Леонід Тома. Петро Конашевич Сагайдачний

Леонід Тома
Петро Конашевич Сагайдачний

Від видавництва

   Українська пісня, як своєрідний історичний літопис, назавжди зафіксувала ім’я Петра Конашевича Сагайдачного як гетьмана «необачного», що «проміняв жінку на тютюн та люльку». Пісня вихваляє лицарські чесноти гетьмана, робить із нього типового запорозького воєводу, що зневажив спокуси домашнього затишку заради прихильності до воєнних походів та табірного життя: «Мені з жінкою не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться». Проте справжній Сагайдачний був зовсім не таким, як змальовано його в піснях. Цей «необачний» лицар поєднував у собі звитяжність із розважливістю, хист полководця – з обдарованістю політика. Він вправно керував Запорозьким Військом, але аж ніяк не був в особистому житті прихильником запорозького способу життя, людиною, що цілковито зосереджена на війні. Війна для Сагайдачного була насамперед продовженням політики. А чим же тоді була для нього політика?
   Аби відповісти на це запитання, слід розглянути життя Сагайдачного в контексті епохи. Народжений приблизно у 1570 році, він був сучасником таких подій, як іспано-нідерландські війни, релігійні війни у Франції, Московська смута. Йому був рік, коли в битві при Лепанто об’єднані сили християнських держав завдали тяжкого удару Османській імперії, 17 років – коли загинула «Непереможна армада», 20 – коли розпочалася російсько-шведська війна, 26 – коли була укладена Берестейська унія, яка мала б поєднати православних та католиків Речі Посполитої, а насправді тільки поглибила між ними розкол. У рік його народження Іван Грозний знищив Новгород, у рік його повноліття було страчено Марію Стюарт, у рік смерті – до керма великої політики став кардинал Рішельє. Ось які події позначали тло епохи, а з-поміж історичних її портретів бачимо і портрет Сагайдачного.
   За його життя змінилися династії в Англії та Франції, у Росії династії змінювалися двічі, в Європі йшла Тридцятирічна війна, в Османській імперії сталося кілька переворотів, у Китаї прийшла до влади династія Цін, Японія на триста років замкнула свої терени для іноземців, у Південній Америці придушили останню індіанську державу, а в Північній Америці переселенці заснували Плімутську колонію, з якої згодом виростуть Сполучені Штати. Відлуння всіх подій долітало й до українських земель, бо тоді, на зламі XVI—XVII століть, весь світ вирував шаленими змінами, кінчалося те, що нині зветься Середньовіччям, починався Новий час.
   Річ Посполита хоч і була тоді периферією Європи, проте її «фронтирне» становище робило її важливою периферією. Османська імперія прагнула цілковитого контролю над Чорним морем, Московське царство оспорювало ці претензії, водночас змагаючись із Литвою та Швецією за вихід до Балтики, і саме в Україні, на межі з Диким Полем, у постійному протистоянні нападам татар з одного боку та експансії польської Корони з іншого, вигартувалась така сила, як Запорозька Січ.
   І не хто інший, як Сагайдачний перетворив цю силу, буйну та невпорядковану, на чинник великої політики. Ось у чому полягає його найбільша заслуга перед Україною, його найбільше досягнення як політика й державотворця.
   Діяльність Сагайдачного – це перша реальна спроба відродити державність України після княжих часів. Якби не його передчасна смерть, можливо, ще перед Хмельницьким Україна могла б увійти в коло європейських державних народів. У політичній боротьбі він уміло грав як на популістських гаслах із запорожцями й низовим козацтвом, так і на струнах шанолюбства, коли мав справу з реєстровим козацтвом, шляхтою та старшиною. Він безжально розправлявся з політичними супротивниками, такими, наприклад, як Неродич-Бородавка; жорстоко карав за порушення військової дисципліни, вчинив криваву різанину в декількох російських містах, аби зламати моральний дух московського війська, але без жодних коливань проголошував себе захисником Церкви, вів переговори з московським царем, із яким щойно воював, пропонуючи йому вірність тих самих козаків, які ще два роки тому обступали Москву.
   Такі політичні курбети були властиві більшості тодішніх діячів. Сагайдачний був у своїх найгірших проявах не гірший за ту більшість, утім у найкращих – постає як людина великої шляхетності та щирого благочестя.
   Переходячи від цієї передмови до власне життєпису Сагайдачного, слід завважити, що перед будь-яким біографом Петра Конашевича постає передусім проблема джерел – їх обмаль, надто коли йдеться про ранні роки гетьмана. Тому цю книгу побудовано як своєрідний портрет на тлі епохи, дуже бурхливої і через те дуже цікавої. А портрет можна створити, або змалювавши саму людину, або змалювавши все довкола неї, утворивши своєрідний силует. Брак відомостей про самого Сагайдачного можна компенсувати висвітленням середовища, у якому він існував, утворюючи таким чином етюди «Сагайдачний і Острозька академія», «Сагайдачний і Січ», «Сагайдачний і Київcьке братство», аби поєднати все врешті-решт у великому полотні «Сагайдачний і Україна».

