяг». Це був світло-коричневий сюртук, поли якого були підбиті червоною матерією у велику клітину. Отож полтавсько-ніжинський період закінчився, і двадцятирічний Гоголь разом із своїм другом Данилевським, з мріями служіння батьківщині в найвищому розумінні цього слова, їде в далекий омріяний Санкт-Петербург.
Тут слід сказати, що поява цього вищого навчального закладу в Україні стала можливою завдяки ініціативі князя Іллі Безбородька, брата Олександра Андрійовича Безбородька, українця за походженням. Він мав величезний вплив на політику і державні справи Росії. Народився він у сім’ї українського генерального писаря, вчився в Київській духовній академії. Відзначився як хоробрий офіцер під час російсько-турецької війни. А вже невдовзі він – статс-секретар Катерини ІІ, директор Поштового депертаменту, член секретної експедиції Сенату. Саме Безбородько ініціював «грецький проект» – відновлення Візантійської імперії з російським ставлеником на троні. При Павлі І він уже канцлер Росії. «Український ставленик» був високоосвіченою людиною з багатогранними інтересами. Його перу належать твори з історії України і Молдавії. Наприкінці життя він написав «Записки о составлении законов российских», де проявив себе прибічником ідей французького Просвітництва. Безбородько пропонував запросити до управління країною всі верстви населення. Старий вельможа, дипломат і мудрець, він повчав російських дипломатів: «Не знаю, як буде при вас, а при нас жодна гармата в Європі без дозволу нашого випалити не сміла».
Треба сказати, що далеко не один Безбородько мав вирішальний вплив на російську політику і культуру. Реформаторські задуми Петра І вимагали освічених людей, вихованих на цінностях західної культури, а чи не єдиним носієм їх на просторах Східної Європи була Києво-Могилянська академія. Починаючи з 1700 року масовими стали виклики представників київської культури і науки в Москву. Місця настоятелів у російських монастирях займали понад 200 вихованців Київської академії. Вони їхали в Росію і несли з собою просвітительські й культурні традиції Києва. У друкарській справі під українським впливом почали нумерувати кожну сторінку, із Києва прийшла в Росію поліфонічна партесна музика і нотне письмо на нотному стані. Із України прийшов також театр (спочатку вертеп), у літературі проявились силабізація і тонізація віршів.
У середині ХІХ століття дослідник руської старовини Л. Безсонов так описував цю ситуацію: «Після приєднання Малої і завоювання Білої Русі звідти рушили до нас численні натовпи вихідців, які, власне, колонізували Велику Русь. Уже з половини ХVIІ століття ми значно підкорились їхньому впливу в діяльності вченій, в школах, в літературі, частково у мові і т. ін., а разом з тим, і в співі, в музиці… Цивілізація, яку вони несли з собою звідти як сміливе знамено перемоги над варварством, цілком відповідала цивілізації, яку одягала на Русь могутня рука реформатора Петра». У Росії починають засновувати школи – і майже всі вони існують дякуючи вихованцям Київської академії.
Як бачимо, утворення Ніжинського ліцею відбулось саме в цьому руслі, і недарма ліцей, який носив ім’я Олександра Андрійовича Безбородька, дав Росії і Україні цілу плеяду письменників і науковців, художників і дипломатів. Серед них зіркою першої величини виступає М. В. Гоголь.
Отож у 1821 році Гоголь починає навчання в Ніжинській гімназії вищих наук. І тут же проявились його нахили до театру, які починались ще в маєтку Трощинського в Кибинцях. Повернувшись одного разу після канікул у гімназію, Гоголь привіз на українській мові комедію свого батька, яку грали в домашньому театрі Трощинського. З того часу театр став пристрастю Гоголя і його товаришів. Зразком цього театру був для нього театр його батька. Він пише йому із Ніжина: «Я думаю, дорогий таточку, якщо б ви мене побачили, то точно б сказали, що я змінився, як у моральності, так і в успіхах. Якби ви побачили, як я тепер малюю!» Цього листа датовано 1824 роком, а вже 1825 року батька Гоголя не стало. Мати тяжко переживала втрату чоловіка, адже вони так доповнювали і так любили одне одного… І Микоша писав їй: «…Я тепер спокійний. Хоча не можу бути щасливий, втративши кращого батька, найвірнішого друга, всього дорогоцінного моєму серцю». З цих слів можна зрозуміти, яку велику роль відіграв у становленні Миколи Гоголя-письменника його батько – український драматург, людина, що прекрасно знала історію рідного краю, сповідувала принципи просвітництва і демократизму.