У вирі творення

   Плем’я те із насіння іде Іафета,
   Що батьківського з Симом ховає секрета.
   За Олега Роського монархи гуляли
   І по морю човнами Царград штурмували,
   Їхні предки із роським монархом хрестились —
   З Володимиром, – стійко у вірі лишились
   І ту віру несхитно тримають, статечно,
   Бо за неї вмирати готові конечно.
   У тім війську стрічали і князя, і пана,
   Не одного з них мали провідцю-гетьмана.
   І Петро Конашевич гетьманив на славу,
   Його лицарство знають усюди по праву.

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

   Появу на історичній арені великої людини можна назвати грою долі, а можна – об’єктивними законами історії, згідно з якими народ, що визначає своє історичне обличчя, висуває вождя, виразника своїх інтересів. Саме так з’явився в бурхливому вирі творення Петро Конашевич Сагайдачний, якому судилося змінити хід історії, дати шанс рідному народові вийти на авансцену європейських змагань. Про цей вир творення нового етносу чудово висловився в історичній праці «Погляд на складання Малоросії» М. В. Гоголь, предки якого (полковник Остап Гоголь) долучилися до цих подій: «І ось південна Росія, під могутнім покровительством литовських князів, зовсім відділилась від північної. Будь-який зв’язок розірвався; постали дві держави, які називались одним іменем – Руссю, одна під татарським ярмом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але вже зносин між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інші подвиги, інша мета, інші зв’язки склали на певний час два зовсім відмінні характери».
   Аби зрозуміти непростий характер українсько-польських та литовсько-українських відносин, треба ретроспективно оглянути історію руську (українську) та історію Польщі й Литви.
   За рік до народження Сагайдачного, у 1569 році, була укладена Люблінська унія. Віднині династичний союз між Польським королівством та Литвою переходив у повне об’єднання двох держав під назвою Річ Посполита (тобто Республіка). Від самого заснування цієї держави в ній існували внутрішні суперечності, які згодом вилились у козацькі війни й спричинилися до її занепаду та розподілу.
   Литовська династія Ягеллонів, яка заволоділа короною Польщі через династійний шлюб князя Ягайла та королеви Ядвіги, схилялася до польського способу життя та католицької конфесії. Городельський привілей 1413 року надавав рівні з поляками права тільки шляхті й магнатам католицького віросповідання. В осередку православної шляхти через це посилювалися промосковські симпатії. До того ж польський сейм (шляхетський парламент) мав на короля більше впливу, ніж литовський.
   Це посилювало промосковський рух у Великому князівстві Литовському. Декілька магнатів разом відійшли під руку царя московського. Півзаходи нічого не дали – і зрештою Сигізмунд II Август змушений був піти на скасування Городельських привілеїв, зрівнявши в правах усю шляхту християнської віри. Водночас він прийняв у новій редакції Литовcький статут – «Права писаные даны панству Великому князьству Литовскому, Русскому, Жомойтскому и иных через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Русского, Прусского, Жомойтского, Мазовецкого и иных».
   Усі ці акти були підготовкою до Люблінської унії. Низова шляхта широко вітала цю Унію, яка забезпечувала їй рівність у правах зі шляхтою польською, а магнати литовські, навпаки, вбачали в ній загрозу своїй автономії та своїм широким привілеям (наприклад, судовим).
   Люблінський сейм, на якому з’ясовувалися правові засади Унії, йшов не гладко. Литовська опозиція та впертість польського сейму не раз ставили під загрозу саму можливість здійснення Унії, тому король доклав багато зусиль, аби перетягнути на свій бік українських магнатів. За допомогою Волинського привілею йому це вдалося, а вже з поради українських магнатів він приєднав до Корони й Київські землі. Таким чином він добився необхідної більшості голосів, якою і проголосили Унію.
   Отже, українська шляхта покладала на Річ Посполиту великі сподівання, і з першого погляду могло здатися, що ці сподівання мають справдитися. Волинський привілей надавав українським землям у складі Речі Посполитої широку автономію, хоч і не визнавав Україну рівним суб’єктом цієї феодальної федерації, якими були Польща та Литва. Згідно з Люблінським актом, зберігалися кордони всіх повітів України, головним органом влади був місцевий сеймик, який посилав делегатів на загальні сейми. Сеймик мав владу вирішувати всі локальні питання, аж до внесення змін до Статуту. Українська шляхта, зрівняна у правах зі шляхтою коронною, зберігала при тому місцеві права та вольності, наприклад, виняткове право на зайняття посад у місцевих органах влади. До того ж Люблінський сейм підтвердив рівноправність православних і католиків.
   Так Україна вперше виступила на політичній арені як самостійна територіально-правова одиниця. Відтепер Велике князівство Литовське та Корона перебували в нерівноважному стані: прихильність українських магнатів та шляхти могла посилити в політичній боротьбі ту чи іншу сторону.
   Але при укладенні Люблінської унії українські магнати не врахували деяких моментів.
   По-перше, згідно з польськими законами, католицьке духовенство прирівнювалося до шляхти за своїми правами, а у Литовському статуті православне духовенство, за винятком єпископату, належало до тяглої страти. По-друге, польської шляхти було значно більше, ніж української. По-третє, була ще одна соціальна страта, правовий статус якої залишався невизначеним: козацтво. Польсько-литовський уряд навіть не знав, куди віднести цю верству. Козаків України з їх незалежним устроєм і виборним началом не можна було зарахувати ні до шляхетства, ні до міщанства, ні тим більше до хлопів.
   Ось такий стан речей панував на українських землях у той час, коли Сагайдачний тільки народився, а князь Костянтин Острозький помер.
   Такі міста, як Самбір, де народився Петро Сагайдачний, та Острог, де він навчався, відігравали важливу роль в інтеграції українських земель. Їхній розвиток регулювався системою норм, відомих як магдебурзьке право, що перейшло в Україну з часів Литовської держави і видавалося статутними грамотами великих князів литовських. Існував орган місцевого самоуправління – магістрат. Управління містом здійснював магістрат, що складався з війта, бургомістрів, двох колегій, кількох радників та засідателів-лавників. До компетенції магістрату входили справи міської адміністрації, господарства, фінансів, суду.
   Замок-фортеця Дубно, де проводив більшу частину свого часу Костянтин Острозький, був потужним культурно-релігійним осередком. У цей період тут перебувають три відомі діячі української культури – Іов Почаївський, Віталій Дубенський та Касіян Сакович – саме той Касіян Сакович, який згодом стане впливовим діячем культурно-релігійного ренесансу в Києві та напише знамениті вірші «На жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного». Тоді ж відвідують місто і знамениті полемісти Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький. Іов Почаївський став організатором славетного монастиря на Почаївській горі.
   Саме в цей час у Дубні був написаний один із популярних творів того періоду «Діоптра», укладачем та автором якого був отець Віталій. Він належав до освічених людей свого часу, знав кілька мов. У книзі «Діоптра, тобто дзеркало, або відображення правдиве людського життя у світі» цей священик вмістив загальнофілософські та етичні роздуми і вислови, власні та перекладені з грецької та латинської мов. Видання було здійснено староукраїнською книжною мовою з відчутною старослов’янською основою. У прозовий текст отець Віталій вводив власні віршовані рядки і увійшов в історію літератури як перший в Україні майстер афористичної поезії.

 
Блажен, хто на марнотне ніяк на вповає
Та добреє він діло закінчити жадає.
Такого злопригоди не можуть ухопити,
Хоч смерть і роз’ятриться, і схоче убити.
 