Гоголь переходить у сьомий клас. Бере участь у рукописних ліцейських журналах і альманахах («Метеор литературы», «Навоз парнасский» та ін.). Завідує бібліотекою, що складалась із передплачуваних у складчину книг і журналів. Відвідує збори гімназичного історичного товариства. Читає і переписує пушкінські твори, хоча сам ближче дотримується літературної романтичної манери Бестужева-Марлінського. До цих років відносяться перші літературні спроби Гоголя: вірш «Непогода», віршована балада «Дві рибки», віршована трагедія «Розбійники», слов’янська повість «Брати Твердиславичі», поема «Росія під ігом татар» і сатира «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний».
Різні автори, які описують ніжинський період життя Гоголя, свідчення його друзів і сучасників, створюють досить дивну картину – з одного боку, талановитий юнак, який рано зрозумів своє призначення, вихований на традиціях «Кибинських Афін», із загостреним релігійним сприйняттям світу (цим він зобов’язаний перш за все матері), а з другого – заглиблений у себе «бука», майстер на різноманітні витівки, а дехто спостеріг у ньому «двоєдушність». Зупинимось саме на «двоєдушності». Жахлива атмосфера «кленової лінійки» в Полтавській гімназії, саме становище «пансіонера» Гоголя на фоні багатих батьків і родичів його товаришів, упослідження українського слова (його батько – український драматург! – Л. Т.), для якого були зачинені двері Ніжинського ліцею, – ось головна причина його «двоєдушності». Вона з часом не зникне, а ще більше розвинеться в імперському Санкт-Петербурзі.
У Ніжині Микоша Гоголь любив простолюд, часто бував на «простонародній» околиці Ніжина Магерках; бувало, з товаришами вони й «козакували». Одного разу Гоголь запропонував своїм друзям піти погуляти за річку в ліс. Щоб не робити довгих обходів, друзі перелізли через тин найближчого городу, що виходив на річку. Загавкали собаки, жінка з дитинчам на руках накинулась на них з лайкою:
– Геть, курохвати, а то покличу чоловіка, так він вам ноги поперебиває, щоб через чужий тин не лазили! Чого вас принесла нечиста сила?!
– Нам сказали, – спокійно відповів Гоголь, – що тут живе молодиця, у якої дитина схожа на порося… Та ось же… видите порося!
Розлютована молодиця стала кликати чоловіка:
– Остапе! Остапе!
Підійшов дядько із заступом у руках.
– Бий їх заступом! – репетувала молодиця. – Знаєш, що вони кажуть? Розказують, що наша дитина схожа на порося!
– Що ж, може, й правда, – відповів статечно дядько, – це тобі за те, що ти мене кабаном називаєш…
Про мистецтво перевтілення Гоголя-ліцеїста розповідає його товариш по ліцею Т. Г. Пащенко: «П’єса складалась із двох дій, Гоголь повинен був з’явитися у другій. Публіка тоді ще не знала Гоголя, але ми добре знали і з нетерпінням ждали його виходу на сцену. У другій дії представлена була на сцені проста малоросійська хата і кілька оголених дерев, вдалині річка і пожовтілий очерет. Біля хати стоїть лавиця, на сцені нікого нема. Ось з’являється стариган у простому кожусі, в баранячій шапці і мазаних чоботах. Спираючись на палку, він ледве пересувається, доходить, крекчучи, до лавиці і сідає. Сидить, трясеться, крекче, хихикає і кашляє, та нарешті захихикав і закашляв таким задушливим і сильним старечим кашлем з несподіваною добавкою, що вся публіка грохнула і вибухнула нестримним сміхом. А стариган преспокійно піднявся з лавиці і поплентався зі сцени. Біжить за ширми інстектор Білоусов:
– Як же це ти, Гоголь? Що ж це ти зробив?
– А як ви думали зіграти натурально роль восьмидесятирічного старця? У нього, бідолахи, всі пружини розслабли, і гвинти уже не діють як слід.
На такий вагомий аргумент інспектор і всі ми розреготались і більше не питали Гоголя. З цього вечора публіка узнала і зацікавилась Гоголем як чудовим коміком».