   Це рядки «забутого українського віршописця», як назвав отця Віталія Іван Франко.
   До сучасників отця Віталія належав і Касіян Сакович. Освіту він здобув у Замойській академії. Був домашнім учителем Адама Кисіля (відомого політичного та державного діяча), дияконом церкви у Перемишлі, звідки прибув до Києва, де прийняв чернецтво і працював ректором школи Київського братства. Потім він потрапляє до Дубна, де стає архімандритом, мандрує по різних монастирях – у Дермані, Холмі, Любліні, Вільні. У Кракові пише полемічний твір «Перспектива», де знайшли своє місце враження і події його дубенського періоду. Твір цей викликав новий сплеск релігійної полеміки в Речі Посполитій.
   Одним із найбільших досягнень у духовному розвитку суспільства того часу було усвідомлення власного історичного коріння. Історіографічні пошуки українських мислителів можна в головних рисах звести до встановлення історико-генетичного зв’язку з минулим через ідею безперервності історії від Київської держави до України-Русі, що доводило легітимність претензій тогочасного Києва на спадщину Києва княжого. «Паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив», назвав Костянтина-Василя Острозького в 1598 році Іпатій Потій. Князь Костянтин, займаючи державні пости віленського каштеляна і тракайського воєводи, належав до найвищих придворних чиновників.
   Костянтина Острозького часто плутають із його сином Василем, який у галузі культури та освіти був також видатним діячем, так само як і його батько на полі бою. Ця плутанина сталася через те, що Василь часто називав себе Костянтином – батьковим іменем, підкреслюючи в такий спосіб, що він є спадкоємцем його ідей.
   У 1559 році Василь-Костянтин отримує звання київського воєводи і стає «некоронованим королем Русі». Саме він був одним із провідних архітекторів Люблінської та Берестейської уній. Заснована ним Острозька академія, «тримовний ліцей» і «храм муз», стає найбільшим культурним осередком краю. Зі стін Острозької академії пішли в життя такі найпомітніші діячі першого українського національного відродження, як Захарій Копистенський та Мелетій Смотрицький, лідер церкви Іов Борецький та Іов Княгиницький. Саме вони стали соратниками Петра Сагайдачного у справі відродження православ’я та розбудови Української держави і повернення Києву його політичного та культурного значення.
   Родове гніздо Острог, де в Богоявленській замковій церкві був похований князь Костянтин, викликало захоплення сучасників.
   Побудований за проектом італійського архітектора, замок цей височів над мальовничою звивистою річкою Горинню і панував над усіма будівлями і церквами в Острозі. Замкові вежі чергувалися з високими тополями, чорні покрівлі й зубчасті стіни з вузькими прорізами, вузькі, неправильно розташовані вікна, важкі масивні брами під вежами, чорні пащі гармат, що стриміли у стінних прорізах, викликали острах і повагу. Але всередині в яскравих освітлених залах або серед зелені замкового парку бенкетували і королі польські, і найзначніші магнати Речі Посполитої. Тут протягом місяців гостювали іноземці з різних країн світу: вищі духовні сановники Рима, видатні духовні особи Сходу. У замку можна було зустріти і першого російського емігранта, ворога царя Івана Грозного князя Курбського, і велемовного польського Іоанна Златоуста, і знаменитого єзуїта Петра Скаргу. Споруда, оточена похмурими стінами з вежами, займала велику площу. Це було, по суті, окреме місто, де крім палацу містилося безліч інших будівель для палацової шляхти, музикантів, друкарів.
   А друкарем у князя Острозького був не хто інший, як слов’янський першодрукар Іван Федорович. Цей Федорович (Федоров) заснував був друкарню в Москві, але наразився цим на небезпеку, бо в землях московських тоді в письменстві вбачали ознаку бісівства. Отож друкарню Федорова зруйнували, а притулок надали йому князі Острозькі, і 1581 року він надрукував Біблію слов’янською мовою. У передньому слові до цієї книги від імені князя Острозького було написано, що він дійшов до цієї справи через сумне становище православної церкви, у якої не було «духовної зброї». Князь Острозький у зв’язку з друкуванням Біблії мав зносини з Римом, з островами Грецького архіпелагу, з константинопольським патріархом Єремією, а також із грецькими, болгарськими, сербськими монастирями. Після Біблії були видрукувані як церковні книги, так і всілякі твори релігійного змісту. З-поміж них важливе місце належить книзі «О единой истинной и православной вере и святой апостольской церкви», що була видана 1588 року. Ця книга спростовувала твір єзуїта Скарги, що вийшов польською мовою. Вона захищала східну православну церкву від докорів латинського вчення і була конче потрібна православним читачам у їхній стійкості на захист рідної віри та звичаїв.
   Ректором головної Острозької школи, праматері вищих навчальних закладів в українській землі, був учений грек Кирило Лукарис, пізніше патріарх константинопольський.

І вшир, і вглиб

   Він пішов до Острога для наук поштивих,
   Що там квітли, як ніде, за благочестивих
   Тих князів, которі там мудрість покохали
   І майно, і кошт на ті школи віддавали.
   Щоби юні до наук схильності набрали
   І для рідної землі корисні ставали.
   Хай фундація б ота, Боже, в нас не зникла,
   Славу нашу підняла б, як чинити звикла!

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

   Отож бачимо, край, де народився Петро Конашевич Сагайдачний і відбулося його становлення, був, по суті, «культурним островом» тодішньої України, де започаткувалися найважливіші зрушення в культурно-релігійному та державотворчому процесі руської-української нації. Саме звідси почався політичний рух за національну автономію України і звідси ж – інтелектуальний рух за національне самоусвідомлення.
   Про походження та юнацькі роки Сагайдачного збереглися скупі свідчення. Український шляхтич Йоахим Єрлич, який був із Сагайдачним під час битви під Хотином, повідомляє, що «той був шляхтич із Самбора». У панегіричному вірші Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицара Петра Конашевича Сагайдачного» довідуємося:

 
Уродился он в краях подгорских премисских.
Выхован в вере церкви всходнеи з лет детинских.
 

   Хоча тут немає свідчень про походження гетьмана, та в книзі Сакович вмістив характерну гравюру. На ній представлено портрет гетьмана на коні. У лівій верхній частині малюнка зображено його герб, що має форму перевернутої вниз підкови, яку увінчує хрест (у геральдиці такий хрест характеризується як «Побог»). Поза всяким сумнівом, К. Сакович, випускник Замойської та Краківської академій, добре усвідомлював суспільне значення історичної постаті Сагайдачного. Тому малюнок несе важливу інформацію.
   Історик Петро Сас підтримує думку про те, що родове прізвище Сагайдачного є Конашевич. Воно походить від дрібношляхетського роду з Підгір’я Конашевичів-Попелів. Шляхтичі Попелі не мали якоїсь усталеної гербової традиції і вживали різні герби, насамперед «Сас» та «Сулима». А «Побог» перейшов до гілки Конашевичів-Попелів від магнатського роду Конецпольських. За давнім королівським привілеєм юнакам із роду Попелів доводилося виставляти на війну чотирьох кінних воїнів-лучників. Мабуть, тут слід шукати витоки слави Сагайдачного як вправного лучника.
   Прізвище Сагайдачний походить від татарського слова «сагайдак», або «саадак», що означає «дикий козел», а в переносному значенні – колчан для стріл, обтягнутий шкурою дикого козла. За одними відомостями, Сагайдачний народився поблизу Самбора, за іншими – біля Перемишля, у Підгір’ї. Батька Сагайдачного – шляхтича православної віри – звали Конон, або, українською, Конаш. Звідси й Конашевич.
   Відомий український письменник Андрій Чайковський, автор роману «Сагайдачний», так описує свої пошуки: «Я перевірив, що в шляхетськім селі Кульчицях, під Самбором, є присілок, де живуть хлопи. Є тут рід Кінашів. У давнину вони, певно, звались Конашами, або Кунашами. Ціла Самбірщина була королівщиною. По королівщинах жилось хлопам далеко краще, чим хлопам панським підданцям. Хлопи королівські відробляли небагато і служили у війську лановому. З такого хлопчика Петра Конаша легко було зробити Конашевича. А що Конашевич, доки дістався Острозької вищої школи, мусив бути у якійсь школі меншій, церковній, то не може підлягати сумніву. У тих-то Кульчицях, на південь од Самбора, живе між тамтешньою дрібною шляхтою пам’ять про гетьмана Петра Конашевича. Говорять, що він справді походив з Кульчиць, показують місце, де стояла його хата, і стареньку церкву, де його хрестили».
   Отже, Чайковський бачить у Сагайдачному людину простого, не шляхетського походження, що є цілком природним для радянського письменника, який змушений був домішувати до національних міркувань класові. Аби підтвердити тезу про насамперед класову природу боротьби козаків, автор мусив вивести родовід Сагайдачного від селян.