Товариш Гоголя по ліцею К. М. Базилі, який потім став генеральним консулом Росії в Бейруті й допомагав письменникові здійснити паломництво по святих місцях, згадує, що «в Ніжині вони грали трагедії Озерова «Едіп» і «Фінгал», водевілі і якусь малоросійську п’єсу (очевидно, комедію Гоголя-батька. – Л. Т.), від якої публіка надривалась од сміху. Але найбільш удало в нас удавалась комедія Фонвізіна «Недоросль». Бачив я цю п’єсу в Москві і в Петербурзі, але зберіг завжди те переконання, що жодній актрисі не вдавалась роль Простакової так добре, як зіграв цю роль шістнадцятирічний тоді Гоголь».
…А тепер подивимось на галерею діячів російського і українського мистецтва, які прямо чи опосередковано формували творчу особистість Гоголя до від’їзду з України в Петербург. Василь Капніст – патріот рідної землі, який перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською, автор знаменитої на всю Росію п’єси «Ябеда», сини якого пішли за декабристами; Іван Котляревський, славетний полтавець, зачинатель нової української літератури, з чиєї «Енеїди» Микола Гоголь брав епіграфи до своїх творів; Василь Наріжний, який народився поблизу Василівки в селі Устивиця; полтавець Микола Гнєдич, знаменитий перекладач творів Гомера; однокашник Миколи Гоголя по Ніжинському ліцею, згодом автор відомих «Малоросійських приказок» і роману «Чайковський» полтавець Євген Гребінка; нарешті, батько письменника В. О. Гоголь – український драматург. Як бачимо, творча аура, яка оточувала Миколу Гоголя, була насиченою і енергетично активною. Їх літературні й культурні уподобання, спосіб мислення несли в собі відбиток впливу ідей Києво-Могилянської, а згодом Київської духовної академій. Свого часу Миргород відвідував визначний український філософ Г. С. Сковорода, його вплив на творчість і філософські шукання Гоголя очевидний. Так формувалась українська ментальність М. В. Гоголя, і коли він двадцятирічним юнаком приїхав до Петербурга, це був не провінційний «неофіт», а молодий літератор, який мав цілком достатню вищу освіту, знав європейські мови. Ще раз подумки згадаємо і знаменитого царського канцлера, українця, графа Олександра Безбородька. І його брата князя Іллю Безбородька, на чий кошт був відкритий Ніжинський ліцей – до Харківського університету найбільший осередок освіти і культури в Україні.
Когорта вихідців з України була різною – були серед них і самостійні «планети», і менші «супутники», але ця культурна планетна система відігравала величезну роль у становленні російської літератури, яка по праву відома світові як велика російська література. Українці щиро хотіли привнести в «общерусскую» літературу демократизм і національну своєрідність, завдяки їм ми можемо говорити про «українську школу» в російській літературі. Вони прагнули імперської трибуни, бо мали що сказати Росії і світові. Більшість із них щиро вірили в можливість впливу не тільки на культуру, а й на суспільно-політичну думку імперії. Однак той же Капніст цілком серйозно сподівався на допомогу західних країн, зокрема Німеччини, у справі надання Україні автономії. Уже згадуваний Василь Наріжний гостро критикував імперські порядки, ставлення до приєднаних держав і територій. Цензура так і не дозволила за його життя друк його творів повністю.
Були й інші випадки. Колега М. В. Гоголя по Ніжинському ліцею Нестор Кукольник одержав з рук імператора золотий портсигар за вірнопіддану п’єсу «Рука Всевышнего Отечество спасла». За ним закріпилось навіть прізвисько «Возвишений» за твори «високого штибу». Він свого часу мав хоч і короткий, але феєричний успіх, і навіть Бєлінський хвалив його прозу «за чудове володіння російською мовою».
Однак такі випадки не визначали загальної тенденції, і українці та вихідці з України позитивно впливали на процес становлення великої російської літератури. Серед них на першому плані був славетний українець М. В. Гоголь, якому судилося кардинально реформувати тодішню російську літературу, прищепити їй принципи демократизму та розкутості європейського культурного процесу.