   Ще одну версію походження Сагайдачного простежуємо в романі Данила Мордовця (1882): «На Дністрі, в місті Самборі, жила собі жона благочестива, удова старенька, на прізвисько Сагайдачиха. Було в неї єдине чадо улюблене – синок Петрусь. Це був хлопчик тихий, слухняний, хоч нерідко засмучував матір дивними вибриками, які полягали в тому, що він частенько цілими днями й тижнями пропадав, а потім з’являвся верстов за сто, а то й більше від рідного міста й повертався звідти або з чумаками, або з почаївськими та київськими прочанами… Наставники його в школі не могли не бачити, що був він дуже богомільний, багато читав священних книг. Сподівалися, що буде з нього пустельник. Те на те й вийшло – юний Сагайдачний пропав, так-таки пропав безвісти. Де він пропадав – ніхто не знав: одні гадали, що через свою письменність і незвичайну побожність він пішов на Афон, де звіддавна спасався його земляк Іоанн з Вишні; інші, сміливіші, підозрівали, що він помандрував на Запорожжя».
   Тож дорадянський роман підкреслює насамперед благочестя майбутнього гетьмана, висуваючи на передній план такий важливий аспект його життя, як захист православ’я, що до нього Петро Конашевич готувався змалку як до священної місії.
   Ми мусимо взяти до уваги ці дві версії, що ми й робимо, коли наводимо у нашій роботі. Не довіряти їм немає сенсу, бо вони мають достатню долю достовірності, а уточнення потребують тільки деталі (наприклад, рік народження), що не є вирішальним фактом, оскільки похибка не перевищує 5—10 років. Благочестя Петра Сагайдачного в останні роки його життя мало радше характер показово-нарочитий. Так чи інакше, воно не завадило йому грабувати у Московщині православні церкви. Щодо його простонародного походження – навіть якщо це правда, цю правду Сагайдачний аж ніяк не прагнув афішувати, натомість підкреслюючи своє шляхетство.
   Нагадаємо, що невідомий навіть точний рік його народження (наведена нами дата прийнята з певною мірою умовності, історик Петро Сас вважає, що Сагайдачний народився десь близько 1678 року). Трохи більше відомо про роки його навчання. Є свідчення, що спочатку Петро Сагайдачний учився в Галичині, а вже потім в Острозькій академії, де була навіть друкарня.
   Навчальний заклад, учнем якого пощастило бути Петрові, сучасники називали по-різному: «колегія», «тримовний ліцей», «академія». По суті, він поєднував елементарну, середню і початки вищої школи. В Острозькій академії, як у будь-якій школі Середньовіччя, викладалися предмети «тривіуму» – граматика, риторика, діалектика, а також «квадривіуму» – арифметика, геометрія, музика, астрономія. Велика увага приділялась вивченню мов – грецької, латинської, старослов’янської. Вивчалася й українська книжна мова. До викладання залучалися кваліфіковані вчителі: Никифор Парасхес, який перед цим десять років викладав у Падуанському університеті, уже згадуваний Кирило Лукаріс. Навколо академії створився гурток учених та літераторів. Учні академії мали змогу першопрочитання полемічних творів антикатолицького спрямування Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», В. Суразького «Про єдину істинну православну віру». Синтетичність і широта гуманітарного та наукового циклу академії пропонували не лише традиціоналістські цінності, які спиралися на візантійську освіченість та ідейну спадщину Київської Русі. У XVI столітті на українських землях досить відчутно заявила про себе культура Відродження з характерним для неї гуманістичним світоглядом і зверненням до античної спадщини. Ідеї українського Відродження розвивали ранні українські гуманісти – Юрій Дрогобич, Павло Русин, українсько-польський поет із Самбора Григорій Русин. Відомий у Європі став і українсько-польський мислитель та письменник Станіслав Оріховський.