А поки в Ніжині на квартирі у професора Білоусова, який сприяв творчому самовияву, по суботах збирались Гоголь, Кукольник, Базилі, Прокопович, Гребінка. Читали свої нові твори, робили їх критичний аналіз, відбирали для розміщення в рукописному журналі. З цих учнівських видань почалася літературна дорога Гоголя, Кукольника і Базилі. Микоша Гоголь не дуже любив точні науки, а також мовно-риторичну схоластику. Маючи відмінну пам’ять, він схоплював необхідне на лекціях і, підготувавшись за кілька днів перед екзаменом, успішно переходив у вищий клас. І що важливо – це була батьківщина письменника. Весною і восени до послуг ліцеїстів був великий ліцейський сад, де вони проводили більшу частину свого позакласного часу. І все це було під чудесним небом України. Дехто з вихованців, серед них і Микоша Гоголь, брали з собою в сад необхідний письмовий матеріал і там обдумували свої твори. Були й розваги. «Тепер у нас ярмарок, – пише Гоголь своєму дядькові П. П. Косяровському, – ми провели час непогано, безперестану їздили по ярмарку і розорялися в пух… Я один промотав пару цілкових…»
Закінчивши курс наук, Гоголь негайно переодягся в «партикулярний одяг». Це був світло-коричневий сюртук, поли якого були підбиті червоною матерією у велику клітину. Отож полтавсько-ніжинський період закінчився, і двадцятирічний Гоголь разом із своїм другом Данилевським, з мріями служіння батьківщині в найвищому розумінні цього слова, їде в далекий омріяний Санкт-Петербург.
Сфінкс з обличям жінки і пазурами лева
Так називали, маючи на увазі петербурзьких сфінксів, саму Російську імперію. І ось сюди у дженджуристому синьому фраку, тому самому, що замовляв Гоголь своєму ніжинському однокашнику Висоцькому, з’явився юний провінціал з України. Його зустріли над Невою, яка котить свинцево-сірі хвилі, гранітні сфінкси – ті самі, з обличчям жінки і пазурами лева. Певно, що Петербург – це не Миргород, Полтава і Ніжин, Гоголь відмовився навіть їхати через Москву, щоб не зіпсувати перше враження від імперської столиці. І правда, Санкт-Петербург не міг не вразити. Високо над громаддям сірих будинків вивищився золотий купол Ісаакіївського собору, на гранітній колоні перед царським Зимовим палацом возніс хреста ангел на честь перемоги російської зброї. Рівно розтинаючи центр міста, проліг широкий, бурхливий, як людська ріка, Невський проспект. Напевне, читачі зможуть уявити його за чудовим описом самого Гоголя в його повісті «Невський проспект».
Гоголь приїхав у Санкт-Петербург, який стояв, у тім числі, і на кістках українських козаків. Їх щедро посилав вінценосному Петру І його улюбленець – гетьман Мазепа, другий в імперії кавалер найвищого ордена Росії Андрія Первозваного. Слід сказати, що гетьман Іван Мазепа, може, найбільше долучився до зміцнення могутньої імперії – і талантом бувалого воєначальника, і мудрістю витонченого дипломата, і залізною логікою талановитого державця. Як знаємо, ця імперія нещадно розтоптала Мазепу, коли він хотів реалізувати цілком законну і давно виплекану мрію – відновлення незалежності козацької держави, якою вона була за часів Богдана Хмельницького. Отже, не завжди варто довіряти звабливому лицю сфінкса – пазури в нього завжди напоготові. Однак навряд чи юний Гоголь у новенькому синьому фраку переймався тоді такими думками. Перед ним було гіпнотичне лице імперського сфінкса, яке ніби закликало сміливо відчинити двері в нове майбутнє. Гоголь був переконаний, що перед ним – спадкоємиця слави і звитяги Київської Русі, нова цивілізаційна фаза слов’янства. А що міг думати син збіднілих дрібномаєткових дворян, про існування яких він писав: «земля плодюча, гілки гнуться від плодів, а достатку немає і ганяє хазяїн полями зайців, бо на відкриття заводу чи мануфактури немає грошей».
Так, давно вже слово «Україна» зітерли з урядових мап і офіційних документів. Велика країна з неприхованим цинізмом була перейменована в Малоросію, а гетьманські внуки і правнуки мали шукати щастя і визнання за межами рідної землі. Рекомендація підтоптаного Д. П. Трощинського до петербурзького сановника Л. І. Кутузова щодо влаштування Миколи Гоголя в Петербурзі виявилась нереалізованою. І на юного «пришельця» напала хандра. Життя в Петербурзі виявилось дуже дорогим, довелось навіть відмовитись від найкращого задоволення – театру. Ще більше він помилився в розрахунках на швидку чиновну кар’єру. А балуваний матір’ю Микоша, який не звик ні в чому собі відмовляти, почав відчувати всі незручності безгрошів’я. Після трьох місяців перебування в Петербурзі він гірко скаржиться рідні, що живе на четвертому поверсі, відмовляється від усяких задоволень і «не франтить, як було дома», а має тільки пару чистого одягу для свят та халат для будня.
Але Гоголь був наполегливим, і в № 12 «Сына Отечества» було надруковано без підпису його вірш «Італія». Символічно, що саме Італія стала для письменника другою батьківщиною.
Тим не менше Гоголь спробував ще пошукати щастя на театральному полі, де він колись мав лаври. Але й тут його самолюбству завдали жорстокого удару: коли він у кабінеті директора театрів князя Гагаріна, в присутності двох кращих акторів – Каратигіна і Брянського, був підданний попередньому випробуванню, на нього напала така непевність, що він абияк прочитав свою роль – і був визнаний нездатним до театру! До всіх цих невдач додалась ще одна – сердечна, хоча тут не все так однозначно.
Гоголь приїхав у Санкт-Петербург, який стояв, у тім числі, і на кістках українських козаків. Їх щедро посилав вінценосному Петру І його улюбленець – гетьман Мазепа, другий в імперії кавалер найвищого ордена Росії Андрія Первозваного. Слід сказати, що гетьман Іван Мазепа, може, найбільше долучився до зміцнення могутньої імперії – і талантом бувалого воєначальника, і мудрістю витонченого дипломата, і залізною логікою талановитого державця. Як знаємо, ця імперія нещадно розтоптала Мазепу, коли він хотів реалізувати цілком законну і давно виплекану мрію – відновлення незалежності козацької держави, якою вона була за часів Богдана Хмельницького. Отже, не завжди варто довіряти звабливому лицю сфінкса – пазури в нього завжди напоготові. Однак навряд чи юний Гоголь у новенькому синьому фраку переймався тоді такими думками. Перед ним було гіпнотичне лице імперського сфінкса, яке ніби закликало сміливо відчинити двері в нове майбутнє. Гоголь був переконаний, що перед ним – спадкоємиця слави і звитяги Київської Русі, нова цивілізаційна фаза слов’янства. А що міг думати син збіднілих дрібномаєткових дворян, про існування яких він писав: «земля плодюча, гілки гнуться від плодів, а достатку немає і ганяє хазяїн полями зайців, бо на відкриття заводу чи мануфактури немає грошей».
Так, давно вже слово «Україна» зітерли з урядових мап і офіційних документів. Велика країна з неприхованим цинізмом була перейменована в Малоросію, а гетьманські внуки і правнуки мали шукати щастя і визнання за межами рідної землі. Рекомендація підтоптаного Д. П. Трощинського до петербурзького сановника Л. І. Кутузова щодо влаштування Миколи Гоголя в Петербурзі виявилась нереалізованою. І на юного «пришельця» напала хандра. Життя в Петербурзі виявилось дуже дорогим, довелось навіть відмовитись від найкращого задоволення – театру. Ще більше він помилився в розрахунках на швидку чиновну кар’єру. А балуваний матір’ю Микоша, який не звик ні в чому собі відмовляти, почав відчувати всі незручності безгрошів’я. Після трьох місяців перебування в Петербурзі він гірко скаржиться рідні, що живе на четвертому поверсі, відмовляється від усяких задоволень і «не франтить, як було дома», а має тільки пару чистого одягу для свят та халат для будня.
Але Гоголь був наполегливим, і в № 12 «Сына Отечества» було надруковано без підпису його вірш «Італія». Символічно, що саме Італія стала для письменника другою батьківщиною.
Підбадьорений цим, поет-початківець видав, уже за власний кошт, велику поему «Ганс Кюхельгартен», написану ще в 1827 році. Але ніхто не похвалив її: хто просто промовчав, хто побачив у ній вирішальний вплив ідилії «Луїза» поета Фосса, а відомий журналіст М. О. Полєвой дав таку нищівну критичну репліку, що невдалий поет разом зі своїм слугою Якимом оббігали всі книжні лавки і зібрали всі екземпляри злощасного твору.
Италия – роскошная страна!
По ней душа и стонет, и тоскует;
Она вся рай, вся радости полна,
И в ней любовь роскошная веснует.
……..
И путник зреть великое творенье,
Сам пламенный, из снежных стран спешит…
Тим не менше Гоголь спробував ще пошукати щастя на театральному полі, де він колись мав лаври. Але й тут його самолюбству завдали жорстокого удару: коли він у кабінеті директора театрів князя Гагаріна, в присутності двох кращих акторів – Каратигіна і Брянського, був підданний попередньому випробуванню, на нього напала така непевність, що він абияк прочитав свою роль – і був визнаний нездатним до театру! До всіх цих невдач додалась ще одна – сердечна, хоча тут не все так однозначно.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента